Коломієць Н. Я щаслива - Коломієць Н.А. - За авторами - Бібліотечка - "Просвіта" Херсонщини
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 04.12.2016, 22:21
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

Анастасьєв А.М. [11]
Анастасьєв Анатолій Миколайович
Братан М.І. [17]
Братан Микола Іванович
Василенко М.О. [6]
Василенко Микола Олександрович
Дунаєв А.М. [1]
Дунаєв Анатолій Миколайович
Єрьомічева Л. [2]
Єрьомічева Любов Валеріївна
Коломієць Н.А. [3]
Коломієць Наталія Анатоліївна
Кот Н.Г. [1]
Кот Ніна Григорівна
Куліш Л.П. [1]
Куліш Леонід Пилипович
Мелещенко В.М. [1]
Мелещенко Василь Михайлович
Немченко І.В. [7]
Немченко Іван Васильович
Олексюк О.В. [5]
Олексюк Олег Васильович
Рижик-Нежуріна І.С. [1]
Рижик-Нежуріна Інна Сергіївна
Сарма-Соколовський М.О. [1]
Сарма-Соколовський Микола Олександрович
Суганяк А.С. [2]
Суганяк Анатолій Степанович
Тимошенко М.П. [1]
Тимошенко Микола Петрович
Швидун М.Є. [6]
Швидун Микола Єфремович
Файчак Й.Г. [2]
Файчак Йосип Гнатович
Флікінштейн А.В. [1]
Флікінштейн Алла Володимирівна
Колективні збірки [11]
Інші автори [7]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Як Ви потрапили на наш портал?
Всього відповідей: 55

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Бібліотечка

Головна » Книги » За авторами » Коломієць Н.А.

Коломієць Н. Я щаслива

I розділ


Дарую вам троянди...



Я щаслива



Я — щаслива, бо слово творю,
Бо стрічаю ранкову зорю.
Я щаслива тому, що я — мати.
Я щаслива, бо можу кохати.
Вдячна Всесвіту й неньці-землі,
Що існую в житті — взагалі!



Елегія



Як не стане тебе —
Я замерзну в снігах.
Як не стане мене —
Тебе вип’є нудьга.

Якщо зникнеш кудись —
Стану терпким вином.
Якщо я піду ввись,
Ти — зростеш полином.

Лиш з тобою удвох
Ми міцні, наче криця.
А без тебе я — нуль,
Ти — лише одиниця.

Лиш коли ми разом,
Нам підкоряться далі.
Лиш коли ми удвох,
Не страшні нам печалі.



Нічний лист



Я знаю, що ти міцно спиш,
До сну щокою притулившись,
А я пишу тобі свій лист,
Слова найкращі розгубивши.

Я вірю, що знайду слова
І слухати тебе примушу.
Вони, як та вода жива,
Просмокчуться тобі у душу.

Я відчуваю, що у снах
Ти часто бачишся зі мною.
І я пишу тобі листа,
Бо так нудьгую за тобою.



Щастя


Ну, що таке щастя?
Воно бува різним:
Комусь у грошах,
А комусь у кріслі.
Комусь просто в славі,
Комусь в пелюшках,
Комусь у дорогах,
Комусь в подушках.
Моє щастя — в дітях,
Коли я в них бачу:
Нескореність духу,
Бажання гарячі.
Моє щастя в друзях,
Коли відчуваю,
Що їм мене
Дуже не вистачає.
Моє щастя — ти,
А я і не знала,
Даремно його
Серед інших шукала.



* * *



Ні, не треба, повірте,
Зустрічати кохання,
Оте перше кохання,
Яке мріло у снах,
Бо воно не таке вже,
Як тоді було зрання, —
Воно світле й щасливе
Лиш в думках і книжках.

Ні, воно не найкраще,
Не шукайте рятунку,
Ви подумайте тільки —
Пролетіли літа!
О, він дуже змінився —
Він не екстра гатунку,
Та і ви, пригадайте, —
Уже зовсім не та!

Скільки злив пролилося,
Скільки спогадів змито,
І те перше кохання
Хай лиш пам’ять для вас.
Ви вже іншими стали,
У вас виросли діти,
А кохання хай буде —
Нестанцьований вальс.



Ти


Ти — моє натхнення,
Як з волошок чари.
Ти — моє безсоння,
Ти — моя покара.

Бережу в собі я
Погляд твій і слово,
Ти для мене — пісня,
Сон мій кольоровий.

І тобі не треба
Бути кимось іншим,
Ти і так для мене —
Промінь найтепліший.

Будь завжди зі мною,
Помагай творити.
Бо без тебе просто
Я не можу жити.



Єдина свіча


Крізь пітьму і безладдя життя
Я несу тебе, ніби свічу.
І у мене таке відчуття,
Наче в прірву бездонну лечу.

І шалений, нестримний той лет
Крізь холодні потоки дощу.
Я з долонь побудую намет,
Я собою прикрию свічу.

Якщо згасне промінчик свічі,
Враз скінчиться шалений політ.
І тоді хоч мовчи, хоч кричи,
А життя обірветься в цю мить.



Запах каштана



Кожен каштан навесні
Києвом пахне мені.
Сміхом моїм безтурботним,
Юністю безповоротною.

Пахне узвозом Андріївським,
Храмом Великософіївським.
Пахне метро і трамваєм,
Запахом ніжних конвалій.

Зовсім різниці немає,
Де його свічі палають.
Чи у Варшаві весною,
Чи на проспекті в Херсоні,

Чи на вітрах розхристаній
Милій моїй Голій Пристані.
Цю ж бо красу сніжно-білу
Вперше я в Києві стріла.

Тільки, здається, раніше,
Вони відцвітались пізніше.
Тепер — дуже швидко і тихо,
Без подиву і без сміху.



Блудна пташка



Де та самотня домівка,
Що кличе із міста щовечір?
Скрипне зраділа хвіртка,
Глипнуть від подиву вікна,
Троянди повиснуть на плечі.

Вийде зраділа матуся,
Простягне зів’ялі долоні:
— А я день і ніч молюся,
Повірить очам боюся,
Це ти, моя мила доню?!

Це ти, моя мила пташко,
Приїхала в гості до мене?!
— Ой, мамо, мені так тяжко —
Це я, твоя блудна пташка,
Я, мамо, я, моя нене!



Кошик зірок


Назбираю у кошик зірок
І посію у мами в городі,
Щоб діждатись чарівних казок,
Які стануть мені у пригоді.

Хай квітує казковий садок,
Напуває цілющим натхненням,
Саме з цих чудернацьких казок
Потім виросте істини зерня.

Сад казковий — то рідне село,
Що дає мені в спеку води.
То єдине здорове крило,
На яке я спираюсь завжди.



Мамі


Я твій портрет ромашками вберу
І подарую всі розкоші неба.
Ти мене вчила щирості й добру,
Я хочу теж зробити щось для тебе.

Та тільки не знайти мені тих слів,
Щоб виразити почуття гарячі,
І не існує в світі тих скарбів,
Якими б я могла тобі віддячить.

Перед тобою завжди я в боргу,
Але той борг злітає легким пір’ям.
Як тільки я поріг переступлю
Й онуки засміються на подвір’ї.

Сказати голосно, як я тебе люблю,
У мене завжди духу бракувало,
Але ночами Господа молю,
Щоб щастя дав, якого ти не мала.



Спогад


— На-точ-ка, На-ту-ся, — чути голос чийсь.
Так мене матуся кликала колись.

— Доню, скорш до хати, накрапає дощ.
Вже приїхав тато, йдем обідать борщ.

Рудощокий м’ячик по травиці скаче:
Дівчина сміється... Серце моє плаче.

В зоряне дитинство спогад лине знову...
Закотився м’ячик у траву шовкову.



Приїхав тато



Хазяйка мені сказала,
Що тато дзвонив з вокзалу.
Боже! Яка ж я рада!
До мене приїхав тато!

Навіщо ліфт — в мене крила,
Стрибаю через перила,
В автобусі чи в трамваї
Від щастя всіх з ніг збиваю.

Біжу від метро до вокзалу,
Повітря мені замало,
Шукаю очима перону,
Де потяг прибув із Херсона.

Он тато — стоїть за кіоском,
І з першого слова розпит...
І так буде аж до світання —
Одні тільки запитання.

Тато привіз із дому
Мамину ласку і втому,
Ніжності повну сумку —
На денці гіркого смутку.

Привіз гостинці рідні,
І все це — мені! Мені!
Боже! А ось іще клунки!
На дні — так лише поцілунки!



Куди ти подівся, тату?



Куди ти подівся, тату?
Чому став чужим і холодним?
Навіщо штрихуєш затято
Між нами душевну безодню?..

Я впевнена, стомлений мозок
І серце від сліз розбухли.
За плечі чіпляється спогад,
Як ти називав мене “кукла”.

Маленька рум’яна “кукла”
З очицями — сірі агати...
У серце вселилась розпука —
Куди ж ти подівся, тату?

Не треба когось винуватить,
Минулого не зречешся.
На маминій тужній сльозині
Колись все одно посковзнешся.

Яка ж бо жорстока розлука —
Ніяк не візьму я до тями:
Чому ж ти забув свою “куклу”,
Хоч мав ти образу на маму?..



* * *


Материнське село!..
Ти у пишності трав
Потонуло в моєму дитинстві,
Та від тебе тепло,
Моє рідне село,
Відчуваю в думках наодинці.

Материнське село!..
Ти у даль відійшло,
Ти зосталось у тому ж дитинстві.
Та від тебе мені,
У душі, в глибині —
Ніжність рук і сльоза материнська.

Моє рідне село,
Ти мені ж бо дало
Усе те, що сьогодні я маю,
І де б я не жила,
Ким би я не була,
Я до тебе чоло прихиляю.



Передчуття весни


Свої ключі вже віддає зима,
І по ріллі вже березень блукає,
В тривозі бруньку дерево чекає,
А лютий злиться, та усе дарма,
Свої ключі вже віддає зима.
Вже до тепла, до буйнотрав’я йдеться.
Земля пахуча, ніби з маслом хліб,
Інакша все. Не в лад стукоче серце...
Вже до тепла, до буйнотрав’я йдеться.



Гімн жінці


Вся — в позолоті слів, в піснях оспівана,
Зображена в полотнах світових,
В столітті кожному поетами омріяна,
Ти — берегиня на землі для всіх.

Бо саме Ти, о Перше диво світу,
Даєш планеті шанси на життя.
Без тебе людству на Землі не жити,
Нема без тебе на Землі Буття.

Хто ж ти така? Та, що сміється дзвінко,
Та, чия пісня нам з дитинства лине?
Ти — цвіт планети, о прекрасна Жінко, —
В росі троянда і в голках шипшина!



Жура зотліє


Жура зотліє. Відболить образа,
І знов життя візьме свої права.
Хоча і станеться це з вами не відразу,
Але це станеться, поки душа жива.
Весна настане, відгримлять всі грози,
До ніг постелються духмяні квіти.
Закам’яніють в серці біль і сльози,
І вам захочеться на світі жити.



Травневі свята



Лютіковій Любові Григорівні та всім односельчанам-фронтовикам присвячую



На щастя, не була я на війні,
І з фронту не чекала я солдата,
Але в календарі, що на стіні,
Подобались найбільш травневі свята.

І Перше травня, Міжнародний день,
Коли із гучномовця, наче зграя,
Летіла патріотика пісень
Із “широка страна моя родная”.

Коли в вишневій хуртовині цвіту
Неслось бадьоро: “...новый мир построим”,
Мені хотілося донести всьому світу,
Що я — галузочка оспіваних героїв.

А Перемоги день, 9-те Травня,
Хіба його можливо описати?..
Ідеш піднесено до школи із бантами,
А скрізь по вулиці — нарозхрист двері в хатах.

Напівдорозі вітер вже доносив
Про “День Победы”, що Кобзон співав,
І кожен ветеран в ранкових росах
До обеліска важно поспішав.

І у туйковім сквері, біля клубу,
Забувши про свої воєнні рани,
Бряжчали гордо всім своїм здобутком
Фронтовики, мої односельчани.

Хотілося від радості кричати.
Тремтів бузок з тюльпанами в руках:
Довірила на мітингу вожата
Читати Симонова “Сын полка”.

На жаль, цього ніколи вже не буде,
Бо на порозі інше майбуття.
Та ми повинні бути вдячні людям,
Які подарували нам життя.

Не треба грошей — уклонімось низько
І гілочку бузку зронім до ніг...
Ми ж занедбали навіть обеліски
І прізвища, вкарбовані на них.



* * *



Може, мені сниться, може, згадую —
Так далеко пам’ять відійшла:
Голорукі клени над левадою
І безмовний цвинтар край села.

Там стояв у гордовитім спокої —
Пам’ять односельців, обеліск.
Рана на душі була глибокою —
Був ясніш од сонця його блиск.

Та пройшли роки, усе змінилося:
Не голосять вдови за селом.
Від сльози душа людська стомилася,
Витер час ті сльози полином.

Ми тепер, онуки заклопотані,
Розлетілись в гомінкі міста.
Заховалась совість за пишнотами,
І серця скувала мерзлота.

Наші душі поросли цинізмом,
Вже не модно прагнути ідей.
Ми тепер все бачимо крізь призму,
Призму наших стомлених очей.

І, на жаль, останнього не знайдеш...
Потьмянів на небі сонця диск.
Тільки спомин, витканий із райдуг,
І в траві — самотній обеліск.



День Перемоги



Багато свят у матінки-весни,
Та знов і знов вертається з дороги
Безмовне свято сліз і сивини —
Величне й світле свято Перемоги.

Воно сміливо входить в кожен дім,
Де у альбомах збереглися фото
Всіх тих, хто не вернувся із боїв,
Хто називався гордо патріотом.

Гудуть майдани, вулиці гудуть.
Як вогники, горять кругом тюльпани.
Оркестр гра, і зоряний салют
Нагадує, що з нами ветерани.

Лунає щирий безтурботний сміх,
Та спогади з туману виринають...
І п’ють “орли” сто грамів бойових,
Згадавши тих, кого уже немає.



Сила музики


Я слухаю Баха,
І кану у Вічність...
О музико, що ти за сила!
Ти — справжня богиня...
Ви, Ваша Величність, —
Громи канонад підкорили.

Диптих


Додому



Однокурсниці Ларисі Зимусі присвячується



Задумано стою на попелищі,
Переді мною — зранена земля.
Немов на цвинтарі, навальний вітер свище,
І квилить серце, ніби немовля.

Додому! Дуже хочеться додому!
Де хата в мальвах і цвітуть садки,
Здолати б цю страшну, нелюдську втому
І повернутися під рідні рушники.

Де кошеням самотнім плаче хвіртка,
І на стежках усівся молочай...
Зове до себе батьківська домівка,
В обійми кличе мій поліський край.



Чорнобильські дзвони



Чорнобиль, ти вихрем пронісся,
Накривши все чорним крилом.
Рида у скорботі безсиле Полісся
І б’є у молитвах чолом.

Яка ж тільки доля недобра
Дісталася, земле, тобі.
Мов постріл у серце — твій вибух, Чорнобиль,
Аж сонце змарніло в журбі.

В житах, де волошки бродили,
Тепер поросла сон-трава.
Сльозою вмивається в лузі калина,
Бо їй соловей не співа.

Поля, що родили хлібами,
В жнива не почують пісень.
Усе поросло і гірчить полинами,
Стуманено завтрашній день.

Чорнобиль, нехай твої дзвони
Набатом у скронях проб’ють.
Молись, Україно, в доземнім поклоні,
Молися за світлу майбуть.



Медсестра


— Медсестра, медсестра, медсестричка, —
І частішає серцебиття.
Так тебе всі безпомічні кличуть
І прохають краплину життя.

Чи в холодних, тісних медсанбатах,
Чи в лікарнях, де пахне слізьми, —
Ти завжди своїм білим халатом
Ріжеш очі кістлявій пітьмі.

Простягаєм до тебе долоні,
Щоб напитись тепла з твоїх рук.
Страшно бути у долі в полоні,
Але ти нас рятуєш від мук.

Називаєшся ніжно — “сестричка”,
Забуваєш образи і біль…
— Медсестра, медсестра, медсестричка, —
Знову кличуть тебе звідусіль.



Добро і зло


Як посієш добро,
Воно зійде пшеницею,
Згодом колосом стане важким.
У самотньому серці
Засвітить зірницею,
А пізніше — сузір’ям ясним.
Як посіється зло,
То воно стане каменем,
Проросте лиш гірким полином.
Почорніє лоза
Від недоброго наміру,
Урожай буде — кислим вином.

Жнивний триптих



Братові Андрієві присвячую


Напередодні жнив


Бронзовіє поле неозоре,
Теплим ранком стелиться туман.
Влітку пахнуть травами простори,
Гонить хвилю хлібний океан.

Липень крила вже свої розпрямив,
Небо густо зорями розшив.
І поля з дозрілими хлібами
З нетерпінням ждуть початку жнив.

Дні стоять спекотні і безхмарні,
Жайвір розтинає небокрай…
Незабаром загудуть комбайни,
І рікою потече врожай!



Ідуть жнива


Бринить роса. Встає рудаве сонце,
Погожий день обійми розкрива…
Звисає колос золотистим гронцем —
Херсонщина виходить на жнива.
Гудуть кругом комбайни і машини,
І серце за врожай уболіва.
На благодатних землях України
Пшеничний колос — всьому голова!
Засмаглі плечі, втомлені обличчя,
Лише усмішка на устах жива.
А сонце підганя, і колос кличе:
Йде косовиця — в розпалі жнива.
На хліборобських стомлених долонях
Твоя, Вкраїно, сила і майбуть.
Шумлять хліба. Вирішується доля.
Ідуть жнива. Жнива нелегкі йдуть!



Свято обжинків


Одшуміло в полі, відгуло.
На стерню спустилися тумани.
Відіграло перший тайм село,
Наступила черга за піснями.

Золотиться на току зерно,
Скарбом дорогим милує око.
Як тече у келихи вино —
Так збігався урожай потоком.

Це обжинки зоряні прийшли —
Хліборобське свято віншувальне.
Щира дяка матері-землі,
Землеробу — пісня величальна!

Та не за горами другий тайм…
І до літа — осені щедроти.
Знов ітиме битва за врожай,
Знов на селянина жде робота.

Тож спустошим келихи до дна!
Щоб обжинків свято не вмирало,
Щоб родила батьківська земля,
Україна-ненька процвітала!



Ода пшеничній зернині


Напоєний дніпровою водою,
Таврійським сонцем ніжно обігрітий,
Дзвенить семиголосою струною
Пшеничний колос, янтарем налитий.

Його плекали різні покоління,
В нім — піт і сльози, і душі розмай.
І в нагороду за людське терпіння —
Обжинків свято, щедре на врожай.

Жнивам багатим пісня до вподоби,
Відпочива натомлена стерня…
І тішить серце, і милує око
Малесеньке бурштинове зерня.

Пшенична ця малесенька зернина
Мій рідний край звела на п’єдестал.
Зернина ця — то гордість України,
Це меч її, що сам народ кував.



Суть людства


То зливи, то пожежі, то цунамі,
То землетруси, то вулкани у імлі,
Але людині цих стихій замало,
Вона придумала ще війни на землі.
Це так запрограмована людина:
Чого б і скільки їй Природа не дала,
Її бажання на землі єдине —
Тримати владу над такими, як сама.



Кошенятко


— Ой, мамочко, глянь, подивися,
Яке ж кошенятко веселе!
Давай заберемо у місто
І десь на балконі поселим.

Пухнасте, біленьке, кирпате,
Матусенько, це моя мрія!
Від дива у захваті мати,
Не менше від чада радіє.

І зовсім уже патетично,
Розправивши склеєні вії:
— Ну, добре, візьмемо, Марічко,
Ходім рученята помиєм.

Дитяча душа — мов горнятко,
В якому кипить доброта…
Не знає мале кошенятко,
Що згубить його красота.



Хто найстрашніший


Ворог може убити,
Друг може тільки зрадить.
Боятися треба байдужих,
Що роблять два діла зразу.

Завжди вони сторонні,
З боку за всім споглядають,
Проте їх дуже цікавить,
Як зраджують і вбивають.

Байдужим своїм мовчанням
Кожен з них особисто
Ставить свій скромний підпис
Під зрадою і убивством.



* * *


Міняються життя пріоритети,
Усе старе ми бачимо крізь призму.
Нові ідеї і нові портрети…
І наші душі повняться цинізмом.

Ми не встигаємо іти у ногу з часом:
Довкіл хаос — як вічна мерзлота.
Порядність нині стала, як прикраса,
І меценатством зветься доброта.

Спустіли душі, мов пляшки з-під пива,
Що в літню спеку випиті до дна,
І невелика в нас альтернатива,
Куди не кинь — лише брехня одна.



Обличчя часу


Усі ми якісь запресовані,
Холодні, як те ескімо.
Ми, ніби в кайдани заковані,
І душі у нас рафіновані…
Не так якось ми живемо.

Не можна довіритись ближньому:
Хіба що лиш — тіні своїй.
Забувши про кару Всевишню,
Змішають і праведне, й грішне —
Розгорнуть тебе, як сувій.

Розбавлять все чорними фарбами —
Розмажуть найкращий етюд.
Заглушать твій голос петардами,
Загонять, мов кульку більярдну…
О, Господи, що це за люд?!



Запах щастя


Запитаю у вересня:
— Чим так пахнуть тумани?
І почую у відповідь:
— Його жаром-устами.

А у жита спитаю:
— Чим так пахне колосся?
А воно зашепоче:
— Його буйним волоссям.

Заблукаю у спогад,
Поговорю з собою,
І упевнюся — щастя
Пахне тільки тобою.



Чуже


Подивіться на телеекрани,
Що розбухли від пустих програм:
З чого починається наш ранок?
Із пісень, незрозумілих нам.

Доля нас трясе, як вітер грушу:
Не життя — суцільна метушня.
Наче сіль, в’їдається у душі
Все чуже і коле, мов стерня.

Все чуже нас нищить, мов торнадо,
У полон захоплює мерщій.
Звичаї чужі, неначе гади,
У серця вповзають, як в кущі.

Ми звикаєм одягатись сіро,
Зморщилися душі від гримас,
У хаосі загубилась віра…
Господи, то що ж чека на нас?!



Мій “Чорнобиль”


У мене свій “Чорнобиль” —
Навряд чи підведусь,
Але я сподіваюсь
І у душі молюсь.
Молюсь за чоловіка
У мороці ночей,
За мамине здоров’я,
За мир поміж дітей.
Молюсь в душі невпинно
За друзів — хай щастить!
Молюсь за Україну,
Щоб їй в достатку жить.
…У мене свій “Чорнобиль” —
Та що кривить душею:
В людей буває гірше,
Бувають ще й Помпеї…



Подарунок


Дарую вам троянди —
Кохання світлі квіти,
Щоб у самотній вечір
Теплом могли зігріти.

Дарую вам троянди
Від щирого, від серця,
Нехай сміються очі,
Мов лісові озерця.

Нехай душа сміється
І тягнеться у літо…
Дарую вам троянди —
Кохання й сонця квіти.



Нічні гостини



Щоб зігрітись багаттям твоєї душі,
Я до тебе приходила в гості.
Відчинити дверей ти мені не спішив,
Не почув ти дзвінка мого просто.

За дверима у тебе гриміло й гуло:
У конвульсіях музика билась.
І від люстри на стелі так світло було —
Наче сяйво північне світилось.

Мій тихенький дзвінок проковтнув децибел,
А вікно обпекло мене сяйвом…
Ти ходив, ніби плавав — як той корабель,
На борту твоїм я була зайва.

Зараз я проходжу біля твого вікна:
Свічка темінь кімнати лоскоче…
Ти, напевне, хотів, щоб у гості прийшла,
Але я цього зовсім не хочу.



Мене ти зрадив


Д.Н.П.


Мене ти зрадив, бо зустрів молодшу.
Всім говорив — звільнився від оков.
Тепер в моїй душі притулку просиш,
Говориш щось про вірність, про любов.

Так, як було, такого вже не буде.
У серці — пусто, на душі — зима.
І хай говорять злі, недобрі люди,
Що негаразди сію я сама.

Бо звідки знати цим маленьким людцям,
Що ти в мені вже полином проріс.
І безтурботно лиш вуста сміються,
А серце — захлинається від сліз.



Вирок


Вирок суду і вирок долі,
Ці поняття не є паралельні.
Суд — то що? Відсидів — і воля!
А от з долею жарти даремні.
Дослухайтеся голосу долі,
Вона може усе на світі.
Перед нею і сильні — кволі,
І веселі стають сумовиті.
Вирок долі завжди раптовий,
Наче грім серед ясного дня:
Десь закотиться щастя підкова,
Упаде недосказане слово…
Тільки небо, а все — маячня.



Ода ворогам


Мої ви милі вороги,
Жага моя ви і наснага!
Якби не ви, то вже б давно
Мене покинула відвага.

Якби не ви, то я б ніколи
Не подолала межу страху.
Мої кохані вороги,
Ви — мої крила для розмаху.

Мої прекрасні вороги,
До вас я звикла, як до неба,
Якщо зникаєте з очей —
Не знаю я, що мені треба?

Мої ви рідні вороги,
Живіть же довго, множте сили,
А в мене, на очах у вас,
Зростуть необоримі крила!!!



Душа, як істота…


Душа, як істота, — розумна й жива,
Відвертість і ніжність їй треба.
Вона не дозволить пихатим словам
Її пригортати до себе.
І навіть коли є у вас всі права
За віком поради давати,
Душа не допустить, тому що жива,
Вона тільки буде мовчати.
І лише слова, найпростіші і щирі,
Упертість здолають у герці.
Слова, які з розумом житимуть в мирі,
Слова, що дістали ви з серця.



Княгиня Ольга


До полину щокою притулюсь
І потону очима у блакиті.
Спаде на думку древня наша Русь
І доля жінки в давньому столітті.

Я пам’ять, наче книгу, розгорну
І придивлюся до героїв краще,
Для себе усвідомлю суть одну —
Жіночій долі на землі найважче.

Коли ще в тебе віри не було,
Коли ти просто звалась Берегиня,
Ти всіх збирала під своє крило —
Єднала Русь, як істинна княгиня.

Велика Ольго, дійсно ти була:
Чарівний стан, вродлива, гостроока?
Але якщо долала ти варяг,
Була, напевно, — мудра і жорстока.

Все, що було, пішло у небуття,
Та пам’ятає Україна-мати,
Як, не жалкуючи свого життя,
Ти всіх змогла в державу об’єднати!

Серед славетних всіх чоловіків
Ти вийшла переможницею гордо,
І Україна через синь віків
Твоїм ім’ям назвала перший орден.



Де ви, юності коні?


Де ви, юності коні?
Йдіть, жита покажу.
Може, ви на припоні —
Я прийду, відв’яжу.

Може, вас напоїти,
Заіржіть, не мовчіть,
А кругом тільки вітер
Та криштальна блакить.

Ні, не чути галопу,
Що так рідний душі,
Бродять полем широким
Різні коні — чужі…

А мої десь блукають
І до мене не йдуть,
Мабуть, вже відчувають,
Що мене не знайдуть.

Може, впевнились точно,
Що я зрадила їх —
Пересіла у потяг,
Який стрімко побіг.

Ви простіть мені, милі,
Сумно дуже мені,
Коли згадую разом
З вами прожиті дні.

Може, нова хазяйка,
Серйозніша від мене,
Вам накине вуздечки,
Осідлає в стремена…



Якщо не я, то хто ж?


Мене невдача любить, бо сміюся.
Вона мене приймає за свою.
Завжди я — в епіцентрі землетрусів,
Завжди я перед вибором стою.
Мене ніколи сумнів не лишає,
І часом непомірна ноша нош,
Караюсь, мучусь, але все ж не каюсь:
Завжди в думках — якщо не я, то хто ж?
Душею я прекрасно розумію:
Робить добро — це справа завжди марна.
Воно, як мідь — із часом потемніє.
А я роблю — така вже моя карма…



Батьківщина


Коли чую слово Батьківщина,
То відразу бачиться мені:
Вулиця у вишнях і хатина,
Де герані в кожному вікні.

Там нема джерела чи тополі,
Не цвіте там яблуневий сад.
Тільки вишні (їх в селі доволі),
А іще троянди й виноград.

Коли чую слово Батьківщина,
То відразу бачиться мені:
Степове село на Україні
У вишневій білій пелені.

І відразу тепла і незрима
Хвиля мою душу обіллє…
Коли чую слово Батьківщина,
Впевнена — вона у мене є.



Одна — як сонце золоте



Нехай скриплять камінні жорна,
На попіл перетерши час,
Кожна людина — неповторна,
Я в цьому запевняю вас.

Жили красуні Нефертіті,
І Клеопатра, і Монро.
Але, хоч як там не крутіть ви,
Таких, як ви, — ще не було.

Нехай в усмішці Мони Лізи
Живе і досі таїна,
Але для когось є сюрпризом
І ваша усмішка ясна.

І ви, повірте, незрівнянна,
Мов квітів польових букет…
Не тільки юна Роксолана
Мала жіночності секрет.

І хоч там як, та все одно ви
Одна, як сонце золоте.
Ви навіть в тому вже казкові,
Що на землі цій живете.



Осінній ліс



Геть вицвіло вже небо голубе,
І кришталем розсипалися роси.
Осінній ліс, як я люблю тебе
За спокій і за пісню стоголосу!

За шурхіт посивілої трави,
За вітерець, що промені сотає,
За таємничі дива лісові,
Що так усіх натхненням напувають.

Налитий янтарем кленовий лист
З останніх сил тримається за гілку…
Величчям наповня осінній ліс,
Душа немов танцює під сопілку.

Крізь крони сосен мерехтять віки,
А я — частинка їхня невід’ємна…
Стою занурена в заобрійні думки,
Із всесвітом вінчаюся таємно.

Свої образи я тобі несу,
Ти — мій порадник, хоч цього не знаєш.
Спасибі, ліс, за цю земну красу,
За те, що в мені віршем проростаєш.



Пам’яті вчительки



Алексєєвій Тамарі Кузьмівні присвячується


Шановна Тамаро Кузьмівно,
Пишу Вам свого я листа
У край, де піано чарівне,
Де стихла мирська суєта.

Хоч Вам не топтати вже рясту,
Та Вас Ваші справи уславлять,
І в душах моїх однокласників
Жаріє про Вас добра пам’ять.

Нехай усі сили космічні,
Що людством земним управляють,
В Різдво, у морозному січні,
З народженням Вас привітають.

З болотних лісів Білорусі,
Де смуток за Вами бездонний,
Нехай принесуть чорногузи
Вам вісточку з рідного дому.

Я нині упевнена твердо:
Добро на землі не вмира!
І Ви заслужили по смерті,
Напевне, потрапити в рай.



Справжнім друзям


Спасибі вам, мої справдешні друзі,
Що не покинули мене одну.
Коли була я в розпачі і тузі,
Коли був час, гіркіший полину.
Я вдячна вам, що по своїх кишенях
Ви розібрали мого серця біль,
Спасибі, що в жорстокім сьогоденні
Порядність вашу не покрила цвіль.
За те, що у лікарні ви зі мною
Стрічали ніч і ранішню зорю.
Якби не ви, — програла б у двобої,
А так — живу, сміюся і творю.
Хай недруги від люті лихословлять
І вигадками чешуть язики.
А я разом із вами і з любов’ю
Зламаю їх збудовані хатки.



Не підкоряйтеся нещасній долі


Доля тупою голкою життя мережить,
А час зміїними очима за нами стежить.
А ви не смійте підкорятися нещасній долі,
Ви намагайтесь пробиратися крізь мінне поле.
Не бійтесь вдарити відверто за всі образи,
Ідіть упевнено і твердо назустріч часу.
Якщо знайдете ви в собі залізну волю,
То вам підкоряться тоді і час, і доля.



Багато “Най…”



Але правди в брехні не розмішуй,
Не ганьби все підряд без пуття.
Бо на світі той наймудріший,
Хто найдужче любить життя.
В.Симоненко



Найзмістовніші — прості слова,
Найпрекрасніша — юнь нетямуща,
Найсильніше — це віра жива,
А любов, та завжди — найцілюща.

Найстрашніше — це втрата родини,
Найжалкіша — це старість самотня,
Найпідліше — це постріл у спину,
Найдаремніше — крик у безодню.

Так, я згодна, що наймудріші
Ті, хто люблять життя безмежно,
Та чомусь на землі найстаріші
Саме ті, хто найбільш обережні.





Читати далі >> 2


Завантажити zip-архів книги (*.doc):
http://prosvilib.at.ua/books/kolomiec_n/i_happy.zip
Категорія: Коломієць Н.А. | Додав: DivaDii (04.07.2011)
Переглядів: 1716 | Теги: поезія, вірші, Коломієць Н.А., пісні | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]