Проілюструю ще одним оповіданням візантійщину радянської доби на прикладі долі нашого земляка, шановного Миколи Івановича Добриці, колишнього директора радгоспу «Шлях до комунізму», село Гаврилівка. Було це у 1975 році.
Керувати радянським господарством, на селі радгоспом, за висловом Леніна, «могла навіть кухарка». Що сіяти, скільки сіяти, коли сіяти – має поступити вказівка зверху. Коли косити, куди врожай відправляти – вказівка зверху. Скільки людям платити, теж вказівка зверху. Був фонд заробітної платні. Старайся, хоч лопни, все рівно більше не заплатять. Зрівнялівкою називалося. Ми всі рівні, отже всім має бути порівну. Щоправда, дехто мав скільки хотів, а дехто – скільки зміг. Керувати радянським господарством — нема проблем. Конкурентів нема, а соціалістичні змагання – лялькова гра. Задача директора зводилася до того, аби підганяти своїх спеців, а ті підганяли робітників. Чому до сих пір Україна не може вийти з кризи? Всі старі кадри на місцях, а вони не господарі, вони поняття не мають, що таке конкуренція. Это мы не проходили, это нам не задавали. Існувала рабська система візантійського зразка. Станом на згаданий час, 1975 рік, навіть візантійська система була спотворена хабарництвом і дрібними крадіжками. Наближався крах. Щоправда, ще були порядні комуністи, вони у всі часи зустрічалися, але обласні візантійці вже порядком підгнили. Риба псується з голови. «Загниваючий» капіталізм непомірно розвинувся, а «квітучий» соціалізм загнив до печінок.
Саме цього часу і трапилося лихо з Миколою Івановичем Добрицею, директором радгоспу «Шлях до комунізму», (село Гаврилівка нашого району). Директором радгоспу його призначили рік тому (1974 року), до цього він працював головою райвиконкому Каланчацького району. Людина він чесна, порядна, ідеальний комуніст. (Абсолютні ідеалісти у будь-якій системі, як болячка. Що ж це виходить, якийсь районний святіший за обласного? Ні, підлеглий має мати невеличкі грішки, щоб була можливість його виховувати. За що нижчий має бути вдячним. Хвалити обласне начальство. Мовляв, а обласний наш істинний ленінець! Ну і дещо матеріальне – басаринки. І тоді директор – «кум королю, сват міністру». А Добриця трохи не теє… По суті, за віру у комунізм Добрицю й понизили. Надто чесним і не здогадливим був. З району перевели на село. Причину пониження сформулювали, зрозуміло, інакше.
У радгоспі Микола Іванович впроваджував ідею комуністичної праці. Сам нічого не крав і нікому не дозволяв красти. А на селі, як у пісні співалося: «Воруй! Воруй, Россия! Не украдешь, не проживешь!». Світогляд Миколи Івановича не для керівника на селі. Як на селі жити? Не вкрадеш, не проживеш. Зарплатня мізерна, ледь на щоденні витрати вистачає. Там купити хліба, ковбаси, горілки, цигарок. А люди вже телевізори, мотоцикли, навіть автомашини купують. Звісна річ, за живність. Здав пару кабанчиків, бичка, от і копійчина. А кабанчиків слід годувати, а чим? Фуражу селянам заборонено продавати. Щоб куркулями не ставали. Адже комунізм не за горами. А кабанчик кричить, їсти хоче. Приходиться красти. У радгоспі вкрасти не гріх. А новий директор забороняє. Саме-то, начальство, бере. "Волги" до комори часто підкотують. Через що і з’явилися на селі невдоволені Миколою Івановичем, навіть вороги.
Сам Микола Іванович нічого не брав, але область… Тому дай баранчика на шашлики, тому свинини, тому з десяток курочок. І все за дарма. А люди то бачать. На селі не заховаєшся. Почали й за директором слідкувати. І трапилось лихо.
Завезли у контору нові меблі. У Добриці бідність, живе на одну зарплату. Хатина – переселенський будиночок, не власний просторий будинок, як у людей. Нема ні автомашини, як мовиться, ні кола, ні двора. І взяв він собі додому із старих конторських меблів книжну шафу і письмового стола. Обладнав ще й вдома робочий кабінет. Інколи приходиться й вдома попрацювати над паперами. Тут він і попався. Відразу анонімка «куда надо», і загримів тов. Добриця під фанфари. Воно ще б півбіди – стань Микола Іванович на коліна перед тими, кому баранів даром давав, і просись: «Простіть мене! Я більше не буду!». Віднеслися б з розумінням, по-людському. Зі всяким трапляється. Винесли б догану, може навіть і без занесення, перевели б у інший район, теж директором, кадри слід цінувати, та й по тому. Він же ні, він, бач, чесний. А наш суд самий гуманний у світі. Суд знайде правду. І попер Микола на суді, та все проти вітру. «Що я там взяв? Стару шафу. А у мене у радгоспі — з обкому і той брав, і той брав…». А гуманний суддя йому: «Шановний громадянине, ви підтвердили, що брали. І мова на суді про вас, а не про того й того. За розкрадання соціалістичної власності 10 років ув’язнення». «Я не винен… суд не справедливий…». Миколо!! Мовчи! Бо ще добавлять. А він не заспокоїться, у радянському суді правду шукає. От він і «знайшов». «Так, громадянине підсудний, з десяти років 5 маєте суворого режиму, а ще 5 загального. І без права амністії. Ще будете сперечатись? Ні. Суд оскарженню не підлягає». Гуп дерев’яним молотком по столі. Крапка. І відсидів Микола Іванович 10 років від дзвінка до дзвінка. Нізащо відсидів. За те, що вказав на хапуг із обкому. За що, власне, й посадили. І дякувати Богу, що не при Сталіну. А то і всі 25 отримав би. А він же був керівником великого радгоспу, на три села. Десь би у Європі був би шанованою людиною. Оце і є візантійська, вавилонська, більшовицька система управління. Саме таку й намагаються відродити регіони з комуністами на Україні. А іншої, такої, як у Європі, вони не знають. За їхнім розумінням, люди мають працювати за страх, а не за гроші.

«Заграниця нам допоможе! Росія допоможе». Ой, не тошніть. На сьогодні Росія сама, мов те красне яблучко. Зовні червоне, а всередині гниле. Народ російський вимирає, як мамонти. Смертність удвічі перевищує народжуваність. Газета «ІГ» повідомляє демографічну статистику: на Далекому сході Росії на 1 кв. км. приходиться 1,2 чоловіка, а за річкою Амур, у китайській Маньчжурії 62(!) чоловіка на кв. км. У інших місцях Китаю припадає 5000 чол. на кв. км.! Не дивлячись на обмеження народжуваності (дозволено одна дитина на сім’ю), кількість населення там зростає. Вже більше 1,3 мільярда! Що мають робити? Полізуть у Росію, як таргани. Їх уже там сила силенна. Займуть посади місцевої адміністрації, ті ще своїм допоможуть, ще кількість китайців збільшиться. Незабаром Далекий схід де-факто стане провінцією Китаю. У глибинці Росії, де ще до війни жили по-чорному, тобто опалення хати велося багаттям серед хати, в стелі дірка для диму, як у дикунів, тепер там пустки. В інших місцях школярі хронічні алкоголіки. Населення Росії все більше не росіяни. До речі, великою мірою воно залежить від України. У роки революції на Далекому Сході навіть була республіка Зелена Україна. Просто прізвища вони попереписували на свій лад. Масюк став Масюков, Іванченко Івановим, а скандинав Лермонт став Лермонтовим. Росія тримається не на росіянах. І сама Москва нині на дві третини заселена іншими народами. Щоправда, Москва не Росія, а величезний кліщ Росії. Не у Росії, а в Москві живуть пожадливі загарбники, ординці, які мріють весь світ загребти. Господи! Навіщо їм ще завойовувати території? Тим би землям, що є, раду дали. Нострадамус пророкує заселення жовтої раси. От про своїх би людей і подумали. І Україну не блокували б. Вільна торгівля, вільний проїзд з країни у країну – чому того не хочуть? Насильно хочуть Україною володіти.
А у нас злодії-олігархи. Аби ж то вони, олігархи, гроші (нехай і хитро накрадені) витрачали не на власні шикарні яхти (Янукович); палаци (Кучма, Янукович); «зимові сади на островах» (Медведчук); мільярди у банках (Пінчук, Ахметов, Клюєв); а на нові заводи, які забезпечили б селян тяглом, сільгосптехнікою. Хоч би хтось один з них за власні гроші пробив свердловину, добув газ для України. Так ні ж, все для особистої розкоші. Не чекаймо від цих добра. А при владі саме такі. До речі, запаси нафти і газу – величини кінцеві. Росія нині тримається на торгівлі нафтою і газом. А ми під знамено Москви пнемося? А як закінчиться газ у Московії, тоді що? На себе слід надіятися, свій газ добувати.
Висновки: ГОЛОВНА НЕБЕЗПЕКА — НАПЛИВ НЕЛЕГАЛІВ, ЯКІ НАС МОЖУТЬ ЗРОБИТИ РАБАМИ. ПРОТИ НИХ НЕ ВИСТАВИШ АРМІЮ, ЧОРНОМОРСЬКИЙ ФЛОТ, РАКЕТИ. ПРОТИСТАВИТИ МОЖНА ЛИШЕ НАЦІОНАЛЬНУ СВІДОМІСТЬ, ЗГУРТОВАНІСТЬ НАЦІЇ, НАЦІОНАЛІЗМ. НАЦІЯ – ВСІ ГРОМАДЯНИ УКРАЇНИ.
А ЩЕ ІМПАРСЬКА ПОЛІТИКА РОСІЇ. І НЕОКОМУНІСТИЧНИЙ СВІТОГЛЯД.

Недавно на телебаченні показали одного дурня, який додумався перефразувати віршик про Леніна на сучасний лад:
Я маленькая девочка,
Я в школу не хожу,
Я Януковича не видела,
Но я его люблю.

І у дитячому садочку заставив діток завчати на пам'ять. Придумати щось своє розуму нема. У цих «вихователів» у мозкові одна звива, яка переходить у пряму кишку. А саме вони намагаються освіжити ідейного трупа. І заводять у новий тупик.
Нові «візантійці» — регіонали з комуністами всякими способами нав’язують об’єднання України з Росією. Але ж політика Путіна — це імперська політика! Знову кріпосне право з колгоспами? Ні, це вже позаду. Про це влучно сказав поет Т.Кібіров:
Юной свежестью сияла
Тетя с гипсовым веслом,
И, как мы, она не знала,
Что обречена на слом.

Пророкуємо. Хто не хоче знати, що з ним станеться завтра? Лише п’яниці, дурні та ще християни. Але й вони хочуть знати. П’яниця ховає на завтра недопиту пляшку, червінець, а християни читають лише туманні пророцтва Ісаї, Єремії, Єзекіїля. Карнегу вони не читають. «Живи як Божа пташка, сьогоднішнім днем» — так їх церква повчає. Мені ж цікаво, що буде завтра. Я не екстрасенс, не пророк, не ворожбит. Я цікавлюся закономірностями. Якщо відбувається отак, і спостерігається у цьому закономірність, значить буде ось так. Якщо у нас, у Каланчацькому районі, знищується власними руками: зрошувальна система, ферми, пустили під ніж корів, то це означає, що буде зубожіння. Це й козі зрозуміло. А нашій районній раді, регіоналам з комуністами, не зрозуміло. Їм що, пороблено? Вже молокопродукти на Херсонщину завозять з Галичини! І навіть з Польщі! Їсти вершкове масло, сметанку, молочко всім, навіть отим дурним депутатам, обраним за партійними списками, вигідно, а підтримувати сільське господарство не вигідно? Це ж вони, ради, довели країну до ручки. Які закони, таке й життя. Скажете, закони не виконуються. Бо нема механізму дотримання законів. Законодавці його не створили. У нас «закон, як дишло, куди повернуть, туди й вийшло». Наші законодавці — злочинці. Якщо військові злочинці думають, як скинути бомбу і самому залишитися живим, то законодавці не думають, як їхні закони будуть виконуватися. Зовсім не важко здогадатися, чим все це закінчиться. Не потрібен і Нострадамус.
Є закономірності, тому є й науковий підхід до прогнозування. Увы!! Дурні при владі не цікавляться закономірностями, у них лише пристрасть до влади і… до грошей.
Є така наука нумерологія. Відома вона тисячі років. Ще Піфагор обожнював цифри, навіть створив власну школу піфагорійців. За нумерологією не тільки кожна людина має свій код, а й держава також. Державу слід розглядати, як великий єдиний організм. Визначення коду держави робиться дещо інакше, ніж людини. Для держави код визначається як значуще число. Значуще число визначається за значними подіями, які відбулися раніше, як часто відбуваються зміни у ту чи іншу сторону. Наприклад, для Франції значуще число 14, або дві сімки. Для Чехії 8, двійки (може тому, що Чехословаччина? Тобто Чехія і Словаччина). Для Росії 18, яке складається з трійок. Для України значуще число – трійка, святе число. Очевидно, так Богу угодно, приціл у майбутнє, база для нової раси людей в епоху Водолія. Розгляньте події, які відбувалися на Україні за сто років, і ви переконаєтеся в тому, що доленосне число нашої землі таки трійка. Перша світова війна почалася 1914 року, а кривава революція через три роки, 1917. Три роки кров лилася, і стався перший, ще ленінський Голодомор. Якщо розпишете всі сто років, то ви часто зустрінете число три. І 23 рік (НЕП), і 33, і 3 роки окупації, і 53 рік. Вир, духовна буря передвиборчої кампанії у кінці 2009 року, є Кармою (закон причини і наслідку) для кінця 2012 року. (Пророцтво майя на 21 грудня 2012 року). Про цей період, особливо період від 2010 по 2021 роки, є багато пророцтв.
Нострадамус написав 500 років тому про сьогоднішніх африканських піратів:
Черные дьяволы в Африке тихой,
Что ныне мрачно в забвенье живут,
Взойдут на престол в этом мире безликом,
Через 500 лет первый салют.

Збулося — африканські пірати «салютують». Індійський пророк Р. Неру у ХV столітті написав про сьогоднішнього американського президента Барака Обаму.
«В стране на далеком берегу правители будут править по 4 года. Роковым будет 44».
Збувається. Президент Обама є 44 президент США. Про те, що цей президент буде чорним (негром), говорила і Ванга, болгарська пророчиця.
Едгар Кейсі, американський пророк (помер 1950 року). Всі його пророцтва збулися. Останні пророцтва: «У наступні 10 років (2010-2020) очікується серія катастроф. Від величезного вибуху затопить Аляску. (Слід думати, що і Японію не мине, і Сахалін, і Камчатку, і не тільки). Відбудеться зсув тектонічних плит у Арктиці і Антарктиді, що призведе до масових вулканів. Від великого вулкану над Мексікою дві неділі буде НІЧ. США буде розірвано на дві частини».
Теж, схоже, збувається. Скрізь трусить, а Куріли і Аляска — розлом тектонічних плит. Якщо пророковане станеться на Американському континенті, мало не покажеться і нам.
А ще є пророцтва російського пророка Немчина. І всі про наш час писали. Та ми вже самі бачимо, що відбувається у світі. Все таємне стає явним. Проте це не кінець світу, яким лякають. Це зміна епох, епоха Баранів (Овна) відходить, настає епоха Водолія. Людство має змінити світогляд. Це і буде Друге пришестя Христа. Зміна світогляду людства, перехід на новий рівень розвитку.
На сьогодні Задача Неба, якщо хочете – Бога, навчити нас конкурентній боротьбі за місце під Сонцем. Боротися з сатаною Олігархом, з дурнями при владі, з конкурентами на ринку, з напливом нелегалів. Оберігати своє місце, свою Землю. Без боротьби життя неможливе. За це маємо бути вдячні Богу, бо це і є життя, створене Богом. Щоб вижити, слід навчитися боротися. «Борітеся й поборете, вам Бог помагає». (Т. Ш)..

ДОПОВНЕННЯ ДО ТЕМИ

Про події, що відбувалися у роки Перебудови. Варто сказати про те, що не такі вже щасливі були селяни навіть у роки «брежнєвського комунізму». Тим паче у сталінські та хрущовські часи. Все таємне має стати явним. Ось як селяни жили перед Розвалом.

Рейд

Сталося це в кінці 80-тих років. Брежнєвський комунізм. Щоправда, сам Брежнєв на цей час уже преставився. До керма став істинний ленінець Андропов, народжений у лоні славного на всі часи КДБ. Прославився він дешевою горілкою «Андропівкою». Виноградники на цей час вирубували під пень, боролися з алкоголізмом. Через що у бюджеті утворилася дірка. Щоб її залатати, стали виготовляти дешеву горілку із «зекономленої» сировини, з мелясу. За смаком вона була мов та юшка з дешевої рибки. Латку у бюджеті залатали, але ненадовго. Андропов преставився. Прощаючись з розумом, честю і совістю епохи у ЦК, Андропов заповідав: «Вам заповідаю справу завершити». Маючи на увазі бюджет. На його місце до керма став ще більше істинний ленінець Черненко. УВЫ, як кажуть ненашеязичні, цей нічим не встиг прославитися. Незабаром теж преставився. Ідейні поборники світлого майбутнього відходили, мов запізнілі дині, без смаку, без духу. Сонце заходило на сході. І тоді, під час процвітаючого брежнєвського комунізму, настав час Перестройки. Тоді вже були всі рівні і було всім порівну. Хоч дехто мав, скільки хотів, а дехто, скільки зміг. Решта – порівну. Інженерам, яких було більшість, рівно по 120 карбованців щомісяця. У доларах це майже по 100 доларів щомісяця! Кому не вистачало, можна було добрати опівночі, як місяць зайде за хмари. Безробіття тоді не було. Навпаки, робочих місць було на 30% більше, ніж робітників. Тому багато хто працював, окрім свого основного робочого місця, ще десь. На півставки. Дехто мав дві півставки. А були й такі, що «працювали» відразу ще на три, або й чотири півставки, не рахуючи основного робочого місця. Жили добре, як при комунізмі. Тобто – при комунізмі. Брежнєвському. Я тоді працював у РЕМі (районі електричних мереж). Займався високочастотним зв’язком і телесигналізацією. Їздив по району, на потужні підстанції з напругою 35 кіловольт, бував у селах. По сумісництву ще й головою профкому був. Щоправда, задарма. Профком у нас тоді був «бесплатным приложением». Так що, життя я бачив і знав у натурі, і … зблизька.
І ось, саме цього часу Каланчацький РЕМ почав робити рейди селами, ловлячи крадіїв електроенергії. Справа в тім, що наперекір мудрим словам Брежнєва, про «економну економіку», соціалістична економіка стала не економною. Крадії, носії, шабашники, розумієте, розвелись, як епідемія бацил. Як на виробництві пошабашать, так ідучи з роботи щось і поцуплять, по-шабашу. Іти з роботи додому з пустими руками було просто неприлично. Йдеш з будівництва, хоч десяток цвяхів прихопи. Вдома знадобляться. Якщо бухгалтер, хоч промокашку візьми. На той час ми туалетного паперу ще не знали. А з м’ясокомбінату брали кілечко ковбаси. Ковбас багато, помітно не буде. Щоб сходився кредит з дебетом, у фарш змелють рулон паперу. Цих шабашників ще називали лагідно несуни. Вони не злочинці, не підсудні. Хіба це злочин? Всі беруть. А всі – ніхто. Була й інша категорія шабашників. Ці працювали у вільний час за домовленістю. Зароблене ділили по-чесному з тими, у кого наймалися. Тобі половина, і нам напополам. І селяни жили. Їм електроенергію продавали за безцінь, по 1 копійці за кіловат-годину. А вони все рівно її крали, мов ту шабашку. Всі беруть, а ми що, гірші?
Прийшлося впровадити рейди. Подібно тому, як Сидір Артемович Ковпак робив рейди у тил німецьких окупантів, так і РЕМ став робити рейди у тили району, по селах, ловлячи крадіїв електроенергії.
Для начальника РЕМ Володимира Івановича це була дуже складна задача, а головне – несподівана. Щоправда, освіта у нього вища, більше того, твердо вища. Заочна! Заочних спеців тоді було багато. До речі, я теж. Він справу свою твердо знав. Набудував ліній, що й досі залізобетонні опори по степу стоять, мов сторожі. Партія на те й послала його у РЕМ, щоб будувати світле майбутнє. А прийшлося з крадіями боротися. Кошмар, це просто жах! А все клята Перестройка. Що там те ЦК задумало перестроїти? Ми ліній настроїли з запасом на 100 років, а вони ще щось хочуть перестроїти. От тобі й «розум, честь та совість епохи». Нема у тому ЦК ні розуму, я вже мовчу про честь. Нема і край.
Клята Перестройка. А тут ще й, щоб мати ізобіліє, примушують впроваджувати Продовольчу програму на всіх підприємствах! Яка Продовольча програма у електриків? Ні, вимагають: розводьте свиней або хоч бджоли! Де їх розводити, на підстанції? Ладно, будемо карасів розводити. За РЕМом викопали яму, напустили води, вкинули мальків, хай живуть. Вразі якоїсь комісії, покажемо – ось, дивіться, ми виконуємо Продовольчу програму! А якщо юшки захочуть, у «Ставках» візьмемо пару пудових товстолобиків. «Ставки» все рівно заборгували за електроенергію. Як боротися з боржниками, які не платять за електроенергію? Ось у чому питання. Потрібно їхати і трусити. Облави, рейди робити. Особливу увагу камкарям.
Камкарі – слово-ендемік Каланчацького району. Камкарі — вільний народ. Раніше, за радянських часів, жили вони у скиртах камки, які стояли на залізничній станції. Камка, або комка, це морська трава, яку море викидає на берег комом. Її збирали як будівельний матеріал. Камка не горить, у ній не заводяться миші і вона тепла – добрий утеплювач. Але збирачі камки – не камкарі. Та ви що! Збирали камку кріпаки радянської доби, селяни. Справжній камкар за копієчки не буде пупа рвати. Камкар ціну грошам знає. Жили вони у скиртах, на залізничній станції Каланчак. За житло у скирті вони нікому не платили. Нема такого закону, щоб за нору у скирті платити. І за комунальні послуги: каналізацію, воду, електрику — теж не платили. Бо ж у скиртах тих зручностей нема. А жили, власне, за рахунок термінового розвантаження вагонів на залізничній станції. А система така: Старший камкар, або бугор, домовлявся з експедитором від якогось колгоспу за термінове розвантаження вагона, за певну платню. Він і гроші отримував. Потім бугор всіх ділив заробленим і по-чесному, і по-справедливості. Камкарям по-справедливості, а експедитору, з яким домовлявся розвантажити його вагони терміново, по-чесному. Це у селян не чесно і не справедливо, а у камкарів все чесно і справедливо. Камкар, брате мій, не колгоспник. Тут бери вище. Навіть вище бомжів. Бомж – одинак, а тут організація.
Приходить замовник до бугра, його адреса – третя скирта, п’ята нора, звертається:
— Іван Іванович! (з повагою і тільки на «Ви»). Терміново розвантажити вагон вугілля. 80 карбованців за вагон.
— Чому 80? Того разу було 100!
— Того разу вагон стояв на площадці. Сьогодні я вам вагон загнав за станцію, у степ.
— Зрозуміло. А тільки гроші відразу.
— Само собою.
— Ей! Камкарі! Вилазьте! Розвантажуємо вугілля. Прихопіть мішки. Живо!
Повилазили всі, тут дисципліна. За станцією, під час розвантаження, вони ще й вкрадуть мішків з десять вугілля, а потім продадуть. Камкарі даром не працюють.
У 70-х роках камки вже мало збирали, пішла у хід скловата. Зникли скирти камки, але не зникли камкарі. Вони переселилися у вільні старі покинуті хати. За звичаєм нікому ні за що не платили, а електроенергію споживали! А тут ще й почала з’являтися різновидність камкарів на селі. Ці також нікому ні за що не платили, бо не мали з чого. Заставити працювати їх задарма вже беззуба влада не могла. Як працювали — так і мали, як мали — так і працювали. А електрику крали. А судити їх не судили, бо що ти з голого візьмеш? Як з них гроші за електрику взяти? Відрізати? Вони увечорі самі підключать. Тюрмою цих не злякаєш. Інколи вони самі йдуть на те, аби у тюрму потрапити. Там ніякого клопоту, тепло і годують.
Ось саме за таких умов у кінці 80-х років РЕМ організовував рейди. Сидору Артемовичу Ковпаку було легше. Він міг застосувати зброю, а Володимиру Івановичу важко, ой важко. Крадуть електрику – спасу нема. І важко щось заподіяти.
В кінці робочого дня Володимир Іванович радився із своєю замою по енергозбуту Світланою Іванівною.
— З рейду з пустими руками приїхали паршивці. Жодного Акту не привезли. Як думаєш, чому? Може у Серпу електрику не крадуть? — пожартував шеф.
— Крадуть скрізь. Просто дівчатам ніхто не попався, – намагалася захистити перед шефом своїх дівчат-контролерів зама (замісник по енергозбуту).
— Всі крадуть і ніхто не попався?
— Та що ти на дівчат вз’ївся? Втрати електроенергії по РЕМу у нормі!
— Цікаво, як це тобі вдається?
— У радгоспах облік електроенергії на підстанціях на спільному з селом лічильнику. Мінус те, що селяни сплатили, за решту радгосп платить.
— Радгоспи нині не хочуть платити і за селян. Економіка має бути економною. Часи нині інші. Чому не зловили жодного крадія! Чому не склали жодного Акту? Погано працюємо, Світлано Іванівно!
— Не знаю. Я ж не можу за кожною з контролерів бігати.
— А я знаю! Завтра поговоримо.
Що-що, а людей Володимир Іванович знав. Це його робота. Інший начальник вникає у виробництво до всіх тонкощів. А він ні, він у суть кожного працівника вникає. На ранок він зібрав рейдові бригади у своєму кабінеті. Контролери Валя, Ліда, Оля і Зоя. Їм у поміч додав електромонтерів: лаборанта контролю захисних пристроїв, майстра по лічильниках, електромонтера релейного захисту. В тому числі і мене відправив зі всіма у рейд. Раніше контролери самі ходили. Бувало, собаки покусають, якась емоційна споживачка електроенергії за патлі контролера вчепиться, камкар у хаті причепиться. За це вони мають зарплатню 90 карбованців на місяць. Якщо виконують план по виявленню злодіїв електрики, ще й премію мають 10 карбованців. Тепер зарплатня та сама, лише гроші дешевші, та камкарі нахабніші. Начальник вирішив групу контролю підсилити за рахунок виробничих сил. Тимчасово.
Коли всі зібралися, начальник лагідно звернувся до своїх «штиків».
— Ну що, паршивці, прєдалі нашу справу?
Всі мовчали. Начальник зробив психологічну паузу, потім запитав:
— Хто з вас попередив Серп по телефону, що до них їде рейдова бригада? Чого ми їздимо, палимо бензин, втрачаємо час? Чого, я вас запитую? 10 чоловік змарнували робочий день, і жодного Акту!
— Що це ще за «план до двору виявлення ворогів народу»? – озвався монтер релейник.
— Не умнічай! Електрику розкрадають, хоч би одного Акта привезли. Їдучи додому у лісосмузі пили? Пили! Работнічки. А про шефа забули, – примирливо буркнув шеф.
Начальник відразу, ще звечора, запідозрив «зраду». Хтось із своїх, ремовців, зателефонував друзям у Серп, що завтра буде облава. Облава, так раніше подібні операції називалися, тепер – рейд. У селі, звісна річ, інформація поширюється миттєво. На ранок можна було й не їхати, все поховали, перекрутили, переключили. Хіба що камкарі, та що з них візьмеш? Про «зраду» своїх штиків Володимир Іванович з’ясував у друзів у тому ж Серпу. Телефон – велика справа! Далі наказав:
— Паршивці, сьогодні рейд у Бугайовку! Кожен контролер має привезти не менше двох Актів. А Ви, Світлано Іванівно, в подальшому маршрут їм повідомляйте при виїзді, не раніше. І не всім, а тільки старшому. Рейди слід робити несподівано. Все.
Паршивці понуро вийшли з кабінету начальника. Прийдеться на когось Акта скласти. На кого? Всі знайомі, та ще й у Бугайовці люди заможніші, ніж у інших селах. Там за електрику платять. Є й неплатники, але несплата – не крадіжка, заплатять. Прийдеться попрацювати.
Бугайовка. Село велике, поруч залізниця, робітничий поїзд зупиняється. Це головний козир цього села. Селяни вранці на поїзд, везуть у Місто яйця, молоко, овочі, фрукти, різні продукти. На вечір повертаються з грішми. Йдеш вулицею села – паркани рівненькі, подвір’я чистенькі, зайдеш у хату – культурно. Чисто, килимочки хоч дешевенькі, але чистенькі. Є багатші, є бідніші, в цілому не погано тут люди живуть. У всякому разі, за радянськими мірками. Якщо у селі хоч половина населення живе культурно, решта підтягуються до них. Прийшовши від охайного сусіди, хочеться й собі хоч хату замести. Гарне село.
Облава захопила відразу чотири вулиці, розділивши поміж себе і провулки. Пішли із хати в хату, не минали нікого. Заплатили, заплатили, заплатили… Молодці. Аж ось багатеньке подвір’я, але чомусь довго не відчиняють. Кнопка дзвінка не допомагає, давай грюкати. Нарешті двері відчиняються. У сінях чистенько, половичок, на порозі стоїть літній чоловік, у піжамі. У руках тримає… Еге, чоловіче, все ясно. Хтось би може й не здогадався, навіть контролер. А тільки не ці хлопці, які у цій справі зуби з’їли. Це ж еліта РЕМ! Вони знають 12 способів, як красти електроенергію, самі крадуть. У цього дядька у руках звичайнісінький шунт. Він або вчитель фізики, або якийсь інженер. Думає, якщо серед селюків геній, то й усі дурні.
— Що, шановний товаришу, крадете електроенергію?
— З чого ви взяли?
— А що то у ваших руках?
— Кусочок дроту, я ним там щось колупав.
— Не скажіть. Це шунт, за допомогою якого ви зашунтовуєте токову обмотку лічильника. Ось тут він тільки що був, на клемах лічильника «3» і «4». А ось на кінчику алюмінієвого дроту слід від гвинтика. Так що складаємо Акт.
Диву даюся людям. На селі електроенергія 1 копійка за кіловат годину! А для цього громадянина напевно ще й пільги, вчителі за електрику мало платили. Навіщо йому було оце?! Мабуть така пошесть була. Всі все крадуть: фураж, свиней, курей, корів. Захотілося показати, що й він вміє, та ще й так хитро, що ніхто не догадається. На лічильнику пломби цілі, за електрику заплачено, дивіться! А його відразу й розкусили… Так по-дурному влип. Що ж, він чесний, підписав складеного Акта. За три карбованці нічого не буде. А завтра таки їхати до начальника розбиратися.
Хата корейців. Подвір’я захаращене, скрізь сміття, у дворі злий пес. Вовкодав, завбільшки з добре теля. Контролер Ліда сміливо йде до дверей хати, за нею монтер, як помічник. Собака ні мур-мур. Собака тоді на людину кидається, коли її злякався. Вона вловлює якісь хвилі страху. Якщо сміливо йти до собаки (внутрішньо сміливо), вона не кинеться. Краще всього лагідно з нею розмовляти ще здалеку. Ліда це давно вже знає, багато років ходить від хати до хати.
Двері не замкнені. Брудні, пошарпані, немов тут і людей нема. Відчинила двері. Перед нею розгублено стоїть корейка. У хаті брудно, якась льоля аж лоснить від чорного смальцю, коли та хата білилися, невідомо. На ліжку жужми купою якісь лахи. На електроплиті кипить вариво, плита підключена перед лічильником куском якогось дроту. Наочний факт крадіжки. Треба складати Акта.
— Как ви прошла! Там собака!
— У вас дуже хороший пес. А ви ж як? Крадете електрику, складаємо Акт.
— Нє нада Акта, договорімса.
— Нада Фєдя, нада. Ми на роботі, не принесемо Акта, нас вигонять.
— Хто знаєт!
— Начальник знає, він у нас все знає.
На корейців кажуть, мовляв, вони нас експлуатують, мільйонери. Є серед них такі, правди ніде діти. Та більшість живуть у злиднях. Сидіти з дітьми все літо у степу, у наметі, то як вам? Не завидую їхнім грошам.
У кінці села рейдова бригада зібралася.
— Ну, як успіхи?
— Порядок. Чотири Акти на всіх є, досить. У Бугайовці стільки — це багато. Заїдемо у лісосмугу, пообідаємо, та й додому. Надіюсь, хоч пляшку розжилися?
— Є дві.
— Шабаш. Поїхали.
Другого дня начальник розбирався з крадіями електрики. (Слово "злодій" у даному разі, на мій погляд, не зовсім підходить. Хоч я ним вже десь і скористався. Яке зло діяли ці люди? Ну крали електрику, так усі ж крадуть! Ні, вони не злодії, а крадії. У газетах пишуть про несунів, як щось несуттєве, а тут хіба таке вже суттєве? Всі крадуть, час каміння розкидати). З Бугайовки вже троє приїхали з виписаними напередодні Актами. Акти лежали у їхніх чималих сумках, торбах, зверху. Вони по черзі заходять то до начальника, то до зами. Розбираються. З порожніми торбами, зате з усмішками на лиці.
Рейдова бригада виїхала у рейд, а куди – старший контролер знає, Ліда знає.
Приїхали у Чюрум, що татарською означає Гниле місце. У цьому селі радгосп ім. Дітей Леніна, який інколи помилково називають ім. ВЛКСМ.
Зробимо історичний відступ. Чому сюди татари не повертаються? Тут, поруч Чорного моря, багато сіл мають татарські назви. Атамань – Стоянка старшого чабана; Домузлав – Свиняча балка, болото; Карабай – Чорна земля; Хорли – Зміїний куток; Чюрум – Гниле місце, Околтай – сучасна Новопавлівка; Гараджа; Булача і т.д. Все це татарські місця, у цих селах багато пустує хат, земля у бур’янах – їдьте, селіться, пасіть свої вівці. Не хочуть. Всі рвуться у Крим, але ж це поруч, землі колишньої Кримської Орди! Тепер вільна Україна, ви – вільні! Не хочуть. Отже, справа не у батьківщині, а у чомусь іншому. У чому? Хочуть на курорті жити? А працювати?
Чюрум. Чимале село, але у степу має вигляд острова Санторін, що у Середземному морі. Великим колом розкинулися живі хати, а у середині руїни. Ні, село не бомбили навіть під час війни. Це наслідки нерозумної політики партії. Велике зрошення! Рисосіяння! І як наслідок – підтоплення. Хати підтопило, вони й розсунулися. Люди звідси втікають. У колись квітучому центрі болиголов піднявся непрохідними джунглями, як в Уссурійському краї. Тільки що збудували велику двоповерхову школу, а вчитися у ній нікому. Живуть ще люди по краю села, але як живуть? Десятків зо два хати гарненькі, доглянуті, а решта? Бідне село. Зарплатня мізерна, а свого молочка чи яєчко не продаси. Куди з ним? 30 км до траси, а по трасі у яку сторону податися? Куди? У будь-яку сторону день добиратися. Не торгують ці селяни. Надія лише на мізерну зарплатню. Хто меткіший, власну автомашину має, торгує, але таких мало. Бідують люди.
Мабуть, саме тут народився відомий анекдот (анекдоти нам строїти і жити помагають).
«Приїхала у Чюрум обкомівська "Волга". Зупинилася у центрі села. Грубезний дядько виліз, почав шукати туалет, а туалету ніде нема. А припекло. Він поліз у зарослі болиголови. Оправився, кинувся виходити, та й заблудив. Коли це назустріч хлопчина.
— Хлопче, — просить, – покажи дорогу, як вийти звідси.
— Ага, батько сказав, якщо я покажу Вам дорогу, він мене вб’є».
Так що, є Сусаніни і у наш час.
Рейдова бригада розсипалася облавою, захопили все село. Ліда йшла крайньою від ферми вулицею попереду, її помічник, монтер, прикривав тил. Йшов позаду на випадок нападу можливих собак. Типові переселенські будиночки, парканів нема, садочків нема, гуляй вітер. Зупинилися біля крайньої. Необмежене нічим подвір’я голе, як бубон. Біля порога декілька порожніх бляшанок з-під кільки, виплюснуті помиї залили поріг. Занавісок на вікнах нема, замість деяких шибок брудна фанера, одна шибка затулена мішком з соломою. Із кватирки два дроти типу «гупер» тягнуться безпосередньо до електролінії усередині прольоту, зачеплені гачками. Поруч стара чахла акація, з якої очевидно і накинули гупер на електролінію. Ліда сміливо переступила поріг, зайшла у хату. Помічник-монтер, переконавшись, що більше нікого нема, теж поспішив у хату.
У хаті поєднання кам’яного віку і кінця ХХ століття. Підлога зірвана на розпал у плиті, посередині хати яма. Стіни чорні від кіптяви, на плиті каструля, не мита від часу виготовлення, у ній щось брудно-сіре. З тої маси стирчить ложка у тій же масі. Можливо, це каша, можливо, суп із дерті, а можливо… То їхня справа. Під стіною стоїть залізне іржаве ліжко. Двома ніжками на останній дошці підлоги, а двома на каменюках ракушняка, які частково присипані землею з сміттям. На ліжку, у лахах, сидить дитинча. Очі кругленькі, злякано дивиться на чужих дядя і тітку. На підвіконнику стоїть електроплитка конструкції сільських умільців. Двокіловатна спіраль із бойлера, які використовують на фермі для підігріву води, намотана на дві цеглини. З боків ще дві цеглини, а на них каструля з водою. Від цієї конструкції згаданий дріт іде у кватирку, далі на електролінію. У каструлю тупо дивиться господиня, застукана зненацька, вона не знає, що їй робити. Сором’язливо тернула кізяки на брудній спідниці, в які небавом вимастилася ще на фермі, голови так і не підняла. Ліда суворо звернулася до господині:
— Знову підключили!
— Нема на чому їсти варити. Старі скати вже всі у плиті попалили.
— Ідіть до директора, парторга, профком – куди хочете! Електрику красти більше не до-зво-ли-мо! – з притиском сказала Ліда.
Господиня мовчала.
— Де чоловік?
— На зміні, він сьогодні черговий скотник. Чергує.
— Складаємо Акта про самовільне підключення.
— Складайте, – приречено озвалася господиня.
— Зніми з лінії ті дроти, – суворо наказала Ліда своєму помічнику.
— Як, Лідо? Серед прольоту підключено. На акацію без драбини не вилізти. Господине, у Вас є драбина?
— Нема. Вчора вечором чоловік порубав на розпал. Холодно зараз у ночі.