Про себе
Квітневим днем далеким,
Коли сади цвіли,
Мене сюди лелеки
На крилах принесли.
Поклали під калиною
В зелену мураву,
Відтоді з Україною
У серці я живу.
Із працею в гармонії
Іду по цій землі,
Впеклися у долоні
Ковальські мозолі.
Дошукуючись істин
Серед звичайних див,
З блокнотом журналіста
Степи оці сходив.
Із Музами наразі я
Спілкуюсь від душі.
Вони мені підказують
І прозу, і вірші.
Сорочка-вишиванка
На мені сорочка-вишиванка,
Хрестиком на білім полотні
Незнайома жінка полтавчанка
Ці узори вишила мені.
Чорними й червоними нитками
Нагадали пісню чарівну,
Що Павличка теплими словами
Овіває срібну сивину.
Ось червона нитка, мов жарина,
Додає у кров мені тепла.
Борозною в полі України
Чорна нитка поруч пролягла.
Прабабусь моїх любов і врода
Ожили на чистім полотні,
Гени українського народу
Гордо прокидаються в мені.
Буду я тепер її щоранку
Одягати в будні і свята,
Хай мені сорочка-вишиванка
Родовід з непам’яті верта.
Відтепер своя сорочка біла,
Вишита на чистім полотні,
Буде щонайближчою до тіла,
Душу зігріватиме мені.
* * *
Світ пізнавати всім дано від Бога,
Та щоб сягнути мудрості зірок,
Передовсім потрібно нам для того
Тут, на землі, зробити перший крок.
Тож пам’ятати мусимо: коли ми
Ходити пішки вчилися під стіл,
Тримались рученятами малими
У рідної матусі за поділ.
* * *
Сьогодні у квітучім храмі,
В моєму рідному краю,
Я прокидаюся з півнями,
Разом із жайвором встаю.
Кує зозуля, не змовкає
І все довкола тішить зір
І замість рим мені спадають
З вишень пелюстки на папір.
Запалення серця
Відомо багато небезпечних інфекцій,
Які вкорочують віку.
А ви чули про хронічне запалення серця,
Від якого немає ліків?
Ні, не кидає в ліжко хвороба ця,
Навпаки — до самої смерті
Люди, у яких запалені серця, —
Постійно у круговерті.
Рвуться вони з кімнат-фортець
У життя злободенну гущу...
Для горіння запалених сердець
Потрібні вітри цілющі.
Не випадково про запалені серця
Переймаюсь наразі темою —
Україні потрібно, щоби хвороба ця
Перекинулась в епідемію.
Україна в блокаді
Куди не кинь — гуртуються у блоки
Стобрехи, наче бджоли у рої.
В державі сіють безлад і неспокій
Нахабні політичні шахраї.
Відомий владолюб Верховну Раду,
Мов грушу, блокуваннями трясе,
У нетрях безпросвітної блокади
Заручником суспільство стало все.
У блоках ми — неначе у кайданах,
Покірливо згинаємо хребти...
Якого ще потрібно нам Майдану,
Аби розблокуватись назавжди?
2009 р. жовтень
* * *
Пихате начальство не любить поетів,
Правдивого слова боїться воно —
Якщо не підстрелить, мов птаха на злеті,
Дістане в польоті його все одно.
Та всяке начальство, авжеж, тимчасове,
На нього чекає пітьма забуття...
Будитиме завжди поетове слово
В серцях небайдужих людські почуття.
Оптимістичний сонет
Ґрунти прогрілись, проросло зерня
І сходи дружні набирають сили...
Сімейна пара бусолів змостила
Собі гніздо у розповиту дня.
Глибока простяглася борозна,
І земляки мої при звичнім ділі,
Вони, авжеж, немов помолоділи,
Немов їх доторкнулась новизна.
Діждалися погожої пори,
Тепер часу не можна марнувати,
Аби у ріг достатку восени
Дорідних зерен сипались карати.
Аби ніколи рідна Україна
Ні перед ким не стала на коліна.
* * *
Струмки побігли з-під снігів —
Весна стихію розбудила
Річки виходять з берегів
Явила повінь грізну силу.
Отак людський буває гнів
Нагадує бурхливу воду
Коли виходить з берегів
Терпіння цілого народу.
Вишня
Як летіли журавлі у вирій,
Їхав шляхом літній селянин.
Саджанця вишневого десь вирив —
Віз його тепер додому він.
З прадіда привчений до порядку,
Польову минаючи межу,
Вирішив: “А що як я на згадку
При дорозі вишню посаджу?
Хай росте висока і широка
І сяга корінням глибини,
Нашу прикрашаючи дорогу
Шумовинням білим щовесни.
Подорожній у спекотне літо
В затінку приляже відпочить,
Скуштувавши ягід соковитих,
І мене згадає хоч на мить.
А як не згадає, то й не треба.
Я за тим нітрохи не тужу.
Не згадає — не така й халепа —
Все-одно я вишню посаджу”.
* * *
В стихію всеквітневого потопу
Поринуло село о цій порі.
Цвітуть сади...
Неначе перископи
Сільські пливуть над ними димарі.
Пропах медами полуденний легіт,
Здійнявшись в незахмарену блакить,
Верхівка церкви Ноєвим ковчегом
Над запашним потопом височить.
Херсонський дуб
Грози крешуть блискавиці,
Стогнуть бурі від утоми.
Дуб могутній, ніби з криці,
Не під силу бурелому.
Відшуміли сотні років
У його ошатній кроні.
В дуба корені глибокі
У таврійському Херсоні.
Старі подвір’я
Старої забудови пережитки —
Будівлі ці мій спогад береже.
Колись я мешкав тут у гуртожитку...
Гай-гай, багато літ минуло вже.
Псує пейзаж архітектурна сірість,
Кажуть — на знос будівлям цим пора,
Але ж які там квіти на подвір’ях!
Але ж там галаслива дітвора...
Старі подвір’я, наче на долоні —
З високих вікон забудов нових
І заздрість зверху дивиться на них
По Чорноморській вулиці в Херсоні.
Ой летіли гуси (балада)
Тисячі молодих дівчат щороку їдуть з України у пошуках щастя і потрапляють за рубежами батьківщини у сексуальне рабство.
(з газет)
Проводжала з дому
Донечку матуся,
Заспівала пісню
“Ой летіли гуси...”
Вересневим ранком
Прощавалась зграя
З рідними степами,
З придніпровським краєм.
Посилали гуси
З небесної сині
Прощавальну пісню
Рідній Україні.
Відлетіли птахи
За бабине літо...
А в лісі ожина
Медами налита.
А в лісі з-під глиці
Вибігли маслята...
І пішла до гаю
По розраду мати.
Ронять листя липи,
Ронять листя клени —
Падає додолу
Листячко червлене
І ходила мати
З тугою своєю,
І синіло небо
Угорі над нею.
І раптом у небі
Гуси прокричали
Про свою розлуку,
Про свої печалі.
Про свої тривоги
Прокричали гуси,
Скинули на скроні
Білий пух матусі.
Митець
Анатолію Кичинському
В життя вдивляється пильно,
Йому не байдуже все.
Душу свою добровільно
Людям несе.
Весна додає в палітру
Зеленого і голубого —
Трави, дерева, квіти
Ростуть під пензлем у нього.
Вітру легенький подув
У вітах старого клена
Озвучив словом пісенним
Усім на подив.
Розвіяв нудьгу убогу,
Збудив у серцях надію...
Ну як же, скажіть, без нього
Збувалися б наші мрії?
Ностальгія
Я жнива полюбив з дитинства,
Не забуду світанків тих,
Коли сонце рожевим диском
Випірнало з хлібів густих.
Як рум’яні пливли хмарини
Над покосами угорі,
Прокидалася Україна
До роботи о тій порі.
За селом в польовому стані
Заклопотані жниварі
Зустрічали погожий ранок
Перекличкою тракторів.
Мама в пригорщу мені воду
З череп’яного глека лила,
Я попирскував з насолоди,
Проганяючи сон з чола.
Я жнива полюбив з дитинства,
Не забуду світанків тих,
Коли сонце рум’яним диском
Випірнало з хлібів густих.
Коли в поле старого й малого —
Всю велику громаду села
До роботи не просто дорога,
А потреба душі вела.
Зустрічало зорю малинову
На світанку моє село...
Як шкода, що усе це, панове,
У минулому часі було.
Рідна хата
Ведуть у полі колоски
Розмову з жайвором веселу.
Знайома стежка навпрошки
Веде до отчої оселі.
До мене з кожного кутка
Озвалась спогадами хата,
Де у барвистих рушниках —
Портрети юних мами й тата.
Де я в далекому колись
Пізнав дитинства перші втіхи,
Де на одвірках, збереглись
Моїх років зарубки-віхи.
Де зустрічають, чим багаті,
Мене сьогодні залюбки
В моїм селі у кожній хаті
Мої привітні земляки.
Без жайвора немає степу...
Згадалося далеке літо
В степу таврійському мені:
Дзвеніли високо в зеніті
Натхненні жайвора пісні.
У тих піснях завжди потреба
Була для сили колоска.
Співала з жайвором у небі
Жива душа степовика.
Прогресу музика залізна
Прогнала все живе кудись
І вже давно пташина пісня
Не звеселя над нами вись.
Осиротіло наше небо,
Сумують стернища пусті:
Без жайвора немає степу
І хліб не той, і ми не ті...
Вічність(диптих)
1
Вервечкою
прошкує через степ
неквапний караван курганів,
що згорбились
під тягарем тисячоліть.
“Звідки й куди несуть вони
Вантаж свій загадковий?” —
Замислився допитливий юнак
З очима синіми,
як це таврійське небо.
2
Таврійський степ
пронизаний стрілою
асфальтного шосе.
Біжать на швидкостях шалених колісниці.
У кожної — табун кентаврів під капотом.
Услід їм дивиться дідусь з відцвілими очима
— Куди це всі так поспішають?
...Висить над степом вічність нерухома.
* * *
Ось і все. Незворотній час
І горшки безнадійно б’ються...
Дві прямі, перетнувшись раз,
Більше не перетнуться.
Перетнувшись навперекіс,
В прямоті своїй бездоганні,
Залишають фатальний ікс
Нерозв’язаного рівняння.
Кручений панич
Крученим хтось
Його зовсім негоже,
Певно знечів’я
Назвав паничем.
Він у стремлінні своєму
Не схожий
На безхребетних
Манірних нікчем
Ода рукам і камінню
Коли мій пращур вперше каменюку
Передніми кінцівками підняв,
Відтоді не кінцівки вже, а руки
До різних призвичаїлися справ.
Часи минали і зростало вміння:
У ворога чи в звіра звідусіль
Летіло з рук пожбурене каміння,
Влучаючи на відстані у ціль.
Спалахували й гасли зорі в небі,
Збігали часом ери і віки...
Далекий пращур завжди мав потребу
Міцної дружби Каменя й Руки.
Одне об одне вдарилось каміння,
Сипнули іскри в жмуток бур’яну,
І вже вогню ясне палахкотіння
Осяяло печеру кам’яну.
Звичайне житло і розкішні храми,
І бруком міцно вимощений шлях...
Усюди він — його величність Камінь
На нім — відбитки рук у мозолях.
Нехай мороз потріскує щосили,
Нехай лютує хвища навісна —
З умілих рук Бажового Данила
Цвістиме завжди квітка кам’яна.
Але не слід нікому забувати,
Що в Каменя властивість грізна є.
Вія у долонях пролетаріату,
Бува страшною зброєю стає.
Осінній пейзаж
Художнику землякові Анатолію Бикову
Достиглі яблука донизу гнуть гілки,
В ягіднику дзвенить пташине свято...
Кудись хмарини білі, наче з вати,
Пливуть, відбившись в дзеркалі ріки.
Погожа осінь, барвами багата,
В ошатні нарядилася шовки...
Усілися на дроті ластівки —
Вже скоро їм у вирій вирушати.
А в палісаді сонячної днини
Купаються в осінньому теплі
Розкішні хризантеми і жоржини.
Серед дарів таврійської землі
В моєму українському селі
Пашіють жаром кетяги калини.
* * *
На вишитому обрусі
Розклала осінь збіжжя поля й саду.
Просвічуються наскрізь
Яблука налиті медом.
У виноградних кетягах
Коштовне сяйво
Кримських сердоліків.
І самородки золота ряхтять
Каратами дорідної пшениці.
А на переднім плані —
Рябий кавун
З херсонського баштану.
Пашить цукристим жаром скибка...
Малює осінь натюрморт.
З натури.
* * *
Пашить шипшина при дорозі,
На голі дивлячись поля,
А з піднебесся у тривозі —
Прощальний голос журавля.
У верболозах — ані звуку,
Лише прозоро натяка
На неминучий час розлуки
Сумна мелодія струмка.
* * *
Зима підкралась тихо на санчатах.
Аби вночі не турбувати нас,
Сріблястими заметами під хати
З дороги відпочити уляглась.
А вранці всім вона рум’янить лиця,
Під ноги стелить білий поролон.
Я одягнув кожуха й рукавиці —
Іду зимі здаватися в полон.
З гілок звисає білосніжна пряжа,
Виблискує неначе канитель.
Ідуть селом різдвяні персонажі,
Несуть зимову свіжість до осель.
* * *
Чомусь мені здається досі,
Що за сосновим тим ліском
Степами бродить літо босе
І вітер дихає теплом.
Що цвіт акацій, а не іній
Погожим ранком у вікні...
Можливо, ці думки наївні,
Але від них тепліш мені.
* * *
Несуть журбу у вирій журавлі
Своє “курли” прощальне прокричали,
Замкнувши літо бабине ключами,
У сірій розчинилися імлі.
Холодними осінніми ночами
Пронизливо в оголенім гіллі,
Неначе неутішні скрипалі,
Вітри ведуть мелодію печалі.
* * *
У шибку стука хвища снігова.
Зима штурмує затишок кімнати—
То диким звіром люто завива,
То крає серце криком немовляти.
Ще не здає позиції зима
І не втрача суворого престижу,
Та вже весна, хоча і крадькома,
В “лютневі вікна” загляда частіше.
Сонях
Пізня осінь. Листя останнє
Тихо з дерева опада,
Ключ пташиний поволі тане
В небі матовім, як слюда.
Спорожніли городи сонні,
Дотліває в багаттях бур’ян.
Горобцями закльований сонях
Перегнувся через паркан.
Дідуганом куняє кволим...
А недавно ж іще було —
Пелюстки золотим ореолом
Обрамляли його чоло.
І знаходило завжди прихисток
Серед ночі і серед дня
Під його пелехатим листям
Наполохане пташеня,
І щасливі закохані бджоли
Пили вроду з його лиця,
І, здавалось, не буде ніколи
Тій ідилії краю-кінця.
Відійшло, відгуло, промайнуло,
Відцвіло, як і все в житті.
Пізня осінь ховає минуле
У холодні тумани густі.
Спорожніли городи сонні,
Дотліває в багатті бур’ян.
Горобцями закльований сонях
Перегнувся через паркан.
Ранній сніг
Сніг іде... На ліс, на крутосхили
Білі нитки без кінця течуть,
Вже зима такий веселий килим
Виткала і простелила тут.
Сніг іде... Можливо, трохи ранній
В нашому південному краю...
Весь в снігу, увесь в зачаруванні
Таємничим шепотом стою.
Згадую дитинство мимоволі,
Ковзанку у нашому дворі,
Лід дзвінкий, в снігу далеке поле,
На гілках — червоні снігурі...
Хочеться співати, але краще
Помовчу у білій тишині,
Бо сама ця тишина така, що
Чарівній мелодії зрідні.
Сніг іде... Можливо, трохи ранній
В нашому південному краю.
Все рясніше срібним гаптуванням
Покриває голову мою.
* * *
Не падай духом, друже, у відчаї,
Нехай твоя розвіється хандра...
...Горить багаття, юшка закипає,
Гарячий пар клубочиться з відра.
Давай усі залишимо турботи,
Посадимо нудоту під замок.
Дивись, яка закуска на капоті:
Редиска з грядки, свіжий огірок.
А завтра вранці рушимо в дорогу,
Далеко за околиці села,
Де з вантажем нектару золотого
Тримає курс до вулика бджола.
Де в пасічника мудрого Панаса,
Який багато бачив на віку,
Знайдеться в недоторканім запасі
Бувальщина весела до медку.
Не падай, друже, духом — день чудовий
Розвіє все тужливе і сумне.
Зав’яжеться довірлива розмова,
За келихом хандра твоя мине.
Живи, село
В селі живуть бабусині пісні
І прадіда сліди — у кожній справі,
І неспроста на прапорі Держави —
Лан золотий в ясній голубизні.
Обожнювати маємо село
Уже за те, що попри всі незгоди
У надрах українського народу
Глибини від замулу зберегло.
Черпаючи наснагу з тих глибин,
Понад усе цінуючи свободу,
Твій, Україно, незрадливий син
За тебе піде у огонь і воду.
Перед тобою, батьківське село,
В поклоні ми схиляємо чоло.
* * *
Коли доспівається пісня,
Її не вернути навспак.
Я знаю, що рано чи пізно
Все має відбутися так.
Поки ж не пробили куранти,
Співатиму аж до кінця...
Лише б не забракло таланту
Будити байдужі серця.
Завантажити zip-архів книги (*.doc):
http://prosvilib.at.ua/books/anastasiev/zapalennq/zapalennq.zip |
