Євген Фомін

ГРОЗА

Заблудились в степу... а гроза -
Переливний громів передзвон.
Скаче в горах червона коза -
Блискавичний вогонь.

Їхав я, і зі мною пацан,
Та ще третій в компанії дід.
Вибивав колосочків сільван,
Їм шуміли краплі в супровід.

Кінь везе - і не знаєм куди.
Той, що верхи, впустив поводок.
Як на щастя, ковзнувсь молодик
Об небесний льодок.

Посковзнувсь і пробив собі бік,
Пролилась його кров на поля:
Стало видно нам зголений тік
І докупи прибитих телят.

Незнайомі, поснулі двори
Хтось від наших очей застилав,
І руденький ковзун угорі
Рану чорним бинтом зав'язав.

Знов лишились одні ми в степу,
Знов блищали калюж дзеркала,
І, здавалось, мов пес на цепу,
Тінь за нами брела.

Все тинялось таке в голові:
Це б лягти і заснути, як люд.
Наш товариш Гнідко нас підвіз
Аж під самий дитбуд.

Дід зіскочив, ворота одкрив,
Випрягати коня наказав.
Ось я впоравсь, себе передів
І заснув... мені сниться гроза.

1924 р.

Десь на початку 1964 року довелося мені знайомитися з матеріалами Каховського історичного музею про життя і творчість поета-земляка Євгена Фоміна. Саме в цей час, коли ми з працівниками музею говорили про Євгена Павловича, в музей завітала літня вчителька місцевої середньої школи, принісши деякі документи про уродженця міста Каховки, художника і поета в минулому, Михайла Жука.

- Це позаштатний наш працівник, - сказав директор музею і назвав ім'я вчительки, - Іза Павлівна Дерябкіна.

Я поцікавився, чи не знала вона в молодості Євгена Фоміна, коли він ще жив у Каховці. Виявилося, знала, слухала його вірші, зокрема знамениту "Грозу", яку він написав у дитинстві.

Тоді серед її ровесників чимало хто віршував, але у порівнянні з 14-ти літнім автором "Грози" вони змаліли і померкли. Це ж про цей поетичний шедевр писав Тарас Масенко в статті "Творча спадщина Євгена Фоміна". "Несподівано, при такій молодості автора (14 років), вірш дуже щедро був сповнений образними рядками, висловами. Ми знали, що це вплив Сергія Єсеніна, і тут - в цій щедрій образності! - цей вплив був справді корисним".

Херсонська поетеса Марія Фомуляєва свідчила, що твори молодого Фоміна, які він читав перед студентською і робітничою аудиторією в Херсоні, користувалися великим успіхом. В газеті "Рабочий" 3 жовтня 1926 року в звіті про вечір "Наш ли Есенин?" писалося: "…Бурю аплодисментов вызвало прочитанное молодым украинским поэтом, воспитанником детдома Е.Фоминым произведение "На смерть Есенина"". Вірш цей, написаний в єсенінському дусі, ввійшов до першої збірки Є.Фоміна.

Мій учитель з Берислава П.С.Таран розповідав про такий випадок. Будучи студентом педінституту в Херсоні, він ішов одного разу до міської бібліотеки і побачив там невисокого, юного хлопця, заглибленого в читання якоїсь книжки. Юнак був босий, одягнений скромно, якщо не сказати більше. "Хто це такий?" - поцікавився студент. Йому відповіли: поет Євген Фомін. Згодом він ще раз зустрів поета, твори якого високо цінував. Зустріч була не зовсім звичайна. Євген на Воєнці грав у карти з "вуркаганами" (користуємося назвою відомого твору І.Микитенка). Очевидно, не так легко було йому порвати з мешканцями вулиці, яких у одному з ранніх творів назвав він "завзятими і вредними блатними".

Бувши круглим сиротою (батько загинув на громадянській, мати померла), він і сам зазнав долі безпритульного, спав "бездомний в рундуку", але зарятував його дитбуд і любов до слова, до поезії, що прокинулися в нім у зовсім юному віці.

В 1927 році в Херсоні виходить перша невелика збірка віршів Євгена Фоміна з передмовою Херсонської "Асоціації пролетарських письменників" - ХАПП, - була така в свій час. Є.Фомін був представлений, як "молодий поет, відомий своїми творами за межами Херсонщини й відзначений не раз прихильно критикою, яка зважала на безпосередність художнього чуття в поезіях молодого автора".

Тогочасна критика належно оцінила дебют юного херсонського поета. В №9 журналу "Молодняк" за 1927 рік в розділі "Бібліографія" надрукована рецензія Івана Момота на першу збірку Євгена Фоміна. Критик зокрема зазначає: "Безперечно, у Євгена Фоміна знайдеться чимало талановито написаних рядків. Поза всякими формальними ознаками в них відчувається якесь особливо ліричне, юнацьке світовідчування".

Рецензент відзначає автобіографічний ухил в поезіях молодого автора, насиченість їх широкою фантазією і творчим поривом до нових стежок і людей. Були в рецензії і критичні зауваження, з-поміж яких, на нашу думку, найбільш сутнім було застерігання від літературщини. Ось що написав І.Молот: "Там, де автор не гукає Аполлона, де намагається заспівати своїм голосом, і, головне, про те, що сам бачив, відчув, там ліричний струмок стає прозорішим, сильніше звучить і глибше вражає", і далі - автор "…опинився на слизькому ґрунті, коли почав писати "під дорослого", коли вступив у "побратимство з покійними класиками".

Як на найкращий вірш, де автор "співає своїм голосом", критик справедливо вказує на поезію "Гроза", яка, за його словами "справляє враження немовби довершеного образу степової грози, тільки по-своєму, по-дитячому спокійно й тонко переданий". З-поміж інших віршів збірки І.Момот відзначає "бездоганно талановитий вірш з більшим і глибшим соціальним змістом" (ніж поезія "Міщанській дівчині") - вірш "Слухай, брате", з циклу "Розправа".

Ось вона, ця невелика поезія, що зветься "Перемога" в новій редакції.

Слухай, брате, тобі розкажу,
Як усіх їх вели за межу.
Зшикували в нестройні ряди…
І прослався над трупами дим.
І в гіркому, густому диму
Довелось лише жить одному.
Це було саме, знаєш, тоді,
Коли сонце пливе по воді
І його золоті промінці
Застромляють у гори кінці.
Тихо-тихо гайдалась трава,
Шелестіла берізка "вставай".
А по той бік села, на краю,
Перемога родилась в бою.
Вже червоні звелись прапори,
Затихали стогнання і хрип.
І прийшов розповісти живий,
Що брати… за селом… на траві…

Ми навмисне процитували весь вірш, бо він настільки цільний, що з нього, як з пісні, слова не вилучиш. За своїм змістом, за емоційністю цей вірш не менш значимий, ніж написана на таку ж тему Є.Фоміним поема "Трипільська трагедія". Він перегукується з відомим віршем П.Тичини "Зразу ж за селом".

У першій збірці привертали увагу читача також ліричні вірші "Розцвітає мак", "Міщанській дівчині", "Любов у дитбудинку", "Сергію Єсеніну", "Сором, пекучий сором". На частині віршів був помітний благотворний вплив Єсеніна, Сосюри, Тичини. Особливо відчувається тичиненське у вірші "Розцвітає мак":

Розцвітає мак:
Я ходжу сама,
Леле.
Ой були громи,
Дощ поля полив,
Леле.

…Мак кругом посох,
Ходимо удвох,
Сміхи…

Тут і побудова строфи, і ритмічний малюнок, і поетичний синтаксис - від музикального Тичини. А вже вірш "Міщанській дівчині" більш зрідні сосюринській ліриці:

Електрики світло цілує браслет,
Їй мало, що я - комсомольський поет…

Основна тематика віршів і поем Є.Фоміна 1924-1927 року - це оспівування подвигу героїв громадянської війни, боротьба з міщанством, це неповторний світ дитинства, дитбудинок, "перші і несмілі промені кохання". Художній рівень поезій цього періоду не однаковий, якщо "Гроза" , "Розцвітає мак", "Перемога" написані сильно, пронизливо, зважаючи на вік, то деякі вірші, такі як "Любов у дитбудинку", "Міщанській дівчині", тощо носять ще печать учнівства.

Незрілі в художньому відношенні поеми "Трипільська трагедія" (видана окремою книжкою), "Берислав". У першій з них позначений вплив Маяковського, автор навіть рядки розбиває "драбинкою". Отже в цей період Євген Фомін ще не знайшов свого голосу, не вподобав сталих (але ж не догматичних!) манер, художніх засобів, хоч наяву одно: перед нами лірик, поет здібний, шукаючий і до всього цього - сімнадцятилітній!

З Херсона поет перебирається до тодішньої столиці України, де вчиться на робітфаку і в педагогічному інституті (всього курсу не закінчив). Він багато пише і нерідко видається. В 1930 році поет друкує в ДВУ книжку поезій "Ескізи", в 1932 році у видавництві "Молодий більшовик" - книгу поезій "Засідання героїв". На жаль, перші дві книжки стали бібліографічною рідкістю, а в подальших виданнях своїх творів поет мало що включав з написаного в 1929-1932 роки, очевидно, тому, що критично ставився до свого доробку. Між тим, згаданий період був для поета переломним як в ідейному, так і творчому відношенні. Як згадує український письменник - перекладач Степан Ковганюк, Євген Фомін у цю пору був до певної міри скептиком, не завжди міг правильно розібратися в боротьбі класів, що точилася, тримався осторонь цієї боротьби, або, як поет сам признавався, "не мав вірного ватерпасу".

Книга "Засідання героїв" і написана в цей період сатирична поема "Пригоди Диркіна" була піддана критиці на сторінках "Літературної газети". Товариші по "Молодняку" П.Усенко, С.Крижанівський та І.Гончаренко виступили з рецензією, в якій критикували Є.Фоміна за те, що в збірці "Засідання героїв" було пасивне споглядання дійсності, ігнорування класово-актуальної тематики - для літератури соціалістичного реалізму позиція аж ніяк не прийнятна. Особливо гостро засуджували автори рецензії сатиричну поему "Пригоди Диркіна", в якій у викривленому світі зображувався новий час. Однак, передрукована в наш час, вона такою нам не видається. Сатира як сатира.

У 1934 році написана і тоді ж видрукувана окремою книжкою поема "Павлик Морозов". Попри тогочасну ідеологічну облямівку цієї трагічної постаті (син доносить на батька), твір нашого поета все ж не позбавлений художнього поступу, поема таки вдалася, хоч у ній ще немало вразливих місць. Але ж є і щемливі рядки, як ось ці - про юного героя поеми:

Он з-за горбочка вироста
Маленька постать
й мчить без тями
З веселим криком на устах:
- Хмарки, біжіть, і я за вами!

Гідно, як на той час, показана і класова боротьба, - без цього, либонь, поема не побачила б світу.

Тієї ночі глитаї,
Злобою з'їдені до краю,
Зійшлися в темному сараї
Плекати помисли свої.

Як би там не було, а таки відчувається рука художника:

Лякливий вогник каганця
Чадить серед тісного кола,
І таємничість та довкола,
Мов од присутності мерця

Загалом же поема пройшла майже непоміченою серед тодішньої критики, і на те були певні підстави.

Більш досконалою в художньому плані була поема про видатного перетворювача природи Івана Володимировича Мічуріна, про якого він у 1935 році пише вірш і в тому ж році створює поему "Мічурін", видану "Держлітвидавом у Харкові 1935 року. Таким чином Є.Фомін першим в українській поезії прославив великого садівника світу. Цим твором він наче відгукнувся на настанову М.Горького радянським літераторам: "Основним героєм наших книг ми повинні вибрати працю, тобто людину, що організована процесами праці, яка у нас озброєна всією могутністю сучасної техніки, - людину, яка в свою чергу організовує працю більш легкою, продуктивною, возводячи її в ступінь мистецтва. Ми повинні вивчитися розуміти працю як творчість".

Поема "Мічурін" - один з кращих великих творів Є.Фоміна. Поряд з такими поемами, як "Рафаель", "Василь Боженко", "Палац", написаними пізніше, вона є окрасою творчості поета.

Визначаючи, що поезія тридцятих років щільно змогла підійти до реалістичного змалювання ліричного і епічного образу свого сучасника - героя будівництва соціалізму, Л.Новиченко пише: "Такі люди, як "залізний виконроб" Мельников - герой Л.Первомайського, як колгоспний бригадир Хома Метелик, що лише за Радянської влади пізнав радість вільної праці ("Урожай" А.Малишка), як старий педагог Анастасія Іванівна у вірші К.Герасименка "Вчителька", як Мічурін у поемі Фоміна, як колгоспники і колгоспниці в поемі М.Шпака "Багатство", як садівник, винахідник, пятисотенниці, агрономи у віршах М.Рильського, - все це постаті по-справжньому героїчні при всій зовнішній "звичайності" і непоказній красоті".

Образ великого перетворювача природи змальований Є.Фоміним досить повно і художньо виразно. Поема написана в ліро-епічному плані, в романтичному ключі. Складається вона з 4 частин, що відповідають епізодам життя героя.

В першій частині Мічурін показаний ще зовсім молодим, він тільки починає свою велику місію.

Так починається поема:
Безмежна мріє далина,
По ній іде стрункий юнак
Крізь сонце, куряву і темінь,
Вступаючи в двадцяте літо
(Природи щиросердний друг),
Йому судилося боліти
При кожнім погляді навкруг.

Терень Масенко у своєму слові про поета зауважує, що перший рядок цього твору претензійний, як такий, що походить від лукавого в літературі. Справді тут маємо так зване "оголення прийому", яке нагадує літературщину. Та все ж у даному випадку такий композиційний хід виправданий, ним підсилюється значимість теми, тим більше, що й подальші рядки виправдовують перший: малюється картина, масштабна в просторі і в часі ("Крізь сонце, куряву і темінь"). Впадає в око інше: поет у цьому великому творі вільно володіє пером, оповідь його проста і разом з тим щедро образна. Візьмімо наступні рядки:

Чи то десь квітка всохне, втане,
Чи рухне груша нежива -
Усе глибинно відбива
Чутливе серце, як мембрана.

Цікава метафора - "втане" (квітка), виразний епітет - "глибинно" (відбива), свіже (на той час) порівняння - "як мембрана". Гарне враження справляє звукопис.

Мічурін виступає в поемі як садівник - поет. Показова в цьому відношенні його розмова з деревами:

Чого ж дерева, мов каліки,
Мене зустрінули плачем?!
(рукою: жест)
Ось ти, така суха й мала,
Зате печаль твоя барвиста.
Сама ж ти, люба, й не жила,
А вже розкрита падолистом.

Печаль барвиста. В свіжості цього епітета, близького до оксюморона, сумніватися не доводиться. А в поемі таких знахідок немало. Тут і "рахітичне гілля", і "лоза убога", і "грона тужні, звислі", і "вино світлоіскре", і часи "розвіяно-далекі"…Це виписано частково лише з першої частини поеми. Вбачаємо навчання в М.Рильського в творенні складених епітетів типу "світлоіскре", "розвіяно-далекі". Порівняймо, у віршах Рильського тих років - "червонобокі яблука", "живодайні аромати", "проперчено-солоний жарт" тощо. Творчість старшого товариша Є.Фомін любив, Рильському присвятив він вірші і в ньому навчався поетичної майстерності.

Великим учителем був для Фоміна і геніальний Тарас. Ось рядки з другої частини поеми, де Мічурін звертається думкою до Бога:

Дерева сохнуть, квіти мруть,
Тобою творені на вічність.
А ти, бездарний садівниче,
Невозмутимий…

"Це - теж від традиції, але доброї, шевченківської і гарно, по-своєму сказано!" - говорить про ці рядки Т.Масенко, і це достеменно так.

В 1938 році поет видає книжку "Лірика". Ліриком він був, як то кажуть, від природи і до кінця не зраджував ліриці, хоч в одних творах вона виражена більше, в інших - менше. В новій збірці полонить глибоколіричний вірш "Мати". Мабуть, немає такого поета, хто б не писав про матір. Є.Фомін теж не в одній із своїх поезій згадує найдорожчий в світі образ, але цей вірш видається нам найбільш сильним. Задумливо, дещо сумовито ллється оповідь про стомлену ходу подорожнього степовим шляхом у весняне вечір'я. Згасав день, розпливався обрій, полонив сон. Подорожній заснув у степу… Приснилася йому "згорьована, за все дорожча мати".

В руці її худій, мов місяць, серп горів,
Горів, палаючи, жагучою сльозою.
Як це давно було!.. Я виріс і змужнів,
Забув, що впала ти, повалена бідою.
Коли прокинувся - палав промінням схід,
До нього гнулася, співаючи, тополя…
Вже потім я збагнув, що мамин любий вид
Я міг побачити лиш тільки серед поля.

Чи варто коментувати ці рядки.

Про ліричну потугу його творів цього періоду свідчить блискуча мініатюра "Зацвітають абрикоси".

Зацвітають абрикоси,
І в ласкавому цвіту
Власним дзвоном вкриті оси
Променіють на льоту.

Вірш "Спомини" колоритно передає гіркі враження з часів дитинства:

Вже одшуміли зливи куль.
Я сплю, бездомний, в рундуку.
Жорстокий вітер наді мною,
Рожевовиді сни не йдуть…

І ось так про перехід до дитбудинку:

Ходімо, хлопчику, до нас,
В наш дім, освітлений вогнями.

Поезія "Дніпро" варта того, щоб увійти до шкільної хрестоматії:

Не знаю, як тече і голубіє Сена,
Як Темза піниться, закована в граніт,
Проте на весь широкий многолюдний світ
Нема ріки милішої для мене,
За тебе, Дніпре мій! Стрічаючи зорю,
Зійду на кручу я - ти, шумний, піді мною,
І легко так стає, і глибше я люблю
Цю землю радісну, омивану тобою!

Друга половина тридцятих років була особливо плідна в творчості Євгена Фоміна, як і його побратимів по перу. В цей час, говориться в "Історії Української літератури", активно працюють, пробуючи свої сили також у жанрі поеми, П.Дорошко ("Полісянки", 1939 р.; "Рідна сторона", 1941 р.), І.Муратов ("Остап Горбань", 1938 р., "Двадцятий полк", 1941 р.), Є.Фомін ("Лірика", 1938 р., "Поеми" 1939 р.).

Образ геніального італійського художника доби Відродження Рафаеля Санті (1483-1520 рр.), що своєю творчістю явив зразок пильного вивчення і проникливого розуміння дійсності, уміння узагальнювати побачене і здатність переноситися в світ чарівної мрії, приваблював Є.Фоміна з самого початку його творчого шляху. Ще у віршах першої збірки він згадує про видатного живописця і архітектора, але то були не чітко осмислені аналогії, вияв захоплення, не більше. Іншу справу маємо в поемі "Рафаель". Не сам по собі образ італійського генія спричинився до написання її, хоча це й відіграло свою роль у виборі теми, композиційної будови тощо.

"Нове життя нового прагне слова" - сказав М.Рильський. Ця думка безнастанно жила і в творчості Є.Фоміна, який мріяв скласти "пісню велику" про свій народ, свою Вітчизну. З особливою силою б'ється-пульсує вона в поемі "Рафаель".

Хто повністю збагне душі нової гаму,
Красу погордого, високого чола
І дух розкований, що погасав віками?!

І в уяві постає любимий образ. "Так починається поема". Композиційно вона побудована у вигляді омріяного видива, уявної зустрічі автора з чародієм італійської землі. В творі оповідається про те, як поет вимріяв живу і зриму тінь того, кого він любить, хто є його святинею, - тобто, образ Рафаеля. В духовний світ людини, що любить народ, природу, кохається в поезії, шукає гармонії в житті, обов'язково мусять входити такі постаті, як Рафаель. Прийшов осяйний образ і до нашого поета - і душа його "сповняється незнаною любов'ю", і не вистачає слів привітати велетня, чия "мисль, могутня і нетлінна, заграла фарбами на мертвім полотні". Ліричний герой поеми говорить про своє захоплення творчістю геніального художника, зокрема його знаменитою "Сікстинською Мадонною".

Я здавна світ люблю, живу його красою,
Та прямо вам скажу, мій любий Рафаель,
Такої славної, чарівної такої
Не міг зустріти я ні серед мужніх скель,
Серед шумливих міст, веселих і чудових,
Ні серед тихих сіл, ні в обширах пустель.

І тоді "підвівся Рафаель - і прозвучало слово". Він розповідає про себе, про свою творчість, про те, що надихало його на створення безсмертних образів. "Вогонь глибокої, безмежної любові носив я до людей", - говорить Рафаель і далі розповідає про пошуки істини, про те, як він творить світ новий "з прекрасних часточок вседайної природи", про випадкову зустріч з Форнаріною, чий образ закарбований в благородних рисах "Сікстинської Мадонни". Народ, красу якого уславив Рафаель, прорік безсмертя своєму синові: "Він міцно нас любив, і плід його любові… подолає час". Геніальний художник усвідомлював це, він гордий своєю місією. У поемі йому належать такі переконливі слова:

Не помилився я, в грядущі дні проніс
Творіння полум'я через серця народні
І красоту людську до вищого підніс.

Поет не просто на догоду фантазії змалював цю надзвичайну зустріч і не лише задля поетичного портрету Рафаеля. Він сміливо перекидає міст із минувшини в сучасність, а затим і в майбутнє.

Велика, зроджена встає моя країна,
Нова, небачена народжуватися в ній
З думками гордими й високими людина.

… Хто перевтілені у праведні діла
Героїв подвиги прославити зуміє,
Кого б художником країна нарекла?!.

Ось головна думка, що спонукала поета до написання цього високохудожнього бентежного твору. Великий народ-творець гідний бути прославленим у віках такими геніями, як Рафаель. І поет висловлює палку віру в те, що

Заграє барвами ясної красоти
Нового генія сподівана оселя!
Я знаю, він росте, так, мусить він зрости!

І ми зустрінемо нового Рафаеля!

Народ, творчий дух якого розкований, створить прекрасне мистецтво, що боротиметься за торжество правди і добра, вірно служитиме народові, а це - життєдайний ґрунт для розквіту талантів. Радянська ж бо земля - пряма протилежність тій американській "пущі", в якій згубив силу свого таланту скульптор Ричард Айрон з драматичної поеми Лесі Українки "У пущі".

Поема "Рафаель" найбільш досконала за формою з-поміж інших великих творів Є.Фоміна. Написана вона терцинами, поет блискуче володів цією формою.

З-поміж великих за обсягом творів, написаних в цей період, виділяються ще октави "Асканія Нова" (1936 р.), якими поет сказав вагоме слово про наш Херсонський край. В них передані дорожні враження автора від його мандрівки рідним серцю південним степом. В октавах, як і в багатьох ліричних віршах поета, тонко передана любов до природи.

О степ несходжений, заквітчаний і юний,
Розлігсь од обрію до обрію навкруг.
Ти слово вимовиш - оддасться відгук лунний,
Мов шле то відповідь незнаний, дальній друг,
Чи грає гімн тобі оркестр багатострунний,
Що десь захований за синій виднокруг.
Довкола глянеш ти - лиш тільки тирса грає,
І погляд твій живий в просторах потопає.

Детально подано в октавах опис новоасканійського дива в степу - відомого заповідника. Для Є.Фоміна він привабливий не лише своєю незвичайною красою, а ще й тим, що тут пройшло його дитинство, "тут перші птиці мрій родились і жили в уяві молодій". Серед асканійської природи поет у своїй стихії. Уже зазначалося, що пейзажні малюнки йому і раніше вдавалися, а тут - особливо:

Ось стомлена верба, відчувши ранній спів,
Пташками, квітами і сонцем оповита,
Над ніжним гомоном немовчних ручаїв
Тінисті, лагідні схилила віти.

Той, хто бував у степовій оазі, легко збагне точність, витонченість і м'якість цього поетичного малюнка. Про нього б ми сказали, що він озвучений: так і відчувається пташиний гам у прохолодному затінку розкішного, обводненого парку, і плескіт тихої хвилі, і довкола - безмежний степ, колись безводний і тихий, а нині - помережаний каналами, взеленений гаями й садами, розбуджений рокотом моторів. Поет уже тоді бачив степ оновленим людської працею, невпізнанно зміненим:

Бажання лиш одне не погаса в мені,
Щоб дерева цвіли і гнулися від плоду,
Щоб міг я вічно йти по голубій весні,
Щоб скрізь міг бачити таку ясну природу
В моїй оновленій прекрасній стороні,
Як ця Асканія уквітчана горить, -
Де нам судилося боротись і любить.

Як і в поемі "Рафаель", у цьому творі Є.Фомін виявив уміння творчо використовувати класичні віршовані форми. Його октави читаються легко, з насолодою. Думається, що звернувся він до цієї строфи не без впливу Максима Рильського.

Слід відзначити ще одну поему Євгена Фоміна "Василь Боженко", в якій "у скромній пісні" воскрешено "образ воїна з любов'ю". Як відомо, образ цей привертав увагу і О.Довженка і А.Малишка, повитий він неабияким політичним ореолом, хоч, виявляється, патріотом України цей воїн не був. Але то в житті, а в поемі -

Силу він розкрив свою,
Став знаменитим майстром бою,
Бо був народженим в бою
Неповторимою добою.

Не може не викликати симпатії:

...Стомився бойовий комбриг,
Рукою на луку схилився,
Імлистим пилом всіх доріг
Потертий френч його покрився.

Картина загибелі його дружини Марії і взагалі написана могутньо:

Вона жила лише в надії
На перші радощі свої.

В 1940 році у співавторстві з А.Шияном Є.Фомін написав драматичну поему-казку "Івасик Телесик", яка й досі йде на сцені театрів юного глядача. Казка дуже цікава, вірш її легкий, пісенний. Тут Є.Фомін виявив неабияке вміння говорити з юним читачем (глядачем) народно-пісенним словом.

Перед самим початком війни в Києві, у видавництві "Радянський письменник" вийшла найбільш повна довоєнна збірка творів Є.Фоміна "Лірика". Це була свого роду підсумкова книга, адже автор уже працював у літературі більше 15 років. Крім оригінальних творів, у книжці вміщені також переклади Євгена Фоміна - з Пушкіна, Некрасова, Тютчева, Церетелі, Міцкевича, Джамбула тощо. Перекладав він уважно і точно. Ось, наприклад, як перекладено вірш М.О.Некрасова "Стихи мои, свидетели живые".

Пісні мої! Ви свідки благородні
За сліз і горя світ
Ви родитесь з душевної безодні
В хвилини бід,
Б'єтеся об серця народні,
Мов хвилі об граніт.

Як бачимо, переклад не дослівний. "Свидетели живые" замінено на "свідки благородні", та до Некрасівської музи цей епітет також пасує. Далі в оригіналі йде "за мир пролитых слёз", в перекладі - "за сліз і горя світ", що майже тотожне. Цікаво передано зміст двох наступних рядків "родитесь вы в минуты роковые душевных гроз" - "Ви родитесь з душевної безодні в хвилини бід".

Головна думка так само збережена. Останні два рядки перекладені дуже близько до оригіналу "и бьётесь о сердца людские, как волны о гранит".

Як бачимо, поет був ретельним перекладачем.

В передвоєнні роки талант Євгена Фоміна доходить "свого зросту і сили", кажучи словами Тичини. Розширились тематичні обрії, збагатилась художня палітра. Жити б, творити!.. Але -

Війна!.. Війна!.. Од пилу срібний
Степ України загримів.
Ми йдем на бій, на бій побідний,
Святий і праведний наш гнів!

У перші дні війни Є.Фомін пише вірші, які стали поряд з творами інших видатних і молодих поетів духовною зброєю.

Пощади ворогу не буде!
Злетить фашистська голова!

Слова патріота сповнені віри в перемогу:

Ти будеш, мила Україно,
Під сонцем волі знов цвісти!

І був полон, і була фашистська в'язниця й загин у Бабиному яру. Окрім віри в перемогу, були й роздуми на межі зневіри.

Невже після війни я більше не знайду
Того, що загубив в страшнім її чаду,
Невже згорить до тла свята моя земля,
І мати упаде, і згине немовля?
В тій тьмі я загубив тебе, народе мій,
І боляче до сліз душі моїй сумній.

Не загубив. Народ є, народ буде, він не забув свого сина, пам'ять про творчість і життєвий шлях поета живе в серцях його земляків і численних шанувальників його примітного поетичного таланту.

Микола Братан

ЗАГРАТНИЙ КАЛЕНДАР

Поема

 За ґратами - шматок сумного неба, 
 Кленовий лист, затлілий поміж хмар. 
 Минає день. Ще карб додати треба -
 Подбати про тюремний календар.
 Полон... Пітьма... Стікає кров цівками
 З куточків губ... Попереду - загин.
 А що розкаже підземельний камінь,
 Аби про батька правду відав син?
 Крізь нору цю пройшла його відвага, 
 Його ненависть - вигострений ніж. 
 У ній затратних діб його ватага -
 На відвологлім камені карбіж.
 Чи бачте, їм забаглося поета, 
 Дають винагороду немалу. 
 Ані рядка, ні слова не діждете, - 
 Щоб я катам у пісні склав хвалу!
 Земляк іздибавсь."Ти з Кахівки родом?
 А я - із-під Асканіі, степняк!
 Тож з-поміж слів одне-єдине "згоден" -
 Ціна життя твойого... Ну, то як?!"
 "Не дорого, якщо це не облуда,
 Забаглось тридцять срібних заробить?
 Хоч і земляк, ім'я тобі - іуда.
 Мого вам слова звіку не купить!"
 Із-за стола підвівся шеф сердито, 
 Штамп доброти стряхнув з поблеклих щік. 
 Мене було у перший раз побито, 
 Потому я до катування звик.
 Колись гадав: поет в собі є геній,
 Політика - то діло - сторона. 
 А нині ти упевнився, Євгене, 
 Що це водно натягнута струна.
 Не відбере небес у мене яма,
 З перестраху мій дух не порабів. 
 Коли б жила ти нині, рідна мамо,
 Я чесно в очі глянув би тобі!..
 І мати входить в камеру незримо, 
 Далека, богорівна, молода. 
 Устами він скривавлено-палкими 
 До рук її священних припада.
 Я ще живу, не здався я, матусе!.. 
 А хто з тобою?.. Тату мій, це - ти? 
 Упізнаю твої козацькі вуса.
 Твій патронташ - на бій тобі іти,
 Заскочив попрощатися зі мною, 
 Поцілувать. І мати скаже: "Йди. 
 Благословляю". Куля серед бою 
 Тебе не стріне в досвіт молодий,
 Не обпече в бою свинець шрапнелі...
 Але біда наш дім не обійде - 
 Куркульська зрада з бідної оселі
 Вночі тебе на розстріл поведе...
 Тепер твій син потрапив у лабета,
 Прощай, матусю, тату мій, прощай.
 Ні, я не зганив імені поета,
 Не зраджу вас, умру за рідний край.
 Життя моє - мов книга розпочата,
 Як пісня, недоспівана в гаю. 
 Я мало жив, але пізнав багато, 
 Не в розкошах - у скруті, як в бою.
 Полишу недочитану сторінку, 
 Полишу недописаний рядок. 
 Полишу все - любов у дитбудинку, 
 Грозу в степу, запіненний бузок...
 І пригадалось: музика бадьора
 В херсонськім парку бурхала вночі.
 Але чому сумна сьогодні Лора?
 Я ж друг тобі, не крийся, не мовчи.
 У задумі зелених чорнокленів
 Замріяно промовила відтак: 
 - Я думаю, що треба тобі, Женю, 
 Небавом готуватись на робфак.
 Потиснула в довір'ї міцно руку, 
 Що потиск той відчутен і тепер. 
 Вона була готова на розлуку. 
 Аби поетом бачити тебе!
 І вийшла заміж - не судімо строго, 
 І ти зустрінув іншу - не секрет.
 Як мовлено, дружина ти другого, 
 А я відомий краєві поет.
 Кохання те у пам'яті назавше, 
 Як молодості знак, його беріг. 
 Але встає, мов сонцем осіявши, 
 Жона і мати з хмаривом до ніг.
 За нею неба синява бездонна, 
 Ранкове сонце в неї на руках-
 То піднесла дитя своє Мадонна, 
 Що генієм прославлена в віках.
 І чує тьма, і чують мертві стіни 
 Жіноче омузичене ім'я 
 Прекрасної, святої Форнаріни - 
 А то ж Марія, страдниця твоя.
 З Тарасиком, притуленим до лона, 
 З надією ув образі синка!.. 
 Та знов стріляє в марення безсонне 
 Триклятий брязк тюремного замка.
 Хтось увійшов. Чого ж тебе не кличуть? 
 Чому на допит знову не ведуть? 
 І чути шепіт: - Хто ти, чоловіче?
 З яких країв і чи давно вже тут?..
 
Фомін. - Поет Фомін, А ти хто є, козаче? 

Прибулий. - Я Соколов. Радянський офіцер. 
 Стривайте... Я ж вас ув Одесі бачив! 
 Ось увижаю сцену, як тепер, -

 І ви на ній... Нам вірші полюбились - 
 "Гроза", "Розправа", "Розцвітає мак"... 
 Отак поет і шанувальник стрілись, 
 І обнялись, і побратались так.
 
Фомін. Товаришу, співмученику, брате, 
 Якщо на волю вийдеш - передай; 
 Хай знає син, жона, Вітчизна-мати: 
 Я не скоривсь, не зрадив рідний край!

 Ти знаєш: ця запроданська личина
 Припрошує за визвіл із нори
 Щоб я Шевченка словом і Тичини
 Вславляв зміїні їхні прапори.
 
Соколов. Але ж це підло! Та ж вони не сміють!.. 
Фомін. Вони посміють. Совість не про них. 
 Підхлібники брехню оту розсіють,
 Моє ім'я згадати буде гріх.

 А є такі... Повірять - не повірять,
 Роздують сфабриковану вину, 
 Моїм пісням підпишуть смертний вирок, 
 Як погубили пісню не одну

 Перед війною... Боляче згадати… 
 О, є іще солдати в клевети.
 Он бачиш: непогрішний та пихатий 
 З трибуни сіє слово доброти.

 Душа йому не вихмариться болем
 Очиці не засвітяться скляні.
 Це він "знешкодив" Куліша Миколу,
 Це він мене знеславить по війні.
 
Соколов. Я зможу правді глянути у вічі, 
 Якщо живим зостанусь - розповім 
 Про вашу мужність. Вашу честь засвідчу,
 Життям своїм заприсягаю в тім.
 
Фомін. Народ усе оцінює достоту, 
 Лиш він не помиляється в віках... 

Голос за дверима. Кінчай мітингувати, патріоте.
 Пан-шеф гестапо знову виклика.
 
Фомін. Допоможи на ноги, друже, стати!
 І мабуть, нам прощатися вже час. 
 Допитувати - значить добивати, 
 Такий закон існує в вищих рас.

 Прощай. І як говорять у Росії, 
 Не згадуй лихом. "Не попомни зла". 
 Гримить замок. В віконце мряка сіє. 
 Дзвенять кайдани. Очі ріже мла.

 І світло б'є в намучені зіниці, 
 Коли ступає п'яно в кабінет,
 Де за столом арієць жовтолиций
 І поліцай в диму від сигарет.
 
Поліцай. То що? Кінчати будемо розмову.
 Сказали шеф: зголосишся - живи.
 А ні - прославлять інші нашим словом
 Падіння зореносної Москви.
 
Фомін. Сліпці ви! Запишіть собі на лобі: 
 Ми переможем, знищимо упень 
 Арійських звірів у людській подобі, 
 Це неминуче, як за ніччю - день!! 
 
 Удар. Падіння. І немов крізь воду, 
 Почуте слово, що вінча їх труд. 
 Не вирвано із уст ганебне "Згоден" 
 І наче меч занесено: "Капут".

 І чули ті, що ждали за стіною, 
 Чув Соколов - читач і побратим: 
 - Прощайте, друзі, я помру, як воїн! 
 Тримайтеся, боріться!..

 А затим 
 Настала тиша в підземеллі вогкім, 
 Лиш за тюрмою в мряковиту ніч 
 Промчав, як привид, грузовик громохкий 
 І десь в яру чужа звучала річ.
 
Поліцай. Ударить постріл - і тебе не стане, 
 Капут, як наші друзі кажуть, НУ? 
 Твій рішенець? Запитую востаннє. 
 Як з нами - не одну іще весну
 
 Зустрінеш - а вона ж таки розвітне!
Фомін. Це так. Розвітне. Тільки не для вас. 
Поліцай. Поезія - це мріяння безплідне, 
 А з нами - міць, на нас працює час.
 
Фомін. Для вас весни в моїм краю не буде, 
 Тобі ж її не стрінути ніде. 
 Гримлять громи. Тріпоче лист, іудо, - 
 Осичина на скін твій чорний жде!
 
Поліцай. Це кажеш - ти. Могила он готова, 
 Твій час настав у землю глупо йти!
Фомін. Це щастя - за Вітчизну пурпурову 
 Загинути, та вас - перемогти!!.
 
Поліцай. Ну ж і дивак! Невже перед загином 
 Не можеш ти собою стати лиш. 
 Своє життя рятуй, не батьківщину 
 Уже на грані гибелі стоїш.
 
Фомін. Без Батьківщини я життя не знаю, 
 Ось ти без неї і живий, а - мрець. 
Поліцай. Одначе зараз я тебе вбиваю, 
 Не я, а ти стрічаєш свій кінець. 
 
Фомін. Стріляй, "земляче"! Що ж заклякнув? Ну-те,
 Айн, цвайн!.. Вершіть свій підлий суд, кати. 
 Вам не збагнути, зроду не збагнути, 
 Що можна смертю смерть перемогти!

Поліцай. (Стріляє).
 
Фомін. Не точно цілиш. Що, рука тремкоче?
 Мій брат тебе без промаху уб'є!
Поліцай. Стріляйте! Фейер!
Фомін. Відступися, ноче, 
 Гряде розплата - сонце устає!..
 1961 р.