А.Анастасьєв Борозенське - це з-під лемеша - Анастасьєв А.М. - За авторами - Бібліотечка - "Просвіта" Херсонщини
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 04.12.2016, 22:21
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

Анастасьєв А.М. [11]
Анастасьєв Анатолій Миколайович
Братан М.І. [17]
Братан Микола Іванович
Василенко М.О. [6]
Василенко Микола Олександрович
Дунаєв А.М. [1]
Дунаєв Анатолій Миколайович
Єрьомічева Л. [2]
Єрьомічева Любов Валеріївна
Коломієць Н.А. [3]
Коломієць Наталія Анатоліївна
Кот Н.Г. [1]
Кот Ніна Григорівна
Куліш Л.П. [1]
Куліш Леонід Пилипович
Мелещенко В.М. [1]
Мелещенко Василь Михайлович
Немченко І.В. [7]
Немченко Іван Васильович
Олексюк О.В. [5]
Олексюк Олег Васильович
Рижик-Нежуріна І.С. [1]
Рижик-Нежуріна Інна Сергіївна
Сарма-Соколовський М.О. [1]
Сарма-Соколовський Микола Олександрович
Суганяк А.С. [2]
Суганяк Анатолій Степанович
Тимошенко М.П. [1]
Тимошенко Микола Петрович
Швидун М.Є. [6]
Швидун Микола Єфремович
Файчак Й.Г. [2]
Файчак Йосип Гнатович
Флікінштейн А.В. [1]
Флікінштейн Алла Володимирівна
Колективні збірки [11]
Інші автори [7]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Хто такий Антон Павлович Чехов?
Всього відповідей: 56

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Бібліотечка

Головна » Книги » За авторами » Анастасьєв А.М.

А.Анастасьєв Борозенське - це з-під лемеша

Садок, Садок - село моє вишневе

Під велетенським куполом блакитного неба, скільки сягає око, розпростерся мальовничими килимами-самобранками наш рівнинний степ. Він настільки рівний, що якби не прадавні кургани, які нагадують мозолі на долонях степовика, якби не зелені квадрати лісосмуг, то й зорові ні на чому було б зупинитись.

Вранці, коли під навкісним промінням молодого світила виблискують бурштином і ряхтять золотими лелітками роси, коли на повні груди легко і радісно вдихається настояне на хлібних злаках, полинах і чебрецях повітря, постають міражами далекі степові села і хутори з білостінними хатами, що ховаються у кучерявому шумовинні садів.

Серед літа сонце у наших степах мандрує із сходу на захід більше шістнадцяти годин на добу, аж надто щедро підсмажуючи землю і все на ній суще. Опівдні небесне ярило на якийсь час зависає в зеніті. Здається, з нього тече на грішну землю розплавлена магма. О цій порі у тремтливому мареві розчиняються обриси краєвидів та так, що не відразу й збагнеш, де небо, а де земля. Ось у такому небесно-земному раю притулилося наше степове село Садок. Це - моя маленька батьківщина. Тут я виріс і знайшов свою долю. Звідси починалися всі мої життєві шляхи-дороги. І тепер, коли всі ті шляхи-дороги зійшлися до пенсійного берега, чомусь все частіше навідуються до мене спогади, просяться на папір.

Два з половиною ряди присліпкуватих хатинок під земляними покрівлями і солом'яними стріхами, кілька будинків під черепицею, а серед них і великий та довгий будинок, у якому розмістилися контора радгоспного відділка, клуб і наша початкова школа, яка називалася чомусь Федорівською. В цьому ж будинку жив із своєю сім'єю наш вчитель, він же директор початкової школи Михайло Гаврилович Куценко.

Посеред села цілими днями скрипів дерев'яний барабан глибокого, дев'яностометрового колодязя. Барабан крутив кінь, що ходив по колу. Кілька кругів - за годинниковою стрілкою і стільки ж - проти. Коли одна діжка з водою піднімалася вгору, друга, порожня в той час, - опускалася донизу. Поруч стояв великий бак, до якого зливалася вода. А внизу біля бака - корито, з якого напували худобу.

Біля колодязя завжди було людно. Здавалося, що стоїть він не просто посеред села, а в центрі усіх подій, які відбуваються в світі. І хоча головні події розгорталися далеко звідси - десь на полях Європи, куди покотилася своїми страшними громами війна, про них дізнавалося село досить оперативно із солдатських листів-трикутників, які доставляли листоноші, а траплялося, що й з вуст односельчан, які поверталися додому з тої страшної війни скалічені - без рук, без ніг, без очей.

Збиралися біля колодязя переважно жінки, оскільки чоловіків у селі можна було перелічити на пальцях однієї руки. Єдиним мужчиною серед жіноцтва був "по долгу службы" майже вісімдесятилітній водокат - дід Шевченко.

- Скоро гітлерюкам каюк, - коментував він останні новини, що приніс у село сліпий старець з маленькою дівчинкою-поводиркою. - Провалитися мені ось на цьому місці, - тупав дід Шевченко ногою, - коли цієї весни наші не візьмуть Берлін. Наплюєте мені на лоба, якщо збрехав...

Дідові вірили, і не тому, що він пройшов дві війни - імперіалістичну і громадянську. Вірили, бо хотілося вірити, бо в жіночих душах теплилася надія: ось-ось повернеться з війни чоловік, батько дітям, матерям син, сестрам брат, бо он скільки роботи для рук чоловічих...

- Ось побачите, - пророчив дід Шевченко, - у травні зустрічатимете своїх... ось поба...

На півслові раптом затихло й обірвалося дідове пророцтво. До гурту наближався верхи на коні сільський листоноша Грицько Кучерявий. Ще не встиг він привітатися, як усі зрозуміли, яку цього разу листоноша знову привіз у село звістку. Не злазячи з коня, Грицько поволі підвів низько опущену голову і повними сліз очима втупився у тітку Ярину Ворониху. І вже не треба було ніяких слів.

- Ой, Серафиме, хазяїне мій дорогий, - заголосила тітка Ярина, - ой на кого ж ти зоставив шестеро діточок своїх?.. - Ой, звідки ж тепер тебе виглядати?..

Плакала тітка Ярина-Ярославна. Летів її плач зозулею у широкі таврійські степи. Мовчки стояли жінки - вдови, співчутливо схлипуючи. І ніхто не втішав тітку Ярину: нехай виплачеться, нехай...

Пізніше, коли наш вчитель Михайло Гаврилович Куценко і вчителька Надія Михайлівна Кравець повели нас, школярів, до колодязя на екскурсію, дізналися ми тут багато цікавого і, зокрема, чому наша початкова школа називалася Федорівською, а не Садківською. Виявилося, що наш колодязь мав до цього найбезпосереднішу причетність. Як мовиться, немає лиха без добра. Десь у тридцяті роки одного дня у селі Садок сталося лихо - обірвався трос, яким витягували з колодязя воду. Довго шукали садківчани чим його замінити, але так і не знайшли. І тоді люди почали поступово переселятися у долину за півтора кілометра на схід. Першим на мілководді викопав криницю і спорудив будинок на новому місці Федір Самойленко. За ним почали переселятися сюди й інші. Скоро тут виросло нове село, назване Федорівкою на честь його першого поселенця. Тоді ж, у тридцяті роки, в селі відкрили початкову школу.

Але не довговічним було існування Федорівки. Весняні повені часто затоплювали його. Особливо велика повінь була навесні перед війною. Вода довго стояла в долині великим озером, руйнувалися хати, зникли під водою всі криниці. І люди повернулися в Садок, їм вдалося роздобути сталевого троса, який на той час став не таким дефіцитом. Знову запахло житлом у Садку. Ось тільки школа довго ще по війні за документами залишалася Федорівською.

Давно не скрипить у Садку барабаном старий колодязь. Перекрили його бетонними плитами і закидали землею, розібрали дерев'яний барабан і кам'яні стовпи.

Кажуть, якщо довго не брати з криниці воду, то джерело з часом замулюється. Та не замулюється пам'ять людська. Ще й сьогодні садківчани-старожили за тільки їм відомими прикметами відшукають і покажуть вам місце, де був той колодязь, який відіграв таку доленосну роль у житті села, в житті багатьох садківчан.

Вже тепер, на схилі літ своїх, зрозумів я, що найдорожчими у моєму житті були роки, прожиті тут, у Садку. Нехай не завжди з достатком, не завжди зігріті лагідним теплом долі, але такі неповторні, такі незабутні роки дитинства, юності, змужніння.

Немов кадри кіноплівки біжать перед очима пам'яті події тієї далекої пори. Ось ми, повоєнні діти - Толя Крамаренко, Вітя Мелих, Коля Троцай, Володя Малик, Вітя й Ігор Ворони, Ваня Самойленко - граємося на лощині за селом. До чого ж гарною була наша лощина. Ніколи не знав плуга цей шматочок степової землі. Ото як тільки весняними водами збігають сюди сніги, посеред лощини утворювалося озеро, яке не висихало майже ціле літо. А навколо озера прямо таки буяла всіляка рослинність. Спочатку на сіро-зеленому фоні дерновини з'являлися перші ніжні, наче виточені з найтонкішої порцеляни, дзвоникоподібні білосніжні проліски. Ці чарівні посланці зеленокосої весни і розпочинали карнавал цвітіння, всім своїм єством повідомляючи, що надходить радісна пора пробудження природи від зимового сну.

Одного разу Надія Михайлівна привела нас сюди на екскурсію і розповіла старовинну легенду, у якій говорилося що в той час, коли перші міфічні люди були вигнані з раю, ішов сніг, і Єва дуже змерзла. Щоб її зігріти і подати надію на кращі часи, декілька ажурних сніжинок перетворились у ніжні квіти проліска - провісника тепла, символ сподівань на краще майбуття. Так вони і лишилися у народі символом надії.

Вслід за пролісками рясно жовтіли золотаві зірочки гусячої цибулі. Важко передати словами красу, коли вже на яскраво-зеленому трав'яному килимі з'являлися різновиди тюльпанів. Спочатку фіолетові, вогнисте-червоні, а пізніше спокійного жовтого забарвлення квіти тюльпана. І, нарешті, десь на початку травня вся лощина пістрявіла від лілових, білувато-бузкових, фіолетових півників, які ще у нас називали кукурічками. Це, мабуть, пов'язано з легендою, в якій оповідається, що колись у таврійських степах жила відьма. За ніч вона намотається у ступі, а вдосвіта повертається до своєї землянки, щоб заховатися від людських очей і відпочити. Лишень задрімає, а вже півень починає кукурікати і спати відьмі не дає. Розсердилася вона на півня та й перетворила його на квітку, яка скидається на півнячу голову.

Нехай дарують мені читачі - захопився я невимовною красою нашої лощини. Та так захопився, що й забув про однолітків, з якими щодня прибігали ми сюди гратися. А гралися ми, певна річ, у війну. Ще надто багато було довкола всього, що спонукало нас, дітлахів, до цієї страшної гри.

...Коротким було наше дозвілля. Вже молодші, народжені після війни хлопчаки і дівчатка, граючись рвали квіти у лузі дитинства, а ми, дванадцяти-чотирнадцятилітні, міняли дитячі забави на справжню працю, поруч з батьками і матерями. Ми ставали підпасичами і пастухами, погоничами волів і скиртувальниками, полільниками і копачами; без нас не обходилося на різних роботах, яких було так багато. Всі ті інстанції довелося пройти і мені. Пасинкував і збирав бавовну, пас телят, кінною гребкою згрібав сіно, копав ямки і саджав дерева, аж поки одного щасливого дня не став молотобійцем у нашій сільській кузні. День той справді був для мене щасливий, адже біля палаючого горна гартувалася моя душа. Вогонь став моїм захопленням, моєю стихією. Я дивився, як язики полум'я, спочатку тоненькі і кволі, а далі дужчі і дужчі, пробивалися крізь вугілля, поглинаючи його, буяючи в горнилі справжнім вогняним прибоєм. Мій коваль Іван Терентійович Скалига виймав з того прибою розігрітий до білого метал, клав його на ковадло і, віртуозно поцокуючи молотком, показував мені куди спрямовувати удар важкого молота. Снопами сипалися з-під ударів молота іскри, шмат металу поступово набирав форми задуманого ковалем того чи іншого виробу.

Для мене то була не просто робота, а справжня поезія. Я переймав від свого наставника секрети вогняної професії. Навчився розрізняти метали за їх звучанням, зварювати їх у горні, виготовляти з них потрібні людям речі. Я бачив плоди своєї праці і був по-справжньому щасливий, коли мої вироби подобалися людям.

...Роботи в кузні завжди було багато, а особливо літньої пори. Ополудні, коли сорочки прилипали до тіла, руки наші гули від утоми, а в кутку лежало десятків зо три клепаних і відточених лемешів, мій коваль скидав з себе шкіряного фартуха:

- Годі, - казав він мені, - далі працювати неможливо - чорнило замерзає.

Жартуючи, ми зливали один одному з ковша у пригорщі холодної води, умивалися, задоволено пирскаючи і, запросивши діда Тимоша Шила, теслярня якого була поруч, ішли за кузню, де росли ошатні акації. У затінку їх крислатих крон розкладали на траві свої "тормозки" і починали неквапну трапезу. Іван Терентійович відкорковував чималеньку флягу, яку тримав у діжці з холодною водою, і наливав у склянки домашнє вино.

- Честь і слава тому народові, - цитував він Максима Горького, - який зумів замкнути у келих сонячну енергію!

Цей афоризм, почерпнутий в основоположника соціалістичного реалізму, став нашим "фірмовим" тостом і ми його свято сповідували. Зарядившись двома-трьома келихами "сонячної енергії", Іван Терентійович і дід Тиміш перевтілювались і вже були переді мною не прості коваль і тесля, а цікаві оповідачі: один із сократівським чолом, інший - з пишними козацькими вусами.

- А знаєш, - запитував мене дід Тиміш, - чого наше село Садком назване?

Я не знав.

- Ото ж бо й воно, - незлостиво бурчав дід Тиміш...

І почув я розповідь, яка відтоді живе у моїй пам'яті. Буває, заплющу очі і ввижається мені вервечка чумацьких возів, що сповзає з пагорба в долину. Подолавши мілку воду Інгульця у Давидовому Броді, поскрипуючи піднімається на протилежне узвишшя. Нарешті, вибравшись на нього, розтягується у сивому від ковилу степу. Важко ступають круторогі воли правим боком глибокої Лихманової балки, мимо високого сторожового козацького кургану.

Аж ось перед очима стомлених далекими переходами чумаків постає у полуденному степу зелений острівець вишневого садка. Ніхто достеменно не знає звідки взялися тут посеред незайманого степу оці деревця. Може, принесли їх сюди перелітні птахи, а, може, виросли з кісточок, залишених на чумацькому привалі? Все можливо. Та як би там не було, вишневий садок послуговує чумакам добрим орієнтиром у безмежному степу. Після короткого перепочинку у затінку дерев, потягнеться звідси вервечка возів далі на південь, мимо Фальц-Фейнових кошар, до Берислава. А там - через Дніпро і на Крим...

Розплющую очі і зникає видіння, а в свідомості хрипить голос діда Шила: "Не стане нас, то й не буде кому розказати людям, як воно все проісходило...". Давно немає вас серед живих, дорогий мій земляче. Низько вклоняюсь вашій безсмертній душі, не забуваю вас і хочу, щоб садківчани пам'ятали перших тутешніх поселенців, засновників села нашого, про яких ви колись повідали мені у затінку крислатих акацій, посаджених ще тими ж першими поселенцями.

Де б не був я, куди б не водили мене дороги життя, у пам'яті не згасає розповідь ваша про ті далекі часи, коли серед степу на десятки кілометрів від нашого Садка, аж до берегів Дніпра були володіння поміщика Огаркова. З краю в край цими просторами кочували його численні отари овець. Підприємливий поміщик швидко змакітрив, який можна мати ґешефт на чумацькому шляху. Невдовзі біля вишневого садка загудів шинок, виросли споруди постоялого двору і покотилася чумацька копійка до кишені заповзятливого хазяїна. А він, дивлячись уперед жадібним поглядом, почав здавати в оренду землю для обробітку збіднілим козацьким нащадкам.

Від зорі до зорі, набиваючи кров'яні мозолі, обливаючись солоним потом, ходили вони за плугом, піднімаючи цілинний степ. Борги і злидні, ніби прокляття за якісь невідомі гріхи, обсідали бідняцькі халупи. А Огарков після кожних жнив присилав кілометрову валку возів. Вони забирали дві третини врожаю і прямували до Дніпра, де на них чекали баржі.

Спорудивши перші лампачеві хатинки, поселилися тут Федір Школа, Трохим Червоний, Данило Кикоть, Герасим Буряк, Ларивон Шило... За одне літо викопали перші поселенці отой дев'яностометровий колодязь, про якого йшлося вище. До речі, більше ніде і ніколи мені не доводилося куштувати такої смачної води, яка була у тому колодязі.

О, мудрі наші пращури! Ви справді гідні нашого захоплення, гідні, аби ми схилили перед вами свої сп'янілі від технічного прогресу голови. З теплом душевним згадую завжди добрих і мудрих людей, на яких щастило мені в житті, спілкування з якими було для мене першоджерелом пізнання життя. І тепер, буваючи у Садку, з великим і радісним хвилюванням зустрічаю тут своїх земляків, які заможно живуть у добротних будинках, що потопають у кучерявій зелені садів і виноградників. І згадується мені село, коли воно лише піднімалося з повоєнних руйновищ приземкуватими землянками.

В одній з таких землянок при світлі каганця зі снарядної гільзи, засиджувалися довгими зимовими вечорами у нас сусіди Крамаренки і Мелихи, Самойленки і Куриленки. У нас вдома якимось чудом збереглася старовинна скриня, а в ній ще довоєнне видання"Кобзаря"Тараса Григоровича Шевченка і в коричневій шкіряній обкладинці Біблія. Крім цього, мій батько Микола Васильович з війни привіз видану окремою книжечкою поему Олександра Твардовського "Василий Теркин". До пізньої ночі бувало батько декламував уголос полум'яні Шевченкові думи і бойові, з веселим гумором, рядки Твардовського. Слухали дядьки, і їх похмурі обличчя розпогоджувалися, і вони потім довго за вечерею в складчину згадували свої фронтові шляхи-дороги, вимріювали майбутнє.

Частим і завжди бажаним гостем у нас бував дід Кирило Логвиненко, який за своє довге життя прочитав багато цікавих книжок. Особливо полюбляв дід Кирило історичні та пригодницькі романи. Це від нього вперше почув я про козацьких ватагів Сірка і Кривоноса, Наливайка і Трясила і, звичайно ж, про Богдана Хмельницького. Дід був чудовим оповідачем і ми, діти, заслуховувалися його розповідями про дивацтва хороброго лицаря Дон-Кіхота, про неперевершеного стрільця з лука, захисника скривджених і бідних Робін Гуда, про карколомні подвиги чотирьох мушкетерів...

Доброю, дуже доброю людиною був дід Кирило. Здавалося, він не скривдив нікого! ніколи у цілому світі. А вже у нашому селі користувався пошаною у старого і малого. Ніколи не забуду того літнього скорботного дня, коли діда Кирила не стало серед нас. Зранку він намантачив косу і пішов на сільське кладовище. Повикошував траву навколо могилок, не дивлячись, хто там похований. Уже десь перед обідом повернувся додому, ліг на лаві, застеленій домотканим рядном і... відійшов, склавши на грудях свої добрі натруджені руки. Вічна вам пам'ять, дорогий дідусю...

Поволі наше село, від якого по війні тільки й лишилося, що гарна назва, причепурювалося садами, новими добротними будівлями. Підростали й ми. У вчорашніх повоєнних дітей вже оперились крила і ми, поклонившись батькам і стінам рідних домівок, вирушали у широкі світи, у самостійне життя. Одного дня моя мама Параска Миколаївна провела до автобуса і мене.

Та куди б не закидала мене доля, я ніколи не забував і завжди підтримував зв'язок з рідним селом. І сьогодні тут у мене є немало добрих знайомих, дорогих мені земляків.

Нехай шумлять над їх полями життєдайні дощі, нехай сонячні мирні дні завжди зігрівають їх широкі і щедрі, як наш таврійський степ, душі.

 

 


 

Вiд хутора до агромiста

 

Борозенське... Вельми мудрими і далекоглядними були мої земляки, які колись нарекли це село таким промовистим хліборобським іменем. Ось тільки шкода, що ніхто поки що достеменно не знає, хто першим вимовив це ім'я і коли тут, серед степу широкого, усіяного стародавніми курганами, запахло вперше осідлим житлом. З'ясувати це намагалося немало юних краєзнавців місцевої середньої школи. Ними зібрано і узагальнено багатий матеріал: речі домашнього вжитку, фотографії, спогади старожилів...

Знайомлячись з краєзнавчими матеріалами, спрямовуючи погляд у далеке минуле, виникла у мене поетична версія назви села і загалом освоєння нашими пращурами довколишніх благодатних земель.

Борозенське - це від борозни,
Від тієї, що проклав сохою
Скіф прадавній ранньої весни,
Щоб в степах довік озиминою
Врунилися з осені лани.
Борозенське - це з-під лемеша
Блиска зірка імені твойого,
У якім - на цілий світ розлога
Хлібороба вільного душа.
Борозенське...
Це ж бо ти несеш
Хліборобства древнього початок...
І хіба тут можна щось додати?
Борозенське -
Сказано усе.

Але повернімося від поезії до життєвої прози. "Спочатку наше село було між Сухановим і нинішнім Борозенським, - розповідається в одному з учнівських рефератів. - Хати потопали в садах. Було в селі два колодязі, воду з яких витягували за допомогою коней... Одного разу восени, коли селяни вже обмолотили хліба, склали у скирти солому, а збіжжя зсипали у комори, сталося велике лихо. Готуючи вечерю, котрась із жінок недогледіла, як із печі викотилась жарина і підпалила скирту, що стояла неподалік. Здійнявся вітер, роздмухуючи пожежу. Загорілися інші скирти і солом'яні стріхи. Люди були безсилі протистояти вогню. До того ж - не вистачало води для гасіння пожежі. Село згоріло. Вціліло лише декілька землянок".

…Глибоко під землею залягає вода у наших степах. Довго довелося погорільцям шукати місце для нового поселення. Нарешті було знайдено мілководдя і, викопавши порівняно неглибокі колодязі, Григорій Лазаренко, Іван Ковпак, Сердюк, Погребняк, Березка, Кудін, Любченко, Марченко, Гладун, Носок почали споруджувати житло з каменю, який добували у Слоновій та Лихмановій балках. Будівлі ставили великі і довгі, розміщуючи під одним дахом житло, господарські приміщення і стайні для домашніх тварин та птиці...

Як відомо, головним природним багатством наших степів є родючі чорноземи. Дедалі ширше освоюючи цілинні землі, борозенці успішно займалися землеробством. У багатьох з них було по 80-100 десятин землі. Самі вони були не спроможні обробляти її і тому наймали збіднілих односельчан та прихідьків з навколишніх хуторів, яких довкола Борозенського було дуже багато. Окремі з тих хуторів як Дворянка, Мільйонівка, Жилинки, Білий Колодязь, Петрівка давно вже зникли. Лише ледь помітні горбочки жовтого глиняного грунту посеред полів нагадують про колишнє їх існування.

Степова Україна в середині XIX століття посідала одне з провідних місць в Російській імперії по виробництву товарного хліба, який користувався збутом, як всередині країни, так і за рубежем. За свідченням переказів, борозенці також вели жваву й успішну торгівлю хлібом. Доставляли вони його до Берислава, де на той час було 76 великих сховищ для зберігання зерна, і 50 вітряних млинів, які переробляли зерно на борошно високої якості. Три вітряка було у самому Борозенському. Належали вони Сердюку, Погрібняку і Березці. Випечені з того борошна короваї славилися далеко за межами нашого степового краю. Таврійську яру пшеницю закупляли для королівських дворів багато європейських держав.

Отже Борозенське з перших часів свого заснування з честю виправдовує своє горде хліборобське ім'я. Але знову ж таки залишається нез'ясованим час заснування села й імена людей, причетних до цього. Щоправда, в учнівському рефераті юні краєзнавці назвали приблизну дату народження свого села - 1909 рік. І на цьому, на жаль, свої пошуки вони припинили, оскільки: "...Ніяких офіційних документів про історію виникнення нашого населеного пункту не знайдено".

Працюючи над цим нарисом, мені також довелося перегорнути чимало архівних матеріалів, познайомитися з публікаціями різних видань і різних часів. Скажу відразу: праця була не марною. Бо хоч сьогодні ще не можу назвати поіменно засновників села, але про хрещених його батьків можемо здогадуватись з великою вірогідністю.

Скоріше всього ними були ченці Бізюків-Григорієвського монастиря. До такого висновку приходиш, прочитавши уважно другий випуск "Нарисів з історії Бериславщини", виданий у 2000 році Бериславською районною організацією Всеукраїнського товариства "Просвіта". Гадаю, моїх земляків-борозенців зацікавлять наведені там факти. Тож надаю слово авторові нарисів, історику за фахом і покликанням Сергію Гейку.

"Окремо слід зупинитися на історії Григоріє-Бізюкова (або Бізюків-Григорієвського) монастиря. Засновником його був настоятель Софронієвської Молчанської пустині, що на Сумщині, Феодосій Маслов. Познайомившись наприкінці XVIII ст. з фаворитом Катерини II князем Потьомкіним, старець Феодосій просив того виділити землю під монастирське подвір'я з церквою на щойно завойованих Росією землях південної України. 23 травня 1782 року (дата - за старим стилем) Указом Новоросійської губернської канцелярії йому відвели у Кизи-Керменському повіті з правого боку Дніпра 3245 десятин степової землі... З часом Потьомкін не забуває свого давнього знайомця і сприяє пожалуванню Феодосію сану архімандрита, а також виділенню у вічне володіння Софронієвській пустині 20718 десятин землі з лівого берега річки Інгулець..."

23 серпня 1792 року Софронієвська пустинь набула статусу монастиря і була наіменована Григорієвським-Бізюковим".

Цікаві для нас з вами факти повідомив у 1871 році "Новоросійський календар", який регулярно видавався в Одесі. "Всей земли при монастыре 23963 десятины, - висвітлював стан справ у Бізюково-Григорієвському монастирі календар. - Она разделяется на три части: а) при самом монастыре 3200 десятин; б) плавен за Днепром более 2000 десятин; в) особая дача, в 25 верстах от монастыря (нині с.Червоний Маяк Бериславського району, А.А.) при р.Ингульце, заключающая в себе 20718 десятин, которая в 1862 году отдана на 10 лет в аренду с ежегодною платою по 19100 рублей".

Отже, географічні координати збіглися - немає сумніву: наше Борозенське виникло на монастирських землях. Питання - коли? Досить приблизну відповідь на нього дають наукові працівники Державного архіву Херсонської області З.С.Орлова та І.Д.Ратнер у короткому довіднику "З історії заселення Херсонщини", виданому у 1993 році: "Село засноване між 1862-1885 рр., як монастирський хутір".

Ось збіглися і часові координати. А щодо назви села, давайте погодимося з юними краєзнавцями, які стверджують: "Першими жителями села були люди з різних хуторів. Але найбільше було переселенців з села Борозни (нині село Архангельське Високопільського району). Вони і дали назву новому своєму поселенню". Вірогідність цієї версії можна підтвердити тим, що на ті часи, у 1859 році, в Архангельському вже налічувалося 315 дворів і мешкало там понад 2 тисячі чоловік. Саме з таких густо залюднених поселень безземельні селяни масово переселялися на нові, ще неосвоєні землі, які брали в оренду у поміщиків, або, як у нашому випадку, у ченців.

Педагоги стверджують, що нема нічого цікавішого, ніж спостерігати за розвитком дитини. Та, напевне, не менш цікаво слідкувати за тим, як виникають нові поселення, як дикі безлюдні місця стають обжитими, як спалахують вогники там, де ночами горіли хіба що світлячки. Минуло небагато часу і в Борозенському вже виділилися досить багаті люди. Родини Любченків, Марченків, Гладунів, Носків, Божонків, Авраменків, Щурів, Кудіних. Вони у складчину спорудили в селі початкову школу, першою вчителькою у якій працювала Курнак. На кошти громади також була споруджена гарна церква. За півкілометра від Борозенського, на хуторі Дворянка, жила родина Бражників, яка мала парового млина, який на той час був чи не останнім словом техніки. До цього часу збереглося приміщення млина. Зараз там майстерня третього відділка господарства "Борозенське". Була в селі своя кузня. Ще й дотепер у старожилів можна знайти різноманітні знаряддя, виготовлені умілими руками коваля Дмитра Лепського. Підприємливі селяни відкривали крамниці, забезпечуючи односельців товарами першої необхідності: матерією, милом, сірниками, посудом, сіллю, взуттям, різними прикрасами.

Так входило Борозенське у XX століття. Століття, яке прогримить над ним революціями, громадянськими і світовими війнами, з колективізацією і перебудовами.

У червні 1963 року до редакції Великоолександрівської районної газети надійшов лист з Молдавії від колишнього секретаря Великоолександрівського райвиконкому Аркадія Костянтиновича Білякова.

Цікавими спогадами поділився він, проливаючи світло на події між Громадянською та Великою Вітчизняною війнами. То були справді незабутні події. Всюди витав пафос творення нового життя. Словосполучення " самовіддана праця" не було лише символічним звучанням, як тепер, а означало конкретну дію конкретних людей.

До Великої Олександрівни Аркадій Костянтинович прибув із дружиною комсомолкою Ніною. Працював головою райкому спілки "Всеробітземлісу", а потім - секретарем райвиконкому. "Гарячі то були роки, - згадував Аркадій Костянтинович. - Секретарі райкому партії І.Д.Макаров, М.Й.Біляєв та його дружина, райжінорг, Ганна Іванівна, Анастасія Голуб з Малої Олксандрівки піднімали людей на будівництво однієї з перших у країні гідроелектростанції на Інгульці. Піднялися всі від Давидового Броду до Архангельського, від Новокам'янки до Новопавлівки, піднялися хуторяни, активну участь у будівництві ГЕС, певна річ, брали і борозенці. З кирками і лопатами, на власних підводах вони трудилися до сьомого поту. Гідроелектростанцію спорудили за 4 роки. Доводилося долати неймовірні труднощі. Ледве встигли вкрити котлован під майбутню споруду і укласти перший бетон, як небувало, розлився Інгулець. Водою знесло міст в Архангельському, повінь затопила всі подові землі, замулила котлован. Починали все спочатку і працювали ще завзятіше. Голова райвиконкому, колишній партизан С.І.Десна з водовозом Федором та його дружиною Галею приїздили до будівельників на тачанці з гармошкою і веселими піснями. Часто під час обідньої перерви дзвенів на будові чудовий голос співачки Ґандзі.

У своїх спогадах А.К.Біляков повідомляв історично важливі для нас факти. Взяти хоча б колективізацію. Перший колгосп було створено у Великій Олександрівці. Назвали його іменем пролетарського письменника Горького. І першим головою колгоспу було обрано Василя Плахуту. Бідняки, сільські активісти розуміли, що не об'єднавшись, не вийти їм із злиднів. У 1930 році об'єдналися у колгоспі "Ворог куркулів" і борозенці, обравши головою господарства слюсаря з Ленінграда, учасника Громадянської війни кавалера бойового ордена Червоного Прапора Івана Жонушку. Через два роки колгосп приєднався до радгоспу "Бериславський" і до 1934 року був його відділком.

В документах архівного фонду Херсонського відділення зернового тресту "Союззернотрест" зберігається копія наказу народного Комісаріату зернових і тваринницьких радгоспів СРСР від 17 січня 1934 року за №110 "Про розукрупнення зернорадгоспів Одеського зернотресту", з якого ми дізнаємося, що внаслідок розукруплення "Бериславського" зернорадгоспу створено новий радгосп "Більшовицький наступ" загальною земельною площею 29,9 тисячі гектарів. До його складу ввійшло 7 відділків, що базувалися у селах та хуторах Суханове, Червоний Яр, П'ятихатки, Кучерське, Садок, Дворянка, Петрівка. Борозенське стало центральною садибою радгоспу, директором якого був призначений т.Чайковський, його заступником т. Гилко і помічником по відділу робітничого постачання т.Шувалов.

З перших днів свого існування "Більшовицький наступ" стає маяком у приінгулецьких степах не лише у сільськогосподарському виробництві, а й у громадському житті, культурі, освіті...

"Пам'ятаю, - писав у листі до редакції райгазети А.К.Біляков, - як ми вечорами слухали радіопередачі з "Більшовицького наступу" про успіхи комсомолок-доярок і свинарок. Тоді частенько мені доводилося бувати в Борозенському. Я бачив як місцеві вчителі Гуров, Оксана Бєлич, Ольга Сидоренко й інші несли у маси знання і культуру..."

Навіть з цих коротких рядків можна уявити, чим жили борозенці на зорі існування свого прославленого з часом господарства. Але, на жаль, у цьому нарисі "білою плямою" залишається перше десятиліття існування радгоспу. (Сюди не входять і роки тимчасової фашистської окупації). Воно чекає на своїх дослідників-краєзнавців і, я впевнений, їх пошуки винагородяться цікавими сторінками з історії рідного села, радгоспу. А в мене ж під рукою - документи вже повоєнних десятиліть.

 


Читати далі >> 2 >> 3


Завантажити zip-архів книги (*.doc):
http://prosvilib.at.ua/books/anastasiev/borozen/borozenske.zip
Категорія: Анастасьєв А.М. | Додав: DivaDii (20.01.2011)
Переглядів: 1019 | Теги: Олесь Гончар, історія, Дмитро Павличко, публіцистика, Анастасьєв, мемуари, есе, спогади | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]