БОРОТЬБА - "ХВОРОБА" КОМУНІСТІВ
Комуністи боролися й борються з усім і усіма: з царатом і буржуями, есерами та кадетами, меншовиками й троцькістами, куркулями, шкідниками, "ворогами народу", сіоністами та космополітами, імперіалістами, буржуазними націоналістами й бандерівцями... А ще - з генетикою, кібернетикою, комунікатикою, політологією, із Сахаровим і Григоренком, з Прибалтикою та незалежною Україною, з рухівцями й державною мовою... Перелік далеко не повний. До того ж він постійно поповнюється - боротьба триває. Вона вже давно стала маніякальною ідеєю комунізму, а "хвороба" прогресує.
Нині все це добре відомо. Та значно менше знаємо про деякі інші стадії "хвороби" - початкові.
Відразу після жовтневого перевороту почалася перебудова сексуального життя. Олександра Коллонтай, та, що згодом стала першою жінкою-послом, 1923 року через часопис "Молода гвардія" пояснила комуністам, що в період революційної ломки суспільства вони не мали права відвертати увагу од революції заради любові і повинні були обмежуватися лише задоволенням статевої потреби, а тепер, коли будується нове суспільство, комуніст має право і на високе почуття. Щоправда, при цьому йому належить цілком підпорядковуватися революційній справі пролетаріату.
З більшовицькою прямотою вирішував усі сексуальні проблеми і відомий на той час педагог Залкінд. 1924 року він видав брошуру під назвою "Дванадцять статевих заповідей революційного пролетаріату". З цього опусу дізнаємося, що "Статеве життя - для створення здорового революційно-класового потомства, для належного бойового використання усього енергетичного багатства людини, для революційної доцільної організації його радостей, для бойового формування внутрішньокласових відносин - ось підхід пролетаріату до статевого питання". Та будьте пильними, комуністи! "Статевий потяг до класово-ворожого об'єкта є таким же збоченням, як і статевий потяг людини до крокодила, орангутанга". Але й це ще не все. Якщо хтось із подружжя кидає іншого, то той має мислити так: "Якщо відхід од мене статевого партнера пов'язаний із посиленням його класової міцності, якщо він замінив мене іншим об'єктом, у класовому значенні більш цінним, яким же антикласовим, ганебним стає в таких умовах мій ревнивий протест. Статеве повинне в усьому підпорядковуватися класовому, нічим останньому не заважаючи, в усьому його обслуговуючи".
Тоді ж відомий діяч ВКП(б) Сольц (якого чомусь називали "совість партії") у роботі "Про партійну етику" пояснив: "Безладні статеві зносини, безсумнівно, шкідливо позначаються на організмові, підривають його сили, ослаблюють людину як борця, як комуніста. Сили людські обмежені: чим більше сил і уваги психічної і будь-якої іншої - віддається цьому аспекту життя, тим менше сил лишається на інші функції комуніста. Якщо він шукає багатоманітності у статевій галузі, то це, безсумнівно, забирає сили і дає нам комуніста з дефектом". Чи не через те, що комуністи дуже захоплювались... сексом, а, отже, ставали "дефектними", вони так і не спромоглись зробити в країні, де панували, нічого путнього?
Невдовзі прийшла черга спорту. Ще один борець за "світле майбутнє", перший наркомвоєнмор, якого партія невдовзі "кинула" на фізкультуру, Подвойський безапеляційно заявив: "Змагання і рекордсменство неприпустимі, вони є конкуренція, а серед робітничого класу конкуренції не може бути". Тоді ж він визначив і долю футболу: "Футбол шкідливий для робітника".
Водночас розгорнулася невпинна боротьба з... дитячою казкою. Ще 1923 р. столичний харківський часопис "Путь просвещения" проголосив: "Час вже викинути з інструментарію дитячого виховання це застаріле, педотехнічно відстале знаряддя - чарівну казку". Тут же вигулькнула якась Е.Яновська і звинуватила казку в шкідництві, бо та, бачте, прищеплює дитині страх і покору. Запитання авторка ставила риторично: "Чи потрібна казка пролетарській дитині?" І сама ж відповідала: "Баба-яга", і "Василиса-прекрасна", і "Кощій безсмертний", і "Сивка-бурка", і "Попелюшка" - тут усі улюблені герої, котрі породжують у дітях з одного боку найхибніші поняття про справжню красу людського життя, а з другого - страх, жах, релігійний настрій, міщанські забобони, віру в надприродні сили". І виголошує: "Розповідати дитині про бабу-ягу? Це майже те ж саме, що завести це страхіття за руку в кімнату".
Невдовзі до неї підпряглася і Надія Крупська, яка очолювала тоді Держполітосвіту: "У більшості казок... класово чужий нам зміст...Дитина беззахисна. І ми повинні захистити її від чужих розтлінних впливів". Ще: "Сповнені різних див казки ми вважаємо шкідливими. Вони заважають дитині розібратися в навколишньому світі, розвивають забобони, діють на її нерви, викликаючи почуття страху, живлячи нездорову фантастику, притупляючи почуття реальності". Авторка також виявила, що прихована мораль казки Пушкіна "Про рибака та рибку" "дуже мало має спільного з мораллю комуністичною".
Комуніст Григор'єв у журналі "Дитячий рух" пояснив, що "діти дошкільного та шкільного віку зовсім не потребують казки". Директор Українського Інституту педагогіки Попів доводив, нібито казковий світ "має свою рацію у хаотичному визискувальному докапіталістичному і капіталістичному суспільстві, але є безперечно шкідливим у нашу добу Великих Робіт".
До боротьби було залучено весь комсомол, і, на жаль, наркома освіти Скрипника, які однозначно кваліфікували казку як "праве збочення". Висновок був категоричний: "Казки як форма літературного твору пов'язуються з фантастикою, що відриває дітей від оточення, з антропоморфізмом, містикою тощо і тому шкідливі". Коли ж якимось дивом 1929 року "прорвалися" друком казки Андерсена, то ціла колегія Наркомату освіти України видала спеціальну постанову, де затаврувала автора, який жив кілька століть тому, в "суперечності з ідейними гаслами пролетаріату". А коли ще за два роки вийшли твори К.Чуковського, якийсь М.Миронов з більшовицьким запалом розставив усе по місцях: "Якби це було надруковано в збірці, присвяченій вивченню творчості божевільних і видано якимось психіатричним інститутом, то... питання не виникали б".
Таким чином, комуністи казкам не вірили - вважали за божевілля. Колись. Та тим не менше, це переконання не заважало комуністичним ідеологам розповідати казки про себе, формувати свою міфологію, плодити власних, майже фантастичних, "героїв". Боротьба, яка стала "хворобою", була головною складовою частиною комуністичного організму. "Хто не з нами - той проти нас!" - пригадуєте? Нинішнім же послідовникам ВКП(б) та КПРС-КПУ, які так само заражені боротьбістською "недугою", найрозумніше було б спрямувати свої сили на боротьбу саме із "хворобою" боротьби.
Молодь України. - 1997. - 16 груд.
АНАТОМІЯ ВИРОДЖЕННЯ
На брехні комуністи знову найбільшою фракцією увійшли до парламенту. Брехня пронизує всю історію комуністичного руху в усі часи в усіх державах. Але, як говорив Геббельс, чим неймовірніша брехня, тим більше в неї вірять. Особливо це стосується бідного, обмеженого, обділеного, безграмотного люмпена, на якого перетворили вожді компартії значну частку нашого народу з метою безроздільного володіння його умами й душами. Пограбовані до жебрацтва комуністичними керівниками, які нині враз оголосили себе позапартійними, демократами, соціалістами, "селянами", виборці, не розуміючи цього і не вдаючись до найпростіших міркувань, на березневих виборах знову проголосували за компартію. Адже та обіцяла швидке повернення до колишніх завоювань так званого "розвинутого соціалізму", негайну виплату і підвищення пенсій, зарплат, зниження цін і так далі, і тому неймовірне подібне. Рядові трудяги, які горбатяться з ранку до пізньої ніченьки і нічого за це не отримують, ладні були повірити у чергові побрехеньки комуністів і потрапити у їхні заручники, як це вже було у 1917-18 рр., коли зовні дуже гарні гасла "Мир - народам!", "Земля - селянам!", "Фабрики - робітникам!" обдурили переважну частину дорослого населення, втомлену розрухою й хаосом і купили їх. Розплата за довірливість не забарилася. За даними відомих російських та західних істориків, за роки комуністичного свавілля на теренах колишнього СРСР було винищено майже 90 мільйонів чоловік!!! Жовтневий переворот, громадянська війна, червоний терор, воєнний комунізм, ЧК, ГПУ, ОГПУ, культурна революція, колективізація, розкуркулювання, індустріалізація, три голодомори, погром церков, пограбування музеїв, репресії, вороги народу, ГУЛАГ, концтабори, буржуї, кадети, меншовики, троцькісти, дворушники, націоналісти, гегемоністи, сіоністи, білі, зелені, шкідники, космополіти, дисиденти, змова з Гітлером, Друга світова війна, агресії проти Угорщини, Чехословаччини, Польщі, Фінляндії, Афганістану, різня у Тбілісі, Вільнюсі, Сумгаїті, Баку, заколот у Москві: ось вони - "етапи большого путі"! І на кожному кроці - кров, кров, кров. А скільки тисяч, мільйонів життів забрали комуністичні експерименти в Китаї, Кореї, В'єтнамі, Кампучії, Кубі, Анголі, Гвінеї, Ефіопії, Сомалі, Нікарагуа, Лівії, країнах Східної Європи?! Комуністи просто не знають інших методів роботи, окрім насилля та кровопролиття. Ще Карл Маркс у "Маніфесті комуністичної партії" проголосив, що комуністи "відверто заявляють, що їх мета може бути досягнута лише шляхом насильницького руйнування усього існуючого суспільного ладу... Закони, мораль, релігії - усе це не більш як буржуазні забобони". Навіть у своєму вузькому середовищі комуністичні поводирі постійно "поїдали" один одного.
Комуністична партія (тоді - соціал-демократична) була заснована рівно сто років тому Леніним, Мартовим, Плехановим та Струве. Усього за кілька років перший оголосив трьох інших меншовиками, ліквідаторами і вигнав з країни Рад. Натомість наблизив Сталіна, Троцького, Бухаріна, Зинов'єва, Каменєва. Та невдовзі перший затаврував інших "ворогами народу" і винищив до останнього коліна усю ленінську гвардію. Однак наблизив Хрущова, Кагановича, Молотова, Булганіна, Маленкова, які після смерті "хазяїна" облили його з ніг до голови брудом, виваляли у комуністичній багнюці, заодно ще й прибивши свого друга Берію. Та усього через чотири роки хитрий "Лис Микита" повиганяв з усіх посад своїх поплічників, натомість наблизивши Брежнєва, Косигіна, Підгорного, Шелепіна. За що ті йому швидко віддячили, навісивши ярлики волюнтариста, начотника і вигнавши геть на пенсію. Леонід Ілліч також не довго міркував і поступово розігнав однодумців, у свою чергу наблизивши Андропова, Черненка, Горбачова, які оголосили попередника винуватцем застою й позбавили посмертно титулів та орденів. Потім Горбачов перегризся зі своїм протеже Лігачовим, усунув того з посади і наблизив Янаєва, Пуго, Бакланова, Язова, котрі наразі підняли заколот проти свого благодійника. Тимчасова "заборона" компартії, розвал СРСР, унезалежнення України - і вже з лав "оновленої" компартії вихлюпуються соціалістична, селянська партії. Потім із соціалістів вискакують "агресивно-прогресивні" соціалісти і Наталя Вітренко обзиває останніми словами недавніх кумирів Петра Симоненка й Олександра Мороза. Ще десь вигулькує якась КП(б)У. Одне слово, серед собак жити - по-собачому брехати. Не здивуюся, коли через певний час нео-революціонери засудять і затаврують у черговий раз нинішніх "авторитетів" за опортунізм, зраду ідеалів, угодництво - Симоненка, Мартинюка, Моїсеєнка, Самойлик... Причому, кожен раз наступники горлопанять, ніби до цього правили "не справжні комуністи", а от вони - справжні! І так до наступного повороту історії, коли вже їх зроблять "не справжніми".
Та й що тут дивного, коли сам засновник партії Ульянов-Ленін заявив: "Усюди, де можливо, ми будемо намагатися організовувати свої комітети, комітети партії... Залучати до неї ми повинні усіх без винятку: і кустарів, і пауперів, і жебраків, і прислугу, і босяків, і проституток". Дійсно, такого штибу людців комуністи охоче підбирали і підбирають. Візьмемо для прикладу 1937 р., коли було оголошено про побудову основ соціалізму. Серед секретарів райкомів партії 80,3% мали нижчу освіту, серед секретарів обкомів - 70,4%. Загалом, за документами ЦК, перед початком війни з Німеччиною у партії більшовиків 45,2% членів мали початкову освіту, 14,9% були малограмотними, а зовсім безграмотних нараховувалося 4,5 тис. чол (з вищою освітою були лише 6,2% партійців). Оце вам і "розум, і честь і совість нашої епохи"! Чи ж дивина, що повну безграмотність і тупість комуністи завжди компенсували жорстокістю?
Ленін писав: наша диктатура "є ні що інше, як нічим не обмежена, ніякими законами, абсолютно ніякими правилами не обтяжена влада, що опирається безпосередньо на насилля... Така влада є диктатурою, тобто опирається не на закон, не на формальну волю більшості, а прямо, безпосередньо на насилля". Через рік після захоплення влади комуніст Зинов'єв заявив: "Ми повинні повести за собою 90 мільйонів із ста, що населяють Радянську Росію. З останніми не можна говорити - їх треба знищити". Закономірно, що відразу знайшли спільне комуністи й фашисти. Якщо Муссоліні твердив: "більшовизм у Росії зник і на його місце став слов'янський тип фашизму", то улюбленець партії Бухарін був ще відвертішим: фашисти "більш ніж якась інша партія, опанували собі і застосовують на практиці досвід російської революції... Це повне застосування більшовицької тактики і спеціального російського більшовизму". Ще у 1926 р. один з лідерів українського Відродження Володимир Винниченко застеріг, що з "большевицького червоного яйця на очах вилуплюється фашизм". Багато діячів науки, культури, політики попереджали людство про загрозу комуністичного єства:
Д.Фонвізін: "Самі спроби здійснити подібні мрії загрожують суспільству руйнацією, поверненням його до стану дикості й повністю самовладної диктатури однієї особи".
І.Франко: у соціалістичній державі "особиста воля і особиста думка кожної людини повинні були б щезнути, завмерти... Люди виростали і жили б у такій залежності, під таким наглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах немає й мови. Народна держава стала би величезною народною тюрмою".
М.Бакунін: держава комуністична "привела б до найжахливішої мішанини, до найжалюгіднішого розкрадання і до наймерзеннішого деспотизму".
О.Герцен: "Соціалізм розвинеться в усіх фазах своїх до крайніх наслідків, до безглуздя".
Г.Плеханов: "Чи міг я думати, що моя проповідь наукового соціалізму приведе до усього того, що говорять і роблять зараз" (1917 р.).
В.Маклаков: "Одні більшовики помстяться іншим за все те зло, яке вони усі разом встигли зробити Росії".
А.Богданов: побудова соціалізму буде "програмою авантюри, найпохмурішої в історії пролетаріату, найважчої за наслідками".
М.Бердяєв: комуніст "не може жити без ворога, він втрачає пафос, коли ворога немає. І якщо ворога немає, його слід вигадати".
В.Короленко: більшовикам "доводиться брести усе глибше і глибше у заливаючих їх рух хвилях насильства і себелюбства".
С.Франк: "Соціаліст любить не живих людей, а лише свою ідею".
А.Окетто: (колишній генеральний секретар італійської компартії): "комуністичні режими - це режими, що ведуть до катастрофи".
Іван Павло II: "комунізм, втілена утопія, яка трагічно довела свою хибність".
З іншого боку, не можна забувати, що комуністична ідея, починаючи з Маркса, зародилася і довгі роки була поширена майже винятково в єврейському середовищі. На це є об'єктивні причини, але мова зараз не про них. Факт, що найближче оточення Леніна й Сталіна становили Бронштейн (Троцький), Розенфельд (Каменєв), Апфельбаум (Зинов'єв), Собельсон (Радек), Брилліант (Сокольников), Фінкельштейн (Литвинов), Епштейн (Яковлєв), Блюмберг (Пятницький), Лур'є (Ларін), Гольдштейн (Володарський), Козловський (Любимов), Губельман (Ярославський), Бауман, Шпіцберг, Анвельт, Штейнберг, Фенігштейн, Шліхтер, Гамарник, Якір, Мехліс, Ягода, Штерн, Розенгольц, Сольц, Каганович, Хатаєвич, Рухимович, Калманович, Мануїльський, Владимирський, Крестинський, Залуцький, Преображенський, Тухачевський, Раковський, Осинський, Серебровський, Павлуновський, Камінський, Дзержинський, Менжинський, Томський, Вишинський, Луначарський, Лозовський, Гуковський, Урицький, Зеленський тощо, хоча деякі з них вказували в анкетах, іншу національність. Розмова тут не про "єврейське засилля". Суть у тому, що комуністична ідея від самого початку була чужа українському народові, він її не сприймав. Саме тому навіть 1932 року у складі КП(б)У було лише 23% українців, а у 1929 р. у столичних міністерствах і відомствах нараховувалося 36,2%, в обласних держапаратах - 26,9% українців. І саме задля залучення українців до партії й була вигадана так звана українізація чи коренізація у 20-х роках. І саме тоді й пізніше, в умовах сталінського терору, єврейського голокосту у роки останньої війни, боротьби з космополітизмом, чимало українців, зрозумівши принади безроздільного владарювання, записувалися до лав компартії задля отримання чиновницького крісла, квартири, машини, секретарки та високої зарплатні. Усе це коштувало зовсім недорого - забути Україну, її історію, мову, культуру, щодня бити себе в груди на вірність "безсмертного вчення марксизма-ленінізма". Про рядових партійців - доярок, трактористів, слюсарів, лікарів - не говорю, бо вони й самі не розуміли, навіщо їм комуністична партія і що вони в ній робили, окрім сплати членських внесків. Та й досі не розуміють, хоча й проголосували значною мірою за неї, бо надто вже хочеться отримати зарплату, пенсію, дешеву ковбасу та хліб за 20 копійок.
Нині Україна стоїть перед вибором. Або мирний, украй важкий розвиток реформ, або знову кровопролиття, громадянська війна, винищення мільйонів громадян і ПОДІЛ ЇХНЬОГО МАЙНА МІЖ ЖИВИМИ. На певний час живі будуть задоволені. У цьому й полягає вся сутність комунізму. Тільки чи варто заради цього ризикувати життям своїх дітей, онуків, правнуків?!
Молодь України. - 1998. - 28 лип.
ОКАЯННІ ДНІ
Чимало вже написано про горезвісні сталінські судилища, після яких було страчено сотні тисяч представників тодішньої радянської еліти. Офіційні, широко розрекламовані процеси "московської контрреволюційної організації", "антирадянського об'єднання троцькистсько-зінов'євського центру", "правотроцькистського блоку", "антирадянської троцькистської військової організації у Червоній армії", "ленінградська справа", "справа лікарів" та інші з часів перебудовних перебувають у центрі уваги дослідників. Однак 60 років тому, в останніх числах липня і першого серпня 1938 р., сталося масове винищення вищих партійних та військових діячів СРСР. У ті три дні сталінські сатрапи попрацювали добряче, відрядивши на той світ більше сотні недавніх кумирів країни Рад. Хоча судилища і розстріли відбувалися одночасно, конвеєром, чомусь справи цих нещасних не були об'єднані в одну - дві, не обставлялися фурором з видимою законністю і присутністю іноземних кореспондентів. Чи то "вождь народів" не хотів перегинати палицю, чи жертви цих днів виявилися більш стійкими і не підписували ідіотичні свідчення проти себе. Навряд чи ми колись дізнаємося достеменно про ті події. Але згадати імена зниклих і забитих без оголошень у центральних газетах та на мітингах з прокляттями на адресу "підступних собак", "підлих убивць", "шпигунів-диверсантів" варто хоч зараз.
Конвеєр запрацював 28 липня. Того дня до червоної стінки були поставлені заступники голови Раднаркому СРСР Антипов та Межлаук, нарком оборонної промисловості Рухимович, секретар Союзної Ради ВЦВК Уншліхт, великий гурт військових: заступник наркома оборони і начальник військово-морських сил Союзу Орлов, колишній головнокомандувач усіх червоних сил у громадянській війні Вацетіс, армійські комісари 2-го рангу - редактор "Червоної зірки" Ланда, член військової ради Тихоокеанського флоту Окунєв, начальник управління начальницького складу Робітничо-селянської Червоної армії Булін, знаменитий герой громадянської війни комкор Кутяков, командувач Амурською військовою флотилією Кадацький-Руднєв, заступник командувача військами Окремої Далекосхідної армії (якою керував маршал Блюхер) комкор Сангурський та начальник авіації тієї ж армії Інґауніс, колишній рядовий австро-угорської армії, військовополонений, "воїн-інтернаціоналіст", комдив і командир кавалерійського корпусу Червоної армії серб Сердич. Система не жаліла і "своїх", котрі багато знали. Ще напередодні забили начальника управління НКВС по Далекосхідному краю, комісара держбезпеки 1 рангу (другий чин у тодішній ієрархії єжовського наркомату) Дерібаса. А того дня прикінчили колишнього наркома внутрішніх справ Білорусі та України Леплевського.
Не впоравшись 28 липня, продовжили криваву розправу зранку. В числі жертв варто назвати колишнього члена політбюро ЦК ВКП(б) Рудзутака, наркома землеробства, а потім заввідділом ЦК Яковлєва (Епштейна), старійшину більшовицької партії П'ятницького, наркома освіти України Затонського, 1-го секретаря Донецького обкому партії Прамнека, 1-го секретаря Далекосхідного обкому Варейкіса, першого головнокомандувача червоними військами відразу після більшовицького перевороту, а потім - наркома юстиції Криленка, знову військових: командуючого військами Білоруського округу командарма 1-го рангу Бєлова, його заступника (прототипа Кожуха у популярному колись романі Серафимовича "Залізний потік") Ковтюха, заступника наркома оборони і начальника військово-повітряних сил командарма 2-го рангу Алксніса та начальника штабу ВПС Лаврова, командуючих військами Забайкальського військового округу - Веліканова, Харківського - Дубового, Ленінградського - Дибенка, Північно-Кавказького - Грибова, Приволзького - Брянських, Середньоазіатського - Грязнова, Приморською групою військ - Левандовського, начальника управління протиповітряної оборони Седякіна, начальника озброєнь і бронетанкового управління Халепського, начальника розвідувального управління, головного військового радника в Іспанії Берзіна, коменданта московського Кремля Ткалуна, начальника Цивільного повітряного флоту Ткачова, командувача Тихоокеанським флотом флагмана 1-го рангу Кирєєва, начальника управління прикордонних та внутрішніх військ НКВС УРСР комдива Лепіна.
Потім були два вихідні дні. Першого серпня добивали колишнього близького соратника Леніна, наркома освіти Російської Федерації Бубнова, начальника морських сил Союзу РСР флагмана флоту 1-го рангу Вікторова, командувача військами Закавказького військового округу М. Куйбишева (рідного брата похованого на той час "вірного більшовика-ленінця" Валер'яна Куйбишева), командувача військами Уральського округу Гайліта, заступника командувача Московським округом, перед тим - начальника розвідуправління РСЧА комкора Урицького, заступника інспектора кавалерії РСЧА комкора Косогова. Названо тут далеко не всіх загиблих у ті спекотні літні дні 60-річної давнини у московських темницях.
Можна сказати (і це буде правдою), що всі вони самі виплекали систему, жертвою якої стали. Можна промовчати, як про небіжчиків - "або добре, або нічого". А краще зробити так, аби червона чума ніколи не повернулася. Не зважаючи на те, як ми ставимося до когось із загиблих.
29 липня 1938 р. почалися бої на радянсько-японському кордоні біля озера Хасан. Та воєначальники у ті дні були не на лінії фронту.
Україна молода. - 1998. - 8 верес.
ІЗ ІСКРИ ПОЛУМ'Я ПОСТАЛО?
"Хоча військові революції швидше досягають мети, але наслідки їхні небезпечні: вони бувають не колискою, а домовиною свободи, в ім'я якої здійснюються".
(З документів Товариства об'єднаних слов'ян)
Знову якось непомітно минає чергова річниця повстання декабристів. Засоби масової інформації не відгукуються на цю подію. А дарма! Вона варта роздумів.
Полковник Митьков, полковник Давидов, полковник Булатов, генерал Юшневський, правитель справ російсько-американської компанії Рилєєв, князь Щепін-Ростовський, обер-прокурор Сенату Краснокутський, полковник князь Трубецький, барон Розен, суддя московського суду Пущин, князь Одоєвський, князь Оболенський, князь Вадбольський, полковник Бріґґен, генерал Фонвізін... 14 князів, 9 графів, 4 барони, 17 генералів, 68 полковників, понад 370 інших офіцерів. Їм було що втрачати.
Генерал князь Волконський був сином члена Державної ради - генерала та доньки фельдмаршала, зятем знаменитого генерала Раєвського, мав 10 тис. десятин землі у Таврійській губернії, хутір під Одесою та ще 1591 кріпака у двох інших губерніях. Генерал граф Орлов, небіж знаменитих фаворитів Катерини II, 1814 року прийняв капітуляцію Парижа, володів 1300 кріпаками та заводом. Князь Барятинський - ад'ютант колишнього головнокомандувача російською армією Вітгенштейна. Полковник Пестель - син сибірського генерал-губернатора, командир зразкового полку, герой Бородіна, за що нагороджений золотою зброєю. Брати-підполковники Муравйови-Апостоли - діти сенатора, нащадки українського гетьмана, спадкоємці 3478 кріпаків. Підполковник Лунін - ад'ютант намісника Польщі великого князя Костянтина, брата царя. Граф Коновніцин - син відомого героя війни з Наполеоном генерала Коновніцина... Швидка кар'єра, блискучі перспективи, ґрунтовна освіта, виховання, родовитість, маєтки, розкоші, бали - що ще, здавалося б, треба молодим людям, найстаршому з яких - барону Штейнґелю - ледь перейшло за 40 років?!
Усіх цих різних людей об'єднав грудень 1825 року. Тоді, 14 грудня, прозвучали каральні постріли на Сенатській площі у Петербурзі. Ще за три тижні під Києвом було придушене невдале повстання Чернігівського полку. Так у світову історію увійшло слово "декабристи". Вони, діти 1812 року, пройшовши Європу, зненавиділи кріпацтво, самодержавство, відсталість і убогість Росії. Начитавшись Руссо і Монтеск'є, Гольбаха і Гельвеція, Вольтера та Рейналя, "заразившись" просвітництвом Заходу, конституціями і всезагальною рівністю, матеріалізмом і республіканством, свободою і братерством, декабристи мріяли одним махом перенести ці поняття на російський ґрунт. Утопія завершилася трагедією.
Усе це нам добре відомо зі шкільних підручників, книжок, кінофільму "Зоря принадливого щастя". Як відомі імена Катерини Трубецької, Марії Волконської, Поліни Гебль, Олександри Муравйової, Каміли Ле-Дантю - одинадцяти мужніх жінок, які слідом за своїми чоловіками добровільно поділили їхні незгоди на сибірській каторзі. Набагато менше нам відомі деякі подробиці цих подій та діяльності, пов'язаних з ними, безперечно, сильних духом людей, які спонукають до несподіваних висновків.
Візьмемо "Руську правду" Павла Пестеля, німця, до речі, за походженням, - найреволюційнішу, найрадикальнішу декабристську програму. 203 аркуші з обох боків списав на неї автор, так і не досягнувши бодай половини задуманого. Плутані, суперечливі думки, викладені у документі, повний обсяг якого майже 170 років старанно приховувався царськими та радянськими цензорами, однак, дають нам змогу зазирнути у духовний світ тодішнього безумовного лідера змовників. За цілком справедливими обуреннями абсолютизмом, рабством, безправністю народу, побачимо модель майбутньої вимріяної Пестелем "демократичної" республіки. З подивом дізнаємося, що влада у разі успіху мала перейти до Тимчасового уряду, який на 10 років встановить революційну диктатуру (!), подібну якобинській, з тотальним контролем над кожним громадянином. Широкі права отримають поліція та жандармерія, число якої Пестель встановив у 113 тис. чоловік (для порівняння скажемо, що через десять років після повстання "жандарм Європи", як його згодом прозвали, Микола І мав усього 3850 жандармів; а 1916 року у розпал світової війни, їх було 15 тисяч). Жандармам саме й мала належати уся виконавча влада у державі. Для полегшення управління створювався штат "таємних вісників", які будуть постачати різноманітні відомості , котрі можуть бути отримані єдино шляхом таємних розшукувань. Таємне розшукування або шпигунство тому не лише дозволений і законний, але навіть найнадійніший засіб і майже, можна сказати, єдиний засіб... проти усього, що може загрожувати державній безпеці". (От і з'являються знайомі нотки, чи не так?). Стукачі, говорячи по-сучасному, мали пильнувати за приватними особами, іноземцями, навіть послами, сприяти недопущенню "таємних і шкідливих" організацій, заколотів, вільних зборів тощо. Десяти років чисток, на думку Пестеля, було достатньо, щоб потім запровадити для блага народу конституцію, демократію, провести вибори.
Не менш цікаві погляди героїчного полковника з національного питання. Якщо його слова, що "Малоросія навіки з Росією буде нерозривною і ніяка сила не відірве Малоросію від Росії", неодноразово цитувалися радянськими істориками, хоча й у певному контексті, то інші старанно замовчувалися. Поділивши усі народи на великі й такі, що не можуть користуватися незалежністю, Пестель пропонував останнім: "краще й корисніше буде для них самих, коли вони з'єднаються духом і спільністю з великою державою і повністю зіллють свою народність з народністю пануючого народу, склавши з ним лише один народ і припиняючи марно мріяти про справу неможливу і нездійсненну". Вважаючи Росію, звичайно ж, великою державою, автор "Руської правди" (чи, може, правильніше, було б "Російської правди"?) давав їй незаперечне право "приєднувати до себе по благозвучності племена, які не можуть користуватися справжньою народністю". Прихильник суцільного поросійщення та християнізації "єдиної й неділимої", Пестель рішучий в усьому: "Усі різні племена, що входять до Російської держави, визнаються росіянами і, склавши різні назви свої, становлять один народ російський".
Ну, як тут не згадати вікопомну теорію про злиття націй?!
Євреїв Пестель планував виселити до Малої Азії під опіку "великої Росії". Важче було з кавказцями. Пропонувалося поділити усі кавказькі народи на два розряди: мирні та буйні. Перших залишити у їх житлах і дати їм російське правління та улаштування, а других - силою переселити у середину Росії, роздробивши їх малими кількостями по усіх російських волостях". Планувалося й розселення колоністів-росіян на землях інших народів. Одначе, як усе це нам знайоме і близьке! Єдино, кому надавалося право на відокремлення, були поляки, та й то за неодмінного союзу з Росією з дружбою і співробітництвом.
Занадто радикальні і проімперські ідеї Павла Пестеля відсахнули від нього багатьох, здавалося б, однодумців. Кіндрат Рилєєв записав: "Я бачився з Пестелем один раз... Помітивши у ньому хитрого честолюбця, я вже більше не бажав з ним бачитися... Пестель людина небезпечна для Росії і для видів Товариства. Члени таємних організацій помітили у Пестеля нахили до бонапартизму, деспотизму, вбачали, що саме він прагне стати диктатором нової революційної Росії. Полковник обурюється, гнівається, погрожує запертися в монастирі, виїхати назавжди за кордон, і, врешті, за кілька місяців до повстання оголошує про намір з'явитися до царя в Таганрог і... видати кількасот змовників. Ошелешені, ті ледве вмовляють полковника не робити цього фатального кроку і гуртуються навколо поміркованої програми Микити Муравйова. Зароджується ідея конституційної монархії на чолі з удовою Олександра І Єлизаветою чи малолітнім сином майбутнього імператора Миколи Олександром. Та ба! Ледь почався збройний виступ, серед його лідерів пролунало: "До чорта конституцію!" Так і не домовившись про майбутнє Росії, змовники виставили наріжним каменем перемогу повстання. Перемогу за будь-яку ціну!
Каховський вирішує питання легко: "Тут просто треба різати та й усе". Але слід підготувати ґрунт, отож Якубович пропонує: "Розбити кабаки, дозволити солдатам і черні пограбування". А якщо виступ спіткає невдача, Рилєєв виступає за спалення Петербурга, "щоб і пороху німецького не лишилося". (Як тут не згадати вождя світового пролетаріату з вказівкою "передати Теру, щоб він усе підготував для спалення Баку"?). А задумане царевбивство і винищення всієї царської родини? Чи не нагадує воно нам таку знайому трагедію будинку Іпатьєва у Катеринбурзі?
Росія виявилася не готовою до революції. Як не була вона готовою до неї і через 100 років. Та і в 1825, і в 1917 роках Росія виявилася готовою до громадянської війни, до стріляння своїх по своїх. Лише рішучі дії Миколи І не призвели або ж до вже пройденої "пугачовщини", або ж до незнаної "ленінщини". Обоє повстань декабристів були розгромлені. Нескінченні суперечки про наміри, можливості, терміни, методи боротьби, наступні можливі після перемоги дії, недовіра, підозра, інтриги серед лідерів руху, необізнаність більшості з будь-якими програмними документами, абстрактне уявлення щодо перспектив розвитку держави, наївна впевненість у своїй обраності для надання щастя народу (усе те повторилося у 1917 та наступних роках) завадили успіхові. За короткий час у багатьох змовників настане відчай, розчарування, каяття у вчиненому. Хтось застрелиться, хтось намагатиметься утекти, хтось розіб'є голову об тюремну стіну. Це також добре знайоме нам з недавньої історії. Мабуть, недарма Ленін виводив початок революційного руху у Росії з декабристів.
Символічне кинуте під картечними залпами рядовим солдатом повсталого Чернігівського полку своєму командирові С.Муравйову-Апостолу:
- Обманщик!
Марія Волконська сказала: "Хто жертвує життям за свої погляди, не може не заслуговувати поваги співвітчизників. Хто кладе голову свою на плаху за свої погляди, той істинно любить вітчизну".
Більшовики мали величні погляди. Мільйони наклали за них головою.
Вперше історія пройшла, як трагедія, вдруге - як фарс.
Благими намірами встелено шлях до пекла...
Молодь України. - 1998. - 17 груд.
