ГІМН ВЕЛИКООЛЕКСАНДРІВЩИНИ Сл. Анатолія Анастасьєва
Муз. Олександра Іванова 
Де Інгульця пульсує вічна вена,
Де над степами осяйна блакить,
Великоолександрівське знамено
У піднебессі гордо майорить. Приспів: Краю наш, благословенний,
Знаний в світах з давнини,
Славлять тебе, рідний краю, натхненно
Дочки твої і сини. Де достигають в полі дружні сходи,
Де пролягає незабутній слід —
Не знатиме ніколи переводу
Наш хліборобський мудрий родовід. Приспів. Хай пісня ця звучить на повні груди,
Майбутнє наше душу окриля —
Твоя краса ніколи не убуде
Великоолександрівська земля! Приспів.
В ОБІЙМАХ СТЕПУ
Під велетенським куполом блакитного неба, скільки сягає око, розпростерся мальовничими килимами-самобранками наш рівнинний степ. Він настільки рівний, що якби не прадавні кургани, які нагадують мозолі на долонях степовика, якби не зелені квадрати лісосмуг, то й зорові ні на чому було б зупинитись.
Вранці, коли під навкісним промінням молодого світила виблискують бурштином і ряхтять золотими лелітками роси, коли на повні груди легко і радісно вдихається настояне на хлібних злаках, полинах і чебрецях повітря, постають міражами далекі степові села і хутори з білостінними хатами, що ховаються у кучерявому шумовинні садів.
Серед літа сонце у наших степах мандрує із сходу на захід більше шістнадцяти годин на добу, аж надто щедро підсмажуючи землю і все на ній суще. Опівдні небесне ярило на якийсь час зависає в зеніті. Здається, з нього тече на грішну землю розплавлена магма. О цій порі у тремтливому мареві розчиняються обриси краєвидів та так, що не відразу й збагнеш, де небо, а де земля. Ось у такому небесно-земному раю притулилося наше степове село Садок. Це — моя маленька батьківщина. Тут я виріс і знайшов свою долю. Звідси починалися всі мої життєві шляхи-дороги. І тепер, коли всі ті шляхи-дороги зійшлися до пенсійного берега, чомусь все частіше навідуються до мене спогади, просяться на папір.
Два з половиною ряди присліпкуватих хатинок під земляними покрівлями і солом’яними стріхами, кілька будинків під черепицею, а серед них і великий та довгий будинок, у якому розмістилися контора радгоспного відділка, клуб і наша початкова школа, яка називалася чомусь Федорівською. В цьому ж будинку жив із своєю сім’єю наш вчитель, він же директор початкової школи Михайло Гаврилович Куценко.
Посеред села цілими днями скрипів дерев’яний барабан глибокого, дев’яностометрового колодязя. Барабан крутив кінь, що ходив по колу. Кілька кругів — за годинниковою стрілкою і стільки ж — проти. Коли одна діжка з водою піднімалася вгору, друга, порожня в той час, — опускалася донизу. Поруч стояв великий бак, до якого зливалася вода. А внизу біля бака — корито, з якого напували худобу.
Біля колодязя завжди було людно. Здавалося, що стоїть він не просто посеред села, а в центрі усіх подій, які відбуваються в світі. І хоча головні події розгорталися далеко звідси — десь на полях Європи, куди покотилася своїми страшними громами війна, про них дізнавалося село досить оперативно із солдатських листів-трикутників, які доставляли листоноші, а траплялося, що й з вуст односельчан, які поверталися додому з тої страшної війни скалічені — без рук, без ніг, без очей.
Збиралися біля колодязя переважно жінки, оскільки чоловіків у селі можна було перелічити на пальцях однієї руки. Єдиним мужчиною серед жіноцтва був “по долгу службы” майже вісімдесятилітній водокат — дід Шевченко.
— Скоро гітлерюкам каюк, — коментував він останні новини, що приніс у село сліпий старець з маленькою дівчинкою-поводиркою. — Провалитися мені ось на цьому місці, — тупав дід Шевченко ногою, — коли цієї весни наші не візьмуть Берлін. Наплюєте мені на лоба, якщо збрехав...
Дідові вірили, і не тому, що він пройшов дві війни — імперіалістичну і громадянську. Вірили, бо хотілося вірити, бо в жіночих душах теплилася надія: ось-ось повернеться з війни чоловік, батько дітям, матерям син, сестрам брат, бо он скільки роботи для рук чоловічих...
— Ось побачите, — пророчив дід Шевченко, — у травні зустрічатимете своїх... ось поба...
На півслові раптом затихло й обірвалося дідове пророцтво. До гурту наближався верхи на коні сільський листоноша Грицько Кучерявий. Ще не встиг він привітатися, як усі зрозуміли, яку цього разу листоноша знову привіз у село звістку. Не злазячи з коня, Грицько поволі підвів низько опущену голову і повними сліз очима втупився у тітку Ярину Ворониху. І вже не треба було ніяких слів.
— Ой, Серафиме, хазяїне мій дорогий, — заголосила тітка Ярина, — ой на кого ж ти зоставив шестеро діточок своїх?.. — Ой, звідки ж тепер тебе виглядати?..
Плакала тітка Ярина-Ярославна. Летів її плач зозулею у широкі таврійські степи. Мовчки стояли жінки — вдови, співчутливо схлипуючи. І ніхто не втішав тітку Ярину: нехай виплачеться, нехай...
Пізніше, коли наш вчитель Михайло Гаврилович Куценко і вчителька Надія Михайлівна Кравець повели нас, школярів, до колодязя на екскурсію, дізналися ми тут багато цікавого і, зокрема, чому наша початкова школа називалася Федорівською, а не Садківською. Виявилося, що наш колодязь мав до цього найбезпосереднішу причетність. Як мовиться, немає лиха без добра. Десь у тридцяті роки одного дня у селі Садок сталося лихо — обірвався трос, яким витягували з колодязя воду. Довго шукали садківчани чим його замінити, але так і не знайшли. І тоді люди почали поступово переселятися у долину за півтора кілометра на схід. Першим на мілководді викопав криницю і спорудив будинок на новому місці Федір Самойленко. За ним почали переселятися сюди й інші. Скоро тут виросло нове село, назване Федорівкою на честь його першого поселенця. Тоді ж, у тридцяті роки, в селі відкрили початкову школу.
Але не довговічним було існування Федорівки. Весняні повені часто затоплювали його. Особливо велика повінь була навесні перед війною. Вода довго стояла в долині великим озером, руйнувалися хати, зникли під водою всі криниці. І люди повернулися в Садок, їм вдалося роздобути сталевого троса, який на той час став не таким дефіцитом. Знову запахло житлом у Садку. Ось тільки школа довго ще по війні за документами залишалася Федорівською.
Давно не скрипить у Садку барабаном старий колодязь. Перекрили його бетонними плитами і закидали землею, розібрали дерев’яний барабан і кам’яні стовпи.
Кажуть, якщо довго не брати з криниці воду, то джерело з часом замулюється. Та не замулюється пам’ять людська. Ще й сьогодні садківчани-старожили за тільки їм відомими прикметами відшукають і покажуть вам місце, де був той колодязь, який відіграв таку доленосну роль у житті села, в житті багатьох садківчан.
Вже тепер, на схилі літ своїх, зрозумів я, що найдорожчими у моєму житті були роки, прожиті тут, у Садку. Нехай не завжди з достатком, не завжди зігріті лагідним теплом долі, але такі неповторні, такі незабутні роки дитинства, юності, змужніння.
Немов кадри кіноплівки біжать перед очима пам’яті події тієї далекої пори. Ось ми, повоєнні діти — Толя Крамаренко, Вітя Мелих, Коля Троцай, Володя Малик, Вітя й Ігор Ворони, Ваня Самойленко — граємося на лощині за селом. До чого ж гарною була наша лощина. Ніколи не знав плуга цей шматочок степової землі. Ото як тільки весняними водами збігають сюди сніги, посеред лощини утворювалося озеро, яке не висихало майже ціле літо. А навколо озера прямо таки буяла всіляка рослинність. Спочатку на сіро-зеленому фоні дерновини з’являлися перші ніжні, наче виточені з найтонкішої порцеляни, дзвоникоподібні білосніжні проліски. Ці чарівні посланці зеленокосої весни і розпочинали карнавал цвітіння, всім своїм єством повідомляючи, що надходить радісна пора пробудження природи від зимового сну.
Одного разу Надія Михайлівна привела нас сюди на екскурсію і розповіла старовинну легенду, у якій говорилося що в той час, коли перші міфічні люди були вигнані з раю, ішов сніг, і Єва дуже змерзла. Щоб її зігріти і подати надію на кращі часи, декілька ажурних сніжинок перетворились у ніжні квіти проліска — провісника тепла, символ сподівань на краще майбуття. Так вони і лишилися у народі символом надії.
Вслід за пролісками рясно жовтіли золотаві зірочки гусячої цибулі. Важко передати словами красу, коли вже на яскраво-зеленому трав’яному килимі з’являлися різновиди тюльпанів. Спочатку фіолетові, вогнисте-червоні, а пізніше спокійного жовтого забарвлення квіти тюльпана. І, нарешті, десь на початку травня вся лощина пістрявіла від лілових, білувато-бузкових, фіолетових півників, які ще у нас називали кукурічками. Це, мабуть, пов’язано з легендою, в якій оповідається, що колись у таврійських степах жила відьма. За ніч вона намотається у ступі, а вдосвіта повертається до своєї землянки, щоб заховатися від людських очей і відпочити. Лишень задрімає, а вже півень починає кукурікати і спати відьмі не дає. Розсердилася вона на півня та й перетворила його на квітку, яка скидається на півнячу голову.
Нехай дарують мені читачі — захопився я невимовною красою нашої лощини. Та так захопився, що й забув про однолітків, з якими щодня прибігали ми сюди гратися. А гралися ми, певна річ, у війну. Ще надто багато було довкола всього, що спонукало нас, дітлахів, до цієї страшної гри.
...Коротким було наше дозвілля. Вже молодші, народжені після війни хлопчаки і дівчатка, граючись рвали квіти у лузі дитинства, а ми, дванадцяти-чотирнадцятилітні, міняли дитячі забави на справжню працю, поруч з батьками і матерями. Ми ставали підпасичами і пастухами, погоничами волів і скиртувальниками, полільниками і копачами; без нас не обходилося на різних роботах, яких було так багато. Всі ті інстанції довелося пройти і мені. Пасинкував і збирав бавовну, пас телят, кінною гребкою згрібав сіно, копав ямки і саджав дерева, аж поки одного щасливого дня не став молотобійцем у нашій сільській кузні. День той справді був для мене щасливий, адже біля палаючого горна гартувалася моя душа. Вогонь став моїм захопленням, моєю стихією. Я дивився, як язики полум’я, спочатку тоненькі і кволі, а далі дужчі і дужчі, пробивалися крізь вугілля, поглинаючи його, буяючи в горнилі справжнім вогняним прибоєм. Мій коваль Іван Терентійович Скалига виймав з того прибою розігрітий до білого метал, клав його на ковадло і, віртуозно поцокуючи молотком, показував мені куди спрямовувати удар важкого молота. Снопами сипалися з-під ударів молота іскри, шмат металу поступово набирав форми задуманого ковалем того чи іншого виробу.
Для мене то була не просто робота, а справжня поезія. Я переймав від свого наставника секрети вогняної професії. Навчився розрізняти метали за їх звучанням, зварювати їх у горні, виготовляти з них потрібні людям речі. Я бачив плоди своєї праці і був по-справжньому щасливий, коли мої вироби подобалися людям.
...Роботи в кузні завжди було багато, а особливо літньої пори. Ополудні, коли сорочки прилипали до тіла, руки наші гули від утоми, а в кутку лежало десятків зо три клепаних і відточених лемешів, мій коваль скидав з себе шкіряного фартуха:
— Годі, — казав він мені, — далі працювати неможливо — чорнило замерзає.
Жартуючи, ми зливали один одному з ковша у пригорщі холодної води, умивалися, задоволено пирскаючи і, запросивши діда Тимоша Шила, теслярня якого була поруч, ішли за кузню, де росли ошатні акації. У затінку їх крислатих крон розкладали на траві свої “тормозки” і починали неквапну трапезу. Іван Терентійович відкорковував чималеньку флягу, яку тримав у діжці з холодною водою, і наливав у склянки домашнє вино.
— Честь і слава тому народові, — цитував він Максима Горького, — який зумів замкнути у келих сонячну енергію!
Цей афоризм, почерпнутий в основоположника соціалістичного реалізму, став нашим “фірмовим” тостом і ми його свято сповідували. Зарядившись двома-трьома келихами “сонячної енергії”, Іван Терентійович і дід Тиміш перевтілювались і вже були переді мною не прості коваль і тесля, а цікаві оповідачі: один із сократівським чолом, інший — з пишними козацькими вусами.
— А знаєш, — запитував мене дід Тиміш, — чого наше село Садком назване?
Я не знав.
— Ото ж бо й воно, — незлостиво бурчав дід Тиміш...
І почув я розповідь, яка відтоді живе у моїй пам’яті. Буває, заплющу очі і ввижається мені вервечка чумацьких возів, що сповзає з пагорба в долину. Подолавши мілку воду Інгульця у Давидовому Броді, поскрипуючи піднімається на протилежне узвишшя. Нарешті, вибравшись на нього, розтягується у сивому від ковилу степу. Важко ступають круторогі воли правим боком глибокої Лихманової балки, мимо високого сторожового козацького кургану.
Аж ось перед очима стомлених далекими переходами чумаків постає у полуденному степу зелений острівець вишневого садка. Ніхто достеменно не знає звідки взялися тут посеред незайманого степу оці деревця. Може, принесли їх сюди перелітні птахи, а, може, виросли з кісточок, залишених на чумацькому привалі? Все можливо. Та як би там не було, вишневий садок послуговує чумакам добрим орієнтиром у безмежному степу. Після короткого перепочинку у затінку дерев, потягнеться звідси вервечка возів далі на південь, мимо Фальц-Фейнових кошар, до Берислава. А там — через Дніпро і на Крим...
Розплющую очі і зникає видіння, а в свідомості хрипить голос діда Шила: “Не стане нас, то й не буде кому розказати людям, як воно все проісходило...”. Давно немає вас серед живих, дорогий мій земляче. Низько вклоняюсь вашій безсмертній душі, не забуваю вас і хочу, щоб садківчани пам’ятали перших тутешніх поселенців, засновників села нашого, про яких ви колись повідали мені у затінку крислатих акацій, посаджених ще тими ж першими поселенцями.
Де б не був я, куди б не водили мене дороги життя, у пам’яті не згасає розповідь ваша про ті далекі часи, коли серед степу на десятки кілометрів від нашого Садка, аж до берегів Дніпра були володіння поміщика Огаркова. З краю в край цими просторами кочували його численні отари овець. Підприємливий поміщик швидко змакітрив, який можна мати ґешефт на чумацькому шляху. Невдовзі біля вишневого садка загудів шинок, виросли споруди постоялого двору і покотилася чумацька копійка до кишені заповзятливого хазяїна. А він, дивлячись уперед жадібним поглядом, почав здавати в оренду землю для обробітку збіднілим козацьким нащадкам.
Від зорі до зорі, набиваючи кров’яні мозолі, обливаючись солоним потом, ходили вони за плугом, піднімаючи цілинний степ. Борги і злидні, ніби прокляття за якісь невідомі гріхи, обсідали бідняцькі халупи. А Огарков після кожних жнив присилав кілометрову валку возів. Вони забирали дві третини врожаю і прямували до Дніпра, де на них чекали баржі.
Спорудивши перші лампачеві хатинки, поселилися тут Федір Школа, Трохим Червоний, Данило Кикоть, Герасим Буряк, Ларивон Шило... За одне літо викопали перші поселенці отой дев’яностометровий колодязь, про якого йшлося вище. До речі, більше ніде і ніколи мені не доводилося куштувати такої смачної води, яка була у тому колодязі.
О, мудрі наші пращури! Ви справді гідні нашого захоплення, гідні, аби ми схилили перед вами свої сп’янілі від технічного прогресу голови. З теплом душевним згадую завжди добрих і мудрих людей, на яких щастило мені в житті, спілкування з якими було для мене першоджерелом пізнання життя. І тепер, буваючи у Садку, з великим і радісним хвилюванням зустрічаю тут своїх земляків, які заможно живуть у добротних будинках, що потопають у кучерявій зелені садів і виноградників. І згадується мені село, коли воно лише піднімалося з повоєнних руйновищ приземкуватими землянками.
В одній з таких землянок при світлі каганця зі снарядної гільзи, засиджувалися довгими зимовими вечорами у нас сусіди Крамаренки і Мелихи, Самойленки і Куриленки. У нас вдома якимось чудом збереглася старовинна скриня, а в ній ще довоєнне видання”Кобзаря”Тараса Григоровича Шевченка і в коричневій шкіряній обкладинці Біблія. Крім цього, мій батько Микола Васильович з війни привіз видану окремою книжечкою поему Олександра Твардовського “Василий Теркин”. До пізньої ночі бувало батько декламував уголос полум’яні Шевченкові думи і бойові, з веселим гумором, рядки Твардовського. Слухали дядьки, і їх похмурі обличчя розпогоджувалися, і вони потім довго за вечерею в складчину згадували свої фронтові шляхи-дороги, вимріювали майбутнє.
Частим і завжди бажаним гостем у нас бував дід Кирило Логвиненко, який за своє довге життя прочитав багато цікавих книжок. Особливо полюбляв дід Кирило історичні та пригодницькі романи. Це від нього вперше почув я про козацьких ватагів Сірка і Кривоноса, Наливайка і Трясила і, звичайно ж, про Богдана Хмельницького. Дід був чудовим оповідачем і ми, діти, заслуховувалися його розповідями про дивацтва хороброго лицаря Дон-Кіхота, про неперевершеного стрільця з лука, захисника скривджених і бідних Робін Гуда, про карколомні подвиги чотирьох мушкетерів...
Доброю, дуже доброю людиною був дід Кирило. Здавалося, він не скривдив нікого! ніколи у цілому світі. А вже у нашому селі користувався пошаною у старого і малого. Ніколи не забуду того літнього скорботного дня, коли діда Кирила не стало серед нас. Зранку він намантачив косу і пішов на сільське кладовище. Повикошував траву навколо могилок, не дивлячись, хто там похований. Уже десь перед обідом повернувся додому, ліг на лаві, застеленій домотканим рядном і... відійшов, склавши на грудях свої добрі натруджені руки. Вічна вам пам’ять, дорогий дідусю...
Поволі наше село, від якого по війні тільки й лишилося, що гарна назва, причепурювалося садами, новими добротними будівлями. Підростали й ми. У вчорашніх повоєнних дітей вже оперились крила і ми, поклонившись батькам і стінам рідних домівок, вирушали у широкі світи, у самостійне життя. Одного дня моя мама Параска Миколаївна провела до автобуса і мене.
Та куди б не закидала мене доля, я ніколи не забував і завжди підтримував зв’язок з рідним селом. І сьогодні тут у мене є немало добрих знайомих, дорогих мені земляків.
Нехай шумлять над їх полями життєдайні дощі, нехай сонячні мирні дні завжди зігрівають їх широкі і щедрі, як наш таврійський степ, душі.
* * * Село повоєнне. Солом’яні стріхи.
З-під сонця шугають гарячі вітри.
Ставок у долині — одна тільки втіха,
Одна тільки радість для нас, дітвори. Воли круторогі, скрипуча підвода,
Погонич в коротких штанцях з полотна…
Мужніти б йому в піонерських походах,
А він: «Цоб-цабе» — від темна до темна. Зима наступає, гудуть сніговійниці.
А в нього куфайка стара і чужа.
І тіло у нього під лахами світиться,
І ледве тримається в тілі душа. І тільки у снах йому затишно й сонячно,
І стелиться шлях у широкі світи…
…Пригріту постіль залишає він поночі —
За сім кілометрів до школи іти. Вузенька стежина. Розгрузлими гонами
У чунях бреде крізь колючу пітьму…
…В холодному класі навчання у голову
На шлунок голодний не лізе йому. Сидить на уроці. Від вчителя крадучись,
Гризе з рукава кремінець сухаря.
Дитинство своє нерозквітле, окрадене
Чомусь пізнає у рядках «Кобзаря». * * *
Нам з вами є що пригадати,
І є замислитись над чим,
І ми не маємо причин
Своє минуле зневажати. Нам є що згадувати з вами:
Шляхи тернисті і круті
Долати випало в житті
Під непривітними вітрами. Нам є що згадувати з вами,
Ми не ховаємо очей,
Нам сором душі не пече,
Ми чисті діями й думками. Ми хліб вирощували в полі,
І дім звели, зростили сад,
Самі собі давали лад,
Самі свою плекали долю. Нам є що згадувати з вами
І справді є за чим тужить.
Клубочок спогадів біжить
За незабутніми роками. Туди, де пари під гармошку
У вальсі весело пливуть,
Туди, де ніжно так цвітуть
Кохання першого волошки. Туди, де сповнені надій
Світанки встали над полями
І простеляють перед нами
Доріг незвіданих сувій. Де ще грядуть події, дати
Піднесень і гірких образ...
Всього було в житті у нас,
Нам з вами є що пригадати... ІЗ МОГО РОДОВОДУ I Там, де Дніпра пульсує вічна вена
Й тополі підпирають небеса,
Мій дід — батрак і злидень у Фальц-Фейна
Отари тонкорунні випасав. Неслися степом вогнегриві коні
До Сиваша солоних берегів.
В будьонівці між вершників червоних
Мій дід в атаку мчав на ворогів. Дід повернувсь з тривожної дороги.
Ще й небо не прочахло від заграв,
Запріг у плуга друга вороного
І вперше власну ниву він зорав. II Щедро потом солоним
Поливалась земля.
Були в діда долоні
У тугих мозолях. Заврожаїли гони
Аж на подив селу.
Та пройшли продзагони,
Геть усе — під мітлу. Потім діда самого
Повезли на візку.
Побоялися б бога,
Бо який же куркуль? Зла ніколи не коїв...
Кому ворог? Який?!
Що отак під конвоєм
Аж на ті Соловки?.. Не питали ні в кого
Та ні в кого й було,
Бо вже навіть від Бога
Відрекалось село... III Гаслами облудними підкована:
«Світ старий — під корінь і дотла»
Розпалила вогнища іконами
Перша комсомолія села. Вчителька, шановна Віра Павлівна,
Умовляла: «Господи, прости!
Діти нерозумні, нащо палите
Порятунку душ своїх мости?». В очі їй сміялися, глузуючи:
«Киньте, ваші баєчки старі.
Ми прозріли. Ми тепер будуємо
Рай земний для всіх пролетарів. І вже більше вірити не станемо
В Бога-Духа, Сина і Вітця,
Мудрому товаришеві Сталіну
Віддаємо душі і серця». Гаслами облудними підкована
Перша комсомолія села
Розпалила вогнища іконами
І себе спалила в них дотла. БАТЬКО В рушниках портрети на стіні
І травою встелена долівка…
Спогади дитинства у мені,
Як архівні кадри кіноплівки. Ось біжу я пастися в паслін
І бреду в калюжі після зливи,
І до тітки Дарки через тин
Добираюсь по угорки-сливи. З паші чередник пригнав корів…
Досі не забулося з роками,
Як у синій гущі вечорів
Пахло молоком і галушками. Скрип кибиток. Музика. Пісні…
Зупинились табором цигани.
Цілу ніч горять вогні рясні
Навкруги прадавнього кургану. На світанку півень наш Тиміш
Не співає звичне «Ку-ку-рі-ку».
Уночі циганський гострий ніж
Вкоротив йому, напевне, віку. Мати з печі вийняла пиріг
З борошна домашнього помолу,
Батько у гарбу волів запріг —
По солому їдемо у поле. Ранок розпростер ясну блакить,
А в очах у батька — сизий смуток.
Щось йому невимовно болить.
Та мені, малому, не збагнути. * * *
Він повертався з роботи додому,
Руки важко клав на коліна.
Руки, що аж гули від утоми,
Руки, що степом пахли й бензином. Вечерю тоді подавала мати,
Краяла хліб на тарілку чисту.
Затишніш ставало у нашій хаті
І навіть врочисто. А батько мовчав, у крутій задумі,
Своїх пташенят пригорнувши.
І світлі надії лилися струмом
У наші дитячі душі. ВИШНЯ Мама приїхала в гості
З гостинцем, як і годиться.
— Онукові… покуштувати…
Пам’ятаєш? З тієї вишні… — Навіщо? —
Стенула плечем невістка, —
Вишень у нас і своїх багато… Мама поклала голову
У пелюстки долонь
І гірко-гірко мовчала.
А мені до горла
Підкотився спогад —
Теплий терпкий клубочок. Нас було троє —
Три дороги з маминого серця.
Я, найменший,
Поспішав на автобус… Я так поспішав,
Що забув поклонитись
Мамі і стінам у фотографіях,
Я так поспішав… Коли я минав уже хвіртку,
То вишня
(Спасибі тобі, моя вишенько)
Зірвала з голови мого капелюха
І жбурнула на землю. Я нагнувся за капелюхом
І… поклонився
Мамі
І стінам у фотографіях.
А потім зірвав кілька вишень
І побіг до автобуса —
Я так поспішав… Мама частувала сина мого
Вишнями.
— Кісточки не викидай, —
Сказав я йому, —
Посадимо біля нашої хвіртки. ЖОРСТОКІСТЬ Досумовує мати сива
На лежанці свої літа.
Вже й на вулицю вийти несила
І напитись самій не встать. В потьм’янілій оправі ікона
Сумно дивиться із кутка.
Сняться матері часто коні,
І невістку вона гука. Щоб онука завела у хату,
Щоб у вікнах протерли шибки.
І питає невістку мати,
Чи купила на смерть хустки. У невістки у голосі крига,
Креше іскри лихі з очей:
Остогидло! Та годі скиглить.
Вас кілком не доб’єш іще... Внук, бува, завіта до хати
І наївно так жебонить:
Ви б вмирали, — казали тато, —
Тільки я... тільки ви живіть... Досумовує мати сива
На лежанці свої літа
І від того, що вмерти несила,
Полинові сльози ковта. БІЛЕ НЕБО... Біле небо,
Білий сніг,
Все довкола біле...
Листоноша на поріг —
Серце заболіло... Білий день
І білий світ,
Хмара біла й хата.
В чорній шалі до воріт
Вийшла біла мати. Чорні стрічки на вінки
Прикололи сестри.
І ридає білий день
Духовим оркестром. ШАБЛЯ Запеклась іржею криця яра…
Скільки ж бо пролежала в землі
Шабля, що рубала яничарів!.. Та її у сяйві знову бачу
І сьогодні відчуваю я:
Від козацьких мозолів гарячих
Ще не прохололо руків’я. СВАТИ Пахне в хаті короваєм,
Щойно вийнятим із печі,
Кіт вмивається на лаві,
Каже мати: «Будуть гості». День погожий розповився.
Півень вистрибнув на ґанок,
Заспівав на всю горлянку.
Каже мати: «Будуть гості». Привіталася сусідка,
Посміхнулась загадково,
Заміта дочка подвір’я.
Каже мати: «Будуть гості». Хризантеми з палісаду
Так і просяться в букети.
Мати серцем відчуває:
«Будуть гості, будуть гості!» Ось вони вже біля хвіртки
Зупинилися з піснями.
У дочки рум’яні щічки:
— Це свати... Стрічайте, мамо! * * * Був січень місяць.
Нашу маму
Ми провели в останню путь.
І ні за якими роками
Той день не зможу я забуть. Ридав оркестр.
Зимові хвищі
Вели мелодії сумні,
Коли несли на кладовище
Матусю нашу у труні. І пригадалося:
Як часто
Вона, було, жаліла нас.
Ну а сама?
Свої нещастя
Не виставляла напоказ. Уже нема.
Похоронили.
Вже не торкнусь її руки.
Лиш покладаю на могилу
З паперу траурні вінки. СОНЯХ
Пізня осінь.
Листя останнє
Тихо з дерева опада.
Ключ пташиний поволі тане
В небі матовім, як слюда. Спорожніли городи сонні,
Дотліває в багаттях бур’ян.
Горобцями закльований сонях
Перегнувся через паркан. Дідуганом куняє, кволим,
А недавно ж іще було —
Пелюстки золотим ореолом
Обрамляли йому чоло. І знаходило завжди прихисток
Серед ночі і серед дня
Під його пелехатим листям
Наполохане пташеня. І щасливі закохані бджоли
Пили вроду з його лиця.
І, здавалось, не буде ніколи
Тій ідилії краю-кінця. Відійшло,
відгуло,
промайнуло,
Відцвіло, як і все в житті.
Пізня осінь хова минуле
У холодні тумани густі. Спорожніли городи сонні,
Дотліває в багаттях бур’ян.
Горобцями закльований сонях
Перегнувся через паркан. ПОЛЬОВА ЦАРІВНА
Дощ пройшов,
І дихає озоном
У долині росяна трава.
Побрела у літепло
Босоніж
Молода
Царівна польова. О, які, які у неї руки!
Їх мені забути не дано.
Граціознолебедині рухи,
Наче у сповільненім кіно.
Ось вона
Все далі,
далі, далі
В мою сиву пам’ять
Заплива...
Ген, уже за обрієм розтала
Молода
Царівна польова. * * *
Арабатська стрілка. Море.
На піску твої сліди.
Хвиля їх розмиє скоро,
Скоро змиє назавжди. Я тебе не знаю зовсім.
Хто така і звідки ти?
Як на березі Азовськім
Знов сліди твої знайти? ЛИПЕНЬ
Липень, місяць медовий,
Як в далекім колись,
Не скупися на слово,
На любов не скупись. Як тоді, молодого,
Пригорни, приголуб.
Дай нектару хмільного
Із довірливих губ. Чарам юності знову
Віддамося в полон.
Липень — місяць медовий
Мене кличе в Херсон. СЕРПЕНЬ
Ще ключі пташині не летіли
І не чути осені октав,
А вже серпень зорі переспілі
Ронить в плеса росяних отав. А вже скоро за лиманом в лузі
В світанковій димчатій імлі
Знімуться у вирій гулі-гуси
Із окрайцем літа на крилі. І, повір мені, у ту хвилину
Твоє серце зрозуміє все,
Як за обрій синій ключ гусиний
Твій окраєць літа понесе. * * *
Сьогодні вранці
По телефону
Почув твій голос.
В мені відразу
Птах стрепенувся.
І стало тісно
Птахові в грудях.
Розпростав крила,
Аби до тебе
Скоріш летіти.
Йому назустріч
Війнув заклично
Блакитний вітер.
До тебе, мила,
Мій птах прилине,
Спочити сяде
Тобі на руку
І заворкує
Про те, як тісно
Йому живеться
У мене в грудях. ЗАПРОШЕННЯ Ходімо в сад.
Зимовий сад.
Там на деревах срібні віти
І зорі гронами висять,
Медами Всесвіту налиті. Ходімо в сад.
Зимовий сад.
Нехай мороз рум’янить лиця,
Ми зорі будемо збирать, —
Твій погляд ними заіскриться. Ходімо в сад.
Зимовий сад.
В кімнаті всидіти несила.
У скронях — січня снігопад,
А в серці — травня заметілі. НЕПОГАСНІ СЕЛА МОГО КРАЮ Згадувати юність починаю.
У ліричний просяться рядок
Непогасні села мого краю
Борозенське,
Кучерське,
Садок… Не звертав уваги я раніше,
Що такі ці назви осяйні:
Дух землі, дівочих кіс і вишень
Назви ці нагадують мені. БОРОЗЕНСЬКЕ Борозенське…
Це від борозни.
Від тієї, що проклав сохою
Скіф прадавній ранньої весни,
Щоб в степах довік озиминою
Врунилися з осені лани. Борозенське…
Це з-під лемеша
Блиска зірка імені твойого,
У якім — на цілий світ, розлога
Хлібороба вільного душа! Борозенське…
Це ж бо ти несеш
Хліборобства древнього початок…
І хіба тут можна щось додати?
Борозенське, —
Сказано усе. КУЧЕРСЬКЕ В Кучерському — вишні кучеряві
Весело і рясно зацвіли.
Між квіток кудлатий джміль октавить
Про кохання ніжне до бджоли. Розлилась із берегів медовість —
Обертом і вишні, й голова.
В ніч цвітіння, в ніч ясну любові
Соловейко душу вилива. В Кучерському — вишні кучеряві
Зацвіли.
Ввижаються мені
Запахущі кучері біляві,
Очі неповторно осяйні. Що ж ви наробили, вишні, вишні?!..
Необачно перейшли межу —
Зацвіла й весна моя колишня.
А для кого — мабуть, не скажу… В Кучерському — вишні кучеряві,
У сузір’ях білих Кучерське.
Як не закохатися, їй-право,
В те, що через відстані — близьке?! САДОК Садок, Садок…
Село моє вишневе.
В бузковому серпанку отчий дім.
Переплелися люди і дерева
В такім короткім імені твоїм. Садок, Садок…
І прикрощі й кохання
І таїна — усе колись, колись...
І почуття, що й досі полум’яні
В твоєму зелен-імені злились. Садок, Садок…
Вже зрубано доволі
В твоїх садках дерев — згоріли вже…
Та вічний садівник в далекім полі
Від вигасання крони береже. ДАВИДІВ БРІД Скриплять вози чумацькі в Крим по сіль.
Курить дорога, довга й невесела...
Аж ось високий пагорб. І звідсіль
Видніється Давидова оселя.
Зустріне чумаків козацький дід,
На Інгульці мілку покаже воду.
А там уже без страху за пригоду
Перейде валка через річку вбрід.
Нема Давида. Хрест над ним стоїть.
Та по собі лишив старий добродій
Хорошу пам’ять, незабутній слід...
Дола авто не річку вже, а шлях,
Що збіг на міст. І з приязню в очах
Стрічає всіх село — Давидів Брід. СТАРОСІЛЛЯ Знайомий краєвид: Долгове, Старосілля...
Міст залізничний. Церкви куполи.
В яру — шипшини ягоди дозрілі,
Мов грона жару в сутінках золи.
І любо так в краях оцих гостити,
Де клечані любистком вечори,
Де вчать про найсвятіше говорити
Дві рідні мови — рідні дві сестри.
В душі — мов май,
Хоча надворі грудень
Морозами подзвонює уже.
Знайомий краєвид — дорога, люди,
І церква, що людей тих береже. ВЕЛИКА ОЛЕКСАНДРІВКА Не село й не місто — «семете»
(Хтось же ліпить статуси безликі).
Сірий пил на шлях крутий мете,
Там периферія, а проте
Їду в Олександрівку Велику.
Там дитинства теплі ще сліди
Ні мої, ні друзів, не позникли.
Тож за першим покликом завжди
В найлютіші спеки — холоди
Їду в Олександрівку Велику.
Чи на дворі травень, чи зима,
Ясен день, а чи негода дика,
В неблизьку дорогу підніма
Спогадів невтрачена сурма,
Їду в Олександрівку Велику! * * *
Аби ви знали, добрі люди,
Як з вами хороше мені,
Коли пробуджуються в грудях
Іще не співані пісні.
Про весни ті, яким ніколи
Уже не буде вороття,
Про почуття, що не схололи
На лютих віхолах життя.
Про ранки, росами умиті
Над Інгульцем в погожий час,
Про те, як я іду щомиті
З любов’ю щирою до вас.
Вже днем новим засяяв обрій
І вже звучать нові пісні...
Аби ви знали, люди добрі,
Як з вами хороше мені! ХРОНІКА ГРОЗИ Стрепенувся вітер в пшеницях,
Через поле навпрошки помчав.
Вслід йому з грозової юги
Блискавиць метнулись батоги.
І на плечі вітрові за мить
Впали перезбуджені громи.
Ще і ще удари батога —
Шквал за шквалом грізно набіга.
Бурелом під ошалілий рев
Стовбури розчахує дерев.
Та стихія люта на бігу
Вже втрача розгнуздану снагу.
Даленіють скорені громи, —
День новий спалахує з пітьми. ПОЖЕЖА Запахло димом. Ще вогню не видко,
А вже юрба зібралась біля хати.
Чекаємо, коли почнуть палати
У хаті нами ж надбані пожитки.
Гомонимо: «Діждалися таки!
Горить, горить!..» І кинулися хутко
Крізь полум’я пекельні язики
Обпалені розтягувати шмутки.
З’явилися «пожежники». І теж
Гребуть з вогню завзято та уміло
Ці «фахівці» живуть либонь з пожеж,
І руки вже не на одній нагріли...
Хтось заперечує. Вигукує хтось: «Ні,
Ти неправдиво передав картину!»
Але чому нагадує мені
Пожежа ця сьогодні
Україну. ПЕРЕДНОВОРІЧНЕ Аж ось іще завершився один
Стрімких неспинних буднів кругоплин...
Дивлюся в очі пам’яті суворій —
Гірчить на серці пам’яті — полин...
В мій перший квітень подумки іду,
Наздоганяю долю молоду:
Вирують в травах соки незбагненні
І бешкетують солов’ї в саду!
В зеніті літо, на порі — жнива:
Коса в росі зажнивної співа,:
— Вже від зерна відвіяна полова —
І потом вже просолені слова.
У небі журавлі «курли, курли...» —
В світи окраєць літа понесли.
Багаття догорає. Припадаю
До теплої тривожної золи.
Ударили морози. Вже зима
Ввесь білий світ у полі перейма!
На холоді золою душу грію,
А безнадії й крапельки нема...
Завантажити zip-архів книги (*.doc):
http://prosvilib.at.ua/books/anastasiev/v_obijmax_stepu.zip |
