Микола Каляка. Збуджені альманахом "Степ" - Інші автори - За авторами - Бібліотечка - "Просвіта" Херсонщини
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 04.12.2016, 22:19
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

Анастасьєв А.М. [11]
Анастасьєв Анатолій Миколайович
Братан М.І. [17]
Братан Микола Іванович
Василенко М.О. [6]
Василенко Микола Олександрович
Дунаєв А.М. [1]
Дунаєв Анатолій Миколайович
Єрьомічева Л. [2]
Єрьомічева Любов Валеріївна
Коломієць Н.А. [3]
Коломієць Наталія Анатоліївна
Кот Н.Г. [1]
Кот Ніна Григорівна
Куліш Л.П. [1]
Куліш Леонід Пилипович
Мелещенко В.М. [1]
Мелещенко Василь Михайлович
Немченко І.В. [7]
Немченко Іван Васильович
Олексюк О.В. [5]
Олексюк Олег Васильович
Рижик-Нежуріна І.С. [1]
Рижик-Нежуріна Інна Сергіївна
Сарма-Соколовський М.О. [1]
Сарма-Соколовський Микола Олександрович
Суганяк А.С. [2]
Суганяк Анатолій Степанович
Тимошенко М.П. [1]
Тимошенко Микола Петрович
Швидун М.Є. [6]
Швидун Микола Єфремович
Файчак Й.Г. [2]
Файчак Йосип Гнатович
Флікінштейн А.В. [1]
Флікінштейн Алла Володимирівна
Колективні збірки [11]
Інші автори [7]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи зручно Вам користуватися порталом?
Всього відповідей: 33

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Бібліотечка

Головна » Книги » За авторами » Інші автори

Микола Каляка. Збуджені альманахом "Степ"

Кожен її твір — це сповідь серця


(Поетеса Чорнобильської зони)



“Поетичний твір лише тоді виходить на високий рівень і завойовує собі право на життя, — говорила мені молода поетеса з Полісся, — коли його поезія здатна хвилювати читача. Певна, що ця природна і проста істина, яка відома усім, не потребує доведення, та, на жаль, не усі шанувальники поетичного слова знають, що за цією простотою стоїть жорстокий закон мистецтва, який розставляє наголос в кожному рядку чи то поеми, чи то вірша, або навіть, в одному слові”.

Пройшли роки, а її вислів не покидав мене. І ось підійшов час, настала нагода розповісти про херсонську талановиту поетесу Валентину Наумич, чиї вірші завжди викликали і викликають особливу зацікавленість і рішуче відкидають байдужість. Якось, на черговому засіданні Літературної вітальні, в обласній бібліотеці імені Олеся Гончара проходила зустріч молодих поетів Херсона та білозерських літераторів із творчої студії “Біле озеро”. Серед митців, які брали участь у зустрічі, вперше виступила молода поетеса із села Зубівщини, що на Житомирщині. Вона, обпалена чорнобильською блискавкою в 1986, змушена була переїхати до Херсона. Я тоді про неї ще нічого не знав. Гарненька, симпатична жіночка, не підводячись, читала свої вірші. І, хоча сидів майже поруч з нею, та не дуже добре осмислював прочитане. Голос у неї був притишений, хриплуватий. Все ж багато чого зміг уловити: і зміст, і поетичність окремих рядків. По правді, тоді одразу зникла упередженість до автора — уперше читає, немає виданої книжки… Чим далі вона читала, знайомлячи зі своїми творами, тим більше відчувалось, що в кожну поезію вкладено реальність, пекучі проблеми сьогодення. Вони, вірші молодої поетеси, тримали в напрузі всіх слухачів до останнього рядка.
Я попросив у поетеси кілька листиків. Побачив, що у кожному творі не тільки серйозний підхід до теми, без наміру для розважання публіки, а й те, що в неї є своє ім’я. Кожний вірш був написаний чистою українською мовою. Валентина Наумич пишалася своїм ім’ям, своєю мовою, культурою, землею. І це було в херсонській літературній вітальні, де на той час панувала російська мова.
І не рисувалась, а була такою, якою була насправді — українською поетесою, яка твердо стояла на своїй українській землі, гордо дивилася в очі поетам і поетесам.
І ще що, головне, Валентина Наумич, відчуваючи свою мистецьку талановитість не дозволяла собі підніматись над нами — була рівною серед нас. Просто підтримувала свою гідність, любов до розкриття серйозних тем, проявляючи лише рішучість і переконаність у своїй правоті, як творець правдивої лірики. А ще доводила усьому загалу, що береться за перо тоді, коли болить і мучить, коли хочеться розповісти про бачене, пережите, про те, від чого хочеться кричати, і тоді, коли не писати не може.
Запам’яталось. Важко підвівшись, не відходячи від крісла, молода, струнка жіночка тільки-но переступивши свій тридцятирічний рубіж, відкрила учнівський зошит: “Дзвони Чорнобиля”, — тихо вимовила, ледь зберігаючи спокій у голосі:

Яка прекрасна ти! Яка чарівна, земле!
Шукай в світах — миліше не знайти.
Так хто ж убив, украв тебе у мене,
Похоронив навіки, назавжди?!
Привикли ми у царське слово вірить,
Мов без’язикий віл, мовчить народ.
А доля свій читає вирок:
— Тобі розкаже казку королева —
Втішайсь, Мадонно, сином в білокрівцях,
Поки спече тебе земля вогнева,
Поки впадеш від пострілу мисливця.
Чи вірою сліпою завинили?
О, Богородице свята, гляди!
Це мій народ стоїть біля могили —
Врятуй його, від смерті відведи!
Ключ на вустах рабів. Душа мертвіє.
Почуй, народе, в крику захлинусь!
Спаси дитя, бо камінням заніміє,
Поки слово скаже Київська Русь.
Примовкли вже і сурми, і фанфари…
Скорботна площа в сумі літургій.
І серце, криком, в кожному ударі:
Де доля, шлях, зоря, — народе мій?
Розп’яли землю, в дріт сповили,
Не смій наблизитись сюди.
Дивись, Шевченку, ненька посивіла,
Бо хто спасе народ,
Хто визволить з біди?

Це був перший рік після Чорнобильської трагедії. Ще був Союз. І не було сумніву, що і російськомовні українці, і росіяни — усі розуміли, про що йшлось, хоча вірші виголошувались українською мовою. І не було жодного, хто б не сприйняв суворі рядки про велику біду, що впала на нашу землю. Ні у кого не знайшлось заперечень.
Це була справжня поезія людини-патріота, поетеси з Чорнобильської зони.
Я підвівся — за мною встали й інші. Валентина Наумич продовжувала читати:

Болить мені душа. Рида струна...
Стає мудрішою щодня, щоночі.
Від дурників, до сміху ще охочих,
Ховається і мучиться вона.
Це хто в мене влива нестерпний біль?
На плечі ношу вічності кладе,
Штовхає в спину, кличе і веде
Мене, земну, без голосу, без сил.
Вложи, вложи в уста мої надію!
Як вистоять у сполоху грозовім?
Бредем по світу, по шляху терновім,
Від рідних стін, від м’яти, деревію…

Поетеса перестала читати, склала зошит. Не давали їй продовжити гамма-промені, які отримала в зоні Чорнобиля.
Валентина Наумич важко дихала, мовчала. І ніхто не одважився підкинути своє слово. Заговорити, замість постраждалої від аварії. Передохнувши, заспокоївшись, поетеса повела далі:
— Вивозили нас з дому, — заговорила вона прозою, — в автобусі із свинцевими вікнами по обезлюднених вулицях. Садки, білі будиночки, рядки струнких тополь, церква із зеленим куполом, верби, що вже не мили своє сріблясте листя у воді — то вже було покинуте містечко. Чи скоро повернусь! — майже викрикнула Валентина. — Чи скоро повернуться люди на свої місця? Боже, тож був вітчий край! Жили віками. Чорнобиль згадується ще у древніх літописах. — Знову замокла. І через якусь хвилину, додала — Радіація!
Першою її книжкою, яку видала херсонська “Просвіта” в Чаплинській районній друкарні в 1993 році (60 сторінок), була поетична збірка з пристойним трьохтисячним тиражем “Є життя — лиш одне, без повтору”.
У цій добірці віршів Валентини Наумич є рядки, які хапають за серце:

Задумана, стою на попелищі.
Волає все в безсилому плачу,
Космічний вітер над полями свище,
Над тлінням смертоносного дощу.
Хто віру в нас закопував глибоко
І довго правду втоптував у прах?
Пече душа — була зоря високо, –
Тепер чорніє попіл в борознах.
І як вселяти віру, де безвихідь,
Вкорочена обірветься струна?
Вкраїно, чуй! Твої ридають діти,
Ридає-плаче доля їх сумна.

Друга збірка – “Голос журби” вийшла через три роки, в 1996, в Херсоні. Микола Братан, відомий український поет, у “Замість післямови”, писав: “У порівнянні з першою книжкою, “Є життя — лиш одне, без повтору” ця, друга, безперечно, вагоміша, колоритніша, зріліша. Валентина Наумич на наших очах виросла в поета, на повний голос промовляючи, як громадянин нової незалежної України, чиєю дочкою себе почувала й почуває…”.
Валентина Наумич друкуватися почала в коростеньській районній, житомирській обласній газетах, побачили світ її поезії в журналі “Дніпро” (№№ 3-4’ 98) і в канадському журналі “Промінь”.
Встигла видати вона ще збірочки “Пісня волі над сивим Дніпром” та для найменшеньких — “Ой сердитий наш гусак”.
Поетеса завжди — не тільки в Літературній вітальні, а й на зібраннях учителів, вливала в їхні душі щире українське поетичне слово.
Удруге ми з нею зустрілися в її оселі, здається, в однокімнатній квартирі, в новому мікрорайоні Херсона, Таврійському. Вона готувала до друку збірку спогадів про відомого херсонського поета “І я умру, щоб народитись” (1997). В цій книжечці є її вірш “На світлу пам’ять Володимира Пузиренка”. Даруючи мені свою нову поетичну збірку “Пісня волі над сивим Дніпром”, тихо сказала: “Миколо Михайловичу, для мене сьогодні найголовніше, щоб у моїй поезії була чесність й доброта. На фальші і нечесності спрацював Чорнобиль. Я знаю із-за чого моє життя гойдається на волосинці. І знаю, що зло народжує зло. Іноді цілісінькі дні: думаю, страждаю. Караюсь — відповідати на зло злом. Та надходить вечір, тиха ніч, заспокоююсь і вже душа велить відповідати добром. Напевно, тому, що ще з дитинства живе в моїй душі Духовний заповіт Матері Терези: “Добро, яке ви створили сьогодні, люди забудуть. Та ви не зупиняйтесь. Все одно творіть добро”. Таке не забувається. Такий був у херсонській поетеси характер. Такий був у неї напрямок у літературі. Вона була поетесою нової України.
На її молоді роки (їй тоді тільки-но перевалило за сорок), сміливо можна сказати: те, що вона встигла написати, свідчить, що в неї були глибоко поєднані талант і працьовитість.
Валентина Наумич була невиліковно вражена чорнобильським стронцієм, але в своїй творчості не нила, не ридала — призивала підніматись з колін, ставати твердими на своїй рідній землі. І “нести в світ любов і добро”.
Вона була жінкою великої України. У виданих поетичних збірках, а їй їх вдалося зробити чотири — вона йшла назустріч людям — бо у неї було відкрите серце — серце України.
Я зберігаю вірш, подарований мені:

Верни нам, Боже, нашу пам’ять стерту.
Вгостри нам душі тонко, як стрілу.
І дай ходу рвучку за болі й жертви,
Дай твердості протистояти злу.
Допоможи загоїть серця рани
І возвелич наш підневільний дух.
Світанок цей застиг у здивуванні
Від розкрадань, розбою і розрух.
Скарай, наш Боже, глитаїв новітніх,
Які не чують стогонів людей,
Волання їх у тьмяві безпросвітній,
Де вже ні стін, ні вікон, ні дверей.
Лише космічні продуви й безвіра.
Всели НАДІЮ, ВІРУ і ЛЮБОВ.
І хай, як ватра, спалахне офіра,
Запломени в серцях зводнілу кров.

Я слухав Валентину Іванівну, і в моїх очах повставала ще одна зустріч з поетесою, відомою майстринею поетичного слова, Ліною Костенко, на березі жвавої Конки, притоки Дніпра, біля вечірнього багаття. І тоді теж звучали слова:

Шматок землі,
ти звешся Україною.
Ти був до нас. Ти будеш після нас.
Мій предковічний,
мій умитий росами,
космічний,
вічний,
зоряний, барвінковий…

І, подивившись на мене своїм проникливим оком, жорстко вимовила:

Коли ви звалися — Малоросами,
Ваша поетеса була Українкою!

Здається, Ліна Василівна переробила ці рядки, готуючи їх до збірки “Вибране” через двадцять років. Та тоді вони на Конці виглядали саме так.
Яка спорідненість! Яке бажання матері-українки (Ліна Костенко була з дванадцятирічною дочкою Оксаною) жити для України, любити Україну, боротись за Україну.
Прощаючись, Валентина Наумич стишено пожалілась: “Мені дуже тяжко, стільки є про що сказати, а дні мої кінчаються”. Ці її слова торкнулись серця. Я тільки й зміг зауважити:
— Треба боротися…
Вона усміхнулася. Обличчям пробігла темна тінь. Підійшла до столика, взяла ручку й стала писати: “Далі говорити не можу. Болить у горлі. Дуже давить груди…”. На зблідлу щоку скотилася сльоза. Впала на чистий лист. На лист, на якому вже ніколи не будуть лежати рядки її віршів.
Вбив молоду талановиту українську поетесу, Валентину Наумич, із Полісся, лихий чорнобильський атом 12 липня 1998 року.
Їй би жити — жити і творити добро, дарувати людям, рідній Україні нові, і нові, і чисті, сміливі, відкриті патріотичні поезії.
Написане поетесою Наумич по-справжньому діймає точністю і глибиною. Думати про Валентину в минулому часі важко. Важко тому, що є такі вірші, які за своєю поетичною силою невмирущі. Таким є “Настроєве” із збірки “Є життя — лиш одне, без повтору”:

Я в полі блукала,
Я в тиші стояла,
Вслухалася в себе,
А чула світи.
І кожна травинка
Мені промовляла,
Себе ж не в спромозі
Було осягти.
Я чула розмову
Зелену й багрову.
Земля вболівала –
Тремкоче ріка.
А я дослухалась
До себе, до слова,
Хотіла впіймати
Іскрінь світляка.
Щоку підставляла
І сонцю, і вітру,
Вдихала бентежно
Вишневу ясу.
І все дослухалась,
Шукала палітру…
Щось звало, бриніло
Крізь
осені сум.

А ще Валентина товаришувала з Галиною Мержиєвською, жінкою-ентузіастом, підтримувала її мрії створити в Херсоні Центр духовної культури. Ентузіастка, отримавши від поетеси щире благословення і допомогу, звернулася із проханням до представників української діаспори Австралії, Канади, Америки.
Першим відгукнувся письменник, громадській діяч українських австралійців Дмитро Чуб (Нитченко). Зав’язалась переписка. Потім підключився з Канади Яр Славутич. На жаль, життя талановитої поетеси обірвалося, перервалось на злеті. З’їв її атомний Чорнобиль.
Валентина Наумич, до останньої хвилини перебування з нами, вірила, що людина приходить на світ творити красу і нести людям добро. Вона ще встигла, вже дуже хворою, упорядкувати збірку спогадів про херсонського поета Володимира Пузиренка “І я умру, щоб народитись” (1997).
А от про талановиту, скромну поетесу, здається, за негарною якоюсь традицією, в десяту річницю з дня її смерті, так ніхто й не згадав. Не знайшла можливості надрукувати спогад і “Літературна Україна”, наша всеукраїнська письменницька газета. Не зрозуміло, чого ж шановній газеті не вистачило, брак грошей, а чи брак бажання? Мабуть, поглинули сторінки газети здоровезні статті, щоб знайти місце для півсотні рядків на благородну і милосердну справу, віддаючи данину світлій пам’яті митця. Виходить, не було бажання.

Нарис надруковано в газеті «Вісник Чорнобиля» (6 березня 2010 р.)



Читати далі >> 2 >> 3 >> 4 >> 5 ... >> 31 >> 32 >> 33


Завантажити zip-архів книги (*.doc):
http://prosvilib.at.ua/books/kaliaka/stepom/kaliaka-stepom.pdf
Категорія: Інші автори | Додав: DivaDii (22.11.2012)
Переглядів: 1100 | Теги: Літературознавство, нариси, Каляка | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]