6
Є така посада - голова колгоспу. На російській мові - "председатель". А один мій добре знайомий, не позбавлений почуття гумору, у своєму лексиконі послуговується обома варіантами, залежно від конкретної особи. Якщо керівник на висоті, то це - голова. А якщо - так собі, точніше - все собі, то це - "присідатель". Крок ступне і вже присідає, бо перевтомився.
Так ось на моєму більш як сорокарічному журналістському шляху випало зустріти чимало хазяйновитих і всіма шанованих голів і майже недосяжних для простої людини, пихатих та чванькуватих "присідателів". І хоча мова далі піде про керівника нової формації, не можу стриматись, аби не згадати тут одного з голів колгоспу шістдесятих років Б.М.Жатікова. Борис Михайлович, пам'ятаю, на звичайному стільці в правлінні сидів, а керівником був, яких пошукати. Охоче спілкувалися з ним люди і по роботі, і в застіллях, коли свята. Щоправда у суперечках дещо гарячим був, але швидко прохолоняв - рівність у стосунках з людьми знаходив. Каменя за пазухою не тримав: міг і "висповідати" при народі за діло, а міг і сам посповідатися, визнати свою провину. Любив пожартувати, посміятися разом із колгоспниками. І це не на шкоду справі, і без будь-яких втрат для свого авторитету. Навпаки.
Пригадую такий випадок. Був день Івана Купала. Це свято, коли всі без винятку, особливо молодь, водою одне одного обливають. І ображатись за це в такий день не можна. Так заведено ще з часів язичництва. А голова закрутився у справах, забув про це. Їде в поле дрожками, дивиться, а жінки у розпал прополки буряків покидали сапки, сидять край поля, насіння лускають. Голова, певна річ, розгнівався, "сповідати" почав їх несвідомих. А поки він шумів, жінки потихеньку оточили його і всі разом - хоп за руки, за ноги. Підняли над дріжками і до ставка понесли. Голова, як побачив воду, відразу все згадав і зрозумів: "Дівчаточки, - каже, - дорогенькі, тут при мені документи важливі в кишенях". Жінки переглянулись між собою і знайшли вихід із становища: з його кишень дістали все, що могло розмокнути, і ланкова подала команду:
- Розгойдали - раз! Розгойдали - два! - Розгойдали і... І голова "ластівкою" пішов у воду. Поки він там випірнав, вибирався на крутий слизький берег - жінки-полільниці розібрали свої сапки і, як нічого й не було, пололи буряки.
Що залишалося мокрому голові? А те і залишалося, що обсихати, їдучи дріжками до правління. Обсихати і посміхатися.
А ввечері здивований бригадир доповів правлінню: жінки за день усю ділянку буряків пропололи. Прямо таки рекорд! І не запідозрив бригадир, що у цьому рекорді безпосередню участь узяв товариш голова.
Ось такі вони справи голови-керівника. Тут одної професії, одної галузевої спеціальності замало, тут потрібні всі наявні знання, увесь досвід, увесь характер...
На керівникові сходиться і зав'язується все: і земля, і село, і борозна в полі, і дорога до райцентру... Також голови правління все стосується - від найболючішої проблеми до крайнього, здавалося б, дріб'язку у великому багатогалузевому господарстві, в людському різнохарактерному колективі...
З особливою шаною згадую нині голів колгоспів у Великоолександрівському районі: Івана Опанасовича Чуйка, Анатолія Семеновича Березу, Павла Якимовича Омел'янченка та багатьох інших талановитих організаторів виробництва, справжніх селянських ватажків.
Нехай дарує мені читач за дещо довгу прелюдію до розповіді про нинішнього голову правління СВК "Борозенське", кавалера ордена "За заслуги" III ступеня Миколу Михайловича Медведя. Не марно згадав я людей, гідних не лише нашої доброї пам'яті, але й багато в чому гідних наслідування. Сучасний керівник має багато чого уміти, ще більше знати, і ще більше вчитись. Саме таким і видається мені земляк-садківчанин Микола Медвідь.
Знаю його з дитинства. Дядько Михайло, Миколин батько, був у нашому селі ветеринарним працівником. Він не раз кликав нас, підлітків, потримати телят, коли робив їм різні щеплення та ін'єкції. Пам'ятаю, як посміхався він у щіточку завжди акуратно підстрижених вусів, лагідно погладжував телят, розмовляв до них. Упевнений, що саме батьківські гени озвалися у Миколи, коли після школи-десятирічки подався до сільськогосподарської академії, вчитися на ветеринарного лікаря. Відгукуються ті батьківські гени і по сей день працьовитістю, наполегливістю, людяністю. Особливо вони дають знати про себе, коли буває скрутно. А так у сільського спеціаліста і керівника буває досить часто.
Втім молодому випускнику сільгоспакадемії пощастило набувати організаторського досвіду спочатку під рукою Героя Соціалістичної Праці Тимофія Микитовича Дядюна, згодом Миколи Іоновича Шугая. Саме останній помітив у молодого ветлікаря неабияку господарську жилку. Призначив його своїм заступником.
Одинадцять літ вживався Микола Медвідь у роль керівника великого багатогалузевого ордена Леніна радгоспу "Більшовицький наступ", який вже демонстрував свої визначні досягнення на ВДНГ у Києві, який став школою господарювання на півдні України. Майже на 13 тисячах гектарів розкинулися радгоспні угіддя. Рільництво під керівництвом головного агронома, Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної премії Миколи Михайловича Котляра, а потім його учня і послідовника Володимира Васильовича Самойленка майже не знало неврожайних років.
...Зима. Тріщать морози, гудуть сніговійниці, насипають цілі дюни снігу. Нехай, то на врожай майбутній. А на фермах господарства понад п'ять тисяч голів рогатих розміщено у теплих і затишних корівниках і телятниках. Стоять і лежать на сухих підстилках, ремиґають. Бо є що ремиґати. А відтак і віддача високопродуктивна. Радгоспні доярки Олександра Тимошенко, Катерина Березанська по 5 тисяч кілограмів молока від кожної корови беруть щороку. Ось і запрошено їх та ще багатьох доярок, телятниць, свинарок на районну нараду. Як мовиться, всім миром вшановують. А серед тих передовиків - майже непомітний невисокого зросту молодий чоловік. Це і є Микола Медвідь - головний ветеринарний лікар радгоспу. На його відповідальності, окрім рогатої худоби - ще й 32 тисячі свиней. Тепер уявімо, які тільки хвороби та віруси не намагаються проникнути у таке велике тваринницьке середовище. Але зась. Надійно захищає від них своїх пацієнтів ветеринарна служба на чолі з Миколою Михайловичем...
- Так тримати, - сказав своєму заступнику Микола Іонович Шугай, передаючи директорування і тиснучи руку. І це було серйозне побажання, адже наступали останні передреформні роки, про які навіть згадувати моторошно. Але хочу нагадати окремим тодішнім високопосадовим чиновникам, як вони у теє "люте врем'я" дерибанили народне господарство, доводили штучно до банкрутства колгоспи і радгоспи, а потім за безцінь прихватизовували їхнє майно. Нехай упізнають себе ті, у кого писки в пушку.
Така доля чекала і на радгосп "Більшовицький наступ". Не один позахмарний партійний чин накидав на нього своє пожадливе око. Та борозенцям пощастило і цього разу. Прийнявши директорське крісло, Микола Медвідь не вмостився у нього, а почав діяти з притаманною йому наполегливістю. І таки зумів відстояти господарство, спрямувати всі зусилля на те, щоб не розвалилося і не віддалося на дерибан пожадливим прихватизаторам господарство. Здавалося, сама доля випробовує Миколу Михайловича на витривалість, наполегливість, а ще і на уміння спілкуватися з сучасним діловим світом. Неабиякі дипломатичні здібності виявив він, добиваючись банківських кредитів. Багатьом збіднілим господарствам відмовляли банки, а Миколі Михайловичу дали. Напевне знали його характер, його ділові якості. Отримавши необхідні кошти, він, як умілий лоцман, провів господарство у бурхливому морі економічного хаосу, не посадивши його на згубну мілину і не розбивши об круті скелі прихватизації.
Ще одного удару було завдано молодому керманичу - вже не директорові радгоспу, а голові правління колгоспу "Борозенське" у 2003 році. І знову - нижче пояса. Цього разу постаралася небесна канцелярія. Майже на 6 тисячах гектарів невчасні дощі і морози вигубили озиму пшеницю. Не гріх було і розгубитися. Але Микола Михайлович цього собі не дозволив і рук не опустив. Багато пізніх вечорів провів він з головним агрономом Володимиром Васильовичем Самойленком. Згадалися їм і стали у пригоді мудрі слова Тимофія Микитовича Дядюна про те, що для доброго господаря не буває безвиході. Треба вміти навіть погодні "сюрпризи" повертати на свою користь. Згадали і знайшли вірне рішення. Площі, де вимокла озимина, засіяли кукурудзою. Слава Богу, вологи там вистачало рослинам для стартування. А ще додали їм сил добрива, дбайливий догляд. І цього разу хліборобська мудрість, помножена на працьовитість, не дали збою. Кукурудзи вродило стільки, що вистачило і вирішити зернову проблему, і кормову базу для тваринництва зміцнити...
Багато води утекло відтоді, як був я востаннє в "Борозенському". На жаль, хвороба ніг позбавила мене мобільності. Але звістки про моїх земляків надходять приємні. Недавно там побували кореспонденти журналу "Нива" Гульнара Челебієва і Юліана Брезина. Багато цікавого побачили вони і розповіли своїм читачам. Наведу лише декілька уривків із тієї розповіді.
"2004 рік став серйозним екзаменом для "Борозенського". Повінь затопила майже всю територію села. За 10 днів випало більше трьох річних норм опадів... 26 днів працівники МНС і військові відкачували воду з населених пунктів. Стихія завдала багато шкоди...
Такі природні катаклізми в цьому районі спостерігаються раз у 20 років. Тяжкі уроки примусили піти на рішучі заходи. Зробили проект відводу поверхневих вод від сіл Борозенське, Садок і Кучерське. Спорудили відвідний канал до насосної системи..."
"Сьогодні СВК "Борозенське" є багатопрофільним сільгосппідприємством. Як і раніше тут працює будівельний відділ... Безперебійно діє переробний комплекс, дві пекарні...
На території господарства є аеродром, орендований управлінням хімавіації, його вважають подарунком долі, адже обробити в оптимальні строки 5 тисяч гектарів зернових без авіації було б неможливо. По 45 центнерів зерна збирають у середньому борозенці щороку, насіння соняшнику - по 24 центнери. В районі це найкращі показники..."
* * *
Порівняти Борозенське з будь-яким іншим господарством важко. Сьогодні тут трудиться близько 700 людей. Пріоритет віддають рослинництву. Ця галузь є бюджетотворчою. Вона і господарство утримує, і кредити під неї беруть...
Розвиваючи тваринництво, в господарстві більше уваги приділяють кормовим культурам. На 3500 гектарах сіють багатолітні трави - люцерну і еспарцет, використовуючи їх на зелений корм і на сінаж. А ще сіють кукурудзу на силос, щороку заготовляючи його до 10 тисяч тонн.
* * *
Микола Костянтинович Юрченко, головний зоотехнік, працює в господарстві три десятиліття. Великий молочний гурт - його дітище. Якщо в усьому Великоолександрівському районі налічується 900 дійних корів, то 700 із них - борозенські. Крім молочного гурту, в господарстві майже 4 тисячі голів ВРХ і близько 5 тисяч свиней.
Про людей у "Борозенському" дбають не на словах. Газифіковано 400 будинків на центральній садибі і 140 - у селі Кучерському та 125 - у селі Садок.
Школу в Борозенському спорудили ще у 1990 році. Розрахована вона на півтори тисячі учнів. Крім неї у відділкових селах ще 2 початкові і одна восьмирічна школи...
Медичну допомогу чи консультацію у Борозенську можна отримати завжди. Є тут лікарня на 20 ліжок. Раз на тиждень сюди приїздить з району дитячий лікар. У селі відкрито стоматологічний кабінет, де досвідчений лікар у будь-який час обслужить пацієнта...
Будинок культури можна сміливо назвати визначною будівлею села. В інших селах району клуби й інші культосвітні заклади перебувають у запущеному стані. А тут і хор народний збирається на репетиції, і дитячий танцювальний колектив готує свої номери працює дві бібліотеки - для дітей і дорослих...
Жодне свято не обходиться без великого концерту. Крім виступів колективів художньої самодіяльності, в селі проводяться всілякі турніри з футболу, волейболу й тенісу. Велику підтримку місцевим спортсменам виявляє голова правління Микола Михайлович Медвідь.
Кілька років тому за ініціативою М.М.Медведя спорудили у Борозенську церкву. Наразі в ній ведуться опоряджувальні роботи, художник розписує стіни і стелю. Скоро новий храм відчинить свої двері перед прихожанами.
Трудно пишеться історія СВК "Борозенське". Та це не псує настрій селянам. Вони знають, що мине кілька років і село знову потоне в зелені садків.
- Доля щодня випробовує нас на витривалість, - говорить Микола Михайлович, - і я вдячний їй за те, що працюю з людьми, які розуміють і знають свою справу, на яких можна покластися і які ніколи не підведуть.
ПІСЛЯМОВА
Ось і завершено розповідь про моїх земляків. Усе, про що в ній ідеться, вже було оприлюднено в різні часи і в різних засобах масової інформації. Я лише зібрав цю інформацію, систематизував і в такому вигляді подаю читачам. Сподіваюся, що ця моя книжечка знадобиться всім, хто хоче знати історію рідного краю, яку продовжать нові і нові покоління. Нехай щастить усім вам, дорогі земляки, у великих ваших трудах, у високих устремліннях. І нехай Бог береже вас від нових суворих випробувань.
В життi важлива кожна мить
Справи давно минулих днів. Щоденників не вів, тож багато чого призабулося, можливо, пригадується не так достеменно, але ж було, було...
У пам'яті зринають епізоди, яких, безумовно, замало, аби відтворити у повний зріст постать непересічної людини, талановитого поета і журналіста, яким був Віталій Миколайович Зленко. Мої спогади - це лише штрихи до портрета, який, сподіваюся, допишуть численні друзі і соратники, з якими Віталій спілкувався впродовж свого життя...
Не хотілося б писати про себе, але без цього не обійтися. Отож ранньої весни 1968 року я вперше переступив поріг Бериславської райгазети "Маяк". У ті роки цей часопис вважався флагманом серед періодичних видань Херсонщини. І нічого у тому дивного, адже донедавна редагував газету письменник Юрій Голобородько, а на посаді відповідального секретаря працював вже тоді помітний в українській літературі поет Микола Братан. Під впливом і безпосереднім опікуванням відточував своє перо журналіста і поета мій ровесник Віталій Зленко. До речі, був Віталій ще й близьким моїм земляком. Він жив у селі Буцівському і ходив до школи у Новопавлівку, а я через сім гін топтав стежку із Садка до Борозенської середньої школи. Познайомила нас заочно Великоолександрівська районна газета "Шлях до комуни", у якій майже одночасно почали друкуватись наші вірші. Отже, багато в чому схожим нашим долям не судилося розминутися. Через нашого спільного друга, тоді поета-початківця, а нині члена Національної спілки письменників, Заслуженого працівника культури України Василя Мелещенка запросив мене Віталій до славнозвісного Бериславського "Маяка", де він працював заступником редактора.
І ось я переступив поріг редакції. Хоча слово заступника важило немало, але прерогатива кадрів належала редакторові. Отже, на мене чекала процедура співбесіди з Іваном Івовичем Шинкаренком.
Був Іван Івович журналістом більшовицького "розливу" і влаштував мені справжній допит. Не намацавши у моїх відповідях на його запитання жодних дисидентських настроїв, несподівано запитав:
- А як щодо спиртного?
- Не зловживаю, - відповів я: згадавши пораду Віталія бути з редактором максимально правдивим додав, - але від чарки і доброї закуски не відмовлюсь навіть у великий піст.
Така відповідь очевидно сподобалася не позбавленому почуття гумору Шинкаренкові. Він посміхнувся, посварився на мене пальцем:
- Дивись мені, у нас на чарку накладено вето.
Щодо "вето" Іван Івович явно перебільшував. Уже через якихось півгодини ми у найвіддаленішому від редакторських дверей кабінеті "обмивали", за висловом Зленка, новий заряд в бойовій обоймі колективу, себто мене. Трохи пізніше до нас приєднався і редактор. Мене знайомили з традиціями, започаткованими ще Голобородьком, Братаном, і яких у колективі свято дотримувалися. Говорили потроху всі, виголошуючи короткі тости. Іван Івович схвально підтакував, киваючи головою. Але відчувалося, хто тут справжній господар, ним був Зленко. Він ніби випромінював щось таке, що приваблювало до нього людей. Одне слово, як за нинішнім визначенням, був він харизматичним лідером. Окрім основної редакційної роботи, Віталій очолював літературне об'єднання, яке згуртувало навколо "Маяка" творчих людей Бериславщини. Літоб'єднання мало в районі неабиякі вагу і вплив. Щомісячна літсторінка у райгазеті, виступи місцевих літераторів у трудових колективах, у школах та училищах працювали, безумовно, на імідж керівникові літоб'єднання. Досить зазначити, що членом нашого літоб'єднання був і тодішній перший секретар райкому Компартії України В.К.Метляєв. Пізніше Василь Кирилович видав кілька поетичних збірок. А першому знайомству читачів з його поезіями сприяв, зокрема, Віталій Зленко, підготувавши добірку віршів для "Літературної України".
На могилі Запорізького кошового отамана Кості Гордієнка, праворуч посередині В.Зленко, ліворуч другий - А.Анастасьєв.
Для нас наше літоб'єднання було не лише школою художньої майстерності. Тут ми формували свою громадянську позицію, розширювали світогляд. Сприяли цьому твори шестидесятників, які буквально вибухали новими темами, новими поглядами на стан речей. Ми захоплювалися, зокрема, поезіями полум'яного і ніжно-ліричного Василя Симоненка. Перечитували їх здебільшого в авторських рукописах, які невідомо де і як здобував Зленко. Справжнім захопленням користувалася збірка "Сто поезій" Миколи Вінграновського. Але ще більше збудження як по всій країні, так і серед нас викликав роман Олеся Гончара "Собор". Щойно побачивши світ, він і його автор наразилися на шельмування та гоніння з боку тодішньої комуно-більшовицької пропаганди. Майже в усіх газетах і журналах, підпорядкованих відповідним партійним комітетам, друкувалися виступи інтелігенції, прославлених передовиків виробництва, написаних перами заангажованих критиків. Ми розуміли, як тяжко було Олесю Терентійовичу переносити оте знавісніле цькування. На одному із своїх засідань вирішили підтримати його у скрутний для нього час. Але яким чином? Ідею подав Віталій Зленко.
Незадовго перед цим ми побували на будівництві Каховського магістрального каналу. Перш, ніж заглиблювати русло, трасу прокладали археологи. Саме до них і завітали ми, зацікавившись розкопками одного із стародавніх курганів, яких так рясно у Таврійському степу. У верхньому шарі цього кургану були знайдені нехитрі козацькі скарби, серед яких непогано збереглася бойова шабля. Віталію якимось чином вдалося "вициганити" цю кривулю у керівника розкопок. Як же вона знадобилася нам!
Це була для нас не просто шабля, а естафетна зброя, яка передавалася нам, нащадкам славних лицарів України. Захоплений такими думками, я написав вірша. Наведу кілька рядків з нього:
Запеклась іржею криця яра.
Скільки ж-бо пролежала в землі!
Шабля, що рубала яничара...
Та її у сяйві знову бачу
І нехай затямить вража рать:
Від козацьких мозолів гарячих
Ще не прохолола рукоять...
Не хотіла, а вірніше боялась влада побачити сяючою знову ту зброю, яка боронила Україну від ворогів. Та, на щастя, інакше думали робітники Бериславського машзаводу, які на наше прохання до білого блиску відполірували шаблю. Окрім того, виточили з бронзи чудову булаву з міцними і гострими шипаками. Поміж тих шипаків редакційне жіноцтво на чолі з Таїсією Авраменко наклеїло "діаманти". І дарма, що були вони штучними, булава справляла враження справжньої, гетьманської.
Тепер, написавши Олесю Терентійовичу колективного листа, ми разом із шаблею та булавою відрядили до Києва Віталія Зленка. На жаль, копії листа того не збереглося, але зміст не забувся. Ми повідомляли опальному письменнику, що Низ Дніпра, як і вся Таврія, глибоко шанують його, схвалюють роман "Собор" і зичать авторові козацької сміливості та здоров'я. Знали б про все це наші тодішні роботодавці, ой як не подобрилося б багатьом із нас, а особливо Віталію Зленку.
Повернувся Віталій з Києва через кілька днів.
- Приймав мене Олесь Терентійович удома, - розповідав він, - сиділи у вітальні, пили чай. Почував я себе на сьомому небі. Це ж спілкувалася зі мною така людина! З одного боку - найцікавіший, найвидатніший сучасний письменник, а разом із тим - надзвичайна скромність і людяність, непідробна увага до співбесідника...
Олесь Терентійович довго розпитував нашого посланця про Херсонщину, про види на врожай. Його цікавило багато приземлених подробиць, як будівництво найбільшої в Європі зрошувальної системи, прокладання шляхів тощо.
- Перекажи землякам, - сказав Гончар, прощаючись із Зленком, - що зичу я їм, крім усіх гараздів, ще й рясних життєдайних дощів.
З цими словами Олесь Терентійович вручив Віталію примірник "Собору", який ще пахнув друкарською фарбою, котрого вже не було на полицях жодного книжкового магазину, жодної бібліотеки.
Улітку 1968 року у місті Миколаєві проходив Всесоюзний зліт молодих письменників. Керував ним вже тоді широко відомий український поет Дмитро Васильович Павличко. Пощастило на цьому творчому форумі побувати і мені разом із Віталієм Зленком та Василем Мелещенком.
До Миколаєва дісталися ми, коли місто вже огорнули вечірні сутінки. У дорозі нас накрила шалена гроза і небувала злива. Довелося перечекати стихію на узбіччі шосе, оскільки вода буквально заливала "лобове" скло нашого "бобика". За таких умов їхати було небезпечно.
Гроза прокотилася й містом, нокоївши чимало лиха. Подекуди на стовпах ще звисали обірвані електродроти. Аварійні бригади тільки починали усувати наслідки стихії. Але у вікнах готелю, де поселили учасників зльоту, горіло яскраве світло. Молоді письменники гуртувалися по кімнатах, знайомилися між собою і, безумовно, "обмивали" зустріч, яка випала на їхню долю. Вільних номерів у готелі вже не було. Поки ми з'ясовували з адміністратором як нам бути, з другого поверху у супроводі кількох молодих письменників сходив сам... Дмитро Васильович Павличко - кумир всієї поетичної братії. І трапилося те, про що ніхто із нас не міг навіть мріяти. Переконавшись, що в адміністратора немає жодної можливості поселити в готелі, Дмитро Васильович запросив нас до свого люксу.
- Якось розмістимось, - сказав він, пропускаючи нас до великої добре умебльованої вітальні. Це була кімната, з якої двоє дверей вели до окремих спалень та ще одні двері - до вбиральні. За великим полірованим столом, що стояв посеред вітальні, зібралося кілька молодих Павличкових земляків і Дмитро Васильович запропонував нам приєднуватися до чесного товариства. Поскільки порядні люди не ходять в гості з порожніми руками, Віталій Зленко шепнув водієві нашого "бобика" і той скоро приніс двадцятилітрову каністру з чудовим вином, вистояним кільканадцять років у триярусних погребах князя Трубецького, що в селищі Козацьке на Бериславщині. Хтось заходився виставляти з шафи келихи.
- Не треба, - заперечив Павличко, - давайте, друзі, за давнім гуцульським звичаєм вип'ємо з одного келиха. Кожен, перед тим, як випити, має щось побажати своїм товаришам.
Першим на правах господаря підняв келих з вином Дмитро Васильович. Він випив за талановиту молодь, яка буйно піднялася підчас короткої хрущовської відлиги і яку вже не доконають брежнєвські заморозки.
Поки наповнювали келихи для чергового промовця, один із "гостей" підвівся з-за столу, підійшов до телефону, що стояв на тумбочці, зняв трубку і почав удавати, що з кимось пошепки розмовляє.
Помітивши це, Віталій Зленко спіймав наші з Василем Мелещенком погляди, показав очима на "телефоніста", а потім - на двері. Ми зрозуміли без слів.
"Телефоніст" відразу поклав трубку і погодився вийти з нами покурити. Не сперечався він, коли йому запропонували залишити наше товариство. Щоправда сідати в "бобика" відмовився, мовляв, живу за два квартали звідси. Що ж, як кажуть, баба з воза - кобилі легше.
Наш "телефоніст", як пізніше з'ясувалося, був справді "довгим вухом" всюдисущої спецслужби. Офіційно ж він був представником Миколаївського обкому комсомолу і мав допомагати керівникам зльоту в організаційних питаннях. А почуло б того вечора "довге вухо" багато такого, за що мало б від своїх шефів винагороду. Адже розмови велися відверто дисидентські, згадувалися такі імена, як Левко Лук'яненко, за їх мужність і здоров'я виголошуватися тости. Уже тільки за це багато хто з нас міг поплатитися власною свободою, власною долею.
Засиділися допізна. Коли гості почали розходитись по своїх номерах, пішов до спальні відпочивати і Павличко. Зленко, Мелещенко і я полягали на розкладачках, які внесли до вітальні покоївки на прохання Дмитра Васильовича.
Розбудив нас Павличко о восьмій ранку. Сонце вже піднялося над багатоповерхівками і просушувало мокрий від учорашньої зливи асфальт. Вирішили прогулятися ранковим Миколаєвом. Проходячи повз якесь фотоательє, ми попросили Дмитра Васильовича сфотографуватися разом з нами на згадку. По цей день, як дорогу пам'ять зберігаю я це фото, зроблене майже сорок років тому.
На зворотньому боці підпис:
"Дорогі мої Віталію, Василю, Анатолію! Добре бути з Вами щирими, ясними, талановитими! Не відчуваю піджака років і краватки гіркого досвіду. Дмитро Павличко".
Вгорі: В.Мелещенко, А.Анастасьєв;
внизу: В.Зленко, Д.Павличко.
Прогулюючись містом, ми не могли, звичайно, не заглянути до одного з книжкових магазинів. На наше щастя сюди нещодавно надійшла у продаж збірка поезій Дмитра Павличка "Гранослов". Дмитро Васильович викупив усі, що були в магазині примірники, і тут же подарував нам по одній книжечці. Звичайно ж, із своїм автографом. На жаль, вона у мене не збереглася. Її "зачитав" хтось із моїх друзів. Що ж, нехай читають. Поезії Дмитра Павличка варті того.
Невдовзі після тих поезій, про які я розповів, наші шляхи з Віталієм Зленком розійшлися. І хоча пізніше нам не раз доводилося зустрічатися за різних обставин, я вже не був обізнаний з цікавими подробицями його життя і діяльності.
Знаю достеменно лише одне - було у Зленка багато друзів і неодмінно хтось із них поділиться своїми спогадами.
Нехай дарують мені читачі, бо я не повідомив про вельми важливі обставини, які спонукали мене записати ці спогади. Річ у тім, що одного липневого дня 2005 року поріг мого житла у Великій Олександрівці переступив уже син Віталія Сергій. Привіз він мені листа від друга свого батька, заслуженого журналіста України Віктора Гридасова, який писав: "З гіркотою, сумом та болем сповіщаємо, що 1 серпня виповнюється річниця з того дня, як з нами не стало відомого поета, публіциста, журналіста Віталія Миколайовича Зленка. Відповідно спільного рішення ради Прес-клубу "Таврія-РR", старшини Тягинського полку козацтва України та представників громадськості, планується видання книги спогадів про В.М.Зленка "...мов видзвін шабель, що скресались". Уклінно прохаємо підготувати ваші спогади для передачі їх у видавництво..."
Сумною несподіванкою був для мене цей лист. Але цього ж дня Сергій Зленко подарував мені ще одну хвилюючу зустріч з живим його батьком, вже після того, як пішов він у вічність. Це була невеличка, всього на 145 сторінок книга поезій і прози "Ранок не високосного року" Віталія Зленка, видана посмертно його сином.
З душевним трепетом гортаю її сторінки, вчитуюсь і постає переді мною у віршах та оповіданнях Віталій - такий, як і в далекій юності енергійний, рішучий, цілеспрямований. Він кличе, він веде за собою у поетично-віртуальний світ, де лунає видзвін шабель, що скресаються за рідну землю, за Україну, де нетерпляче гребе копитом готовий до бою скакати бойовий козацький кінь. Вже і "шабля он до сідла приторочена". Читаю у його кольору харалужної сталі очах болюче запитання ніби то до сірих волів, а насправді до нас, до українців: "...що ж ви раніше покірні були?" Раніше - це тоді, коли дозволяли перетворювати себе у бездітних безбатченків, коли покірно дозволяли накинути собі на шию невільницьке ярмо. А висновки з цього читаємо вже у наступному вірші: "І так навічно буде, буде, поки себе ми не розбудимо".
Гортаю сторінки книжечки і стоїть переді мною все той же Зленко, якого знав у житті. Подумки тисну йому руку і бажаю спокійного сну його бунтівній безсмертній душі.
