З ІСТОРІЇ ЗМІЇВСЬКИХ ШВЕДІВ
ВОЛОДИМИР СЕРГІЙЧУК
ЗЕМЛЯ, ЯКА СТАЛА РІДНОЮ
Організоване переселення шведів в Україну припадає на 80-і роки XVIII століття, коли князь Потьомкін, зайнятий колонізаційними справами Російської імперії на землях ліквідованого Війська Запорозького, вирішив розмістити на них і селян села Гогенгольм з острова Даго, що у Балтійському морі [зараз - о. Хійумаа, Естонія].
На це клопотання Катерина II видала відповідний указ, виконувати який було доручено полковнику Івану Синельникову. Надававши шведським селянам обіцянок про чудові перспективи, які відкриються перед ними в українських степах, він добився того, що 960 з них у серпні 1781 року пустилися у далеку дорогу. Через три місяці, втративши у дорозі 30 дорослих і 56 дітей, шведи прибули до містечка Решетилівки на Полтавщині. Перезимувавши тут, на весну вони дісталися свого постійного відтепер місця проживання - в околицях нинішнього Берислава.
Ось так і виникла на півдні України перша шведська колонія, яка одержала назву Альт-Шведендорф - Старошведське [шведською мовою воно звалося Гаммальсвенскбі]. З 1800 року її жителям указом Павла І надаються права іноземних колоністів "по совершенному различию их новой местности от их родины", а через чотири роки поряд засновуються ще три шведські колонії. Створився таким чином національний колоністський округ. Більше ста років якісь особливі історичні потрясіння обходили українських шведів, котрі вже встигли пустити глибоке коріння у Причорномор'ї. Тут, на другій батьківщині, покоління змінювало покоління в мирному сусідстві з іншими етносами.
Спокійне життя закінчилося після встановлення більшовицького режиму. Розмежування за класовими ознаками внесло у досі спокійні стосунки між людьми ворожнечу, намагання декого поживитися плодами праці справжнього трудівника і господаря. Особливо це яскраво проявилося у другій половині 20-х років, коли розпочався процес колективізації. До обурення насильницькими методами об'єднання додаються й невдоволення спробами нової влади обмежити релігійну діяльність пастора, утиски щодо вільного розвитку національної освіти та культури. У комплексі все це вилилося в організований еміґраційний рух шведських селян України.
Радянська влада, треба сказати, одразу ж звернула серйозну увагу на цю проблему - комуністичні ідеологи боялися передусім небажаного розголосу в світі про справжнє життя "у найсправедливішому суспільстві". А тому на Херсонщину з тодішньої столиці республіки - Харкова послали спеціальну бригаду, яка мала вивчити причини еміґраційних настроїв шведського населення. У підготовленому нею документі, як і слід було чекати, головними причинами еміґраційних настроїв вказувалися не руйнівна політика більшовиків щодо традиційного землеробського укладу шведських селян, не обмеження в політичних та релігійних правах, а недорід (хоч такий траплявся в цьому регіоні дуже часто) і "відсутність правильного керівництва", завдяки чому, мовляв, "класове розшарування села було замазано в угоду зміцненню єдиного національного фронту". Отже, якби вдалося було розколоти шведів на ворожі табори, виходить, то не стояло б питання про еміґрацію. А так пастор і куркулі сконсолідували селян... Та ще й на національному ґрунті...
У документі, щоправда, визнаються "помилки" щодо культурно-національного розвитку шведів, але виправляти їх мають, обмежуючи насамперед контакти села з Шведським Червоним Хрестом. І у цьому, і в іншому документі, ухваленому Бериславським райпарткомом та продубльованим Херсонським окружним партійним комітетом, намічено було конкретні заходи, які мали обмежити еміґраційні настрої селян Старошведської сільради. Однак досягти цього остаточно більшовицькій владі не вдалося: у 1929 році 140 сімей виїхали до Швеції.
Через два роки 62 родини, які нараховували 245 осіб, повернулися. Як свідчать документи, супроводжували їх в Україну представники шведської компартії. Раніше, "від'їжджаючи пароплавом, співали церковний гімн, тепер, при поверненні, наближаючись до Бериславської пристані, викинули червоний прапор і співали Інтернаціонал".
Які причини спонукали українських шведів покинути землі далеких родичів і повернутися на береги Дніпра, як склалася їхня доля у подальшому, то тема окремої розповіді.
Документ
Письмо шведских эмигрантов
из Украины в Центральный комитет
по делам национальных меншинств при ВУЦИК
"16 ноября 1929 года
ПРОШЕНИЕ
Мы, эмигранты из деревни Альт-Шведендорф Бериславского района Херсонского округа, выехали 22 июля сего года в Швецию. Это был необдуманный шаг. Мы смешанного немецко-шведского происхождения. Спустя месяц мы уже убедились, что существующие в Швеции условия нас не удовлетворяют как в отношении климатическом, так и экономическом и политическом. Мы обратились к Шведскому правительству и полпреду СССР с просьбой о разрешении обратно выехать на Украину. Также об этом мы писали Правительству Украины и Бериславскому райисполкому. Это было 7 сентября сего года. От члена партии т. Букашова мы получили обнадеживающий ответ. Мы ждали с нетерпением. В конце концов получили отказ. Это нас не удовлетворяет. Мы еще не выписались с украинского подданства и не сделаем этого ни в каком случае. Мы шведское гражданство не принимаем. Поэтому мы обращаемся вторично в Центральный Комитет СССР и Украины о разрешении нам вернуться на старое место жительства. О том, чтобы нас не вычеркнули из списков землепользователей и оставили бы нам наши дома. Окажите помощь нашим трем семьям. Если невозможно поселиться в старом месте, то хотя бы по соседству. Мы бы охотно присоединились к немцам сельсовета Шлангендорф (Бериславского района). Мы ничего не имеем против коллективизации и обещаем поддерживать все мероприятия Советской власти. Мы были и будем советскими тружениками. Мы и до эмиграции выполняли все наши обязательства. Мы выехали в свое время не потому, что мы были может быть недовольны Советской властью. Напротив, благодаря нашей работе мы способствовали установлению власти рабочих и крестьян. Наши три семьи насчитывают 19 душ.
Мы просим Нацмен и нацсекцию содействовать нам для получения разрешения на обратный выезд на Украину.
Просим сообщить, нужна ли нам въездная виза или можно ехать по паспортам консульства.
Просим не отказать в нашей просьбе.
Подписали: Петер Генрихович Кнутас, Вольдемар Вильгельмович Утас, Иозеф Вильгельмович Утас, Адалина Утас, Анна Утас, Эмилия Кнутас".
(Нариси з історії Бериславщини: Вип. IV. - Херсон-Берислав: Просвіта. - 2004)
*************
"ЖЕРТВИ ГЛИТАЇВСЬКО-ПОПІВСЬКОЇ АҐІТАЦІЇ
"Брати-шведи" на "батьківщині"
Понад 170 років існувала на Херсонщині колонія шведських селян. Беручи на увагу культурний характер цих господарств, радянська влада після революції дала цим колоністам низку дуже істотних пільг.
Мало не 900 шведських колоністів, виходців не з самої Швеції, а з шведських селищ Естонії, жили в селі Старо-Шведському, поблизу Херсону.
Недавно сільський пастор Хоас, в минулому напів-поміщик, позбавлений землі в наслідок Жовтневої революції, в компанії з глитаївськими елементами повів аґітацію за повернення всього села назад до Швеції. Хоас і глитаї малювали селянам "небесні блага" що їх чекають у Швеції. Селяни піддалися на глитаївсько-попівську аґітацію. Радянський уряд не перешкоджав еміґрації цього села. На початку серпня еміґранти прибули до Швеції.
В самій Швеції у зв'язку з приїздом цих селян було знято нечуваний "патріотичний" галас. На чолі комітету в справі прийняття цих селян став брат шведського короля принц Карл. Буржуазна преса Швеції обіцяла цим шведським колоністам земний рай.
Що ж виявилося насправжки?
Насамперед, Швеція - країна капіталістична: землі дурно тут не дають, її треба купувати. До "помочі" стали банки, давши на купівлю землі позику, що на багато років закабалить колоністів. А бідніші з них не одержали зовсім позики. І поки благодійний комітет збирає гроші, вони обернулися на наймитів. Єдиної місцевості для оселення цих селян теж не знайшлося. Їх розкидали по всіх кутках країни.
Після родючої, сонячної України, кам'яниста й скеляста Швеція з її холодним підсонням поставила цих селян, поза всім іншим, в особливо тяжке становище. Не минуло й трьох місяців з часу приїзду колоністів до Швеції, як серед них почулись голоси за повернення назад, до Радянської України.
Двоє з цих колоністів опублікували в одній із стокгольмських газет листа, де вони пояснюють, чому вони вирішили повернутися до Радянської України. Треба підкреслити, що цього листа написали селяни, що в СРСР були заможними середняками і навіть глитаями. І не зважаючи на це, потрапивши в капіталістичні умови, вони хочуть повернутися назад до СРСР. Звичні радянські умови, радянська селянська політика, пільги, до яких в СРСР так звикли, що їм не надають особливого важливого значення, все це згадувалось другого дня по приїзді в капіталістичний рай.
Лист цей цікавий ще з того погляду, що це селянський документ про СРСР, документ, написаний селянами, одуреними глитаївською та попівською аґітацією.
Ось найцікавіші уривки з цього листа: "На Україні ми мали свій притулок, але через пастора Хоаса ми всі стали бездомними.
Ми мали свою землю. Це було чудово й чиста земля. Цю систему встановила після революції радянська влада, що розподілила землю без плати.
Ми можемо говорити певно, що бідне населення користалося в СРСР з великих пільг. Навесні 1929 року радянська влада ухвалила видавати насінньову позику всім, хто мав потребу в ній. Навіть більше, уряд запропонував мешканцям села Старо-Шведського два трактори для обробітку своєї землі, в першу чергу тим, хто потребував робочої сили.
Коли ми приїхали до Швеції, то відразу переконалися, що всі ми, старошведці, обернулися на злиднів. Ми маємо клапті землі, як ступня завбільшки. Ми хочемо відзначити, що після неврожаю радянський уряд зробив усе можливе. Ми дістали хліб і картоплю.
Держава організувала їдальні для школярів, навіть немовлята діставали допомогу.
Отже, доставали харчування 192 дітей з листопада 1927 по липень цього року. Не зважаючи на це, уряд не вимагав плати або відшкодування цих витрат.
Тут у Швеції вже говорять про відшкодування видатків. Справді, не можна зрозуміти, що гадав пастор Хоас, коли він своєю брехнею і оманою позбавив таку силу людей притулку.
За те, що Хоас одурив нас, умовивши виїхати до Швеції, за те, що ми розпорошені по всіх кутках країни, як прокляті істоти, що не мають даху над головою, за все це відповідає Хоас та інші зрадники наших інтересів. Ми цілковито переконалися, що Хоас одурив нас, щоб обернути на поміщицьких та глитаївських невільників. Старошведці знову, здається, стали кріпаками. Ми знаємо, що Иоган Кристіян Хінас працював в одного поміщика протягом двох місяців і не одержав абсолютно ніякої плати. Коли він вимагав заплатити то дістав відповідь: "Твою зарплату з'їли твої діти". Симон Андерсон Хінас працював два місяці в іншого поміщика, що платив не більш як 50 ере (25 коп.) на день. Ми питаємо, хіба це не кріпацтво? Ми бачимо, що ми є жертвою націоналістичної пропаґанди. Ми хочемо повернутися назад на Україну до рад, в село Старо-Шведське. Як тільки ми дістанемо змогу рушити в путь, ми ладні йти пішки назад на Україну.
Ми мусимо визнати, що всі ми нещасні в наслідок пропаґанди Хоаса. Три родини Утас і Кнутас, що домагаються дозволу повернутися до СРСР, роблять це не дурно. Все, що Хоас, Бускас та інші писали про нас, про ради, про наше село, неправдиве і ми заперечуємо це цілком…
Брати Утас і Кнутас".
Документ цей справив вражіння бомби, що раптом вибухнула.
Увесь націоналістичний галас про рятування "братів-шведів від більшовицького гніту" зазнав тяжкого удару.
Буржуазна преса вже заявляє, що Утас і Кнутас аґенти ЧК, а завтра "братів-шведів" буде оголошено за аґентів Комінтерну і за втручання у внутрішні справи Швеції буде вислано із країни.
Брати-шведи дорого платять нині за ту глитаївську та попівську аґітацію, що привела їх з Радянської України до капіталістичної Швеції".
("Вісті" /Київ/, 5 грудня 1929 р.)
*************
"У СРСР ТРУДЯЩИМ СТАЄ ЖИТИ ЛЕГШЕ І КРАЩЕ
"Ми хочемо повернутися до СРСР і разом з радянськими робітниками і селянами краще будувати майбутнє"
ВИСТУП СТАРОШВЕДЦІВ УТАСА І КНУТАСА
НА ВЕЛИКИХ ЗБОРАХ В СТОКГОЛЬМІ
СТОКГОЛЬМ, 5. Деякий час тому з СРСР виїхали до Швеції шведські селяни колоністи з села Старо-Шведського на Україні.
У зв'язку з цим в Стокгольмі компартія скликала великі збори, що в них взяли участь понад 1200 чоловіка.
На зборах виступили еміґранти села Старо-Шведського - селяни Утас і Кнутас. Обидва промовці у своїх виступах зазначили на надто скрутне своє становище у Швеції і розповіли про справжнє становище на Україні. Утас і Кнутас протестували проти наклепу , що його зводять на Радянський Союз.
- Ми переконалися - говорили вони - що Швеція є батьківщина для багатих, а не для бідноти. У Радянському Союзі трудящим щороку стає жити легше і краще, а в Швеції - гірше і важче.
Утас закінчив свою промову заявою:
"Ми хочемо з радянськими робітниками і селянами краще будувати майбутнє для трудящих усього світу".
Обидва промовці заявили про свій намір повернутися до Радянського Союзу.
Збори обрали комітет допомоги шведським селянам, що повертаються до СРСР",
("Наддніпрянська правда", 6 грудня 1929 р.)
*************
"НАЗАД НА РАДЯНСЬКУ БАТЬКІВЩИНУ
Частина старошведців повертаються в СРСР.
СТОКГОЛЬМ. 25-го грудня виїхали назад до СРСР через Фінляндію три родини старошведців числом 18 чол. У заяві, опублікованій в органі шведської компартії "Стормилокан", старошведці викладають причини, через які вони повернулися до СРСР, і закликають шведських робітників та селян взяти приклад з їхніх товаришів у СРСР, що встановили диктатуру пролетаріату.
Примітка: Нещодавно з СРСР емігрували до Швеції шведські селяни, колоністи з села Старошведського. Тепер 18 колоністів, розчарувавшися з буржуазної "батьківщини", повертаються назад до СРСР".
("Наддніпрянська правда", 31 грудня 1929 р.)
З ІСТОРІЇ УСПЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ
У БЕРИСЛАВІ
"Автобиография.
Родился в Москве 15/IX 1908 г. Отец служил на железной дороге и в 1919 году умер от сыпного тифа. В 1928 году я окончил школу 9-летку и в 1930 г. был зачислен на I курс естественно-исторического факультета I МГУ. Родители мои были людьми глубоко религиозными и с детских лет моим воспитателем был известный московский протоиерей И.Кедров, создатель и настоятель Воскресенского храма в Сокольниках. Я был у него пономарем и по окончании средней школы я дал ему обещание посвятить свою жизнь служению Церкви Христовой. В конце 1933 года я был осужден тройкой ОГПУ по обвинению по ст. 58 параграф 10 и выслан на 3 года в Сибирь. Там я познакомился с многими епископами и священниками, заключенными в лагеря, и еще более укрепился в своем решении принять духовный сан. По возвращении в 1936 г. из Сибири я поселился в г.Калуге. На интеллигентную, нормальную работу я устроиться никак не мог из-за магического действия справки полученной мною по освобождении из лагеря. Пришлось поступить на Лесозавод чернорабочим, вытаскивать из реки бревна на берег. Проработав полгода я почувствовал, что силы мои слабеют и перспектив на облегчение работы нет, я уволился с завода, но попрежнему ни бухгалтером, ни даже счетоводом (не говоря уже о педагогической работе) меня не принимали. Приехав в Москву посоветовавшись с знакомыми священниками и получив рекомендательные письма я вернулся в Калугу и весной 1937 г. Владыкой Антонином был рукоположен. Вскоре Владыка и ряд священников были арестованы, не получив назначения я быстро уехал в Москву к матери. Расшатанное в Сибири здоровье, подорванное тяжелой работой на Калужском лесозаводе, значительно ухудшилось и я слег в постель. Врачи обнаружили туберкулез легких. В течении продолжительного времени я нигде не работал и не имел постоянного местожительства - то находился у матери в Москве, то в Калуге, то у других родственников и знакомых под Москвой. В 1939 году врачи мне порекомендовали переменить климат и я уехал к отдаленным родственникам в Проскуров. Вскоре началась война и Украина оказалась занятой немцами. В ближайшие же дни я был арестован полицией по подозрению в еврействе и в сочувствии к Советской власти. Не ожидая решения своей участи я бежал из под конвоя во время работы и направился к Мелитополю, в надежде разыскать свою жену, проживавшей у матери под Мелитополем. Там я был снова задержан и только зимой 1942 г. при помощи епископа Серафима удалось скрыться из лагеря. Оформившись, у епископа Серафима я получил назначение на приход. Моя враждебная по отношению к немцам деятельность не могла пройти для них незамеченной и я неоднократно вызывался в комендатуры для объяснений. Меня спасала справка о судимости по 58 ст. но летом 1943 г. жандармерия решила меня арестовать, о чем я был предупрежден еп. Серафимом. Мне пришлось покинуть свой приход в селе Воскресенка Ново-Васил. р-на Запорож. области, бросить все вещи и личное имущество и захватив только жену и ребенка, при помощи епископа уехать в Нижнее-Серагозовский р-н, за 140 км. Это было 20/VII-1943 г. в Нижнее-Серагозовском р-не я служил в с. Ново-Александровка и там я также привлек внимание жандармерии, подвергался обыскам, а перед самым приходом Красной Армии чуть не был арестован. По настоянию нач-ка советской контр/разведки, который узнал у населения о преследовании, которому я подвергался со стороны немцев, я подал в январе 1944 г. рапорт на имя Патриарха Сергия (лично меня знавшего) о своей деятельности во время оккупации, выдержки из этого рапорта опубликованы в "Журнале Москов. Патриархии" № 4 - 1944 г. После освобождения Днепра я переехал в Большую Лепетиху где служил до 10/VI - 1945 г. С 14/VI служу в г. Бериславе в Успенской Церкви, куда переведен епископом Михаилом Херсонским и Николаевским указом от 19/VI - 1945 за № 133.
Священник Трифон Немчинов."
(ДАХО, Ф.р. 3727, оп. 1, спр. 3, арк. 23)
*************
"Преосвященному Михаилу
Епископу Херсонскому и Николаевскому
от Успенской церкви гор. Берислава
Ваше Преосвященство!
29/VII с/г. от Бериславского гор/совета нами получено предписание в 10-дневный срок освободить полуподвальное помещение разрушенного церковного дома, находящегося в ограде церкви, в котором всегда находилась и ныне находится церковная сторожка, а в верхнем (ныне разрушенном) помещении - церковно-приходская школа. В настоящее время в полуподвале (который нам предписано освободить и в котором Вы, во время своего посещения Берислава, останавливались на ночь) как Вам известно, помимо сторожей, проживает также настоятель церкви со своей семьей. Указанное помещение было отремонтировано силами церкви в 1944-45 гг. и кроме его другого помещения, где бы можно было разместить церковную сторожку в ограде церкви нет. В связи с тем, что указанное помещение является от природы церковным и находится в ограде действующей церкви, постановление местной власти об изъятии его у церкви и передачи его дирекции педагогической школы, на том основании, что до 1941 г. в верхнем (разрушенном ныне) помещении находилась библиотека указанной школы, по нашему мнению, является незаконным и просим Вашего ходатайства перед Уполномоченным по делам церкви об отмене его.
Настоятель Церкви священник
Трифон Немчинов /підпис/
Церковный староста М. Федотченко /підпис/
29 июля 1946 г."
(ДАХО, Ф.р. 3727, оп. 1, спр. 3, арк. 39)
*************
|
НАСТОЯТЕЛЬ |
Уполномоченному Совета |
На Ваш № 176 от 1/ХІ 46 сообщаю, что церковная сторожка Успенской церкви находится в своем природном помещении в ограде церкви в полуподвальном этаже бывшей церковно-приходской школы. Однако, на том основании, что до войны в верхнем, ныне совершенно разрушенном помещении церковно-приходской школы, временно была размещена библиотека педагогической школы, райисполком вынес постановление об изъятии у церкви не только развалин бывшей церковно-приходской школы, но и полуподвала т.е. церковной сторожки. Поэтому, 8 /VII 46 мне было предписано Райисполкомом в 10[?]-дневный срок освободить полуподвал или помещение церковной сторожки и передать его вместе с разрушенным помещением церковно-приходской школы дирекции педагогической школы. В виду явной незаконности постановления Райисполкома я отказался исполнить его и предложил председателю Райисполкома за разрешением этого вопроса обратиться к Уполномоченному по делам православной церкви. Мне совершенно ясно что решение Правительства о передаче всех природных школьных помещений, занятых посторонними учреждениями и организациями - школам, чем мотивирует свое постановление Райисполком, в данном случае неприменимо, посколько церковная сторожка занимает не природное школьное помещение, а свое собственное. На церковную сторожку педагогическая школа имеет столько же права, сколько и элеватор на помещение Успенской церкви, зерном которого она была засыпана до войны. С тех пор, как существовала Успенская церковь, существовала и церковная сторожка, в том самом помещении, где находится и ныне. После фронта здание церковно-приходской школы (в том числе и полуподвальное помещение церковной сторожки) оказалось совершенно разрушенным, но силами церковной общины полуподвал - 40 кв. метров - был восстановлен и отремонтирован; верхняя же часть здания (где одно время размещалась библиотека педагогической школы) и поныне представляет собою полуразрушенные стены.
Временно, за отсутствием в городе свободной площади в сторожке, помимо сторожей, несмотря на неудобства, проживает настоятель церкви. Как таковая церковная сторожка необходима для церкви и посколько она находится в своем собственном помещении в ограде церкви, закреплена за общиной по договору и находится в генеральном плане Успенской церкви, вопрос о ее освобождении, не должен иметь места. В церковной сторожке два раза был и ночевал Епископ Михаил и он в курсе всего этого.
Настоятель Церкви священник Трифон Немчинов".
(ДАХО, Ф.р. 3727, оп. 1, спр. 3, арк. 41)
**************
| "Успенской церкви г. Берислав Херсонская область 20 апреля 1961 г. |
Председателю Совета От общины верующих |
Заявление
В нашем городе из четырех церквей трёх-престольный собор в центре города отобран и перестроен в дом культуры, другая церковь "Всех святых" на большом кладбище была разрушена до фундамента, полуразрушена была часовня на кладбище "Память Севастопольской обороны. Наш Успенский храм был полуразрушен и в 1945 году был предоставлен Херсонским облисполкомом в бессрочное пользование нашей общине верующих, которая за этот период полностью восстановила, оборудовала и благоустроила Успенский храм. На это дело было израсходовано около 300 тысяч одних денежных средств. Все приходы отошли к нашей церкви, а также и прихожане окружающих сел Бериславского района. По регистрации большого поста, верующих, посещающих нашу церковь, числится три тысячи человек.
Все мы убедительно просим Вас об оставлении Успенской церкви за нашей общиной и на дальнейшее время и просим Вас дать нам священника для служб в нашем храме".
(ДАХО, Ф.р. 3727, оп. 1, спр. 163, арк.40)
*************
"Президиум Верховного Совета Украинской ССР
Жалоба
Мы члены общины верующих г. Берислава Херсонской области, обращаемся с настоящей жалобой по поводу нарушения элементарных правил свободы вероисповедания и отправления религиозного культа записанных в Конституции СССР. В данном случае наша жалоба состоит в том, что райисполком г. Берислава вынес решение церкви в которой производилась служба (отправление религиозного культа) с 1946 г., и нами верующими была церковь восстановлена и отремонтирована, на что было затрачено триста тысяч рублей. Между тем в Постановлении Херсонского Облисполкома от 1946 г. сказано, что здание церкви предоставляется в безсрочное пользование нашей общине.
Мы члены общины верующих в большинстве своем люди пожилого возраста, у большинства из нас во время Отечественной войны погибли за Родину дети, братья, мужья, отцы. Мы находим утешение в исполнении религиозных служб, которые совершались в храме, согласно законного права, закрепленного конституционным законом, а потому просим Президиум Верховного Совета Украинской ССР сделать соответствующее распоряжение об отмене решения райисполкома г. Берислава Херсонской области о закрытии храма во имя Успения Божией Матери в г. Бериславе, оставить таковой в пользовании нашей общины верующих для отправления церковных служб и влить в него приход верующих Введенской церкви (вмещающей до 70 человек), которая передана под музей.
По уполномочию членов общины верующих Успенской
Церкви г. Берислава Херсонской области
А Садовник /підпис/
Адрес: г. Берислав Херсонская область
Община верующих Успенской церкви
20 апреля 1961 г.
Подписи верующих прилагаются"
(ДАХО, Ф.р. 3727, оп.1, спр. 163, арк. 26, 27)
*************
|
"ПРИЕМНАЯ |
г. Берислав, |
Жалоба, адресованная Вами Президиуму Верховного Совета Украинской ССР, получена и рассмотрена.
Просьба, изложенная Вами в жалобе, не подлежит удовлетворению, так как она противоречит решению исполкома Херсонского облсовета депутатов трудящихся от 23 июля 1960 года за № 511.
Зам. председателя исполкома
облсовета депутатов трудящихся Д.Иванченко."
(ДАХО, Ф.р.3727, оп. 1, спр. 163, арк. 24)
"З АКТУ ПРО ЗЛОЧИНСТВА НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ У БЕРИСЛАВСЬКОМУ РАЙОНІ ХЕРСОНСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Березень 1944 р. м.Берислав
26 серпня 1941 року Бериславський район, Херсонської області, було окуповано німецькими військами. Слідом за передовими німецькими військовими частинами до Берислава вступив загін СС, який здійснював кривавий терор у місті і районі.
Гітлерівці систематично розстрілювали мирних радянських громадян і полонених червоноармійців. Майже щодня жителі Берислава спостерігали, як німці по вулицях Рози Люксембург і 8 березня гнали радянських громадян до балок біля скотобойні на розстріл.
Після визволення Бериславського району від німецько-фашистських загарбників комісія з представників партійних, радянських і громадських організацій та трудящих району провела огляд місць злочинів гітлерівців. Оглядом встановлено, що за 500 і 800 метрів на північ від Берислава біля скотобойні у двох балках знаходяться три могили завдовшки по 28 метрів кожна. Під час розкопок цих могил виявлені трупи чоловіків, жінок і дітей, що лежать щільно один до одного лицем вниз. На деяких трупах є рештки білизни.
Починаючи з осени 1941 року і аж до осени 1943 року есесівці та жандармерія водили сюди мирних радянських громадян і військовополонених на розстріл. Комісією встановлено, що гітлерівці тут розстріляли 1.202 радянських військовополонених і понад 400 мирних радянських громадян.
Радянських громадян розстрілювали групами по 10-15 чоловік. Перед розстрілом німці роздягали їх до білизни, а потім зганяли до балки, де примушували лягати лицем вниз. Після цього двоє гітлерівців проводили розстріл в упор з автоматів. Потім до балки зганяли нову групу радянських громадян, теж примушували їх лягати лицем вниз на ще теплі трупи і розстрілювали. Багато жертв зазнавали тяжких поранень і їх було закопано живими.
10 вересня 1941 року було розстріляно 87 громадян села Новий Берислав за 500 метрів на схід від села.
25 вересня 1941 року в селищі № 33 (колгосп ім.Кагановича, Н.Каїрської сільради) було розстріляно 13 мирних громадян - чоловіків, жінок, стариків і дітей. Трупи було кинуто у колодязь.
У Качкарівці німецько-фашистські окупанти розстріляли 40 місцевих селян. У жовтні 1941 року в цьому ж селі німці захопили і розстріляли 7 партизанів.
У вересні 1941 року поблизу села Козацьке німці спіймали і розстріляли двох комуністів. П'ять діб лежали в полі трупи розстріляних, і німці не дозволяли родичам ховати їх. В цьому ж селі у вересні і на початку жовтня 1941 року німці розстріляли сім'ю Мазур - 3 дорослих і 3 дітей віком від 3 до 7 років. Звірячу розправу вчинили німці 5 вересня 1941 року, розстрілявши 24-річну колгоспницю з її 4-місячною дитиною.
Німецькі работоргівці, за прямою допомогою підлих українсько-німецьких націоналістів, вигнали з району на фашистську каторгу 733 мирних радянських громадян. Тих, що відправляли на фашистську каторгу, німці під загрозою зброї зганяли на берег, вантажили на баржі для перевезення худоби і під конвоєм відправляли до Херсона. Багато радянських громадян, щоб не потрапити на фашистську каторгу, втікали і ховалися в льохах та на горищах. Їх виловлювали гестапівці і розстрілювали або направляли до в'язниці. Щоб не потрапити на каторжні роботи до Німеччини молодь систематично обпікала себе каустикою, різними кислотами, загонила під шкіру гас.
Спочатку на каторжні роботи до Німеччини не брали одружених. Щоб уникнути фашистської каторги багато 16-17 річних юнаків і дівчат вступало у фіктивне одруження.
4.000 мирних радянських громадян району німці ув'язнили до концтабору.
Відступаючи під ударами радянських військ гітлерівські мерзотники в жовтні-листопаді 1943 року силоміць вигнали мирне населення з прибережної частини району, а все їхнє господарство пограбували.
За період панування німецько-фашистських загарбників населення Бериславського району зменшилося більше ніж на половину. До окупації в районі проживало 29.700 чоловік, а після визволення району радянськими військами тут виявилось лише 14.450 чоловік.
У Бериславі німецько-фашистські окупанти висадили в повітря, спалили і зруйнували: будинок райвиконкому, лікарню, педшколу, агротехнікум, банк, млин, електростанцію, водогін, театр, кіно, МТС. У Бериславі всі комунальні та приватні будинки зазнали повного або часткового руйнування. Такі ж руйнування проведені по всіх населених пунктах району".
("Злочинства німецько-фашистських загарбників на Херсонщині. - Херсон: "Наддніпрянська правда", 1948)
