День згасав і по морю тихенько Ніч пливла під вітрилом своїм, Розстеляла темряву легенько І зорею всміхалася всім.
Господинею часу у світі Почувала красуня себе, Віддавала доручення свиті Покривало змінить голубе.
На пітьму, пронизану світлом, Чарувала, щоб дивним вбранням І небесним своїм оксамитом Панувала над вічним життям.
* * *
Забудь про те, що з нами сталося І сумом серце не затьмар. Згадай лиш в зорях, як купалися, І колисались поміж хмар.
Хай пам’ять, сніжною краплиною, Знайде в буденності тебе. І десь в думках, попід калиною, Кохання втрату відведе.
А вічна ніжність не стирається, Існує поруч, наяву, У цвіт калиновий вбирається, Шле насолоду хвильову.
Пора весни, з дощем повінчана Змиває сумнів і сльозу, Покритий голос тихим відчаєм, Несе в собі твою красу.
Мій шепіт – то моє розкаяння, Твій біль – то полум’я очей І часу вже немало згаяно, Та ще і ніч серед ночей.
А зорепад десь там, на відстані Нас, одиноких, поєдна, І буду я чекати пристані Вже не з тобою й не одна.
«ОЙ У ЛУЗІ КАЛИНА СТОЯЛА…»
– Ану, сонечко, співай, та добре витягуй, щоб і в самої серце щеміло від тієї пісні, – вчила пісенній грамоті стара бабуся свою п’ятирічну онуку. А дівчинка старалася, тонесеньким голоском виводячи за бабусею: Ой у лузі калина сто-я-ла, Ой у лузі червона сто-я-ла, Вона всіх парубків чару-ва-ла. Здивовані гості не могли відірвати очей від маленької співачки та так тихенько сиділи, слухаючи цей дует онуки та бабусі, що, здавалося, забули про все… Закінчилася пісня. Дівча вклонилася вдячній «публіці», як ще з півгодини видавала різні компліменти про талант юної співачки, про уважну та люблячу бабусю, яка сиділа поруч така гарна й усміхнена, наче в тій пісні зібралося все її щастя й відтепер його, як вогонь Прометея, підніме і понесе у майбутнє оце біляве дівчатко, і буде нести довго-довго, щоб потім передати свої онукам. Як могла, так і навчала бабуся свою улюбленицю, ніби хотіла перелити в неї усю свою життєву мудрість. Це була така безкорислива і велика любов, що можна було порівняти її з безкінечним потоком найбільшої річки. Ось у такій любові і зростала її онука. Всюди разом, удвох, поки була маленькою. Бувало, підуть у гості до сусідки баби віри, а у неї на столі мед у кухлику стоїть та пряники, щойно з печі, духмяні… От і дивиться вона на той стіл, погляду не відведе, поки не пригостять. А коли повертаються додому, починає бабуся проводити виховну роботу, мовляв, не гоже на чужий стіл так задивлятися. Уважно слухало дівчатко свою старшу порадницю, хоч і не все розуміло, але дуже поважало і так по-дитячому любило свою бабусеньку, обхватить рученятами коліна, ще й обійме так, що не відірвеш і шепоче: «Я тебе люблю більше від усіх…» Хіба багато треба, щоб зігрілася та розкрилилась бабусина душа?.. Дівчинка завжди думала, що її бабуся геть усе чисто знає і вміє, ось помолиться та попросить у Бога, того, що дивиться з іконки, щоб дощик пройшовся по картоплі, щоб сусідський бичок знову не потоптав цибулю на городі коло тину, і він все зробить по тому проханню. …Спливли роки, мов осіннє листя по воді, і куди всі ті думки дитячі розлетілися? Навіщо?.. Там, у тому далекому дитинстві, було так затишно, так гарно. Примружиш очі – бачиться рідне село, батьківська хата, перші стежинки у велике життя. Відкриєш очі – встає сьогодення, де вже і бузок не так цвіте, і кольори не ті, і поруч давно вже немає любої бабуні, тільки зринає десь із глибини пам’яті тепле, невмируще, сокровенне: «Ой у лузі калина сто-я-ла, Ой у лузі червона сто-я-ла, Вона всіх парубків чару-ва-ла…»
Людмила ПОСТРИГАН
СКАЗАННЯ ПРО ГРАД ХЕРСОН
Не в деякому царстві, не в державі Берендея, а на безкрайніх степових просторах Херсонщини, чи то під яснооким місяцем, чи то під нестерпно палючим яскравим Сонечком, в день який не всім відомо, але знаємо в котрий рік історичний (1778), у високих соковитих травах, поблизу Дніпра-батюшки, одного разу Земля-матінка почула плач немовляти. Звела свої очі прекрасні синьоозерна Земля-матінка на чадо кричуще і назвала його Херсоном (на честь достославного грецького граду Херсонеса, колись квітучого і багатолюдного, що знаходився в Криму і був зруйнований). Зростало дитя не по днях і не по годинах, а по десятиліттях, не відчуваючи смутку. Тямущим і допитливим було. Приходить одного разу на берег могутнього Дніпра і звертається до Землі-матінки: – Скажи-бо мені, вічна Матінко-земле, годувальниця, а якого я роду-племені буду? І відповіла йому гучно Матінка-земля: – З роду-племені ти найчарівнішого, історичного. Твоя рідна матінка Таврія з роду найдавнішого амазонок, що проживав в цих краях у ІІІ-І тисячолітті до нової ери, а твій батюшко Скіф – славний син Геракла знаменитого, у якого батько був могутній Зевс, а матір’ю – земна жінка Алкмена. Як свідчить легенда, Скіф був молодшим сином Геракла і богині Апи: напівдіви і напівзмії. Коли Геракл відправлявся до себе на Батьківщину, в Грецію, і розлучався із своєю дружиною Апою, то порадив їй ось що: коли виростуть і змужніють їх три сини, то нехай одягнуть його пояс із золотою чашею на пряжці і спробують натягнути тятиву лука. Кому з них пояс доведеться в пору, хто з них зможе натягнути тятиву, той з них і залишиться в цих краях, а хто не зуміє, того вона, Апа, повинна прогнати геть. Пройшли роки. Сини Геракла виросли і змужніли. І влаштувала мати їм змагання. Старшим двом синам не вистачило сил натягнути лук Геракла, а пояс виявився великим і важким. Вони були вигнані з країни. А третьому синові пояс був впору, і він натягнув тятиву лука. Це і був скіф. Він залишився в країні, і від нього пішло славне скіфське плем’я, яке й оселилося в таврійських і придніпровських степах, де колись Геракл пас своїх биків. А матінка – донька цариці амазонок Фалестри, жінки «надзвичайної краси і фізичної сили» (як писав Теодор Сицілійський), і знаменитого царя Александра Македонського. Ось хто твої матуся і батько. – Дякую тобі, рідна Матінко-земле, що повідала мені таємницю мого народження, – задоволено відказав їй Херсон. Скочив на коня, та й був такий. Майнуло майже століття. Підріс Херсон, почав входити в силушку та розуму набиратися. У його прекрасних володіннях чого тільки не було: у центрі фортеця, по обидві сторони від неї – військовий форштадт, далі купецьке місто. Летять роки, і ми летимо думкою з вами у ХІХ століття. І що ж бачимо? А там – шкіряні, салотопні, свічкосальні, тютюнові, пивоварні, цегляні, гончарні та лісопильні заводи, казенна мануфактура, паровий і вітряний млини, навіть, друкарня, в якій, можливо, вже друкувалася в той час біографія Херсона. Ось веселий і багатогамірний ярмарок. Перші державні установи: бібліотека, театральний зал, комендантське управління, лікарні, духовно-сухопутні училища, училище торгового мореплавання і школа для дітей канцелярських службовців, школа для солдатських дітей. І стає Херсон губернським центром. Скільки професій за цей час освоїло легендарне місто – всіх не злічити! І раптом – то одна епідемія, то інша. А потім – Кримська війна… І знову приходить Херсон на берег до блакитоокого Дніпра і питає в Землі-матінки ради: – Добридень, сира Матінко-земле, годувальниця. Підкажи мені, будь ласка. Як вижити в смертельну пору, в годину люту, як уникнути вимирання і винищення громадян моїх? І відповіла Матінка-земля гучним голосом: – Діставай-но ти Гераклів пояс та лук його ж, переданий тобі батьком твоїм Скіфом. Збирай військо ратне, та незчисленне. Відправляй вітрильники в море синє, глибоке… Візьми жменю землі моєї, а в сосуд глиняний зачерпни води дніпровської – це буде «жива вода», а з річки Кошової – «води мертвої». Як тільки побачиш слабкість раті, посип її землею моєю: а убієнних окропи спочатку «мертвою водою», а потім «живою». І повстане рать, рать могутня, та незлічима… Знову подякував Херсон Землі-матінці і діяв за її мудрою порадою. І не тільки в ХІХ , а і в ХХ столітті. Так і вдалося Херсону та його нащадкам вистояти в роки грізні, блискавичні. Не страшні йому були ні громадянська, ні Велика Вітчизняна війни, ні голодомор, ні політичні репресії, ні гулагівські табори… Свою силушку він завжди черпав від мудрих порад Землі-матінки. Пролетіло понад 200 років. Подорослішав Херсон, набрався силушки. Але не вмоготу йому одному стало на світі білому жити. І в третій раз прийшов він до Землі-матінки. – Добрий день, вічна Матінко-земле, годувальниця. Сумно мені одному у володіннях моїх. Пошли мені, будь ласка, братів і сестер. І сказала йому Мати сира-земля: – Не сумуй і не журися. А покрий-но ти Олешківську пустелю лісом зеленим, а через Дніпро побудуй мости-залізні, та білокам’яні, проклади по степах безкрайніх дороги невибойні, от і відшукаєш тоді сестер і братів своїх. Подякував Херсон Землі-матінці і відправився додому. Виконав все, як вона просила. І дійсно. Минуло зовсім небагато часу, як з’явилося у нього п’ять братів рідних і три сестри. А величали братів так: Генічеськ, Таврійськ, Берислав, Цюрупинськ, Скадовськ, а сестер – Каховка, Нова Каховка, та Гола Пристань. А, крім того, ще з’явилися і брати-побратими із заморських країн: Шумен із Болгарії та Зала Егерсег з Угорщини. І стали вони всі разом дружно жити-поживати, та нове добро наживати. Добро ж не просте, а золоте: чим менше лінувалися, а більше вчилися і працювали, тим більше збагачувалися, та не золотом-сріблом, а милосердям і ретельністю. Людяністю і милістю божою. А Херсон (більш за 230 років) став юнаком-красенем, розумним, працьовитим, мужнім і стійким, доброзичливим і сердечним… І шукає він собі дружину: діву гарну і прекрасну, хазяйновиту та мудру. Гей, свахи, відгукніться! До нашого молодця придивіться! Допоможіть йому знайти невістоньку ошатну і ненаглядну, щоб славний рід наддніпрянський, таврійський не канув в літу безпам’ятства і руйнування. Дай, Господь Бог, мудрецям, раді старійшин, що допомагає Херсону, розуму ясного, теремів прекрасних, душі милосердної, християнської, мови чудової, рук невтомних, силушки богатирської, щоб земля Наддніпрянсько-Таврійська з кожним роком омолоджувалась, щоб козаки запорізькі, чорноморські, Ганнібали, Ушакови, Чернявські не переводилися в нашому роді, щоб народжувалися нові неперевершені Златослови і Котигорошки, Барвінки і Ромашки, Малючки-Степовички та Елінята… Дай, Боже!
Олег МАЗАЄВ
* * *
Вони ідуть, і карбують їхні чоботи кроки, А у вирій ширяють чорні круки – пророки. Лавою суне навала, їй землі буде мало, Щоб не тільки кров, не людська, по іклах стікала.
Жахом випалять очі, а стражданнями – душі, Розшматують тіла і наруг всіх не здужати. Усе ближче вони. Вже відчутні здригання, І конають останні слабкі сподівання,
Чадний сморід на згарищах, Попіл і дим. Вони йдуть. Вже прийшли. Ось вони – вороги!
* * *
Стара ніч важко помирала: Поволі ранок брав її життя. Та в глибині душі вона вважала, Що буде день із сонячним буттям.
Їй пригадалося дитинства надвечір’я, Як батько-вечір стиха колисав, І сонний шепіт трав, і лячні шарудіння, І Молодик з хмаринками як грав.
Були хвилини свят: зіркові діаманти На небі сяяли, лиш їй, а не чужим. Та, зрештою, тепер усе минає, Іде десь геть, стає вже не твоїм.
Сконала ніч природно, на світанні, Хай сподівання не лишають всіх... День видався незграбним, сірим, Хворим на сутінки... У сутінках і стих.
* * *
Ми йдемо незнаними шляхами У одвічно мрійну далечінь. День і ніч, степами і ланами, Волі ковилом, крізь втрат полин, Шлях несе невпинно нас все далі, І у вирії буденного життя, Долі обсипаючи додолу, Наче жовте листя із гілля, Відродити, як і воскресити, Грішним – найдаремніша із справ. Ми бідкуємось за втраченим волоссям, Коли кат нам голову відтяв, Нам хоча б на мить призупинитись І прийняти в серце каяття, Щоб страждання в смерті не зазнати І прожити все ж таки життя.
* * *
Хай мій голос буде дужим, А рука міцною, Щоб усе зумів здолати, Господи, з Тобою,
Щоб не знали воріженьки Спокою віднині. Будь зі мною ти, мій Боже, В повній славі й силі.
Хай у серці моїм віра Не згаса, не в’яне, Що неправим у тім світі Правий суд настане.
У тім царстві щастя й доля Всіх, хто віри не облишив, Ти лишиш з Собою. Слава Тобі, Бог Єдиний, Християнська віро!
Не сконає довіку з вами Ненька Україна.
Надія РАТУШКО
Я ІДУ ПО ПОЛЮ
Я іду по полю. Вже пройшла весна. Жайворонка пісня Ллється чарівна.
І згадалась зустріч, – Очі ті ясні. Їх чомусь так часто Бачу уві сні.
Я хотіла б ще раз Подивитись в них, Що сховав в очах ти: Смуток, а чи сміх?
Тільки я не знаю, Де тебе знайти, По яких стежинах, З ким проходиш ти?
Жито колоситься – Скоро вже жнива. Урожай багатий В полі дозріва.
Наче твої очі Ясні, чарівні, В житі дві волошки Стрілися мені.
НЕВДАЛА ПРОГУЛЯНКА
Каті вже чотири роки. Каже: «Я – велика». А сьогодні десь згубила Свого черевика.
Відпустили самостійно Її в двір погратись, На веселій каруселі З дітьми покататись.
Але швидко повернулась З гіркими сльозами Й каже, що оса вкусила Гострими зубами.
РИБАЛКИ
Батько з сином із рибалки Пізно повертались: Ні велика, ні маленька Навіть не спіймалась. Батько йшов, похнюпившись, Думав, що ж сказати, Бо дружина із дочкою Будуть глузувати.
А дружина заспівала Пісні отакої: – Аж три спінінги купив ти, Рибки ж – ні одної! Але мудре хлопченятко, Що сказати знало: – Хоч ми рибку не зловили, Зате в нас клювало!
ХРИЗАНТЕМИ
Осінні, стійкі, запашні хризантеми Красуються в теплій кімнаті. Стоять гордовито у вазі вони, Неначе принцеси на святі.
Уважно вдивляюсь у квіточки я – Жовтенькі, рожеві і білі. І я мимоволі всміхаюсь до них, Які ж вони ніжні і милі!
Надворі вже осінь багряна прийшла, Кружляє й таке витворяє: Пронизливий вітер гуде, – шаленить І листя останнє зриває.
У сутінках вечір, холодний такий, Немов заглядає в віконце, Де ніжний букет запашних хризантем Нагадує літо і сонце.
Ірина ШКОРУБСЬКА
ПТАХ
Сьогодні хочу крила розгорнуть, Сьогодні хочу відчувать повітря, Сьогодні щастя можу птахом обернуть І світу нашого збагну різноманіття. Лети, мій птах, лети щасливий, Крізь бурі, грози, небуття І, може, будеш в світі ти єдиний, Хто збереже і душу, й почуття. Незгоди, труднощі – усе минає, Життя триває – не вслідкує зір. І щастя птах мій згодом завітає У кожний волею багатий двір.
Валентина ВОЛКОВА
ЛЕСІ УКРАЇНЦІ
Леся! Любове моя довічна, Пісня душі легкокрила! Це ти надихаєш мене Тим світлим душі вогнем Прозрінь своїх в Єдність Живого, Що ти на Землі залишила В Пісні своїй Лісовій.
Леся, я чую у серці своїм Мелодію твого незгасного серця! Той тихий, небесний дзвін, Що ніжність твоя безсмертна Нам, ще земним, посилає. І зріють, ти чуєш, кохана? Зріють земні врожаї Сердець, що почули твій дзвін, Твій заклик земний – «Вставай, Хто живий, в кого думка постала! Година для праці настала». І я за тобою свій голос земний Із серця, на радість землі, подаю: Вставайте, якщо ви живі! Вставайте! Досвітні Огні Вже сутінки душ освятили. Єднайтесь, розпрямляйте крила! Бо темрява небо вкрила І може згасити вогні!».
Леся, ти тут, поміж нами! Почули ми заклик Твій. Хоч темрява знов обернулась панами, Хоч золотом очі людей сліпить, Та людська душа вже не спить, І подумки йде, ще несміло, Туди, де Свобода простерла крила, І прапор в руках Оріфламми, Із Знаком Триєдності Світу, Над землею вже майорить!
О, люди, єднайтесь, ми вже не малі! За щастя усіх, хто живе на землі, Не гірко й життя віддати. Тим більш, що ніхто у Природі Безмежній Назавжди ніде не вмирає. Ми всі тут – навіки. Ми – вічно живі, Бо Природа – Життя безкрає! Бо природа – це серця святі вогні, Серця, що всіх єднає! І це мають люди знати, Бо час вже настав те «каміння» збирати, Що лихо завжди розкидає.
ЗОРЯНЕ КОХАННЯ
Наді мною цвіте ніжне, зоряне небо. Тихий шепіт його будить серце, що спить, І вперед мене кличе життєва дорога: В шаленіюче серце той шепіт летить
Не ховай своє серце, його не сховаєш! Через Вічність до нас світло зоряне мчить. І доносить тепло нам того Безкраю. В якому Кохання – і Вічність, і Мить!
Кожну ніч наді мною зірки розцвітають. В їх чудовім Безкраю – Таємниця бринить. Це нам Небо глибоке Любов посилає! І в Безмежність його наше серце летить!
Наді мною цвіте тихе, зоряне небо. І в чудовім безкраю тоне серце моє. Я тебе відшукала, крилатість Кохання: Де б не був ти, жаданий, ти всюди, ти є!
Я почула Небес світлу пісню Любові, Де б не йшла, не ходила, вона всюди є! Я кохаю, о, Небо, ти чуєш, кохаю! І знаю я, знаю – він щастя моє!
ДАЙ СЕРЦЮ ЗВІСТОЧКУ
(Пісня. Музика Валерія Другальова)
Горіла зіронька у небі синьому, І припадала я до вуст твоїх… Та ніч щаслива мені все мариться, А ти, мій соколе, навік затих. Куди ж несе тебе та хвиля чорная, Що одібрала враз життя А, може, хвиля та не чорна — білая? А, може, ти пішов у Майбуття?
Приспів: Дай серцю звісточку, Прилинь, мій соколе, Хоча б один-єдиний раз! Ох, як же болісно мені без вуст твоїх: І ніч затьмарилась, і день погас.
Знов сяє зіронька у небі синьому… Гарячність мариться рук твоїх… І все не віриться, що ти – далеко, Що ти покинув світ, навік затих.
Речитатив на музиці: Так плаче дівчина, втративши милого. Кричить лебідонька: Його нема! Але твій милий так недалеко! Він в небі синьому, він існує! Про смерть шепоче тільки пітьма.
Приспів: Дай серцю звісточку, прилинь, мій соколе, Хоча б один-єдиний раз! Ох, як же болісно без вуст твоїх: І ніч затьмарилась, і день погас.
