Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 30.04.2017, 05:03
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

Анастасьєв А.М. [11]
Анастасьєв Анатолій Миколайович
Братан М.І. [17]
Братан Микола Іванович
Василенко М.О. [6]
Василенко Микола Олександрович
Дунаєв А.М. [1]
Дунаєв Анатолій Миколайович
Єрьомічева Л. [2]
Єрьомічева Любов Валеріївна
Коломієць Н.А. [3]
Коломієць Наталія Анатоліївна
Кот Н.Г. [1]
Кот Ніна Григорівна
Куліш Л.П. [1]
Куліш Леонід Пилипович
Мелещенко В.М. [1]
Мелещенко Василь Михайлович
Немченко І.В. [7]
Немченко Іван Васильович
Олексюк О.В. [5]
Олексюк Олег Васильович
Рижик-Нежуріна І.С. [1]
Рижик-Нежуріна Інна Сергіївна
Сарма-Соколовський М.О. [1]
Сарма-Соколовський Микола Олександрович
Суганяк А.С. [2]
Суганяк Анатолій Степанович
Тимошенко М.П. [1]
Тимошенко Микола Петрович
Швидун М.Є. [6]
Швидун Микола Єфремович
Файчак Й.Г. [2]
Файчак Йосип Гнатович
Флікінштейн А.В. [1]
Флікінштейн Алла Володимирівна
Колективні збірки [11]
Інші автори [7]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

За якою інформацією Ви прийшли до нас?
Всього відповідей: 109

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Бібліотечка

Головна » Книги » За авторами » Суганяк А.С.

Анатолій Суганяк. Витоки любові

Витоки


О, волелюбні прадіди мої!
З історії ми добре пам’ятаєм:
Лишали чорноземні Турбаї,
Де гілку встромиш — лісом проростає.

А шлях курний до нової землі.
Місце цариця визначила твердо.
Вас підганяв конвой із москалів
Принизливо, настирливо і вперто.

Не хитрий скарб — зернята для сівби…,
А де посієш? — Все повигорало.
Земля волає: “Дайте пити… пить!”
А ви молились Богові й орали.

Ви вірили, що зерня проросте,
Ви піснею на працю надихались.
І оживав солоний, мертвий степ,
І в колосі зернята наливались!

О, волелюбні прадіди мої!
Свій родовід в нас добре пам’ятають.
Тепер і в нас співають солов’ї,
І нас пісні на працю надихають!


 


 


* * *


Відцвілось, чи цвіт прибив мороз? —
Пелюстки злітають з абрикос.
“Бути чи не бути”! Знати б нам
Влітку помаранчевим плодам.


 


 


* * *


Над краєм Таврійським пісень дивограй
Душевно-ліричних і патріотичних.
Тож кожен собі до душі обирай,
На мові Тарасовій з нами співай —
Це модно і круто, природно і звично!

Таврійська земля трударів і бійців —
Від крові солона, від праці родюча.
Ми сад посадили — і сад наш зацвів,
Нас злидні давили, а в відповідь спів,
Бо вдача у нас поетично-співуча.

Тут кожен поет і актор, і співак.
В нас праця і спів созлились органічно…
Містечко співуче — це наш Каланчак,
Ми молимо Бога: Хай буде ось так:
Робота і пісня із нами довічно!

Ми всі — український співучий народ!
Ми мову на злам не дамо солов’їну!
Крізь терні, крізь зради, крізь низку незгод,
З Любов’ю прийдемо до нових висот!
Робота і пісня спасуть Україну!


 


 


* * *


Йду по життю, не зраджуючи друзів!
Люблю цей світ таким, який він є!
А що постійно з статками в напрузі?
Поет і статки — щось одне згніє.


 


 


Дівчина-Цвітиця


На виставці картин “Цвітиця” Інни Красновської


Те, що мені бачиться і сниться,
Римами не все передаси.
Малювала дівчина Цвітицю —
Світлу радість Божої краси.

На папір лягало одкровення
З гами кольорів і почуттів.
Божий дух невичерпним натхненням,
Озорінням творчим налетів.

Налетів, окрилив, надихнувши,
Душу обеззброїв, оголив.
Її серця творчий дух відчувши,
Аквареллю на папір пролив.

Відбулося! Люди подивіться —
До нага оголена душа.
Ось вона, омріяна Цвітиця,
Почина політ свій до вірша.

Від картин очей не відірвати.
Погляд мій сльозою забринів.
Пізнаю… Ну, як тут не пізнати
Юну мрію тих далеких днів.

Боже мій! Та це ж моя Жар-Птиця!
Знов жива, продовжує свій лет…
Малювала дівчина “Цвітицю”
Світлу мрію, свій автопортрет.


 


 


* * *


Жінка, навіть в час лихої скрути,
Має бути жінкою завжди!
Має бути! Може ж і не бути?
Не буває моря без води!!!


 


 


Тост


Я чарку, по края налиту,
Без тосту випить не готов.
Так от — брели собі по світу
Здоров’я, Щастя і Любов.

В дворі не біднім й не багатім
Було, як почало смеркать,
Одне лиш вільне місце в хаті.
Кого господарям впускати?
Ой, як не просто обирать.

Та в Україні світлолицій
Всяк в філософії мастак —
Впустили Щастя до світлиці,
Ті ж можуть в сінях розміститься,
Бо міркували собі так:

Якщо ми любим і здорові,
Але без Щастя у житті,
То тут уже не до Любові,
Не до високих почуттів.

Та пісню щось не чуть солов’ю.
Не пощастило, не збулось...
Пішла Любов, потім Здоров’я,
За ними й Щастя відбуло.

В іншій Здоров’я в дім впустили,
Бо, зваживши все до кінця,
Намізкувавшися рішили:
Щастя з Любов’ю залишили
На ніч, в куточку, у сінцях.

А коли стало розвидняться —
З двору, спочатку, як на зло,
Пішла Любов, за нею Щастя,
Потім й Здоров’я відбуло.

А в третій дім Любов впустили,
Без зайвих розмірковувань,
А разом з нею залишились
Здоров’я й Щастя без вагань.

То ж підніміть свої бокали,
Щоб, не цураючись основ,
Ми першою завжди впускали
У душу й дім Святу Любов!


 


 


Поетам-степовикам


(Сонет)


Це солодке слово «воля»


О, степе мій! О, дика моя воля!
Твій хвильограй з ромашок й дюшанів —
То є наш стяг! То спрагла наша доля,
Одвічний хрест усіх твоїх синів.

Хто любить степ не за колосся в полі,
Не за врожай доглянутих ланів…
Наш вільний степ гіркий від поту-солі
Й солоний від гіркоти полинів.

Його свої, неписані закони
Дають нам шанс, бо знімуть перепони,
Звільнитись від оманних потребень.

Ідіть у степ, вливайтесь в його лоно!
У волі смак завжди гірко-солоний,
А не солодкий… Не дуріть себе!


 


 


Образа


Я її не впустив! Чи не вперше
Залишив на порозі одну.
Однобоко стосунки завершив,
Сам на себе узявши вину.

Та вона ще кружля манівцями,
Все шукає шпаринку, в яку
Вскоче й заволодіє серцями,
Рознесе свою страву гірку.

Ми ж не хочем! Ми труту не вип’єм,
Бо вона, та образлива річ,
Віру знищить, Надію розіб’є
І Любов відтіснить обабіч.

Геть, образо! Не хочу розлучень!
Я нікого не хочу повчать.
Не учитель я — тільки учень,
Що урок цей засвоїв на “п’ять”.

І тому не впустив її, вперше
Залишив на порозі одну.
Однобоко стосунки завершив,
Сам на себе узявши вину!


 


 


* * *


Очі чорні, аж сині —
Ягідки на тернині.
Перестиглі, осінні
Очі терпко-тернинні!


 


 


* * *


Як тільки іззовні засвітяться вікна
Не місячним сяйвом, а світлом зорі,
Ми з часом самі прокидатися звикнем
Попити світанків в сільському дворі.

Ми з часом самі прокидатися звикнем,
А нині нас будять сусідські півні.
Такі горловисті, що й сон наш десь зникне,
А з ним зникнуть думи тяжкі, навійні.

Ми гості у цьому загубленім краї,
Якому на мапі ще й місця нема.
Але, як і скрізь, в Божім світі — світає,
І день цей нас в Божому світі трима.

Так тут, як і скрізь, в Божім світі — світає,
А ми, що ми знаєм про цей Божий світ?
Хоч нудимо ним й ним поневіряєм,
Бо давить нас побуту камінний гніт.

Давно вже не в злиднях, а все чогось мало.
То й ночі безсонні й нерадісні дні.
А всім нам потрібно, щоб просто світало,
І ранок щоразу звіщали півні.

Усе ж в тебе є, навіть ще й забагато.
Віддай, поділись і чекай перемін.
Навчишся нужденним свій хліб віддавати —
Отримаєш в Господа більше взамін.

Негадано якось напруженість зникне
І рідні твої перестануть хворіть…
Як тільки іззовні засвітяться вікна
Не місячним світлом, а сяйвом зорі.


 


 


Сонет


“Серед шляхів залишилося два —
Піти під ніж чи стати на підніжжя”.
Олександр Гунько


Обіцянки палкі — пусті слова.
Я знічений стою на роздоріжжі.
“Серед шляхів залишилося два —
Піти під ніж чи стати на підніжжя”.

Кому ще впала доленька крива —
Закохуватись у жінок заміжніх?
Але й того не можна забувать:
Вона мені — як для опари дріжджі.

Тепер я знаю точно — не згрішив,
Коли подавсь в безмежний світ віршів,
Лишивши за життя набуте збіжжя.

Знайшов таки мудрішу із доктрин:
Шлях у поета є лише один —
Піти під ніж, щоб стати на підніжжя!


 


 


* * *


Не ридання — вже тільки схлипи.
Відболіло, мов відгоріло.
Від пожарища — смолоскипи:
Губ торкання до мого тіла.

Смолоскипи не припікають.
Стихли пристрасті… не шелесне.
Відгоріло… Чого чекаю?
Відгоріле вже не воскресне.

Я й по зараз ще одинокий.
Запросив хто б на склянку чаю…
Та на згарищі її кроки…
Я ще й досі їх відчуваю!


 


 


* * *


Як насняться мені віщі сни —
Розтлумачувать їх не стану.
Я вже з літа чекаю весни,
Бо на серці сніги, що не тануть.

Так, не тануть вони, але я
На відлигу надій не втрачаю.
Я ж бо родом якраз звідтіля,
Де ніхто не вмирає з відчаю.

Всі ми гості на Божій землі —
Пілігрими, хоч цього й не знаєм,
Зародившись в космічній імлі,
Іскру Божу в собі відчуваєм.

Оприземлились ми на землі,
На “бажання” Любов поміняли…
Зради, ревність, гординя, жалі…
Тож бо крила й самі повідпали.

Ось і ти задивилася в даль.
Виглядаєш заморського принця?
Помінявся мій сум на печаль —
І наповнилась чара по вінця.

А ти в душу мені зазирни.
Там, крім тебе, нікого немає.
Якщо й снились колись віщі сни,
То тепер я їх не пам’ятаю.


 


 


* * *


Я був лише травинкою у лузі,
Поки не доторкнувся до основ.
Тепер між тих я, хто вклонившись музі,
Божественну оспівують Любов!


 


 


* * *


Думав, ще довго пробуду в дорозі…
Що то за краля там за ворітьми?
Глядь, то стоїть на моєму порозі
Осінь рудавка — предтеча зими.

Тіло раптово спинитись не в змозі,
Сила інерції двига кістьми.
Хто зна, чи довго іще до морозів,
До благоденствія чи до пітьми.

Вчора, здається, ще сипались з стріхи
Іскри з крапелів інтимної втіхи…
Дивно, але й по сяк час!

Дійство те гратися не перестало,
Та драматично-лірична вистава
Діється нами для нас!


 


 


Валентинів день


Не вірте, що давно стежки
В коханні всі протоптані.
Нехай торкне рука руки
В цей день усіх закоханих.

І якщо доторк обпече,
У серце вдарить струменем,
Стань поруч, щоб плече в плече,
Відкинь усе надумане.

Не бійся, — що то там гряде.
Вернімось до забутого —
Святкуймо “Валентинів день”
В чотирнадцяте лютого!


 


 


Невизнані генії


Ні, не вода всесвітнього потопу
Взялася все набуте руйнувать.
Парашутиста, що надрізав стропи,
Хіба комусь удасться врятувать?

Він падає поволі, та неспинно.
Він падає, а дума, що летить.
То ж не крило б’є об крило за спиною,
Стропа ота шовками шелестить.

О, скільки вас, невизнаних талантів?!
Ви генії, але самі в собі.
Ви можете — проте здійснить не здатні,
Умієте — та в злиднях далебі.

Гординя й ревність не дають вам ходу.
Немов свинець хтось прикріпив до ніг.
Ви в творчості шукали насолоду,
А насолода в християнстві — гріх.

Усе святе народжується в муках!
Все геніальне — з дозволу Творця!
Ми, “лірники”, вам подаємо руку,
У нас для всіх відчинені серця.

Вагаєтесь на епохальнім зломі:
Чи можна нам довірити кермо?
Спиняють застереження вагомі —
Ви боїтесь, що вас обберемо?

Ми “лірники”! Ми і святі, і грішні,
Шукаємо не вашого, а вас.
Ми втішимо, коли ви ще не втішні,
Як нас Господь втішає повсяк час!

Ось вам рука — це більш ніж соломинка.
Нас Божий син підтримує з небес,
А з ним одраз міняється картинка
І двері настіж до нових чудес!


 


 


Сніжинка


Ще мить назад я і не знав про неї,
Вогонь очей пригашений не зрів.
Мої вітрила напнені на реї,
Пониклі стільки років без вітрів.
І раптом на тролейбусній зупинці
Відкрився навмання і невпопад
Роман наш на тринадцятій сторінці
У цей передріздвяний снігопад.

На вії чарівної жінки
Усілись сріблинки-сніжинки,
А я забоявсь, що розтануть,
Злякавсь, що сльозинками стануть.
Сніжинки, сріблинки-сніжинки,
На віях чарівної жінки.
А очі з шальної віхоли,
Я їх не забуду ніколи.

Надія відростила миттю крила,
Та, схаменувшись, лиш прошепотів:
Як жаль, що ми раніше не зустрілись…
Може зустрінемося в іншому житті?
Я першим подарую їй обручку,
Скажу найпотаємніші слова.
І все життя триматиму за ручку,
Щоб інший хто, бува, не проспівав:

На вії чарівної жінки
Усілись сріблинки-сніжинки,
А я забоявсь, що розтануть,
Злякавсь, що сльозинками стануть.
Сніжинки, сріблинки-сніжинки
На віях чарівної жінки.
А очі з шальної віхоли,
Я їх не забуду ніколи.


 


 


Осінь


Всі бачили люди, що осінь
Листочки ганя по дворах.
А в наших з тобою відносин
Весни починалась пора.
Ті перші, тендітні росточки,
Як не дивовижно — росли,
Дарма, що за обрій листочки
Вітри буйнокрилі несли.

Давай у двох попросим
Оту Рудану-осінь,
Яка всюбіч кружляє,
До нас не завертать.
І може статись диво —
Зникне рудава діва…
Та вітер лист гортає,
Горта, перегорта.

Час впевнено і швидкоплинно
Гортає сторінки життя.
А ти, як в дні юні — чарівна,
Ти поштовх до нових звитяг.
Роки наші миттю здалися,
Та й нащо нам їх рахувать.
Радію, що ще не втомився
Очей твоїх сплеск цілувать.

І все ж, давай попросим
Оту Рудану-осінь,
Яка всюбіч кружляє,
До нас не завертать.
І може статись диво —
Зникне рудава діва…
Та вітер лист гортає,
Горта, перегорта.


 


 


Несподіваний дощ


Несподіваний дощ,
Несподіваний.
Люд втікає із площ,
Мов обстріляний.
Свої стріли амур
Вклав у блискавки.
Жаль любов без тортур —
Лиш на виставках.

Розлучаємось ми,
Та не плачемо.
Склали сум до суми
І пиячимо.
Поїзди гуркотять —
Ми чекатимем.
Полягаємо спать,
Та не спатимем.

Ген зірки мерехтять —
Шерхіт чуємо.
Журавлі відлетять —
Пошкодуємо.
Вечорова зоря
Диха холодом.
Нам зустрітись пора,
Моє золото.


 


 


* * *


У цім житті — ти з іншим, а відтак
Тебе я лише подумки цілую.
У райських яблук гіркуватий смак
Тому, що ми їмо не у Раю їх.


 


 


“Синусоїда”


Гляну збоку на спіраль —
Синусоїда.
Знову кличе мене даль —
Нема поїзда.

Може, розклад хто змінив
Без пояснення?
Чи хто стрілки перевів
Коня-красеня?

Мою радість знов печаль
З’їда поїдом…
Гляну збоку на спіраль —
Синусоїда.

Синусоїда моя.
Синусоїда.
Чи ж боявся коли я
Твого холоду?

Хоч й була коли потреба
Зігрітися.
Я не міг ніде від тебе
Подітися.

Ти й тепер в сузір’ї краль
Сяєш молодо…
Синусоїда моя,
Синусоїда!


 


 


* * *


Осінь з тобою розлучень не хоче.
Бачиш — в садочку дерева в сльозах.
Душу мою розриває на клоччя,
Ця запізніла весняна гроза.

Блискавок сплеск із розкатами грому
І сум’яття в нас, і переполох…
Я вже простив, повертайся додому,
В наше гніздечко, що звили удвох.

Все недостойне вже змите грозою.
Як не зруйнуєш, то як будувать?
Там, де косар нагодився з косою,
Буде і в жовтні отава буять!


 


 


* * *


Ти молишся, звернувшись до Творця.
Просиш, щоб всі були здорові і багаті…
Та капа кров з тернового вінця,
Пролита Сином Божим на розп’ятті.

Та кров свята, вона змива гріхи
Твої й мої… Схилімось в покаянні.
Нове вино не ллють в старі міхи,
Тому припни свої мирські бажання.

Молитись треба не задля краси,
Молитва оживляє мертву душу.
Окрім, що в ній, нічого не проси,
То й злагоду з Всевишнім не порушиш.

А будь завжди в гармонії з Творцем,
І хоч у нас Яфетове коріння.
Ісус Христос хай буде нам взірцем,
А хто в Христі, той вже нове створіння!


 


 


Про біль


Донечці Олі


Ти хочеш прожити без болю?
Повір, не людське то життя.
Штурмують твоє біополе
Усі негаразди буття.

Тож, зціпивши зуби, молися,
На поміч Ісуса гукай,
Нестерпно? — На стінку дерися,
А винного, ні, не шукай.

Ніхто це не пройде за тебе.
Постися — не їж і не пий.
Якщо біль від Бога — так треба!
Якщо від людей — теж терпи.

А я і за тебе молюся,
Бо кожен в земному житті —
Найменша частинка Ісуса
В розп’ятті його на хресті!


 


 


* * *


З болем лягав, з ним і проснувся,
Болить то тіло, то душа.
Коли не п’ю й коли нап’юся,
Коли не напишу вірша.

З болем ніяк не розминуся.
Він мій попутник у житті…
Мо’ я молекула Ісуса
В його розп’ятті на хресті?


 


 


* * *


На відстані руки… На відстані долоні…
І ще лиш мить одна — і відстані нема.
Злилися у одне в інтиму у полоні,
А пам’ять — режисер кіно своє зніма!

Знімай кіно, знімай, забудько-режисере,
Бо попереду в нас немало лютих зим.
Та у хвилини ці, ти як циганка Сера
Із пісеньки, яку для нас співав грузин.

Ти теж завжди була, як вітер волелюбна.
Стирались почуття в розгулові розлук…
І я вже призабув, що ти була доступна
Для доторків палких і губ моїх, і рук.

На відстані руки… На відстані долоні…
І ще лиш мить одна — і відстані нема.
Зливалися в одне в інтиму у полоні,
Й забудько-режисер кіно своє знімав.

Забудько-режисер нічого не залишив.
Натиснув би тепер на клавішу “Стоп-кадр”,
Щоб у ячейках дат заповнити ту нішу,
Де частку наших днів я мов би здав в ломбард,

Щоб потім повернуть. Та дорого плативши,
Не в змозі відпустить тих сонцесяйних днів —
Молюсь Творцю за нас, не ївши і не пивши,
Щоб у хвилини ті вернутись хоч би в сні.

На відстані руки… На відстані долоні…
І ще лиш мить одна — і відстані нема.
Злилися б у одне в інтиму у полоні…
Але тоді вже — зась! Забудько, не знімай!


 


 


* * *


Не питайте, де мене учили,
Не питайте, хто я й звідкіля.
І яка то незбагненна сила
Музою моєю розмовля.

Не питайте, що я буду пити,
Не питайте, що мені болить.
Як прийде наснага й час творити,
То пишу як Божий Дух велить!

В перемішку з радощами сльози.
Справжнє свято страждучій душі —
Мої вірші, а все інше — проза:
Побут, клопіт… Тільки не вірші.

Тільки б не вірші! Мій Боже Святий,
Не зведи, не розпорош, не зтри,
Не зламай, не допусти розп’яти
Змогу ще не скріплих моїх крил.

Римами, що в небесах точились,
Буду людям болі замовлять…
Не питайте, де мене учили,
Не питайте, хто я й звідкіля.


 


 


* * *


Хай безбожний покине дорогу свою,
А крутій свої задуми.
Святу пісню Господь дав співать солов’ю.
Хай безбожний покине дорогу свою.
Не під стріхою гнізда орли свої в’ють,
Не від Бога все те, що ми вкрадемо…
Хай безбожний покине дорогу свою,
А крутій свої задуми.


 


 


* * *


Щоб не сміла стрічка заважати —
Зав’яжи її в шикарний бант.
Щоб великі гроші заробляти —
Закопай у землю свій Талант.

Той Талант, що зверху Богом даний.
Той, що злата й срібла не дає.
Нас усіх чомусь карьєра манить,
А Талант їй поперек стає.

Та лиш він дає людині щастя,
Як розквітне й квітниме у ній.
З ним розбагатіти мо’ й не вдасться,
Але будеш пана не бідніш.

Тож не треба довго мудрувати,
“Новий Заповіт” тому гарант:
“Щоб великі гроші заробляти —
Закопай у землю свій Талант”.


 


 


* * *


Справедливість здалека стоїть —
На майдані спіткнулася істина.
Досить вже нас брехнею поїть.
Справедливість здалека стоїть.
Хто народ мій знов навпіл кроїть?
Ржа ж ні злата, ні срібла не їстиме…
Справедливість здалека стоїть —
На майдані спіткнулася істина.

Маки

Ніби пам’ятні знаки,
Давнини дивоспів:
Квіти дикого маку —
Кров таврійських степів.

Пелюсточки шовкові —
Помах трепетних крил.
Мають колір любові
І жаданих вітрил.

Квіти найдивовижні,
Найтендітніші із земних.
Тільки поглядом ніжним
Доторкайся до них.

Не зривай! І в подяку
Майоріють тобі,
Квіти дикого маку —
Кров таврійських степів!


 


 


* * *


Навсюдибіч розлігсь таврійський степ…
Хто вже відчув його гірку свободу?
Ні партії, ні уряд, ні нардеп…
Лиш ти один, народе мій, народе!

Ти знову в рабстві, знову на панів
Гнеш спину за таку мізерну плату.
Але скажи: Ти здатен, в вирі днів,
Надію, Віру і Любов продати?

Якщо, як піонер, — “Готов!” — то знай:
Дві перші зможе Бог іще простити,
Лиш на святу Любов не посягай!
Цей гріх не відкупить й не відмолити.


 


 


* * *


В мене майже життя за плечима.
Але трапилась раптом у нім
Гарна жінка з сумними очима.
В чім печаль та, скажи мені, в чім?

Так кортіло за рученьку взяти
І каринки її ті сумні
Цілувати... ще й ще цілувати...,
Та цілунки мої руйнівні

Все зруйнують... Й мабуть, є причина?!
Але ж як будувати мені,
Коли майже життя за плечима,
І таке, бачте, трапилось в нім?


 


 


Врубель


(сонет)


“Друзі бачили глибокі шрами
на грудях художника”


Коли мій час ще не настав
Високого випробування,
В молитвах Господа благав
Кохання без розчарування.

Коли ж без тями покохав
І не почув в отвіт зізнання,
Ножем на грудях малював
Нетлінну формулу кохання.

Як болем біль угамував
Прийшло прозріння і познання,
Що я їй зірочкою став
Негаснучою до світання.

А підсумок цієї драми:
В душі тепло — на грудях шрами.


 


 


* * *


Він був порядності гарант —
Яка жага! Яка погорда!
Він брав жінок, немов акорда
Бере завзятий музикант.

І, як удав,
Ковтнуть готов їх...
І секс він мав —
Не мав Любові!


 


 


Сучасному священникові


Хто Яфет нам, хто Сім і хто Хам?
— Ми Ісусові праведні прадіти.
Чом же хочем служить двом панам —
Бізнесменить і в Храмові правити.

Ці бажання в’юнкі, як вужі,
А Христос ось що може порадити:
“Двом хазяям водночас служить
Неможливо, когось таки зрадите!”

А за це доведеться платить!
Ми завжди найдорожчим чимсь платимо.
Тільки Господу треба служить,
Він не дарма ж гріхи відпускатиме.


 


 


Сонет


Хтось клявся, взявшись за хреста:
“Вік не забуду!”.
Пам’ять забудством зароста
На ґрунті бруду.

І все те множиться, зроста...
Хай все те судить
Сила небесная, Свята.
Ми ж — тільки люди.

А логіка життя проста:
І скрізь, і всюди
Хтось обирає путь Христа,
А хтось — Іуди.

Коли ж ми, люди, жити будемо готові
Під прапором одним — Господньої Любові?


 


 


* * *


Так довго тримавсь, та не витримав болю.
Скотилась сльоза з-під тремтячих повік
І я відпустив свою Музу на волю
Із рамок, як з клітки, цензурних опік.

Я думав це все, більш її не зустріну,
Полине у світ і забуде мій дім.
Сказала: “Не бійсь, я тебе не покину!”
І я їй повірив, і щиро зрадів.

І знов додалось в душі творчої сили,
Я ж думав: навічно запал її згас.
Та сам загнуздавшись, піднявся на крилах
Примхливий й такий норовистий Пегас.

Ще стільки є тем в Богом даному світі,
Мені їх потрібно знайти й оспівать.
Коли я Господнім натхненням сповитий —
На віршах моїх спочива благодать.

Забулось банальне, мізерне і кволе —
Все, що гальмувало мій творчий потік…
Коли відпустив свою Музу на волю
Із рамок, мов з клітки, цензурних опік.


 


 


Завтра


День випав вдалий, а ти розтривожився:
Що то нам завтрашній день принесе?
І не радієш сумний, насторожився:
Думка про завтра тривожить і ссе.

Завтра знов їсти і пити захочеться,
Та не турбуйся про завтрашній день.
Завтра про себе само поклопочеться,
Завтра і їсти, і пити знайде!


 


 


Степовичка


Народившись в бузковім розмаї,
У солонім таврійськім краю,
Все життя мене поруч тримаєш,
Визначаючи долю мою!

Щось в тобі від козачки й турчанки,
Ти, як пісня бриниш степова,
Працьовита, кмітка тавричанка,
Ти легенда народу жива.

Приспів:
Степовичка моя, тавричанка моя!
Ти як вітер зі степу палка.
Тавричанка моя, степовичка моя!
Королева із Каланчака!

В жилах кров пломенить бунтівнича
Гордих прадідів із Турбаїв.
Непокірність в тобі степовички
І шалена покірність її.

Ти сльоза, що застигла на вії,
Ти і пекло вогненне, і Рай.
Щось в тобі є від Діви Марії,
Щось в тобі від Марусі Чурай.
Приспів.

Полохлива ти і войовнича,
Незбагненна й проста, як вода,
А усмішка твоя таємнича
В Рай возносить і в пекло кида.

Ти матуся, сестра і дружина,
Заспіваєш — і чуєш підспів.
Ти південна дочка України,
Степовичка солоних степів.
Приспів.


 


 


* * *


Крізь Богом дану долю
Де йшов, де повз, де ліз.
Шаліючи від болю
І сліпнучи від сліз.

Там терени й урвища,
Скелясті береги.
Мене хотіли знищить
І друзі, й вороги.

Та Бога пізнаючи,
З Ним світом ідучи,
Без жалю віддаючи,
Взамін не беручи…

Я Господа страхався,
Від злого утікав,
Злиденних не цурався,
Слабкіших опікав.

Прощаючи образи —
Слід бруду відтирав.
Не шкодував ні разу,
Що з Богом шлях обрав.

Шаліючи від болю
І сліпнучи від сліз,
Крізь Богом дану долю
Де йшов, де повз, де ліз.

Не думав, що удасться.
Та, що там не кажи, —
Яке то, справді, щастя
Із Богом в серці жить!


 




Осуществить обмен webmoney можно теперь со скидками!

Завантажити zip-архів книги (*.doc):
http://prosvilib.at.ua/books/suganyak/suganyak_vytoky_lubovi.zip
Категорія: Суганяк А.С. | Додав: DivaDii (06.12.2010)
Переглядів: 1447 | Теги: Суганяк А.С., поезія | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]