* * *
Ми щасливі, горді з того, що на білому світі є справжнє диво калинове – наша співуча українська мова, є розкішний мистецький світ, витворений розумом і серцем славних синів і дочок великого народу. З раннього дитинства пізнаємо велику правду художніх образів, які постають перед нами в мелодіях народних пісень, у чарівному світі казок, прислів’їв, легенд, загадок, віршів…
До нас приходить художнє слово, ми спрагло припадаємо і до сторінок поезії, і до прози, і до драматургії.
Юрій Мушкетик писав, що нинішню літературну ситуацію творять три складники: повернуті в літературу імена, так звані твори з шухляд і твори, написані на нинішньому етапі. Ось як він деталізує: "Вони індикатори нинішніх явищ; властива їм неординарність форми, відхід від інформаційно-описової манери викладу, емоційна напруга примушують нас вимогливіше підійти до сучасного літературного процесу". Ці слова певною мірою стосуються і Миколи Івановича Братана – людини непересічної долі, глибокого мислення, високого таланту. Його твори – це цілий світ бентежжя, палких дум, десятиліть боротьби за правду і людяність, високі гуманні почуття, зневага до тупості, зради.
Твори М.Братана гідно вплітаються у вінок української поезії. Слід відзначити, що глибину і суперечливість його особистості ми можемо оглянути лише у тісному зв’язку з тією складною історичною добою, за якої він жив, живе і творить.
Зрілість нашої сьогоднішньої літературної думки (включаючи до неї естетичну самосвідомість і культуру читача) дозволяє принципово і об’єктивно оцінити складне, суперечливе і разом з тим значне явище, яким є в українському письменстві нашої доби поезія Миколи Братана.
Він є продовжувачем традицій Андрія Малишка (використовуючи образи-символи: мати, Україна, дорога, Шевченко, додає нові: Гончар, вітер, степ, колосся)і Володимира Сосюри (тема інтимної лірики), Яра Славутича (жанр сонета), а також творчо збагачує літературні здобутки його сучасників Анатолія Кичинського, Дмитра Павличка, Івана Драча, Бориса Олійника, Миколи Сингаївського.
Говорити про Миколу Братана дуже складно. І не лише тому, що про нього мало науково грунтовних праць, а й через те, що доторк до будь-якої сфери його буття виявляє потужний пласт подвижницької роботи. Ми – боржники перед Миколою Івановичем, бо ще далеко не осмислена духопідйомна, вибухова сила його творів, сила переконання, витончений духовний світ його ліричного "я", що вимагає від нас особливої настроєності, що прилучає нас до чогось такого щасливого і первозданного, забутого, але художньо закованого в слові. Його робота на совість бентежить, допомагає збагнути минуле й сучасне українського народу. Та щоб осягнути увесь неозорий масив його думки, для цього одного життя замало, бо треба стати врівень з ним.
На нашу думку, певну цінність становлять критичні статті, які з’явилися в пресі в останні двадцять років. Але не всі вони мають аналітичний характер. Частина із них є стислим викладом біографічних та бібліографічних матеріалів про письменника.
Поліфонічний дар Миколи Братана відкриває для нас письменник Леонід Куліш, який згадує, що "за те кругле, опукле, дзвінке слово йому не раз перепадало від чистоплюїв, шаблонщиків, котрі у своїй творчості щедро користувались так званим "зеленим словником", що свого часу був неодмінним підручним "порадником" редакторів." [49]
Відомий український поет Микола Василенко у статті "Жив як людина, не був я святим…" зауважує: "Художній талант – це особлива чутливість душі до навколишнього світу, до радощів і болів, як і до потворності й чорноти. Талант по-справжньому розкривається тільки у відсутність внутрішнього цензора, коли стіна кон’юнктури руйнується і митець виходить на простір моральної чистоти й свободи. Саме за демократії та незалежності М.Братану вдалося написати твори, в яких тема Батьківщини, спадкоємності поколінь звучить вільно й відповідально. Поетичний світ автора багатобарвний і багатозмінний, він радує і засмучує, але і надихає надією на перемогу добра й справедливості. Особливо в цьому плані прозоро прочитується вірш М.Братана "Життя":

Світ не запався! І чари в нім – є!
Що там троянди – картопелька квітне.
Дощ крапотить, і зозуля кує,
Й серце клекоче, брехні не підзвітне.
Жив, як людина, не був я святим,
Тягнучи плуга і трудячи жили.
Гріх мій – вклонявся богам, та не тим,
Що на поклони людські заслужили…"
36, 5

Справді, непередбаченим, нежданим і все ж закономірним у поетичному світі була з’ява цього художника, який пише вірші настільки здавалося б, прості, традиційні і в той же час сповнені глибиною пошукової думки, напруженого драматизму, суворої правди часу.
Микола Братан – лірик у найвищому вимірі цього слова. І романтик. Він не "виписав – виспівав свою Таврію: і Херсон, і рідне село (особливо у вінку сонетів "Правда хліба"), і кораблі, що виходять в море від таврійських берегів, і ці дивні журавлі, що не дають спати чутливим серцям, - все зігріте його душею. Більше того, свою рідну Таврію він "визбирав" у своє слово з усього світу."[59]

* * *
Микола Братан народився в перший день 1935 року на славній Каховщині. Батько його, сільський механізатор, своєю працею утверджував істину, що поля існують не для битв, а для мирного хліба. Син же про землю, що "в колоссях стелиться за обрій, купається у маревах тремких", про "незбутній, всемогутній дух зерна" говорить у своїх віршах, і взагалі, до хліба, до людей, що його вирощують, у Миколи Івановича почуття ніжне, ласкаве: "Лише камінне серце не степліє від золотого слова "хлібороб".
Здобувши семирічну освіту в рідному селі Семенівці, майбутній поет вступив до Бериславського педагогічного училища. Тоді ж і розпочав писати вірші та друкувати їх у періодиці.
Так поезія стала другою долею. Бо й пізніше, проходячи службу в Радянській Армії, навчаючись в Одеському державному університеті імені І.І.Мечникова, перебуваючи на посадах завідуючого відділом культури і побуту, заввіділом, заступником редактора районної газети, багато років працюючи відповідальним секретарем Херсонської обласної організації СПУ, поет не розлучається з кобзою художника слова.
Поетичний доробок Миколи Братана щедрий: книжки поезій "Смаглява Таврія", "Луни", "Веселку – людям", "Поступ", "Свято на Перекопі", "Правда хліба", "У дорозі до вас", "Від першої особи", "Я – Сиваш", "Степові люди", "Озерниця", "Добрина", "Портрет з дороги", "Небо над долиной", "Експромти", "Поезії", "Царина", "Листопад переходить дорогу", збірки віршів для дітей "Слон на стадіоні" та "Равлик на пляжі", а також дотепна книжка сатири і гумору "П’ята група крові" (вірші із цієї книжки увійшли до Всеукраїнської антології гумору). І поет він такого рівня, за яким не дозволяється давати поправку на "віддаленість від центру", а навпаки, сам "центр" збагачується з ним навзаєм. Його вірші друковані на багатьох мовах за межами України.
І річ не в тому, що в цих книжках немає слабин (вони є, як і в книжках будь-якого поета), а в тому, що з них постає "зріла майстерністю і духовно цілісна особистість, натура, в щирість і добротворчі сили якої віриш" [53, 82]
Творчість М.Братана – приклад шляхетного служіння поезії.
Визначальна риса таланту – високий рівень думання. Долання висоти, що стала нормою, для неталанту недосяжна. І справа тут не в підставі, а в духовному подвижництві, що возносить поета на вищий щабель читацького сприйняття.
В поетів буває так. Якщо рядки писалися байдужою рукою, то хоч би які у словах бушували пристрасті, вони не сколихнуть нашого серця. А коли писалося від щирої душі, сповненої радістю та болем, то якимсь чином, якому й раціонального тлумачення не знайдеш, ці емоції закріплюються в маленьких чорних значках, що їх люди звуть літерами. І тоді не можна байдуже читати хоча б такі нехитрі слова:

І запевняє п’яний кат,
Котрий хлоп’ят у пекло кинув,
Що вмер усміхнено солдат
За неділиму і єдину!
В краю, де в шані – добрий гість,
Де бережуть і честь, і пам’ять,
Веде полки безумна злість,
Усе довкруж плюндрує й палить.
[6, 8]

Саме внутрішній драматизм, який виникає від гострого прагнення гармонії в світі, в соціальному середовищі, в людських взаєминах, і так само гострого відчуття наявних у них дисонансів, і є справжньою домінантою його творчості.
Поетична образність М.Братана свіжа, приваблива, умотивована глибоким відчуттям естетичної міри. Таке мислення допомагає у формуванні естетичних оцінок, насторожує критичну увагу й розширює виміри різних понять як у зображенні реального світу, так і в уявних образах М.Братана.
У жанрах поезії й прози наш земляк починав малими формами, серед яких вагоме місце займає вірш-пісня, якому характерні усічені форми слова, деколи рваний ритм, співуча, більш насичена голосними звуками мова тощо. Наприклад:
Осіннім днем збираємо бавовну,
Що догнива обаполи Дніпра.
Моя студентська золота пора,
Крізь часоплин тобою серце повне.

В труді отім – безглузде щось, жертовне,
Але й таке було, що не вмира:
Смаглявиця – кохана чи сестра? –
Співала в полі чисто, пречудовно…
[36, 24]

Слід зазначити, що серед малих форм прози Микола Іванович більш полюбляє нариси, серед яких солодиться родзинкою його прекрасний нарис "Сила любові", присвячений визначному письменнику сучасності Олесю Терентійовичу Гончару.
Майстерно оволодів Микола Братан і формою класично унормованого сонета. Він набув розвитку, дякуючи творчій натурі художника, еволюціонувавши у букет сонетів-монологів. Наприклад:
Я не затим в долині розцвітала,
Щоб хтось до мене по розраду йшов,
Пробач: я вам такого нагадала,
Від чого втратиш віру у любов.

Чи ж ти сама не відала, не знала,
Хто був ковач ласкавих тих оков,
Що з іншими ти їх не порівняла,
Допевнившись: таких не буде знов.
[36, 33]
З малих форм Микола Братан еволюціонував до поеми (наприклад, "Поле з його ім’ям"), легенди-бувальщини ("Відчахнута віть"), думи ("Вірність і зрада"), до поетичних циклів ("Австалійські слайди"), до повістей ("Діждались весілля"), романів ("Бережина"), драматичних творів (“Туга”).
Треба відзначити широкий розмах різнотематичної поезії Миколи Братана. Тут і поезії-присвяти братам по перу (наприклад "Плоть від плоті", присвячена поетові Іванові Драчу), і патріотичної лірики ("Акація"), і інтимної лірики (наприклад, "Сонет пристрасті"), і вірші воєнної тематики ("Фронтивики стоять у черзі за пайками"), і дотепні експромти, типу:

Не чекай на Лазаренка,
Марно його ждеш.
Голосуй за Симоненка –
Це одне і те ж!
("Експромти передвиборні")

Я уже наголошував на тому, що у жанрі сонета Микола Братан досяг помірного успіху, нагадує, до певної міри, сучасного замежного брата по хисту Яра Славутича. У своїх нових збірках вони один одному, навіть, присвятили вірші, і не будь-які, а саме у жанрі сонета. Наприклад, "Віддячливий сонет Ярові Славутичу":

Сонет, що написали ви в Криму
З посвятою мені, степовикові,
Неначе докір праведний сприйму:
О, як же ми згрішили в ріднім слові!
Кому повім печаль свою, кому, –
Донині мудрагелі безголові
Чужинському слугують, як свому,
Хоч як-не-як, братки мої по крові…
[36, 47]

* * *
Позицію Миколи Братана в поезії можна означити як атакуючу, пошукову, розвідувальну.
Таке враження, що поет, як натура цілісна, перебуває в злагоді з самим собою, в душевній гармонії, та в його творчості постійно конфліктують певні людські характери, стикаються суперечливі ідеї.
Виникає питання: як говорити про таку лірику? Як "розшифрувати" її чаруючі диференціали почуттів? Яким інтегралом стиснути цей непіддатливий вир пристрастей? Найкраще, мабуть, – читати самі вірші, в яких поет силою таланту відвойовує у життя, його теперішнього, минулого поетичний простір. Тут відчуваєш натхненну силу поезії, що вириває душу із зубожілого мороку буднів.
Микола Братан урізнюманітнює образні засоби своєї поезії, у нього розвинене зорове живописання, метафори динамічні й контрастні, у своїх віршах він використовує весь спектр метрики (найбільш уживані-двоскладові ямб та хорей).

* * *
Любов, як взимку райдуга, неждана,
Прийшла – не кликав, кликав – не прийшла.
Журба вчорашня, – вже мені нерано, –
Не журить нині серце і чола.
[36, 20]

Читаємо ці пройняті ніжним ліризмом та глибиною роздумів поезії, і крок за кроком пересвідчуємось, що ліричний герой та поет (в більшості випадків) одна й та ж людина. Тому й не дивуємося, коли в розкішний узор щастя вплітаються сумні сиві нитки – життя будь-якої людини ніколи не складається з одних радостей.
Поет при потужній мислительній напрузі його образного світу глибоко ліричний і почуттєво просвітлений. Теплом, м’яким ліризмом, справжньою любов’ю позначені вірші М.Братана кінця дев’яностих "Царина". Миколі Івановичу вдалося зрозуміти фарисейський світ колишніх безбатченків, засудити його і не відійти від світоглядного мистецького правила: іди своїм шляхом, нікого не наслідуючи.
Є поети, які з’являються раптово й галасливо, шумно рекламують свій випадковий успіх в літературі, але минає час, порив згасає, і їхня творчість стає буденною і нецікавою. Вони, як оранжерейні рослини, не витримують відкритого вітру, при раптових суспільних негараздах ховаються під свій ізольований дах, усамітнюються, очікуючи зворотньої переміни. Микола Братан є іншої долі. Він належить до генерації поетів, які несуть у собі Україну. Для них вона – не красива назва, географія, а сутність життя, і їхня працездатність гідна подиву.

Вже скільки літ змайнуло, а й донині
Моя душа – мов чайка проквиля.
Немає України в Україні,
Все та ж бо наша, не своя земля.
[36, 5]

Поет усім серцем сприймає національне відродження і закликає співгромадян вірити в перемогу демократії, бо тільки той є справжнім українцем, хто іде, долає дорогу. Для нього минулий час – це пройдений степ, що безповоротно відійшов, і повторювати його не збирається. Про це вірш "Царина":

Я тебе в минувшину не кличу,
Та своїх вподобань не втаю –
Царину сьогодні возвеличу,
Вкриту потом в хлібному краю.

І вже в наступній строфі розкриває усю ідею твору:

Хай новітній день тобі докине,
Де турбот, нівроку, вистача:
Царина – це поле України,
Що свого чекає сіяча.
[36, 19]

Тут царина набуває символічного значення. Це не околиця села, не поросла травами галявина, а духовне поле України, яке ще потребує дбайливих рук і розуму господаря, аби не повернувся колишній режим терору, в Сибір не повезли. "За віщо "в Сибір повезли?" Може, він учинив розбійництво: когось убив, пограбував? Ні: йому заборонялося: "Не тільки що згадувать – думать облиш, хто Вишня Остап чи Микола Куліш".
Не чужі авторові теми кохання і краси природи українського півдня, де "мальва вуха нашорошила", і наддніпрянські квітучі луки, і дорога в молодість, як не чужа авторові і тема війни. Пам’ять про воєнні роки, які запам’яталися з дитинства, охоплює смутком серце, але і надихає надію, що колишнє "допущене людиною зло" не повториться.
Через конкретні образи й ситуації він підводить читача до рішення загальних проблем. І навіть у тих поезіях, де автор, здавалось би, відходить від спогадів, відчувається відгомін війни. Тож цілком природно, що визначальною темою майже всіх понад тридцяти збірок є доля українського народу. У кожного поета є свій символ Батьківщини. У Миколи Братана – це рідний край в образах степу ("Степ нічний. І вогник в далині", "Степові розгонисті дороги пролягали крізь доленьку мою", "Добрий ранок, степе, добрий ранок, тату, я любов до тебе в пісню переллю", "Ми стоїмо на перевалі, одначе серцем я в степах" та ін).
Його самовимогливість, максималізм, коли йдеться про гідність професійну, відомі. Адже творчість, як пише В.Романенко, "безумовно починається тільки тим, де є усвідомлене прагнення вийти за межі загально відомого" [55, 13]
За такої передумови кожний творчий здобуток у царині поезії є одночасно й новим відкриттям у складному процесі розуміння життя, бо поезія показує нам складну багатогранність світу в різноманітних образних асоціаціях. І що сильніший творчий інтелект поета, то складніша й цікавіша асоціативність образного мислення.
Саме таким прагненням – вийти за межі загальновідомого – і наповнені майже всі збірки поета.
Микола Братан повний творчою наснагою, а це означає , що на нас, шанувальників його творчості, чекають нові твори, як нові сходи до вершин майстерності художника слова.
Шлях до самовдосконалення у М.Братана надзвичайно складний, а душі доводиться пропустити через себе все: і погане, і хороше, й залишити криштально-чисте. Саме через це в його поезіях все справді просто. Але це та простота, що є антиподом примітиву і синонімом віртуозності. Це та простота, що в українській поезії йде від Шевченка, Франка, Лесі Українки. Це та простота, яка поєднує в собі красу, мудрість, тонку душевну чутливість і хороший смак.
"Середнє покоління українських літераторів, незважаючи на всі випробування, які випали на його долю, виростало в умовах села із ще не втраченою поезією народних традицій. Те село не тільки плакало, але й співало. Нинішнє село майже не співає, зникає мальовничість побуту, чарівне таїнство гаїв, перелісків, левад – джерело натхнення цілих поколінь. Процес закономірний, і тут нічого не вдієш. Та біда в тому, що разом з цим слабшає й відчуття родоводу [1, 186] А саме ним передовсім сильна кожна культура. Тому-то творчість М.Братана має значення принципове. Письменник, як вказував В.Базилевський, "належить до тих, хто здатний крізь вселюдське бачити національне, а крізь національне прозирати вселюдське".[1]
У доробку нашого земляка є численні переклади з карачаївської, черкеської, чеченської мов тощо. Микола Братан відкрив українському читачеві Шайхі Арсанукаєва, Алваді Шайхієва, Хасмогомеда Еділова, Саїда Чахкієва, Славчо Николова, Івана Мінтяка тощо. Наш земляк звертається лише до тих творів, які пропустив крізь серце, перехворів ними, глибше пізнав історію створення цих рядків і лише тоді майстерно виклав на папері біль, що прийняв у автора оригіналу.

Наприклад:
Спитав я знічев’я у діда старого:
– Чом гори горбаті, скажіте, від чого?
– Тут горе людське полишило свій слід –
І згорбились гори під тяжкістю бід.

Чому ж, поясніть, я не можу збагнути, –
Їх стогону-болю нікому не чути?
– Навчались вони у людей, далебі,
Страждання свої тамувать у собі.
[42, 133]

* * *
Характеристика лексичних одиниць творів Миколи Братана базується на тому, що “в слові закладені – в різних комбінаціях – такі компоненти його змісту, як інформація, яка ототожнює предмет, вказує на окрему ознаку його, інформація про приналежність предмета думки до певної категорії явищ – лексичної, лексико-граматичної, граматичної, інформація про переважне вживання слова у певній сфері, про емоційно-експресивні якості, інформація про наявність образних, асоціативних зв’язків, про синонімічні та антонімічні властивості, про сполучуваність та ін" [48, 11]
У словниковому складі української мови є слова і звороти стилістично немарковані (непозначені), вживані у всіх сферах мовного спілкування, і стилістично марковані, тобто мають більш або менш обмежену сферу вживання.
Ця особливість і покладена в основу поділу лексики на загальновживану, стилістично нейтральну, і лексику вузького стилістичного призначення.
Найбільшу групу становлять слова з стилістичного погляду нейтральні. Вони належать до загальновживаної лексики, якою вміло користується поет. Слова цієї групи можна об’єднати за провідною ознакою чи за характерною деталлю в окремій підгрупі:

1) назви явищ природи: дощ, сніг, злива, повінь, блискавка,
сонце, місяць, небо, зорі, мороз, вітер, ніч, день, ранок, весна, зима, осінь, літо, грім, листопад, тощо.

Наприклад:
Дощ уночі підкрався до вікна,
Постукав раз і два, постукав тричі.
І серце дивне спокою не зна:
Це хто ж мене, це хто в негоду кличе?
[17, 28]
2) назви рослин і тварин: слон, равлик, акація, яблуня, айстра, м’ята, барвінок, ковила, троянда, чайка, голуби, береза, ялинки, тополя, явір, любисток, їжачок…
Наприклад:
В зоопарку вийшов слон –
І побрів на стадіон.
Буде грати, як охота, –
Захищатиме ворота.
[32, 2]
3) назви людей за їх родинними стосунками: чоловік, жінка, мати, батько, син, донька…

Наприклад:
“…Синочку мій… Та звідки ж виглядати?”
“…Не плачте, мамо, я до вас прийду,
Ще ви свого обнімите солдата,
І вкупі ми збідуємо біду.”
[26, 31]
4) назви різних органів тіла: голова, чоло, губи, плечі, обличчя, очі, серце…

Наприклад:
Невже меженний час її настав
І голубінь очей не заясниться?
“Хлоп’яточка, прошу вас, зупиніться,” –
Затрепетали спалені вуста.
[26, 127]
5) назви приміщень та їх частини: вікно, поріг, хата, будинок, двері.

Наприклад:
Вікон привітних у місті без ліку,
Чом же зваблює, кличе одно?
Тільки твоє серед тисячі вікон,
Тільки твоє таємниче вікно.
[17, 21]
6) назви засобів пересування: автомобіль, автобус, поїзд.

Наприклад:
От і поїзд підійшов, заполонює тиша
Сумовитий вокзал, де прощалися ми.
Пам’ятай і люби, як любилось давніше
Наше літо візьми в холодини зими.
[17, 26]

7) назви основних почуттів людини, її психічного стану: радість, печаль, біль, страх, журба, кохання, марення, сум, любов, сон, туга, біда, неспокій, розпач, бентега.

Наприклад:
Радість недопита, не вернути літа,
Та не час поклони бить журбі.
Квіточка тендітна, квіточка блакитна,
Я сьогодні кланяюсь тобі.
[17, 19]

8) назви якостей, кольору й інших загальновідомих ознак предметів: добрий, злий, високий, малий, великий, солодкий, гіркий, чорний, білий, сірий, червоний, синій, смаглявий, блакитний…

Наприклад:
Грудень був. Та й ще ні заметілі,
Ні морози влади не взяли.
Берегом густі тумани білі,
Мов казкові лодії, пливли.
[36, 19]
9) слова, зв’язані з загальновідомими поняттями культури і мистецтва: музика, книга, кіно, папір…

Наприклад:
Забуте ожило, немов кіно німе,
Крізь сон мені прийшло у барвах і у звуках.
[17, 10]

10) назви числових понять: десять, п’ять, чотири, два, сімнадцять, сто…

Наприклад:
У вагоні контролер спитав,
Скільки літ малому пасажиру.
І Митько бадьоро відказав:
– Дома – п’ять, а в поїзді – чотири.
[32, 7]
11) назви ряду абстрактних понять: життя, каяття, воля, свобода, уява, доля…

Наприклад:
І яка у кого доля,
У поході не зважай
Стане житом серед поля,
Хто поліг за рідний край.
[17, 32]
12) назви дій і станів, місця, часу, простору: життя, шукати, ходити, їхати, бігти, тут, сьогодні, завтра, далеко, близько…

Наприклад:
То ж сьогодні, як брат,
Наче друг незрадливий
Наслуха листопад
Недоспівані співи.
[17, 2]
Характерним для творчості М.Братана є те, що до кожного слова (яке б воно не було) старанно добирає ознаку. Сказати точніше ця ознака є “природньою”, поетові вдається її тільки визначити, зосередити на ній увагу, і вона зливається воєдино зі словом, утворюючи “живий” образ. І тоді не можна бути байдужим до життя героя поезії.

Наприклад:
Журавлиними ключами
Осінь хмари протина,
Крізь усі мої печалі
Серцю світиш ти одна.
[17, 4]

Нейтральна лексика переосмислюється, набуває певного стилістичного забарвлення і слова, які виступають тоді паралелями до загальновживаних. При переосмисленні у таких словах з’являються додаткові емоційно експресивні відтінки: ходити (нейтральне) – вештатися, брести, гасати (розмовне); думати (нейтральне) – гадати (розмовне); обходити (нейтральне) – обминати (розмовне); знає (нейтральне) – зна (розмовне) тощо.

Наприклад:
І ми, як ві сні, залюбки переходили
Знайомі стежини, доріжки й мости.
І знову брели, брели між теплом і між холодом,
І знов, як троянда, світилася ти.
[17, 30]
Наведені слова – приклади виражають різні почуття, а також емоційні відтінки в оцінці явищ дійсності, осіб, подій і т.п.
Відомо, що не кожне слово збуджує почуття, настрій чи уяву читача або слухача. Існує багато таких слів, з якими всі звикли, і такі сприймаються без будь-яких емоцій. У творах же нашого земляка емоційне забарвлення певних слів є доконечною умовою, без цього не можливий глибокий вплив на читача. Як, наприклад, по-новому звучить уже згадане слово “брели” у “Чарівному сні” М.Братана:
Загублена печаль, з яких вона стежин
У сни мої знічев’я завітала?
По вибалках брели рясні гурти ожин,
І синява, як хустка, трепетала.
[17, 10]

Деякі слова означають назви певних почуттів: є емоційними вже своїм лексичним закінченням, наприклад: печаль, радість, біда, сум, туга, жаль, щемить душа, радіє серце та ін. Вдале поєднання їх у поезіях надає емоційного забарвлення висловленій думці (про що вже говорили раніше):

Щемить душа. Порушено в ній лад,
І я не знаю, хто у тому винен.
Пливе у ніч засніжений мій сад,
Зазвичай – у мороз, у хуртовину.
[36, 37]
Емоційними за своїм лексичним значенням є також слова, які виражають позитивну чи негативну оцінку явищ і предметів дійсності, або почуття й стан людини: добрий, злий, малий, ніжний; радісно, боляче, сумно; любити, кохати, радіти, сумувати. Їх так само, як і попередню групу слів, активно використовує поет для емоційного забарвлення:
Хто мовить, що любить до віку не дано?
Підступна солодінь весільного напою.
Причому тут вино, та ж винне не воно,
Що доля розвела мене з тобою.
[17, 13]
До емоційної лексики належать і такі слова, як емоційно забарвлені у звичайному значенні: пес – до слова собака; прекрасний, чарівний, чудесний – до слова гарний.
Окрему групу емоційної лексики складають слова, емоційність яких досягається засобами словотворення, використанням спеціальних суфіксів. Значення пестливості досягається за допомогою суфіксів -к-; -ок-; -ик-; ин-; -еньк-; -ят- та ін.: дівчина, хлопчина, сніжинки, оченята, доріжка, колосок, землячок, їжачок, бочок та ін.

Наприклад:
Їжачок
На бочок
Не лягає спати:
Від своїх колючок
Може постраждати.
[32 ,3]
Слово, означаючи назву предмета, дії властивості, кількості, за допомогою певного комплексу виражає поняття про них. Поняття ж – “це форма людського мислення, в якій узагальнюються основні ознаки речей і явищ об’єктивно існуючої реальної дійсності” [45, 156]
Отже, слова створюються в мові не для назв окремих, одиничних речей та явищ, а для назв узагальнених понять про них, тобто одним і тим же словом називаються в ній однорідні предмети чи властивості, процеси й інші явища, ознаки яких узагальнюються в одному понятті.
За допомогою мови одиничне пізнається через загальне, назвою якого є слово, бо загальне містить у собі багатство особливого, індивідуального, окремого.
Слова, які означають назви, співвідносності з конкретними речами, властивостями і діями, називаються словами з конкретним значенням. Таких слів у поезіях М.Братана велика кількість, наприклад: рука, очі, явори, береза, тополя… Згадаймо хоча б “Тополиний наспів”:
Наді мною, й над тобою, і над нами,
Щось нашіптує тополя вечорами.
Щось нашіптує тополя, щось нашіптує тополя,
Щось нашіптує тополя вечорами.
[17, 7]
Крім слів з конкретним значенням є чимало таких слів, які означають назви понять уже не співвідносних з конкретними речами, ознаками, діями. До цієї категорії належать іменники, вживані для означення назв процесів і властивостей, що не відносяться до якихось певних предметів, як їх дії чи ознаки, а мисляться поза зв’язком з ними, як існуючі незалежно від них, наприклад: радість, уява, гнів, смуток, біль. Ступінь узагальнення, ступінь абстракції в усіх словах цього типу значно вищий, ніж у словах з конкретним значенням, а тому їх і називають словами з абстрактним значенням.
До слів з абстрактним значенням належать і узагальнені назви кількісних понять (два, десять, сто), а також інфінітиви, що означають дію без її відношення до діючої особи (ходити, рости, знати). Проте найбільшу частину слів з абстрактним значенням становлять іменники, що складають спеціальну лексичну групу так званих абстрактних слів, що характеризуються деякими стилістичними особливостями, властивими їм. Це такі слова, які утворені за допомогою книжних суфіксів, а саме:
1) - ість: гордість, юність, мужність, ніжність, молодість.

Наприклад:
Ми своє не все іще сказали,
Ще не заблукали в давнині.
Випишіть, начальнице вокзалу,
Бронь – плацкарту в молодість мені.
[17, 25]
2) - ств(о), - зтв(о), - цтв(о): багатство;

3) - нн(я), - енн(я), -тт(я): кохання, враження, життя…

Наприклад:
В той день, коли ховали ми ”вождя”,
Як прапори схилялись в чорнім міті,
Неждано розділило нас життя
На два світи в однім, по суті, світі.
[36, 15]
Однак зустрічаються слова, утворені іншими суфіксами, або й слова з чистою основою: правда, надія, думка, горе, гіркота, порожнеча, провина.

Наприклад:
І земля, і небо, і людина,
Щастя й горе, як їх не діли,
У житті являють суть єдину,
Де б ми не зродились, не жили.
[36, 36]
Деякі прикметники з абстрактним значенням вживаються у функції іменників, але вже з конкретним значенням, наприклад: коханий, чужий…(“Що на серці бринить у чужій стороні”).
Специфіка мови художнього твору полягає в широкому використанні елементів різного стилістичного забарвлення, в естетичній значимості будь-якої лінгвістичної одиниці. Значну роль у цьому плані відіграє термінологічна лексика, і, зокрема, філософська.
Цей лексичний шар української мови дослідники розглядають як сукупність термінів, що знаходяться під постійним впливом тієї мовної системи, компонентом якої вона є. Філософську лексику як засіб образності української мови застосовували І.Франко, П.Тичина, Є.Маланюк, О.Ольжич. Звертаються до неї Д.Павличко, М.Сом, І.Драч, М.Вінграновський та ін. Вживає її і Микола Братан.
Поет, завдяки філософській лексиці, у віршах створює розгорнуті вирази, що характеризують явища з чітко ідеологічних позицій, виявляють авторське ставлення до кожного з них, забезпечують чітке сприймання його в гострій емоційній формі.
Особливі функції виконує філософська лексика в художньому стилі, набуваючи ознак естетичної довершеності у складі метафоричних образів.