“Був чоловік в Країні Уц На ім’я йому Йов”. Лиш перед Богом Йов той гнувсь І шляхом правди йшов.
Багатством двір його ряснів: Мав десять діточок — Сімох богатирів-синів І трьох красунь-дочок.
Худоби мав, що й не злічить, Й прислужників рабів, Та, склавши руки на печі, Йов зроду не сидів.
А турбувався про людей, Бо праведником жив. Моливсь за себе й за дітей, — Не дай Бог, хто згрішив.
За грішні сльози й грішний сміх, За спалахи злоби, Він цілопалення за всіх Дітей своїх робив.
Йовове випробування
І сталось так: одного дня До Господа прийшли Сини його і сатана, На людство Боже злий.
Сказав Господь до сатани: — Ти звідкіля ідеш? — Я перейшов весь світ земний, Який не має меж.
— Ти, що вклоняєшся імлі, Пройшовши всі світи, Тут, на Святій моїй землі, Чи бачив Йова ти?
Він праведний і вірний раб, На нім моя рука. В Любові й Вірі не ослаб, Від злого утіка.
А сатана: — Чи за дарма Тебе він любить так? Чи не від Тебе дар прийма? Не твій на ньому знак?
Ти опусти його з небес, Візьми багатство й дім. Чи він не зневажить Тебе Перед лицем Твоїм?
Сказав Господь: Все, що його, До себе забирай. Тільки на нього самого Руки не простягай.
І сталось так: одного дня Від посланця-раба Страшенну звістку Йов прийняв, — Страшніша є хіба?
Почуте світ переверне На голову із ніг. Надмірно-несподіване, Як серед літа сніг.
Втратив за мить добро земне — Усе, що мав і міг: Багатство й дім, а головне — Дітей не уберіг.
Встав Йов і розідрав плаща, Голову поголив, Пред тим, хто і кара, й проща,
В покорі похиливсь. Вклонився низько і сказав: Бог дав і Бог узяв!
Я в Божий світ нагим прийшов, Нагим й назад вернусь! Не постиравши підошов, У Правду б не вдягнувсь.
В хвилях бурхливої води І в пащі полум’я — Благословенне будь завжди, Господнєє ім’я!
Ні перед Богом, ні перед братами Йов не згрішив своїми устами!
Нове Йовове випробування
І сталося: одного дня До Господа прийшли Сини його і сатана — Породженик імли.
Сказав Господь до сатани: — Ти звідкіля ідеш? — Я перейшов весь світ земний, Який не має меж.
— Ти, що вклоняєшся імлі, Пройшовши всі світи, Тут, на Святій моїй землі, Чи бачив Йова ти?
Він праведний і вірний раб, На нім моя рука, В Любові й Вірі не ослаб, Від злого утіка.
Він у невинності тримавсь, Хоч натерпівсь всього. А ти даремно намовляв, Щоб знищити його.
Та сатана все гне своє Без жалю й співчуття: — Шкіра за шкіру й все, що є, Віддасть він за життя.
Хай тіло стане вмить слабе! Хай вкриють лишаї! Чи він не знавидить Тебе Перед лицем Твоїм?
Мовив Господь: — Що ж, самого До себе забирай. Лиш на життя, дивись, його Руки не простягай.
Тож сатана й не вгамувавсь — Знов скруту наклика. На шкірі Йова, де й узявсь Наріст із гнояка.
Хтось інший, може б, і зламавсь, Здригнулася б рука, А богобійний Йов не здавсь, Не спився в пияка.
Хоч і не їсть вже, і не спить, Хоч жінка в відчаї шипить: Чого іще ти ждеш?
Про праведність свою забудь. Ти ж бач, це тупикова путь, Зрічися Бога і помреш.
А він до неї відказав: — Не божевільна ти? Я ж не ламка — гнучка лоза, Стійка до прямоти.
Приймаючи добре від Бога, Чом злого не приймем? Ні, я не відмовлюсь від злого, Приймаючи добре від Бога!
А доля і лагідна, й строга, Сповита святим Його ім’ям… Приймаючи добре від Бога, Я й зле із подякою прийму.
Ні перед Богом, ні перед братами, Йов не згрішив своїми устами!
Плач і проклін Йова
І відкрив Йов свої уста, Й мовив до Бога з гіркотою: — В душі і в тілі біль зроста, Чи не зувірюся, чи встою?
Чому я не згинув в утробі? Чому народившись не вмер? Чом скнію в довічній жалобі? Чому я не згинув в утробі?
Лежав би спокійно у гробі, Не в муках страшних як тепер… Чому я не згинув в утробі? Чому народившись не вмер?
Нехай згине той день, що я в ньому родився, І та ніч, що сказала: зачавсь чоловік! Як я хочу, щоб день той із темінню злився, Хай Господь мій його не згадає повік.
Тая ніч — бодай темінь її огорнула, Хай не ввійде вона у число місяців. За ту мить, що навіки мене не приснула, А сміялась з кутка, стоячи на зирці.
І зітхання моє випереджує хліб мій. Мої зойки у світ полились, як вода. Вже віднині не можу перечить судьбі злій, А всі друзі мої — горе, лихо й біда.
Зодяглось моє тіло червою. Воно струпами вкрите в поросі. Битим склом йду душею нагою. Плач і розпач в моєму голосі.
Я у горе пірнув з головою. Лиха більше, як зернят в колосі. Смуток мій в перемішку з бідою Круте лопасті в чортовім колесі.
Та хіба я коли на чуже зазіхав? Чи цурався добра, чи від зла не втікав? Чи до Тебе всім серцем не линув?
І чого Ти не простив мойого гріха? Не відмив, як пісок відмиває ріка І провини мої не відкинув?
Розпач Йова
За що, Боже, на прю Ти з собою зовеш? За що тіло п’є муки жертовні? Лише серце ще б’ється в напрузі живе, В нім встремління до Тебе невтомні.
А чи дикий осел над травою реве? Чи реве віл, як ясла вщерть повні? Може, розпач цей серце мені розірве І з грудей воно вийде назовні.
Святий Боже, прошу, не засуджуй мене. Хто, крім Тебе, до Тебе мене наверне? Я ж Твій раб, не карай мене строго.
Хоч не мав собі іншого Бога, Ти у мене забрав все багатство земне, Й на мені нема місця живого.
Бо в мені Всемогутнього стріли. Мого Духа п’є їхня отрута. Не тому й почуття омертвіли, Що в мені Всемогутнього стріли. Мої весни нараз відбриніли, Незасмучена радість забута, Бо в мені Всемогутнього стріли, Мого Духа п’є їхня отрута.
Я, що кликав до Бога і відповідь мав, Посміховищем став для людей. Надбання моє — сповнена горем сума, А я ж кликав до Бога і відповідь мав. І де воля була, там довічна тюрма Проповідника Божих ідей. Я, що кликав до Бога і відповідь мав, Посміховищем став для людей.
Глибокий розпач: де надія моя?
Заламався мій дух, мої дні погасають. Поклади, дай заставу за мене Ти Сам, Бо вже й праведні дні від скорбот не спасають, Заламався мій дух, мої дні погасають. Ти Господар усьому — землі й небесам… Заламався мій дух, мої дні погасають, Поклади, дай заставу за мене Ти Сам!
О, коли б я був той, як за місяців давніх, Як за днів тих, коли боронив мене Бог. Як виходив на люд у святковім убранні… О, коли б я був той, як за місяців давніх. Хто розрадить мене у моїм безталанні? Я відвик від гучних й будь-яких перемог. О, коли б я був той, як за місяців давніх, Як за днів тих, коли боронив мене Бог.
Де надія моя? Хто побачить її? Всі повірники бридяться мною. Тануть нирки як лой у нутрові моїм… Де надія моя? Хто побачить її? Бог від мене браточків моїх відкраїв, Всі обходять мене стороною. Де надія моя? Хто побачить її? Всі повірники бридяться мною.
О, якби то я знав, де Його віднайду, То прийшов би до місця Його пробування. Моя мова й сьогодні гірка на біду. О, якби то я знав, де Його віднайду. Рвуться думи мої, заламався мій дух І стогнання моє від тяжкого страждання. О, якби то я знав, де Його віднайду, То прийшов би до місця Його пробування.
Йов хоче правдивого суду
Чистий я, без гріха, я невинний І немає неправди в мені. Я не бачу своєї провини. Чистий я, без гріха, я невинний! Знаю клин вибивається клином, Та чому ж у пекельнім вогні — Чистий я, без гріха, я невинний, І немає неправди в мені.
Моя праведність більша за Божу. Й що б змінилось, якби я грішив? Це мені на суді допоможе? Моя праведність вища за Божу. І чому я на себе не схожий, Хоч завжди лише Богу служив? Моя праведність більша за Божу. Й щоб змінилось якби я грішив?
Немає людині користі, Коли Бог її вподобає. Жить за совістю, чи без совісті — Немає людині користі. Виживають завжди напористі Із безбожною утробою. Немає людині користі, Коли Бог її вподобає.
Я правий, та відкинув Бог право моє. Ну, навіщо на Правду брехати я буду? За що Бог моє праведне тіло псує? Я правий, та відкинув Бог право моє. Може, й лишку сказав я комусь десь всує. Та я хочу тепер лиш правдивого суду. Я правий, та відкинув Бог право моє. Ну, навіщо на Правду брехати я буду?
Голос Господній
Хто Ти, що затемнюєш раду Пустими словами без розуму? Подумай, чи маєш ти владу? Хто ти, що затемнюєш раду? Я меча тобі в руку кладу, А ти ще до мене й з погрозами? Хто ти, що затемнюєш раду Пустими словами без розуму?
Де ти був, коли землю основував Я? Хто основи її поклав, знаєш? Чи ти поруч зі Мною в когорті стояв? Де ти був, коли землю основував Я? Хто життя поселив на планеті Земля — Хоч якесь ти до цього відношення маєш? Де ти був, коли землю основував Я? Хто основи її поклав, знаєш?
А хто поклав камінь наріжний її, Коли разом співали всі зорі поранні? Хто ж трима все земне в своїй колії? І хто поклав камінь наріжний її? Хто світанки купа в піснях солов’їв? Може, ти дав землі ці простори безкрайні? І ти поклав камінь наріжний її, Коли разом співали всі зорі поранні?
Чи ти сходив коли аж до морських джерел? І чи ти переходжував дном безодні? Чи торкався вершин, де гніздо в’є орел? Чи ти сходив коли аж до морських джерел? Може, входив в огонь, що живе все жере, І не раненим ти виходив назовні? Чи ти сходив коли аж до морських джерел? І чи ти переходжував дном безодні?
Хто мудрість вкладає людині в нутро? Або хто дав серцеві розум? Хто дав рибі луску, а звіру хутро? Хто мудрість вкладає людині в нутро? Хто в течію річки надійний вклав тромб, Щоб зняти потопу загрозу? Хто мудрість вкладає людині в нутро? Або хто дав серцеві розум?
Хто для зливи протоку провів, А для громовиці — дорогу? Хто закони життя заповів? Хто для зливи протоку провів? Хто дав жили для току крові, А стрючки — квасолі й гороху? Хто для зливи протоку провів, А для громовиці — дорогу?
Чи широкість землі ти оглянув? Розкажи, якщо знаєш це все? Вивільнившись з обіймів туману, Чи широкість землі ти оглянув? То ж скажи, як такий обізнаний, Що то день новий людству несе? Як широкість землі ти оглянув, Розкажи, якщо знаєш це все!
Чи ти знаєш устави з небес? Чи вкладеш на землі їхню владу? І не обійдешся без чудес, Якщо знаєш устави з небес. Зробиш так, щоб хтось з мертвих воскрес, Чи потрапив до райського саду? Чи ти знаєш устави з небес? Чи вкладеш на землі їхню владу?
Чи ти хочеш порушить право моє, Звинуватить мене, щоб оправданим бути? То гординя спокою тобі не дає. Чи ти хочеш порушити право Моє? Сперечатися з Богом розумним не є. Йове! Йове, як міг ти цю тезу забути? Чи ти хочеш порушити право моє, Звинуватить мене, щоб оправданим бути?
Розпорош лютість гніву свого. Впокори і принизь усе горде. Зло й Добро роздягни до наго. Розпорош лютість гніву свого, Вже достатньо цього одного, Щоб ввійти до Моєї когорти. Розпорош лютість гніву свого. Впокори і принизь усе горде.
Що під небом усім — це Моє! То ж Надія твоя не правдива. Все, що маєш, — усе не твоє. Що під небом усім — це Моє! Я є Той, хто бере і дає. Впокорись і надійся на диво, Що під небом усім — це Моє! То ж Надія твоя не правдива.
Ти ще хочеш порушити право Моє, Звинуватить мене, щоб оправданим бути? Тільки дурень із Богом на прю повстає. Ти ще хочеш порушити право Моє? То гординя спокою тобі не дає, Впокорись і зумієш до мене торкнутись. Ти ще хочеш порушити право Моє, Звинуватить мене, щоб оправданим бути?
Відповідь і розкаяння Йова
О, це я знікчемнів, що я маю Тобі відповісти? На уста говіркі свою руку кладу. Забагато казав, щоб чекать благовісти. О, це я знікчемнів, що я маю Тобі відповісти? А чи треба було з виправданнями лізти, Хіба в них я розраду собі віднайду? О, це я знікчемнів, що я маю Тобі відповісти? На уста говіркі свою руку кладу.
Тільки послухом вуха про Тебе я чув, А тепер моє око до Тебе відкрилось. До тяжких моїх втрат, до гіркого плачу, Тільки послухом вуха про Тебе я чув. Не кидай же мене, як згорівшу свічу, Це в моїй темноті стільки слів говорилось, Бо лиш послухом вуха про Тебе я чув, А тепер моє око до Тебе відкрилось.
Боже, знаю, що можеш Ти все! Й не спиняється задум в Тебе. Ти є Істина й Правду несеш! Боже, знаю, що можеш Ти все! Ти для мене завжди є взірцем, Ти єдина моя потреба. Боже, знаю, що можеш Ти все! Й не спиняється задум в Тебе.
Я зрікаюсь того, що колись говорив! Каюсь, Господи, в поросі й попелі. Тільки Ти мені в душу зориш. Я зрікаюсь того, що колись говорив! Ти мене бачиш наскрізь з гори. Як не те щось казав — так то ж зопалу. Я зрікаюсь того, що колись говорив! Каюсь, Господи, в поросі й попелі.
Ти найвищий у силі своїй! Хто дорогу Твою Тобі вказувать буде? На Землі й у Вселенній усій Ти найвищий у силі своїй! Суперечок пустих слововій… Не зачепить Тебе їх словесна облуда. Ти найвищий у силі своїй! Хто дорогу Твою Тобі вказувать буде?
Від Божого подиху лід постає І водна поверхня тужавіє. Багатство гарантій мені не дає! Від Божого подиху лід постає. Все срібло, що маю, познав — не моє, Захоче Господь — все зіржавіє… Від Божого подиху лід постає І водна поверхня тужавіє.
На нічому Бог землю підвісив, Своїм Духом Він небо прикрасив. Закрутив на невидимій вісі. На нічому Бог землю підвісив. Любить Бог трударя, хоч гульвісу Одягає в шовковії ряси. На нічому Бог землю підвісив, Своїм Духом Він небо прикрасив!
Видиме щастя безбожних
Чом безбожні живуть, доживають до віку І насіння їх міцно стоїть перед ними? Сріблом живляться так, як джерелами ріки. Чом безбожні живуть, доживають до віку? В них багатство зроста і нема йому ліку. Їхні діти прудкі й від хвороби хранимі… Чом безбожні живуть, доживають до віку І насіння їх міцно стоїть перед ними?
Та далека від мене порада безбожних, Бо я знаю: не в їхній руці добро їхнє. І втримати його жоден з них неспроможний, Тож далека від мене порада безбожних. Помирає душа з гіркотою тотожна І нещастя приходить на них і не стихне… Тож далека від мене порада безбожних, Бо я знаю: не в їхній руці добро їхнє.
Як розмножаться діти, то лиш для меча, А нащадки повік не наситяться хлібом. І не буде кому їх з дороги стрічать. Як народяться діти, то лиш для меча. Вони будуть згасать, як на вітрі свіча, Хоч і мудрістю й розумом сповнені ніби. Як розмножаться діти, то лиш для меча, А нащадки повік не наситяться хлібом.
Бо мудрість — це страх Господній, А відступ від злого — це розум, Оаза в пустелі безводній. Знать: мудрість — це страх Господній. Спинившись на грані безодні, Чи дасть Бог нам часу на роздум? Взнать: Мудрість — це страх Господній, А відступ від злого — це розум!
Я зрікаюсь того, що колись говорив. Каюсь, Господи, в поросі й попелі Тільки ти мені, Господи, в душу зориш. Я зрікаюсь того, що колись говорив. Мене грішного наскрізь Ти бачиш згори. Як не те щось казав, так тож зопалу. Я зрікаюсь того, що колись говорив, Каюсь, Господи, в поросі й попелі!
Бог виправдовує Йова
І споглянув Господь на Йова Й привернув до первинного стану. Всі багатства його поновив, Бо споглянув Господь на Йова. Й не лишень поновив, а й подвоїв І на тілі загоїв всі рани… Бо споглянув Господь на Йова Й привернув до первинного стану.
Бог рідню повернув йому й друзів, І тепер Йов вже й сам не згадає, Як страждав був в нелюдській нарузі І спустошений був до краю.
Лиш Господь відбирає й вертає — Знов сидять у сімейному крузі: Сім синів, три дочки й ціла зграя Гомінких онучат-карапузів.
Все вернув йому Бог за праведність І за те, що зумів покаятись, Бо безгрішних людей не буває.
Бачать всі: Боже слово справдилось! Знов ця теза підтвердження має — Бог дітей своїх не забуває!
Ще проживши по тому сто сорок літ, Упокоївся Йов, вщерть насичений днями, І прославився він на весь праведний світ, Ще проживши по тому сто сорок літ.
Від дітей богобійний прийнявши обіт, Розділив все добро між дочками й синами. І проживши по тому сто сорок літ, Упокоївся Йов, вщерть насичений днями!
