Запахло димом. Ще вогню не видко, А вже юрба зібралась біля хати. Чекаємо, коли почнуть палати У хаті нами ж надбані пожитки. Гомонимо: «Діждалися таки! Горить, горить!..» І кинулися хутко Крізь полум’я пекельні язики Обпалені розтягувати шмутки. З’явилися «пожежники». І теж Гребуть з вогню завзято та уміло Ці «фахівці» живуть либонь з пожеж, І руки вже не на одній нагріли... Хтось заперечує. Вигукує хтось: «Ні, Ти неправдиво передав картину!» Але чому нагадує мені Пожежа ця сьогодні Україну.
Сюжети для детектива
Останнім часом всі, кому не ліньки, лають на чим світ «помаранчевих». І справді, є за що лаяти тих, кого привів до влади у 2004 році Помаранчевий Майдан. Ставши Президентом України, Ющенко відразу почав зраджувати сподівання повсталого проти кучмізму народу. Вже у березні 2005 року він скликав з’їзд НСНУ нібито з метою об’єднання стратегічних зусиль для забезпечення людям заможного життя і зробити Україну сильною демократичною державою. Насправді ж, цей з’їзд став початком кінця «помаранчевої» влади. Згадаймо події тих днів у Великоолександрівському районі. На горезвісний з’їзд потай від громадськості поїхала «офіційна» делегація у складі запеклих прихильників старого режиму: щойно видвореного за розкрадання колгоспів і держави з посади голови райдержадміністрації пана Вєтрова, найближчих його поплічників панів Могили, Титаренка, Лавренко, Іванченка, котрі активно відстоювали на президентських перегонах провладного кандидата, агітували за Януковича, користуючись адмінресурсом, який був у їхніх руках. Ці люди безсоромно і цинічно продемонстрували групове хамелеонство, аби залишатись при новій владі біля державної годівниці. Вони ж і привели на посаду голови райдержадміністрації Людмилу Бережну, людину сумнівних моральних якостей. Призначення цієї особи керманичем району громадськість зустріла бурхливими протестами. У Давидовому Броді відбувся масовий мітинг, на який з’їхались люди з навколишніх сіл і висловили недовіру, привезеній з Берислава «кішці в мішку», мешканці Великої Олександрівки, влаштували пікет перед парадним входом до «білого дому». Поки люди мітингували і протестували, перефарбовані хамелеони провели Людмилу Бережну чорним ходом до владного кабінету. Не минуло і двох годин, як на підтримку своєї протеже примчав з Херсона захеканий губернатор Борис Силєнков. Протести громадськості не вщухали. Голови сільських та селищних рад району звернулися до Президента України Віктора Ющенка. Цитую документ підписаний сімнадцятьма представниками місцевого самоврядування: «Шановний Вікторе Андрійовичу! Звертаємося до Вас у зв»язку з напруженою суспільно-політичною ситуацією, що склалася у Великоолександрівському районі Херсонської області після призначення на посаду голови районної державної адміністрації Людмили Бережної. Ми, селищні, сільські голови, стурбовані Вашими діями щодо цього призначення. Для району це людина нова, не володіє суспільно-економічною ситуацією в нашому районі. За останні десять років у неї відсутній досвід роботи у галузі державного управління... Досить проводити експерименти у нашому районі... Тому просимо Вас негайно переглянути та відмінити розпорядження про призначення головою Великоолександрівської державної адміністрації Л.Бережної». Сільських та селищних голів підтримали депутати райради та депутати Херсонської обласної ради від Великоолександрівського району, звернувшись до президента Ющенка з відповідною заявою. Та Ющенку вже було байдуже до думки людей, які ще вчора так надіялись на нього. Він купався у хвилях ейфорії, не підозрюючи, що вже тисячі і тисячі хамелеонів, немов плодожерка підточують зсередини недостиглий помаранчевий плід. Однією з таких плодожерок виявилася і Людмила Бережна. Попередня до неї адміністрація добряче пограбувала селян. Легкою здобиччю чиновників стали колись багаті, але штучно доведені до банкрутства колгоспи. Тоді розігралося багато життєвих трагедій, поламано багато людських доль. Не обійшлося без крові. Досі не знайдено убивць Гавловського — голови колгоспу імені Чкалова. Хоча достеменно відомо, що він був у великій опалі у влади саме через свій опір чиновникам-мародерам. Здавалося б, вже нічого було взяти в обібраних до нитки людей. Але треба було знати Людмилу Миколаївну. З перших днів вона почала енергійно гуртувати навколо себе «потрібних людей» і невдовзі корупційна схема почала діяти. У березні 2005 року Кабінет Міністрів України виділив з резервного фонду державного бюджету 732 тисячі гривень на боротьбу з підтопленням у Великоолександрівському районі. З тих коштів 184,7 тисячі гривень було спрямовано на ліквідацію лиха у селищі Біла Криниця. Якимось дивом тендер на виконання робіт «виграло» Бериславське приватне ТОВ «К-2», яке не мало ні людей, ні коштів, ні необхідних технічних засобів, зате фіктивне підприємство очолювала близька подруга Бережної. Підприємливі аферистки зробили хід конем, залучивши до роботи майже за безцінь на правах субпідряду одну з місцевих будівельних організацій. Левову частку коштів розіпхали по своїх кишенях. 21 червня 2006 року слідчим відділом УСБУ в Херсонській області було порушено кримінальну справу за фактом привласнення службовими особами ТОВ «К-2» державних коштів, виділених для ліквідації підтоплення сільським радам Великоолександрівського району. У тому числі і Білокриницькій селищній раді, за ч. 5 ст. 191 Кримінального Кодексу України (привласнення чужого майна в особливо великих розмірах). Про це офіційно заявили заступник прокурора області С.Попов і заступник голови Головного Контрольно-ревізійного управління України С.В.Бєльчик. Кримінальна справа досі перебуває у довгій скриньці, якщо її ще не згризли миші. Потягнулися до Великої Олександрівки з Берислава й інші «свої люди». Саме їм, а не місцевим будівельникам доручалися ремонти дитячих садків, шкіл та інших закладів соцкультпобуту. Скрізь для них створювалися можливості добряче нагріти руки. Таким чином Бережна остаточно скомпрометувала в очах моїх земляків досягнення Помаранчевої революції, ще й отримала за це від Ющенка орден Княгині Ольги. Немає вже в районі Людмили Бережної, але створена нею мафія процвітає. Змінюються у високих кабінетах перші особи, але, як не дивно, не випадає з владної обойми двічі перевертень пан Рижньов. За які заслуги і нині тримають його на посаді першого заступника голови райдержадміністрації? Може за те, що свого часу довів до ручки комбінат комунальних підприємств, який дотепер не може оговтатись від його керівництва? Чи за те, що розморозив у готелі опалювальну систему? Не за перше, не за друге і не за третє. Скоріше мабуть за те, що став він незамінимою фігурою у корупційній структурі. Пан Рижньов завжди там, де пахне грошима. Багато цікавого дізналися б проникливі детективи, аби поцікавилися будівництвом мосту через Інгулець у Давидовому Броді. По-перше. Вони спробували б відповісти на просте запитання: яка була потреба затівати будівництво мосту? Старий місток чудово служив навіть тоді, коли із степових колгоспів селяни возили збіжжя до Білої Криниці. Тепер не возять. Тепер цим містком хіба що десятка два корів переходять за день з одного берега на інший. А монументальний міст на 12 мільйонів гривень стоїть поруч недобудований, позаростали бур’янами під’їзди і підходи до нього. Не треба бути ясновидцем, щоб побачити в діях можновладців спланований злочин казнокрадів. Залишаючись при владі, вони підкинуть детективам ще не один кримінальний сюжет.
Гра в дурня
У перегонах виборчих на старті Протистоянь зашкалював азарт. У кожного гравця — козирна карта: На опонента — вбивчий компромат. До фінішу прийшли. Порахували в урні. Не обійшлось без рейтингових втрат. Але пошився, як і завжди, в дурні Ошуканий всіма електорат.
Хто в державі господар?
За Конституцією, джерелом влади в Україні є народ. Та давайте замислимось і спробуємо з’ясувати хоча б самі для себе, хто насправді керує державою? На перший погляд, запитання видасться дивним. Навіть школяр, відповідаючи на нього, скаже: «Державою керують президент, уряд, парламент». Але така відповідь свідчить лише про масштабність ілюзії людей. Причому, в цій ілюзії перебувають як прості люди, так і самі правителі. У президента просто немає можливості і бажання замислюватись, а тим більше впливати на процеси, які відбуваються в державі. За нього це роблять могутніші сили, які перебувають у тіні, а також приближене оточення, серед якого чимало злодіїв, казнокрадів, лобістів власних інтересів. Те саме можна сказати про уряд і парламентську більшість у Верховній Раді. Відсутність в урядовців і парламентарів потреби мислити не дозволяє їм ефективно впливати на все те, що відбувається в суспільстві, позбавляє їхні дії здорового глузду. Яскравим свідченням того є маріонеткове голосування у Верховній Раді, де всі рішення приймаються за помахом руки ляльковода Чечетова. А той, у свою чергу, отримує вказівки з канцелярії президента. Наслідки тих голосувань ми відчуваємо на собі. В Україні процвітають корупція, наркоманія, дитяча злочинність та багато інших негативних явищ. Ускладнюється екологічна і демографічна ситуації. Розпадаються родини, населення країни щороку зменшується. Народ вимирає. Тим часом уряд Януковича–Азарова постійно доповідає про успіхи в економіці: всі показники — в плюсах, динаміка позитивна. Але ми з вами не відчуваємо і натяку на якесь благоденствіє. Українцям сходу і заходу все важче знаходити між собою спільну мову. Сусіди, колеги по роботі, родичі, батьки і діти не знаходять одне для одного добрих слів, не будують взаємостосунки на основі чесності, порядності і довір’я. Наростає страх за майбутнє дітей, онуків... А попереду новий тягар антинародних Тигіпкових реформ, нове знедолення людей. І за всіма нашими негараздами стоять олігархічні сили, які маніпулюють формальними правителями, створивши їм штучно з допомогою всемогутньої реклами імідж державних діячів, мудрих політиків, лідерів нації. А ті, повіривши, що такими вони є насправді, продовжують у своєму злодійському стилі грабувати народ і державу...
Хіба я винен?
Хіба я винен, що коли в атаку На ворога ішов у повний зріст, Свистіли кулі мимо — з переляку Поцілити не міг мене фашист.
Хіба я винен, що роки суворі Вдалося пережити по війні І що отим страшним голодомором Пройшовся сорок сьомий по мені?
Хіба я винен, що в лиху годину Чорнобиль не утяв мій довгий вік — Радіаційне чорне хмаровиння Вітри понесли трохи в інший бік?
Хіба я винен, що живу ще й досі? Ледь жевріє життя мого свіча І тих пенсійних, що поштарка носить, На ліки вже мені не вистача.
Хіба я винен?..
Кому вони потрібні?
Тепер кілька думок про регіональну владу, про так званих перших осіб району, області. Немає сумніву, що вони, як ніхто інший зацікавлені у розвитку та процвітанні рідного краю. Хто ж бо не мріє залишити по собі добрий слід у пам’яті людей? Вони хочуть, щоб ми дихали чистим повітрям, пили нічим не забруднену воду, споживали натуральні продукти, спокійно спали і ходили вулицями села чи міста... Цього також хочемо і ми, звичайні громадяни. Але чому наші та їхні прагнення не співпадають з дійсністю? Чи не пора нашим першим особам, поклавши руку на серце, зізнатись, що вони самостійно, без окрику з владного олімпу не спроможні зробити жодного кроку назустріч людям. А там, на олімпі, і не збираються покращувати наше життя ні вже сьогодні, ані завтра. Отже наші перші особи навіть не уявляють, який нікчемний та смішний вигляд вони мають в очах людей. Можна сподіватися, що рано чи пізно знайдеться сатирик, який нищівно висміє нинішню регіональну владу, як це зробив класик російської літератури Салтиков-Щедрін з градоначальниками міста Глупово. Мені ж нинішня влада нагадує жабу, яка безуспішно і безнадійно намагається видряпатися на кущ верболозу і заспівати соловейком. Всі бачимо, що з того виходить. А час прудко летить вперед, залишаючи Україну та українців далеко позаду від цивілізованого життя. Мудру думку висловив Володимир Маяковський у вірші «Послушайте!»: «Якщо зорі загоряються, значить це комусь потрібно». Перефразувавши крилатий вислів класика, скажу: якщо існує така влада, значить, вона комусь потрібна. Думайте, люди, кому і навіщо?
Доморощені окупанти
Глибоко вдячний усім, хто сміливо та відверто каже правду у вічі тим зажерливим дармоїдам, що засідають у високих владних кабінетах. Але схоже, що чиновники в нашій державі або сліпоглухонімі, або геть позбавлені совісті. За свої сім десятків років мені багато чого довелося побачити й пережити, але щоб можновладці так глумилися над власним народом, так ламали його волю через коліно — такого ще не було. У Верховній Раді, в Кабінеті міністрів, у президентському оточенні здебільшого правлять бал, схоже, не патріоти, а нахабні, хоча й доморощені окупанти. Усіх нас приголомшують повідомлення про збільшення статків у купки «наших» олігархів. Тільки за минулий рік ті статки зросли в декого втричі! Що нам: радіти з такої нагоди чи сумувати? Можна було б і порадіти, якби оті шалені мільярди працювали на Україну, а не переправлялися в офшори. Наразі ще інформація для роздумів. Порівнюю її зі своїми статками, і, їй-Богу, руки стискаються в кулаки. Одна з «найбідніших» серед «жирних котів» біля державної годівниці дама заробила за рік майже півмільйона гривень. Але аби вона не пішла з торбою по світу, їй ще надали 38 тисяч гривень матеріальної допомоги. Отакої! А від кого чекати допомоги тим мільйонам стариків, місячна пенсія яких не перевищує 800 гривень? Чому дітям війни на старості літ доводиться в судах вибивати належні їм кошти? А тому, що в Україні панують владна продажність і цинізм на кожному кроці. На виборах, користуючись зубожінням людей, багатії купують голоси виборців, у Верховній Раді нардепи перебігають з однієї фракції в іншу заради власної вигоди, зраджуючи інтереси виборців. А відтак Верховна Рада (так і напрошується слово «зрада») ухвалює закони, які дозволяють безкарно розкрадати державу. І ще про одне. Відомо, що під час Другої світової війни німці ешелонами вивозили з окупованої ними України родючий чорнозем для своїх маєтків. Нинішня влада в своїх намірах намагається переплюнути окупантів, отож створює умови, аби українська земля вже не вивозилась ешелонами, а продавалась іноземцям великими територіями. Владна верхівка відчуває наростання протестних настроїв народу. Тож не інакше, як із переляку “регіонали” й вигадують байки і здіймають галас, нібито хтось із-за рубежу підштовхує нас до рішучих дій і навіть наміряється фінансувати ці дії. Хоча насправді в скривджених владою українців терпець уривається й без чиєїсь вказівки. Життя підштовхує до цього.
Рятуйте душі
Не меншає у світі зла Ні на грамину. Злодюзі — слава і хвала, Сидять безвинні.
Чиновників численна рать Живе лукаво І розкрадає, наче тать, Свою ж державу.
Відпочиває бандократ Десь на Гавайях, А хтось і хліба чорний шмат Не завжди має.
Брехня усілась на брехні Поруч з брехнею. Вже не тобі і не мені Боротись з нею.
Вже навіть з неба сам Господь Гримить нам в уші: «Кидайте все, хай гине плоть, Рятуйте душі!»
СЕЛЯНИ ХОЧУТЬ САМІ ГОСПОДАРЮВАТИ НА ВЛАСНІЙ ЗЕМЛІ
У Великій Олександрівці відбулися збори громадян, на яких понад 200 їх учасників визначались щодо наміру влади зняти мораторій на продаж землі. Селяни висловили одностайний протест тим намірам. Те, що думки та настрої громади не співпадають з інтересами купки багатіїв, яким так догоджають очільники Партії регіонів, неабияк налякало місцевих можновладців. А з переляку яких тільки дурниць не накоїш. Виконуючи вказівку з гори, вони намагаються зробити все для того, щоб визнати збори недійсними. Людей почали викликати «на килим» до райдержадміністрації, умовляти, аби вони заперечили свою участь у зборах. Коли ж цей номер не проходить, вдаються до погроз.
— За те, що я взяв участь у зборах і висловився проти продажу землі сільськогосподарського призначення, голова райдержадміністрації В’ячеслав Литвин пообіцяв відібрати у мене партквиток, — розповів член Партії регіонів Віктор Болбас. — Але я все одно від своєї думки не відмовляюсь... Як бачимо, можновладці втрачають підтримку навіть у лавах своїх однопартійців. Гору бере здоровий глузд. Яких аргументів ще потрібно президентові Януковичу та прем’єру Азарову, аби вони відмовились від своїх авантюрних антинародних намірів? Дещо глибше дослідити селянські настрої вирішили журналісти місцевої райгазети «Жайвір». Разом з редактором Ольгою Смаль ми пішли в люди. Не випадковим був наш візит до фермерської асоціації «Світанок», яку багато років очолює у Давидовому Броді відомий організатор сільськогосподарського виробництва, кавалер ордена Трудового Червоного Прапора В.І.Куцеконь. — Важко було починати, — згадує Владислав Іванович. — Семеро нас забрали у колишньому колгоспі імені Суворова свої земельні та майнові паї і вирішили господарювати самостійно. Землю нам виділили далеко не кращу, а про майнові паї навіть говорити боляче. Першу свою сівбу проводили позиченими у Бериславському районі сівалками... Все, що маємо нині, наживалося поступово... А має нині фермерська асоціація «Світанок» солідний машинно-тракторний парк: увесь необхідний набір ґрунтообробних знарядь, збиральну техніку. У польовому стані за Інгульцем споруджено сучасний ангар-майстерню, критий зернотік, гарний будиночок, у якому розмістилася їдальня з усім кухонним начинням, кімнати для відпочинку механізаторів, канцелярія. Раніше мені часто доводилося бувати у польовому стані. Цього разу нікого з фермерів-першопроходців тут не зустрів. Вони давно передали справу у надійні руки синів та онуків. Ось і цікавимось у молодих господарів, чи готові вони продавати свою землю? — А як же нам тоді без неї жити? — запитанням на запитання відповідає Юрій Птиця, який у затінку дерев готує до роботи жниварку. — Земля не тільки годувальниця, вона для нас все... — Не буду таким категоричним, бо не знаю, що зі мною трапиться завтра, — заперечує його напарник Анатолій Скрипник. — Може, мимоволі доведеться продавати землю. Мені ще треба виводити в люди своїх дітей, а навчання, самі знаєте, в наш час коштує не дешево. Так само, як і лікування... — Дійсно, питання не просте, — резюмує Владислав Іванович. Він, як і раніше, залишається головою асоціації, хоча оперативне керівництво справами за станом здоров’я передав зятеві О.В.Куцеволу. — Кожен має свою голову на плечах і мусить думати не лише про сьогоднішній день, а й про майбутнє. Як на мене, відповідь на запитання, продавати чи не продавати землю, має дати лише всенародний референдум. А до влади у нас за 20 років незалежності накопичилось багато претензій і запитань. Чому, наприклад, селяни, так важко працюючи, ледве зводять кінці з кінцями? Тонна мінеральних добрив коштує втричі більше, ніж тонна зерна пшениці, а про пальне і говорити страшно: ціни на нього ростуть казковими темпами — не по днях, а по годинах. До того ж, у керманичів держави тільки розмов багато про боротьбу з корупцією. Насправді — їй не видно кінця-краю. Оббирають нас за різними злодійськими схемами кому тільки заманеться. Нещодавно, наприклад, купили в одної фірми у Кіровограді сівалку СУПН-8. Заплатили за неї 45 тисяч гривень, а потім фірма, не сплативши державі відсотки ПДВ, зникла у невідомому напрямку. Податкова служба знайшла крайніх: стягнула з нас борг тих шахраїв, ще й оштрафувала на 1700 гривень... ...І все ж, як не скрутно нині господарювати на землі, ніхто із трудівників фермерської асоціації «Світанок» продавати землю не збирається. У крайньому випадку, вони були б готові віддавати свої земельні паї державі. Але перед тим люди мають знати справжню вартість своєї землі, а держава повинна створити земельний банк. Чомусь можновладці не поспішають ані з кадастром оцінки ґрунтів, ані з банком. Поспілкувавшись з багатьма селянами, можна зробити висновок: віддавати свою землю невідомо кому вони не будуть. Більшість наших співбесідників вважають, що ефективного господаря на землі слід шукати у рідному селі, а не десь на пляжах та курортах, де купаються в розкошах латифундисти, які орендують у селян мільйони гектарів землі, кидаючи законним її господарям крихти з панського столу. На щастя, не перевелися у нас умілі організатори виробництва, справжні патріоти, котрі рішуче налаштовані повертати українським чорноземам колишню світову славу житниці. До таких належить голова правління СТОВ «Перше травня» Сергій Косюк, якому довірили свої земельні паї не лише мешканці села Твердомедове, де базується СТОВ, але й багато селян сусідньої Малої Олександрівки. Цю довіру молодий за віком, але вправний керманич виправдовує з честю і дорожить ним. Кілька років поспіль «Перше травня» є лідером у районі по урожайності сільськогосподарських культур. З кожного гектара стабільно щороку твердомедівці збирають щонайменше по 45 центнерів зерна. Успішно розвивається у колективному господарстві і громадське тваринництво. Коли Косюкові запропонували посаду голови районної адміністрації, він рішуче відмовився від кар’єри держслужбовця, воліючи бути ближче до людей, до землі. Виправдовує довіру односельців кавалер орденів «За заслуги» IIІ і II ступенів Микола Михайлович Медвідь, який понад півтора десятка літ очолює колективне господарство «Борозенське». І такі особистості є чи не в кожному селі, їх час настане, коли влада повернеться обличчям до села. Тоді саме по собі відпаде питання: продавати землю чи не продавати. Відповідь буде однозначна: селяни мають самі господарювати на рідній землі і забезпечувати державі продовольчий достаток.
Врожай, як пісня...
Сьомий рік поспіль СТОВ «Перше травня» у Великоолександрівському районі утримує першість по урожайності зернових і технічних культур. Щороку твердомедівці збирають на кожному гектарі посівів не менше 45 центнерів збіжжя. Ось і нині вони з великим хлібом. У товаристві понад 400 власників паїв — 3273 гектари землі. Після ліквідації збанкрутілих сусідніх господарств багато селян приєднали свої наділи до твердомедівських. Людей влаштовує розроблена і діюча тут система оплати оренди і праці. Для власників паїв введені суттєві знижки цін на вироблювану у господарстві продукцію, окремими пільгами користуються всі без винятку наймані працівники. У «Першому травні» вища, ніж будь-де в сільгосппідприємствах району середньомісячна зарплата. Люди, як і в минулі часи, отримують аванси і получки. Основним джерелом надходження коштів у господарстві є рослинництво. А відтак, добробут людей залежить головним чином від врожаїв і, певна річ, значною мірою від компетенції агронома. Справжнім законодавцем поля називають у Твердомедовому Юрія Кондратюка. — Як у вас нинішній врожай? — запитую в нього і чую у відповідь несподіване: — Як пісня про любов... В моїх очах німе запитання, і Юрій нагадує слова колишнього шлягеру: — Любов — кільце, а у кільця нема початку і кінця... Саме такі близькі взаємостосунки у хліборобів з врожаєм. Безкінечні турботи про нього з дня в день, з року в рік. І врожай, у свою чергу, відповідає взаємністю. — А ось і плоди взаємної любові, — показує агроном бурти зерна, що лежать під дахом критого току. Тут понад 6 тисяч тонн. Кожен гектар ранніх зернових видав по 50 центнерів. Відірвались від середнього районного показника майже на 11 центнерів. Те, що агроном порівняв врожай з піснею, подобається і голові правління СТОВ Сергію Олексійовичу Косюку: — Пісня гарна, та приспів дещо не той. Через запровадження мита на експорт зерна за попередніми підрахунками втратимо щонайменше 200 тисяч гривень. Влада тільки те й робить, що завантажує селян податками... Юрій Федорович запрошує мене у поле: — Там, у степу, все сприймається краще... Ще вчора у хмарах куряви ходили в загінках потужні «КЛААСи», обмолочуючи хліба і розтрушуючи подрібнену полову, а сьогодні тут порядкують трактористи з «Диметрою». Треба ж так влучно: іменем давньогрецької богині родючості і хліборобства названо дискову борону! Вона тепер є основним знаряддям обробітку землі у селян, які відмовилися від традиційного плуга. — Готуємо ґрунт під майбутній врожай, — пояснює Юрій Федорович. — Через пару днів внесемо мінеральні добрива і знову задискуємо... — Чи не занадто дорого при нинішніх цінах? — Дорого, але виправдано. Щороку купляємо понад 300 тонн мінеральних добрив і кожний, заправлений ними гектар, дає п’ять-шість центнерів прибавки зерна... Хочеш мати добрий врожай — вкладай у нього всю душу і, звичайно, кошти. Маємо увесь набір необхідної техніки для своєчасного, а головне, якісного виконання агротехнічних робіт. За останні роки придбали три комбайни, кілька сівалок, дискових борін, нову зерноочисну машину «Алмаз». До речі, наше господарство насінницьке, і всі близькі та далекі сусіди охоче купують у нас посівний матеріал. З жнивами твердомедівці впорались за лічені дні, хоча це коштувало великих зусиль. Щодня обмолочували хліба трьома власними «КЛААСами» у середньому на ста гектарах. Трохи на заваді були дощі, але Юрій Кондратюк вважає, що у наших південних краях опади ніколи не зайві. І він знає, що каже. Як не як, за плечима в агронома чотири десятиліття практики на рідному полі, де перемацав чи не кожну грудочку землі, чи не кожну стеблину, знає особливості тутешнього клімату і вміє передбачати його «сюрпризи». Відколи закінчив Бобринецький сільгосптехнікум, живе і трудиться у мальовничому селі над Інгульцем. У трудовій книжці Юрія Кондратюка, як і в паспорті, одна прописка, єдина адреса. — Напишіть, будь ласка, — просить Юрій. — Може, хтось з однокурсників прочитає і відгукнеться. Дуже хочеться поспілкуватись з друзями молодості... Через кілька гін, за лісосмугою, раптово відкривається краєвид, який мимоволі нагадує розгорнуте полотнище державного прапора. Радує погляд шовково-жовте цвітіння соняшникового поля, що добігає обрію і зливається з блакитним небом липневого ранку. — Дивіться, як забуяло все після останніх дощів. Майже на тисячі гектарах соняшники у відмінному і доброму стані. Думаю, що зберемо, як і в попередні роки не менше 24-25 центнерів насіння з кожного гектара. Кетяги сорго на 109 гектарах важчають з кожним днем. Матимемо ще 500-600 тонн фуражного зерна. — Приїздіть восени на свято врожаю, — запрошує Кондратюк, — буде весело, одягнемо сорочки, вишиті червоними і чорними нитками, поспіваємо українських пісень... А поки що в агронома багато невідкладних справ. Він поспішає до механізаторів, котрі живуть турботами про врожай вже наступного року. В одвічної хліборобської праці немає кінця.
Безправне самоврядування
В цьому на власних проблемах пересвідчилася громада Архангельської селищної ради Високопільського району. Розмовляємо на цю тему з селищним головою В.І.Гриньком. Його аргументи підкріплені промовистими цифрами і фактами.
— Коли у 2006 році громада вперше обрала мене своїм головою, — згадує Володимир Іванович, — бюджет селищної ради складав 297 тисяч гривень. Для селища, у якому налічується понад 2 тисячі людей з його занедбаною інфраструктурою це була мізерна краплина у морі видатків. Через п’ять років ми вже мали в обігу 5,5 мільйона гривень. Кошти не впали з неба... Ще 200 років тому, з часів заснування Архангельської слободи, мешканці почали освоювати місцеві поклади вапняку, який залягає на 550 гектарах так званого Старосільського родовища на територіях Високопільського та Великоолександрівського районів. З нього зводили стіни будівель, його випалювали у примітивних печах та гасили для власних потреб і на продаж у навколишні села. За радянських часів у розташуванні старих копанок було засновано вапняний завод і підпорядковано Бериславському заводу будматеріалів. До 1990 року він вичерпав себе і на довгих 14 літ припинив своє існування. Відродження підприємства почалося з приходом сюди Публічного акціонерного товариства «Арселор Міттал. Берислав». Якщо раніше розробки вапнякових покладів велися лише на 2-х гектарах, то нині товариство взяло у селищної ради в оренду 13,8 гектара невгідь і стало її основним бюджетонаповнювачем. Оренда за надра оплачується досить пристойно, адже видобутий вапняк є необхідною сировиною у металургійній промисловості і постачається «Криворіжсталі». Окрім того, орендарі чітко дотримуються, передбачених договором зобов’язань повертати господарям у землекористування відпрацьовані кар’єри. Вслід за виробітком на сьогодні вже рекультивовані 4,2 гектара ґрунту. Ніби нове дихання отримали люди. Майже сотня безробітних мешканців тепер мають на підприємстві робочі місця, добрі заробітки і надію на краще життя. Зрушення, хоча і зі скрипом, відбуваються в інфраструктурі селища. Передовсім відчули блага сучасної цивілізації діти. Для них після тривалої перерви знову гостинно розкрив обійми оновлений дитсадок. Саме оновлений, бо все, що тут зроблено, звичайним ремонтом не назвеш. Газове опалення, вікна, двері, спальні і туалетні кімнати, меблі... все на рівні європейських зразків. Нещодавно передали у дитсадок легкового автомобіля «Таврія»... — Наразі у трьох групах вже 65 малят, — відзначає Володимир Іванович. — Щороку їх тут прибуває більше, ніж випускає школа своїх вихованців з атестатами за середню освіту, а це добрий знак. Маємо надію, що місцеву школу, розраховану на 500 учнів, не торкнеться ніяка оптимізація... Нарешті здійснилася і давня мрія селян про голубе паливо. Завершено газифікацію селища і підпорядкованої селищній раді залізничної станції Блакитне. Левову долю коштів на це було виділено з місцевого бюджету і лише незначну суму загальної вартості внесла громада. До минулого року на балансі селищної ради була місцева дільнична лікарня, яка, до речі, нещодавно відзначила своє 130-річчя. Як і в дитячому садку, тут обладнано газове опалення всіх приміщень, проведені необхідні ремонти у дитячій консультації, поліклініці, у лікарняних палатах на 25 ліжок. — Такої лабораторії, такого стоматологічного кабінету, як у нас, немає навіть у райцентрі, — говорить головний лікар Тамара Михайлівна Жук. — Все сучасне обладнання придбане коштом селищної ради, вона ж оплатила і навчання стоматолога. Шкода, що ми тепер ніби чужі у рідному селищі. Наразі ми підпорядковані райлікарні, яка сама фінансується з вельми небагатого районного бюджету. А ще Тамара Михайлівна від імені своїх земляків дякує Юлі Володимирівні Тимошенко за автомобіль «Опель-Комбо». — Хто б там і що не говорив, а цей автомобіль — конкретний вияв турботи попереднього уряду про здоров’я селян, — підтримує головного лікаря селищний голова. — Без нього не вдалося б надати своєчасну медичну допомогу багатьом мешканцям доброго десятка навколишніх сіл, які обслуговує дільнична лікарня. Мою увагу на вулицях Архангельського привернули дороги, які давно потребують ремонту. Чому селищна рада утримує їх у такому стані, маючи на рахунках достатні кошти? Виявляється, питання доріг — справжня біль місцевого самоврядування. У 2008 році на асамблеї сільських та селищних рад, створеній за ініціативою Юлії Тимошенко, між іншим було вирішено всю суму податку від дорожнього збору залишати у місцевих бюджетах, а не ділитися нею з центром. Отже виділялися хоча й не значні, але цільові кошти для підтримки сільських доріг. Тепер цей податок відмінили, загнавши його у вартість пального. Відтак селяни опинилися у справжньому тупику. Утримувати дороги за рахунок інших статей бюджету суворо заборонено... І подібних заборон, утисків та обмежень більше, ніж дозволів. Знаю одного сільського голову, який минулої зими купив за бюджетні кошти вугілля для місцевого медичного закладу і порятував тим від розмороження опалювальну систему. То цей голова досі потерпає, щоб не дізналися про його вчинок податківці, бо, чого доброго, звинуватять у корупції. — Повірте, — зізнається Володимир Іванович, — у хвилини слабкості я навіть заздрю колегам, де у бюджетах свище вітер. Що з них питати, коли немає коштів? Але такі хвилини бувають рідко. Розслаблятися не можна, адже люди вірять тобі і мусиш витримати все. Хоча дуже прикро з морального боку: колись легше було переживати злидні, ніж тепер, сидячи на купі грошей, долати бюрократичні рогатки. Вже б давно в Архангельському реконструювали і розширили мережу водопостачання, капітально відремонтували будинок культури, відновили б освітлення «вулиць розбитих ліхтарів», але сьогодні з великими труднощами вибиваються дозволи, проектуються і ведуться роботи... Слухаю селищного голову, багатьох місцевих жителів, з якими вдалося поспілкуватись, намагаюсь хоча б сам собі пояснити, чому в державі діє така безглузда система? І мимоволі напрошується відповідь: можновладці краще ніж будь-хто розуміють абсурдність цієї системи. Але саме така вона їм і потрібна. Для влади! Для рекету! Нехай лише хтось спробує виприснути з їх обіймів, буде миттю розтертий в порошок.
* * *
За вікном сумовито завила Гілка клена на лютих вітрах... На негоду кряжі накрутило — Стогне зранку бабуся стара.
Встала. Охає. Мовчки умилась, Од порогу відкидала сніг, На ікону в кутку помолилась За дітей і за внуків своїх.
Спромоглася в плиті розпалити, Павутину в кутках обмела... Щось іще намагалась зробити, Відпочити лягла... й відійшла.
