Вітаємо Вас, Гість!
П`ятниця, 28.04.2017, 14:16
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Хто такий Антон Павлович Чехов?
Всього відповідей: 56

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Бібліотечка

Головна » Книги » Історія » Інші історичні видання

Гончар М.В. Селянський повстанський рух на півдні України: (1918-1921 роки)

Гончар Михайло Васильович

 

Селянський повстанський рух на півдні України:
(1918-1921 роки)

 

2007

 

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Історіографія проблеми та джерельна база дослідження

1.1. Короткий історіографічний огляд

Розділ 1. Історіографія проблеми та джерельна база дослідження

1.1. Короткий історіографічний огляд

1.2. Характеристика джерел з історії селянського повстанського руху

Розділ 2. Повстанський рух під проводом Никифора Григор'єва

2.1. Формування військових загонів Никифора Григор'єва (серпень-грудень 1918 р.)

2.2. Никифор Григор'єв на службі у Директорії Української народної республіки (грудень 1918 р. - січень 1919 р.)

2.3. Григор'євці у складі Червоної Армії
(лютий-травень 1919 р.)

2.4. Розгортання та занепад григор'євського повстанського руху (травень - липень 1919 р.)

Розділ 3. Повстанський рух
під проводом Нестора Махна

3.1. Виникнення та становлення махновського руху

3.2. Розгортання махновського руху на Півдні України. Бойові дії у складі Червоної Армії (лютий-червень 1919 р.)

3.3. Революційна повстанська армія України (махновці) (червень 1919 р. - вересень 1920 р.)

3.4. Особливості військового мистецтва махновських частин

3.5. Спільна боротьба РПАУ(м) з радянськими військами проти Збройних Сил Півдня Росії (вересень-листопад 1920 р.)

3.6. Збройне зіткнення з радянськими військами. Згортання махновського руху в Україні (листопад 1920 р. - серпень 1921 р.)

Висновки

Список використаних джерел і літератури


ВСТУП

Сучасний етап розвитку суспільного життя України характеризується значним інтересом співвітчизників до її історії. Цей інтерес зумовлений тим, що кожна свідома людина намагається об'єктивніше зрозуміти минуле і за можливості, передбачити майбутнє. Звернення до минулого дає можливість визначити вірні орієнтири в житті та ефективні методи розв'язання назрілих проблем. Пізнання минулого, які розкриття та осмислення "білих плям" в українській історії, відбувається одночасно з новим розумінням місця, ролі і завдань історичної науки в суспільстві, висвітлення їх актуальних проблем.

Однією з таких проблем, що викликає особливий інтерес як в науковому колі, так і в практичному значенні, є селянський повстанський рух на Півдні України у період 1918-1921 років.

Повстанський рух селян на Півдні України вписав своєрідну сторінку в історії нашої Батьківщини. Він увібрав у собі головні протиріччя, характерні для такого складного суспільного явища як національно-визвольна боротьба 1917-1921 років. Недостатня вивченість даного питання змушує віднести повстанський рух селян Півдня України протягом 1918-1921 років до так званих "білих плям" білих плям історії України.

Вивчення даної теми набуває особливої актуальності в наш час, коли українське суспільство стає більш політично структурованим, а політичні партії, стають важливим інструментом формування політичного курсу країни, а тим самим визначають долю держави на який часовий період.

Крім того, викликає природну зацікавленість дослідників не лише до їх ролі в суспільстві, але й до історії тих політичних партій та рухів, які раніше діяли в Україні, їх практичної діяльності. Такими партіями та рухами були "боротьбиська", "борьбиська", більшовицька, анархіська тощо, які у вищезгаданий період намагалися вирішувати українське і тісно пов'язане з ним селянське питання.

Питання вивчення селянського повстанського руху є актуальною ще й тому, що вона тісно пов'язана з аграрним питанням, вирішення кого триває й досі. Радянська (більшовицька) влада, Українська Центральна Рада, Гетьманат П.Скоропадського, Директорія УНР, А.Денікін та П.Врангель мали свої програми розв'язання аграрного питання. Проте ні націоналізація земель, ні повернення поміщицького землеволодіння не могли задовольнити в той період українське селянство, яке намагалося будь-якими методами отримати землю. Саме фактор настроїв селян в конкретній історичній ситуації, не був врахований у програмах вище перерахованих сил, що необхідно узяти до уваги і у наш час.

Об'єктом дослідження даної роботи є селянський повстанський рух на півдні України у період 1918-1921 років та їх напрями.

Предметом дослідження є повстанські формування на чолі з Никифором Григор'євим та Нестором Махном, які були найбільш масовими та найбільш потужними повстанськими силами, які діяли на Півдні України протягом 1918-1921 років.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1918 по 1921 роки, т тобто той час протягом якого відбувалось розгортання та розвиток селянських повстанських сил на Півдні України.

Географічні межі дослідження: територія Херсонської, Таврійської, Катеринославської губернії.

Метою даної роботи є спроба охарактеризувати основні селянські повстанські рухи на Півдні України у період 1918-1921 роки.

На підставі зазначеної мети було визначено такі завдання роботи:

- визначити роль, яку відіграли різні політичні сили в процесі формування програм основних повстанських рухів Півдня України: григор'євського та махновського;

- подати класифікацію та кількісний склад селянських повстанських сил на Півдні України у досліджуваний період;

- визначити та охарактеризувати основні етапи існування та військової діяльності повстанських рухів на чолі з Н.Григор'євим та Н.Махном;

- спробувати написати та проаналізувати політичні портрети Н.Григор'єва та Н.Махна.

Багатоаспектність проблеми та значна територія Півдня України дають можливість дати загальну характеристику повстанських рухів селян.

Наукова новизна дослідження зводиться до наступного:

- охарактеризовано головні причини виникнення повстанського - партизанського руху селян, його напрями, умовна класифікація та орієнтовний кількісний склад;

- визначено основну періодизацію розвитку повстанського руху на чолі з Н.Махном та Н.Григор'євим;

- написано та проаналізовано політичні портрети Н.Григор'єва та Н.Махна;

- виявлено вплив політичних партій на формування програмних курсів головних повстанських рухів Півдня України - григор'євського та махновського.

Методологія і методи дослідження. Дана робота побудована на принципах історизму та науковості. Дослідження створене на основі методів системного і порівняльного аналізу емпіричного матеріалу різних типів селянських рухів з урахуванням світоглядної специфіки соціальних груп і політичних течій. Вирішенню поставлених завдань допомогло використання таких загальнонаукових методів дослідження як логічний, метод класифікації, аналізу. Із спеціально історичного, в залежності від наявності джерел - проблемно-хронологічного, статистичного.

Результати даної роботи можуть бути використані при розробці лекцій, спецкурсів, теоретичних семінарів, під час проведення позакласних виховних заходів. Крім того матеріали роботи стануть у пригоді при проведенні краєзнавчих експедицій, підготовці експозицій у краєзнавчих музеях. Практичне значення роботи полягає також у можливості подальшого вивчення і розробки як самої теми, так і її окремих аспектів.

Розділ 1. Історіографія проблеми та джерельна база дослідження

1.1. Короткий історіографічний огляд

Питання громадянської війни 1918-1921 років цікавило багатьох істориків, проте повстанський рух селян Півдня України розглядався менше.

Головним чином, це стосується загальної літератури, в якій дається аналіз соціально-економічного і політичного становища в Україні, наслідком якого було виникнення масового повстанського руху.

У 20-30-х роках ХХ ст. вийшли перші роботи в яких досліджувались питання громадянської війни, повстанського руху селян та діяльність більшовицької партії. Серед них слід виділити праці М.Равич-Черкаського "История Коммунистической партии (большевиков) Украины", М.Какуріна "Как сражалась революция" у двох томах, спільна праця Р.Ейдемана і М.Какуріна "Гражданская война на Украине" тощо.

Спеціальні роботи цього періоду розглядали окремі аспекти повстанського руху селян на Півдні України. Вийшли праці, які виділяли причини повстань, позитивні та негативні риси повстанства. Деякі з цих робіт мали об'єктивний характер. Нажаль, більшість робіт виявились закритими для науковців. Серед них можна виділити такі роботи: О.Алешин "К истории борьбы за Октябрь на Николаевщине", Е.Бредіс "Партійне підпілля у Одесі за денікінщини", Е.Вікторов "Первый етап революции на Николаевщине", Д.Кін "Повстанський рух проти денікінщини на Україні", С.Коган, М.Межберг "Повстання куркулів у німецьких колоніях на Одещині", В.Круть "До історії боротьби проти григор'євщини на Україні", М.Рубач "К истории гражданской войны на Украине (Переход Григорьева к Советской власти)" тощо. Усі ці роботи були опубліковані у альманасі "Літопис революції" протягом зазначеного часу.

У працях 40-50-х років ХХ ст. на відміну від попередніх, збільшилась кількість використаних джерел, проте однобокий показ керівної ролі більшовицької партії, а той просто перекручування фактів знецінюють частину робіт цього періоду. Серед них слід виділити такі праці: І.Кулик "Боротьба робітників і селян за встановлення Радянського ладу на Україні (1917-1920)", Ю.Білана "Героїчна боротьба трудящих України проти внутрішньої контрреволюції та іноземних інтервентів у 1918 - 1920 роках" тощо.

У період 60-80-х років ХХ ст. історичні розробки з даної тематики були більш плідними за попередні року. В цей час вийшли багатотомні праці серед яких слід виділити "Історію міст і сіл Української РСР", що увібрала в себе краєзнавчий та джерельний матеріал який був доступний тоді історикам. Проте й ці видання не обминула світоглядна вузькість та суб'єктивізм. До важливих доробків цього періоду слід виділити такі праці: М.Супруненко "Україна в період іноземної інтервенції і громадянської війни", П.Балкового "Війна без флангів" тощо.

У 60-70-х роках набула розвитку раніше заборонена тема багатопартійності. Деякі автори, показуючи повстанський рух селян більшовицького типу, перебільшували кількість повстанців, проте відображали взаємодію більшовиків з боротьбистами та борьбистами у період боротьби проти Добровольчої армії. Серед таких праць слід виділити: О.Алесашенко "Партизанское движение в тылу Деникина в 1919 г." опублікована у дослідженні "Решающие победы Советского народа над интервентами и белогвардейцами в 1919 г.", його ж "Крах деникинщины", К.Гусєва "Крах партии левых эсеров".

Якщо оцінювати внесок радянської історичної науки у вивчення повстанського руху селян України, то необхідно відзначити, цей доробок був досить вагомим. Саме тоді почалося активне вивчення і введення у науковий обіг джерельних матеріалів, розробка і осмислення окремих аспектів цієї важливої проблеми. І не дивлячись на деякі помилкові підходи до концепції повстанського руху селян Півдня України, були створені сприятливі умови для його подальшого вивчення.

З середини 80-х років ХХ ст. прослідковується тенденція до переосмислення історії на засадах об'єктивності та історизму. Велику допомогу у цій справі надали періодичні видання. Серед них слід виділити "Український історичний журнал", "Старожитності", газету "Голос України" тощо. Саме на сторінках цих видань на початку 90-х років минулого століття були опубліковані праці П.Варгатюка, П.Шморгуна "Білі плями", пошук істини", В.Ластовського "Червоні, зелені і жовто-блактні", В.Улянича "Жили-були батьки-отамани, або чому треба вивчати повстанський рух в України" тощо.

Зі здобуттям Україною незалежності почався новий етап у розвитку вітчизняної історичної науки. Були розсекречені архівні справи пов'язані з періодом національно-визвольних змагань 1917-1921 років.

В цей час виходять нові дослідження пов'язані з повстанським рухом в Україні. Серед них слід виділити праці: В.Верстюка "Махновщина. Селянський повстанський рух на Україні (1918-1921)", В.Волковинського "Батько Махно", його ж "Батько Махно: міфи і реальність", В.Горака "Селянський ватаг із Гуляйполя", його ж "Ватаг Таврійського степу", А.Шубіна "Махновское движение. 1917-1921 г.г." тощо.

Довгий час дослідники мали приблизне уявлення про розвиток української історичної науки в діаспорі. Вчених з діаспори вважали буржуазними фальсифікаторами, а їх підходи до історії України ненауковими. Наразі становище змінилося і ми маємо можливість познайомитися з працями зарубіжних істориків. Найважливіші з них загальні роботи в яких досить точно вказані причини виникнення селянського повстанського руху, прослідковано механізм створення повстанських загонів, приділяється увага релігійному питанню, що є однією з причин антибільшовицьких повстань. Вчені з діаспори розглядають і окремі аспекти повстанського руху: його духовну сутність, національне, головним чином єврейське питання, махновщину, вплив на повстанство тогочасних політичних партій, а у встановлені радянської влади в Україні вбачають агресію зі сторони Росії.

Історики з діаспори своїми роботами дають багато інформації для роздумів, роблять нестандартні висновки з багатьох аспектів української історичної науки.

Проте в більшості цих праць є один суттєвий недолік: вони створені на основі обмеженої кількості джерел і тому факти, викладені в них, потребують ретельної перевірки.

Серед вагомих доробок істориків діаспори слід виділити роботи Н.Полонської-Василенко "Історія України" у двох томах, О.Субтельного "Україна: історія", Т.Гунчака "Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії", І.Нагаєвського "Історія Української держави ХХ століття", В.Іваниса "Симон Петлюра - Президент України", І.Лесяк-Рудницького "Історичні есе" у двох томах, Р.Млиновецького "Нариси з історії українських визвольних змагань. 1917-1918", М.Стахіва "Україна проти большевиків. Нариси з історії агресії Совєтської Росії" у двох книгах тощо.

Таким чином, питання селянського повстанського руху на Півдні України в руслі проблеми повстанського руху селян України висвітлено недостатньо радянськими, і особливо істориками з діаспори. Це ще один аргумент на користь актуальності даної проблеми.

1.2. Характеристика джерел з історії селянського повстанського руху

Про отамана Григор'єва та очолюваний ним повстанський рух згадували в своїх працях Л.Троцький, Б.Козельський, Р.Ейдеман, М.Какурін, С.Щаденко, П.Балковий та багато інших радянських авторів. Вони надали однобічну, різко негативну оцінку діяльності цієї однієї з найбільш загадкових особистостей періоду революції та громадянської війни.

Але існує й інша точка зору на діяльність отамана, яку репрезентують П.Аршинов, В.Білаш, О.Білаш, М.Маргулієс, В.Верстюк, В.Волковинський, В.Горак та інші. Ці автори намагалися об'єктивно підійти до оцінки постаті Григор'єва.

На жаль, сам Н.Григор'єв не залишив по собі жодних спогадів, а тому ми не можемо ознайомитися з його думкою щодо тих або інших політичних подій.

Про діяльність Н.Махна і махновський рух детально описано у спогадах Белаша А.В., Белаша В.Ф. "Дороги Нестора Махно, Антонова-Овсеенко В.А. "Записки о гражданской войне, Аршинова П. "История махновского движения, щоденнику Г.Кузьменко опублікованому у журналі "Березіль.

Важливим джерелом дослідження є спогади самого Н.Махна, а також збірка документів, які присвячені життя та діяльності повстанського ватажка.

В цілому слід виділити, що джерельна база питання є обширною і багатосторонньою.

Розділ 2. Повстанський рух під проводом Никифора Григор'єва

2.1. Формування військових загонів Никифора Григор'єва (серпень-грудень 1918 р.)

Навесні 1917 року Григор'єв був офіцером Бердичівського гарнізону - включився в українізацію частин російської армії. Як активіст українського національного руху проводить значну просвітницьку роботу. Його запальні виступи на мітингах з інтересом і співчуттям слухали десятки тисяч солдатів.

Як стверджує дослідник Ю.Дмитренко, незабаром Григор'єв створив український полк і ніби отримав за це звання підполковника. А В.Горак зазначає, що коли Радянська Росія у 1918 р. посунула на Україну, Н.Григор'єв виявився одним з нечисленних оборонців українського уряду.

Ю.Дмитренко стверджує, що Григор'єв нібито взяв участь у перевороті 28 квітня 1918 р. і за це Гетьман П.Скоропадський підвищив Н.Григор'єва до полковника.

Відхід від Центральної Ради пояснюється легко - досвідчений військовий, прихильник створення українських збройних сил, Н.Григор'єв не міг не розчаруватися у антимілітарній політиці Центральної Ради. Він небезпідставно сподівався, що колишній генерал царської армії П.Скоропадський зуміє створити боєздатні збройні сили.

З однієї сторони, надії Григор'єва виправдалися, Гетьман справді серйозно узявся за створення української армії, але з іншої сторони Григор'єв глибоко розчарувався у національній політиці Гетьманату, який значною мірою опирався на проросійські налаштованих землевласників і підтримував їх проти селянства, інколи дуже жорстокими діями.

Уряд генерала Павла Скоропадського повністю дискредитував себе невдалими кроками у внутрішній і зовнішній політиці, не зумівши, зокрема, вирішити аграрне питання на користь українських селян. А це було най болюче для України питання.

Гетьман зробив ставку на відновлення крупних поміщицьких латифундій, в чому була зацікавлена і німецько-австрійська окупаційна влада.

Підтримуючи гетьмана, поміщики наполягали на тому, що дрібні селянські господарства неспроможні забезпечити виробництво великих товарних партій сільськогосподарської продукції, як того вимагали від української сторони розорені війною Німеччина і Австро-Угорщина. Але останні, в свою чергу, не могли виконати своїх зобов'язань щодо поставок в Україну промислових товарів та сільськогосподарського реманенту. Це загострювало до краю й без того напружену політичну і соціально-економічну ситуацію в українському суспільстві. Репресивні дії гетьманських каральних загонів, що часто спиралися на допомогу німецьких команд, тим більше провокували населення на збройний опір.

У той момент Григор'єв встановив у контакт з представниками "Українського Національного Союзу" центру легальної опозиції правлінню гетьмана П. Скоропадського і незабаром отримав від них завдання виїхати до Олександрійського повіту Херсонської губернії і організувати там масове повстання проти гетьманців, австро-німецьких окупантів та їх прибічників.

У серпні 1918 р. Григор'єв приїхав до села Верблюжки.

Через деякий час він очолив створений там партизанський загін із 175 селян - бідняків і розпочав повстанські дії, що спочатку мали суто локальний характер. Як зазначає відомий дослідник цієї теми В. Горак, "самого отамана Григор'єва навряд чи справедливо було б вважати засновником повстансько-партизанського руху на Херсонщині. Факти свідчать, що цей революційний за своїм змістом рух виник і розвивався в Херсонській губернії ще до появи тут самого Григор'єва. В різних місцях (біля Помошної, Вознесенська та ін.) діяли загони таких селянських командирів, як Горбенко, Масенко, Павловський, Ткаченко, Таран та ін.

Безсумнівна заслуга отамана Григор'єва полягала саме в тому, що він зумів виділитись серед інших ватажків своїм безперечним військово-організаційним талантом і врешті-решт з'єднати всі ці повсталі загони у єдину велику повстанську армію, що підпорядковувалась єдиному військовому командуванню. Восени 1918 року до неї вже входило близько 120 загонів і бойових груп, її загальна чисельність становила тоді близько 6 тис. чоловік.

В листопаді 1918 р. Н.Григор'єв продовжував формувати загони, переважно в околицях Холодного Яру. Так, в Цибулеві він створив відділ з трьох сотень. Збільшив сили у Веселому Куті, Плоському, Дмитрівні, Диківці, Косівці - місцеві козаки охоче вступали до його загону. Ці села знаходилися в районі Чорного лісу та лісу Чути, які складали колись єдиний зелений масив з Холодним Яром.

За короткий час Григор'єв об'єднав навколо себе до 5 тис. повстанців.

Чи не першою його операцією став напад на залізничну станцію Куцівку, де зупинився австрійський ешелон з набоями і зброєю. З Олександрії для наведення порядку був висланий німецький загін. Григор'єв не побоявся дати бій вишколених Першою світовою війною німецьким солдатам. Під виселком Валковим селяни влаштували засідку. Григор'єв вміло використав гористу місцевість і, несподівано вдаривши з укриття, захопив німецьку артилерію.

2.2. Никифор Григор'єв на службі у Директорії Української народної республіки (грудень 1918 р. - січень 1919 р.)

16 листопада 1918 р. прихильники Центральної Ради та Української Народної Республіки почали відкрите збройне повстання проти гетьмана.

Дізнавшись про початок повстання, Григор'єв розпочав більш активну боротьбу. Невдоволення селянства було настільки сильним, що воно масами приєднувалося до отамана і це дало йому змогу дуже швидко взяти під контроль майже всю Катеринославщину і Херсонщину.

На початку грудня 1918 р. отаман розпочав наступ на Олександрію і без особливих ускладнень звільнив її від гетьманських військ. З пульманівських вагонів зробив бронепотяги, які почали курсувати на П'ятихатки - Крюків та до Знам'янки.

Григор'єва повідомляє С.Петлюру про створення 117 невеликих повстанських загонів. Загони отамана Григор'єва отримали назву Херсонської дивізії і стали складовою частиною Південного фронту Армії УНР. Приблизно в цей час дивізія складалась з чотирьох піхотних і одного кінного полків та двох батарей польових гармат.

Командуючий Південною групою генерал Олександр Греків наказав отаману встановити контроль над Миколаєвом. 10 грудня 1918 р. загони Григор'єва увійшли до міста і проголосили там владу Директорії. Але у другій половині грудня німецькі загони на вимогу Антанти завдали несподіваного удару і витіснили григор'євців з Миколаєва. Та все ж таки близько 31 грудня частини Григор'єва знову з'явилися біля міста і німці змушені були погодитися з ультимативними вимогами отамана. Отже, "григор'євські загони знову увійшли до Миколаєва, Знам'янки і Долинської. Влада Директорії у цих містах та містечках була відновлена".

Після повалення гетьманського режиму (14 грудня 1918 р. гетьман відмовився від влади і втік до Німеччини) Директорія активізувала зусилля щодо створення своїх збройних сил, намагаючись реорганізувати їх у чотири армійські групи. Адже нерегулярні військові формування не могли забезпечити недоторканість українських кордонів та гарантувати новому урядові наявність часу для проведення реформ та реалізації власної політики. УНР знаходилася фактично у ворожому оточенні: з півночі насувалися більшовицькі частини, на заході стояли польські війська, біля Дністра концентрувалась румунська армія, на південному сході набирали сили білогвардійські угруповання, у чорноморських портах перебували війська Антанти і залишки німецького окупаційного корпусу. Особливо заплутаною складалась ситуація на півдні України. Відбувалися постійні зміни влади, практично на одній території одночасно діяли гетьманці, німці, війська Директорії УНР, добровольчі частини, сили самооборони, союзний десант, радянські загони, формування місцевих незалежних отаманів.

Григор'єв у цей час вів боротьбу з білогвардійськими добровольчими частинами, які збільшили свої лави за рахунок гетьманських військовослужбовців і, спираючись на підтримку з боку Антанти, встановили контроль над Херсоном. Близько 10 січня 1919 р., після упертих боїв із застосуванням артилерії, комендант Херсона полковник Зінкевич отримав від отамана ультимативну вимогу здати місце і змушений був прийняти її. Під владою Директорії опинилося ще одне важливе місто. Незабаром уряд Директорії надав Григор'єву посаду комісара Олександрійського повіту і почесний титул "отамана повстанців Херсонщини і Таврії".

У грудні 1918 р. - січні 1919 р. дивізія Григор'єва разом з іншими військовими підрозділами Директорії брала також участь у боротьбі з повстанським рухом Нестора Махна, якому 28 грудня 1918 р. вдалося захопити Катеринослав. У січні 1919 р. війська полковника армії УНР Самокіша спочатку вщент розгромили загони Н. Махна, а згодом вибили з Катеринослава й 8-й корпус, головну силу добровольців у цьому регіоні. Під час відступу останні потрапили під удари підрозділів Григор'єва, які завдали їм значних втрат. Григор'євці захопили Кічкас, Грушівку, Воронцовку і чимало інших населених пунктів.

Отже, наприкінці січня 1919 р. війська УНР майже повністю контролювали Херсонську і частково Катеринославську губернії.

Наприкінці грудня 1918 р. більшовицькі війська порушивши демаркаційну лінію та увійшли на українську територію, частин, які змогли б чинити їм опір на цих ділянках фронту, майже не виявилось. Хоча бойові дії і велися під Харковом, Полтавою, Ворожбою, Черніговом, підрозділи армії УНР стрімко відкочувались.

Радянські війська під командуванням В.Антонова-Овсієнка досить швидко зайняли північно-східні райони України (3 січня захопили Харків, 12 січня Чернігів) і намагалися водночас встановити свій контроль і над територією на півдні. Це завдання мала виконати Група військ харківського напряму, яку було створено у складі Українського фронту 13 січня 1919 р. (очолювали її спочатку Володимир Ауссем, а з 6 лютого 1919 р. Анатолій Скачко).

Становище Директорії ускладнювалося тим, що проти неї виступили проросійські робітничі організації в містах, а також переважна більшість отаманів, про підтримку з боку яких більшовикам вдалося домовитись.

27 січня 1919 р. підрозділи Групи радянських військ харківського напряму зайняли Катеринослав і намагалися продовжити наступ далі. У цій ситуації вирішальна роль належала селянству центральних та південних районів України, оскільки воно зберігало величезну кількість зброї, частково привезену з фронтів світової війни, частково залишену німцями, австро-угорцями і попередніми режимами. Крім того, стратегічне значення мала єдина в степовій Україні Катеринославська залізниця, тому й питання про контроль над нею набувало виняткової гостроти. Якраз біля цієї залізниці розташувалися досить великі партизанські формування.

Характеризуючи тогочасний морально-політичний стан військ отамана Григор'єва, один з керівників махновського повстанського руху П.Аршинов зазначав, що в ідейному відношенні григор'євці були надзвичайно відсталими. Селянські кола, з яких вийшла переважна більшість повсталих, не зуміли виробити чітку ідеологічну платформу і стратегію боротьби, не визначили її кінцевої мети. І тому, не дивлячись на високий революційний підйом та ентузіазм цих загонів у боротьбі з ворогами, вони були надто нестійкими, час від часу підпадаючи під діаметрально протилежні впливи.

Представники всіх політичних напрямів, які оточували район дислокації повстанців, намагались відправити до Григор'єва якомога більше своїх людей.

Деякий час Григор'єв намагався спрямувати свої війська або проти військ Антанти, або проти добровольчих формувань на Лівобережжі. Але його бійці, та і сам отаман, знаходилися під зростаючим впливом лівих українських есерів-боротьбистів, що уклали союз з більшовиками (за деякими даними, починаючи з листопада 1918 р., Григор'єв встановив і підтримував регулярні зв'язки з керівниками боротьбистів і незабаром за їх рішенням його було призначено емісаром боротьбистської партії в Херсонській губернії і членом Херсонського ревкому. Від боротьбистів до Григор'єва нерідко приїжджали кур'єри, які паралельно з військовим командуванням армії УНР теж давали йому бойові завдання. Чимало полкових командирів отамана Горбенко, Масенко, Павловський, Ясинський, а з лютого 1919 р. і сам Григор'єв стали членами боротьбистської партії).

Боротьбисти проводили серед григор'євців інтенсивну агітацію у прорадянському дусі, яка мала безперечний успіх, і прагнули виступити насамперед проти Директорії.

29 січня 1919 р. Григор'єв відправив Директорії телеграму, в якій оголосив їй війну. Незабаром він завдав сильного удару по частинам УНРівського Катеринославського Коша, які під тиском радянських військ відступали через Херсонщину.

Враховуючи прагнення своїх бійців, Григор'єв також вступив у переговори з радянським командуванням. 1 лютого 1919 р. він встановив зв'язок з начальником штабу Окремої групи радянських військ Петренком.

Григор'єв повідомив, що веде переговори від імені і як підлеглий Центрального Революційного Комітету (Центрревкому), який створили боротьбисти на противагу іншим урядам, що претендували на владу в Україні. Свій повстанський рух отаман охарактеризував як виключно лівоесерівський. Григор'єв заявив, що у його розпорядженні перебуває 20 партизанських загонів, які готові вести боротьбу з петлюрівцями, білогвардійцями, німцями, англійцями, французами.

Отаман мав також телефонну розмову з командуючим Українським фронтом В.Антоновим-Овсієнком, під час якої виклав свої умови укладення військового союзу з більшовиками. У ході переговорів він погодився підпорядковуватися спільному командуванню, визнавши Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Тим самим Григор'єв фактично відрікся від боротьбистьського уряду.

2 лютого 1919 р. угода була досягнута і голова Раднаркому УСРР.


Читати далі >> 2 >> 3 >> 4 >> 5


Завантажити zip-архів книги (*.doc):
http://prosvilib.at.ua/books/gon4arm/selanruh.zip
Категорія: Інші історичні видання | Додав: DivaDii (24.01.2011)
Переглядів: 6398 | Коментарі: 2 | Теги: історія України | Рейтинг: 3.0/1
Всього коментарів: 1
1  
супер

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]