ВЕРШИТЬСЯ ДИВО

З грозою літній зливень відшалів
І збігли в оболонь шумкі потоки.
І вже, дивись, волошки синьоокі
До любощів принаджують джмелів.

Дзвіночок срібний в небесах високих
Завис над полем в пташки на крилі.
Ярило у солом’янім брилі
Лелітки літа сипле навсебоки.

Озиме жито колос викида:
Під небом розпогодженої днини
Вершиться диво — у малій зернині
Зав’язується сила молода.

Стою, милуюся — мені
Вчуваються божественні пісні.

* * *

Природа щедро роздає дари,
Та як не прикро, а сказати маю,
Що ті дари — до часу — до пори,
Нема нічого без кінця, без краю.
Сьогодні був за містом у гаю,
Там яр глибокий все поглине скоро.
Схилилися у нього на краю
З оголеним корінням осокори.
В старій криниці вже нема води.
Ріка життя всиха і незабаром,
Де нині ми корчуємо сади,
Здіймуться чорні куряви під хмари.
Розораний плугами переліг —
Потомство ніде вивести пташині,
А зайченя під гомеричний сміх
Розстріляне з-під фар автомашини.
Безмірна щедрість Матері-Землі:
Ще є у надрах нафта, газ, вугілля
Для безлічі прийдешніх поколінь...
Але природа не проща свавілля.
Вже на планеті з нашої вини
Моря вмирають (що зайці чи дрофи?)
Ось-ось життя тонка порветься нить
І вибухне глобальна катастрофа.
До порятунку прокладать мости
Давно пора, такі збагнувши речі,
А світ ніяк до злагоди прийти
Не може через люті ворожнечі.

* * *

Була весна.
За вікнами між віт
Бешкетували солов’ї шалено —
Здавалося, увесь безмежний світ
В очах твоїх
прихильним став до мене.
І я тоді
Розчулений летів
На крилах щастя
У знадливі далі.
І, сповнена гарячих почуттів,
Моя душа
захоплено співала.
І вже себе
Я стримати не міг.
Закоханий у тебе до безтями,
Торкнувся ніжно
Спілих губ твоїх
Своїми розпашілими губами.
Пробач мені
Нестриманість мою,
Ніким іще
до краю незбагнену...
...Прислухайся,
Як солов’ї в маю
Співають
і заклично, і шалено.

* * *

Уся в мені. В моїй клітині кожній
І з сміхом і плачем, весела і сумна.
Призвідниця гріха, блюзнірна і набожна,
Зрадлива й вірна — вся в мені вона.
Уся в мені. Спокійна і шалена,
Така небесна і така земна.
І лагідна, і зла, святкова і буденна,
Лукава й щира — вся в мені вона.
Уся в мені. Надійна й небезпечна,
Жадана й нерозгадана сповна,
Скупа і щедра, чуйна й безсердечна,
Вогонь і крига — вся в мені вона.
Уся в мені. Моє блаженство й мука,
Падіння і піднесення круті.
Безмежне щастя, відчай і розпука.
Вона одна! Одна в моїм житті.

ЗАЙВИЙ СВІДОК

Ніч п’янила.
Срібне сяйво
Сіяв місяць молодий.
Невідступно
Свідком зайвим
Поряд з нами він ходив.
З висоти нічного неба
Він не бачити не міг,
Як закоханий у тебе
Я припав до губ твоїх.
Цілував кохані очі,
Що навстріч мені пливли.
Ми з тобою тої ночі
Чари юності пили.
Ми пили солодкі чари,
Той напій, що — диво з див.
І на мить сховався з хмари
Свідок — місяць молодий...

БЕЗСОННЯ

(диптих)

1.

Приснилося: до мене ти прийшла
Богинею в прозорім платті.
Ніколи стільки світлого тепла
Ще не було в моїй кімнаті...
Я цілував волосся запашне,
Вуста пекучі,
шию,
плечі білі...
І ніжно ти голубила мене,
І ми — летіли!
І музика лилась нізвідкіля:
Для двох дощем написана соната...
Прокинувся. Густа нічна імла.
І я один в кімнаті...

2.

Лежу в пітьмі з розкритими очима.
Не спиться.
Смуток в грудях, мов клубок.
Холодним оком місяць блідо блима,
А ніч на рану сипле сіль зірок.
Вповзає в душу туга невимовна.
Думки у скроні б’ються рятівні:
«А що коли... до тебе на розмову
Через пітьму, вітриська навісні?..
Узяти ніжно подумки за руку,
Відчути теплий подих на вустах...
Чи ніч, чи клен в холодну шибку стука?
Минає ніч.
За вікнами — світа.

* * *

Знайоме все:
Попід ліском — дорога,
Курган прадавній мріє вдалині…
Заплющу очі — хлопчик босоногий
Біжить серпневим ранком по стерні.

Далеко він і я погано бачу,
Що так в степу малого звеселя:
Маха рукою, щось гука неначе,
Але мені не видно звідсіля.

Вітрець надув сорочечку з сатину,
Перебирає чубчика шовки…
Веселий по стерні біжить хлопчина,
Шкода, що не до мене — навпаки.

ПАСЛІН

Співано давно вже й переспівано
Про бузки, троянди, спориші…
А до мене ягодами спілими
Просяться пасльонові кущі.

Що у тому, скажете, пасльонові?
Нагло забур’янує грядки.
Та у мене з року сорок сьомого
Зовсім інші склалися думки.

Я блукав осінніми городами
В пошуках їстивного чогось…
Ви ніколи не були голодними?
Дай же Бог, аби не довелось.

Як же я радів, коли знаходити
Все-таки вдавалося мені
Першими морозами прихоплені
Ягідки в сухому бур’яні.

Згадую про них сьогодні з вдячністю,
Не шкодую слова для хвали.
Та ж для мене ті нехитрі ласощі
Скарбами безцінними були.

СВЯТИНІ

Я згадую убогу нашу хату
В селі, у повоєнному Садку:
В однім кутку ікона — Божа Мати,
Портрет Шевченка в іншому кутку.

Біля лежанки замість столу — скриня
(Це ж треба! Пощадив війни пожар).
Скарби в ній найдорожчі і святині:
Святе Писання й бунтівний “Кобзар”.

Я ще малий…
Я ще збагну нескоро
Цей дивовижно незбагненний світ…
Святе писання кличе до покори,
Кайдани рвати кличе “Заповіт”.

Своєму батьку вдячний я понині —
Мені малому розтлумачив він:
Перед іконою стаємо на коліна,
Щоб з Кобзарем піднятися з колін.

ВЧИТЕЛЬКО МОЯ

Вже давно дитинство віддзвеніло,
Зрілості перейдено межу.
Вчителько моя, ваш образ милий
Я у серці ніжно бережу.

Збігли весни синіми струмками,
Відбуяли колосом жита.
Тільки не забулася з роками
Ваша незвичайна доброта.

Пройдено доріг уже немало,
Та ніколи не забуду, ні …
Ви ж, бувало, часто заміняли
Маму безпорадному мені.

А тоді, на випускному балі,
Як ми всі горнулися до вас!
І ви тепло й щиро обіймали
Неслухняний свій десятий клас.

Вже давно дитинство відзвеніло,
Не одну перейдено межу.
Вчителько моя, ваш образ милий
Я навіки в серці збережу.

МАМИНЕ УМІННЯ

За яке лише не бралась діло
На роботі чорній день при дні…
Бути необхідною уміла
Моїм сестрам старшим і мені.

Як би нам було без того вміння
Вибратись з вселенської біди?
Не забуду я ніколи ціну
Вариву з щириці й лободи.

Все минуло, все переболіло,
Перегіркло соком полину…
Одного ти, мамо, не зуміла —
Відвернути ранню сивину.

ВЕЧЕРЯ

Зима. Мороз.
Надворі звечоріло.
У хаті лампа гасова чадить.
Хтось в шибку стука.
Та це ж дід Кирило! —
Такому гостю раді ми завжди.
Зайшов у сіни. Хукає в долоні
І хлюпа теплі промені з-під брів:
— Здорові будьте! Я оце сьогодні
Погомоніти про життя забрів…
Озвався батько:
— Що ж підперли двері?
Проходьте в хату. Не були давно…
Сідайте разом з нами до вечері,
Та й щось скажіть цікаве заодно.
Діда Кирила довго умовляти
Не довелося — дід не ловить гав!
Борщу пісного миску ставить мати:
— Вгощайтесь, — каже, — чим Господь послав.
Вухату шапку і кожуха скинув.
До столу сів. У борщ вмочає хліб
І нелукаво хвалить господиню:
— Готуєш, — каже, — як ніхто в селі.
Сінешні двері скрипнули. Й до хати
Заходить гість — з сусіднього села.
З морозу в нього брови волохаті,
І чуб з-під шапки — сива ковила.
Неначе Дід Мороз зійшов з малюнка
От тільки, прикро, бороди нема.
Вітається. Вийма гостинці з клунка
Друзяка батьків, удівець Кузьма.
…За словом слово в’яжеться розмова:
Про недорід і що зима важка,
Що скоро в нас отелиться корова,
І дітям буде склянка молока.
— А сіна обмаль, — бідкається мати.
— Попереду два місяці зими.
Вже дехто починає розбирати
Солом’яні покрівлі на корми…
Аж тут у шибку стукає сусідка:
Вдова Марія — біль всього села…
— Проходьте. В тісноті, та не в обиді.
Посеред хати ставимо стола.
Розмова поверта в знайоме русло,
Не вперше почина її Кузьма:
— Чи довго ти отак іще, Марусе,
Подружнє ложе грітимеш сама?
Війна уже скінчилася відколи,
Чого ти ждеш, намарне губиш дні?
Видать, нема в живих твого Миколи,
То, може, серце оддаси мені?
Зволожився Маріїн погляд карий:
— Ти ж, Кузьмо, знаєш відповідь мою?
І починає тихо популярну
На той час пісню в нашому краю:
Співа про те, як сонце закотилось
Відпочивати за густі ліси,
Про те, як тужно дрібен-пташки піли
В густих лісах на різні голоси.
Прості слова були у пісні тої —
Самі серця підказували їх:
Про двох фронтовиків, про двох героїв,
Що до вдови просились на нічліг.
…І вже в селі засніженому линуть,
Вже гріють душу кожному слова:
Про те, як свого мужа й свого сина
Впізнала у фронтовиках вдова!
Мороз і ніч. Вже холод лютий виткав
Тропічні пальми на віконнім склі.
А за столом зажурена сусідка
Вдовині виповідує жалі.
І гості не розходяться допізна,
Чим Бог послав частуються гуртом.
Пісна вечеря, щире слово й пісня
Розділені по-братськи за столом.

ЗАРІЧЧЯ

Кружля хуртовина…
То зверху, то знизу
Завіса густа снігової імли.
Дорогу розгледіти важко поблизу,
А далі — хоч голкою в око коли.

Десь тут Інгулець під високим обривом
Одвічну свою вигинає дугу…
В уяві — Заріччя квітуче, красиве.
Сьогодні ж воно у суцільнім снігу.

На той бік ріки по-під зорі високі
В дитинстві ми коней водили в нічне,
Сьогодні шаліє хуртеча жорстока.
Сніги табунами по той бік жене.

Згадалось колишнє… І ніби зігрілась
Душа біля давніх рибацьких багать…
Промчали дитинство, і юність, і зрілість…
Усе під снігами…
Хіба що згадать.

РАННІЙ СНІГ

Сніг іде...
На ліс, на крутосхили
Білі нитки без кінця течуть.
Вже зима такий веселий килим
Виткала і простелила тут.

Сніг іде...
Можливо трохи ранній
В нашому південному краю —
Весь в снігу, увесь в зачаруванні
Таємничим шепотом стою.

Згадую дитинство мимоволі,
Ковзанку у нашому дворі,
Лід дзвінкий.
В снігу далеке поле,
На гілках — червоні снігурі...

Хочеться співати, але краще
Помовчу у білій тишині,
Бо сама ця тишина така, що
Чарівній мелодії зрідні.

Сніг іде...
Можливо трохи ранній
В нашому південному краю,
Все рясніше срібним гаптуванням
Покриває голову мою.

ОСІННІЙ ДИСОНАНС

В сірих вилинялих пасмах
Побрели похмурі дні,
Силуети невиразні
Бовваніють вдалині.
На шибках — сльоза навкісна
Неутішного плачу,
Чавкотить земля розкисла
Під ногами у дощу.
Тягне осінь мляве соло
На розладнаній струні.
Мокре перекотиполе
Закоцюбло в борозні…

ПІСНЯ РИМСЬКОГО ЛЕГІОНЕРА

Багато германських воєначальників займали в IV-V ст. високі посади в Римській імперії. Але вже на початку V століття вони почали виступати не як воїни на службі у Рима, а як завойовники і повноправні володарі зайнятих ними земель.

Пам’ятники середньовічної латинської літератури ІV-ІХ ст.

Ми все дали їм: хліб і сіль,
І трапезну ділили чашу.
Свою повідали їм біль,
Відкрили навстіж душі наші.

Літа минули, наче сни.
Як з нами вчинено лукаво!
Уже не ми — уже вони
Господарюють у державі.

Занедбано могутній Рим,
Його розтоптано святині.
Покірно ми боготворим
Своїх гнобителів понині.

Пригнічені наш дух і прах,
Вироджуються наші гени.
Заброди ходять у чинах,
У лямках — ми, аборигени.

Нам очі потом залива,
Зігнуті в дуги наші спини…
Лише ночами нам, бува,
Колишня сниться батьківщина.

ХАМЕЛЕОН

Іхтіозаври вимерли,
Сховалось гаддя в глуш.
Сміття багато вимели
Із закапелків душ.

Але буває чудо:
Немов примарний сон,
Десь виповзе на люди
Верткий хамелеон.

Чи день стоїть похмурий,
Чи небо — голубе,
А він тебе обдурить
І зрадить він тебе.

То він назветься “лівим”,
То серед “правих” він —
Однаково брехливий,
Бридкий з усіх сторін.

І колір він, і погляд
Міняє на ходу...
...а що, коли з ним поряд
У розвідку піду?

ТАК І ЖИВЕМ

На старість ми з дружиною купили
В селі хатину і город при ній,
І ось тепер літа свої похилі
Щодня трудом скрашаємо своїм.

Як тільки встане сонечко на сході,
Розсипе ранок роси у траві,
Ми вже на грядці, в себе на городі
Доточуємо стажі трудові.

Обоє ми походження простого,
З яких би не поглянути боків.
Біля землі ходити, слава Богу,
Навчились змалку від своїх батьків.

Ніхто не підганя, не верховодить
І гарно так працюється удвох.
Городина потроху всяка родить:
Картопля, буряки, цибуля чи горох...

Було подвір’я голе, як белебень,
Де не копни лопатою — жорства.
Садок заклали й потяглися в небо
До сонця молоденькі дерева.

Обрізали в позаминулу осінь
Сухі гілки на яблунях старих —
Нове пагіння щедро плодоносить,
Чудово розгалузившись на них.

Лиса Гора — у білій завірюсі,
Тріщить мороз такий, що будь здоров,
А в нас у хаті тепло, як у вусі,
На зиму з лісу навозили дров.

Так і живем в роботі і турботі,
А дні летять, неначе ластівки.
Спочинок відкладаємо на потім.
Хоча в суглобах аж риплять роки.

Не про курорти тут, звичайно — мова,
Ми Богові завдячили б, аби
У повсякденнім побуті умови
Були достойні нашої доби.

Вже ж ми — у двадцять першому столітті,
Давно цивілізації плоди
Доступні людям у цілому світі,
А в нас нема то світла, то води.

Не кажемо про сауни сучасні,
Хоча також їх знає білий світ,
А нам би у сільській звичайній лазні
Відпарити в кряжах радикуліт.

Та що це я завів про дефіцити...?
Налагодиться все — настане час.
Можливо нам до того й не дожити,
Але онуки підростають в нас.

Нехай щаслива випаде їм доля,
А ми своє, здається, віджили...
Тільки згадки... вони не охололи,
І душі наші ще не відцвіли.

Ми з вами не в міфічному Едемі.
Периферія — що тут говорить...
Та якось вже без раю проживемо,
А без людей не можемо прожить.

У “Надвечір’ї” зберемось, буває,
Погомоніти в чесному гурті,
А там, дивись, хтось пісню починає...
Слова святі і звуки золоті.
Пройме до сліз, розбудить серце пісня,
Розвіє запечалені думки.
І відчуваєш — не такі вже й пізні
Твої, життям посріблені роки,

І ніби повертаєшся в минуле,
Де ще весна, де у цвітінні сад,
Де під вербою ніжно пригорнулись
До серця серцем двоє молодят.

І знову почуття такі гарячі
Зігріють душу посеред зими,
Так серце засміється, так заплаче,
Що поділитись хочеться з людьми.

І ділимо то посмішки, то сльози,
Як мовиться, в житті всього в нас є ...
За обрії відкочуються грози —
З-під темних туч ясне проміння б’є.

ГВАРДІЇ ДІДИ

У клубі “Надвечір’я” знову гості.
Зібралися запрошені сюди
Бійці колишні, а сьогодні просто
Сивоголові гвардії діди.

Вони пройшли через вогонь і воду
І вижили усім смертям на зло...
Скриплять протези, сяють нагороди.
В очах живе тепло не відцвіло.

Діди, діди, вам є що пригадати.
Аби онуки знали і сини…
Осколками в серцях суворі дати,
Принесені з Великої війни.

Війна спалила юні ваші весни,
В чуби снігів насипала зима,
Але дозвольте, я збрешу вам чесно:
На вас і сліду старості нема.

Не загрубіли з часом ваші душі.
В серцях у вас не меншає тепла,
І на крутому березі Катюша
Любов для вас навіки зберегла.

МИ — НЕ ДІТИ ВІЙНИ

Ми не діти війни, і війна нам ніяка не мати,
В нас в очах сивина, за плечима — літа і літа.
Як же трудно до них нам було доживати!
Пам’ять нам перегіркла з минулого дні поверта.

Не судилося нам у всесвітній пожежі згоріти,
Нам колиски гойдав здетонований ворогом час.
Не для нас навесні у садах розпускалися квіти
І веселі дитячі забави були не для нас.

Чи осіння сльота, чи холодні зимові хуртечі,
Ми, неначе дрібна мурашня, від зорі до зорі
Підставляли свої ще не зовсім сформовані плечі
Під тягар, що несли на худеньких плечах матері.

Як з вербових кілків відростає пагіння зелене,
Так і ми відродили народу підрубану віть.
Відзовуться в нащадках вогнем загартовані гени
Через сиві тумани і грози майбутніх століть.

Ми не діти війни, і війна нам ніяка не мати.
Наші мами святі. Не зречуться їх дочки й сини.
Нас по праву сьогодні можна й треба назвати
Ветеранами тої страшної війни.

ОДА РУКАМ І КАМІННЮ

Коли мій пращур вперше каменюку
Передніми кінцівками підняв,
Відтоді не кінцівки вже, а руки
До різних призвичаїлися справ.
Часи минали, і зростало вміння:
У ворога чи в звіра звідусіль
Летіло з рук пожбурене каміння,
Влучаючи на відстані у ціль.
Спалахували й гасли зорі в небі,
Збігали часом ери і віки.
Далекий пращур завжди мав потребу
Міцної дружби Каменя й Руки.
Одне об одне вдарилось каміння,
Сипнули іскри в жмуток бур’яну,
І вже вогню ясне палахкотіння
Осяяло пещеру кам’яну.
Звичайне житло і розкішні храми,
І бруком міцно вимощений шлях...
Усюди він — його величність Камінь.
На нім — відбитки Рук у мозолях.
Нехай мороз потріскує щосили,
Нехай лютує хвища навісна —
З умілих рук Бажового Данила
Цвістиме завжди квітка кам’яна.
Але не слід нікому забувати,
Що в Каменя властивість грізна є.
Він у долонях пролетаріату,
Бува страшною зброєю стає.

ЛИСТ МАТЕРІ

Ніч надворі. Бродить за шибками
Темрява холодна і густа.
Не засну цієї ночі, мамо,
Напишу тобі свого листа.

Як ти там? Не бачились давненно —
Все часу у мене не було,
Щоб до тебе, рідна моя Нене,
Хоч на день навідатись в село.

Знаю, мамо, — у такому віці
Важко там тобі в самотині —
Пусткою повіяло в домівці,
Тільки й світу того, що в вікні.

Дивишся з надією щоднини
Крізь сльоту в порожню далечінь…
Утомилась виглядати сина,
Але довго щось не їде син.

Я приїду влітку неодмінно,
Невідкладні справи кину всі.
Буду в ліс ходить косити сіно
По ранковій голубій росі.

Підрихтую тин, стареньку хату,
Прополю городину в степу…
Не забув як у руках тримати
Молоток, сокиру чи сапу.

Як тоді, в дитинстві, вечорами,
Я тепер, у літа на краю
Буду у долоні тобі, мамо.
Класти сиву голову свою.

У листах до мене все частіше
Ти про те нагадуєш мені,
Що пишу останнім часом вірші
Сумовиті, як осінні дні.

Що тобі на те відповідати?
Ти права, матусе, як завжди —
Я не можу весело співати,
Коли стільки навкруги біди.

Кривди ще у світі так багато,
Але ти надміру не журись —
Час настане, мамо, буде свято
І на нашій вулиці колись.

Тож нехай у небо вечорове
Над принишклим гомоном сплива
Твоя диво-пісня колискова,
Що у мене в пам’яті жива.

Хай вона полине між ланами,
Ніжно заколисує гаї…
Не було б твоєї пісні, мамо,
Звідки брав би я пісні свої?

Звідки в серце взяв би я любові,
Звідки в душу взяв би я тепла,
Аби щире материнське слово
Ти мені в дорогу не дала.

У боргу перед тобою, мамо,
Я за те, що через всі роки
Пахнуть степовими чебрецями
Вишиті тобою рушники.

ОЛЕКСАНДРУ ІВАНОВУ

Композитору, поету, барду

Пам’ятаю над Синюхою,
У вільшанському краю,
Зачаровано ми слухали
Щиру музику твою.

То вона вривалась бурею
В молоді серця до нас,
То розчулено зажурою
Невимовною лилась.

Навівала твоя музика
Почуття нові мені.
Поміж нами дружби вузлики
Зав’язалися міцні.

Маю дякувати долі я,
Що здружила нас колись
І життєві наші колії
Врізнобіч не розійшлись.

І ніщо для друзів відстані,
Непроглядні тумани,
Якщо в молодості піснею
Заручилися вони.

Бо сьогодні ми палаємо
Творчим пошуком добра —
Ти над Бугом в Миколаєві,
Я в степах біля Дніпра.

* * *

Є така ріка Південний Буг.
Там, де він зливається з Інгулом,
Мешкає мій давній добрий друг.
Ви про нього вже напевне чули.

Не політик славнозвісний, ні,
І нічим авжеж не легендарний.
Просто він співа свої пісні,
Виливає душу під гітару.

Музикою будить почуття,
Марно не кидається словами.
Просто він закоханний в життя
І в безмежний світ цей до нестями.

* * *

Дмитрові Кременю Лауреату Державної премії імені Т.Г.Шевченка з нагоди виходу у світ його поетичної збірки “Елегія троянського вина”

Не треба слів. Їм гріш ціна
І марнувати час не треба.
Налий троянського вина,
Я хочу випити за тебе.

Я хочу випити до дна
За серце щире і нехитре
Налий троянського вина…
За тебе… Будьмо, друже Дмитре!

Авжеж не кожному дано
Навзнак — на грішну землю з неба…
Троянське в келиху вино —
За тебе, Кременю… За тебе!

Запріг себе — ори щодня,
Гукай зорю, бий у литаври…
Налий, поете, на коня…
За українського Кентавра.

ПАМ’ЯТІ ВОЛОДІ ПУЗИРЕНКА

Сивіє в долині туману печаль
За тим журавлем, що полинув у даль.
Зів’яла трава і не чути пісень,
На ніч обертається сонячний день.
Хмарини холодної біла імла
На скроні курганів далеких лягла.
І сонце, мов чаша з червоним вином,
Але з догори перевернутим дном…
Напевне зі збігом усіх цих прикмет
У вічність полинув ТаврійськийПоет.

ГРА В ДУРНЯ

У перегонах виборчих на старті
Протистоянь зашкалював азарт.
У кожного гравця — козирна карта:
На опонента — вбивчий компромат.
До фінішу прийшли.
Порахували в урні.
Не обійшлось без рейтингових втрат.
Але пошився, як і завжди, в дурні
Ошуканий всіма електорат.

* * *

Зима село застукала зненацька,
Видмухує із прихистків тепло,
А Дід Мороз узори чудернацькі
Вночі наносить на віконне скло.

Реве корова у холодній стайні,
Газету їй читає дід Іван…
Чиновники всіх рівнів одностайно
Забули про село і про селян.

* * *

Завмер, здалося, світ увесь,
Шокований підземним гулом.
Хрестились люди: “Знову десь
У шахті вугільній рвонуло…”

Громи гуділи в глибині,
У небо пил отруйний вився…
Портрет, що висів на стіні,
Упав додолу і розбився.

“Прикмета вірна. Це — біда…
Він не повернеться з забою”, —
Ридала жінка молода,
Яка лишилася вдовою.

Ажіотаж іде на спад.
Чого життя шахтарське варте?
І підраховує Рінат
Зелених папірців мільярди.

УКРАЇНІ

Забуваю про тіло безсиле,
Про свої ревматичні кряжі.
Свіжий вітер шумить у вітрилах
Бунтівної душі.

Розступаються хмари зловісні.
Я сьогодні, братове, чомусь
З-під крила жайвориної пісні
У прийдешнє дивлюсь.

З висоти розповитої днини
Придивляюсь крізь ветхе рам’я
До твоєї судьби, Україно,
Сіромахо моя.

Час твій зоряний — не за горами.
Він гряде, і нема вороття.
Правда з нами, звитяга — за нами,
Все рам’я — на сміття.

Буде в нас незатьмарене свято,
Будем жити у власнім раю.
Тільки треба горою стояти
За Вкраїну свою.

КРИНИЦЯ

Я душу освятив цілющою водою
З криниці тої, що біля Дніпра.
І стати хочеться душі моїй такою
Відкритою криницею добра,

Як та, що при дорозі під вербою
Копав колись мій прадід молодий.
Більше ніде такої дзвонкової
Я у світах не куштував води.

Немає прадіда, а скільки ж бо народу
По сей день п’є з його криниці воду.
Вона завжди була і є для всіх.

Уже й мене мої онуки тішать,
А ця вода — один із найсвіжіших
Дитячих добрих спогадів моїх.

ТАВРІЙСЬКІ ОКТАВИ

Святий Ілля прогуркотів діжу,
І знову синій ситець над степами.
Легенький вітер розмива межу
Між мевом степовим і небесами,
І між Дніпром, який несе баржу
З херсонськими рябими кавунами.
І враження таке, немов стою
У справжньому небесному раю.

Пора осіння. Вже перебродило
В діжі дубовій молоде вино.
І нуртуванням сонячної сили
Дзвенить ігристо в келихах воно,
Кров захмелілу розганяє в жилах.
Пісням веселим розправляє крила,
Завзятим танцем обрії хита
В степах Таврійських осінь золота.

ОСІННЯ МУЗИКА

Ой, баяне, мій баяне,
Чорно-білі гудзики,
Листя падає багряне
І ляга на музику.

Листопаде, листопаде,
В тебе у полоні я.
Перелунюється садом
Золота симфонія.

Ходить парком день осінній
І від сонця мружиться,
В листопаді по коліна
І по серце — в музиці.

ГЛИБОКА ОСІНЬ

Усе довкруг зів’яло і померхло,
Туманні ранки, прохолодні дні.
Вночі вода у горщику зашерхла —
Глибока осінь в нашій стороні.

В лісах прозорих стало наскрізь пусто.
Останнє листя з клена опада.
Лише на грядці головки капусти
Відважно зустрічають холода.

Вже за селом останні дні осінні
Північний вітер прудко перейма.
Напевне, завтра вранці вийду в сіни,
А за порогом — ось вона, Зима.

ЗИМА

Вона підкралась тихо на санчатах,
Аби вночі не турбувати нас.
Сріблястими заметами під хати
З дороги відпочити уляглась.

А вранці всім вона рум’янить лиця,
Під ноги стелить білий поролон.
Я одягнув кожуха й рукавиці,
Іду зимі здаватися в полон.

З гілок звисає білосніжна пряжа,
Виблискує, неначе канитель.
Ідуть селом казкові персонажі,
Несуть зимову свіжість до осель.

ЩЕДРУВАЛЬНИКИ

Сяють в небі зорі пелехаті,
Виплива півмісяця ріжок.
На снігу від хати і до хати
Виткалось мереживо стежок.

Ходять щедрувальники веселі
Вулицями рідного села
І несуть до кожної оселі
Часточки душевного тепла.

ЗИМОВА КАЗКА

Згідно з планом головної
Чародійниці Зими
Простелилися під ноги
Білосніжні килими.
І вже згідно з тим же планом
Біла казка ожива.
Порядкує на майдані
Біла Баба Снігова.

— Чародійнице, будь ласка, —
Попросили дружно ми, —
Хай триває біла казка
Білосніжної зими.
Хай усупереч прогнозам
Біла віхола співа
І стріча Діда Мороза
Біла Баба снігова.

Я загадую бажання,
Хочу, щоб вони збулись.
На засніженім майдані
Ми зустрінемось колись.
Неодмінно день настане
Вже не в казці — наяву,
Закружляю в білім танго
Королеву Снігову.

ЗИМІ КІНЕЦЬ

Втіка мороз, задерши поли,
За ним степами навздогін
Побіг за сині виднокола
Струмків веселий передзвін.

Під вітерцем березнекрилим
Від криги Інгулець скреса.
Зимі — кінець. Заходить з тилу
Блакитних пролісків десант.

Трава проклюнулась з-під насту,
І пар сотається з ріллі.
А на грядках пішли у наступ
Лопати, сапи і граблі.

ВЕСНА

Миколі Братанові

…А сонце, наче викупане в лазні,
Рум’яне над степами піднялось.
В ліску на верболозах своєчасно
Ніжно-зелена вибухнула брость.

Прийшла весна! Яке ж бо справді щастя!..
Стою в садку, дивлюся з-під руки,
Як на гілках синички метушаться,
І за шпаківню сваряться шпаки.

Несе весна на ластівчиних крилах
Невідвороотність світла і т епла.
Підсніжка у ліску рожево-біла
Цвітіння карнавал розпочала.

А за селом парують чорноріллі,
Спішить сусід мій з посівним зерном.
Усі в турботах, навіть грак — при ділі,
Поважно ходить, наче агроном.

Верба щасливі не ховає сльози,
Вночі на трави випала роса.
І вже цілющі життєдайні грози
За обрієм муштрують небеса.

Сьогодні в селянина справжнє свято —
Весна-красна надію принесла.
Як мовиться, сподіваний початок,
А це уже — півсправи для села.

ЯБЛУНЕВЕ ПОДІЛЛЯ

(пісня)

Догорить на заході зірниця,
Тихо сон підкрадеться в імлі,
Яблуневий сад мені присниться,
Що цвіте в подільському селі.

Цвіт рожево-білий,
Яблуневий цвіт,
Та й на все Поділля,
Та й на цілий світ.
Цвіт рожево-білий
З гілки обліта.
Яблука доспіли,
Як мої літа.

Осінь у відчинену кватирку
Сіє хуртовину золоту,
А мені Велика Яромирка
Сниться в яблуневому цвіту.

За вікном зимові заметілі,
І вітри шугають навісні.
А мені явилося Поділля
Яблуневим цвітом уві сні.

Розгортає ранок сині далі —
Все таке знайоме навкруги:
Над Збручем — калинові коралі,
Смотрича — квітучі береги.

ПОКЛИК У ВІЧНІСТЬ

Весна в палітру кримську нині
Впліта веселі кольори,
Полоще день в ультрамарині
Золотосині прапори.

Стрімке шосе біжить до Керчі…
Квітучим краєм цим колись
Вогню й металу грізні смерчі
На крилах смерті пронеслись.

Чолом тобі, чудове місто!
Чолом славетному тобі!
Героя Зірка промениста
Горить у тебе на гербі.

А з підземель Аджимушкаю
Ефір бентежить знов і знов:
“Не здаємося… ми вмираєм…” —
Гука у вічність Ягунов.

І непідвладні часоплину
До нас долунюють слова…
Скорботи нашої хвилину
У тиші серце відбива.

БЕРЕГ ЛЮБОВІ

(пісня про Керч)

На світанку прокинеться місто,
А поки ще воно в тишині,
Я пройдуся по вулицях чистих,
Із дитинства знайомих мені.

Приспів:
Доле моя!
Скільки збулося мрій!..
Керченські зорі,
Пісня над морем…
Берег любові мій.
Берег любові —
На щастя підкова,
Хвилі морської прибій.

Біля церкви Івана Предтечі
Мимоволі згадається мить,
Як узяв тебе ніжно за плечі,
Присягаючись вірно любить.

Приспів.

І повік не забудеться дата,
Ті хвилини щасливі, коли
На вершину гори Мітрідата
Нас весільні східці привели.

Приспів.

ІНГУЛЕЦЬ-РІКА

(баркарола)

Між хлібів рясних, між густих дібров
В’ється й гомонить Інгулець-ріка.
Крізь мої літа, крізь мою любов
В далечінь біжить течія стрімка.

В далечінь біжить течія стрімка.
Хлюпа в берега хвиля голуба.
Низько до води коси розпуска
Дивної краси молода верба.

Низько до води коси розпуска
Молода верба дивної краси.
Понад Інгульцем пісня не змовка,
В синю далечінь линуть голоси.

Линуть голоси в синю далечінь,
І дзвенить роса у розвої трав.
З вирію летять журавлів ключі
До своїх осель, до моїх заплав.

ЖІНОЧІ СЛАВНІ ІМЕНА

(цикл)

* * *

Жінок ми не томили в генікеях*,
Немов пташок у клітках золотих.
І не ходили в нас вони в лакеях,
З нами жінки завжди були на “ти”.

Свою слав’янську вроду не ховали,
В роботі, поруч з нами за столом.
Від них в господі щастя прибувало.
І їм за це ми схилимось чолом.

За них піднімем келихи святкові
І, як годиться, вип’ємо до дна.
Аби звучали з гордістю й любов’ю
Жінок слов’янських горді імена.

ВІРА

Ти увійшла в мою буденність сіру,
Немов з небес омріяна яса.
Мені з тобою добре, моя Віро.
В тобі життєва істина й краса.

Де б я не був, у радощах чи в горі,
В снігах без ватри, в спеку без води,
Зі мною Віра
Незрадлива поряд.
І я, повірте,
Вірний їй завжди.

НАДІЯ

Коли чекаєш — відступа розпука.
Тепло жадання душу зігріва.
Це хто там каже, що чекання — мука?
Це — радість, що Надією жива!

І я тією радістю радію,
П’ючи солодких спогадів вино.
В моєму серці не вмира Надія,
Що сподіванням збутися дано.

ЛЮБОВ

Гей, буяла в слов’янських жилах
Молода захмеліла кров.
Із розпечених вуст злетіло
Ніжно-трепетне слово Любов.

Значить, треба йому такому
Скластись в давні часи було,
Аби сплавилися у ньому
Світло сонячне і тепло.

Стали словом цим величати
Найвродливіших із жінок.
З ним виходимо жито жати
І тяжіємо до зірок.

І народжуємось з любові,
І згораємо в ній дотла…
О, слов’янське бентежне слово,
Тебе доля мені дала.

ДАРИНА

Дарино,
Мила Дашо!
Твоїх жіночих чар
На карнавалі нашім —
Щасливий Божий дар.

І розум цей, і вроду,
І мрії голубі
Від Матінки-Природи
Даровано тобі.

Ніколи не убуде
Добра в твоїм саду.
Даруй,
Дарино,
людям,
Даруй і не шкодуй.

ВЛАДИСЛАВА

Милий образ малює уява:
Сині очі і руса коса.
Богом дана тобі, Владиславо,
Неповторна жіноча краса.

Диво-квітка слов’янського саду,
Твоя врода з роси і води.
Маєш ти необмежену владу
Над закоханим серцем завжди.

СВІТЛАНА

Світлана!..
Світанок над степом пала,
У травах спалахують роси,
У світлих проміннях розтала імла,
Прокинувся день стоголосий.

Світлана!..
Відразу світліша душа
І сонячним зайчиком щастя
Похмурої днини до нас поспіша,
Даруючи сонячний настрій.

Світлана!..
Зажди, постривай, не спіши,
Не гасни у небі нічному.
Розкованість юного серця лиши
І світлої радості спомин.

ОЛЬГА

Грізне ймення княгині
Знане з давніх давен.
Не забуте понині
Серед славних імен.

В нім і степу роздолля,
І польоту полон,
І нескорена воля,
І доземний поклон.

І доріженька довга,
І гарячі вуста
В теплім імені Ольга
Половіють жита.

Голубі виднокола
І поля золоті…
Оля!
Чується — доля
У моєму житті.

ОНУКА НАСТЯ

В очах лелітки щастя,
Крилатих мрій політ…
Виповнюється Насті
Сімнадцять юних літ.

Чуттям у грудях тісно:
Який прекрасний світ!
І просяться у пісню
Сімнадцять юних літ.

У спогад недалекий
Пішов дитячий слід…
Схилились над конспектом
Сімнадцять юних літ.

У серце ніжно стука
Любові первоцвіт.
Стріча моя онука
Сімнадцять юних літ.