Україна – назва привнесена. Рідна назва – Русь. Україна названа поляками як окраїна польських володінь. У – края, у-країнці. Край, крайова – польські слова. Про це говориться у старинних манускриптах Тибету. (Ю.Канигін. «Шлях аріїв». Дивна річ, монахи Тибету знають історію України краще, ніж самі українці! Вони Київ вважають святим містом на святому місці. Нова цивілізація почнеться з України!). На початку розпаду Київської Русі Польща набирала сили. Русь розпалася на: Білу Русь – нині Білорусь, Красну Русь – Польща, Чорну Русь – народи на південь від Польщі, Малу Русь – часточка Київської Русі в межах Києва і Переяслава — результат погрому Києва вже московськими Довгорукими князями. (Це й був початок Орди). Про це розповідає історик Микола Аркас. А український народ є суміш народів, які проживали на терені наших земель на протязі століть і тисячоліть. Половців було чи не найбільше. У літописах за 1068 рік Половецька імперія Дешт і Кипчак простягалася від Дунаю, Чорного моря й аж до Алтаю. Половецький уряд, тобто хан із своїми чиновниками, постійно кочували. Але раз на рік колом поверталися в Олтаву (Полтаву), Харукан (Харків), Чернігів, скажімо, на ярмарок. Ось тут і формувалася українська мова. На ярмарках, базарах, де збиралося багато людей, які шукали спільну мову, і формувалася мова. Збиралися русичі та половці, інші народності. Власне, вони й створили українську мову. Невипадково ж у корені нашої мови полтавський та чернігівський говір. Половецька імперія об’єднувала різні кочові племена. А вже русичі, Русь (до розпаду) займали землі від Порогів, Переяслава, Києва і аж до фінів, литвинів, Мурома. Ліси і лісостеп, а на південь – степ. Степ — привілля для кочових племен. Чітких кордонів не було, народи знаходилися у постійному русі. Ворогували і дружили. Наприклад, дружина Данила Галицького Анна була половчанка. Єдина Русь від моря й до моря розпадалася на князівства.
Радикально все змінилося після історичного періоду Чингізхана. Золота Орда – окрема тема. Орда почалася з Громадянської війни на Русі. Боротьби князів за першість. Підкуплений Ярославом Батий повів свою, іншу лінію. Але мова зараз про те, що з цього часу зникли половці, хозари і багато інших племен. Не фізично зникли, а асимілювалися, розсіялися, розчинилися у новому етносі. Зародився осілий український народ вже як етнос. У корені це: русичі та половці, чимало й інших. У цей же час підіймалася Московія, яка під впливом візантійської церкви ставала Росією. Імперією вавилонського, візантійського зразка. Не національною державою, а рабовласницькою, далі ще й колоніальною. Москва й зараз намагається утримати колоніальну систему. Тоді як сонце вже багато років у зодіакальному колі на національному прузі. В Росії вже просинаються ще й калмики, булгари і навіть ескімоси. Ні, колоніальна епоха позаду. (П.Хомяков «Росія проти Русі» та «Русь проти Росії»).
Історично Всі народи були у постійному русі. Ще приклад: Племена гунів спочатку жили біля Дніпра, який вони називали Нерпа. (Борисфен назва пізніша). Потім вони пішли на схід, аж до меж Китаю. Це саме проти них китайці будували Велику стіну. Через століття, вже на початку нашої ери, гуни повернулися і заснували могутню імперію на чолі з Аттилою, а за столицю мали Київ! Пізніше з півночі у Київ прийшли готи, потім варяги. Варяги Рюриковичі правили Руссю. Де старі кордони України? Де ви бачили чистокровних будь-якої нації? У кого найчистіша кров ще від Адама і Єви? Все змішано, все переплутано. Нація не народ, нація – громадяни держави.
У сучасному розумінні поняття нація — українці є громадяни України, українська нація.
— Україна для українців.
— А если я русский?!
— Хоч негр. Аби мав громадянство України, вболівав за Україну, і тоді ти повноправний українець. Чому нині у Латвії не можуть прижитися різні нелегали? Там сильна національна ідея. Якщо не знаєш їхньої мови, не поважаєш закони, там тебе навіть у магазині не обслугують. Не пропишешся, не знайдеш роботи, житла. Ти – чужий. Побовтаєшся, як щось погане в ополонці, і пливи далі. А якщо не лізтимеш «зі своїм статутом у їхній монастир», будеш дотримуватися їхньої національної ідеї, ніхто не спитає, якого ти роду. Тоді Латвія також і для тебе. Там нема напливу нелегалів. А для України загроза якраз і насувається нелегальними емігрантами. Лихо в тім, що нас розучили конкурувати, а емігранти вміють. Не корейці у нас у наймах, а ми йдемо на плантації корейців найматися на сезонну роботу. На нашій же землі. Це результат неповаги до своєї нації, інтернаціоналізму, невміння конкурувати.
Звідси важливий висновок: Нація – це не тільки ті, що тут народилися і нині тут мешкають, нація – це всі громадяни держави, а націоналісти — її патріоти. (Не плутати з гітлерівськими нацистами і російськими великодержавними шовіністами). А вже подвійне громадянство – зрада Батьківщині. Подвійні громадяни тут наживаються, а капітал відправляють у іншу країну. Захищати інтереси української держави вони не будуть. Але ж Батьківщина одна, вона нас породила, годує і наше тіло прийме. Її слід захищати. Слід постійно пам’ятати — життя є конкурентна боротьба за місце під сонцем. Нація захищає свою державу. Націоналісти – патріоти своєї нації, своєї держави. (Але патріоти з національним підтекстом. Без нього патріоти є негідники).
Коли я говорю про конкуренцію, я маю на увазі державою контрольовану конкуренцію. Хто зробить краще, хто виготовить більше, той і виграє. Мова не про дикунську, ніким не контрольовану конкуренцію. Яку нам доводиться спостерігати.
Держави — як люди: народжуються, розквітають, старіють і вмирають. Сьогоднішні нерозвинені країни завтра стануть розвиненими. У розвинених країнах зараз більшість стариків, молоді все менше і менше. Вони приречені на вимирання. Подібно тому, як звузилися імперії: Османська, Грецька, Римська. Від них лишилися етнічні меншини. З часом нація може відродитися. Як відродилася у 1920 році Греція, у 1947 році Ізраїль, у 1991 році Україна. Чисельність населення Землі зростає за рахунок нерозвинених країн, саме за ними майбутнє, бо вони – розвиваються. Свою націю слід захищати, щоб не бути у рабстві, не стати меншиною на власній землі. Завойовник іде, щоб брати, а не щоб давати. Ми всі маємо ставати націоналістами.

Козаки — не нація

Козаки – не нація, не народність, а явище. Як явище, вони з’явилися разом з людством. Коли з’явилися люди на землі, того ніхто не знає. Мільйони років тому! Якби кількість людей зростала без контролю зверху, скажімо — Богом, не можна навіть уявити, що сталося б. Припустимо, що після Другого Пришестя станеться так, як проповідують свідки Ієгови, адвентисти сьомого дня, ще деякі релігійні течії. Не буде війн, не буде хвороб, всього вдосталь, рай та й годі. Плодіться і розмножуйтеся. Що станеться? Спробуймо порахувати. Візьмімо умовно 100 молодих людей у віці 20 років. Половина чоловіки, половина жінки – 50 пар. Хвороб нема, війн нема, медичне втручання виключається. Кожна пара народжує дитину через рік до 40-річного віку. Через 20 років народиться по 10 дітей, всього 500 дітей плюс батьків 100 – вже маємо 600. Через наступні 20 років буде: 250 пар, які матимуть по 10 дітей = 2500 плюс батьки. І так далі. Через 100 років плем’я із 100 людей виросте до мільйона! А що може статися через мільйон років? Людей буде стільки, що ногою ступити ніде. Про яке щастя мова? 100 років тому на планеті було 1,5 мільярда населення. Сьогодні – 6,5 мільярдів! А через 40 років буде 9 мільярдів! Вже навіть питної води не вистачає. Що буде через 100 років?! А через 1000 років? Може, чудо станеться? Ні, мільйони років людство бореться за місце під сонцем, і ніяке чудо жодного разу ще нікого не ощасливило. Життя є боротьба. Відсутність боротьби – смерть. Хто не відстоює своє місце під сонцем, той його втрачає.
Причини лиха у тому, що при перенаселенні людей настає час, коли включається природній механізм скорочення населення. Різні епідемії, війни. Війну також слід вважати природною. Що провокує громадянські війни? Сатана включає механізм війни. А сатана теж створений Богом. Війни, землетруси, повені, засухи, епідемії гонять людей на більш безпечні місця. А вільних місць нема. Виникають конфлікти, боротьба. Хто переможе? Хто хитріший. Той і місце займе.
Нас життя примушує боротися за своє місце під сонцем. Не спіть, пробудіться! Прийдуть, прийдуть сюди нелегали, як сарана. Будьте готові до захисту України!

Козаки, як вони з’являються? Періодично появляється надмірний приріст населення. У давні часи (подекуди і тепер) дика природа не могла прогодувати велику кількість населення. З’являлися зайві їдоки, які ставали вільними, лишніми — козаками.
— Ви вільні, хлопці, шукайте собі долю самі, – так їм говорили.
І хлопці шукали. Хто йшов у найми до багатих, хто у військову дружину, а хто організовував власну банду. Саме таке походження козацтва. Слово козак історики по-різному пояснюють. Наприклад, запорізькі козаки вважаються втікачами із кріпацтва. Та хіба тільки з кріпацтва? Всі вони шукали вільного місця під сонцем. А за місце під сонцем завжди приходилось боротися. До речі, зараз теж. Багато народу сюди нахлине, ой, багато. Місцем під сонцем прийдеться ділитися. Або своє захищати. Або у наймити йти. І ніяке чудо не допоможе.
Відсутність боротьби веде до занепаду. Радянський Союз занепав і розпався саме через «соціалістичні змагання», зрівнялівку і виводилівку, через відсутність державою контрольованої конкурентної боротьби. Сьогодні наша задача – навчитися такій боротьбі. А то вимремо, як мамонти. Нас просто інші проковтнуть.

Історія. Скількох гетьманів України ви знаєте? А російських царів? Російських царів, напевне, ви більше знаєте, ніж українських гетьманів. Так навчали. У шкільному підручнику історії СРСР (і України одночасно) для 8-го класу слово «Україна» зустрічається лише один раз у підзаголовку. Хотіли, щоб навіть пам'ять про Україну зникла. Скажіть, у ваші шкільні роки (звертаюся до стариків) навіщо вам було знати про якісь тред-юніони, булавіних, мініних, якими вам голови забивали? А про славних гетьманів вам «забували» розповісти. Фальшива була історія. А скількох колишніх секретарів райкому компартії свого району ви прізвища пам’ятаєте? Як жилося при кожному з них? Не пам’ятаєте. А це вже ваша історія, яку слід пам’ятати. Говорити про страшні роки було заборонено. Якщо ви не пам’ятаєте, що вчора було, то що ви збираєтеся робити завтра?
Я не збираюся видавати всю історію України, козацтва. Є кому це робити й без мене. Я лише у темі про козаків хочу згадати найзагадковішого гетьмана України Петрика. Тим паче, що його доля тісно пов’язана з нашим селищем Каланчак.

Гетьман Петрик

1692 рік, весна у розпалі. Башаул бурлив пристрастями. Обирали гетьмана України.
Башаул, так би мовити Башка-аул, або Головний аул, розкинувся довкола татарської фортеці Куюк-Кале, що в перекладі означає Мала фортеця. Фортеця Куюк-Кале стояла на березі річки Кокличка, нині річка Каланча. Сучасне селище Каланчак татари також іноді називали Кокличка. А ще Каланжик, що означає — володіння Каланів.
До 1253 року тут був грецький мегаполіс, місто Каркіна. Річка тоді називалася Гіпакіріс. Тоді це була повноводна річка. Гіпакіріс, протокою Конка через Чорну долину, з’єднувалася з Борисфеном, тобто Дніпром. Річка була судноплавна, кораблі виходили у море Каркінітською затокою, названою так по місту Каркіна. У 1253 році сюди прийшов хан Батий. Побачив, що через Каркіну іде соляний шлях із Сиваша на Україну (пізніше – Чумацький шлях), а через річку Гіпакірис у місті Каркіна був Кам’яний міст, який називався Дарієвим. Міст збудований невідомо ким, можливо, ще царем Дарієм. У всякому разі цар Дарій тут бував і мав проблеми з переправою через річку. Тут прекрасне місце контролювати соляний шлях, брати плату за провіз солі. Для контролю місто було віддане татарському племені Каланів, які прибули сюди з Каспію. Грецький мегаполіс Каркіна зник, а місцевість: річка, угіддя довкіл Дарієвого мосту, аул на місці міста Каркіна, стали володінням Каланів, Каланжик.
Коли саме татари збудували фортецю Куюк-Кале не відомо, але у ХVI столітті вона вже була. Це відомо завдяки бою кошового отамана Богданка біля Дарієвого мосту у 1575 році. Термін фортеця по відношенню до Куюк-Кале не зовсім вірний. Це були земляні вали з не дуже глибоким ровом довкола фортеці. Площу фортеця займала теж невелику, десь метрів 50х50. У фортеці, ймовірно, було декілька саманних хат. Залишки фортеці, точніше насипаних валів, ще зберігалися до часів Другої Вітчизняної війни. Ще є свідки, які у дитинстві гралися на тих валах, називаючи їх «батарея». Знаходили там ядра.
Знаходилася фортеця біля річки, поруч Кам’яного мосту. За сучасними орієнтирами, поміж провулком Сонячний і вулицею Левицького. Зараз там поруч є металева кладка. Башаул довкола фортеці займав чималу площу. За сучасними орієнтирами, поміж річкою і вулицею Перекопська на східній стороні, Левицького на південній стороні, і вулицею Чапаєва на заході. Ось тут, на Башаулі, у 1692 році і відбувалися вибори гетьмана України Петрика.
Чому козаки обрали таке місце для виборів гетьмана? Хто такий Петрик?
Петрик – Петро Іванович Іванченко родом із Полісся. Був освічений, отже не з бідної родини. У козаки подався очевидно через амбіційний характер. Десь у глухому селі або й хуторі вибитись у люди перспективи не було. А терпіти приниження з боку польської шляхти не хотів. Лишався шлях один, на Січ. Проте на Січі людині з намірами господаря теж не було про що говорити. Козаки — не газди, не господарі. Та й господарювати тоді на Україні особливо не розженешся. Якщо не татари, то польські чи московські пани заберуть все до нитки. Якби хоч душу лишили, а то й душа вон. Або козакуй, як ті корсари, або ставай на коліна. Петро Іванченко втік на Січ молодим, тому від козаків отримав прозвисько Петрик.
Петрик, не раз побувавши в Криму, побачив іншу можливість. Він вирішив, що тут, у Дикому полі, можна створити державу Україну. Прийнявши підданство татарського хана Гірея. На Поліссі від поляків спасу нема, а тут Дике поле і українців в Криму багато.
Для аналізу такої думки візьмімо випадок із славнозвісним кошовим отаманом Сірком, описаним не менше славним українським істориком Дмитром Яворницьким.
1675 рік. Кошовий отаман Сірко зібрав чималу ватагу козаків, пішов на Крим за здобиччю. Татари на Україну ходили за ясиром, а козаки у Крим за здобиччю. Що, власне одне й те ж, грабувати ходили. Цього разу Сірко пішов у Кути (Тарханкут), узбережжя Каркінітської затоки. Тут він звільнив, у даному разі слово «звільнив» можна брати у лапки, 7000 українців, росіян і взагалі не-татарів. Захопив у полон 5000 татарів. (Цифри підлягають сумніву, але не сам факт). Очевидно з метою подальшого викупу татарами. Само-собою, як тоді водилося, захопив отари овець, корів, коней. І з цією здобиччю вертався додому. У Чорній долині (нині Чаплинський район Херсонської області) зупинився на нічліг. Зварили куліш, всіх нагодували, влаштували нічліг, а вранці далі шлях на Україну. Але тут звільнені з татарської неволі запротестували: «Куди ми йдемо? І чого? На Україні якщо не польське кріпацтво, то московське. Війна якщо не з поляками, то з москалями. А тут ми живемо мирно, з татарами дружимо, сватаємося, сіємо хліб – живемо! Ми не хочемо на Україну! Ми повертаємося назад, у Крим!». Не сподобалася така мова отаману Сірку. Він сказав: «Хто хоче йти на Україну – праворуч. Хто хоче назад, у Крим – ліворуч». Із 7000 тисяч звільнених 3000 вирішили вернутися у Крим, у татарську «неволю». Відпустив їх Сірко. Та слідом послав молодих козаків. Наказав: Догнати і всіх порубати! Ми їх звільняємо з рабства, а вони не хочуть. Зрадники! І порубали козаки православних, і стариків, і жінок, і дітей. Страшні, дикі були часи. А у Громадянську війну 1918-1920 років хіба брат брата не вбивали?, хіба менше дикі часи? Мова не про це.
Мова тут про інше, мова про те, що лише у Кутах, невеличкій території Криму жили 7000 українців. А скільки їх тоді було по всьому Криму? Десятки, а то і сотні тисяч! Цілком ймовірно, що вони у Крим на поселення не тільки насильно пригнані, а й самі сюди втікали. До речі, на місці сучасного Каланчацького району тоді українців також було багато. Про що свідчать хрести на кладовищах тих часів. А Петрика обирали всього через 17 років після зазначених Яворницьким подій. Отже, українські селяни з татарами жили дружно. (І в опереті «Запорожець за Дунаєм» те ж саме показано). Інша справа, ватаги банд, як татар, так і козаків, які ходили походами грабувати. А походи царів та королів — хіба не банди грабіжників? А ось Петрик, якого таки обрали тоді гетьманом, можливо хотів зорганізувати українців до мирного життя. Хто ж про те знає, коли історію завжди писали під царя чи якогось генсека. Через що доля Петрика покрита мороком. Зараз миру нема, а про ті часи годі й говорити. Проте був такий гетьман Петрик, нехай короткий час (невідомо скільки), а таки був гетьманом України! І обирали його у Каланчаку, на Башаулі. І Каланчак був столицею України! Ось ще який зигзаг історії!

Хлопці, чиї ви будете?

Козацтво на нашій землі є закономірність розвитку суспільства, закономірність відродження національної свідомості українців. Як саме відроджувалася національна свідомість, питання інше. Яким був час, така й свідомість. У Америці також були козаки, але вони називали себе «республіканцями». О, там багато було пролито крові індіанців, дуже багато. Зате й місця під сонцем здобули козаки-республіканці багато. У індіанців гармат не було. Так хто їм у тому винен? А так, війна була «справедливою», аякже. За місце під сонцем воювали. Воювали з наївними індіанцями. Вони білих спочатку за богів сприймали, а «боги», кого фізично не знищили, решту пізніше у резервації запроторили. У нас дещо інша справа, у нас були вільні козаки: запорізькі, задунайські, донські, уральські, сибірські і навіть амурські. Від Чорного моря й до Тихого океану, все козаки й козаки. У походах пісні співали. Про них така пісня:
Хлопці, чиї ви будете?
Хто вас в бій веде?

Про козаків пісня. Хто у бій веде? Війни, бої, протистояння. Різними вони були, козаки буремних років. За що боролися, за що ріки крові проливали, чого домагалися, під чиїми прапорами йшли? Ох, козаки, вільні ви люди…
Нині кожен школяр скаже: Запорізькі козаки воювали з бусурманами, з польськими панами. Про московських панів не кожен наважиться говорити, але били козаки і москалів. Українських селян козаки захищали від татар та кріпацтва. Так у школі навчають. Та не кожен школяр скаже, чому козаки Олешківської Січі ходили під татарськими прапорами хана Гірея, захищали татар? Хан Гірей навіть зарплатню козакам платив. Проти кого стояли козаки Олешківської Січі? Інколи дітям, а особливо дорослим, пояснюють, що немовби хан Гірей найняв козаків, аби вони ловили втікачів з татарської неволі. Більш цинічного безглуздя важко й придумати. Тим паче, що з татарської неволі не дуже й втікали. Та й куди втікати? Про татарську неволю завжди говорять як про страхітливе рабство. Проте є підстави сумніватися у цьому. Про це вже говорилося. Про те, що не тільки «Запорожці за Дунаєм» були, свідчать і чисельні хрести на наших кладовищах тої доби. І серед населення Криму є багато православних старожилів. Нащадків ще тих українців, що жили у татарській «неволі». Жили вони там з татарами досить дружно. А щодо набігів татар на Україну, а козаків на Крим, так тоді був час такий. Нині рік 2009-тий, час, коли все таємне стає явним. Ясно ж, козаки Олешківської Січі прийшли в Олешки не на службу до татар, вони захищалися від окупації Москви, яка на той час вже зруйнувала Запорізьку Січ. Тому й зупинилися козаки після вигнання з Хортиці у гирлі Дніпра. Далі йти нема куди. Прийшлося захисту просити у своїх ворогів, у татар, бо у Сибірі ще гірше буде. Вони про це добре знали, адже Петербург побудований на козацьких кістках.
Історію Запорізької Січі, козацької держави, тут не варто повторювати. Про це багато сказано. Мова про козаків взагалі, про явище козаків. Козацьку державу Росія знищила, та лишилися козаки, дух волі. Мова про волю, про незалежність. І про дружбу українців з татарами. І про козаків у роки останніх війн.
Воля! Її кожен розуміє по-своєму. Хто за волю, а хто і за вольницю. Молоді козаки під час Громадянської війни, як інколи й у інші часи, не за волю, а за вольницю голови рубали навіть своїм батькам. Вони були з більшовиками: «Грабуй награбоване!». «Відібрати і розділити!». «Всі люди рівні, всім має бути порівну». Так більшовики навчали. Січовикам така наука зрозуміла. З того жили. Але Україна — мати рідна! А молоді – дурні. Старші та багатші добре знали, чого варте місце під українським сонцем. Тому були проти вольниці, проти москалів. Так і опинилися козаки, одні під червоними прапорами, а другі під білими. Саме тоді і появилася пісня:
Хлопці, чиї ви будете?
Хто вас в бій веде?

Чиї будете? Часом не буржуї? «Куркулі! Шаблі на-голо!». І пішли рубати, брат брата убивати. А чиїми були козаки під час Другої Вітчизняної війни? Знову по різну сторону барикад, під різними знаменами були.

Тарас Бульба-Боровець організував Поліську Січ ще на початку війни, восени 1941 року. Січ мала козацьку структуру. Як же, вони — козаки. Воювали за волю, за самостійну Україну, проти німців і проти більшовиків. І ті, і ті – вороги. Це вони, ці вороги, в крові втопили Україну. Січ поступово переросла в армію УПА, яка налічувала біля 40 000 вояків. Воювали. Не так, як би хотілося, але воювали. І те слід сказати: як могла воювати армія без держави? Ні тилу, ні забезпечення необхідним. Все мали взяти у ворога. Було й інше лихо: не знайшли спільної мови поміж себе бульбовці і бандерівці. А тут ще й червоні партизани об’явилися. І знову у лісі можна було почути: «Хлопці, чиї будете?». Нерідко мовою кулеметів запитували. Після арешту німцями Тараса Бульби-Боровця більшість УПА перейшли на сторону Степана Бандери, точніше – Шухевича. Проте біля трьох тисяч залишились вірними присязі Бульбі до кінця війни. Щоправда, вже під назвою УНРА – українська народна революційна армія. А вже донські козаки відразу стали під прапори Гітлера. Про що в Росії зараз сором’язливо замовчують. Москва все на бандерівців бочку котить. Хоч насправді росіян на боці німців було таки більше, і аж ніяк не менше, ніж українців. Що ви чули про російські армії: Локотська РОНА – 20 000 солдат; Оршська РННА – 7 000; Козацькі Донські дивізії – 94 000, 16 Калмицьких батальйонів, батальйони: Татарський, Чеченський, Туркестанський, Північно-Кавказький. А ще РОА – Русская Освободительная Армия. Були й інші. Сотні тисяч! В Білорусії були створені загони народної міліції для боротьби з червоними партизанами загальною чисельністю до 100 000! Всі вони воювали чи стояли на боці Гітлера. Сотні, не сотня, а саме сотні тисяч! Шість з половиною мільйонів червоноармійців потрапили у полон, багато з них добровільно здалися, а біля мільйона повернули зброю проти більшовиків! І воювали хоробро. За твердженням газети «Тайни історії» №9 за 2010 рік, донські козаки воювали на стороні гітлерівців навіть хоробріше за самих гітлерівців. Чому? Задумаймося. Може, нарешті, таки зрозуміємо і власовців, і донців, і бульбовців, і бандерівців, і локотців, та й інших також. Задумаймося. Чому Москва «забула» російські армії, які воювали на стороні німців, а українська УПА постійно на слуху? Задумаймося. «Бандерівці вбивали…». Воювали зі зброєю, тож і вбивали. Братовбивча війна. А хто провокував, хто у лісі на людей полював, як на звірів, вже після війни? Вимушені були ховатися, ятрити ненависть. Загнаний у пастку звір небезпечний. А людина – страшний звір. Хто народ провокував на протистояння? Задумаймося!! Хто зараз цькує Схід України на захід? Задумаймося!!

Окремо дещо про «самостійну» російську республіку Локоть у Брянській області, Росія. Про неї рідко хто знає. А була й така Самостійна Російська республіка Локоть.
На початку війни у брянських лісах з’явилося багато козаків. Тобто: оточенців, вільних людей — козаків. «Закидати шапками» ворога не вдалося, як обіцяли політруки, а в полон до німців не всі кинулися здаватися. І більшовикам не вірили, ще у душах ятрилися рани після колективізації і геноциду. От і вільні, блукали лісом, козакували. Зі зброєю козакували, адже козаки. І місцеві жителі, росіяни, зуб мали на більшовиків. Тому гуртом вирішили створити власну державу.
У багатолюдному до війни містечку Локоть (зараз там вимираюче село), відразу після відступу Червоної армії, але ще до приходу німців, було створено Самостійну Незалежну республіку Локоть. Президент К.П.Воскобойніков. Обрано Парламент, судову палату, створено поліцію, армію, всі інші державні установи. До речі, армія, біля 20 000 воїнів, дисциплінована, активно вела боротьбу проти більшовиків. Першими декретами були: скасування колгоспів, узаконення приватної власності, автономія у складі Германії.
Була у Локоті і тюрма, був свій кат. Катом була Антоніна Макарівна Гінзбург. Яку у локотській поліції звали Тонька-кулеметниця. Коли армія або поліція приводили чергову партію зловлених червоних партизанів, комуністів, можливо і євреїв, Тонька викочувала свій кулемет до рову. Випивала склянку самогону, і тоді вже всіх приречених розстрілювала з кулемета. За раз по 20-30 чоловік. Коли Червона армія перейшла у наступ, Локотська армія РОНА відступала разом з німцями. Організовано, з боями, як і належить республіканцям. А Тонька-кулеметниця десь зникла. Випадково її впізнали аж у 1978 році у Білорусії. Вийшла заміж, змінила прізвище, має діток. Ходить у школу і розповідає діткам, як вона у «партизанах воювала». Місцева знаменитість, героїня! Патріотка – куди там нашим. Та коли міліція допитала, все таємне стало явним. Розкопали закопаних розстріляних, провели ексгумацію, порахували трупи. Виявилося, Тонька-кулеметниця розстріляла більше 20 000 (двадцяти тисяч!) росіян! Ось така російська «героїня». Можна записувати у книгу рекордів Гінеса.
Знав я подібного «героя» і тут. Розповідали про цього крученого Кручака. Спочатку десь із німцями у зондеркоманді вештався, а як німці стали драпати, сам собі прострелив руку, щоб не йти на фронт, і прийшов додому «пораненим героєм». Як героя, відразу у районне партійне бюро, інших судити, і посада директора. А як же, победітєль! А на мітингах – ну що тобі Тонька-кулеметниця! Герой! Патріот! Загалом – справжній більшовик. І таких було скрізь багато. Саме про таких мудрий філософ сказав: «Патріотизм – останній притулок негідників». А націоналісти радянської нації, тобто громадяни своєї Батьківщини, яка тоді називалася Радянський Союз, патріотами себе не називали. Вони просто захищали свою Батьківщину. Як і у всі часи.
І ніхто із влади нічого не знав про негідників? Чому радянські секретарі райкому, ідеологи, мовчали про республіку Локоть? Відповідь проста. Ні Локоть, ні Орша, ні Дон не збираються об’являти незалежність від Москви. Москві незалежність України око муляє. Про Антоніну аж тепер повідомила газета И.Г. G «Загадки цивилизации» №6 2010 год. А про республіку Локоть є у журналі «Политика и время» №4 за 1992 рік. А Путін кричить про бандерівців… Ні, бандерівці захищалися, вони за незалежність України боролися. Ви на своїх подивіться, задумайтеся, чому козаки німцям допомагали? Чому так багато росіян були на стороні гітлерівців?

Кати і герої. Яка поміж ними різниця? Різниця велика, скажете ви. А я інше хочу сказати. Вже згадувалася кат Локотської республіки Антоніна. Вона за наказом влади розстрілювала, не з власної ініціативи. У 1978 році її схопили, засудили до страти, і вже за наказом іншої влади, більшовицький кат розстріляв локотського ката. Кому з цих катів який суд правий, локотський чи радянський? Чий кат винен, а чий не винен? Інший приклад на цю тему: Під містом Катинь, за наказом влади, радянські кати розстріляли 21000 польських військовополонених. Чому не названі прізвища цих катів, чому їх не розстріляли? А Антоніну розстріляли. Ще приклад: За наказом влади літаки бомбили мирних жителів. Літаки німецькі, наші, американські – суть не в тому. Мирним людям без різниці, чиї літаки бомбили, чий кат їх розстрілював. Вони невинно гинули. Чому льотчиків вважаємо героями, а не злочинцями? А атомні бомби взагалі знищували все живе. І що, герої? А знищення людей у фашистських концтаборах і радянських концтаборах ГУЛАГу? Кого слід судити? Де справжні кати? У Кремлі і Рейхстазі! А ми 9-го травня трубимо у фанфари. Ура-а! Ми переможці! У траурі каятись потрібно, а не тішитися.

Пройшло 65 років після війни. Вже давно слід розставити крапки над і. Пам’ятати слід, але не робити з війни політичне шоу. Слід про завтрашній день думати. Огляньтеся, над вулканами вже чорні хмари небо заволікають. Ось, ось гримне. Та вже гримить. Тим часом ненависть чим дужче розпалюють. У світі все взаємопов’язане. Що провокує людське зло — вулканічна діяльність, диявол, чи навпаки, людська злоба провокує вулкани? Задумаймося. Покайтеся, а то ще більше лихо буде.

Козаки… Написати їхню історію справа не легка. Тим паче написати правдиву історію. Адже правду ніхто не любить. А тут прийшлося б побувати по обидві сторони барикад. Не з доброго ж дива здалися німцям у полон більше шести мільйонів радянських вояків. Не з доброго дива ставали козаки під знамена ворога. Щось же їх примусило. Що?!
Ідея козацтва не померла після Вітчизняної війни. Вона лише до часу заснула. Мрія про волю не вмирає ніколи. Нізащо. Воля – це в першу чергу національна свідомість, вимога поваги до своєї держави, особисто до себе, право бути господарем своєї долі. Я громадянин України! Я вільний! Ах, ви не задоволені? Вам не дали пряника? Так воля пряників не дає. Вона дає лише право їх мати. Пряники дають у рабстві. А потім – батогом! Работать! А ви таки волі хочете? Так вчіться самостійно господарювати. Ставайте самі собі панами. Ось так! 91-й рік саме з такою задачею і прийшов. Ми і так відстали до рівня папуасів часів Міклухо-Маклая. Нині папуаси вже нас обігнали. Ми маємо ставати українськими націоналістами, захищати свою націю.
Наша воля прокинулася разом із національною свідомістю. Це сталося під час смерті держави СРСР. Смерть, як людини, так і держави, не означає зникнення у небуття, це перехід у інший стан. Все починається спочатку, у іншому втіленні. В кінці 80-х, на початку 90-х, воля, прокинувшись, породила багато чого. В тому числі і козаків. Ну, як же, козаки завжди за волю, це їхня стихія. Їхня поява закономірна. У краях, де козаків не було, були їхні прототипи. Скажімо, опришки. Коли на півдні України згадали про славних розбишак-запорожців, у Карпатах згадали про славного Олексу Довбуша і його побратимів-опришків. Віддамо належне мудрості місцевої влади тамошніх країв. Загони опришків вони організували при міських, селищних і сільських радах для наведення правопорядку і навіть для допомоги прикордонникам. Щось подібне дружинникам радянської доби, але з національним підтекстом. Опришки мають право на придбання зброї: пістолети з гумовими кулями, газові пістолети тощо. Загалом, опришки там з перших днів допомагають владі, в тому числі і міліції. Там не стоїть питання – хлопці, чиї будете? Вони – українські, державні. І це добре.
Інша справа у нас, на півдні України.