Багато років тому пощастило мені побувати у Коктебельській долині, біля підніжжя Карадагу і в багатьох інших визначних місцях південно-східного узбережжя Криму. Незабутні враження справили на мене краєвиди, які завжди надихали і надихають багатьох митців. В усі часи поспішали сюди на побачення з Музами поети, письменники, композитори, архітектори і всякий інший творчий люд, серед якого одного дня опинився і я. Вісімнадцять днів промайнули, як одна мить, і відкарбувалися у моєму доробку циклом поезій. Дві з них вміщено у моїй дебютній збірці віршів “Косовиця”, що побачила світ у Кримському книжковому видавництві “Таврія” два десятиліття тому. Наразі хочу познайомити з ними нинішнього читача, оскільки присвячені вони аборигену тутешнього краю Олександрові Івановичу Ткаченку, про якого йтиметься далі. Познайомилися з ним випадково на березі моря. Білогриві від піни хвилі одна за одною накочувалися на похилий, покритий галькою берег і з характерним жебонінням відступали назад у море. Олександр Іванович ходив берегом, ворушив тростиною і уважно оглядав відполіровані тисячоліттями та споліснуті хвилями круглячки, які вигравали на сонці різними кольорами. — Гарні! — висловив я своє враження. Він посміхнувся і простягнув долоню, на якій лежало кілька камінців сердоліку, халцедону і візерунчастої яшми. — Колись ними було буквально всіяне підніжжя Карадагу. Тепер це рідкісні знахідки. Туристи визбирують для сувенірів... Зваживши на моє непідробне захоплення, Олександр Іванович запросив мене до себе додому: — Хочете, покажу вам свою колекцію? Я з радістю прийняв запрошення. Щойно переступивши поріг помешкання нового знайомого, зрозумів, що доля подарувала мені зустріч з творчою обдарованою людиною. Стіни веранди, тіснуватої прихожої, вітальні були обвішані, а всі кутки заставлені дивовижними витворами природи і людських рук. Важко було повірити, що ці персонажі відомих народних казок, ці фантастичні скульптури були колись корінням викорчуваних дерев, недогорілими у туристичних багаттях гілочками й іншими знахідками, на які більшість пересічних людей навіть не звернули б уваги. Для Олександра Івановича їх пошуки стали не просто захопленням, але передовсім, філософським сприйняттям Природи-Творця, своєрідною релігією. — Все, що ви тут бачите, створено її Величністю. Я лише підмайстер у геніального Маестро. А тепер познайомтесь з моєю колекцією, — Олександр Іванович вийняв із старовинного комода шухляду, в якій на оксамитових подушечках лежали відполіровані руками непересічного умільця зразки кримських коштовностей. Особливо вразила мене візерунчаста яшма, на відполірованих зрізах якої Природа відтворила мальовничі пейзажі, що за дивним збігом нагадували кримські краєвиди. Багато цікавих історій повідав мені того дня новий знайомий. Збиранням і обробкою самоцвітів, як і займатись оригінальною скульптурою, він почав уже після виходу на пенсію. Раніше, працюючи у системі зв’язку, не мав часу віддаватись своєму захопленню, адже справа ця вельми кропітка і вимагає виняткових зусиль. — Ось за цим кореневищем чорного дерева, наприклад, довелося високо підніматися крутими стежками згаслого вулкану, — показує Олександр Іванович одну з останніх своїх робіт. — А цього кореня самотужки викорчував у старому парку. Важко було, але погляньте яка краса!.. Милуючись і захоплюючись оригінальною вазою, виготовленою з кипарисового кореня, я відчув приємний і неповторний аромат смолянистої деревини. Відчуваю той запах і дотепер, коли згадую свою давню подорож до Криму, свого знайомого Олександра Івановича. А згадую досить часто, адже його захоплення відтоді стало і моїм. Щоправда, у нас на берегах Інгульця і десь поблизу, на жаль, немає розсипів самоцвітів, зате гілочок корінців і корчів — скільки завгодно. Наразі я маю колекцію власних виробів. Хоча за своїми художніми якостями вони значно поступаються перед шедеврами Олександра Івановича, але я не чарівник, я тільки вчуся, дарма, що мені вже за сімдесят. Вчитись ніколи не пізно. А відтак дозвольте дати кілька порад і тим початківцям, котрі захочуть прилучитись до загадкового і неповторного мистецтва. Отже найперша вимога — не лінуватись подорожувати до лісу, до зарослих чагарниками ярів, до річки. Окрім того, що такі подорожі корисні для здоров’я, у вас будуть шанси саме там натрапити на бажану знахідку. Майте на увазі, вона сама не кинеться вам у вічі, а тому пильно придивляйтесь до незвичайних розгалужень гілок на сухих деревах і кущах, до обгорілих головешок у туристських чи рибацьких багаттях, до викинутих хвилями на берег корчів та різного паліччя. Піднявши знахідку, не поспішайте її викидати і розчаровуватись. Вмикайте фантазію і шукайте у наростах, у чудернацьких вигинах та сплетіннях гілок і коренів схожі риси з відомими вам, або й уявними створіннями чи предметами. Доброю підказкою може бути тінь від вашої знахідки, якщо на неї спрямовувати яскраве світло. ...Вам пощастило. Ви знайшли те, що шукали. В уяві вже вимальовується силует майбутнього виробу. Повернувшись додому, відразу хочеться приступити до роботи. Але знову запасіться терпінням і подбайте, щоб у вас під рукою були необхідні інструменти: гострий ніж-косинець, стамески, пилочки, рашпіль тощо. Перед тим, як застосовувати до знайденого матеріалу “хірургічне втручання”, ретельно очистіть і вимийте його від бруду, від кори й інших нашарувань. Ось тепер давайте волю своїй фантазії, пам’ятаючи однак мудру народну пораду сім разів відміряти, а вже потім впевнено різати. Необережність при поспіху може звести нанівець всі попередні старання. Наступна і, напевне, найкропіткіша операція — надання виробу привабливого естетичного вигляду. Досягається це різними способами: легким обпалюванням на вогні, обробітком з допомогою рашпіля, надфіля, наждачного паперу чи шкірки і, нарешті, натиранням до воскового блиску паличкою з твердої деревини. Лише після цього можна покрити виріб лаком, якщо буде потреба. Особливо ретельне полірування паличкою таку потребу виключає. ...Буду безмежно радий, якщо моя розповідь розбудить у когось із читачів потяг до цього своєрідного, багатьом доступного захоплення, яке, безумовно, зблизить його з природою рідного краю, збагатить знаннями і навичками, а головне — принесе радість творчості.
Карадаг
Вершини гір синіють зовсім близько, Над Узун-Сиртом — планер, синій птах, Виводить з моря Свиту Карадаг, Дзвенять між скель величних сині бризки.
Країно синіх пагорбів, гірських орлів колиско, Мені ти будеш снитися в степах. Манитиме мене Чумацький Шлях На сонячний привітний берег Кримський.
Тут все бентежить: кіммерійця слід, Морської хвилі звабний дпвоцвіт І запах голубого полину...
Вела мене сюди щаслива доля, Люблю з дитинства неозоре поле, Тепер же ось — ще й казку кам’яну.
* * *
Тут поетом не бути не можна, В цім реально-казковім краю Кожна скеля, ущелина кожна Полонили уяву мою.
Берег моря лишити не сила, О погожій вечірній порі. Біля ніг упокорена хвиля, Сердолікові зорі вгорі.
Залюбки в Коктебельській долині Зустрічаю ранкову зорю Карадагу величні вершини Зачаровано боготворю.
Сяє барвами сонячний промінь І немає уява межі... У краю самоцвітів коштовних — Скарб безцінний людської душі.
