Україна - мій біль і надія
Схаменися, Україно,
поверни своїх діток!..
Автор
Моя Вкраїнонько, добра Тобі бажаю!
Нарешті опросталась Ти від пут.
Розвіялась імла, блакиттю небо сяє.
Та все ж Олімп рясніє від Іуд...
Одна-однісінька, молю Тебе, благаю:
"Збери до купи рідних діточок,
що по світах від горя знемагають -
несуть свій хрест крізь терни до зірок..."
В зеніті помаранчевий дзвін сонця
видзвонює, лунає на весь світ!
В Європу відхиляється віконце -
прийшов кінець свавіллям лихоліть.
Розквітнеш щедро Ти на терені Європи,
з колін повстане мудрий твій народ.
Забудеш те образливе: "Холопи..."
Здолаєш шлях до світових висот!
Твої лани від краю і до краю
оновлені, свобідні зацвітуть...
Оговтаєшся й станеш справжнім раєм
і душі заспівають, оживуть.
Тоді згадаєш всіх своїх героїв
тих, що життя за Тебе віддали.
І незліченні муки, ріки крові
на твій вівтар без страху принесли!..
Батьківський поріг
(Музика П. Рябошапки)
Та немає в світі гірш нікому,
як бурлаці молодому
Іван Котляревський
Ти збери мене, мамо, в дорогу,
заспівай наостанок мені
пісню-біль про Миколу-небогу,
що мій тато любив в тужині.
Заплети у вінок чорнобривці,
що яріють вогнем у дворі,
відблиск сонця у неба криниці
і безмежний сповивач доріг.
Біля вогнища тих чорнобривців,
біля мазанки в сутінків час
при духмяному світлі кабиці
я вбирав плин життя без прикрас.
Проведи аж туди, де тополя
диригує оркестром пташок.
Там цвіла твоя рідкісна доля
серед учнів, їх зшитків, книжок.
Ще вернусь до твого я порога,
а в минуле нема вороття.
Та дитинство своє босоноге,
пронесу крізь буремне життя.
Проведи мене, мамо, в дорогу,
заспівай наостанок мені
пісню-біль про Миколу-небогу,
що мій тато любив в тужині.
Берегиня
(Музика В. Сисоєва)
Присвячую моїй неньці
Лідії Нечипуренко-Друзяці
Під різдво у печі напекла пирогів,
Що чекають в холодній світлиці.
Наварила куті, запасла чорнослив,
подарунками вкрита полиця.
Вигляда без кінця все своїх діточок -
Ті блукають у пошуках щастя...
Без її казочок підростає внучок,
Бо ж навідує бабцю не часто.
В мами мудра, ясна й молода голова,
Серце - сонечко, руки - проміння.
Материнські прості, наче зерно, слова
І поради надійні, безцінні.
Доки мати жива - не страшна самота:
Все лихе від душі відступає.
То її доброта материнська свята
Перепони й напасті долає.
Рідна ненька, мов бджілка, газдує одна.
Мов земля, щедра й лагідна мати.
Оберіг і продовження роду вона,
Не посмійно про це забувати.
Берегиння життя, берегиня житла,
Захисниця сімейного роду.
Берегиня добра, щастя миру й тепла,
Берегиння Землі і Народу!
Веселки дитинства
(Музика В. Сисоєва)
У суботу стала мати
рідну хату прибирати.
Вікна, двері відчинила -
промінь сонечка впустила.
Промінь скочив на цеберко,
а з цеберка - на люстерко.
Світлом всяяло світлицю -
мама стала світлолиця.
Щічки, наче полуниці,
сяють очі - дві зірниці.
В серці затишно і тихо,
і кудись поділось лихо...
На душі вмить скресла крига,
за водою хворість збігла.
Прала, мила, прасувала
і тихесенько співала
давню пісню сумовиту,
наче правила молитву.
...Там в прозорому віконці
все тремтить метелик сонця...
Диво вранішне чудове
На сході край неба почав ледь сіріти...
Ховається темінь в печери глибокі.
Задмухує зоряні вогнища вітер,
з’являється день гомінкий, синьоокий.
Зіниці озер голубіють від світла,
На кожній билинці нанизані роси.
Край неба зажеврів - вмить ніч раптом зблідла...
І півнячі дзвони дзвенять стоголосо!..
Елегія
Непомітно життя промайнуло
стихли пристрасті буйні в путі
все, чого накувала зозуля
у моїм відчайдушнім житті.
Ой, зозуле, моя сіра птахо,
навіщуй мені довгих років
я піду тоді страдницьким шляхом
до якихось нових берегів...
Та тягар, мов важка каменюка, -
що літа загубив задарма.
І гнітить невгамовна розпука -
щось змінити вже часу нема...
Все ж плекаю надію крилату -
повернусь до вишневих садів,
до землі, до біленької хати -
проведу там весь залишок днів.
І в тенетах осіннього дива
віддзвенить кожен лагідний день
у світанках пташиного співу
невід’ємністю літ і імен.
Затухає життя поступово -
діалектики вічний закон...
Вже пташина весела розмова
не летить у відкритий балкон.
Скоро листя полине за вітром
і дерева заплачуть ридма.
Щезне вмить кольорова палітра,
запанує нещадна зима...
Журавлині мрії
(Авторська пісня)
Присвячую моїй чуйній та надзвичайно терпеливій дружині Марії Францівні Плугарж-Друзяці
В серпні на лимані білогриві хвилі,
наче сиві роки, мчать у далечінь.
Наді мною чайки гірко плачуть, квилять-
вже курлика в небі журавлиний клин.
Приспів:
Журавлині мрії - посивілі мрії,
ніби ви на радість, може на біду?..
Заповітні мрії ніжно серце гріють,
бо квітує вишня у моїм саду.
Вітер надимає осені вітрила,
обрій сповиває дощова імла.
Усміхнеться мила - виростають крила
і торкнеться пісня до мого чола.
Приспів:
Лебедина пісня, лебедині мрії
збурюють, бентежать душу молоду.
Заповітні мрії, ніби сонце гріють -
вже рясніє вишня у моїм саду!
Наді мною хмари, мов кошлаті звірі...
Тільки гріють душу спомини й думки.
Сумнів, біль і смуток подолає віра
і кохання щире житиме віки!
Заповітне
Все упованіє на Тебе,
мій пресвітлий раю.
Т. Шевченко
Як постане перед вічі
час розлуки назавжди,
полечу у край правічний,
де лежать мої діди.
Поховайте, браття милі,
там, де степу просторінь,
щоб, мов чайка пружнокрила,
я злітав у височінь.
Поринав у срібні хвилі -
й знов здіймався у блакить.
Щоб промовив хтось прихильно, -
«То його душа ячить
за усім, що він залишив
у коханому краю.
Мабуть, в цій місцині ліпше,
навіть ніж в самім раю.»
Пропливають пароплави
розчиняючись в імлі...
Станіславе, Станіславе -
поклик рідної землі!
Як до тебе поспішаю
я з усіх своїх шляхів!
Серце гнівно проклинає
негаразди наших днів!..
Та я вірю: неодмінно
розвесніє, скресне лід...
Вільна, сильна УКРАЇНА
ще не раз здивує світ!
*Вперше прозвучав на радіо «Голос Америки»
Золота козацька слава
(Авторська пісня)
Богдану Сушинському
присвячується
Козаки, де ваша сила, в дзвонах слава золотава?
Де хоробрість легендарна і міцний, мов криця дух?
Де любов до України, смерть, мов блискавка яскрава?
Де звитяги фантастичні невгамовних відчаюг?
Козаки, де ваша пісня, що гриміла в піднебессі?
Кпини, регіт, свист і гумор розкотились у безкрай...
Про могили серед степу, про кістки на перехрестях
тих, хто впав за щастя й волю, гомонять Дніпро й Дунай...
І я вірю, неодмінно, ще розквітне Україна,
ще повернуться до неї слава, гордість і краса,
бо горить вогонь Свободи, в кожнім серці - Берегиня,
бо життями заплатили, щоб вогонь той не згасав...
Козаки, де ваша пісня, що гриміла над степами?
В дзвонах слава золотава покотилась у безкрай...
Лиш могили серед степу нам, нащадкам вільним,
- пам’ять:
все нагадують про вчинки легендарних, грізних Байд.
*Звучала в програмах Одеського радіо, радіо України, Голосу Америки, радіо «Свобода» тощо
Квіти смутку і кохання
Доню моя, доню моя,
цвіте мій рожевий.
Т. Шевченко
Присвячую своїй матусі
Чорнобривці леліяла мати,
у дворі, біля рідної хати.
Разом з сонечком рано вставала,
щоб росли квіточки пильнувала.
Обіймала все їх, пригортала,
з ними вголос вона розмовляла.
А щоб буря квіток не ламала,
кожен кущик вона сповивала.
Доглядала, ростила ті квіти,
немов квіти, були її діти.
А в тривожні, безсоннії ночі
довіряла страждання жіночі...
Непомітно життя пролетіло,
чи було все, чи все лиш наснилось?..
Коріння
(Авторська пісня)
Пам’яті батька
Вже не квітує рясно буйним цвітом
садочок, котрий батько посадив.
Старі, дебелі, почорніли віти
не гріють сяйвом сонячних плодів.
Саманна хатка, скарбом небагата,
мужицька праця - праці повен двір.
Та мати, що не в змозі газдувати,
і двір без сміху, мов німий пустир.
Помер хазяїн, розлетілись діти.
Старіє мати в самоті сумній...
В осіннім розмаїтті мріють квіти
про час щасливих неповторних днів.
Не стало батька. Боже мій, не стало.
Погасла зірка в небі назавжди,
мені його, мов сонця бракувало.
Зійди для мене, Сонечко, зійди!
Приспів:
Мого коріння вузлуваті вени
трухлявіють у батьківській землі,
а крона, хоч зів’яла, ще зелена,
летить у місто на однім крилі.
Літа світанкові
Все частіше згадую дитинство,
світанкові, легітні літа.
В’ється, мов стеблинка, по жердинці
радість і у серці розквіта.
Ще живий був роботящий татко,
клопотавсь щодня біля землі.
Хоч вбрання було - на латці латка,
та селились з нами журавлі.
Квіти в палісаднику сіяли,
біля хати в затишку й теплі.
Хмарками метелики злітали
й волохаті, золоті джмелі.
Був нам раєм двір наш на ту пору,
сяяло веселкою село...
Та спустився нестерпучий морок,
віхолою барви замело.
Вчотирьох трудилася на полі
дружно і завзято вся сім’я...
«Десять соток буде вам доволі,»-
гримнули суворо із Кремля.
І пішли шукати іншу долю
молоді та сильні парубки.
Нікому доглянуть хворе поле
й сивину беззахисну батьків.
Все частіше згадую дитинство,
світанкові легітні літа.
В’ється, мов стеблинка, по жердинці
радість, що крізь смуток пророста.
Степові наспіви
Всім видатним відомим станіславцям
присвячується
Повертаюсь я додому
з ластівками напрямки,
залишаю вдома втому
і... у степ по васильки.
По пелюстки сонцесяйні,
по коріння і траву,
бо люблю я життєдайну
ту аптеку степову.
Там стоять камінні баби -
сиві свідки давнини.
Загадковість степу вабить
у безмежжя далини.
Неосяжне розмаїття.
Подих вітру, шепіт трав.
Тут панує безклопіття,
світла трепетного гра.
Степ - натхненно ніжний лірник
в час світань і вечорів.
І буремно-непокірний…
в час симфонії вітрів.
Диригує вітер вправно
джаз-оркестром півтонів.
І звучить степ неугавно
резонансами віків.
Як звучать чарівні флейти
очерету й бур’яну!
Журавлині флажолети
серця зрушують струну.
Славну пісеньку співає
Коник - справжній віртуоз,
сюркіт лине й потопає
в гущині брунатних лоз.
То дзвенить різноголоссям,
то урочо-мовчазний.
Щоб мені отак жилося -
степ безмежно-чарівний.
Вітер помахом прозорим
над землею промайне.
Спалахнуть у небі зорі -
Диво дивне, осяйне.
Пригортаються до мене
деревій, петрів батіг,
бджілка пропонує меду,
щоб я матінку зберіг.
Пахнуть квіти - сонця діти.
Пахне зливами земля.
Як же тут не порадіти?..
Степ бо душу звеселя.
Розмаїтими стежками
йду, залюблений в свій край,
піднесусь увись думками
й полечу за небокрай...
Столиця степу
Станіслав, моя столиця -
сонце, степ і вітровій.
Чиста батьківська криниця,
джерело юначих мрій.
Запашний і різнобарвний
килим соковитих трав.
Тиша вранішня безхмарна,
світла трепетного гра.
Це широкий неозорий
і жаркий родючий край.
Це прозорість неповторна
і блакить за небокрай.
Полум’яна кузня літа
від Дніпра і до Дністра,
так і хочеться злетіти -
пісня груди розпира.
Степ буяє і вирує
розмаїттям диких трав.
Він бентежить і чарує
сяйвом сонячних заграв.
І цвірінькає, й стрекоче
і співа, і жебонить -
аж у грудях залоскоче,
як згадаю я ту мить.
Дзуменить у квітці бджілка,
свій сповняючи танок,
зафуркоче перепілка,
встигну лиш зробити крок.
Там, здається, мертва тиша,
та послухай, придивись-
вітерець кущі колише
і шепоче кожен лист.
А внизу - дзеркальні зблиски
та чуби очеретів.
Там Лиман - хитка колиска
сильних духом рибарів.
Боже правий, шлях мій пізній,
скільки ж я не був тут літ?...
І летить знайома пісня
в неповторний дивосвіт.
Посвист вітру - срібні хвилі
табуном летять у даль...
Океане мій ковильний,
я твій сивий адмірал.
Не віддамо ми мову на поталу
Залюблений у рідну мову,
мов перли - сяючі слова.
Співуча мова калинова
з потали знову ожива.
Вслухаюся у вічність слова -
неперевершену красу...
Те рідне слово барвінкове
крізь все життя я пронесу.
Знов очищаються джерела
іскристих неповторних слів,
рубай, юначе, мови скелю,
доки твій розум не змарнів.
Я ж у те диво калинове
пірнути прагну аж до дна.
Моя омріяна любове,
моя відрадо чарівна.
Вдивляюся у рідну мову,
в квітучі сонячні слова.
Яскрава мова кольорова
з потали знову ожива.
*Звучала на Одеському радіо, в програмах Всесвітньої Служби Радіо України, радіо «Свобода», «Голосу Америки»
Xміль винограду й гіркоти полину
Ласкаве сонце вигріває дині.
Полинний полудень майнув сумним крилом...
П’янкі серпневі дні у павутинні
у виноградних лозах за селом.
Ледь-ледь шепоче листя пурпурове,
Далеко в морі білий рій вітрил.
Замріявся урочо-мармуровий
божественно-казковий небосхил...
Іду осіннім виноградним раєм.
Духмяні грона ваблять хмарки бджіл.
Шпаки гуртуються у перелітні зграї -
перевіряють витривалість крил.
Ще пахне перезріла матіола,
все менше неповторних, гарних днів.
Мережаться смутні думки спроквола
і серпень відліта разками журавлів.
Безживний степ з сухими полинами
все сподівається на чарівну блакить
і тоскно мені й гірко до нестями
і Муза заклопотана мовчить.
Гнітюча сірість листопадового неба.
Одноманітні, невиразні дні...
П’янка доба минула превелебна
довкола лиш тумани й полини...
Ключі лелечі потягнулись небом.
Курличуть сумно, тужно кру, кру, кру.
Ось так і я, похнюплений без Тебе,
від горя в чужині лихій помру...
Родинне
Рідній матусі присвячую
Подарує дозвілля нагоду,
врівноважить терези думок,
розсотати щоденні турботи,
що зібгались у щільний клубок.
Розтрощить кострубату колоду,
що з дитинства намуляла зір,
в тім відчути палку насолоду
і вдихнути землі еліксир.
Незбагненна, уроча хвилина-
весь в сузір’ях квіток сяє двір.
Біля хвіртки стрічає калина
і дебелий дзвінкий осокір.
Невгамовна, кмітлива матуся
вибігає назустріч мерщій.
І летить через сад біла хустка,
мов голубка на поклик душі.
Все густішають, довшають тіні,
синій морок взяв день у полон...
Визолочує сонечко стіни...
Й мозолі материнських долонь.
Гніздо лелеки
Станіслав - гніздо лелеки
на верхівках сивих круч.
На шляху з Варяг у Греки,
до Дніпра і Бугу ключ.
Це містечко благодатне,
мальовничо-чарівне,
білокамінне, ошатне
вигляда здаля мене.
Сорок метрів вище моря,
два мережані яри
розділяють місто горде -
владарюють там вітри.
Маківки високих храмів
майорять далеко в світ,
мов коштовний білий камінь
між смарагдових суцвіть.
Дзвони співом золотавим
над землею прозвучать,
… над Лиманом, над степами
радо чайки заячать.
Дзвони злинуть в синє небо,
в надлиманну опромінь,
розлетяться понад степом...
І стихають там... Амінь.
На розкопаних могилах
скіфські баби кам’яні…
Може кров їх в наших жилах*
лихоманить щовесни…
Ляхи, турки і монголи
спопеляли рідний край.
Але знов степи і доли
перетворювались в рай.
Зруйнувала місто горде
(руйнувать - не будувать)
не чума, не ханські орди-
можновладців хижа рать.
...І яка страшенна драма,
й бунтування гомінкі:
підіймалося - віками,
а згубили - за роки.
Зрине час - розквітне місто *
і на радість городян
сяючих вогнів намисто
з круч розсиплеться в Лиман.
Дзвони злинуть в рідне небо,
в надлиманну озорінь.
Розлетиться понад степом
Слава нових поколінь.
*мається на увазі incest на протязі віків
* До більшовицького перевороту 1917 р. село Станіслав було волостним та районним процвітаючим містечком, у надихаючих віночках архітектурних споруд – мистецьких майстерних естетичних творінь, котрі викликали у прибулих почуття піднесення і бажання знову відвідати це містечко, або ж поселитися в ньому назавжди.
Стежки поета
Щоб з таланту-до слави...
В нас так не бува.
Нам недоля насвятить трагічність
у двобої:"Поет-тире-вічність"
Богдан Сушинський
Поета стежка невідома:
То навкруги сади цвітуть,
А то дивись, наб’єш оскому -
Й вогню натхнення не роздуть.
Поет під іншим миром ходить,
Живе у іншій площині
Вклоняється красі і вроді,
І обновляючій весні.
Поета стежка невідома-
Він звичайнісінький дивак.
У нього, певно, «не всі вдома».
А може статися навспак.
Поета стежка невідома:
Йому брехати не з руки
Бо від брехні його судомить -
Він біль несе через віки!
Плека, виношує і пестить
Римоване нове дитя.
Не зронить він своєї честі
І зазирне у майбуття!
У муках він постійно творить
Викрешує з душі вогонь.
Чуже сприйма, мов власне, горе
Снігами посивілих скронь.
Та в каламуті життєброду
Гнітить і тішить вища суть:
Що він пророк свого народу -
Хоч те й запізно визнають.
Україна - світ клином
Україна - перлина
у оздобі гаїв,
незабутня стежина
в шумовинні хлібів.
Україна - країна
вся в рясних квітниках,
чепурна, білостінна
у шляхах-рушниках.
Україна - рівнина
в тополиних свічках,
журавлями полине
в зорьовий небосяг.
Україна - дівчина
в калиновім вінку
рідний спів солов’їний
у вишневім садку.
Україна - родина,
радість сонячних мрій -
дорога БЕРЕГИНЯ
світанкових надій!..
Що нам, БОЖЕ, робити?..
Підкажи вірний шлях...
Доведеться змарніти
на чужинських хлібах...
Україна світ клином -
то важкі почуття...
Моя вічна провина,
моя земле єдина
і гірке каяття.
Українці
Я низько голову схиляю нині
перед людьми, що гинуть в чужині
й на терені моєї Батьківщини.
Автор
Я козак від берегів Дніпра,
де могутня велич плине в море.
Всю красу і силу я ввібрав
тих морських та степових просторів.
Я козак від берегів Дніпра,
де гарцюють суховії степом.
Там зродилась осяйна зоря …
Ні, злетіла ніби жайвір в небо.
Я козак від берегів Дніпра,
де ріка народжує лимани.
Лицар волі, пісні і пера
з серцем вірним, гордим, полум’яним.
Я козак від берегів Дніпра
січових нащадок отаманів,
ще до Катерини і Петра-
козаки знеславили османів.
Я козак від берегів Дніпра
болісно люблю оту місцину.
Мій прапрадід, прізвищем Таран
здобував тут Кінбурську твердиню.
Я козак від берегів Дніпра
вірю в кращу долю України,
зичу їй безмежного добра,
з нею піднесусь, або загину!
Козаки, вкраїнськії сини,
все поневіряються світами...
І нема в тім їхньої вини,
що вони зродились козаками!
Щира молитва
(Музика В. Сисоєва)
Давно вже не був я у рідної неньки,
там з літа чекають мене.
Завжди заклопотана мати старенька -
привітна, мов лоно земне.
Приспів:
Збираюсь в дорогу, туди, де дитинство
майнуло миттєвістю сну,
щоб скрасить на хвильку важке материнство -
зігріти її сивину.
У затишку вишень рясних при стежині
веселкою грає квітник.
Так легко і радісно в рідній хатині,
враз острах непевності зник.
Приспів:
Стою на порозі...Рогаті підкови
запрошують щастя у дім.
Там пахощі в сінях хмільні ситнягові
в обіймах з дитинством моїм.
«Я вас зустрічаю і вас проводжаю», -
шепочуть ледь чутно вуста.
Біду і хворобу здолає, я знаю,
любов материнська свята.
Приспів:
Збираюсь в дорогу, туди, де дитинство
майнуло миттєвістю сну,
щоб скрасить на хвильку важке материнство -
зігріти її сивину.
Фортеця на Кінбурнській косі
з Володимира Домрина
Ти Тетерів-річка, в граніті дзвінкім,
несла козака у закоханий вечір.
А нині дівчина в полоні жаскім,
турецьким арканом зашморгнуті плечі.
Ой, Тетерів буйний, прозора ріка,
поквап, пошвидкуй же джерельну водицю,
скоріш донеси до Дніпра козака, -
на Хортицю «чайки» злетілись, мов птиці.
За кров і полон! Наречених! Друзяк!
Заплатять за все бусурмани-собаки!!!
Під Кінбурном весла здіймалися так:
ледь-ледь розітнеться щось схоже на крякіт.
Над вежами, мовби завис ятаган, -
скривавлений місяць з кривими рогами.
Повіяло морем. Густіє туман.
Дуби зашемріли понад берегами.
Дихнув Хаджибей... Сколихнув хвиль безкрай.
Розплавився місяць на лоні Лиману
дедалі густішають патли туману.
Під мурами Кінбурна ухнув бугай.
Готуймося, Петре! Ти тут не один!
Шаблі гостролезі, запижені кулі...
Аллаху хвалу прокричав муедзин,
і всі правовірні спокійно поснули....
А раптом в цей час, таємничий, нічний
в гаремі твою обряджають Олеську?..»
Спокійно... Водички ковтни, кошовий, -
шепнув стерновий, - до мети уже близько!..»
До світла устигли скінчити підкоп,
під стіни засунули з порохом бочки -
лихих ворогів трусонути так, щоб
почули те неньки, дружини і дочки.
«Е-е-гей!» - Щоб і там, в підземеллях сирих
зібралися з духом знедолені браття!
Вогонь пожирав все в завулках сліпих,
ненависть полеглих вливалась в живих!
«Е-е-гей!» - гуркотіло козацьке завзяття.
«Де ти, кошовий? Ти живий, кошовий?..»
В гаремній тюрмі до останнього б’ється!..
«А хто поруч нього, - рубака меткий?»...
«Та тож, подивись, полонянка Олеся».
«Гей, хлопці! Хутчіш-бо! Світать зачина!
В човни відведіть всіх дітей та підранків!»
Над мурами голос нічий не луна.
Й гармати, поки не зібрались сповна,
не сміли відкрити чавунні горлянки!
Полинули «чайки» в відкритий лиман,
а вітер досвітній міцнішає гнівом...
«Нерідко лиман, що тобі океан!» -
Старий запорожець зітха незлобливо.
«Гей, Петре! У тебе ж бо зір молодий, -
вітрила рахуй, поважай непогоду...»
Всі двадцять летять, мов табун вороний,
всі двадцять по ніс заринають у воду.
Врятованим - сотнями буде лічма,
тому легкі чайки надмірно осіли.
Коштовності, зброя і золота тьма,
з п’яток бунчуків, що добряче звогчіли.
«Е-е-гей!» - Хай же Богу підводному - біс!
Покажемо, хлопці, свою непокору:
«Кидайте на дно весь коштовний цей блиск!
Ми все те невдовзі добудем за морем!»
Митким козакам буревій - то дарма.
Ось поруч Олеся притислась, сміється.
Роздолля і воля! Заможність - тюрма...
Козаче кохання здолало фортецю!!!
Вдивляється в очі і сяє уся
вона, не ховаючи посмішку горду...
Аж ген, над прибоєм, знялася коса -
неначе козацька шаблюка на Порту!
Читати далі вірші з книги В'ячеслава Друзяки "Україна - мій біль і надія".
|
