ЗОЛОТЕ ВЕСІЛЛЯ
На подвір’ї — яблуку не впасти.
Гомонить весілля золоте.
Зарясніло посмішками. Щастя
На обличчі кожного цвіте.
Золоте весілля — щедре хлібосілля.
Все село святкує, вся рідня.
Теплим надвечір’ям батьківське подвір’я
Потонуло в квітах і піснях.
Заспівали хлопці і дівчата,
Теплий спогад пісня виклика.
Тут колись зустрілись молодята,
Де блищить під вербами ріка.
Відцвілися яблуні і груші,
І плоди дозріли вже, як слід.
А любов, що поєднала душі,
Не зронила досі ніжний цвіт.
На рушник ступили батько й мати,
Наче пара сизих голубів.
Зграйкою веселі правнучата
Горнуться до них навперебій.
Музика весільна загриміла,
Полетіла пісня над селом.
Вихором фата майнула біла
І сердець торкнулася крилом.
І все довкола аж завирувало,
Зірки гойднулись в пісні на крилі.
Весіллю золотому стало місця мало,
Замало стало неба і землі.
Тільки-но запанувала тиша,
Батько всіх увагу приверта.
Хвацько сиві вуса підкрутивши,
Він, немов скида свої літа.
“Яблучко” вистукують підбори.
І дарма, що кучері в диму.
Навіть в попочілім небі зорі
Весело підморгують йому.
Ой, яблучко, соковитеє,
Наливайте повні чари оковитої.
Ой, яблучко, та ще й квашене,
Пригощайтесь, не вагайтесь, ми не важимо.
Ой, яблучко, наче сонечко,
Хай вам буде, люди добрі, на здоров’ячко.
Молодиці мліють до знемоги,
З вусаня не зводять хтивих віч.
“Ой, дівчата, це б мені такого
На одну хоча б коротку ніч!”
Жарти з перцем сиплять гострослови,
І розмов снується тепла нить.
Вже зійшла зірниця світанкова,
А весілля все ще гомонить.
* * *
Благає Муза:
“Серцем не пиши.
Так нам з тобою
Слави не діждатись.
Навіщо геть до самої душі
Тобі на велелюдді
Роздягатись?
Інший не те,
Щоб роздягнутись десь, —
З душі не скине панцир
Навіть вдома.
А ти — на білім аркуші увесь,
Як на столі
В хірурга-анатома…”
Не треба, Музо,
Докорів твоїх.
Бо я не прагну
Слави позолоти.
Але шкода,
Що викликає сміх
Неугамовне серце
Дон-Кіхота.
СМЕРТЬ ПОЕТА
Він до світанку не зімкнув повіки.
Від затишку, домашнього тепла
У темряву, за перехрестя вікон,
Його душа у білий світ вела.
Ішов за нею подумки по світу,
І ніжним серцем бачив наяву
Долину, сонцем лагідним зігріту,
В краю суворім — хвищу снігову.
Заходив в гості в хижини убогі,
В палацах позахмарних побував.
Простому люду кланявся у ноги,
Чванливість ситу гнівом спопеляв.
Щодня балансував немов на грані:
Вмирав од спраги,
в грозах сивих мок,
У Всесвіту безмежнім океані
В самотині блукав поміж зірок.
Над малюком, що бився в пропасниці,
Схиляв бліде стривожене чоло...
По воду до цілющої криниці
Спішив, коли ще сонце не зійшло.
...Десь голосно виляскували міни,
Кривавилося небо від заграв.
Він там пізнав стражданням справжню ціну,
Ціну біди він саме там пізнав.
І розумів: нема земного раю, —
Співай щодня, і не рости трава?
У когось в серці радості без краю,
Та хтось же в горі сльози пролива!
Він чув, як стогнуть у змертвілій зоні
Дерев нуклідних стовбури й гілки...
Вміщалися у ніч його безсонну
Прожиті Україною роки!
.............................................
Вставало сонце.
Танула імла.
Поет відчув: гойдається планета.
Світ розколовся!
Тріщина пройшла
Крізь серце розбентежене Поета.
ВИБІР
Олімпійців сварливих капризи
Трою кинули в шал війни.
Вибір зроблено.
Ти, Парісе,
Ще не знаєш йому ціни.
Тебе звабили чорні брови,
Стан гнучкий і вогонь з-під вій…
Скільки крові, о, скільки крові
Буде коштувать вибір твій!
Глузд зневажено і віднині
Вже нічого не вдієш ти…
На Олімпі сваряться богині —
У Героїв тріщать хребти.
ЦАРСЬКЕ СЕЛО *
За містом, де зелені сосняки
Й повітря чисте, як в курортній зоні,
Розкішні піднялись особняки
На зубожілім українськім фоні.
Безкарністю розбещені чваньки
Поклали тут нетрудові мільйони —
Несамохіть стискаються долоні
Натруджені у грізні кулаки.
У жилах кров обурена кипить —
Не за горами довгожданна мить
Суворого і праведного суду.
Настане день, і в Царському Селі
Падуть, падуть пихаті “королі”,
Бо прозрівають люди від облуди.
*) Царське Село — так назвав простий люд житломасив з приватних особняків під Каховкою, збудований головно місцевими можновладцями, “королями” злочинного гендлярства. Такі ж масиви виросли поблизу великих і малих міст України...
ЗАПАЛЕННЯ СЕРЦЯ
Відомо багато
Небезпечних інфекцій,
Які вкорочують людям віку.
А ви чули
Про хронічне запалення серця,
Від якого немає ліків?
Ні, не кидає в ліжко
Хвороба ця,
Навпаки —
До самої смерті
Люди, у яких
Запалені серця, —
У постійному круговерті.
Рвуться вони
З кімнат-фортець
У життя
Злободенну гущу...
Для горіння
Запалених сердець
Потрібні
Вітри цілющі.
Не випадково
Про запалені серця
Наразі порушую тему я —
Україні потрібно,
Щоби хвороба ця
Перекинулась в епідемію.
ПРИХІД ВЕСНИ
Небесний дзвін в голубизні
Рокоче проповідь ранкову...
Назустріч Сонцю і Весні
Лети, моє вітальне слово.
Збуди надію і розвій
Колючі зашпори морозу,
Пухнастих котиків зігрій
На березневих верболозах.
Як я люблю Весни прихід!
Її струмків бурхливий клекіт,
Птахів веселий переліт
Додому з виріїв далеких...
Щось прокидається в мені
У вир життєвий кличе знову...
Небесний дзвін в голубизні
Рокоче проповідь ранкову.
ГОДУВАЛЬНИКИ НАРОДУ
У степу гаряче літо.
Тут у розпалі жнива.
Сонце плавиться в зеніті,
Магма землю полива.
В епіцентрі того шалу
О полуденній порі
Не витримують метали,
Не здаються жниварі.
Пилюга і піт у вічі —
Так було споконвіків…
Тут робота чоловіча —
Не для мамчиних синків.
ОБЖИНКИ
Відгоготіло бронзове багаття,
Зажевріли жаринами зірки.
Пожнивний стіл під обрієм крислатим
Накрили на стерні степовики.
Співали дружно, де й поділась втома.
Завзяті жниварі пустилися в танок.
Смагляві степовички агроному
З дорідних колосків сплели вінок.
ОТЯМСЯ, ЦАР ПРИРОДИ
На вихідні приїхати додому —
Там дух дитинства нашого вита.
В садку приспати подорожню втому,
З плечей немовби скинути літа.
Пройтися вранці понад берегами,
Де впали сині роси в мураву,
Де віддзеркаливсь догори ногами
Лелека чорногузий у ставу...
Ого, уява розбуялась в тебе!
На грішну землю опустись з небес,
Побачиш, як де треба і не треба,
На все наклав свою печать прогрес.
Дощі кислотні випали у травні,
З дерев осипавсь почорнілий цвіт —
Були садочки врожаями славні,
Наразі вітер свище поміж віт.
Замулились джерела і криниці,
Міліє русло нашої ріки.
У воду нечистотами сочиться,
Де побережні гатять смітники.
Ми над глибоким стоїмо розвором —
Ще крок ступи і... тільки загуде.
Якщо не схаменемося, то скоро
В степах стебло притулку не знайде.
Якщо не схаменемося, то скоро
Безглуздю неодмінно прийде крах,
Позаздримо Содому і Гоморі,
Від смогу задихаючись в містах.
Якщо не схаменемося, то годі
Вимріювати небо голубе...
Отямся, самозваний Цар Природи,
І сам від себе порятуй себе.
ЗАРІЧНИЙ ПАРК
Зарічний парк.
Трояндова алея.
Крута стежина збігла до ріки...
І попливли кудись за течією
Весняних квітів ніжні пелюстки.
У нас в очах
Сіяли теплі зорі.
Надіями кохання розцвіло.
Здається, ми
Зустрілися учора,
А як давно
Насправді то було.
Співав баян,
Сміялися гітари
За Інгульцем
Погожої пори.
У лебединім вальсі
Юні пари
Кружляли
До ранкової зорі.
Зарічний парк.
Верба ошатні коси
Розсипала до самої води...
Течуть літа,
А ми з тобою досі,
Немов на сповідь,
Ходимо сюди.
В ОСІННЬОМУ ЛІСІ
Осінній ліс справляє іменини.
Дерева у святковому вбранні,
Усівся дятел зверху на соснині,
Запрошення вистукує мені.
Сидять зайці. Ніхто їх не полоха:
Ні хитрий лис, ні хижий браконьєр.
Між усіма в казковім царстві Оха
Панує мир і злагода тепер.
Сорока діткам кашки наварила.
Хоча потроху, але всім дала.
Сама у гай сусідній полетіла —
Депешу термінову понесла.
Вороні хтось із маслосирзаводу
Шматочок сиру передав сюди.
Вона тепер не каркає, бо шкода
Позбутися гостинця назавжди.
Сидить і лише карим оком зирка
На той гостинець і на всі боки.
Внизу оп’ята в бравих безкозирках
Десантами захоплюють пеньки.
А ось уже на сонячну обніжку
Біжить весела “лісу дітвора”:
Маслята, зеленушки, сироїжки —
У лісі грибна в розпалі пора.
Дуб-патріарх в Недогірському лісі
Такого гопацюру витина,
Танцює так, що аж на гору Лису
Веселий шум докочує луна.
І не вгава пророчиця перната,
То тут, то там її “ку-ку, ку-ку”...
Вона побільше хоче накувати
Щасливих літ своєму ліснику.
ЛЕГЕНДА ПРО ДУБА
Поблизу Великої Олександрівки на Херсонщині у Недогірському лісі росте двохсотлітній дуб. Його справедливо вва-жають патріархом приінгу-лець-кого краю. За переказами, цей богатир виріс із жолудя, привезеного переселенцями
з Полтавської губернії.
Монолог Недогіра
День уже догоряв,
Сонце хутко донизу
На спочинок котилося зморене,
І тьм’янів небокрай,
Як тьм’яніє залізо,
Із ковальського вийняте горна.
В надвечір’я глухе
Коні сумно іржали,
І журилась верба над водою.
Зліг Недогір старий,
Ним залишене рало
Запеклося іржею рудою.
Голосила стара,
І принишклі сусіди
Біля лави стояли в скорботі.
Помирав хлібороб.
І чоло його бліде
Заросилось краплинами поту.
Ледве чутно вуста
Шелестіли словами,
Ледь помітно тремтіли повіки:
— Хоч іду вже од вас,
Не прощаюся з вами,
В цій землі залишуся навіки.
Я Полтавщини край
Покидав, серцю милий.
Йшов назустріч знадливій надії.
Молодим був, міцним...
Хутко випили сили
Полуденних степів суховії.
Небагато мені
Зосталося до скону,
Вже вам скоро мене хоронити... —
Він правицю розтис —
Зблиснув жолудь в долоні,
Наче з бронзи міцної відлитий...
— Є у мене до вас
Лише просьба єдина,
На цім світі, напевне, остання.
Разом з прахом моїм
Покладіть в домовину
Дорогого мені талісмана.
Я його підібрав
(Як давно то було вже),
Там, над Ворсклою, в нашій діброві...
І тепер мені з ним
Розлучатись негоже...
І Недогір умовк на тім слові.
День уже догорів.
Ватра заходу згасла.
Тільки зорі вгорі мерехтіли,
Тільки зорі вгорі...
Та й вони час від часу
Обривались і в морок летіли...
Монолог дуба
У ліс Недогірський іду.
Там жде мене могутній Дуб.
Міцне галуззя в вись і в шир
Простер зелений богатир.
І під намет гостинний свій
Мене він кличе:
— Йди мерщій.
Пора настала, далебі,
Уже повідати тобі,
Про що у мене поміж віт
Вітри шумлять багато літ.
Вже два століття я ось тут
З руки Недогіра росту.
У стовбур мій, в мої гілки
Тече снага з його руки.
Від невмирущих його дум
Стоїть у кроні в мене шум.
Об зелен-щит могутній мій
Ламає крила суховій.
Численна вже моя рідня
В степах вітриська зупиня.
Де лиш росла ковил-трава,
Дорідний колос дозріва.
Там, де колись повзли піски,
Ростуть дерева залюбки.
Шанує люд рідню мою
В приінгулецькому краю.
Поглянь-но, друже, навкруги —
В красі ошатній береги...
Зелений патріарх на мить умовк.
Болюче щось, напевне, пригадалось.
Аж листя від сумних думок
У кроні-скроні змеркло і зів’яло.
Аж збрижилась товста його кора,
Важке зітхання в лісі розляглося:
— У-ух, і лиха ж ото була пора!
Не можу заспокоїтися й досі.
За серцевину біль мене бере,
Що тут чинили зайди-бузувіри?!
Багато полягло тоді дерев
Від лютого вогню і від сокири.
Коли ж людей вони загнали в ліс,
Згадаю лише — сік в гілках холоне.
А в Інгульці від крові і від сліз
Була вода червона і солона.
Одного дня, знесилений від ран,
Серед густих гілок моєї крони
Сховався був червоний партизан
Від близької ворожої погоні.
Його здолати ворог не зумів.
Аж до останку відбивався воїн.
З гранатою у гущу ворогів
Стрибнув, коли скінчилися набої...
Знов патріарх замріяно затих.
Замилувався юними дубами.
А в небесах прозоро-голубих
Пливли хмаринки білі голубами.
АКАЦІЯ
Пригадалося давнє, давнє:
Квітувала акація в травні.
Квітувала акація біла
Нареченою на весіллі.
Їй тоді, молодій, духм’яній,
Всі освідчувалися в коханні:
І поважні розлогі клени,
І дубки — парубки зелені.
За нектаром до неї линув
Роботящий народ бджолиний.
Та і ми, повоєнні діти,
Пригощалися кашкою-цвітом.
Перед нею стою на колінах.
Подаруй мені цвіт осінній.
ЖИВІТЬ, ДЕРЕВА
Сиджу біля багаття, грію руки.
Тріщить сухе паліччя у вогні.
Я грію руки й вигріваю думку,
Цим же вогнем народжену в мені.
Паліччя це було колись гілками,
В них сік буяв, їх пестила роса.
Розлогими зеленими руками
Земля тягнулась в сині небеса.
Ховали в тінь мене зелені шати
І зупиняли вітровиська злі.
Без них мені давно б не існувати
На голому белебені землі.
Живіть, дерева, зеленійте вічно,
Хоча й у вас бувають чорні дні.
Тріщить в багатті висохле паліччя,
Своє тепло передає мені.
СИМФОНІЯ ЖИТТЯ
Як не спішив би, та усе ж на мить
Сповільню крок і затамую подих:
Усьому світу білому на подив
Симфонія буття довкруж гримить!
Заспівують в міжвітті солов’ї,
Перепели підхоплюють в долині.
Долина оживає і гаї,
І радісно у них мені, людині.
Сорока скоромовкою про щось
Проскрекотіла й подалася хутко —
В сусідній гай якусь понесла чутку,
Котру їй тут підслухати вдалось...
Майстерний пересмішник — сірий шпак.
Кого ж бо тільки він не імітує —
Синичкою дзвенить, ще й голубом воркує,
І з канарем змагається мастак...
Як не спішу, та все ж хоча б на мить
Сповільню крок. І перехопить подих:
Усьому світу білому на подив
Симфонія життя довкруж гримить!
СПОВІДЬ НАРКОМАНА
...А мак цвіте.
Біло-бузкова і червоно-біла
У китиці сплелася бахрома...
Нехай цвіте —
Мені до нього діла
О цій порі
Ніякого нема.
Я — наркоман.
Коли у мене ломка,
Коли чорти
Тусуються в мені,
О, я тоді
За макову соломку
Не постою,
Як мовиться, в ціні.
Для мене кайф —
Це не пуста розвага.
Пливу кудись
В солодкім напівсні.
Усе, немов
Чарівникові-магу,
Скоряється
Щасливому мені.
Для мене кайф —
Це втеча від реалій,
Де гирі
На душі і на ногах,
Де люди
У спотвореній моралі
Заплутались,
Мов риба в ятерях.
Я — наркоман,
Не маю сили волі
Та чи лише
Моя у тім вина,
Що я колись
Ані в сім’ї, ні в школі
Себе самого
Так і не пізнав?
Не переймайтесь мною,
Мамо й тато.
Минуле не вернути
Всеодно.
Адже в суспільстві
Неминучі втрати,
Якщо саме
Звихнулося воно.
* * *
Пани і пані благородні,
Скажіть, хіба не люте Зло —
Дітонародження сьогодні
У бізнес вже переросло?!..
Вже породілля стала схожа
На той ремісницький верстат,
Який штампує задля грошей
Малят щораз від різних тат.
Невже нікому не до тями,
Шляхетні пані і пани,
Що дітваки у бізнесмами —
Мов при дорозі бур’яни?
Страшну за наслідками хибу
Збагнути нам давно пора:
Демографічний бізнес-вибух
Веде, авжеж, не до добра.
ТУМАНУ ПУСКАЮТЬ В ОЧІ
Зіпсувався телевізор
У бабусі Мані:
Звуку майже не чувати,
Екран у тумані...
А до неї бабця Катя
В гості завітала.
— Що там наші депутати? —
В Мані запитала.
— Обіцянками приспали
Україну-неньку,
Туману пускають в очі
Й брешуть потихеньку.
НЕВТЯМКИ
У моєму краю
Не лишилось нічого для мене.
Тут усе не моє — хоч куди не поткнусь.
І нестерпне оце животіння злиденне
Не обходить в державі нікого чомусь.
Хочеш — вий,
Хочеш — бийсь головою об стіни,
Хочеш — долю свою безталанну кляни...
Клани вже поділили твої, Україно,
Надра, води, ліси і лани.
За плечима у мене
Споживча торбина холопа.
І чомусь сіромасі мені невтямки,
Як далеко мені до тієї Європи,
Та я все ще дивлюсь в далечінь з-під руки.
ПОДОРОЖ У ЧАСІ
Весна розлилася
Зеленими плесами…
Де я?
Ніяк не збагну —
У віртуальності
Царства небесного
чи у полоні
Солодкого сну.
Звивиста річка
З водою прозорою
Степом біжить
До Дніпра навпрошки.
Справжні дива,
Аж не віриться зорові,
Не впізнаю
Я своєї ріки.
Пам’ять квапливо
Звіряю з подіями
І відкриття
Констатую сумне:
Часу машина,
Авжеж несподівано,
Перемістила
В минуле мене.
Я мимохіть
відзначаю в свідомості
статки й красу
своїх рідних країв:
Річка кишить
Коропами пудовими
В шатах зелених
Дібров і гаїв.
Ще не отруєні
Землі нітратами,
Злива кислотна
В саду не шумить
Люди ще совість і розум
Не втратили,
Їх від лукавого Бог боронить.
У краєвиди вдивляюсь
Розчулено:
Ген бовваніє
Мій пращур в степу…
Часу машина
Притьмом із минулого
Вже мене мчить
У прийдешню добу.
Ось я в майбутньому…
Господи праведний!
Що тут нащадок мій натворив?!
Щиро позаздрити
Хочеться прадіду,
Що не дожив
До цієї пори.
Нехтує правнук
Селянською працею.
Здана у брухт
Трудівниця-сапа.
Нагло суцільна урбанізація
На хліборобське село
Наступа.
Годить нащадок
Неситому череву.
Тут пропозиції
На всі смаки —
За кожним рогом —
Кав’ярні, піцерії,
Бари пивні,
Продуктові лотки.
Спокою тут
Не буває і в спомині
Справжній шарварок
Удень і вночі,
В масовім вжитку
Модифіковані
І синтетичні
Всілякі харчі.
Забетонований
У мегаполісі
Берег моєї
Живої ріки.
Подругам милим
Із пластику проліски
Ніжно вручають
Чоловіки.
Протяги свищуть
Крізь діри озонові,
Смерчі скажені
Накручують жах,
Наша планета
Нуклідною зоною
Стала давно
У космічних світах.
Годі!
Додому скоріше
З майбутнього.
Часу машино!
Вмикай задній хід
Люди!
Давайте мудрішими будемо,
Нашим нащадкам
Лишаючи світ.
МОНОЛОГ СІЛЬСЬКОЇ ЛИСТОНОШІ
Сьогодні стало веселіш:
Весна співає всюди
І листоношу на селі
Завжди чекають люди.
І я розношу по дворах
Подробиці щоденні.
Людська і радість, і жура
В бокатій сумці в мене.
В травневих пошумах гаї
В степах довкруж Херсона
І шле село в усі краї
Свої низькі поклони.
Воно розпитує мене
Що діється у місті
І що наразі головне?
Чи є хороші вісті?
Воно усім розповіда
Чим раде, і нераде...
І я від нього передам
Листи найвищій владі.
А передавши знов піду
Селом попід дворами.
Читати буду на ходу
Вітальні телеграми.
ПЕРНАТИЙ АЛКАШ
Тільки ранок — в сусіда на груші
Дикий голуб — вже тут як тут
Репетує: “Чекушку, чекушку!”
А залився б ти, баламут!
Де ти взявся такий забулдига?
А ні сорому, ні страму.
Вже всі “точки” сусід оббігав,
В борг ніхто не дає йому.
Он голубка — твоя подружка.
Хоч на неї, нахабо, зваж.
Де там! — знову своє: “Чекушку!” —
Не вгаває пернатий алкаш.
НОВОРІЧНА КОЛЯДКА
Вийди з хати, господарю,
Покажи нам свою харю.
Покажи нам пику свою,
Що запухла від запою.
Вийди з хати, господине,
Покажи нам морду синю,
Покажи, яке під оком
Привітання з Новим роком.
ДОБРОВОЛЬЦІ
Вранці прапорщик Хитренко
Вишикував роту,
Запрошує добровольців
На сільгоспроботи:
— Хто поїхати бажає
У поле зі мною?
Добровольців прошу вийти
На два кроки з строю.
Як стояла рота струнко,
Лишилась стояти.
Вийшли з строю несміливо
Лише два солдати.
Сховав прапорщик Хитренко
У вусах усмішку:
— Добровольці — по машинах!
...Решта піде пішки.
НІХТО НЕ ПОМІТИТЬ
— В мене жінка...
На всі руки, —
Хвалить Вася Зосю, —
Як мені заштопа брюки —
Непомітно зовсім.
Пихнув “Ватрою” Серьожа:
— Чи й не хитра штука...
Хто ж у нас в селі не може
Заштопати брюки?
Ось моя, бува, сорочку
Як випере Гала,
Ніхто зроду не помітить,
Прала, чи не прала.
* * *
У вишневому квітучім храмі,
З дитинства рідному краю
Я прокидаюся з півнями,
Разом із жайвором встаю.
Кує зозуля, не змовкає,
І все довкола тішить зір,
І замість рим мені спадають
З вишень пелюстки на папір.
* * *
У світі ми не безпорадні,
Адже природні загадки
Велінню розуму підвладні,
Красу творити нам зруки.
Маестро справжній бачить всюди
Сліди гармонії в імлі.
І він народжуватись чуду
Допомагає на землі.
* * *
У келисі вже видне дно
І все — на грані
Ми допиваємо вино
Своє останнє.
А десь позаду від кострів
Пашать заграви,
На гострих шпагах шампурів
Доходить страва.
Позаду десь похмілля чад
І мідні труби,
І в молодесеньких дівчат
Жаждиві губи.
Попереду, як не крути,
Усе, що наше —
Ковток останній гіркоти
В останній чаші.
* * *
У безмежжі простору і часу,
Де гримить космічна глибина,
І моя щаслива чи нещасна
Заблукала зірка провідна.
І коли мене безноса скосить,
Мов суху билинку при межі,
Всесвіт втратить цілий мікрокосмос,
Мікровсесвіт грішної душі.
Забуваю заповіді божі,
Не для мене позахмарний сад,
Бо не так дивлюся, як святоша,
На жіночі ноги і на зад.
Що гріха таїти — іншим часом
(Бо ніякий я не атеіст),
Не відмовлюсь від шматочка м’яса
І від чарки у Великий піст.
Темна ніч загусне наді мною,
Я піду, куди відходять всі.
Скотиться гарячою сльозою
Тихо моя зірка з небесі…
* * *
«34. Не думайте, що Я прийшов,
щоб мир на землю принести, —
Я не мир принести прийшов, а меча».
35. Я ж прийшов «порізнити чоловіка
з батьком його, дочку з її матір’ю
і невістку з свекрухою її».
«36. Вороги чоловікові —
домашні його»
(Євангеліє від св. Матвія, 10).
Від сотворіння і понині
Річками кров людська теча.
У світі не вщухають війни
І ти: «Не з миром, а з мечем».
Нарік себе людино-богом
І сієш розбрат між людьми.
Чи зможемо тебе такого
Понад усе любити ми?
Я задля тебе не зречуся
Своїх дітей, своїх батьків…
Ні, ти не праведний, Ісусе,
Не богорівний, поготів.
Напевне, в Понтія Пілата
Підстави мались не пусті —
Ти справедливо розіп’ятий
Був на ганебному хресті.
* * *
Вже відсиніло березневе небо,
В садку зацвів ошатно абрикос.
Та на світанку нагадав про себе
Нежданий волоцюга Дід Мороз.
Він зі своєї звичної орбіти
Так недоречно в цей садок забрів.
І задивився на рожеві квіти
Своїм колючим поглядом з-під брів.
Той погляд став для квіточок фатальним —
Заклякла обезпліднена краса.
І пролились над нею у печалі
Заплакані квітневі небеса.
НЕВТЯМКИ
У моєму краю
Не лишилось нічого для мене.
Тут усе не моє — хоч куди не поткнусь.
І нестерпне оце животіння злиденне
Не обходить в державі нікого чомусь.
Хочеш — вий,
Хочеш — бийсь головою об стіни,
Хочеш — долю свою безталанну кляни...
Хижаки поділили твої, Україно,
Надра, води, ліси і лани.
За плечима у мене
Споживча торбина холопа.
І чомусь сіромасі мені невтямки,
Як далеко мені до тієї Європи,
Та я все ще дивлюсь в далечінь з-під руки.
ВИШНЯ
Як летіли журавлі у вирій,
Їхав шляхом літній селянин.
Саджанця вишневого десь вирив
Віз його тепер додому він.
З прадіда привчений до порядку,
Польову минаючи межу,
Вирішив: “А що як я на згадку
При дорозі вишню посаджу?
Хай росте висока і широка
І сяга корінням глибини,
Нашу прикрашаючи дорогу
Шумовинням білим щовесни.
Подорожній у спекотне літо
В затінку приляже відпочить,
Скуштувавши ягід соковитих,
І мене згадає хоч на мить.
А як не згадає, то й не треба.
Я за тим нітрохи не тужу.
Не згадає — не така й халепа —
Всеодно я вишню посаджу”.
* * *
Не гуркоче грім Господній
В надрах нової доби...
Вже по-іншому сьогодні
Називаються раби.
Вже нікого не лякає
Ця розбещена доба.
І сьогодні лютий Каїн
Шию Авелю руба.
Радість для душі і тіла —
Власноруч творити Зло...
Може совість відлетіла,
Чи її і не було?
* * *
На побачення із літом
За околицю іду...
Медом яблука налиті
У зарічному саду.
Золотавим сяє німбом
Сонях у розвої дня.
Смачно пахне свіжим хлібом
Під покосами стерня.
День пішов за небозводи,
Вечоріє у степах,
Зашубовкали у воду
Коропи в очеретах.
Тихі зорі, наче квіти
Небо всіяли нічне,
Огорнуло тепле літо
Ніжним леготом мене.
СТРОФИ
* * *
Обиватель ще довго спатиме,
В летаргійні поринувши сни.
Колисанку наспівують в закутах
Цвіркуни.
* * *
Кому не лінь, той і скубе,
Бо в серці гідності не маєш.
Хто ж поважатиме тебе,
Як сам себе не поважаєш?
* * *
Дивися, як закупоросилася вись!
Стає на річці ніздрювата крига.
Чи вже весна, чи тільки ще відлига?
Мороз і сонце… Спробуй, розберись.
* * *
Весна поволі переходить в літо,
Мов дівчина до жінки дозріва.
Молочно-восковим зерном налитий
Пшеничний колос мріє про жнива.
* * *
Плодами завагітніли дерева,
В садах цвітіння тихо пригаса.
У синім небі райдуга травнева
Коромислом до червня провиса.
* * *
Горнята ліплять не святі —
Відомо з давньої пори.
Їх ліплять гончарі прості,
Але ж — Майстри!
* * *
Любові неміліюча ріка
Крізь час вирує здалека.
Пильнуй, аби в бурхливій течії
Не захлинулись попуття твої.
* * *
Добре вивірено часом
Правди мудра глибина:
Хто батьків своїх образив,
Того щастя обмина.
* * *
Коли любов нагряне справжня,
Тобі ніхто не предрече.
Вона впаде у душу спраглу
Непрогнозованим дощем.
* * *
На когось нічого кивати.
Несхибну істину затям:
Коли бажаєш друга мати,
То мусиш другом бути сам.
* * *
Яка духм’яність навкруги розлита!
У лузі, куди шлях мене привів,
Купається таврійське щедре літо
В рясному розмаїтті кольорів.
* * *
Сам винен, що життя твоє
Мина в самотині і в тузі.
Дім домовиною стає,
Якщо не йдуть до нього друзі.
* * *
Хочеш уникнути невдач,
Розпочинаючи роботу, —
Спочатку збитки передбач,
Прибутки підрахуєш потім.
* * *
В реальному житті буває часто:
Хто сіє зло, той пожина нещастя.
Якщо для когось риєш яму,
Скоріше сам у неї можеш впасти.
* * *
Як слово вилетіло з рота,
Вернуть його назад — пуста робота.
Авжеж, слова бувають золотими,
Але мовчання — ще дорожче злота.
* * *
Він майстром добрим став на все село,
І ремесло достаток принесло.
Шанують люди руки працьовиті —
В нашім краю справіку так було.
* * *
Хліб не приходить сам до хати.
В поті чола його потрібно добувати.
Ніякої роботи не цурайся,
Якщо достаток хочеш мати.
* * *
Гуртуймося, брати, навколо Слова,
Яке Творцем на щастя нам дано.
В сім’ї великій вольній рідна мова —
Соборності високе знамено.
* * *
Перед люстерком годі корчить рожу.
Твоя краса не варта і гроша.
Косметика ніяка не поможе,
Якщо спотворена душа.
* * *
Не відцурайся батьківської хати,
Не смій ніколи, сину, забувать:
На пса бездомного нікчемні цуценята
Нахабно і безкарно дзявкотять.
ЕПІГРАМИ
На В.Януковича
Дарма, що він — ні «бе», ні «ме».
Надія в нього є велика,
Коли посаду обійме, —
Своє ще скаже «ку-ку-рі-ку».
* * *
Кому служитиме цей тип?
Чиїй коритиметься волі?
Благословив московський піп
Його на київськім престолі.
На Володимира Литвина
Що витворяє сучий син!
Ламає все через коліно.
А як просивсь, — мовляв, Литвин
Потрібний нашій Україні.
На Миколу Азарова
(…да пошли вы!..)
Йому на те сказати маю:
Нікчемний зверхнику, затям —
Хто всіх далеко посилає,
Ще далі скоро піде сам.
