Вітаємо Вас, Гість!
Четвер, 28.03.2024, 22:34
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

Прозові твори [11]
Поезія [56]
Драматургія [6]
П'єси, драматичні поеми

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи потрібний на порталі розділ "Вільна публікація"?
Всього відповідей: 16

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Бібліотечка

Головна » Книги » Проза, поезія, драма » Поезія

Сповідь душі живої. Тетяна Семко

Співати пісню шостим почуттям...

Поезії Тані Семко — це ліричні малюнки, де багато хороших деталей, несподіваних метафор, не висмоктаних з пальця у творчих муках, а висловлених так, як вони спалахнули у незасміченій літературщиною, уяві поетеси. Відчувається її гострота зору, допитливий погляд на речі, вміння добирати саме ті слова і барви, які найбільше потрібні для передачі настрою.
Вражає, що при такій молодості авторки, вірші щедро сповнені рядками життєвого досвіду, філософського звучання. І приємним подивом для мене стало відкриття того, що це вплив передусім рідної матусі Галини Степанівни. І не лише у щедрій обізнаності був корисним цей вплив для Тані, а ще й у формуванні справжнього тяжіння до поетичного слова. Адже Галина Степанівна сама у юні літа писала вірші, пісні, черпаючи мотиви й творче натхнення з глибокої криниці народого фольклору. Все, що знала сама, з материнською любов’ю передала донечці.

А ще були односельчани: вчителі місцевої школи Ала Федорівна Клименко, Світлана Іванівна Байрак, Лариса Володимирівна Коваленко, Галина Петрівна Севастянова. А ще — кращі подруги Наташа Бондаренко і Наташа Кравченко і всі інші однокласники не залишили Таню наодинці з недугою, підтримували моральний стан, не давали занепадати духом.
Звичайно, в деяких творах в поетичних узагальненнях Тані Семко трапляються дрібні, або мілкуваті думки. Та в своєму щирому прагненні оволодіти лаконічним віршем, як формою поетичного мислення і мистецького відображення життя, поетеса все удосконалювала свою майстерність, і вона досягла б справжніх і значних успіхів, коли б не увірвалось так рано її життя. Чотирнадцять днів вона не дожила до свого 20-ліття. 9 січня 2001 року вона пішла за межу вічності, лишивши нам у спадок живу душу своїх творів. І не тільки поезію. Багатогранність і працездатність таланту Тані Семко дивує і захоплює. За свої неповні 20 літ вона встигла випробувати своє перо у поезії, у детективній прозі, у журналістиці, у малюванні, вишиванні, рукоділлі. І в усьому, до чого б не торкнулася, залишила часточку самобутньої себе. Кожна річ, написана чи виготовлена нею, вилучає тепло й енергетику її живої душі.
Отже немає сумніву, що кожен читач, знайомлячись з творчою спадщиною Тані Семко, усвідомлюючи уроки її уміння бути вище над обставинами, може з користю для себе повчитися в неї ставленню до життя.
Завершую цю передмову її “Звертанням до нащадків”:

Шукати там, де вже немає сховів,
Пливти туди, де не шугає вітер,
Вивчати ще не винайдені мови,
Нектар збирати із незнаних квітів.
Співати пісню шостим почуттям,
Невже і цього нам іще замало…

Читайте Таню Семко — і зрозумієте.

Анатолій Анастасьєв, поет



Ескіз


Ніхто й ніколи не зітре з сторінки
Малюнок мрії, створений тобою,
Де все співає, як ота сопілка,
Що тільки радість виклика собою.

Чарівні вежі, героїчні вчинки,
Відкриті двері та вручання призу…
Ніхто й ніколи не зітре з сторінки
Все те, що залишилося ескізом.


* * *


Зникає час, в безмежжя поринає,
Чарівна пісня не стиха й на мить
Солодким медом чашу наповняє
Глечик життя…
Як жаль його розбить.


* * *


Якби піти у край, де інше сонце,
Де інший місяць в спогадах блукає.
Та чи найшлося б там оте віконце,
Що тут даремно в сутінках шукаю?


Сум за майбутнім


Я не сумую, ні, я лише хочу,
Щоб справдилось усе, у що я вірю,
Щоб забуяло молоде колосся
На щиро зрошеній сльозами ниві,
Щоб світ любові випірнув з глибин
(А він там є, а тільки заблукав),
Щоб все хороше пам’яталось вічно,
Бо ми без нього, мов якийсь непотріб,
Щоб добрим людям лиш вітри попутні.
Сумую я! Отак сумую
За чистим та омріяним майбутнім.


Веселка


Даремно ти шукаєш правди,
Де в світі владарює жадоба і похіть
Де за красу сприймають те,
Що від начищення блищить.
Де чорним смутком із вигнання
Знаходить місце в серці лють,
Де нерозділене кохання
Так часто хмари градом б’ють.
Та годі сліз, не треба зойків,
Блукати в темряві негоже.
Повір в веселку і ця віра
Розправить крила допоможе.


За щастям


О, свідки щастя, розкажіть мені,
Яке воно і де його шукати?
Чи в чистім полі, де гудуть вітри?
Чи там, де витанцьовує багаття?

А може, там, де зорі сплять,
Де весело щебече птаха,
А може, треба нею стать?
Адже людині мало даху.

А може ще кудись податись,
Щоб повне щастя відчувати?
Щоби душею не каратись,
Як доведеться помирати.


Пізнання світу


Маленьке сонечко ішло, неначе квітка
У житній хвилі замріяно,
Всміхалось небу,
Й золоті хмаринки
В озерах тихих перламутром грали.

І вітер грав на скрипці Страдіварі,
Кружляло в вальсі золоте колосся,
Сопілка десь озвалась до отари,
Й пізнання світу врешті відбулося.


Шевченку


Він довго йшов по лезу, чи без болю?
Він не втомився, але щось відчув.
Як тінь злетіла високо у гору
І брязкіт слів у реготі почув.

Не здогадався сумом спопеліти —
Скоріш барвінком із багна проріс.
Він йшов по лезу, щоб не розгубити
Усе, що з біллю в радість переніс.


* * *


Чи знав малий Тарасик в полі,
Ягнят та аркуш пасучи,
Що у віки славетні твори
Полинуть, правду несучи?


* * *


Зійшовши на найвищий промінь слави,
Коли вінок лавровий піднесли,
Поет сказав:
“Я б почивав на лаврах,
Якби довкола терни не росли”.


* * *


Схилилась пам’ять вечорова,
Весільним звоном розлилась.
Схопилась мрійниця чудова
І птахом в небо піднялась.

Рясним лататтям по блакиті
Розвіяв вітер білі хмари.
А десь чабан, вусатий Місяць.
Пасе зірок ясних отари.

Пливе тужливо павутиння,
Десь в небі жайвором співає.
Хвалу красі нерукотворній
Дзвіночок при дорозі грає.

Схилилась пам’ять вечорова,
Весільним дзвоном розлилась,
Схопилась мрійниця чудова
Й калина полум’ям взялась.


Діти


Нема на світі більшого скарбу
За сміх дітей дзвінкий та стоголосий,
Або й сльози, що зронена не з болю,
А так, що прощення покірно простить.

Нема нічого, що було б цінніше
За проблиск щастя, що найвище в світі.
Підносить нас на айсберги величні
Це щастя, що дарують діти.


Казкова ніч


Світилось небо й зорі розмовляли,
У славі й праці нас покинув день.
Злетіла казка й тихо запитала:
— Хто заспіває золотих пісень?

Русалка-хвиля зорі рахувала,
Всміхаючись таємному бажанню.
Спинилась казка й тихо запитала:
— Хто заспіває пісню про кохання?

І мов почувши поклик сподівання,
Чарівні фарби змалювали ніч,
Затихли зорі і від хвилювання
Заграло море тисячею свіч.


Материнство


Злились докупи візерунки долі,
Широким віттям відштовхнувши тінь
І пензель майстра вже не випадково
Знайшов цілющу фарбу серед хвиль,
Знайшов цілющу воду.

В відкрите небо спогад зазирає,
Сміється цвітом вишні у садку.
І стиха колисаночку співає
Щаслива мати доньці у візку.


Літній вечір


Всміхнувся вечір кольоровим дзвоном,
Зросили серце золоті дощі.
Зітканий вітер з чарівного льону
Злетів й розтанув в спокої душі.

Принишкло все у крижаному сні,
Замовкла тиша, в слові відпочивши.
Примара чорна в золотім вбранні
Зітхнула сумно, зіроньку зронивши.


Літо


Засмагле літо у полоні квітів,
У розмаїтті пахощів і фарб,
Збирає в кошик, сплетений з суцвіття,
Солодку мрію — квітів аромат.

Чарівним колом пурхає метелик,
Смарагди теплі зігрівають тінь.
Під самим небом розлилося море,
Сміється хвиля в сяйві мерехтінь.


* * *


Здивовано світанок мружить очі,
Вдивляючись у дзеркало землі,
Соромиться, але спитати хоче,
Чому від подиху здригаються вони?


Швидкоплиння


Незбагненна таємниця
Бентежить і зве,
Де грайливо сходить сонце,
Там вона живе.

Ходить тихо, як повітря,
Пісню п’є, як мед,
Потім плаче теплим літом.
В чому той секрет?

Не болючого похмілля,
Духмяного цвіту,
Краплі в морі і цвітіння
Й птиця переліту.

Грає серце теплу осінь
На сопілці дня.
— Заплітай-но, сестро, коси! —
Вже гука Зима.


* * *


Де сонце впало квіткою на землю,
Де виріс сад і пісня розцвіта,
Там бур’яну і дурману не треба.
Нектар солодкий бджілонька збира.


* * *


Гойдався місяць у садах червневих,
Стомився й яблуком на гілочці повис.
Хлопчина ніжно обіймає наречену:
“Ану, вгадай-но, що тобі приніс?”


* * *


Самотньо зазирає місяць в глибку,
Немовби промовляючи: “Зажди”.
У відповідь згаса в кімнаті світло
І свічечка займається в пітьмі.


* * *


Поклич мене, якщо тобі нелегко,
Якщо краплини відчаю, як море,
Якщо у грудях боляче затерпло,
І сумом чорним насуває горе.

Я все покину, полечу на крилах,
Серця зіллються в унісон любові.
Ти лиш поклич, якщо тобі нелегко,
Разом ми подолаєм все з тобою.


* * *


Гранатом стиглим спалахнув вогонь.
Злякалась іскра в темряві втонути,
Й насінням сиплячи на всі боки,
Замріяв він гранатом бути.


* * *


Бриніло серце від подиху думок,
Гніздечко звила зморена душа,
Вмостилась зручно, й сповістив ріжок,
Що панна Мрія з березнем прийшла.

* * *


Спіймати те, чому нема ваги,
Допомагає іноді натхнення.
Та як же бути, коли дужий хтось
Забув про те, що в нього є легені?


День


Котився день достиглим апельсином
Назустріч білим запашним вітрам,
Впивався співом голосів пташиних,
Шукав притулку, а знайшов Вівтар.

Схилився тихо, пожурився долі,
Затих у хмарах золотих дощем,
Відпломенів і покотивсь поволі,
Лиш грає промінь з молодим кущем.


Сніжинка


Я вдивлялася в очі сніжинці,
Що кружляла нечутно, як сон,
Потім сіла на хвіст павутинці
І злетіла лебідкою знов.

Я тремтіла бажанням спитати,
А чи вдасться їй танок Весни?
Та їй знов закортіло втікати
В розмаїття живої краси.


* * *


Перекинулась дугою
Дуга-радуга, як міст.
Над блакитною водою
Вітер квіти переніс.

Поцікавивсь батько в сина,
Чи росте вгорі трава?
— Так, бо хтось щоночі нині
Золоті зірки зрива.


Сповідь


Все огорнула ніч і чиста сповідь
Злетіла з уст моїх, немов метелик.
Я зрозуміла річ, прозору зовні,
Але застібнуту на тисячі петельок.
Сумна, як спокій, істина тривоги
Брутальним сенсом спопеля кришталь,
приймає відчай ще одні пологи.
Не стримуючи подиху. Як жаль
Притихлих кроків мертвого дощу,
Наляканого скреготом думок.
Спитай про щось, — та в відповідь змовчу,
Щоб не вчинити в сні переполох.
Бо огорнула ніч і чиста сповідь…


* * *


Я так люблю тебе, дитинко,
За чистий пролісок краси,
За те, що підіймаєш слово,
Не відчуваючи ваги.


* * *


Цілющих променів життя,
Зірок далеких сяйво вічне,
В безмежний Всесвіт вируша
Душа у подорож міфічну.

Подекуди зупинки крок
Допомагає роздягнутись
Й незрозуміло посміхнутись,
Спіймати на льоту гніздо,
Та роздивитись у тумані,
З яких світів до нас прийшло
Та чи насправді без омани.

Та в кожнім разі хай пробачать
Нас візерунки в темнім дні
За те, що ми не вмієм бачить,
Що витанцьовують вогні.


Метелик


Журбою сонце малювало тінь,
Бриніли хвилі самотою сліз.
Гортаючи сторінки сновидінь,
Малий метелик по драбині ліз.

— Один, два, три… Оце вже і десятий, —
Щаблі відлуння ревно рахувало.
Малятко скинулось відважно і затято —
Й пелюсткою у воду впало.


* * *


Вдягався вечір…
Серед всіх тканин
Не зміг знайти єдину, незбагненну,
Коли вслухався в шелестіння віт,
Як шану мріям одягав зелене.

Коли сідали бджолами думки
На ніжно невловиму гру цвітіння,
Нектаром поливаючи думки,
Вдягався в шати біло-сіро-сині.

А як сварив племінників-вітрів
За зірвані трояндові пелюстки,
Казав: — Подамся краще до синів, —
Вдягав червоне та й ішов в відпустку.

Та інколи, сумуючи за всим,
Що бачив і чого потай бажав,
Він, прокидаючись з найважливіших снів,
Веселкові дарунки одягав.


Звертання до нащадків


Шукати там, де вже немає сховів,
Пливти туди, де не шугає вітер,
Вивчати ще не винайдені мови,
Нектар збирати із незнаних квітів.

Співати пісню шостим почуттям,
Ловити те, що й трішки ще не впало
І прокидатись знову з відчуттям,
Невже і цього нам іще замало…


* * *


Жнива, паляницями вбрані,
Гойдалися теплим дощем.
Розплющило очі світання.
Спитали: “Повернемось ще?”
Птахами прокреслені хмари.

Рукою повів диригент,
Заграли на скрипці дзвіночки.
Закоханий в себе сонет
Нарциса позичив листочки,
Щоб втілити в образ момент.

Розкинулось море кульбаб,
Заграло яскраво вогнями,
Летів білим інеєм град
І тихо спинявсь над ланами.

Лягала на шпальти шляхів
Останнього друку печать,
Збираючи трави сухі,
Про що мимоволі мовчать
Народжені подумки дні.


* * *


Грайливо тихе щебетання нив
Нашіптувало казки суховію
Про те, що десь стомилися без див
Безмежно сірі осокорів вії.

І вдарив в крила суховій натхненням
Й злетів у небо гімном косарів,
Подавсь туди, де світло ще зелене,
Щоб слухать інших казкарів.


* * *


Де сумно ходить пусткою зима,
Червоним медом наливає місяць
По самі вінця келихи й трима
В обіймах ночі відблисками іскор
Блакитно-сірий незнайомий світ,
Оспіваний багряними очима,
Блукання лоскіт й сапфіровий цвіт
Руками зібраний та тільки от чиїми?

Там диха краєм заблукалих мрій
Незграбний простір в розпачі гука
На допомогу стеблам квітів іній
Та ходить сумно пусткою зима.


* * *


Ходить тихо по полю береза,
Будить лихо нестримним дощем.
Підіймається сонячна вежа,
Накриває угіддя плащем.
Підставляє колосся долоні,
Щоб спіймати цілющу сльозу.
Та втікаючи вітер з полону
Обіця: “Віднесу, віднесу!..”
Котить грім колісницю дарунків,
Обіцяючи бруньки вдягнуть,
Та у натовпі сірих малюнків
Чи знайдуть ту березу? Знайдуть.


* * *


Скільки слів пам’ята коромисло,
Кожен день споглядаючи знов,
Як теребе дівчині намисто
Ніжний подих хлопчини. Боронь,
Боже правий, від осуду злого
Неймовірно важкої води.
Наливалося барвами гроно
Й ніжно вабило смаком туди,
Де злетіло хлопчини зізнання, —
Присягавсь мак до віку цвісти,
Де від ніжного цвіту зітхання
Прокидалися мертві сади…


* * *


Я відкрию тобі обрій мрій,
Намалюю засніжене літо.
Заспіва ніжно Місяць: “Зігрій!”
І посипляться зоряні квіти.

Наші теплі прозорі думки
Світанкове одягнуть вбрання.

Ще ніким не придумана казка.
Засміється підкова ріки,
І проллється небачена ласка
На покинуті кимось нитки.

Пробіжить тихо кішкою ніч,
Схопить ластівка ніжне мовчання,
І брунатною зробиться річ
В хвилях ніжного цвіту звучання.


* * *


Стомився кінь і погляд вже не ясний,
І думка лиш одна: “До водопою!”
Згадав шляхи, вже пройдені, прекрасні,
Схиливсь до трав і освіживсь росою.
А сонце з батька в вітчима лихого
Перетворилось і жене безжально
У ті краї, де полину гіркого
Збирають рясно по дощі врожаї.
Криниця в полі, а у ній водиця…
Старі казали, як її напитись,
То зцілить душу розуму і тіла.
Сердечна мука тріпотіла
Вогнем забутої дороги,
Знов обійти чужі пороги
Не вдасться. З сумом День згадав,
Як жалюгідний смерч тривоги
В своє нутро ліхтар сховав.
Стомився кінь і погляд вже не ясний,
І думка лиш одна: “До водопою!”,
А десь до неба пломеніють рясно
Ліхтарики, звучи його з собою.


* * *


Ти звідки впала?
В чому розчинилась?
Що бачила народжуючи в снах?
І які дзвони пролунали в твоїх скронях?

Чиї цілунки грілись на вустах?
Що криється за легкою ходою?
Розповідай!
Ні, пісне, краще проспівай!


* * *


Сплелися промені й пішли у вихилясах,
Стрибали по розкоханих прикрасах,
Кружляли, забуваючи про дім,
Аж поки в траур час їх не одів,
Та тільки-но жалоба відійшла,
Нова прикраса друзів віднайшла.


* * *


Коли і де й чому ти зараз тут,
Не намагайся розумом збагнуть,
Ковтай повітря, інших напувай,
Якщо не змерз, то одяг не вдягай.


Самотність


По тілу випуклої хвилі
Зоря долонею веде,
Потоки дзеркала бурхливі
В обійми погляду бере.
В безодню небо заглядає,
По зірочці журбу скубе,
Бо інколи його лякає,
Що бачить лиш саме себе.


* * *


Вмираючи, народжуюся знову.
Скотившись вниз, нагору підіймаюсь.
Нехай я споконвіку лише нуль,
Та з мене все колись і починалось.


* * *


Детство — это когда всё интересно,
Юность — когда хочется любить.
Ну а старость — самая капризная:
Хочется всё повторить.


* * *


Плаче вітер почуттям,
Кидає у шалений вир
На всі боки каяттями,
Як на смерть, невбитий звір

Кличе всіх на допомогу,
Свої рани відкриває,
Вибігає на дорогу
І проїжджих зупиняє.

Упіймавши ці волання,
Написав шофер поему
І в дарунок, як надбання,
Він отримав вічні клеми.


Спинись на мить


Спинись на мить,
В повітрі розчинися,
Зміни вбрання на легке, наче дим,
Повір у те, що мрії вже збулися,
І в спокій вічний з безвісті полинь.

Зламай корони розуму і серця,
Спочинь в колисці ніжного буття,
Відкрий віконця й золоті озерця
Ввільються стрімко ніжним почуттям.


Човен


Збудуй мені маленький човен.
Я сяду в нього й відпливу.
Та не питай мене: “Для чого?”,
Бо ще від смутку я помру.

Завісу зіткану з незнання
Роздерти хоче ніс човна,
Що за тим пагорбом бажання,
Що за тим деревом? — Весна?

Гуркочуть надра непізнанні:
“Іди до нас!” — зовуть вони.
Збудуй мені маленький човен —
Я повернусь на кораблі.


* * *


Якби зуміли вірша написати
Усі, у кого думка зла, —
Якою б страшною поезія була.


* * *


Тебе не гнітять докори сумління?
Тобі не хочеться вночі, як вовку вити?
До тебе думи не приходять сірі
Про те, що міг би щось іще змінити?
Тобі не чується, як SOS по допомогу
Благальний поклик, згублений в стихії?
Тебе не гнітять докори сумління?
Тоді, будь-ласка, спи спокійно.


* * *


Не все так погано у нашому домі:
Нас вже не кують в кайдани стопудові.
Нас вже не таврують розпеченим жалом
Бездушні кати, що й тварини не гоже.
Не все так погано у нашому домі, —
Та все-таки краще повинно бути.


Українській мавці


У самоті розгублена, як мрія.
Усім вітрам віддана на шмаття,
Щаслива в горі, вільна, як хмарина.
Пірнала піснею із слова в небуття.
Не малювала те, чого не знала,
Хоч і невільна була, знати все.
Перлину мудрості від сліз оберігала,
Не таврувала спокоєм лице.
Була, як Мавка, справжня та міфічна,
Губилась там, де віднайти могла
Той вихід з склепу, де світило б вічне
Священне сонце радості й добра.


Автограф до полотна


Тамує подих вітер невгамовний.
Пустує з віттям стоголосий птах,
Співа відлуння ніжно колискову
В відтворених на полотні горах.

Сльозою ніч скотилася з-за гір.
І молоком налиті очі-зорі
В прозорій тиші підманули зір,
Щоб не самотньо почуватись в полі.

Стомився вітер відривати листя
Нездійснених, пожовклих вже надій.
Володар-Час знов одяга намисто
З кришталю сліз, чарівних квітів-мрій.


Спогад


Я пам’ятаю, як була ромашкою,
Як при дорозі в самоті росла,
Як умивали вранці мене роси,
Як дівчинка гусей в траві пасла.

Як кожен день блакитними очима
Вдивлялася в безмежну далечінь,
Як зупинявся час у ті хвилини
І мрія мчала, як шалений кінь.

Я поруч неї відчувала пісню,
Що як барвінок в квітнику цвіла.
Я пам’ятаю, як була ромашкою.
Та чи згада мене волошка край села?


* * *


Стрункою постаттю у спогадах береза,
Неначе дівчина весела, постає.
Вночі пустує з вітром-козаченьком,
З роси намисто вранці одягне.

І не сумує, якщо хтось відірве
Шматочок одягу, від матінки дарунок.
Лиш підсумок нерадісний підіб’є:
На білім стані потім розрахунок.


* * *


Верба додолу коси похилила,
В незграбності своїй стоять дуби.
Десь шелестінням білочка збудила
Мале зайча, — побігло до води.


* * *


У річку нескінченного бажання
Вдивляється зоря тужливо.
А їй здається, що хмарина
На дні глибокім шелестить.
— Чому ж мені так не щастить? —
На ґанку дівчина сидить —
Не встигла голову підняти —
Вже треба мрію загадати.


* * *


У смутку нерозділених ночей,
В порожнім келиху займається зоря.
І все ж цей смуток білим простирадолм
Світанок мрії лагідно встеля.


* * *


У сиву давнину дідусь старенький,
Гойдаючи коліньми малюка,
Мугикав пісеньку доволі неновеньку
Про вітер в полі та про козака:

«Ой, там у полі, де господар Вітер,
Де Сонце, наче в пеклі, припіка,
Пасеться кінь і так несамовито
Козак на ньому скаче у похід».

А трохи згодом хопчик невеликий,
Прокинувшись, із ліжечка кричить:
— Ой, мамо, мамо, знов мені наснилось,
Неначе кінь по полю мене мчить.


Космонавтам майбутнього


На перехресті всіх світів,
Де зорі, наче світлофори,
Згадай по розуму братів,
Недосконалих, та з любові.


Втрачаю


Мені нема вже що втрачать.
Втрачаю все, мені здається,
Що ще ніхто так не жадав,
Щоб зупинилось те, що б’ється.

Щоб впали назавжди зірки,
Злетів щоб птах й не повернувся,
Позасихали щоб ставки
І кращий сон щоб геть забувся,
Не розмовляв щоб темний гай,
Вірші розказуючи небу,
Щоб не казав ніхто: «Прощай!»
І «Здрастуй» теж мені не треба,
Щоб хтось заждавсь когось чекати.
Втрачаю все.
І не здається, — вже нема, чого втрачати.


* * *


Зорі падають у хмари.
Що знаходять там вони?
Те, що в них давно вже вкрали
Простирадла запашні?

Чи крижану білу постіль,
Що красою не зігріє.
Зорі — гарні світлі гості.
Хто образити їх сміє?


* * *


Відкрийте двері, хай осяє знов
Думок далеких скривджене зізнання,
Примчить назустріч золотий клубок
І витче кращі ніж колись бажання.

Нехай проллється променем зорі
Струмок палкого рідного звучання
Й розтане ніжно в золотавій млі.

Потиснув крапельки нестиглого мовчання
Так різнобарвно, що аж задзвенить
Нестримно-гарним поцілунком дня.
Так винятково, що аж побіжить
Співати пісню вишите гілля
На витченій із колосків сорочці…

…В задумі похитнулося вікно
Й стрибнули із городу огірочки
На жовто-золотаве полотно.


Незнакомому знакомцу


Он жил, как мог.
Он чувствовал потери
Он шёл с надеждой, возвращаясь в тьму.
Парил он птицей в кружевах материй,
То уходя, то вновь входя в игру.

Он был стрельцом — не ловким, но азартным.
Он ненавидел, но любил, как Бог.
Он чёрной тушью, словно акварелью,
Оставил надпись: «Жить я так не мог».


* * *


Ластівкою легко бути.
Головне — уміть співать,
Відганяти відчай, смуту
Та дитину колисать.
Зранку лагідно будити,
Всіх до праці закликать.
Ластівкою легко бути.
Головне — уміть співать.


Вхід заборонено


Зламався погляд на байдужім склі,
Не додивилась радість сподівання.
Зів’ялі квіти на сумнім вікні
Пішли у безвість на німе мовчання.

Відповідає роздоріжжя зле
Колючими терновими віршами,
Що тільки відчай сенс їх осягне
І на воротях світиться ще здаля:
«Сюди ніхто, крім мене, не зайде!»


* * *


Сідлай коня і мчи, куди несе, —
У ті краї, де зможеш пригадати
Ту теплу весну, коли снився сон,
Що ти навчився вже коня сідлати.


* * *


Полинути в простори космосу хочу,
Щоб досягнути душу юначу й дівочу,
Щоб благати Бога за кращую долю,
Щоб розгледіть краще українську волю.

Кажуть, що писати легше, ніж робити,
Будувати важче, аніж розвалити.
Кажуть, що у Бога є також Дитина,
І, як ми, страждала, бо була Людина.

Добрий слід залишила на Землі й на Небі.
Ось чому так у Космос полинути треба,
Щоб набратись мудрості в Божої дитини,
З неба треба глянути на гори й долини,

На міста і села, на тварин, людей,
Щоб не планувати руйнівних ідей.
Тільки будувати, тільки берегти,
Що народом створено за такі віки.

Тож якщо Ви любите і Бога, й Дитину,
То не розваліть, будь-ласка, до кінця Вкраїну.


Українка


Дорогою, де лиш один бур’ян,
Крокує дівчина з блакитними очима.
Ввібрала в себе море, небо і повітря.
Волосся лагідно торкає віття.

Кришталем чистим покотився дощ,
Веселкою їй небо посміхнулось.
І у царині вічної пітьми
Засох бур’ян і сонечко ввмікнулось.


Портрет невідомої


Окрилена химерними думками,
Не сподіваючись на порятунок дня,
Відтворена на полотні нитками,
У всій красі воскресла знов вона.

Неначе ангел, та ніхто не знає,
Що за безмежним подихом весни.
У хащах темних, наче вовк блукає,
І виє вітер, що залишивсь від зими.


* * *


Де впала крапля, — розіллється море.
Грайливо промінь зазирне у глиб.
І наче стержень літери солоні
На вічну пам’ять викарбує в світ.


* * *


Кружляє птах у самоті щасливий,
Усе він бачить, але хто спита
Про сині ночі та зелені мрії,
Коли на крилах спуститься зима.


Пробудження


І знов безкрає синє море
Мені наснилось уночі.
Немовби тихе та спокійне,
Та відчуваю, ідучи,
Як щось таке у грудях тисне
І не дає мені іти.
Я відчуваю це, навмисно
Щось всеодно веде туди
Мене якась магічна сила.
Згадала: я колись просила
Про спокій вічний та блаженний.
Ось вітер налетів скаженний
Та в воду тягне і гудить,
Неначе: «Вмри!» — мені кричить
І так реально, наче справді.
Як тяжко враз мені зробилось.
Відкрила очі — й пробудилась.


Епілог


Якщо відкриєш ненароком книгу
І збудяться забуті почуття,
Оті, що розтопивши товсту кригу,
Прийшли до тебе, наче каяття,
То не лякайся, не турбуйсь даремно.
Солодку казку не вона згубила.
Побійся лише почуттів порожніх,
Бо книга ця Тебе чомусь навчила…



«Жизнь я безумно люблю…»


У нее в изголовье стоят удивительные цветы — голубые мечтательные розы. Их Таня Семко изготовила сама, когда ей еще можно было вставать, рисовать, вышивать, колдовать над всякими художественными поделками... Но недуг, вцепившийся в нее чуть ли не от рождения, несмотря на усилия близких и врачей, не отступает. Вот, что написала о себе сама Таня в одном из писем: «Сейчас мне 19 лет. С годика, как Вам, наверное, уже известно, я болею. А вот сейчас, уже три года, лежу. Болезнь прогрессирует. Чтобы не скучать, занимаюсь всем понемногу. Когда могла, рисовала. Потом делала цветы, венки. Вышиваю, шью игрушки. Да вот сейчас и от этого руки болят. Писать начала с 15 лет. Сначала юмор, потом фантазировала. Потом песни, потом более серьезные стихи. Лежит один детектив. Но к стихам серьезно начала относиться недавно. Они мне помогают. И самовыразиться, и держаться. Знаете, самое страшное в моем положении — это то, что я не вижу будущего. Хотя жизнь безумно люблю…»
Недавно мы с Таней лично познакомились — из своей Трифоновки (есть такое село в Великоалександровском районе) она приехала с мамой в Херсон, чтоб пройти здесь курс лечения. В тихой уютной комнате, которую двоюродная сестра Саша и ее родители прибрали и украсили так, чтобы Танечке было приятно в ней находиться, мы долго, не замечая времени, беседовали обо всем сразу, и говорить нам было легко, и на душе становилось все теплее, и с каждой минутой крепло убеждение, что таких светлых людей мне, может быть, еще встречать не приходилось. Она и внешне светится — чистым ясным личиком, светлым взглядом, какой-то особенно радостной улыбкой. Но главное — это чудесное излучение ее души, ангельски непорочной, открытой только добру и красоте.
Мы читали ее стихи — Таня говорила о том, как много сделали для нее, прикованной к постели, ее учителя, друзья-одноклассники, какая чудесная у нее мама, Галина Степановна, она тоже писала в юности стихи, а училась в нашем пединституте. И я думаю о прекрасной способности этой девчушки одарять других — вот мы говорим — и уходит из моей души накопившаяся за последние месяцы угнетенность, безразличие усталости, эмоциональная зажатость. Сколько мужества и веселого жизнелюбия в этом обаятельном полуребенке — взрослые ведь не бывают такими незамутненно-искренними.
Пора уходить — нехотя поднимаюсь. Дома еще и еще раз перечитываю танины стихи. Это не гладкопись, это строфы не ровного дыхания. Но и не куплеты от нечего делать. Судьба, душевная боль, сила незаурядной натуры, целый мир чувств и переживаний угадываются за доверчивыми безыскусственными строчками. И умение подмечать скромную красоту повседневности, и благодарность к жизни, даже если она обходится с нами не очень-то по-доброму, и вот этот свет — свет одаренной, способной глубоко чувствовать души. Думается, нашим читателям будет интересно познакомиться со стихами Тани Семко — хотя бы для того, чтоб поучиться трудному ее мужеству, умению достойно противостоять судьбе и так полно радоваться каждому поэтическому проявлению бытия...
Лада Федоровская

Решил в подарок на НГ подарить фоторамку от http://photobel.by/

Завантажити zip-архів книги (*.doc):
http://prosvilib.at.ua/books/inshi/semko_spovid.zip
Категорія: Поезія | Додав: DivaDii (19.01.2010)
Переглядів: 3158 | Теги: поезія, Семко Тетяна | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]