Вітаємо Вас, Гість!
Вівторок, 27.06.2017, 10:42
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

Анастасьєв А.М. [11]
Анастасьєв Анатолій Миколайович
Братан М.І. [17]
Братан Микола Іванович
Василенко М.О. [6]
Василенко Микола Олександрович
Дунаєв А.М. [1]
Дунаєв Анатолій Миколайович
Єрьомічева Л. [2]
Єрьомічева Любов Валеріївна
Коломієць Н.А. [3]
Коломієць Наталія Анатоліївна
Кот Н.Г. [1]
Кот Ніна Григорівна
Куліш Л.П. [1]
Куліш Леонід Пилипович
Мелещенко В.М. [1]
Мелещенко Василь Михайлович
Немченко І.В. [7]
Немченко Іван Васильович
Олексюк О.В. [5]
Олексюк Олег Васильович
Рижик-Нежуріна І.С. [1]
Рижик-Нежуріна Інна Сергіївна
Сарма-Соколовський М.О. [1]
Сарма-Соколовський Микола Олександрович
Суганяк А.С. [2]
Суганяк Анатолій Степанович
Тимошенко М.П. [1]
Тимошенко Микола Петрович
Швидун М.Є. [6]
Швидун Микола Єфремович
Файчак Й.Г. [2]
Файчак Йосип Гнатович
Флікінштейн А.В. [1]
Флікінштейн Алла Володимирівна
Колективні збірки [11]
Інші автори [7]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Які теми треба більше розкрити на нашому порталі?
Всього відповідей: 62

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Бібліотечка

Головна » Книги » За авторами » Інші автори

Анатолій Щербина. Проталина

Щирі імпульси душі


Понад десять років Анатолій Щербина причетний до слова. Це відома на теренах Херсонщини людина, з діда-прадіда — степовик; самобутній поет і пісняр. Його віршоване слово, болюче і чесне, пропущене через серце, несе у собі невичерпну любов до рідного краю, хліборобської праці, возвеличує Бога, жінку-матір, Україну; надихає на добро, любов, вірність у найвищому розумінні цих слів.
Він автор поетичних збірок: «Степ співає на всі голоси» (2000), «І з долею зріднилась пісня» (2002), «В безмежжі вічної печалі, в безмежжі вічної краси» (2004), «Мати» (2010); книжок для дітей та про дітей: «Карусель» (2004), «Відгадай і розмалюй» (2004), «Віршовані казки» (2005), «Народження дня» (2006), «По росі на карасі» (2007); збірки пісень «Зацвіла нареченою вишня» (2005).
Не все, написане автором, увійшло до даної збірки. Тут ті твори, які витримали іспит часом. Із роками можно помітити творчий ріст, плідну працю А.Щербини, степового жайвора, що тче свою золоту нитку між небою і землею, працею і любов’ю, хлібом і сонцем.
У часи невдач і життєвих негараздів — поезія для нього була і є наймилішою втіхою. Вона підтримує і надихає на нові творчі пошуки, мотиви, образи… Власне, щодня він сприймає довколишній світ, і що відбувається у ньому, через щирі імпульси зболеної, чесної, правдивої душі.
У 102 віршах, 39 мініатюрах, 12 піснях цієї книжки не тільки думки і переживання різних років його життя, а й намагання відтворити світ, у якому б жилося краще, аніж у реальному світі.
Нехай немає у його віршах вишуканих рим, досконалих художніх засобів. Зате, є зерно добра, яке він засіває на ниву духовності. А це варте уваги!

Таїсія Щерба,
член Національної спілки письменників України,
поетеса, літературознавець






I розділ
Поезія різних літ



На озимому полі



На озимці пасуться гуси
Набираються сили в дорогу.
Я їх з поля зігнати мушу,
Але я поклоняюся Богу.

Попрошу його: дай їм сили
Долетіти, куди вони хочуть,
Хай по небу ключем красивим
Пролетять вони й проґелґочуть

Свою пісню щемливо й лунко,
Щоб зібрати усіх у дорогу,
В небі клин свій розставити струнко
І надати слабким допомогу.

Нашу долю забрати на крила
Та підняти до чистого неба.
Щоб побачила вся Україна,
Як в дорогу збиратися треба.

На озимому полі гуси
Набираються сили в дорогу.

Церква



Церква в небо вглиба
у моєму селі,
А звели цю святиню
ще предки мої,
Щоб миряни могли
Богу шану віддати,
Вдихнуть ладану дух,
в небесах побувати.
Похрестити дитинку,
дати шлях у життя,
Відспівати людину,
що іде в небуття.
А чи шлюб освятити
для людей молодих.
Та хрестом захистити
безродинних старих.
Церква в нашім селі —
поклонімося: храм.
Має стежку до нього
кожен вибрати сам.

Конов’язь



Тут коням тепер не розчісують грив,
Тирлується нині тут стадо корів.
Але ж, як давніше, коноґв’язь стоїть.
Старе і мале йдуть корови доїть.
Бреде череда з пасовиська на тирло.
Корови стоять собі тихо і смирно.
І дзенькають в відра струмки молока.
Мелодія біла — ясна і дзвінка.
Від роду донині і так на віки,
А час все гортає свої сторінки.
Хто йде, а чи їде — коноґв’язь стоїть...

Неоране поле



Неоране поле жаліється небу,
Мов кинута доля, мов це комусь треба.
Від жаху проходить по спині мороз,
Що сталося, люди, що в полі стряслось?..
Таж тут зневіднині пшениця буяла,
Як кажуть в народі: «Дунаєм стояла»,
І колос налитий був хлібним добром,
І люди пишались дорідним зерном,
І хмари на поле спадали дощем,
І в кожній сім’ї пригощали борщем,
Пампушками свіжими та пирогом,
І очі світилися тільки добром.
Я хочу, щоб поле зорали ми, люди!
Надіюсь і вірю, що так воно й буде.

Дощ на Покрову



Дощ на Покрову —
уродить на славу,
З хлібом великим —
сильна держава.
Дощ на Покрову —
це радість селян,
Дощ на Покрову —
щаслива Земля.
Щасливі люди,
що сіяли хліб,
Себе не жаліли
у клекоті діб.
Забувши про сон,
про рідню і сім’ю,
Несуть, не згинаючись,
долю свою.
Для хліба-добра
просять дощику в Бога,
У цьому їх сила
і мрія, і змога.

Обід у жнива



Написати замало рядки на сторінці,
Як обідать сідають комбайнери в затінці.
Від пилюки лиш зуби білизною сіяють,
А комбайнові труби ще димок викидають.
Умостились на землю — тарілки на коліна,
За хвилину, за другу пообідала зміна,
І рушають у гони жниварі засмаглілі,
По обіді, нівроку, підкріпились на силі.

Маяк



Стоїть маяк — старий моряк,
Зануривши у воду ноги,
За сотню літ стоїть маяк,
Не сходячи з тої дороги,
Якою ходять кораблі.
Вночі ідуть, в густім тумані,
Кидає промінь по воді
Маяк у сивому лимані,
Щоб місця не було біді.
Стоїть маяк — старий моряк,
Зануривши у воду ноги.
Всім кораблям отой маяк
Бажає доброї дороги.

До синів


Цінуйте кожну мить життя
І подих кожен ви цінуйте.
Стареньку ніжте, мов дитя,
І не соромлячись, цілуйте

В тремтливі губи і в чоло,
У мозолясті й теплі руки,
Щоб бачило усе село,
Щоб діти бачили і внуки.

Тоді матуся розцвіте,
Засяють зіроньками очі,
І з гордістю селом пройде,
Як у літа свої дівочі.

Цінуйте кожну мить життя
І подих кожен Ви цінуйте!
Стареньку ніжте, мов дитя,
І не соромлячись, цілуйте!

Хижацький постріл


Летіли гуси в небі голубому,
Хижацький постріл тишу розірвав.
І закричали гуси, як одному
Набій в крило розмаяне попав.
В тривозі стали гуси кружеляти,
Пораненого ревно окликати,
Питаючи у нього: «Як там, брате?»
А він все нижче й нижче над лиманом
Ронив журу, подібну до плачу.
І я кажу: «Затьмарить хай туманом
Бездушні очі злому вбивачу!»

Орач



В степу широкім, просто неба,
Один, мов перст, він глибу підніма
І не чекає, зна, що треба,
Бо, окрім нього, орачів нема,
Щоби без користі і день, і ніч у полі
Шукати порятунку усьому,
А може бути, — по Господній волі, —
Цей шлях перстом накреслено йому.
Тому в житті, до ниви уклонившись,
Він од чепіг не відриваґ рукиґ
Перед тобою, земле, помолившись,
Лишився тобі вірним на віки.

Листя



Зжовкло листя на сивій тополі —
Ніби воском устигло вкритись,
Відірвалося... і вже долі.
Починає сміттям котитись
Поза вітром та разом із брудом —
Так частенько буває і з людом...

Поле



Стоїть воно мовчки, мов скривджена доля.
Нема адвокатів — є судді у поля.

Багато є люду, хто з нього живе,
Але всі забули, що поле — живе.

Що треба його шанувати, як слід.
Як батько робив це, як прадід і дід.

Леліяти треба його, як дитину,
В шанобі цілуючи хлібну скорину.

Вечірній степ



Вечірній степ — дзвенить, скрекоче
Різномаїттям голосів,
І враження таке, мов хоче
Подарувати нам свій спів.

А спів степів — він незрівнянний,
Від нього — колом голова.
І ми з тобою, ніби п’яні,
І я живий, і ти жива.

Йдемо, чаруючись піснями,
Вечірні зорі поміж нас,
І місяць сходить над степами.
Так є, так буде ще не раз!

Ранок



Ранок у день переходить,
Гублячи перла-росу.

Сонце між хмарами бродить,
Ніжить ранкову красу.

Ранок згубив свої чари,
Ті, що у ночі забрав.

Сонцю і небо, і хмари —
Дню без останку віддав.

Хай не згубиться шлях



Хай не згубиться шлях
Ні дідів, ні батьків.
Хай буяє в полях
Зріла сила хлібів.

Те, що предками нам
Здобувалось в віках,
Не забути ланам,
Поки світла в очах.

Хай не згубиться шлях
Ні дідів, ні батьків.
Хай буяє в степах
Зріла сила хлібів.

Дитяча пора



Я пам’ятаю кавуни:
немов отара на баштані,
Порозбредалися вони
до сонця спілими боками,
А ген здоровий, мов гора...
Чи я малий був того літа?
Чи справді то була пора,
яку роками десь подіто.
Дитинство звітрене моє,
ти босоноге й голоп’яте,
Донині в серці виграє —
грайливе і веснянкувате,
Тож хочеться і засвистати,
і голову задерти вгору,
Та голубів увись нагнати,
щоб все, як в ту дитячу пору.

Народження дня



Зимова ніч блукає у степу.
Куди не глянеш — ні кінця, ні краю.
Навколо тиша сіє німоту
Та місяць ясні зорі випасає.

Хоч навмання, та сенс у неї є —
Вона втіка, вже видниться надворі.
Радіймо, друже, сонечко встає,
І спати уляглися зорі.

Усе може бути



Може бути, може бути,
а може й не бути.
Когось можуть покохати,
а когось забути.
Може бути — у солдати
хлопця будуть брати,
Гірко буде плакать мати,
а дівка — співати.
Може бути, може бути,
що дівча забуде,
Але мати, мов зозуля,
кукувати буде.
І роки ті рахувати,
скільки накукує.
На те вона й рідна мати.
А дівча? Не чує.
Ходить собі поміж люди
та поміж “рекрути".
Може, й вона хлопця любить?
Усе може бути...

Білокрилі лелеки



Відлетіли лелеки
до холодного краю.
Відлетіли без мене,
але я все гадаю:
Чи не боляче крилам?
Чи усі долетіли?
Як м’якенько ви сіли?
Як вас люди зустріли?

Ой, лелеки, лелеки!
Ви брати журавлині!
Полетіли далеко
за тумани, за сині.
Ви покинули землю,
де вас люди кохають,
Де цінують і ніжать,
де легенди складають.

Білокрилі лелеки,
моя доля і радість.
Ви від мене далеко,
але в мене є заздрість:
Як хотілося б з вами
полетіти до неба,
Розмахнутись крилами!
Ой, лелеки! Як треба!

Весільний тост



Жених, наречена, хай чарка свячена
З’єднає і вас, і гостей за столом,
Щоб Ваше життя було світле і чемне
І завжди зігріте сердечним теплом.

Бажаємо Вам років довгих, щасливих,
Діток побільше розумних, вродливих,
Щоб в господарстві живність водилась,
Кожного року корова телилась,

Щоб кури неслися та хрюкали свині,
Капуста родила, перець і сині,
І помідори, морква, квасоля,
Родили картопля і бараболя,

Хліб щоби завжди був на столі,
Щоб поважали родину в селі,
А Ви шанували батьків і державу
Та працею множили їхню славу!

Щастя Вам і вічної любові!
Гірко!

Новорічна ніч



Ніч новорічна клекоче,
вирує,
Зі Сходу на Захід
в гірляндах крокує.
Не сплять малюки,
на Діда-Мороза чекають,
А що принесе під ялинку?
Не знають.
Рожеві їх щічки,
зірчасті їх очі
Так довго чекають
жаданої ночі.
Прийшла урочиста,
в святковім вбранні.
Хай щастя несе
дітлахам і мені!

Остання воля лікаря-гуманіста


До 210-ї річниці від дня смерті Джона Говарда



Великий Говард, та мале прохання,
У заповіті залишив,
До адмірала Пристмана благання
На смертнім одрі він оголосив:

“Село є недалеко від Херсона,
Котре лежить у тихій низині.
Я не така примхлива вже персона,
Розкішний пам’ятник не ставте ви мені

А поховайте в ньому, як людину,
Годинник сонячний поставте на могилі.
Коли я білий світ покину,
Мене забудьте, друзі мої милі".

Так заповів той, хто віддав життя
Народолюбству і його спасінню.
І світ шанує Говарда ім’я.
О, Господи! Прозри і Україну!

Межа



Хіба забуло людство горе,
Коли вбивали за межу?
І кров братів, річки і море,
Лили безмірно, мов чужу.

Спитайте, люди, Ярослава,
Народи Мудрим його звуть,
Єдина міць — то є держава.
А в моці є держави суть.

Недовго в мирі прожили
Князі Великої держави,
Із-за зловіщої межі
Позбавились життя і слави.

Оту, здобуту у боях,
Їх батьком та його батьками.
Народам руським у віках
Не діставало тої слави.

Ярмо тягнули, мов воли,
Багато років, пребагато.
Поки в снагу собі знайшли
Три рідних, три слов’янських брата
І розірвали ту межу,
немов чужу.

Білозерка моя


(не для варягів)

Білозерська земля,
Ти родина моя,
Ти дитинства колиска,
Завітна земля.

В білозерському полі
Сяють зорі ранкові.
Несуть світло своє
У дитинство моє.

Хай осяє цю землю
Лебедине крило,
Аби вічно і гарно
Жило рідне село.

Ти — маленька перлина,
України дитина,
Вічна доля моя —
Білозерська земля.

Поле



Бачу поле, мов дядько небритий,
Некрасиве, погляньте лишень.
А бур’ян же такий соковитий,
За мужицьку руку товстіший.
Розікрали колгоспную збрую,
Реманент на брухт поздавали.
Нарекли йому долю такую,
Мов не бачили і не знали,
Що воно їм родити буде?
Але що, — ви подумали, люди?!

Балада про 118



Загиблим морякам підводного човна “Курськ"



Сто вісімнадцять на світі родин,
Сто вісімнадцять, а човен — один,
Сто вісімнадцять в смертельній біді
Сто вісімнадцять — і човен на дні.

Ефір розірвало жахливе “SОS",
Азбуку Морзе відстукав матрос.
Всім зрозуміла нота суха,
Лиш Батьківщина лишалась глуха.

Сто вісімнадцять — мужні і рідні.
Сто вісімнадцять. І всі непотрібні...

Чекання



Сидить старенька під вікном,
А в шибку стука дощ.
Мабуть, поштар прийшов з листом
І каже їй: «Отож!
Як затанцюєш, то віддам,
Тобі твого листа».
І танцюрист не по літах —
Бабусі літ до ста.
Взяла ціпок — швиденько встала.
І, як в дівках, затанцювала.
Затанцювала... Але лист
По шибці дощиком розмивсь.
Краєчком білої спідниці
Бабуся витерла очиці
І, ледве ставши на коліна,
Перехрестилася сумлінно.
І знов з ціпочком — до вікна,
Від сина жде листа вона...

Михайлу Іванову


Я Михайлу Іванову
Подарую книжку нову.
Мусить він колись почати
Українською писати!
Він хлопчина із Тамбова,
Знадобиться книжка нова.
Прочита кацапчукам,
Як живеться тут хохлам!

Афганським матерям



Я перед Вами на колінах, матері,
Сини яких не повернулися з війни.
О, скільки Вас, що у святій журі
Забули спокій і привітні сни.

Не висихають очі матерів
В афганське пекло — по державній волі —
Відправили вони своїх синів,
Чим зажили собі гіркої долі.

За що, скажіть, їм кара на землі?
За що вони страждають, безгріховні?!
Синів своїх чекають матері,
Завжди слізьми сумні їх очі повні.

Та вірить мати, що живе дитя,
І вірить, що колись воно прийде,
Щоденно витираючи взуття,
У схов його, мов золото, кладе.

А сльози по щоках, мов дощ, течуть
І краплями спадають на підлогу.
А сина вже не чуть, не чуть, не чуть,
І він, на жаль, не просить допомогу.

Прикмети


Крижаніє в озері вода,
Червоніє сонце на заході —
Буде ніч холодна і дзвінка.
Є такі прикмети у народі.

А як сонце коло обійме,
Люди кажуть: буде сильний вітер,
Коли річку льодом закує,
Кажуть, що радіти будуть діти.

Ковзани дзвенітимуть весь день,
Гомін, сміх дитячі розіллються.
Ви загляньте в очі їхніх нень
І побачите, що очі ті сміються.

Матіола


Матіола — вечірній запах,
Нерозкішна маленька квітка,
Як побачу — в душі мов спалах,
Хоч уже людина я літня.

Але з нею пішов у життя,
З нею — перше моє кохання,
З нею — доля і віра моя,
З нею зустрічі й розставання.

Я іду після довгих років
По селу — аромат матіоли.
Я відчув, як вночі він мірів
Й не забув його більше ніколи.

Матіола, матіола —
Не загублена серед квітня.
Я люблю тебе, матіола,
Хоч людина уже я літня.

Троянда у вазі



Стоїть одинока,
Струнка, висока,
Красива надмірно
Стоїть собі мирно.
У вазі з кришталю
Без ласки і жалю,
Без теплої ніжності
В своїй білосніжності
Стоїть одинока...
За це і люблю.

Ти — єдина моя


Ти — єдина моя,
мов ранкова зоря,
мов квітуча земля,
Ти — єдина моя.

Ясні зорі в очах,
хоч роки на плечах.
Мов ранкова зоря,
Ти — єдина моя.

Я до тебе іду,
я до тебе лечу,
через спалахи літ
я до тебе кричу:

“Ти — єдина моя,
ти — ранкова зоря,
ти — квітуча земля,
ти — єдина моя".

Бабайки



Після війни та під час голоду 1947 року і пізніше з Таврії
(Гола Пристань) до Одеси селяни возили кавуни для продажу. Часто човни ганяли на веслах. Цей спосіб називали “бабайки".



Від Херсона до Одеси
На бабайках йшли діди,
Де чекали інтереси,
Кавуни везли туди.

Море Чорне — неспокійне.
Три човни та шість дідів.
Шлях далекий і повільний
За копійкою їх вів.

День і ніч скриплять бабайки,
Лиш мовчать, як люди сплять,
Сплять і стогнуть з-під куфайки —
Мабуть, рученьки болять?

Але ще скрипіти треба
І бабайкам, і дідам,
Бо взаємна в тім потреба
Селам є і є містам.

Колос


Я все віддам за колос наливний,
Хай буде він і дітям золотий.
Хай в ньому будуть прадідів поти,
Щоб знали шлях і ми, яким іти.
Щоб колос був довіку в Україні
На місці непорушної святині.

Моя держава



Я в державу свою свої сили увіллю,
Щоб розквітла вона, мов той цвіт у раю.
Її лагідний спів щоб над світом летів,
Я звеличити хочу державу мою.
Україно моя — моїх предків земля,
Моїх пращурів сльози і біль.
Є у тебе моря, неозорі поля,
Є в державі моїй хліб і сіль!

Закономірність



Риба хлюпочеться — сонечко сходить,
Жито колоситься — зерно зародить.
Дитина народиться — зірка зійде,
А старість утомиться — зірка впаде.

Серпневі ранки у степу



Серпневі ранки у степу,
Де жайвір в небо ноту свище.
Візьме одну, затим другу,
А потім — третю, ту, що вище.
А мені сняться знов і знов
Волосожари і світанки,

Приснилась перша та любов
В ці золоті серпневі ранки.
Я їх, як матінку, люблю
За лагідність і ніжну вдачу.
І знов, мов мед, губами п’ю,
А як закінчаться, то плачу.

Атагас



Небо вкутали сивії хмари,
Дощ рясненький на землю іде.
І, зігнувшись, чвалають отари,
Атагас їх в кошару жене.
Барани у овечій отарі,
Теж зігнувшись, плетуться за ним.
Він ґирлиґою їх підганяє,
Йдучи степом похмурим, сумним.

Батьківська оселя



Пташине гніздо, мов батьківська оселя,
До тебе здалеґка птахів поверта.
Летять із замежжя в міста вони й села,
Їх кличе земля, що для них золота.

І люди, як птахи, з гнізда вилітають,
Їх носять дороги, міняють літа.
Як птахи сумують, як птахи співають,
Як птахи летять до оселі-гнізда.

Доля



Щось шукають сиві хмари
Поміж небом і землею.
Чи шукають вони пари
З долею моєю?

Але доля, мов тополя, —
Свічкою до неба
Струнко стала серед поля
Мабуть, так і треба.

Ода осінньому дощеві



Небо сиві затягують хмари:
Дощ дрібненький зрання мигиче,
І блукають по небу «отари»,
Мов дитина спросоння хмиче.

Ранок зовсім схожий на вечір,
Мов дідусь, він хмурить брови.
Дощ сріблястії коси на плечі
Розстелив у рожеві діброви.

Над полями він їх розвісив,
Над лиманом розчісував коси.
Врожаєві співав він пісню,
Розкидаючи щедрії роси.

Дощ дрібненький зрання мигиче,
Мов дитина спросоння хмиче...

Вінчання



Пахне потом і ріллею,
Селянина вічний труд.
Він обвінчаний зорею,
За мільйоном пишних рут.
І зерниною у полі,
Що зоріє золота,
Зі шматком людської долі,
Вже прожитії літа!

Осінь


Ми із літа ступаємо в осінь,
Засмаглі й такі красиві.
У долі в оґбмін нічого не просим,
Розкидаючи свої сили.

На те й літо, щоб жару пашіти,
Щоби тратити сили безмірно,
Щоб без розсуду в осінь летіти,
Не гадаючи: вірно — невірно?

Лише осінь мудрішими зробить,
Жар і шал непомітно зіб’є,
Поцінує наші дороги
І розмає крило своє...

Біль душі



Спекотний вересень покривсь бурштином.
І в небо журавлі знялися клином...

Дощу нема, тож як зійде зернятко —
Веде розмову з Богом дядько,

Крокуючи по смаженому полю,
Перетираючи в пилюку свою долю.

Щоразу поглядає він на небо
І просить Бога: «Порятунку треба!»

Не згаснуть зірочки в очах



Не згаснуть зірочки в очах
У перлах ранку степового,
Коли закохане дівча
Чекає хлопця молодого.

Коли уранішня зоря
В обіймах ніжить світ,
Змокріли плечі косаря,
В печі печеться хліб —

Не згаснуть зірочки в очах...

Моя ти доле



Моя ти доле, що тобі сказати?
Яким теплом мені тебе зігріти?
Мені ти — батько і мені ти — мати,
А я — дитина, де ж мене подіти?
Моя ти радість і моя турбота.
Мій відпочинок і моя робота.
Моя ти доле, що тобі сказати?

Половіє пшениця



Хмари сонце заховали за себе,
Гримнув грім, мов постріл рушниці,
Ковилою біжить до тебе —
Половіє пшениця.

Небокраєм обрізане поле,
Небо з хмарами в танку вихриться,
Не кидай її в пекло, доле, —
Половіє пшениця.

І, якщо дасть Господь, і будуть
Через хмари проміння дивиться,
Землероби цю мить не забудуть.
Половіє пшениця.

Читати далі >> 2 >> 3


Завантажити zip-архів книги (*.doc):
http://prosvilib.at.ua/books/inshi/protalina.pdf
Категорія: Інші автори | Додав: DivaDii (01.02.2012)
Переглядів: 1804 | Теги: вірші, поезія, Щербина А., пісні | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]