Анастасьєв А.М.
[11]
Анастасьєв Анатолій Миколайович
|
Братан М.І.
[17]
Братан Микола Іванович
|
Василенко М.О.
[6]
Василенко Микола Олександрович
|
Дунаєв А.М.
[1]
Дунаєв Анатолій Миколайович
|
Єрьомічева Л.
[2]
Єрьомічева Любов Валеріївна
|
Коломієць Н.А.
[3]
Коломієць Наталія Анатоліївна
|
Кот Н.Г.
[1]
Кот Ніна Григорівна
|
Куліш Л.П.
[1]
Куліш Леонід Пилипович
|
Мелещенко В.М.
[1]
Мелещенко Василь Михайлович
|
Немченко І.В.
[7]
Немченко Іван Васильович
|
Олексюк О.В.
[5]
Олексюк Олег Васильович
|
Рижик-Нежуріна І.С.
[1]
Рижик-Нежуріна Інна Сергіївна
|
Сарма-Соколовський М.О.
[1]
Сарма-Соколовський Микола Олександрович
|
Суганяк А.С.
[2]
Суганяк Анатолій Степанович
|
Тимошенко М.П.
[1]
Тимошенко Микола Петрович
|
Швидун М.Є.
[6]
Швидун Микола Єфремович
|
Файчак Й.Г.
[2]
Файчак Йосип Гнатович
|
Флікінштейн А.В.
[1]
Флікінштейн Алла Володимирівна
|
Колективні збірки [11] |
Інші автори [7] |
Головна » Книги » За авторами » Анастасьєв А.М. |
НескореніЩо ж це діється? Що ж це коїться? Чи ще довго терпіти будемо? Геть свавільного Януковича! Геть тирана з катами-суддями. Ми пригноблені, Та не скорені, На коліна ніколи не станемо. Не лякайте нас прокурорами, Ані ґратами, ні кайданами. Ми не бидло вже, Вільні люди ми, Що робити чудово знаємо: Ми самі вас судити будемо, І заслужено покараємо. За окрадених І за скривджених Неодмінно спитається з кожного — Не сховатися, не уникнути Ні людського суду, ні Божого. ПОДОРОЖ У ГЛИБИНКУМайже за 40 років не раз і не два з блокнотом журналіста об’їздив і сходив я Приінгулецькі степи, побував у кожному хуторі, селі і селищі на теренах Великоолександрівського району. Маю і нині там добрих знайомих і друзів. Як живеться їм, їхнім дітям і внукам сьогодні? Подорожувати у 70-літньому віці та ще й з хворими ногами, та ще й за відсутності регулярного транспортного зв’язку — зовсім не просто. І все ж я наважився... НевтямкиУ моєму краю Не лишилось нічого для мене. Тут усе не моє — хоч куди не поткнусь. І нестерпне оце животіння злиденне Не обходить в державі нікого чомусь. Хочеш — вий, Хочеш — бийсь головою об стіни, Хочеш — долю свою безталанну кляни... Клани вже поділили твої, Україно, Надра, води, ліси і лани. За плечима у мене Споживча торбина холопа. І чомусь сіромасі мені невтямки, Як далеко мені до тієї Європи, Та я все ще дивлюсь в далечінь з-під руки. «Живемо добре, але недовго…»Від Великої Олександрівки до Старосілля — рукою подати. Прошу таксиста зупинитись на узвишші об’їзного шляху. Звідси відкривається чудова панорама села. Більшість будівель сховалась у садках та декоративних насадженнях і лише купол церковного храму височить над ними. За радянських часів Старосільська церква була занедбаною, але не забутою. Порівняно недавно громада у складчину і з допомогою спонсорів відремонтувала її, повернулася до Бога. Дбають старосільці про духовність. І це добре, бо не хлібом єдиним мають жити люди, хоча саме хліб — всьому голова. — Люди у нас живуть заможно, — каже секретар Старосільської сільради Людмила Сергіївна Старостина. — Пройдіться селом і побачите майже у кожному дворі легкові автомобілі... Ось тільки живуть чомусь не довго, — співчутливо зітхає після короткої паузи. — За перше півріччя нинішнього року похоронили одинадцять односельчан. Більшість із них не дожили навіть до пенсійного віку. А немовлят за цей час народилося лише п’ятеро... Вимирає село... Почути її думку щодо причин такої сумної демографічної статистики і трагічної перспективи не вдалося. До секретаря сільради була черга односельчан літнього віку, які поспішають оформити у спадщину дітям та онукам свої відпайовані від колишнього колгоспу наділи. — Хто його знає, що чекати від цих реформ?... — Добра не жди... Люди гомонять на лавочках під сільрадою. Серед них впізнаю давнього знайомого Миколу Антоновича Хромова. Про нього не раз писала районна газета, в якій я працював. Ось він кремезний, як і багато років тому, але чомусь притискує руку до грудей з того боку, де серце. — Турбує? — запитую. — Був я дурним до роботи, — зізнається Микола Антонович. — Працював на тракторах ще тоді, як про затишні комфортні кабіни тільки мріялось. За кермом наскрізь промокав на дощах, за кермом і обсихав. Не менше діставалося і коли шоферував. Постійно у рейсах. У близьких і далеких. А в дорозі всяке трапляється. Заробив за 45 років мінімальну пенсію та цілий букет болячок. Не просто склалася доля Миколи Антоновича. Сім років доглядав за хворою незрячою і глухою дружиною, колишньою вчителькою математики місцевої школи. Два роки тому похоронив Надію Костянтинівну і зовсім пусткою стала б хата, аби не рідна сестра Таня, інвалід з дитинства. — Коли помирала наша мама, — згадує Хромов, — радила віддати сестру у притулок, та я не віддав. Так разом і доживаємо віку. Та ви не подумайте, що я плачусь у жилетку. Не та порода. Маю 20 соток городу біля річки. Половину віддав сусіду під люцерну, а на решті пораюся сам. Слава Богу, вродила картопелька, помідори, капуста і весь інший борщовий набір. Водоплаваючу птицю вирощую на м’ясо... Спасибі Миколі Азарову, підказав як селянину братися за лопату. Жити стало краще, жити веселіше, — сміється Микола Антонович. — Було б здоров’я... — знову притискує руку до серця. — Важко справлятися самому з домашнім господарством та ще доглядати сестру-інваліда? — А я не сам. Моя покійна дружина подарувала мені славну донечку Віру, а донечка подарувала онука Володю. Живуть вони у Казанському районі на Миколаївщині, але до нас з Танею навідуються часто, в усьому допомагають. Незабаром приїдуть закручувати в банки гусей і качок. Консервації вистачить для всієї родини. Микола Антонович завдяки багатолітній тяжкій праці матеріально забезпечений. Основним його багатством є роботящі руки і земля-годувальниця. Віддав в оренду місцевому фермеру три земельні паї, — тож вистачає на хліб і фураж для домашньої птиці. — Комусь дуже хочеться, щоб я продав свою землю, — говорить Микола Антонович, — але цьому не бувати. Мені самому потрібно мати від неї на прожиток кожного року. А гроші, як вода — тут вони є, а тут і нема... На одні ліки ідуть, як у прірву... До нас ще підходять люди. Розмовляючи з ними, намагаюся з’ясувати, чому їх односельчани передчасно полишають «заможне та щасливе життя з легковими автомобілями майже у кожному дворі». — Не таке воно й добре, як комусь здається, — кидає хтось із гурту. — Знали б ви, як ми горбатимося від темна до темна на своїх грядках... На що вже міцний чолов’яга Валерій Левченко з Шестакового, і той пахову грижу схопив… Чаша терпінняМи всі колись жили в СРСР-і На чесну зарплатню і трудодні, Тож звідки узялись міліардери, Звідки у них мільярди ті брудні? Що тут гадати? Всі вони відомі, Всі на виду були о тій порі — Директори червоні і парткомів Лукаві брехуни секретарі. Затіяли вони таку перебудову — Жахають досі наслідки її: Лежить село, немов після погрому, Вітри полями котять кураї. У тій нерозберисі-каламуті, Коли колгоспи жбухнули на дно, Пожадливими щупальцями спрута Народне заграбастали майно. Коли Союз розпався “нерушимий”, Нутром відчувши подихи біди, Жмикрути ці з народними грошима, Мов пацюки розбіглись хто куди. Коли створили ми свою державу, Зробивши доленосний поворот, Їх кагалом би — на ганебну лаву, Та схибив незлопам’ятний народ. Напяливши личини демократів, Позбувшись хутко партквитків своїх, Пролізли у народні депутати, Пригрілись знову в кріслах керівних. Ними народ доведений до ручки, Кінці з кінцями, прагнучи звести, Узявся мимоволі за “кравчучки”, З баулами подався у світи. Знов налетіло гайвороння різне На тіло України ще живе І жадібними кігтями кучмізму Його терзає на частини рве. В районі, у губернії, в державі — Злодійська запорука кругова. На душогуба не знайти управи — У кого влада, в того і права. Казуїстичних лазів-перелазів Нарили у Законах, мов кроти. По сей день про розправу над Гонгадзе Мовчать у недосяжності кати. І нині люто чиняться розправи Нас кидають за грати без вини. Знов патріоти на підсудній лаві, При владі розкошують пахани. Прокляття наше тисячоголосе Порожні чорні душі не пройма. Донецькі розжиріли мафіозі Свавіллю їх давно межі нема. Уже гарячі крапельки останні В терпіння чашу падають з очей. Виходьмо, українці, на Майдани, Плече в плече! Плече в плече! Плече в плече! Ми — не діти війниМи не діти війни, і війна нам ніяка не мати, В нас в очах сивина, за плечима — літа і літа. Як же трудно до них нам було доживати! Пам’ять нам перегіркла з минулого дні поверта. Не судилося нам у всесвітній пожежі згоріти, Нам колиски гойдав здетонований ворогом час. Не для нас навесні у садах розпускалися квіти І веселі дитячі забави були не для нас. Чи осіння сльота, чи холодні зимові хуртечі, Ми, неначе дрібна мурашня, від зорі до зорі Підставляли свої ще не зовсім сформовані плечі Під тягар, що несли на худеньких плечах матері. Як з вербових кілків відростає пагіння зелене, Так і ми відродили народу підрубану віть. Відзовуться в нащадках вогнем загартовані гени Через сиві тумани і грози майбутніх століть. Ми не діти війни, і війна нам ніяка не мати. Наші мами святі. Не зречуться їх дочки й сини. Нас по праву сьогодні можна й треба назвати Ветеранами тої страшної війни. Праця дні і ночі...До села Шестакового того дня я не доїхав. Відразу за містком через Інгулець повернув у Долговому ліворуч до обійстя свого давнього, на жаль вже покійного, незабутнього друга Заслуженого працівника культури Василя Гнатовича Крюковського. Нині тут порядкують його дочка Валентина з чоловіком Віктором Старостиним. Обоє працюють у Старосільській школі. Вона завгоспом і по сумісництву бібліотекарем, а він — водієм шкільного автобуса. Сіли ми у затінку під розлогим горіхом. Приєдналася до нас 84-річна вдова покійного господаря Катерина Федорівна. І розповіли мені ці добрі люди про своє життя-буття. На ті дві шкільні зарплати і материну пенсію важко було б прожити. Виручає присадибний на 70 сотках город. Приловчилися вирощувати на рік два врожаї картоплі. На продаж, звичайно. На подвір’ї — дві корови, гуси, качки, кури. А робочих рук лише дві пари. Зате у чотирьох селах Старосільської сільради — понад 600 безробітних. Наймають Старостини робітників обробляти ґрунт, садити, полоти, підгортати і копати картоплю. І легковий автомобіль у цій родині, як і у багатьох інших, не предмет розкоші, а необхідний транспортний засіб для перевезення овочів на криворізькі базари. — А там торгують одні перекупники — ніде стати, — говорить Валентина. — Здаємо вирощений врожай оптовикам майже за безцінь. — Всім зараз важко, — резюмує Віктор. — Ми ще зводимо кінці з кінцями, а як бути багатодітним родинам? Ось хоча б нашім сусідам? Як білка в колесіВідповідь на це хочу почути від самих сусідів. У Віктора і Надії Крюковських п’ятеро дітей. Старший син Сергій разом з батьком працює трактористом у місцевого фермера. Заробітки не бозна які високі, та все ж родині підмога. Незабаром і дочка Наташа почне самостійно працювати у сусідній Новодмитрівці агрономом. А поки що вона захищає диплома у Херсонському аграрному університеті. Інших трьох дітей ще треба виводити в люди. — Споряджаємо Валю перший раз у перший клас, — гладить Віктор донечку по голівці. — Хочеться, щоб у неї все було не гірше, як у дітей місцевих багатіїв. Але куди нам до них рівнятись. Один портфелик 200 гривень коштує, а ще ж книжечки, зошити, взуття, одяг... Не менше трьох тисяч потрібно. Підросла за літо і донька Таня. Вона вже у восьмому класі. Щоб спорядити її до школи, не вистачить і п’яти тисяч. Дарма, що Максимкові лише два роки, і на нього потрібно затрачати чималі кошти... Поспілкуватись з багатодітною мамою Надією Крюковською не вдалося. Вона поїхала до райцентру клопотати у якійсь справі. — Крутиться, як білка в колесі, — співчуває дружині Віктор. — Окрім дітей на її руках три корови, дві телички, бичок, домашня птиця, майже пів-гектара городу... Не бідують Крюковські, хоча й не розкошують. Переборюють труднощі злагодою у багатодітній родині, важкою працею та ще здоровим почуттям гумору. Віктор знаний у районі, як майстерний виконавець гуморесок, активний учасник художньої самодіяльності. Навіщо лікарю знання?Побувавши у Старосіллі, не можу не завітати до місцевого фельдшерсько-акушерського пункту, яким завідує Наталя Олександрівна Швигар, дружина мого давнього знайомого Григорія Швигара, життя якого вкоротили хвороби у молодому віці. Між іншим, такого ФАПу, як у Старосіллі, в районі треба пошукати. Про все подбала сільська рада ще коли він був у неї на балансі: осучаснено приміщення, придбане необхідне устаткування. Дуже шкодує Наталя Олександрівна, що тепер ФАП практично позбавили господаря. І шкодує не лише вона. Влада зробила всім селянам України ведмежу послугу, запровадивши горезвісну податкову реформу, згідно якої вся сільська медицина фінансово підпорядкована центральним районним лікарням. Тепер сільським медичним закладам дістається з районних бюджетів те, що крізь пальці тече. Розмовляємо про наболіле. — Хворіє багато людей, — говорить Наталя Олександрівна, — але далеко не всі звертаються за допомогою до медицини. Лікуються переважно дідусі й бабусі, котрі хоч якусь отримують пенсію. У багатьох молодших, але безробітних просто немає коштів на лікування. Ось і вмирають передчасно... А ще Наталя Олександрівна вважає, що люди бояться лікарів. І має рацію. Нещодавно я лежав в одній лікарняній палаті з Анатолієм Андрійовичем Єрмолаєвим. Колишній механізатор з Василівки Трифонівської сільради внаслідок лікарських помилок позбувся обох ніг. Тривалий час йому у Херсоні лікували цілком здорову підшлункову залозу, а коли розібралися, що до чого, було вже пізно: неадекватні медичні препарати вплинули на ноги. Після довгих поневірянь по знахарках, довелося їх ампутувати. Тепер в Анатолія Андрійовича немає коштів, аби судитися з лікарями. Тридцять тисяч гривень пішло на «лікування» здорової підшлункової залози і на ампутацію ніг. — Це тому, що у медичних вишах навчання на контрактній основі, — висловлює свою думку моя співбесідниця. — Студенти, в яких є гроші, нехтують навчанням. Навіщо знання, як можна купити диплома? Чого чекати від таких горе-лікарів? Тяжка праця і безробіття, недоступна медицина і втрата до неї довіри, недолугі реформи, всюдисуща корупція... Все це, мов іржа, роз’їдає село і селянство. У людей накопичилося багато запитань до нинішньої влади. Рано чи пізно, вони їх висловлять і зажадають відповіді. Ріка скорботиЗнову ячать жалоби похоронні. Ще хтось відмучивсь. Господи, прости Йому гріхи, візьми його у лоно Від злиднів, від наруг, від суєти... Тече похмура траурна колона Повільно повз облуплені хати, Туди, де свіжостругані хрести Рясніють на бугристому осонні. Несе отак із року в рік щоднини Ріка Скорботи наші домовини Від злиднів, від наруг, від суєти... Щороку, щогодини і щомиті Нас, українців, меншає у світі... ...Ще хтось відмучивсь. Господи, прости!.. Один на два селаСтаросілля і Новодмитрівка — ніби одне село, що кілька кілометрів тягнеться вздовж Інгульця. Лише символічна межа розділяє їх. Колись на тій межі відбувалися справжні баталії. Сільські парубки билися навкулачки за дівчат. Тепер це вже у далекому минулому. В обох селах майже не залишилося ні парубків, ні дівчат. Занепад і безробіття погнали їх по світах на пошуки кращої долі. — Яка вона доля на чужині? — розмірковує 89-літній Іван Миколайович Гусак. — За другосортних людей мають іноземних заробітчан у далеких італіях та іспаніях. Ось і чистять наші хлопці й дівчата панські туалети... Можна зрозуміти, як боляче на душі в Івана Миколайовича від такої дійсності. Згадує свою далеку молодість, обпалену і понівечену війною. Воював за Батьківщину і готовий був за неї віддати життя. Два ордени Червоної Зірки, орден Вітчизняної війни свідчать про мужність бійця. Костюм з численними бойовими і трудовими нагородами одягає Іван Миколайович в урочистих випадках. Та війна залишила йому і відзнаку, від якої не може нікуди подітись ні в будні, ні в свята, ні вдень, ні вночі. Куля ворожого снайпера влучила між брів і вийшла біля правого вуха. Відвоювався у 1943-му році у Севастополі, але вижив усім смертям на зло... Недарма кажуть, що шрами не тільки не спотворюють справжнього мужчину, але й прикрашають його. Полюбила сільська красуня Марія бравого чорноморського матроса. Одружилися і прожили в парі без трьох місяців 65 років. Виростили і виховали двох синів і дочку. Трудилися на благо Батьківщини. І знову — не покладаючи рук. До бойових нагород додалися орден Трудового Червоного Прапора, медалі... Минає рік, як Іван Миколайович похоронив Марію Артемівну. Царство їй небесне. Тепер в самотині сумує на просторому селянському подвір’ї, увитому виноградною лозою. Немає з ким словом перемовитись. Майже всі перевесники вже полинули за обрії вічності. — З другої світової до Новодмитрівки повернулося 119 фронтовиків, — згадує ветеран. — Залишився я один... Один на два сусідні села — Новодмитрівку і Старосілля... Щоправда, нерідко самотнього батька навідують сини, дочка і невістки. Будинок, все, що в будинку, подвір’я і присадибні грядки утримують в порядку. Та й сам Іван Миколайович не звик сидіти без діла. Нещодавно передав головування у місцевій ветеранській організації невістці Людмилі. Цілими днями порається на грядках. Мені цікаво почути думку мудрої людини про життя на селі, про землю і працю на ній. — Яке там життя? — зітхає Іван Миколайович. — Важко людям виживати в теперішніх умовах. Прем’єр Микола Азаров радить селянам братись за лопати і сапи. Мабуть, не знає невдячний чиновник, що ми ніколи тих сап і лопат не випускали з рук... Пережили ми не одне лихоліття, — були репресії, голодомори... Подолаємо і нинішні всі кризи та негаразди. Тільки владі потрібно більше уваги приділяти трудовій людині. Відразу після війни у нас на Херсонщині працював першим секретарем обкому партії прославлений партизанський генерал, двічі Герой Радянського Союзу Олексій Федорович Федоров. Назавжди запам’ятався перший його приїзд до нашого району. Побував він в одному, у другому колгоспах, завітав і до польового стану нашої бригади. Хлопці саме обідали. Запросили до столу і гостя, ще не відаючи хто він і з якою метою до нас приїхав. У ті часи багато різних уповноважених приїздило контролювати. Тільки толку від них було мало. Ось і цей посьорбав разом з нами пісного супу з скибочкою чорного хліба, розпитав як нам живеться-працюється, та й поїхав. Наступного дня у райцентрі зібрався районний актив. Як бригадир комплексної бригади був там і я. Побачив у президії нашого вчорашнього гостя. Ним виявився Олексій Федорович. Трос голів колгоспів поїхали з наради без партійних квитків. Зате в районі почалися зміни на краще. Люди відчули увагу до себе, зросла їх продуктивність праць Район вчасно впорався з посівною. А навесні трудівники області висунули Олексія Федоровича кандидатом у депутати Верховної Ради Радянського Союзу і на виборах одностайно проголосували за нього. Потім ще не раз приїздив до нас наш депутат. І щоразу його візити мали добрі наслідки. Дуже хочеться, і не лише мені, щоб хоча б один такий був сьогодні серед 450 нардепів у Верховній Раді України. Жодного з них не доводилося мені бачити в нашому селі, а тим паче сьорбати разом з нами пісний наш суп... У словах Івана Миколайовича не стільки ностальгія за минулим, як біль за байдужість нинішньої влади взагалі до людей і, зокрема, до ветеранів війни та праці. Цього року, наприклад, не знайшлося у районному бюджеті жодної копійки, аби організувати для людей похилого віку бодай тижневий відпочинок у чудовому місцевому оздоровчому таборі не передбачаються на це кошти і в бюджеті на наступний 2012-й рік. Як велику особисту образу сприйняв Іван Миколайович наміри нардепів “регіоналів” позбавити соціальних пільг шістнадцять категорій населення. В їх числі і ветеранів та дітей війни. — Яку совість, яку жорстокість треба мати, щоб зазіхати на тих, хто доживає віку, ледве зводячи кінці з кінцями?! — обурюється інвалід-фронтовик. — Мої літа і здоров’я не дозволяють мені разом з афганцями та чорнобильцями відстоювати свої права під стінами Верховної Ради, але душею і думками я там, з ними. А ще непокоїть Івана Миколайовича подальша доля земляків. Більшість із них виживають, здавши в оренду підприємливішим односельчанам земельні паї, вирощуючи на присадибних грядках все необхідне для “борщових наборів”. Хоча орендарі платять за користування землею, як кіт наплакав, однак вистачає на хліб і частково на фураж для домашньої птиці. — А що буде, коли селянин продасть свій земельний пай? — запитує Іван Миколайович і сам відповідає на запитання. — Піде безземельний селянин з торбиною по світу. Що б там не казали, а продати свої паї у багатьох спокуса велика. Безробітному селянинові немає більше звідки брати кошти на навчання дітей та онуків, на підтримання свого здоров’я при такій, як у нас «безплатній медицині»… …Безумовно, мій співбесідник Іван Миколайович Гусак добре знає, про що говорить. За плечима у нього велике життя. — Таких людей треба не просто шанувати, а й прислухатися до них, — говорить директор Новодмитрівскої середньої школи Павло Михайлович Ріпа.— Для багатьох односельчан Іван Миколайович ще й тепер залишається мудрим наставником. Завжди запрошуємо його до школи на уроки патріотичного виховання, на урочистості зі святкових нагод, старшокласники навідуються до нього додому... І кожному хорошому гостеві радий Іван Миколайович, бо живе серед людей і для людей. Царське Село *За містом, де зелені сосняки Й повітря чисте, як в курортній зоні, Розкішні піднялись особняки На зубожілім українськім фоні. Безкарністю розбещені чваньки Поклали тут нетрудові мільйони — Несамохіть стискаються долоні Натруджені у грізні кулаки. У жилах кров обурена кипить — Не за горами довгожданна мить Суворого і праведного суду. Настане день, і в Царському Селі Падуть, падуть пихаті “королі”, Бо прозрівають люди від облуди. *) Царське Село — так назвав простий люд житломасив з приватних особняків під Каховкою, збудований головно місцевими можновладцями, “королями” злочинного гендлярства. Такі ж масиви виросли поблизу великих і малих міст України... Завантажити zip-архів книги (*.doc): http://prosvilib.at.ua/books/anastasiev/4awa-terpinnq.pdf | |
Переглядів: 2017
| Теги: |
Всього коментарів: 0 | |