| Прозові твори [11] |
| Поезія [56] |
|
Драматургія
[6]
П'єси, драматичні поеми
|
| Головна » Книги » Проза, поезія, драма » Поезія |
Співати пісню шостим почуттям...
Поезії Тані Семко — це ліричні малюнки, де багато хороших деталей, несподіваних метафор, не висмоктаних з пальця у творчих муках, а висловлених так, як вони спалахнули у незасміченій літературщиною, уяві поетеси. Відчувається її гострота зору, допитливий погляд на речі, вміння добирати саме ті слова і барви, які найбільше потрібні для передачі настрою.
А ще були односельчани: вчителі місцевої школи Ала Федорівна Клименко, Світлана Іванівна Байрак, Лариса Володимирівна Коваленко, Галина Петрівна Севастянова. А ще — кращі подруги Наташа Бондаренко і Наташа Кравченко і всі інші однокласники не залишили Таню наодинці з недугою, підтримували моральний стан, не давали занепадати духом. Шукати там, де вже немає сховів, Читайте Таню Семко — і зрозумієте.
Анатолій Анастасьєв, поет
ЕскізНіхто й ніколи не зітре з сторінки Малюнок мрії, створений тобою, Де все співає, як ота сопілка, Що тільки радість виклика собою. Чарівні вежі, героїчні вчинки, * * *Зникає час, в безмежжя поринає, Чарівна пісня не стиха й на мить Солодким медом чашу наповняє Глечик життя… Як жаль його розбить. * * *Якби піти у край, де інше сонце, Де інший місяць в спогадах блукає. Та чи найшлося б там оте віконце, Що тут даремно в сутінках шукаю? Сум за майбутнімЯ не сумую, ні, я лише хочу, Щоб справдилось усе, у що я вірю, Щоб забуяло молоде колосся На щиро зрошеній сльозами ниві, Щоб світ любові випірнув з глибин (А він там є, а тільки заблукав), Щоб все хороше пам’яталось вічно, Бо ми без нього, мов якийсь непотріб, Щоб добрим людям лиш вітри попутні. Сумую я! Отак сумую За чистим та омріяним майбутнім. ВеселкаДаремно ти шукаєш правди, Де в світі владарює жадоба і похіть Де за красу сприймають те, Що від начищення блищить. Де чорним смутком із вигнання Знаходить місце в серці лють, Де нерозділене кохання Так часто хмари градом б’ють. Та годі сліз, не треба зойків, Блукати в темряві негоже. Повір в веселку і ця віра Розправить крила допоможе. За щастямО, свідки щастя, розкажіть мені, Яке воно і де його шукати? Чи в чистім полі, де гудуть вітри? Чи там, де витанцьовує багаття? А може, там, де зорі сплять, А може ще кудись податись, Пізнання світуМаленьке сонечко ішло, неначе квітка У житній хвилі замріяно, Всміхалось небу, Й золоті хмаринки В озерах тихих перламутром грали. І вітер грав на скрипці Страдіварі, ШевченкуВін довго йшов по лезу, чи без болю? Він не втомився, але щось відчув. Як тінь злетіла високо у гору І брязкіт слів у реготі почув. Не здогадався сумом спопеліти — * * *Чи знав малий Тарасик в полі, Ягнят та аркуш пасучи, Що у віки славетні твори Полинуть, правду несучи? * * *Зійшовши на найвищий промінь слави, Коли вінок лавровий піднесли, Поет сказав: “Я б почивав на лаврах, Якби довкола терни не росли”. * * *Схилилась пам’ять вечорова, Весільним звоном розлилась. Схопилась мрійниця чудова І птахом в небо піднялась. Рясним лататтям по блакиті Пливе тужливо павутиння, Схилилась пам’ять вечорова, ДітиНема на світі більшого скарбу За сміх дітей дзвінкий та стоголосий, Або й сльози, що зронена не з болю, А так, що прощення покірно простить. Нема нічого, що було б цінніше Казкова нічСвітилось небо й зорі розмовляли, У славі й праці нас покинув день. Злетіла казка й тихо запитала: — Хто заспіває золотих пісень? Русалка-хвиля зорі рахувала, І мов почувши поклик сподівання, МатеринствоЗлились докупи візерунки долі, Широким віттям відштовхнувши тінь І пензель майстра вже не випадково Знайшов цілющу фарбу серед хвиль, Знайшов цілющу воду. В відкрите небо спогад зазирає, Літній вечірВсміхнувся вечір кольоровим дзвоном, Зросили серце золоті дощі. Зітканий вітер з чарівного льону Злетів й розтанув в спокої душі. Принишкло все у крижаному сні, ЛітоЗасмагле літо у полоні квітів, У розмаїтті пахощів і фарб, Збирає в кошик, сплетений з суцвіття, Солодку мрію — квітів аромат. Чарівним колом пурхає метелик, * * *Здивовано світанок мружить очі, Вдивляючись у дзеркало землі, Соромиться, але спитати хоче, Чому від подиху здригаються вони? ШвидкоплинняНезбагненна таємниця Бентежить і зве, Де грайливо сходить сонце, Там вона живе. Ходить тихо, як повітря, Не болючого похмілля, Грає серце теплу осінь * * *Де сонце впало квіткою на землю, Де виріс сад і пісня розцвіта, Там бур’яну і дурману не треба. Нектар солодкий бджілонька збира. * * *Гойдався місяць у садах червневих, Стомився й яблуком на гілочці повис. Хлопчина ніжно обіймає наречену: “Ану, вгадай-но, що тобі приніс?” * * *Самотньо зазирає місяць в глибку, Немовби промовляючи: “Зажди”. У відповідь згаса в кімнаті світло І свічечка займається в пітьмі. * * *Поклич мене, якщо тобі нелегко, Якщо краплини відчаю, як море, Якщо у грудях боляче затерпло, І сумом чорним насуває горе. Я все покину, полечу на крилах, * * *Гранатом стиглим спалахнув вогонь. Злякалась іскра в темряві втонути, Й насінням сиплячи на всі боки, Замріяв він гранатом бути. * * *Бриніло серце від подиху думок, Гніздечко звила зморена душа, Вмостилась зручно, й сповістив ріжок, Що панна Мрія з березнем прийшла. * * *Спіймати те, чому нема ваги, Допомагає іноді натхнення. Та як же бути, коли дужий хтось Забув про те, що в нього є легені? ДеньКотився день достиглим апельсином Назустріч білим запашним вітрам, Впивався співом голосів пташиних, Шукав притулку, а знайшов Вівтар. Схилився тихо, пожурився долі, СніжинкаЯ вдивлялася в очі сніжинці, Що кружляла нечутно, як сон, Потім сіла на хвіст павутинці І злетіла лебідкою знов. Я тремтіла бажанням спитати, * * *Перекинулась дугою Дуга-радуга, як міст. Над блакитною водою Вітер квіти переніс. Поцікавивсь батько в сина, СповідьВсе огорнула ніч і чиста сповідь Злетіла з уст моїх, немов метелик. Я зрозуміла річ, прозору зовні, Але застібнуту на тисячі петельок. Сумна, як спокій, істина тривоги Брутальним сенсом спопеля кришталь, приймає відчай ще одні пологи. Не стримуючи подиху. Як жаль Притихлих кроків мертвого дощу, Наляканого скреготом думок. Спитай про щось, — та в відповідь змовчу, Щоб не вчинити в сні переполох. Бо огорнула ніч і чиста сповідь… * * *Я так люблю тебе, дитинко, За чистий пролісок краси, За те, що підіймаєш слово, Не відчуваючи ваги. * * *Цілющих променів життя, Зірок далеких сяйво вічне, В безмежний Всесвіт вируша Душа у подорож міфічну. Подекуди зупинки крок Та в кожнім разі хай пробачать МетеликЖурбою сонце малювало тінь, Бриніли хвилі самотою сліз. Гортаючи сторінки сновидінь, Малий метелик по драбині ліз. — Один, два, три… Оце вже і десятий, — * * *Вдягався вечір… Серед всіх тканин Не зміг знайти єдину, незбагненну, Коли вслухався в шелестіння віт, Як шану мріям одягав зелене. Коли сідали бджолами думки А як сварив племінників-вітрів Та інколи, сумуючи за всим, Звертання до нащадківШукати там, де вже немає сховів, Пливти туди, де не шугає вітер, Вивчати ще не винайдені мови, Нектар збирати із незнаних квітів. Співати пісню шостим почуттям, * * *Жнива, паляницями вбрані, Гойдалися теплим дощем. Розплющило очі світання. Спитали: “Повернемось ще?” Птахами прокреслені хмари. Рукою повів диригент, Розкинулось море кульбаб, Лягала на шпальти шляхів * * *Грайливо тихе щебетання нив Нашіптувало казки суховію Про те, що десь стомилися без див Безмежно сірі осокорів вії. І вдарив в крила суховій натхненням * * *Де сумно ходить пусткою зима, Червоним медом наливає місяць По самі вінця келихи й трима В обіймах ночі відблисками іскор Блакитно-сірий незнайомий світ, Оспіваний багряними очима, Блукання лоскіт й сапфіровий цвіт Руками зібраний та тільки от чиїми? Там диха краєм заблукалих мрій * * *Ходить тихо по полю береза, Будить лихо нестримним дощем. Підіймається сонячна вежа, Накриває угіддя плащем. Підставляє колосся долоні, Щоб спіймати цілющу сльозу. Та втікаючи вітер з полону Обіця: “Віднесу, віднесу!..” Котить грім колісницю дарунків, Обіцяючи бруньки вдягнуть, Та у натовпі сірих малюнків Чи знайдуть ту березу? Знайдуть. * * *Скільки слів пам’ята коромисло, Кожен день споглядаючи знов, Як теребе дівчині намисто Ніжний подих хлопчини. Боронь, Боже правий, від осуду злого Неймовірно важкої води. Наливалося барвами гроно Й ніжно вабило смаком туди, Де злетіло хлопчини зізнання, — Присягавсь мак до віку цвісти, Де від ніжного цвіту зітхання Прокидалися мертві сади… * * *Я відкрию тобі обрій мрій, Намалюю засніжене літо. Заспіва ніжно Місяць: “Зігрій!” І посипляться зоряні квіти. Наші теплі прозорі думки Ще ніким не придумана казка. Пробіжить тихо кішкою ніч, * * *Стомився кінь і погляд вже не ясний, І думка лиш одна: “До водопою!” Згадав шляхи, вже пройдені, прекрасні, Схиливсь до трав і освіживсь росою. А сонце з батька в вітчима лихого Перетворилось і жене безжально У ті краї, де полину гіркого Збирають рясно по дощі врожаї. Криниця в полі, а у ній водиця… Старі казали, як її напитись, То зцілить душу розуму і тіла. Сердечна мука тріпотіла Вогнем забутої дороги, Знов обійти чужі пороги Не вдасться. З сумом День згадав, Як жалюгідний смерч тривоги В своє нутро ліхтар сховав. Стомився кінь і погляд вже не ясний, І думка лиш одна: “До водопою!”, А десь до неба пломеніють рясно Ліхтарики, звучи його з собою. * * *Ти звідки впала? В чому розчинилась? Що бачила народжуючи в снах? І які дзвони пролунали в твоїх скронях? Чиї цілунки грілись на вустах? * * *Сплелися промені й пішли у вихилясах, Стрибали по розкоханих прикрасах, Кружляли, забуваючи про дім, Аж поки в траур час їх не одів, Та тільки-но жалоба відійшла, Нова прикраса друзів віднайшла. * * *Коли і де й чому ти зараз тут, Не намагайся розумом збагнуть, Ковтай повітря, інших напувай, Якщо не змерз, то одяг не вдягай. СамотністьПо тілу випуклої хвилі Зоря долонею веде, Потоки дзеркала бурхливі В обійми погляду бере. В безодню небо заглядає, По зірочці журбу скубе, Бо інколи його лякає, Що бачить лиш саме себе. * * *Вмираючи, народжуюся знову. Скотившись вниз, нагору підіймаюсь. Нехай я споконвіку лише нуль, Та з мене все колись і починалось. * * *Детство — это когда всё интересно, Юность — когда хочется любить. Ну а старость — самая капризная: Хочется всё повторить. * * *Плаче вітер почуттям, Кидає у шалений вир На всі боки каяттями, Як на смерть, невбитий звір Кличе всіх на допомогу, Упіймавши ці волання, Спинись на митьСпинись на мить, В повітрі розчинися, Зміни вбрання на легке, наче дим, Повір у те, що мрії вже збулися, І в спокій вічний з безвісті полинь. Зламай корони розуму і серця, ЧовенЗбудуй мені маленький човен. Я сяду в нього й відпливу. Та не питай мене: “Для чого?”, Бо ще від смутку я помру. Завісу зіткану з незнання Гуркочуть надра непізнанні: * * *Якби зуміли вірша написати Усі, у кого думка зла, — Якою б страшною поезія була. * * *Тебе не гнітять докори сумління? Тобі не хочеться вночі, як вовку вити? До тебе думи не приходять сірі Про те, що міг би щось іще змінити? Тобі не чується, як SOS по допомогу Благальний поклик, згублений в стихії? Тебе не гнітять докори сумління? Тоді, будь-ласка, спи спокійно. * * *Не все так погано у нашому домі: Нас вже не кують в кайдани стопудові. Нас вже не таврують розпеченим жалом Бездушні кати, що й тварини не гоже. Не все так погано у нашому домі, — Та все-таки краще повинно бути. Українській мавціУ самоті розгублена, як мрія. Усім вітрам віддана на шмаття, Щаслива в горі, вільна, як хмарина. Пірнала піснею із слова в небуття. Не малювала те, чого не знала, Хоч і невільна була, знати все. Перлину мудрості від сліз оберігала, Не таврувала спокоєм лице. Була, як Мавка, справжня та міфічна, Губилась там, де віднайти могла Той вихід з склепу, де світило б вічне Священне сонце радості й добра. Автограф до полотнаТамує подих вітер невгамовний. Пустує з віттям стоголосий птах, Співа відлуння ніжно колискову В відтворених на полотні горах. Сльозою ніч скотилася з-за гір. Стомився вітер відривати листя СпогадЯ пам’ятаю, як була ромашкою, Як при дорозі в самоті росла, Як умивали вранці мене роси, Як дівчинка гусей в траві пасла. Як кожен день блакитними очима Я поруч неї відчувала пісню, * * *Стрункою постаттю у спогадах береза, Неначе дівчина весела, постає. Вночі пустує з вітром-козаченьком, З роси намисто вранці одягне. І не сумує, якщо хтось відірве * * *Верба додолу коси похилила, В незграбності своїй стоять дуби. Десь шелестінням білочка збудила Мале зайча, — побігло до води. * * *У річку нескінченного бажання Вдивляється зоря тужливо. А їй здається, що хмарина На дні глибокім шелестить. — Чому ж мені так не щастить? — На ґанку дівчина сидить — Не встигла голову підняти — Вже треба мрію загадати. * * *У смутку нерозділених ночей, В порожнім келиху займається зоря. І все ж цей смуток білим простирадолм Світанок мрії лагідно встеля. * * *У сиву давнину дідусь старенький, Гойдаючи коліньми малюка, Мугикав пісеньку доволі неновеньку Про вітер в полі та про козака: «Ой, там у полі, де господар Вітер, А трохи згодом хопчик невеликий, Космонавтам майбутньогоНа перехресті всіх світів, Де зорі, наче світлофори, Згадай по розуму братів, Недосконалих, та з любові. ВтрачаюМені нема вже що втрачать. Втрачаю все, мені здається, Що ще ніхто так не жадав, Щоб зупинилось те, що б’ється. Щоб впали назавжди зірки, * * *Зорі падають у хмари. Що знаходять там вони? Те, що в них давно вже вкрали Простирадла запашні? Чи крижану білу постіль, * * *Відкрийте двері, хай осяє знов Думок далеких скривджене зізнання, Примчить назустріч золотий клубок І витче кращі ніж колись бажання. Нехай проллється променем зорі Потиснув крапельки нестиглого мовчання …В задумі похитнулося вікно Незнакомому знакомцуОн жил, как мог. Он чувствовал потери Он шёл с надеждой, возвращаясь в тьму. Парил он птицей в кружевах материй, То уходя, то вновь входя в игру. Он был стрельцом — не ловким, но азартным. * * *Ластівкою легко бути. Головне — уміть співать, Відганяти відчай, смуту Та дитину колисать. Зранку лагідно будити, Всіх до праці закликать. Ластівкою легко бути. Головне — уміть співать. Вхід забороненоЗламався погляд на байдужім склі, Не додивилась радість сподівання. Зів’ялі квіти на сумнім вікні Пішли у безвість на німе мовчання. Відповідає роздоріжжя зле * * *Сідлай коня і мчи, куди несе, — У ті краї, де зможеш пригадати Ту теплу весну, коли снився сон, Що ти навчився вже коня сідлати. * * *Полинути в простори космосу хочу, Щоб досягнути душу юначу й дівочу, Щоб благати Бога за кращую долю, Щоб розгледіть краще українську волю. Кажуть, що писати легше, ніж робити, Добрий слід залишила на Землі й на Небі. На міста і села, на тварин, людей, Тож якщо Ви любите і Бога, й Дитину, УкраїнкаДорогою, де лиш один бур’ян, Крокує дівчина з блакитними очима. Ввібрала в себе море, небо і повітря. Волосся лагідно торкає віття. Кришталем чистим покотився дощ, Портрет невідомоїОкрилена химерними думками, Не сподіваючись на порятунок дня, Відтворена на полотні нитками, У всій красі воскресла знов вона. Неначе ангел, та ніхто не знає, * * *Де впала крапля, — розіллється море. Грайливо промінь зазирне у глиб. І наче стержень літери солоні На вічну пам’ять викарбує в світ. * * *Кружляє птах у самоті щасливий, Усе він бачить, але хто спита Про сині ночі та зелені мрії, Коли на крилах спуститься зима. ПробудженняІ знов безкрає синє море Мені наснилось уночі. Немовби тихе та спокійне, Та відчуваю, ідучи, Як щось таке у грудях тисне І не дає мені іти. Я відчуваю це, навмисно Щось всеодно веде туди Мене якась магічна сила. Згадала: я колись просила Про спокій вічний та блаженний. Ось вітер налетів скаженний Та в воду тягне і гудить, Неначе: «Вмри!» — мені кричить І так реально, наче справді. Як тяжко враз мені зробилось. Відкрила очі — й пробудилась. ЕпілогЯкщо відкриєш ненароком книгу І збудяться забуті почуття, Оті, що розтопивши товсту кригу, Прийшли до тебе, наче каяття, То не лякайся, не турбуйсь даремно. Солодку казку не вона згубила. Побійся лише почуттів порожніх, Бо книга ця Тебе чомусь навчила…
«Жизнь я безумно люблю…»У нее в изголовье стоят удивительные цветы — голубые мечтательные розы. Их Таня Семко изготовила сама, когда ей еще можно было вставать, рисовать, вышивать, колдовать над всякими художественными поделками... Но недуг, вцепившийся в нее чуть ли не от рождения, несмотря на усилия близких и врачей, не отступает. Вот, что написала о себе сама Таня в одном из писем: «Сейчас мне 19 лет. С годика, как Вам, наверное, уже известно, я болею. А вот сейчас, уже три года, лежу. Болезнь прогрессирует. Чтобы не скучать, занимаюсь всем понемногу. Когда могла, рисовала. Потом делала цветы, венки. Вышиваю, шью игрушки. Да вот сейчас и от этого руки болят. Писать начала с 15 лет. Сначала юмор, потом фантазировала. Потом песни, потом более серьезные стихи. Лежит один детектив. Но к стихам серьезно начала относиться недавно. Они мне помогают. И самовыразиться, и держаться. Знаете, самое страшное в моем положении — это то, что я не вижу будущего. Хотя жизнь безумно люблю…» Недавно мы с Таней лично познакомились — из своей Трифоновки (есть такое село в Великоалександровском районе) она приехала с мамой в Херсон, чтоб пройти здесь курс лечения. В тихой уютной комнате, которую двоюродная сестра Саша и ее родители прибрали и украсили так, чтобы Танечке было приятно в ней находиться, мы долго, не замечая времени, беседовали обо всем сразу, и говорить нам было легко, и на душе становилось все теплее, и с каждой минутой крепло убеждение, что таких светлых людей мне, может быть, еще встречать не приходилось. Она и внешне светится — чистым ясным личиком, светлым взглядом, какой-то особенно радостной улыбкой. Но главное — это чудесное излучение ее души, ангельски непорочной, открытой только добру и красоте. Мы читали ее стихи — Таня говорила о том, как много сделали для нее, прикованной к постели, ее учителя, друзья-одноклассники, какая чудесная у нее мама, Галина Степановна, она тоже писала в юности стихи, а училась в нашем пединституте. И я думаю о прекрасной способности этой девчушки одарять других — вот мы говорим — и уходит из моей души накопившаяся за последние месяцы угнетенность, безразличие усталости, эмоциональная зажатость. Сколько мужества и веселого жизнелюбия в этом обаятельном полуребенке — взрослые ведь не бывают такими незамутненно-искренними. Пора уходить — нехотя поднимаюсь. Дома еще и еще раз перечитываю танины стихи. Это не гладкопись, это строфы не ровного дыхания. Но и не куплеты от нечего делать. Судьба, душевная боль, сила незаурядной натуры, целый мир чувств и переживаний угадываются за доверчивыми безыскусственными строчками. И умение подмечать скромную красоту повседневности, и благодарность к жизни, даже если она обходится с нами не очень-то по-доброму, и вот этот свет — свет одаренной, способной глубоко чувствовать души. Думается, нашим читателям будет интересно познакомиться со стихами Тани Семко — хотя бы для того, чтоб поучиться трудному ее мужеству, умению достойно противостоять судьбе и так полно радоваться каждому поэтическому проявлению бытия... Лада Федоровская
Решил в подарок на НГ подарить фоторамку от http://photobel.by/ Завантажити zip-архів книги (*.doc): http://prosvilib.at.ua/books/inshi/semko_spovid.zip | |
| Переглядів: 3236 | Теги: | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |
ПРОСВІТА ХЕРСОНЩИНИ © 2009 - 2024 | 
