Дія третя На подвір’я входить Маринка. Вона збуджена, сумна і сердита.
Маринка (бере в руки вила, повільно ставить ріжками у землю, немов хоче копати, але обпирається на них, сумно нарозпів декламує): Ой встань, батьку, подивися – до чого ми дожилися. Ні корови, ні свині, лише Сталін на стіні. Подивися батьку, що ви своєю революцією натворили. Під час колективізації півсела голодом виморили. Війна чоловіків забрала. Тепер податками чавлять, працювати заставляють тяжче, ніж кріпаків. Забрали все движиме й недвижиме. Що не могли забрати, оподаткували. І хату, і огорода, і мою душу. Садок вирубала, бо ж чим за нього плати? 20 копійок за трудовий день нараховують, а двічі на рік на облігації підписуйся! Податок на кожну курку! Хіба курка зможе 350 яєць за рік знести? А вимагають – здай, хоч розірвись! Це ж вони куриці немов аж п’ять вихідних на рік дають, а півневі ж як? У мене дві курки і один півень, це ж виходить йому бідному без вихідних? І на таких харчах? Здохне бідний. У мене двійко дітей, а у старшої сестри Мелашки діти під час колективізації повмирали, чоловік на війні загинув, тепер з неї вимагають за бездітність! Де вона тепер тих дітей візьме? Може, від Ничипора? Та він Мотрі не може дитину зробити, кастрат! Ой батечку, що ж ти наробив своєю революцією? Світ на погибель перевернув! (знову намагається вилами працювати, але почувся крик Ничипора). Ничипір: Ах ти підла, ах ти, сука! (вбігає) Ти… ти… віддай мої 25 карбованців! Маринка. (спокійно повертає вила ріжками вгору, тримає їх немов солдат, біля ноги. Це зупиняє Ничипора, але не заспокоює): Я у тебе їх не брала. Ти їх финогену дав, піди й забери. Вбігає і Мотря. На ходу репетує. Мотря: Сучка! Потаскуха! Хотіла за 25 карбованців мого чоловіка забрати! На ось, на! (крутить дулі). Маринка: Потрібний він мені, твій кастрат (вила трішки підіймає від землі). Ничипір: Що? Та я тебе… я тебе у тюрмі згною! Я тебе віддам зекам на карусель! Я тебе… Маринка: (Підіймає вище вила). І що ти ще мене? Мотря: Що ти на неї дивишся! За коси її, потаскуху! Маринка: І з ким це ж я таскалася, га, Мотре? Мотря: Ти при німцях у ліс до мужиків бігала! Люди бачили! Маринка: Ходила у ліс до партизанів! Їсти їм носила. І слава Богу, що люди бачили, а не ти! А чого то до тебе поліцай ходив? Ничипір підозріло повів оком на Мотрю. Мотря: Ничипоре, бреше вона! Поліцай ходив по хатах, яйця німцям збирав! Маринка: Ну, до мене він не приходив. Мотря: А чого до тебе ходити, якщо у тебе не те, що яєць, а й хвоста курячого нема! Злидарка! Дідиха! Маринка: У мене «всё вокруг колхозное, всё вокруг моё!». Мотря: Твоє? Візьмеш у колгоспі, у дві руки! Маринка: Ничипоре! Твоя Мотря проти совєцької влади! Ничипір: (суворо) Мотре, що це значить? Мотря: Вона навмисне наговорює! Ніхто до мене не ходив! (починає плакати). Ничипір: Марино! Так ти ще й наклепи зводиш! Негайно віддай мої 25 карбованців! Маринка: (дратівливо) У финогена візьмеш. Ти йому їх давав. Ничипір: Та я тобі… (кидається до Маринки). Маринка: (наставила вила, сміливо дивиться йому в очі, і тихо, з притиском). Ничипоре, як думаєш, якщо застромлю тобі вила у живіт, на спині вилізуть? Ничипір: (злякано відступив крок назад). Ти що, здуріла? Мотря: Ай… Рятуйте! Вбивають! Ріжуть! Колють! Ничипір: Цить! Дурепа! Мене ніхто не вб’є, руки короткі! А тебе, Марино, я таки посаджу! Не хочеш охолонути тут, охолонеш у Сибіру! На Сахаліні! Згною у тюрмі! Маринка: Геть з двору! Забирай свою дурепу, і щоб духу вашого тут не було! Мотря: А ти… а ти… твоя курка мої помідори поклювала! Ти мені винна відро помідорів! Маринка: Геть з двору! (наставила вила). Ничипір і Мотря, задкуючи, виходять. Маринка опустила вила, сумно говорить. Маринка: Зашле до Сибіру… Скількох безневинно посадили… Не виробила бідна жінка мінімуму трудоднів – до Сибіру її, не сплатила податки – до Сибіру її, слово не так – до Сибіру… Влада цепних собак. Собача брехлива влада. Брешете, мене не візьмете! Піду у район, до колишніх партизанів. Підтримають, що їм цей держиморда із концтабору ГУЛагу? Суд? Так хай же буде суд! Побачимо, хто кого. Маринка рішуче виходить.
Дія четверта
Зміна декорацій. Кущ і вила виносять, знімають і прибирають малюнок вікна. На його місце вішають гротескний герб СРСР. Вносять стіл, біля нього три стільці. До спинок стільців прикріплені віялом по дві палички, на яких закріплені дугою, немов німфи, плакати: «СУДДЯ», «ПРОКУРОР», «АДВОКАТ». Це суд трійкою. З правої сторони стоїть непомірно довга лавка для підсудного. На ній багато місця, багатьох можна посадити. З лівої сторони ставляться 4 стільці для присутніх. Їх займуть: Прищ, Свищ, Ничипір і Мотря. Костюми суду сатиричні, гротескні, бо й суди були скоріше пародійні, не правові. Суддя похилого віку, глухуватий, на ньому червона мантія, на голові чотирикутна шапочка, на грудях, на грубому ланцюгу висить серп і молот. Прокурор дещо молодший, з виряченими підмальованими очима, у формі юстиції, непомірно великі погони майора юстиції. Зліва на груді велика червона зірка. Адвокат – молода жінка, виглядить застаріло-революційно. На ній чорне галіфе, короткі чобітки, шкірянка, на голові червона косинка, зав’язана ззаду. На груді великий комсомольський значок. Заходять спочатку присутні, сідають. Слідом заходить звинувачувана.
Свищ (пискливим голосом): Встати! Суд іде! Всі встають. Заходить суд, займає свої місця. Суддя: Прошу всіх сідати. Справу веде суд у складі: суддя – Пантелеймон Сатановський, прокурор – Іван Чортів, адвокат – Інеса Плебейко. Об’являється справа Марини Смілої. Марино Сміла, іменем Верховного Суду, здайте Урядову нагороду. Ми героїв не судимо. Маринка: І що, Уряд спеціально по мені таке рішення приймав? Суддя. Іменем Уряду, а не Урядом! Здайте нагороду! (Маринка кладе медаль на стіл. Суддя звертається до прокурора). Слово надається прокурору. Прокурор: Підсудна Марина Сміла, Вам пред’явлено звинувачення у скоєнні злочину: агітація проти радянської влади, привласнення грошей громадян. Марина Сміла під час кампанії державної добровільної позики для розвитку народного господарства нашої любимої Батьківщини категорично відмовляється добровільно підписатися на облігації, чим подає негативний приклад іншим, чим, по суті, агітує проти політики комуністичної партії, Уряду і особисто батька всіх народів товариша Сталіна. Крім того, Марина Сміла позичає гроші у сусідів, а віддавати відмовляється, чим порушує радянську справедливість, соціалістичну систему, завоювання Великої Жовтневої революції. Її дії є ворожими радянській системі, і тому її судити слід як ворога народу. Це підтверджується ще й тим, що її чоловік Максим Смілий безвісти пропав на війні, цілком ймовірно, що він ворог народу, а як ставиться Закон до сімей ворогів народу, вам відомо. Проте радянський суд гуманний. Враховуюче те, що у М.Смілої двоє малолітніх дітей, я як прокурор справедливого суду, вимагаю засудити М. Смілу всього на 10 років позбавлення волі з відбуванням покарання на Сахаліні. Прокурор Іван Чортів. Підпис мається. Суддя: Звинувачувана Марино Сміла, вам зрозуміло звинувачення? Маринка: А що я поганого нашому народу зробила? Я йому не ворог. Суддя: Суд розбереться. Ми вас судимо відкритим, народним судом, а не закритим. Тому якраз у вас… (пауза) і є можливість доказати свою правоту, не те, що на закритому суді. Я надаю Вам слово. Розкажіть по суті, як ви дійшли до такого життя, тобто, до такого злочину. Маринка: Пане суддя… Суддя: Громадянин суддя! Попереджаю, за образу судді термін покарання подвою! Маринка: Товаришу суддя… Суддя: Тамбовський вовк тобі товариш! А я – громадянин суддя! Маринка: Пане громадянин, е… суддя. Люди добрі (звертається до глядачів), ніякий я не ворог вам. Що я перед вами завинила? Суддя: Припиніть пропаганду! Ближче до суті справи. Маринка. По суті справи, справа моя про 25 карбованців, які мій сусід Ничипір віддав финогену на облігації. Я цих грошей у нього не позичала, не брала і в руках не тримала. Я взагалі не розумію, що вони з мене хочуть. Суддя: Розповідайте все по порядку, правду, одну лише правду і нічого, окрім правди. І ми розберемося. Маринка: По порядку. Було так: Прибігаю я на обід з колгоспних буряків, а у мене на подвір’ї нишпорять Прищ і Свищ. Що ви тут шукаєте? А вони з мене грошей вимагають! Людоньки, де у мене, колгоспниці, гроші? По 20 копійок на трудодень дали…, а скільки податків! Хіба що сонце не оподаткували. Де тих грошей на все взяти? У мене нема грошей. Суддя: Заждіть, громадянко Сміла, вони що, так таки гроші з Вас вимагали? Чи може якось інакше, щось інше хотіли? Маринка: Може й хотіли. Вони завжди хочуть. Суддя: Я не про те, в якій справі офіційно вони до Вас приходили? Маринка. Офіційно вимагали грошей. На позику, на ті облігації. Суддя: Це інша справа, а то можна подумати, що вони вас хотіли пограбувати, чи зґвалтувати. Маринка: Еге ж бо, саме так. Суддя: Розповідайте далі. Маринка: А далі вони мене потягнули до Ничипора Горбика. Суддя: Вони хотіли Вас насилувати? Маринка: Та й може. Хто ж це добровільно на таке піде? Але я не дала. Нема! Суддя: Що Ви маєте на увазі? Прокурор: Як, нема? (Дурнувато засміявся прокурор). Маринка: Ні копієчки нема! Не гріх, що й хрещуся. Я не дала згоди на позику. Суддя: Так вони Вам пропонували добровільно підписатися на державну позику, а Ви викручуєтеся, не хочете добровільно допомогти нашій державі. Маринка: Вони вимагали, аби я позичила у Ничипора, а позичку позичила финогену, а насправді віддала задарма. Суддя: Якому ще финогену, хто це ще такий? Маринка: Той, що гроші з нас постійно вимагає. Финогену Свищу. Такого портфеля йому дали, що тут не зрозумілого? Суддя: Отже, гроші фінансовому агенту, на державну позику. А позика кому береться? Державі!, шановні громадяни, (до глядачів) державі! Маринка: Казав секретар парткому товариш Гроб, що позика потрібна ще й для допомоги голодуючим папуасам, які живуть на острові в океані. Суддя: Який острів, які папуаси? Позика для розвитку народного господарства. Маринка: Може й так, звідки мені знати. Суддя: А на облігацію Ви ще й зможете виграти 10 000 карбованців. Так-то! Маринка: (іронічно) Еге, зможу… Адвокат: Прошу слово для захисту підсудної. Суддя : Слово надається захиснику, адвокату Інесі Плебейко. Адвокат: Наш суд – самий гуманний суд у світі. Дякуючи партії і уряду, і особисто товаришу Сталіну, ми тепер маємо право захищати засуджених і навіть ще не засуджених. Мені довірено захищати підсудну М.Смілу, і я мушу її захищати, і я буду її захищати, хоч вина її очевидна. Бо як же можна не підтримувати нашу любиму батьківщину? А вона відверто відмовляється від облігацій. Але я буду її захищати, я її захищаю на суді. Я прошу зменшити міру покарання, а дітей її забрати на виховання у табір для дітей ворогів народу, де з них виховають справжніх патріотів, справжніх комсомольців і комуністів. І я їх захищаю. І підсудну захищаю. Бо я – захисник, я адвокат! Суддя: Зрозуміло. Захист дуже справедливий, а головне – переконливий. Але Москва сльозам не вірить! Судити будемо зі всією суворістю закону! Адвокат: (говорить на вухо судді, але так, що всі чують, одночасно показує пальцем угору). Казали Іван Іванович, її слід виправдати. Суддя: (м’якше, з улесливою усмішкою). Але суд наш гуманний, в даному разі… Прокурор: (штовхає легенько суддю, теж на вухо говорить, але всі чують) Його вже зняли і теж посадили. Суддя: (Рішуче до глядачів) …В даному разі з усією принциповістю і суворістю закону! Адвокат: (штовхає легенько суддю, знову на вухо, як і раніше). Казав не той, що посадили, а той, що ще керує (показує пальцем угору). Суддя: (звертаючись до адвоката, немов радячись). Так його ще не того…? (захисник заперечно крутить головою. Суддя повертає голову до прокурора, запитує) чи вже того… (прокурор кивком підтверджує. Суддя у задумі сам до себе). Так засудити, чи не засудити, ось у чому питання! Якщо Іван Іванович сказали (показує пальцем вгору), значить не судити, але ж ми суд, який народ судить, ми – народний суд, отже, маємо когось, а засудити. Тоді – кого? А когось таки засудимо. Прокурор: У підсудної ще одне важке звинувачення. Суддя: Підсудна Марино Сміла. Ви позичали гроші у Ничипора Горбика? Маринка: Ні, не позичала. Ничипір при мені віддав гроші 25 карбованців финогену Свищу, але не мені. Суддя: Громадянине Горбик, ви їй давали гроші? Ничипір: Так, давав. Суддя: Особисто у руки? Ничипір: Навіщо вони їй у руки? Все рівно ж на позику, финогену. Я їх на стіл поклав. Суддя: І хто їх зі столу взяв? Ничипір: Що за питання, ясно хто, финоген. Суддя: Марино Сміла, ви підписувалися на позику? Маринка: Пане суддя… Суддя: Громадянин суддя. Маринка: Пане громадянин суддя, я неграмотна, я не вмію читати й писати. Свищ: (вигукнув із місця) Вона хрестик поставила! Суддя: То ви все-таки підписувались на позику? Маринка: Підписувалася, аякже, ще взимку. Тоді наш голова сільради Прищ зачинив мене у холодну комору, на добу. Мусила підписати, адже у мене вдома малі діти, а зима, холодно. Підписалася. Але підписуюся я кружечком, не хрестиком. Так певніше, підпис не підроблять. Можете геть і на експертизу взяти. Мій підпис – кружечок. Суддя: Так, хрестика, мабуть, що можна й підробити. Що було далі? Маринка: Далі вони вимагали, щоб я стала наймичкою у Ничипора. Суддя: Наймичкою? У наш час? Маринка: Ну так, за ті 25 карбованців, що Ничипір віддав финогену. Суддя: Віддав за Вас, як позику, тобто – позичив? Маринка: (невдоволено) Знову те саме, «знову за рибу гроші!». Коли позичають, просять позичити. Я у них не просила! І наймичкою у Мотрі не буду! Суддя: Далі що було? Маринка: Далі вони сказали: ви сусіди, розберетеся поміж себе. Та й пішли. Суддя: Далі. Маринка: Далі я кажу Ничипору: Ничипоре, ми сусіди, давай якось інакше жити. Грошей у мене нема, і ти це знаєш. Ничипір: (вигукнув з місця). Бреше! Такої мови не було! Маринка: Чому ж не було? Ось спитайте у його жінки Мотрі, вона тут. Суддя: (суворо) Громадянко Мотре, яка поміж вас була мова? Мотря: Вона хотіла, щоб я до неї пускала свого Ничипора аж 25 разів. Але я проти цього! Ми у церкві вінчалися! Таке гріх! Суддя: Який гріх, яка церква? Церковні забобони. Мотря: То що, хай ходить до цієї шльондри, так по- вашому? Суддя: Чого ходить, що Ви видумуєте? Мотря: Не прикидайтеся дурнем! Ви добре знаєте, чого до молодиць ходите! Суддя: (піднявся, ображено, суворо) Що?!! То це суддя дурень! Я до молодиць ходжу? Що ви собі дозволяєте?! Як смієте?! Громадянко Мотре Горбик, засуджую Вас на 10 діб за хуліганство! Завтра ж прибути у райцентр для відбуття покарання! (Грюкає молотком по столі). Мотря: (злякано) А що я такого сказала… я правду сказала… Суддя: Правду?! Ще плюс п’ять діб, за «правду»! на 15 діб! Маринка: Громадянине суддя, я ж їх просила, щоб самі поміж себе розібралися, а вони, видно, не дійшли згоди. Причому ж тоді тут я? Я ні в чому не винна. Мотря: Як можна дійти такої згоди… (плаче). Суддя: (підвівся, сердито і суворо). Так! (дивиться у землю, тихіше, немов сам до себе). Це вже балаган, а не суд. Тутешні Прищ, Свищ, Гроб та Могила не змогли підготувати показовий суд, підтримати підписку на державну позику. Знайшли, на кому суд показати. На партизанці, соратниці самого Івана Івановича хотіли прокотитися. А цей, йолоп, хотів ще й наймичку. А що райком скаже? Ще й мені, судді, догану по партійній лінії закатає. Отже – не засудити. (Сідає. Підняв голову, голосно суворо до Ничипора). Громадянине Ничипоре Бугор, Ви гроші давали прямо в руки громадянці Марині Смілой? Ви розписку про це від неї маєте? Ничипір: Ні, в руки не давав і розписок ми не пишемо. Суддя: А слід було розписку з неї взяти. Як тепер докажеш? Вона відмовляється. Юридично вона не винна. Товаришу прокурор, віддайте Маринці Смілой її державну нагороду. (Прокурор виймає з кишені медаль, віддає Маринці. Маринка принципово гордо вішає медаль собі на груди. Суддя до Ничипора). До речі, а на облігації Ви підписалися? Ничипір: Аякже, так, аж на 300 карбованців. Суддя: Все, ви вільний. (встає, стукає дерев’яним молотком). За відсутністю складу злочину справа Марини Смілої закривається. А Ви, Мотре Горбик, завтра у міліцію, відбувати покарання за хуліганство на суді. (голосніше) Судове засідання закінчено. Всі встають, повільно виходять на авансцену, щось говорять поміж себе. Ничипір: (розгублено) Заждіть, а мої 25 карбованців? Свищ: Так я ж тобі облігації дав. Прищ: Виграєш 10 000 карбованців… Маринка: Еге, і наймеш Мотрі наймичку. Коли з міліції прийде. Ничипір: Та я тобі покажу… Маринка: Вже показав. Суддя виходить на край авансцени, до глядачів. Суддя: Все, шановні глядачі, всі вільні. До слідуючої вистави.
Завіса.
Чорний крук
Чорний крук сидів на гілляці дерева Життя і чекав. Йому поспішати нема куди. Він знав, незабаром час тризни. Скільки часу чекати? Не має значення. Та і взагалі, що таке час? Часу колишнього вже нема, а майбутнього ще нема. А що є? Є Вічність. Вона поза часом. Вічність подібна Богу-Брахману, Духу-Атману та Божому Сину Ієшуа-Вішну. Вони є, і їх нема одночасно. Вони кожен окремо і Єдина Трійця одночасно. Вони смерть і життя одночасно. Вони вічні. Вони поза часом. Час існує, поки в Людини є уява. Уява існує, поки жива Людина. Померла Людина – нема уяви. Нема уяви — нема часу. Час уявний, а Світ вічний. Як ми уявляємо час? Секунди, хвилини, години. 24 години – доба. Тиждень, місяць, рік. 25920 років – час прецесії Землі, Зоряний рік, повний цикл Землі. Сонячна система має свої цикли, Галактика свої, Всесвіт свої. Галактики у Всесвіті рухаються по колу невпинно, День і Ніч. Як вчать Веди, Божий День триває 31104000000000000 земних років. (Відчуйте цифру!). Після чого Шеша спалює все і настає Божа Ніч, яка займає стільки ж часу, як і День. Потім знову настає День. День змінює Ніч. І нема тому ні початку, ні кінця. Всесвіт Вічний. Всесвіт у постійному русі. Він сам із себе виходить і сам у себе входить. Чорні Космічні Діри – Потойбічний світ Космосу. Діри поглинають старі Зорі, перетворюють їх у прах, у космічний пил. З Пилу утворюються Нові Зорі, Наднові… Постійно змінюючись, оновлюючись, Всесвіт повертається колом своїм. Обертаючись, пульсує, дихає, він живий! За кожним подихом Всесвіт оновлюється, як Земля по весні. Щоб знову і знову розквітнути новим цвітом. Він вічно живий, як сама вічність, як Бог. Він і є Бог. Всесвіт не голубого кольору, як можна подумати, дивлячись на небо. То наше небо голубе у променях жагучого сонця. Всесвіт яскраво-темного кольору, він виграє міріадами світів. На ньому вираз глибокого спокою, вічності і безкінечності. Живий, як саме життя, як людина, створена за образом і подобою Божою. А людина, як метелик-одноденка. Створена на одну мить, щоб кожного разу оновлюватися, як Всесвіт. Людина на протязі Зоряного року живе лише одну Зоряну добу. Якщо взяти Зоряний Рік Землі – 25920 земних років (повний цикл Землі) та розділити на коло, яким рухається Земля — 360 градусів, матимемо 72 роки. Це і є Зоряна Доба, Мить Всесвіту, середній вік людини. Кожна Зоряна Година Людини, якщо розділити 72 роки на 24 години, має три земних роки. Тоді о Шостій Годині Ранку сходить сонце Людини, буяють квіти, співають пташки. Вранці Людині 6х3=18 років! Повноліття, початок звершень. 12 година дня. Гаряче сонце, ідуть жнива, на баштані визрівають отакенні кавуни! Успіхи радують очі. Отже, Опівдні Людині: 12х3 = 36 років, вона у розквіті сил. Вже й свій садочок діточок підростає. О 20-й годині вечора сонце заходить. Вечір тихий, теплий, приємно посидіти, згадати прожитий День, подумати. Вечором Людині 20х3 = 60 років, час на пенсію. Опівночі 24-та година, Людині 72 роки. Все, Час спати. Але не всі разом встають, не всі разом лягають. Просто Доба скінчилася, середній вік Людини. А на дереві вже сидить Чорний крук. Раніше він пролітав мимо. Людина на нього не звертала уваги. Той крук інколи схопить кого-небудь на льоту, летить собі далі. Інколи зграї круків пролітали. Проте на цикл життя Людства вони мало впливали. Людей все більше і більше. Вони Чорних круків намагаються не помічати. Сонце сходить і заходить, квітнуть сади, визрівають плоди – життя іде своєю чередою. Чого хвилюватися? Мене мине. Та ось Людині виповнилося 72 роки. Чорний крук усівся на гілляці, не збирається летіти геть. Він чекає. Тепер Людина третім оком бачить його щодня. Щодня про нього згадує. Людина ще здорова, енергійна, ходить на мітинги, протестує проти несправедливості, на виборах мітингує, голосує за краще життя. А повертаючись додому, заходить у магазин, купує чорного костюма. Вдома його повісить у куточку шафи. На Чорний день. Сама зиркне на гілляку, а там, он він, сидить, її Чорний крук, чекає. На мить забуде про нього, візьметься за господарську справу, а рученьки й ніженьки болять… Полежати хочеться, а треба вставати і йти до господи. Ох, старість не радість. А Чорний крук сидить, блимає очиськами. Чекає. Він чекатиме рік, два… десять, а свого дочекається. Він це знає. І Людина це знає. Вона вже звикла до його присутності. Хай сидить. Зжени — другий прилетить. Людина до всього звикає, навіть до Чорного крука, який сидить на гілляці і постійно про себе нагадує. Що ж, хай сидить, хай чекає. Дочекається, візьме своє, та й годі. А Вічне залишиться, Душа залишиться. Так має бути. Всьому свій час. Що на землі, що у Космосі, все єдино. Адже часу нема. Таке життя.
Хвилини і вічність
«Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, — і нема нічого нового під сонцем!..», — так сказав мудрий Еклезіяст. І справді, життя котить хвилями. Хвиля за хвилею, хвиля більша, хвиля менша, де’вятий вал і знову хвиля. А на душу лягають пасма світла. Пасмо світле, пасмо чорне, пасмо сіре… знову сіре…, а потім світле, як чистий світанок. Як було, через роки знову так буде. Одні народжуються в буремні бурхливі роки. Їхня молодість проходить на підйомі соціальної хвилі, зрілість на її поверхні, а старість у спустошеній котловині. Інші навпаки, народжуються під тихими Зорями. Зате зрілість їхня проходить у спекотну пору, коли все загоряється пристрастями, бурлить, вирує, горить та палає. Старість же може потрапити у тихий теплий вечір. Це вже, як говориться, хто, коли, під якою зорею народився. Хвилі ідуть своєю чередою. Наше, старше покоління, народилося у роки шаленого розгулу сталінського геноциду, і відразу ж Чорну хвилю підхопила жорстока Вітчизняна війна. Суворими, холодними зимами, десь у куточку на печі пройшло дитинство, голодними веснами, вслід за снігом пробігло босоноге дитинство. Раннім передліттям, на колгоспній ниві у кухвайчині сором’язливо промайнула юність, спекотним літом, у поїздах на шахти, БАМ, цілину, новобудови промчалась зрілість, і, холодної та зубожілої перебудованої осені прийшла старість. Проте ще бринять усмішками жовтогарячі дні-листочки, кетягами звисають зрілі думки, бусинками ягід обнадійливо світяться очі, але вже вітер котить листок за листочком останні дні року, падають у забуття перестиглі плоди, готується до сну і саме дерево. Та це не кінець, це нової хвилі початок! Хвилі життя, як миттєвості Вічності. Це наші дні і роки. За часом вони всі однакові. Як ланки нескінченного ланцюга. Біжать ланка за ланкою, миготять, як краєвиди у вікні поїзда. І в той же час, які вони різні. Буцім вчора, дзвенить радісно шкільний дзвоник… Перша троянда… Перша любов… Перша дитинка… Що рік, то мить. А буває… день — як рік, ніч – мов вічність. А що вже наше нинішнє позачасся… Боже, коли вже скінчиться цей хаос, це протистояння сатани з дияволом, коли буде спокій! Скільки б пітьма ночі не боролась, а сонце зійде. Пройде зима, засяє життєдайною силою сонечко, проросте нове насіння. Хвилею підіймуться паростки нового життя. Замріяно розквітнуть суцвіття життя, і, що б там не було, а будуть нові плоди, які дадуть насіння майбутньому врожаю. Потім і ця хвиля відкотиться, поступиться місцем іншій, а та — ще іншій… І покотяться далі одна за однією хвилі життя. А над ними хмаринки… Світла… Сіра… Чорна… І знову світла… Пройде тисяча років, а мудрість Еклезіяста залишиться справедливою, як і тисячі років тому. Нема нічого нового під сонцем, що було, те й буде, що робилося, те й буде робитися. А ще хочу показати, як ми жили при Сталіні. Але не чорними фарбами. Не люблю плакати. Правду можна розповісти і жартома. Розумний зрозуміє, а дурневі вічна пам'ять. Тепер я спробую написати виставу. Чому б сатиру не поставити на сцені? А щодо драматичного фаху, то кожен артист все рівно шукає свій спосіб донести ідею. Тут головне: були ті позики, за допомогою яких з голих селян здирали й шкіру. І суди неправедні були.
