Ця призабута нині історія, якій наразі виповнюється 75 років, свого часу займала усі передовиці радянських газет - від центральних до містечкових. І "розкручували" її аж до появи нового героя соціалістичного будівництва - Павлика Морозова. Уся країна Рад знала прізвища дійових осіб, щодня читала про перебіг судового процесу, таврувала вилазку класового ворога, обурювалася і мітингувала.
Йдеться про вбивство наприкінці березня 1924 року у с. Димівці Одеської губернії (нині - с. Підлісне Новоодеського району Миколаївської обл.) місцевого жителя Григорія Малиновського. Оскільки небіжчик не зажив у селі надто доброї слави, то й справа ця не привернула особливої уваги. Лише за кілька місяців по вбивстві до прокуратури з'явився рідний брат Григорія Андрій і щиросердно зізнався у злочині, який ніби вчинив як помсту за постійні братові знущання. А невдовзі несподівано було заарештовано весь димівський актив: керівників партійного та комсомольського осередків, голову сільради, голову комітету бідноти, дільничного міліціонера - усього 10 чоловік. Згодом до них приєднали навіть голову Новоодеського райвиконкому. Суд, що відбувся в жовтні 1924 р., звинуватив усіх їх у підготовці та вбивстві сількора газети "Красный Николаев" Г.Малиновського, оскільки вони нібито боялися викриття своїх протизаконних дій. Трьох осіб - уповноваженого партосередку, голову сількомбіду та міліціонера - засудили до кари смерті, інших - ув'язнили на один-п'ять років. Справа ця зусиллями штатних "агітописців" набула грандіозного розголосу. Нею переймалися Подвойський, Антонов-Овсієнко, Єнукидзе, Шверник, Ярославський, які відвідали Миколаїв та Димівку. Була створена спеціальна комісія з розслідування. Обговорення велося на рівні ЦКК і ЦК РКП(б), навіть на Політбюро і Оргбюро ЦК, де з промовою "Про Димівку" виступив сам генсек партії Й.Сталін. Ця його промова увійшла до "золотої скарбниці вождя" і опублікована у зібранні його творів. На судовому процесі були присутні найзавзятіший і найпопулярніший на початку 20-х років кореспондент "Правды", зав. Агітпропом ЦК, учасник Генуезької конференції Лев Сосновський, що виступав громадським обвинувачем, та трибун нового ладу Дем'ян Бєдний. Тодішня друга (а мо' й перша) людина у партії Троцький зі сторінок "Правды" закликав випекти "вогняним залізом" убивць сількора. На прикладі димівської історії партія вирішила довести виродження у деяких місцях низового радянського апарату та показати при цьому сувору руку революційного правосуддя. Підбурювачами, проте, оголосили, звичайно, куркулів!
Вакханалія довкола убивства сількора тривала ще багато років: село Димівку перейменували на Малинівку, сусіднє Димівку-1 на Григор'ївку, у першому поставили пам'ятник забитому, регулярно проводили мітинги. У школі оформили куточок героя-сількора. Та й це ще не все. Мало хто знає, що в основі роману Андрія Головка "Бур'ян" та однойменного кінофільму лежать саме димівські події. Добрий десяток радянських юристів захистив кандидатські дисертації на цій справі. Рядками Історії компартії України та іншої літератури пробігли звинувачення т.з. "шайки Попандопуло - Постолатія", названої так за прізвищами засуджених на процесі. Удові Малиновського, яка донедавна мешкала в Миколаєві, призначили персональну пенсію республіканського, навіть союзного значення...
Відразу після процесу, а потім у роки "хрущовської відлиги" уцілілі засуджені та їхні родичі зверталися з численними проханнями до різних інстанцій щодо перегляду сумнівної справи. Наприкінці 60-х років вони, нарешті, "достукалися". Тепер до справи пристали 1-й секретар Миколаївського обкому Попльовкін, секретар ЦК КПУ Дрозденко, голова парткомісії ЦК Грушецький, 1-й секретар ЦК КПУ Шелест, ціле політбюро, Генпрокуратура, Верховний Суд України, Інститут історії партії. Спільними зусиллями вони тихцем скасували вирок і постанову політбюро ЦК 20-х років. Тепер, щоправда, фальсифікацію навісили на підступи троцькістів, оскільки Сосновський був активним прихильником Лева Давидовича, а недавнього героя схарактеризували звичайнісіньким бандитом. Сумнівів у справі було аж занадто, а головне - з'ясувалося, що Г.Малиновський ніколи ніяким сількором не був, жодних статей нікуди не писав.
А, власне кажучи, хто він узагалі, Григорій Малиновський?
До революції служив у Петроградському лейб-гвардійському полку, потім (якщо вірити компартійним документам) - у "бандах" Петлюри і Григор'єва, а в останнього наче служив скарбником. Потім опинився у червоних, був засуджений за пограбування і насильство, але втік, вступив до партії, став уповноваженим райсоцзабезу та згодом зайнявся приватною справою, спорудив млина, заснував рибальську артіль, відкрив стельмашню, забагатів, купив кілька будинків у Миколаєві, допомагав голодним у 1921 р., одружився з дівчиною з тієї ж Димівки. Оце й усе. А вночі 27 березня 1924 р. Григорія Малиновського застрелили з обріза.
Така ось історія. Заплутана вкрай. Адже так і не доведено, хто справді винний. Чи куркулі, чи радянські апаратні виродженці, чи троцькісти, а чи, може, вбивство дійсно сталося просто на побутовому грунті? Проте, сумнівно, що це колись вдасться з'ясувати достеменно.
Посмертна слава сількора померхла давно. Зняли пам'ятник, перейменували село: з Малинівки на Радянське, потім - Підлісне. Вилучили зі "святців" димівську справу. Недавнього ідейного мученика, взірець для молоді і недремне око за всілякими ворогами народу, навіки забули. Мимоволі дивуєшся, як компартійна ідеологія на рівному місці, з нічого "ліпила" своїх численних героїв.
Молодь України. - 1999. - 18 трав.
ЯКА ВУЛИЦЯ ВЕДЕ ДО ХРАМУ?
Назви сучасних вулиць Берислава добре відомі. Проте, майже усі вони набули цих назв у 20-і роки, після утвердження більшовицької влади. Попередні ж назви забули вже й старожили.
На середину 20-х років у Бериславі, який сильно постраждав у роки громадянської війни, мешкало 7371 чоловік, що жили у 1760 будинках і квартирах. Три десятки вулиць поділяли місто на 151 квартал. Нумерація йшла з боку західної частини. Тоді там були малозаселені квартали, де стояли поодинокі будинки. Отож, десь до району сучасного педучилища там вулиць взагалі не було, лише значилося Слободка і Забалка. І аж з 22-го кварталу з'являються назви вулиць Воронцовська, Миколаївська, Канатна, Потьомкінська, Суворовська. Планування тоді дещо різнилося від сьогоднішнього, тож назвати нинішні їхні відповідники достеменно важко. Однозначно хіба те, що вул. 1 Травня до мосту звалася Поштовою. Після балки Кизи-Кермен та Басанки починалося майже сучасне поквартальне планування з повздовжніми і поперечними вулицями. Центральною була Катеринославська, яка після встановлення червоної влади відразу стала вулицею Троцького. Та за кілька років цей "вождь світової революції" попав у немилість до недавніх соратників, а тому й вулиця набула сучасної назви - 1 Травня. Найперші перейменування торкнулися ще Поліцейської вулиці (Гоголя) та Пушкіна (Шевченка). Натомість ім'я Пушкіна отримав Безіменний провулок, який зараз є по-суті продовженням вул. Шевченка. Далі наведу перелік старих та нинішніх назв вулиць центру:
Велика Садова - Садова.
Олександрівська - 25 Жовтня.
Успенська - Леніна.
Каховська - Урицького.
Базарна - Карла Маркса.
Воскресенська - Рози Люксембург.
Єврейська - 8 Березня (на початку 20-х років недовго називалася Раковського).
Дворянська - Луначарського.
Торгова - Кірова.
Катерининська - Свердлова.
Купецька - Куйбишева.
Бериславська - Комсомольська.
Матроська - Мануйленка.
Солдатська - Червоноармійська.
Табірна - Гагаріна.
Бульварна - Павловського.
Вулиці Херсонська та Ярна (Овражна) перейменувань уникли. Уздовж Дніпра до затоплення ще були короткі вулиці та провулки Дніпровська, Набережна, Кисла Пристань, Логовська Пристань. За Ярною знову починалися малозаселені квартали з однією загальною назвою - Пойдунівка. Перейменування провадилися не лише у 20-30-і роки, а тривали й у повоєнний період. Під час німецької окупації "нові хазяї" поначеплювали були свої назви. А життя триває. І назви вулиць є віддзеркаленням певного історичного періоду, якоїсь ідеології. Зараз питання у тому, наскільки вони відповідають потребам становлення Української держави та національно-культурного відродження нашого народу. Наведу приклад анекдотичний. Покоління бериславців, а з ними й деякі державні мужі вулицю 25 Жовтня, найменовану так за старим стилем жовтневого перевороту у Петрограді 1917 року, стали називати й писати як 25 років Жовтня. Тож і виходило, що коли додати 25 та 17, то вона була названа на "честь" фашистської окупації 1942 року. Врешті-решт з цим розібралися. Набагато серйозніше з іншими назвами. Більшість з них носять імена людей, які жодного відношення ніколи не мали до Бериславщини, а то й України взагалі. Леніна, Маркса, Енгельса, Чапаєва, Цеткін, Лібкнехта, Ворошилова, Будьонного, Дзержинського, Луначарського, Кірова, Куйбишева, Свердлова, Люксембург, Урицького, Котовського, Щорса, Артема, Крупської, Калініна, Пархоменка, Горького, Фрунзе, Островського тощо. Ще є - Колгоспна, Радгоспна, Комінтерна, Комсомольська, Червоноармійська. Ще кілька, даруйте, просто дебільних назв на кшталт Лікарняного чи Мисливського провулків. А де ж Україна, де представники ЇЇ культури, її еліти, події стародавньої й новітньої історії? А ось: Шевченка, Франка, Козачий провулок, Запорізький провулок та ще хіба Балка Кизи-Кермен. Оце й усе і більше годі й шукати!
Розуміючи, що імена пролетарських "авторитетів" у недавні часи насаджувалися з ідеологічних міркувань, мушу зазначити, що серед наведеного вище переліку комуністичних ідолів надибуємо й таких, які відверто висловлювали людиноненависницькі ідеї чи, м'яко кажучи, нелюбов до України та її народу. Про Леніна зараз говорити не будемо - вже оприлюднено чимало правди про "найлюдянішу людину". Візьмемо єврея Маркса, який про своїх однокровців говорив так, що у них "химерична національність". І сподівався, що колись "єврей стане неможливим". Чи не це намагався здійснити Гітлер при вирішенні "єврейського питання"? А сталінська антисемітська політика? Росіян Маркс зве жалюгідними каналіями, закликає до "нещадної боротьби не на життя, на смерть зі слов'янством". Ще один мізантроп і товариш основоположника Енгельс говорить про слов'ян як про залишки, недобитки, барахло, марно втрачений продукт, оголошує про "єдиного дійсно страшного ворога - Росію" і кличе "криваво помститися слов'янським варварам".
"Буревісник революції" Максим Горький називав українську мову "нарєчієм" і категорично виступав проти визнання її людською мовою, протестував проти перекладу своїх творів українською та ще й звинувачував українців у пригніченні росіян. Отакої.
Роза Люксембург також дуже "любила" нашу Батьківщину, отож і писала: "Україна ніколи не була нацією, ні державою, без будь-якої національної культури, якщо не рахувати реакційно-романтичних віршів Шевченка". Ну, як таку діячку було не увічнити у назві бериславської вулиці?
Або візьмемо ще одного борця за народ - Моісея Соломоновича Урицького, єврея з Черкас, меншовика, потім - більшовика, емігранта, одного з керівників жовтневого перевороту у Петрограді, після якого очолив Петроградську ЧК. На цій посаді проводив активну політику впровадження "червоного терору". Особисто хвалився секретареві датського посольства, що підписав за один лише день 23 смертних вироки. У Петрограді за його керівництва були забиті тисячі безневинних чоловіків, жінок, дітей. Доведений до відчаю терором молодий поет (теж, до речі, єврей) Канегіссер застрелив Урицького. Влада відповіла на це новими розстрілами по усій Росії тисяч заручників. Лише наступної після убивства ночі, Петроградська ЧК, за свідченням відомого письменника Алданова, забила 500 безневинних чоловік.
Нарком освіти радянського уряду Луначарський нікого не стріляв. Він лише готував інтелектуальну базу для цього, а тому й писав: "Ми ненавидимо християнство і християн. Навіть найкращих з-поміж них ми мусимо вважати нашими найгіршими ворогами. Вони навчають любові до ближнього і милосердя, що суперечить нашим засадам. Християнська любов є перешкодою до поширення нашої революції. Геть з любов'ю до ближнього. Те, чого ми потребуємо, - це ненависть. Ми мусимо навчитися ненавидіти, бо тільки тоді ми можемо здобути світ".
І прізвищам усіх цих і їм подібних людей названі бериславські вулиці? Чи не блюзнірство?!
Чотири роки тому Бериславська районна організація Товариства "Просвіта" ставила питання щодо упорядкування назв вулиць міста відповідно потреб держави Україна. З цією метою було проведено опитування мешканців вул. Р.Люксембург на предмет їх ставлення до перейменування її на вул. Богдана Хмельницького. З тридцяти трьох опитаних позитивно відповіли 16 чол., негативно - 7, решта не висловила певної думки або були байдужими. Та найдивовижніше те, що з усіх респондентів лише один (!) знав, хто така власне Роза Люксембург. Інші або не знали таку взагалі (8 чол ), або заявляли, що вона "пісательніца". А один молодик навіть зізнався, що ніколи не чув про таку, а над назвою вулиці не замислювався. Ніхто з опитаних не знав попередньої назви вулиці. Одночасно кілька десятків мешканців вул. Урицького письмово виступили за повернення старовинної назви - вул. Каховська. Однак, сесія тодішньої міської ради, розглянувши обидва подання, вирішила відхилити їх "в зв'язку зі фінансовою неможливістю проведення цієї роботи" (орфографія документа збережена), хоча скільки і на що конкретно потрібно коштів, з'ясувати не вдалося.
Звичайно, в умовах безупинного погіршення соціально-економічного становища у державі та багаторічного нівелювання національної самосвідомості більшості населення наших країв, чимало хто ставиться до питання перейменувань з чисто споживацьких, "ковбасних" міркувань, мовляв, а що воно нам дасть? І переконувати таких, як правило, - марна трата часу. Тож тут треба апелювати до здорового глузду і свідомості тих, хто ще не зовсім збайдужів і зашкаруб у своєму ставленні до Батьківщини та свого народу.
Маяк. - 1999. - 31 лип.
"НЄСОКРУШІМАЯ І ЛЄГЄНДАРНАЯ"
У недавні часи одним з найгаласливіших більшовицьких свят було 23 лютого, розрекламоване як день створення радянської армії. Проте ще в роки перебудовні знято пропагандистську мішуру довкола цієї дати і документально доведено, що аж ніяких героїчних дій цього дня червоні війська не вчинили. Та, мабуть, і досі знайдеться чимало уболівальників за "єдиною й неділимою", які охоче "хряпнуть" 23 лютого по пляшці бурмотухи на честь винесеної у заголовок армії.
Ну, "несокрушімость" її добре відома - бита-перебита Колчаком, Денікіним, Врангелем, Маннергеймом, Махном, Григор'євим, Гітлером, афганськими моджахедами, - вона, усе ж, більш "легендарна". Справді, легенди про Червону армію ходили від самого початку її створення. Щоб ніхто не звинувачував автора в упередженості, не буду цитувати генералів білої армії, емігрантів, князів та міністрів старого режиму. Звернемося до офіційних документів, які виходили з-під пера червоноармійських ватажків та представників радянського апарату.
Почнемо зі спогадів Першого секретаря ЦК КПРС Хрущова: " У 1920 р. ми, розгромивши денікінську армію, вийшли до Новоросійська. Наш 74-й полк 9-ї стрілецької дивізії зайняв Тамань... У Краснодарі нас розташували в Будинку благородних дівчат з парком, чудовими залами, спальними кімнатами, тумбочками біля кожного ліжка. Цей будинок зайняли бойові, але не такі благородні бійці. Вже через два дні до туалету увійти було неможливо, тому що люди не вміли ним користуватися. Спочатку його загидили, а потім узялися за парк. Через місяць і до парку ходити стало неможливо".
Тепер візьмемо "найгероїчнішу, легендарну" Першу Кінну будьоннівську армію. Гучні перемоги над мирним населенням вже тоді схвилювали частину вельми не сентиментального більшовицького керівництва. До центру безперервно надходили повідомлення про страшенний бандитизм, що його чинять червоні бійці. Воєнком 42-ї стрілецької дивізії Чорний доповідав: "Немає жодного населеного пункту, у якому побували будьоннівці, де не чувся б безперервний стогін мешканців... Виламували скрині, відбирали жіночу білизну, гроші, годинники, столовий посуд та інше. Надходили заяви про зґвалтування й мордування. Коні вводилися до кімнат". Відомий діяч ЧК Петерс також повідомляв: "армія Будьонного почала займатися грабіжництвом, пиятикою у Ростові. Про погроми будьоннівців місцеві товариші розповідають жахи... приводять до штабу різних жінок, аж до вуличних". Ще один чекіст Мельничанський свідчив: " у містечку Любар був влаштований справжнісінький погром, причому, за розповідями, там було убито близько 60 євреїв... у містечках Прилуки й Вахновці розгромлені винні заводи, були погроми. У Прилуках убито 21 чоловік, 12 поранених і багато зґвалтованих жінок і дітей. За розповідями обивателів, жінок ґвалтували на вулицях на очах у всіх, чимало з дівчат погарніше взято до обозу. У Вахнівці 20 убито, кількість поранених і зґвалтованих невідома і спалено 18 будинків". А начальник політвідділу армії Жилинський, який сам разом з будьоннівцями пройшов частину їхнього "героїчного" шляху, писав: Комсклад пиячить, грабує разом з червоноармійцями, наказує ординарцям своїм доставити для них курей, гусей, одяг, а іноді й золото та інші коштовності... Військовополонених роздягають; порубали 150 полонених, захоплених у Новоград-Волинську. Населення Житомира та Бердичева геть чисто пограбоване... До Червоної Армії ставляться з недовірою, а часом і зі злістю, завдяки постійним реквізиціям коней, підвод та різних продуктів".
Для прикладу наведу й витяги з документів Херсонського обласного державного архіву. Так, "у Тягинській волості червоноармійці не випускають на поле селян для сівби... сівба озимини та молотіння припинилися. Бериславському районі при пересуванні Латдивізії хуторах Іванівка Криті колодязі спалено багато соломи полови, багатьох пограбували", "Білозерці був випадок селяни рушили поле засівати озимі хліба для Червоної армії. Селян Івана та Григорія Здибай червоноармійці наздогнали за селом побили їх і відібрали коней", "Великій Олександрівці 1-а стрілецька дивізія вправлялася бомбометанні зайнявши для цього ділянку селянина Боберця і зіпсували озимину", "у Новосевастопольській волості загін 51 Дивізії ні у кого не запитуючи забирає лишки підвод на протести відповідає лайливими словами". У січні 1921 р. окружний продкомісар доповідав Херсонському повітвиконкому: "за час з 1-го по 15-е жовтня 1920 р. військовими частинами, що проходили, зовсім не виконувався наказ по армії про залишення 60% транспорту для обслуговування продовольчих потреб, в усіх районах військові частини забирали усі 100% транспорту. Будьоннівські частини 4 та 6 дивізії у м. Володимирівці самовільно, без відома райпродкомісара забирали борошно зі складів, заготоване для сівби зерно та інші продукти, забрали усі... лантухи, призначені для виконання розкладки. Причому, ніяких виправдальних документів не залишали. Окрім того, ці ж частини грабували усіх селян без винятку, не роблячи різниці між куркулями і бідняками. У Бериславському районі частинами 9 латполку були забрані підводи мобілізовані для обслуговування продовольчих завдань, причому був побитий прикладами гр. Федір Шаповалов, у побитті його взяв участь командир Латполку. Продагент Галаганов був побитий палицями тими ж частинами Латполку, причому сіно, яке він віз, було скинуте з гарби, а остання відібрана".
Усе це не повинно дивувати. Адже, усупереч багатотомним опусам радянських псевдоісториків про робітничо-селянський склад Червоної армії, член Реввійськради радянської республіки, один з творців цієї армії Окулов заявив: армія Будьонного складається з "декласованої вольниці, для котрої нічого не потрібно, лише "трішечки різати", - кого, за що - це рішуче байдуже". Найпоширенішими серед червоноармійців гаслами були: "За Совєти без комуністів!", "Бий жидів, рятуй Росію, "Розіб'ємо козаків, а потім візьмемося за комуністів". Легендарні вояки за доповідною "всеукраїнського старця" Петровського "громили наших продзагонівців, не давали заготовляти хліба, брали усе собі, говорячи, що жидів і комуністів годувати не треба. Це було у Лубнах Полтавської губ. І у Єлизаветграді Миколаївської губ." Серго Орджонікідзе спокійнісінько визнавав, що у Червоній армії "пияцтво і грабіжництво давнє явище". Тієї ж думки дотримувався і Ворошилов: "у нас, як і раніше, буяє бандитизм, горлохватство і навіть розбій". Тож не дивно, що за визнанням Окулова, "при наближенні наших військ мирне населення нерідко озброюється, чинить нам відчайдушний спротив, а в разі поразки поголівно тікає, захоплюючи з собою усе, що можливо, а лишки ховаючи або знищуючи".
Повний розвал Робітничо-Селянської Червоної Армії став темою обговорення військової секції VIII з'їзду РКП (б) у березні 1919 р. Той таки Окулов навів приголомшуючі факти: "політичний комісар "Стальної дивізії" доповідає, що у дивізії застосовується тілесне покарання - нагаї. Політичний комісар 1-ї камишанської дивізії від 20 листопада доповідає, що у дивізії застосовується пороття. Начальник Вольської дивізії від 19 листопада повідомляє, що у дивізії мордобій. Політичний комісар революційного імені Троцького полку б'є червоноармійців. Начальник військового контролю від 27 листопада доповідає, що у камишанській дивізії створений тимчасовий польовий суд, який виніс вирок до тілесного покарання у трьох випадках, а командир дивізії віддав цей наказ. Це значить, що фізичне покарання у комуністичній армії було узаконеним Інститутом, який ніхто ні від кого не приховував". Додам, що у даному випадку мова йшла про 10-у армію на чолі з ще одним легендарним тричі героєм Ворошиловим. А ось витяги з наказів по Таманській армії: "Глушкову, звинуваченому в образі дією фельдшера Степанченко, дати 50 ударів канчуком. Логутіній, звинуваченій у видачі товаришів, дати 50 канчуків. Арутюнову Меліку, звинуваченому у перекуповуванні та продажу старого плаття з метою спекуляції - дати 50 канчуків. Грибенку Павлу за пияцтво, крадіжку спирту і словесну образу ротного командира дати 25 канчуків. Охотникову дати 150 канчуків, по 50 канчуків щоденно; Щербакову - дати 35 канчуків; Крюкову - дати 25 канчуків..."
Не дивно, що до такого війська ніхто добровільно йти не хотів. Нарком військово-морських сил України Подвойський доповідав: "військовозобов'язані дійсно збиралися на збірні пункти у великій кількості, але там починалися імпровізовані мітинги, йшла відверта сильна протирадянська агітація, наростало збудження, що набирало місцями загострений характер (Суми, Валки, Богодухів, Мерефа, Зміїв), і у кінцевому результаті мобілізовані розходилися по хатах". Не менш характерні й слова Сталіна, мовлені на тому ж з'їзді РКП (б): "елементи неробітничі, які становлять більшість нашої армії - селяни, вони не будуть битися за соціалізм! Не будуть! Добровільно вони не хочуть битися... непролетарські елементи, що складають більшість нашої армії, битися добровільно за комунізм не хочуть". Дійсно, улітку 1918р. Червона армія отримала лише 19,6% запланованих за мобілізацією військовозобов'язаних. Тоді ж Ленін, Сталін, Подвойський пропонують головний аргумент більшовизму - репресії. Так, "вождь світового пролетаріату" кидає гасло: "потрібна залізна дисципліна... Без дисципліни заліза, без дисципліни, здійснюваної, між іншим, пролетаріатом над середнім селянством, нічого здійснити не можна".
Йому вторить Сталін: "ці елементи примусити воювати, йти за пролетаріатом не лише у тилу, а й на фронтах, примусити воювати з імперіалізмом".
Насилля викликає спротив населення. У 1919-20 рр. нараховувалося 2.846.000 дезертирів з Червоної армії. Тому начальник мобілізаційного управління Всеросголовштабу Лебедєв визнав: "чисельність армії до цього часу достеменно встановити не вдалося". Більш того, лише за три місяці 1919 р. в Україні відбулося 328 повстань проти більшовицької влади, на придушення яких було кинуто 180 000 бійців начебто "робітничо-селянської" армії. У цій війні не було місця поняттям честь, совість, мораль, милосердя, любов до ближнього. Адже сам головнокомандувач більшовицьких військ Троцький наказав усім усвідомити, що "нашій Червоній армії поставлена настільки велика мета, що ніякі жертви не можуть виявитися надто високими задля її досягнення". Йому відлунював командувач радянськими військами в Україні сумновідомий каратель Муравйов, який, за свідченням секретаря армійського комітету 1-ї революційної армії Цвангер, гукнув до своїх вояків: "Наше бойове завдання - узяти Київ. Після взяття Києва ви можете повернутися додому і влаштувати свої справи. Що стосується ваших потреб, то після взяття Києва ви усім будете задоволені. Йдіть у Київ і беріть його. Усе ваше. Жаліти київських мешканців нічого. Вони терпіли гайдамаків - хай узнають нас і отримають відплату. Ніякої жалості до них. Кров'ю заплатять вони нам. Коли треба, то каменя на камені не залишимо". Цей Муравйов - улюбленець Леніна - відомий такими страшенними жорстокостями в Україні, що навіть шеф ЧК Дзержинський визнав: "Гірший ворог наш не міг би нам стільки нашкодити, скільки він приніс своїми жахливими розправами, розстрілами, самодурством, наданням солдатам права грабування міст і сіл". Та ба! Через кілька днів відкликаний до Москви і заарештований за перевищення службових повноважень, цей більшовицький убивця був призначений на Східний фронт, де повністю віддячив своїм благодійникам: підняв проти комуністів заколот. Воістину, "нєсокрушімая і лєгєндарная"!
Та ж чи він один такий "добродій"? Ось Гавен, член Кримського ревкому, б'є себе у груди: "Вважаю необхідним нагадати, що я застосовував масовий червоний терор ще у той час, коли він ще партією офіційно не був визнаний. Так, напр., у січні 1918 року я, користуючись владою гол. Севаст. Військово-Револ. комітету, наказав розстріляти понад п'ятсот офіцерів-контрреволюціонерів".
Не менш колоритна постать - Аркаша Голіков, він же Гайдар, котрий у 14 років став більшовицьким бойовиком, а у 17 - командиром полку. За власним визнанням, у його полку "нагайка використовувалася при допитах бандитів за наявності доказів", а замість підписів на офіційних документах він умокав кров з надрізаної руки. Закінчилося сумно: вищий командир рішуче написав доповідну: "моє враження: Голіков за ідеологією неврівноважений хлопчисько, що скоїв, користуючись своїм службовим становищем, цілу низку злочинів" і навіть вимагав його судити і розстріляти. Замість цього Гайдара віддали на огляд лікарів, які встановили діагноз: "травматичний невроз" - невиліковне стійке порушення сну, тимчасове зниження інтелектуальних здібностей, схильність до жорстокості, збудженість. Гайдара виключили з партії за "жорстоке поводження з полоненими". Через багато років він писав у власному щоденнику, що йому часто снилися люди, "убиті мною у дитинстві".
Продовжувати можна далі й далі. Та й цього досить, щоб оцінити ступінь "легендарності" Червоної армії.
Молодь України. - 1999. - 23 лют.
ВЕДМЕЖА ПОСЛУГА ПРЕЗИДЕНТОВІ, АБО УСЕ ЦЕ ВЖЕ КОЛИСЬ БУЛО
Ще наприкінці минулого навчального року Міністерство освіти України спустило до низових ланок Наказ № 134 від 12.05.2000, у якому зобов'язувалося місцеве освітянське керівництво… (що б Ви думали?) … вилучити з навчального процесу підручник "Новітня історія України. Частина II. 1941-1995" (автори Ф.Турченко, П.Панченко, С.Тимченко. - К.: Генеза, 1995), виданий українською та російською мовами. Чому, за що такі державницькі гоніння на один з кращих підручників, виданий масовим накладом тоді в державі? Виявляється, "у зв'язку з недостовірністю інформації, викладеної у розділі 5". Вказуються і сторінки "недостовірної інформації". Що ж там такого крамольного? Усе просто як господарське мило - мова йде про часи прем'єрства Л.Д.Кучми. Щось не сподобалося на двох (!) з 352-х сторінок книги невідомому, але ревному цензорові з Міністерства аж через п'ять років після її видання. Чи то згадки про інфляцію і зростання цін, чи позиція Леоніда Даниловича щодо Чорноморського флоту, чи твердження про деякі його тодішні помилки. Хто знає? Де саме та "недостовірність"? Та взагалі нічого мізкувати - вилучити і край! По більшовицькому, по революційному!
І заходилися вилучати. Як колись вилучали музейні, затим церковні цінності, потім - зерно у селян, потім - деякі твори Леніна, затим - Сталіна, ще пізніше - Хрущова; як вилучали книги Грушевського, Пастернака, Дудінцева, Брайчевського, Солженіцина та інших, як замальовували й видирали портрети косіорів, постишевих, чубарів, бухаріних, рикових, троцьких, берій і їх прісних. Усе це вже було! Чим закінчилося - теж відомо. Чи варто знову наступати на граблі?
Та й взагалі, хто це там безіменний вирішує, що в історії є достовірним, а що ні? Хотів би запитати у нього, чи достовірно, що існувала Атлантида? Або, чи достовірно, що український народ за останній шість років став заможнішим? А наскільки правомірно вилучати книги з правової точки зору? До речі, подібних наказів щодо вилучення підручників з леніними, комуністичними догмами, серпочками й молоточками я щось не пригадую.
Коли й були якісь недоречності у згаданому підручнику (де їх не буває?), чи не розумніше й дешевше було б довести до відома, у чому саме вони полягають, рекомендувати (!) змінити текст чи бодай випустити невеликий додаток до нього. Ні, на це кеби не вистачило. Краще залишити десятки тисяч школярів без підручника. Так швидше, простіше, а головне - по нашому - по дурному! І, хоча вже вийшло 2-ге видання, виправлене і доповнення, з'явилися інші посібники - коли це вони дійдуть до учнів, особливо у сільській глибинці?
Мені ж цікаво, чи знає Леонід Данилович про стаханівську запопадливість і завзятість паперових душ з Кременевого відомства? Чи схвалює цю "ведмежу послугу", над якою тішаться учителі. Мовляв, уся справа у тому, що на обкладинці підручника портрет не другого, а першого Президента України. Одні загадки.
А що ж діти? А діти, як колись писав класик, лишилися "у разбитого корыта".
Стаття відправлена 4 жовтня 2000 р. у "Голос України".
ОКЕАНСЬКІ КУЛЬБІТИ СТАЛІНА З ГІТЛЕРОМ
Таємне співробітництво Радянської Росії, а потім СРСР з Німеччиною у період між двома світовими війнами вже не є ні для кого секретом. Після приходу Гітлера до влади ці стосунки поступово згорнулися. Новий їх розвій почався відразу після підписання зловісного договору Молотова-Ріббентропа. Деякі аспекти співробітництва у період 1939-41 рр. відомі значно менше. Зокрема, таким фактом є використання військовими кораблями нацистської Німеччини територіальних вод країни Рад у Північному Льодовитому океані.
Друга світова війна почалася з нападу Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 р. 17 вересня зі сходу підступно ударили радянські війська. І того ж дня два німецькі допоміжні кораблі з'явилися на рейді Мурманська з вантажами для майбутньої бази. У порту вже стояли кілька німецьких суден, які заскочила тут війна. Серед них був і знаменитий океанічний суперлайнер "Бремен" - найкомфортабельніший корабель тих часів, володар "Голубої стрічки Атлантики", яку отримав за світовий рекорд швидкісного перетинання океану. Відразу після початку бойових дій "Бремен" раптово з'явився у Мурманську, виник конфлікт, який залагоджувати їздив сам нарком ВМФ СРСР М.Кузнєцов. Простоявши майже до середини грудня 1939 у порту, моряки лайнера дарма часу не гаяли, використавши його на розвідницьку діяльність.
28 вересня Молотов і Ріббентроп остаточно поділили Польщу, підписавши договір про дружбу і кордон. Одним з пунктів договору було зобов'язання радянського уряду надати порт або місце для будівництва морської бази на Півночі. Сам Мурманськ, який просили для використання гітлерівці, під базу не віддали, оскільки це не могло залишитися утаємниченим для воюючої Великої Британії і означало порушення Радянським Союзом нейтралітету. Отож, радянське керівництво запропонувало два варіанти для майбутньої німецької бази на Кольському півострові. Німці обрали один з них, дали назву форпосту - "База Норд", а заразом попросили виділити ще й бухту біля Владивостока. Нові друзі радянських вождів і тут не гаяли часу і вже 23 жовтня привели до Мурманська захоплений ними американський корабель з контрабандою. США заявили Москві рішучий протест, що вимусило владу виставити корабель з порту разом з німецькою призовою командою на борту.
Тим часом по сусідству, у Мотовській затоці ударними темпами йшла будова. Готувалася база насамперед для німецьких крейсерів, що мали діяти на англійських полярних комунікаціях. Усе це, звичайно, робилося у глибокій таємниці, у чому зацікавлені були обидві сторони. У Москві, проте, чудово розуміли, що довго її зберігати не вдасться і натякали, що були б раді припиненню робіт до прояснення міжнародної ситуації. Та виручили німці. Окупувавши у квітні 1940 р. сусідню Норвегію з її численними шхерами, бухтами, з фьордами, де самому дідьку можна було сховатися. Потреба у "Базі Норд" відпала сама. На початку вересня 1940 р. послу у Москві Шуленбургу було вказано, що німецький "військовий флот має наміри відмовитися від наданої йому бази на мурманському узбережжі, оскільки у даний час йому достатньо бази у Норвегії". Від імені імперського уряду Шуленбург висловив кремлівським мудрецям подяку за неоціненну допомогу. Мабуть, таки справді допомога фашистам з боку комуністичних заправил була суттєвою, бо Радянському Союзові навесні 1940 р. передали недобудований важкий крейсер "Лютцов" (майбутній "Петропавлівськ", згодом "Таллінн"); тоді ж головком німецького ВМФ Редер пропонував передати СРСР норвезький порт Трьомсе, що Гітлер, проте, відхилив. Та співробітництво тривало. Радянська сторона обслуговувала гітлерівські кораблі у портах Баренцова моря, перевантажувала у Мурманську товари, закуплені за кордоном, з німецьких суден на потяги, що через Ленінград безперешкодно йшли до Берліна, постачала теплий одяг німецьким воякам на Півночі. Одним з найхарактерніших фактів злочинного співробітництва стало секретне проведення німецького бойового корабля Північним морським шляхом уздовж усього узбережжя СРСР у Тихий океан.
Ще у червні 1940 р. колишній звичайний пароплав, переобладнаний у допоміжний крейсер "Комета" з 270 людьми екіпажу, озброєний 6-дюймовими гарматами, зенітками, мінами, торпедами, гідролітаком і найсучаснішими технічними засобами, вийшов з захопленого німцями польського порту Гдиня. Місяць плавання уздовж Скандинавії він йшов під червоним прапором, змінивши назву, амплуа і порт приписки - криголам "Семен Дежньов" з Ленінграда. Діставшись територіальних вод Радянського Союзу, корабель підняв німецький прапор, ставши пароплавом "Данау". Прийнявши на борт радянських лоцманів, німці рушили до Берінгової протоки. Прикметно, що фашистський крейсер почергово супроводжували криголами під характерними назвами … "Ленін", "Сталін", "Каганович"! З рекордним часом у 23 доби "Комета" пройшла Північним морським шляхом, вивчивши і ретельно занотувавши усі дані про радянські метеостанції, океанічні глибини, стан крижаного поля, температурний режим тощо. Менш ніж за рік усе це знадобилося нацистським флотоводцям у боротьбі з радянськими суднами. А поки що командир "Комети" капітан 1-го ранку Р.Ейсен висловлював подяку і вдячність, підкреслюючи, "що усі мої прохання виконувалися; в усіх питаннях, пов'язаних з проведенням, мені йшли назустріч". 6 вересня 1940 р. крейсер проскочив Берінгову протоку і увійшов до Тихого океану, знову перетворившись у "Дежньова". 17 місяців опісля він рейдерував на Далекому Сході, потопивши 9 торговельних кораблів майбутніх радянських союзників по антигітлерівській коаліції загальною водотоннажністю понад 57 тисяч тонн. У листопаді 1941 р., пройшовши 90 тисяч морських миль і здійснивши навколосвітнє плавання, "Комета" повернулася додому. Командиру Ейсену присвоїли звання контр-адмірала. 14 жовтня наступного року допоміжний крейсер "Ком
