Братан М.І. Сила любові - Братан М.І. - За авторами - Бібліотечка - "Просвіта" Херсонщини
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 04.12.2016, 22:21
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

Анастасьєв А.М. [11]
Анастасьєв Анатолій Миколайович
Братан М.І. [17]
Братан Микола Іванович
Василенко М.О. [6]
Василенко Микола Олександрович
Дунаєв А.М. [1]
Дунаєв Анатолій Миколайович
Єрьомічева Л. [2]
Єрьомічева Любов Валеріївна
Коломієць Н.А. [3]
Коломієць Наталія Анатоліївна
Кот Н.Г. [1]
Кот Ніна Григорівна
Куліш Л.П. [1]
Куліш Леонід Пилипович
Мелещенко В.М. [1]
Мелещенко Василь Михайлович
Немченко І.В. [7]
Немченко Іван Васильович
Олексюк О.В. [5]
Олексюк Олег Васильович
Рижик-Нежуріна І.С. [1]
Рижик-Нежуріна Інна Сергіївна
Сарма-Соколовський М.О. [1]
Сарма-Соколовський Микола Олександрович
Суганяк А.С. [2]
Суганяк Анатолій Степанович
Тимошенко М.П. [1]
Тимошенко Микола Петрович
Швидун М.Є. [6]
Швидун Микола Єфремович
Файчак Й.Г. [2]
Файчак Йосип Гнатович
Флікінштейн А.В. [1]
Флікінштейн Алла Володимирівна
Колективні збірки [11]
Інші автори [7]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи хотіли б Ви опублікувати свій твір на нашому порталі?
Всього відповідей: 16

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Бібліотечка

Головна » Книги » За авторами » Братан М.І.

Братан М.І. Сила любові
Книга публіцистики Олеся Гончара, видана “Українським письменником”, має просту і промовисту назву — “Чим живемо. На шляхах до українського відродження”. Чим жили, живемо і житимемо — цьому, власне, присвячена вся повновага натхненна творчість прапороносця нашого письменства, який міг би з повним правом сказати про себе словами П.Тичини: “За всіх скажу, за всіх переболію”. Доля народу, болі народу стали зневіднині його долею і болями, і це потверджують не лише його твори, але й дії людини, громадянина, бійця.
Згадаймо епізод воєнної пори, коли йому, сержантові мінроти, фронтовому поетові, запропоновано було перейти на службу з мінометного батальйону в дивізійну газету. Ось як розповідає про це сам письменник: “Я подивився на своїх товаришів, зарослих, змучених. “Невже ти підеш?” — запитували їхні очі, налиті смутком втоми, смутком невідомості перед завтрашнім днем. До болю близькі й дорогі мені ці люди. Це брати твої, вони тобі найрідніші за всіх. Тому, що в тебе з ними була одна доля, ти ділив з ними все, що випадає солдатові... Я залишився з ними...”.
А чи не зрідні цьому виборові той, через десятиріччя, коли перед першим своїм ювілеєм уславлений автор “Прапороносців”, “Тронки” опублікував новий роман “Собор”, з’ява якого в кінці “героїчних” шістдесятих років означала врівні звинувачення і присуд “епосі”, пізніше пойменованій “застоєм”. Письменник залишився з ними, з нами, з народом, тим-то вся “королівська рать”, ота брежнєвсько-сусловська комарилья, так гнівно і грізно повстала супроти цього гранично чесного, сміливого і мудрого твору, що, будучи літературою високою, справжньою, все ж сприймається, як факт, котрий виходить за рамки суто мистецькі. “Щоб жить — ні в кого права не питаюсь, щоб жить, я всі кайдани розірву!”. Як у цих могутніх словах поета живе сам дух невпокореного народу, так у необорних сторінках “Собору” дихає, протидіє, бореться наша історична, національна, світоглядна, моральна основа. “Собори своїх душ бережіть!.. Собори душ!..”
А ще ж був Майдан незалежності у Києві, намети голодуючих студентів і зі словом моральної підтримки серед них — Той, на чиїх творах вони виховувались. Була заява про вихід із КПРС, аби не мати нічого спільного з “реготунами”, супротивниками демократії й поступу.
Письменник залишався і залишається з народом, який нарешті здобув державну незалежність, віками омріяну волю. І було слово Олеся Гончара на урочистому засіданні сесії Верховної Ради України: “Вклонімося ж, Україно, пам‘яті замучених, полеглих твоїх дітей, їхній жертовності, їхньому героїзмові, бо всі вони — співтворці твоєї Свободи”. Воістину мав рацію поет, сказавши: “Гончар — совість нашого народу, і якщо судити по ньому, то совість українського народу — чиста”.
Якщо спробувати одним словом окреслити, що є найхарактернішим, найвизначальнішим у творчості Майстра, котрий нині відзначає своє високоліття, то цим словом, вочевидь, мусить бути — неповторність. Неповторні герої його романів, повістей, оповідань, новел, кіносценаріїв, поезій, есе, нарисів. Неповторні найрозмаїтіші його художні образи. Неповторне багатоквітне його слово. Неповторна любов, якою те слово дихає. Адже ж, як мовив Він у статті про Василя Земляка, “таємниця творчості, певне, полягає насамперед в любові художника...”. Вона, ця любов, звичайно ж, має свої витоки, першоджерела, які належить шукати в тій землі, що породила художника, в народі, з котрим він розділив трудну і високу долю, а, до того ж, у родоводі письменника, уродженця славетної Полтавщини, що дала нашій культурі яскраве розлетисте сузір‘я талантів, знаних у світі.
У благоговійному слові про свого геніального земляка Миколу Гоголя Олесь Гончар зазначав: “Навіть серед київських урвищ та круч, де інший спостеріг би лиш ерозію грунтів, цей закоханий мрійник у поетичному екстазі вловлює щось гармонійне — така вже сила любові (підкреслення наше — М.Б.), таке чудодійництво генія”. А хіба не уловлював гармонію у вировищах світу натхненний творець “Прапороносців”, “Людини і зброї”, “Собору”, “Циклону”? Хіба не силою любові пояснюється чудодійництво багатьох його творів, починаючи від фронтових поезій і кінчаючи “Спогадом про океан”. Та, власне, чому — “кінчаючи”? Неповторність Гончаревої прози з роками аж ніяк не притлумлюється, кожен його новий твір є подальшим щаблем у пошуках гармонійного в цьому жорстокому світі.
Але повернемося до початків, до батьківського порога, звідки вирушав у життєву шлях-дорогу майбутній письменник. Отже, Полтавщина, село Суха Кобиляцького району. Народився 3 квітня 1918 року. В родині селянина-бідняка. Мати померла рано, виховувала Сашка бабуся, “чия безмежна ласка, доброта і любов” замінили йому материнське тепло. “Вона, — пише О.Гончар у “Письменницьких роздумах”, — відзначалася щирою вродженою любов‘ю до людей, в її образі ніби втілювалося для мене все краще, що є в нашого народу: працьовитість, чесність, справедливість, безмежна доброта, обдарованість”.
З глибокою шанобою згадує О.Гончар вчителя мови і літератури, який зумів своїм учням “прищепити палку любов до рідного слова, красного письменства”, а йому дав “чисто українське ім‘я — Олесь”.
Закінчивши семирічну школу в с.Бреусівці Козельщанського району, п’ятнадцятирічним юнаком О.Гончар іде працювати до редакції районної газети. За свідченням поета О. Юренка, який тоді там секретарював, майбутній письменник “одразу ж включився в роботу весело так, усміхнено”. У повісті “Далекі вогнища” (1985 р.) колоритно і таки усміхнено відтворені редакційні клопоти районки, і той “нерозвійний хміль життя, де все переплелось, де так поєднались і радощі, і гіркоти...”.
Відтак було навчання в Харківському технікумі журналістики. На відмінно закінчивши його, О.Гончар працює в Харківській молодіжній газеті “Ленінська зміна”. Невдовзі, успішно склавши (екстерном) екзамени до Харківського університету, він стає студентом філфаку. Вчився і працював до самозабуття. У листі до друга писав: “Учусь, як віл. Латинь, французька, церковно-слов‘янські пам‘ятки”... І цілком слушно зауважує О.Юренко: “Так з великої праці виростав і великий талант...”.
У передвоєнні роки О.Гончар публікує перші художні Твори на сторінках обласної і республіканської преси. Пізніше, з висоти досвіду й майстерності, письменник відзначить, як твори, що були чогось варті, — повість про весну 1933 року “Стокозове поле”, надруковану в журналі “Молодий більшовик”, курсову лінгвістичну роботу про твори М.Коцюбинського, працю-дослідження про поему І.Франка “Мойсей”. В чернетках визрівав роман про Григорія Сковороду...
Війна застала його за підготовкою до чергового іспиту. Достеменно, як у “Людині і зброї”. Не зважаючи на відстрочку, Олесь Гончар разом із товаришами по навчанню йде добровольцем на фронт.
До того, як будуть написані “Прапороносці”, проляже шлях через усю, від початку до кінця, Велику Вітчизняну війну, “щастя перемоги, радість повороту”, навчання після демобілізації в Дніпропетровському університеті, коли й починає втілюватись у життя задум написати книгу про героїчний визвольний похід рідної Армії, “про трударів фронту, про людей великого подвигу”. Молодий письменник сам належав до них, розділив усю трудність, небезпеку і звитягу вікопомного походу. Свідчення його ратних звитяг — орден Слави, орден Червоної Зірки, три медалі “За відвагу”. Ще там, на вогневих дорогах війни, визволяючи від фашистського іга народи Західної Європи, крізь горе і відчай од втрати бойових друзів, з великої любові до тих, з ким пройшов крізь пекло війни, він сам собі заприсягнув: “Якщо лишуся живим, розповім про вас...”.
Як зазначає сам автор “Прапороносців”, “зародки, ембріони тих образів, які згодом дістануть свій розвиток у трилогії”, мали вже його “фронтові поезії”, видані окремою збіркою через сорок літ після Перемоги. Не великий за обсягом, але значний за змістом і емоційним наповненням той фронтовий цикл названо “поетичним пунктиром походу”. І, справді, в скупих поетичних рядках і розлогій трилогії можна знайти багато спільного, що стосується “душевних станів” учасників походу, Так, у вірші “Атака” (1942 р.) читаємо:
Святе божевілля атаки
В тобі поглинає все.
Через яри та байраки
Незнавана сила несе.
Немає ні рідних, ні любих,
Нема ні жалю, ні тривог.
Байдужим стаєш до згуби,
Могутнім стаєш, як Бог.
Ось як цей душевний стан описано в “Прапороносцях”: “Німці тікали з вогневої. Це ще піддало Чернишеві сили, такої сили, що, здавалось, його не міг би тепер зупинити наказ самого маршала. Перед ним майорів чужий френч... І Черниш... не біг, а летів, як птах. Усе тіло його зробилося легким, пружним, нестримним...”.
Зустрічаються навіть текстові збіги, як те маємо в передачі туги за рідною землею:
Бачу далекі вершини
В тумани повитих Карпат.
Може, моя то Вкраїна
Біліє черідкою хат?
(“Думи про Батьківщину”, 1944 р.)
У романі: “Чи то стрімкі гори біліють, повиті літніми хмарами-оболоками, чи, може, далека то Україна біліє черідкою хат?.. “.
Трилогію “Прапороносці” І.Драч назвав книгою-подією і то не лише в культурному житті українського народу, хоч у його духовному розвої передовсім. Серед численних книг про війну, про людину на війні “Прапороносці” посідають осібне місце. Це, як писав Ю.Бондарєв, “сповідь пам‘яті, совісті і правди нашого народу”. Всі ці категорії, завважимо, з плином часу, ба навіть у сьогоднішній життєвій круговерті ревізії не підлягають.
Належу до тих, кому випало читати “Альпи”, “Голубий Дунай” і “Злату Прагу” з першодруків у журналі. Звідтоді стільки разів читав-перечитував роман-поему, а заодно й те, що про нього написано, одначе й донині не полишає мене первісне юнацьке сприйняття нев‘янучого твору. Не похитнули мене в тривкій небайдужості до нього і злостиві натяки декотрих нинішніх творців “безсмертних” цінностей щодо відвідин героями роману відомої кімнати-музею в Златій Празі з відповідними цитатами відповідних місць роману. Брянський, Черниш, Шура Ясногорська, Сагайда, Маковей, брати Блаженки, Хома Хаєцький, підполковник Самієв, майор Воронцов, Іван Антонович капітан Чумаченко, Багіров, Сєвєрцев... Вихоплені з пекла війни образи цих захисників Вітчизни, бійців-визволителів позначені, за словами Чінгіза Айтматова, “народністю погляду на життя в зображенні війни”, бо ж несуть у собі образ самого народу-переможця, його нездоланний дух, трудну і прекрасну долю справедливої армії. Недавні робітники, колгоспники, студенти, “люди чесних трудових професій”, вони стають на війні умілими і безстрашними воїнами, хоч до кожного з них співвідносні слова поета: “Хто каже, ніби на війні не страшно, нічого той не знає про війну”. Але ж закон війни непохитний, його чітко й просто визначив командир полку, Герой Радянського Союзу Самієв: “Відвага, хоробрість — найвища якість в людині”.
“Прапороносці” з літописно-розложистим, емоційно наснаженим характером оповіді вкарбували у вічність, як писав їхній автор у вірші “Знамено полку” (1945 р.) — “звитягу нашу, наші болі, загиблих друзів імена...”. Як у багатьох творах про війну, у трилогії з глибокою художньою переконливістю показані сила і чистота фронтового братерства, краса вірності в любові...
Герої трилогії глибоко індивідуалізовані не лише за зовнішніми ознаками, але й тими гранями, якими, за словами Юрія Брянського, “світиться кожне людське серце”. І стільки такого світла випромінюють учасники визвольного походу серед нелюдських умов, де земля чадіє газами і трупами, де до смерті — чотири кроки, де, як мовить Брянський, котрий бачиться Чернишеві соняшником у цвіту: “Багато що зійшло кров‘ю, згоріло в серці за ці роки... А може, й не згоріло? Може, випалене вогнем, воно тільки загартувалось та стало від того ще міцнішим?..”.
У романі з непідробленою синовньою любов‘ю змальовано образ Батьківщини, повпредами якої виступають у закордонні рядові і командири великої армії, діти різних народів, передовсім наші краянці, дібрані Брянським з останнього поповнення — “вінницькі, подільські, наддніпрянські колгоспники — слухняні і працьовиті”, “чесні чорнороби війни”, які уособлюють великодушність свого народу. Це належно поціновується синами інших народів, що проносять крізь вогонь і смерть “вірність в серці чистім” фронтовому побратимству, суворій чоловічій дружбі, яка не раз випробувана смертю, котра “забувається важче, ніж перше кохання”.
При загальному життєствердному, оптимістичному звучанні “Прапороносці” у багатьох місцях сповнені пекучої туги за тими, хто поліг на шляху до Перемоги, — згадаймо: Вакуленко, Гай, Брянський, Шура Ясногорська, а чи той норовистий безіменний кулеметник при обороні графського будинку в Трансільванії, який зі смертельною раною просить Сагайду простити йому за гарячковитий непослух. “Він кивнув, щоб Сагайда нахилився до його запалої колючої щоки, і вони якось особливо по-людськи, урочисто й прощально поцілувались...”.
Роман-трилогія — це своєрідний тривкий пам‘ятник полеглим у найжорстокішій з воєн, які будь-коли знало людство.
У перші повоєнні роки паралельно з “Прапороносцями” і після них О.Гончар пише ряд новел, оповідань на воєнну тему, а також повість “Земля гуде”, присвячену підпільній комсомольській організації у дорогій його серцю Полтаві під час фашистської окупації.
Новела “Модри-Камень”, “Весна за Моравою”, “Ілонка”, “Гори співають”, як і написані пізніше “За мить з щастя”, “Хлопець із плацдарму”, увійшли до золотого фонду літератури про людину на війні. Прехорошими назвав їх А. Головко, вони без перебільшення належать до шедеврів світової новелістики.
Не лише зміст і ідея захоплюють читача у “Модри-Камені” — в цьому високопоетичному і врівні драматичному творі про кохання, що його наш солдат зустрів на буремній дорозі війни, де, здавалось би, не залишалося й місця для любові, цноти і досмертної вірності. Неповторна стилістика новели з навдивовижу гармонійним поєднанням емоційно-експресивних засобів із конкретно-предметними. “З-за причілка било снігом і засипало мені очі. Білий вітер стугонів у порожнечі гір...”. “Боязко й недовірливо відчинилися двері”. А як трепетно мовиться про зародження любові: “Пальці твої були вправні й повні ніжного тепла. Зовсім не боліло, як ти відривала закривавлений бинт...”. А потім, коли напувала кавою, — “і пильно дивилася в очі, і я виразно чув, як входиш ти до мого серця”. Чи оце вражаючої густини письмо: “Куримо — спимо — хилимось...”.
Все це виразно чує і читач, як між юною словачкою і радянським розвідником спалахує те, чому й назви дібрати непросто. Щемливий фінальний діалог новели, в якому у декількох рядках виражені неймовірної сили думки й почуття:
“Тереза: — Я так довго чекала вас після тої зимової ночі. Мені здається, що не менше як тисячу літ!”
Я: — А мені здається, що стільки ж ішов до тебе після тої ночі.” “Тереза: — Нарешті ми знову зустрілись! Дайте мені вашу руку. Ви відчуваєте, як тисяча літ перемістилася перед нас? Тепер вона попереду, правда ж? Наша тисяча!.. Доки зеленітимуть ці гори і світить сонце, ми будемо жити. Я задихаюсь від такого багатства.”.
Це особливо хвилює тим, що розмова уявна: Терезу скатували фашистівські посіпаки — поліціянти за те, що закрилила радянських розвідників...
Героїня повісті “Земля гуде” Ляля Убийвовк — духовна сестра Юрія Брянського, криштально чиста, морально красива. Такі ж і її товариші по боротьбі — Серьожа Іллєвський, Валентин Сорока, Борис Серга, Марійка-Веснянка... Всі вони відзначаються великістю душі, як і герої “Прапороносців”, як і Яша Гуменний (“Весна за Моравою”), і хлопець з наших степів Іван Артеменко (“Хлопець з плацдарму”), і Сашко Діденко (“За мить щастя”).
Показуючи у всіх подробицях жорстокості, кошмари війни, Олесь Гончар з “гарячою ніжністю” передає свято солдатського серця, коли чорноробам фронту “життя, як земля до сонця, поверталось... своєю найкращою стороною”. Ідеться про тих, кому, як Брянському чи героєві “Модри Каменя”, зазоріло кохання, просяяла вічність чи, як Сашкові Діденку, — пожадана мить щастя посеред смертей, руїн і горя.
Написане в кінці шістдесятих років оповідання “За мить щастя” належить до вершинних досягнень цього жанру. Те, що іншому авторові послужило б основою роману, — кохання з іноземкою, — тут передано стисло, високоемоційно і з таким стилістичним блиском, що оповідання справедливо можна назвати поемою в прозі.
Є письменники, які, пройшовши крізь горнило війни, на все життя залишаються вірними цій єдиній, справді невичерпній темі. Багата і розмаїта творчість Олеся Гончара теж потверджує таку вірність, але в повоєнні десятиліття він з не меншою художньою силою й захопленням, ніж людину на війну, уславлює людину в мирній добротворчій праці. Починаючи від збірки оповідань “Південь” (1951 р.) і кінчаючи книгою “Далекі вогнища” (1988 р.), теми війни і миру, людини і зброї, руйнівничого і творчого начала постійно перебувають в полі зору філософських роздумів і душевних болінь видатного письменника сучасності. З такою ж гарячою ніжністю, як і фронтовиків, змальовує автор “Прапороносців” робочі будні, тривоги і радості сільських трудівників, таких, як емтеесівська радистка Зоя Лисогор, прозвана трактористами Жайворонком (достоту, як Маковей мінометниками — Соловейком), її батько, директор МТС Карпо Васильович, механік Сава Грек, у якого вона тайкома закохана (“Жайворонок”, 1950 р.). Характер головної героїні висвітлено зсередини, висока мить душі приходить до неї в праці, в турботах про врожай, у чистій, як сльоза, першій любові.
Оповіданням-подією стали написані сорок з лишнім років тому “Соняшники”, в яких чітко окреслено грані, що ними світиться в труді серце ланкової Меланії Чобітько, золотої людини, як мовить про неї голова колгоспу. Саме в полі, на плантації соняшників, де працює дівчина, відкрилася в ній столичному скульпторові її творчість. “Обличчя натхненно розшарілося і, освітившись якимись новими думками, стало мовби тоншим, інтелектуальнішим, багатшим, у ньому з’явилася сила нових несподіваних відтінків. Де взялась і врода, і характер, і чиста ідеальна чарівність ліній...”.
Слід зазначити, що, як і в оповіданнях та новелах фронтового циклу, в книжці “Південь” та в ряді пізніших оповідань, змальовуючи людей праці, письменник не оминає справ сердечних, його герої по-справжньому люблять, ревнують, страждають. Назвімо для прикладу — “Зірниці” (1950 р.), “Машу з Верховини” (1958 Р.). Якщо в першому оповіданні сцена ревнощів у риболовецькій бригаді передана з м’яким гумором, добрим усміхом, то в другому вирують почуття, сповнені драматизму і високої поезії водночас. Історія любові Маші-венгерки і колишнього льотчика, голови робіткому Шелюженка змальована з кінематографічною пластикою, і доводиться тільки пошкодувати, що оповідання досі не екранізовано.
Темі післявоєнного відродження українського села присвячена широковідома повість “Микита Братунь”, де чи не найповніше виявився своєрідний, сказати б, делікатний гумор Олеся Гончара, що запам‘ятався читачам ще з роману-трилогії. Він, цей гумор, як синонім життєствердження й незламності народного духу, зарятовує повість від модної на той час теорії й практики безконфліктності. Та й, до того ж, Братусева бригада переборює “опозицію” бухгалтера Харлампія Зюзя, та й з головою колгоспу Логвином Потаповичем Мелешком інколи “дискутує” до сьомого поту, та й супроти “млинів”-критиканів (і донині не перевелись), має свою непохитну думку — називає їх “грушевими клопами”. Не забудьмо, що Микита Братусь, — учорашній воїн. Служив у медсанбаті, куди потрапив після поранення і де його залишили, не відпустили: “Нам, — кажуть, — у персоналі побільше веселих людей потрібно: бійці швидше видужують”. А ще ж немаловажний факт його біографії: він і на війні дерева садив, — “під Воронежем і в Сумах, в Польщі і в самій Німеччині за Одером”.
Повість “Щоб світився вогник”, написана невдовзі після “Микити Братуся”, позначена навдивовижу чистим ліризмом.
У центрі оповіді — молода “світилка” на морському маяку Марія Лелека, що пішла при виборі професії батьківською дорогою. Робочі будні на маяку, а врівні і перша любов Марії до капітана морського катера Вовика Гопкала, “довгожданого витязя”, котрий виявився ошуканцем, змальовані з неприхованим виявом симпатій і антипатій. Олесь Гончар підтвердив свою репутацію співця юності і кохання. Разом з тим у повісті чи не вперше в своїй творчості письменник ставить проблему духовного браконьєрства, носієм якого виступає Вовик-капітан, що про нього Дьома-олімпієць розважливо й гнівно мовить: “Якби ще він був тільки на птицях браконьєром. А то він і серед людей такий: в самому своєму житті браконьєр, у всіх своїх почуттях”.
Півдневі України в повоєнній творчості О.Гончара судилося посісти осібне місце, і на те були свої причини і передумови. На одному з виступів перед таврійськими хліборобами, які неоднораз обирали письменника до парламенту країни, Олесь Терентійович розповів: “З ранніх дитячих літ мені доводилось чути про Турбаї, про долю того мужнього села, зруйнованого царатом у кінці XVIII століття, про людей, зселених у колишні степові пустелі... Чути доводилося й про те, як наші односельці ходили на заробітки в Таврію”... Іншого разу, у розмові зі мною, він у задумі сказав, що, можливо, й мама Тетяна ходила курявними шляхами в таврійську даль у пошуках кращої долі...
Криничанська голота в романі “Таврія” веде свій родовід од непокірних турбаївців, від тих людей, що волею дорожать. Глибоконародні характери героїв роману, обставини, в яких вони діють, — переддень першої світової війни, — виписані із завидною повнотою, з великою любов‘ю до людей праці, що уособлюють долю свого народу на історичному крутозламі. Син асканійського можновладця Вольдемар Фальцфейн, філософствуючи перед своїми приятелями, нарікає, що заробітчани — “навдивовижу неповороткий, упертий, нетямовитий народ”. А тому-то, мовляв, “вони самою долею приречені на те, щоб бути народом-негром, народом-чорноробом”.
Наслухаючи це просторікування, юний полтавець Данько Яресько з другом Валериком Задонцевим “весело переблискувались поміж себе оченятами”: вони свідомі не лише своєї гідності, але й близької розплати зі знахабнілими визискувачами, — в їхній пам‘яті живі турбаївські події та й недавнє бунтарство “народу-чорнороба” в Каховці на людському ринку (ярмарку), коли заробітчани гуртом постали за себе супроти глитаїв.
Данько і Вутанька Яреськи, Нестор Цимбал, Мануйленко, Андріяка, Бронников — “по долі супутники, по крові — брати” — несуть у собі дух людської гідності і невпокореності. Навіть красуня Ганна Лавриненко, яка ніби то й не схильна до протесту, до боротьби зі своїми новими хазяями, бо приголублена ними (потрапила в покоївки), заявляє: “Нема в мені холопського дару”.
Роман “Таврія” знаменував собою новий етап у творчості Олеся Гончара, що відзначається широтою показу життя народних мас, ретельною “розробкою” того чи іншого характеру, передумов його формування. “Досліджується, — писав Ю. Барабаш, — весь комплекс факторів, що визначає вчинки та дії всіх персонажів, лінію їхньої поведінки”. З твору в усіх реаліях, особливостях і красі постає образ південного степу, цей, за словами Юрія Яновського, “український Техас”, якому роковано було стати ареною вікопомних історичних подій.
Роман “Перекоп”, будучи продовженням “Таврії”, за розмахом історичних подій, змальованих у ньому, переважає перший. “Остання сторінка громадянської війни” відображена з великим лірико-епічним розмахом, героїчне начало тісно переплетене з трагічним. Грім перемог, що про нього писав В. Маяковський, не заглушає в романі болю і стогону народу, ввергнутого в нещадну кровосіч. На останній смертний бій ідуть і червоноармійці, і таврійські партизани, і ті, хто ще вчора наймитував у Фальцфейна чи гнув спину у хорлівському порту. “Хочемо України української, червоної, своєї!”. Такою була мрія, заповітна мета.
Шлях до волі проліг через бої на Каховському плацдармі, штурм Перекопу і гнилого моря Сиваша, через нелюдські зусилля, пекучі рани й загибель у нібито своїй “дядьківській війні”. Протиприродність її показана в багатьох епізодах — і тоді, як бійці партизанського загону під проводом Дмитра Килигея проїзджають повз рідні села й тайкома від командирів заскакують на гостини додому, й тоді, як Мефодій Кулик, батько рясного сімейства, відмовляється йти в похід. І особливо в психологічному поєдинку строганівського селянина Івана Оленчука з колишнім своїм бойовим капітаном Дьяконовим, який, будучи вірним білому рухові, закінчує життя самогубством. А хіба однозначно маємо сприймати махновську “вольницю”? Хіба не провісником майбутньої сваволі над народом є мрія-присуд комісара Муравйова з мандатом від товариша Троцького: “Масовий послідовний терор проти цієї бандитської нації — іншої мови не зрозуміє!”. Більшовик Леонід Бронников сприйняв це, як образу революційної честі народу, але ж далеко не всі його товариші по партії так розуміли вказівки високого начальства — на жаль, не лише Троцького. В майбутньому хто тільки не вішав крамольних ярликів на націю, до якої належали Дмитро Килигей і Данило Яресько, комеск Баржак і вчителька Світлана Мурашко, Іван Олєнчук і той же не з войовничої когорти Мефодій Кулик, і не вельми підкований ідейно брат командира партизанського загону Антін Дерзкий, і наймичка Наталя Троян, і заблукала в круговерті громадянської січі Ганна Лавриненко... Світ розколовсь на “біле і червоне”, розкол цей прийшов і через весь народ, і часто-густо через сім’ю, рідню, а то й власну розчахнуту навпіл душу.
Брага революції, оспівана поетами, здається, цілковито заволоділа Даньком Яреськом, відважним рубакою в партизанському ескадроні. Та ось в одному з боїв проти німців-колоністів, коли його розпалений кінь закляк перед входом до кірхи, а розшаленілому вершникові вчувся дивний звук органу, Данькові “нараз аж моторошно стало... І щось схоже на докір почулось в цій музиці, що він ніби на все замахнувся, на все заніс свій гарячий, обкипілий кров‘ю клинок”. З глибоким підтекстом думка, повз яку раніше проходила наша вражена величчю героїчних революційних подвигів уява. Данькові теж у рокітливих звуках органу відкрилося — “наче саме небо — через людськи битви, через видзвін шабель — зверталося до інших людей, чи до тих, що були, чи вже до прийдешніх, до тих, між якими нарешті не буде ні різанини, ні чвар, а над усім пануватиме тільки оця всевладна, всемогутня, що музикою наповнює душу, краса”.
У “Перекопі” досить широко відтворена тогочасна розстановка політичних сил в Україні, на прикладі Полтавської губернії, батьківщини Данька і Вутаньки Яресків. Хоч нині мусимо завважати: ідеологічне нашарування п’ятдесятих років не могло не позначитися на висвітленні боротьби за визволення України.
У змалюванні останнього штурму Перекопу і Сиваша письменник, вірний історичній правді, досягає такої художньої сили, що в історичних творах на цю тему навряд чи знайти щось подібне. На штурм нового Вердену, валу смерті ідуть “невідпорні лави людські”. І як реквієм, що переходить у гімн життю, боротьбі за справедливість у світі звучать рядки роману: “Не злічити, скільки їх тут полягло... Ті, що піднімались їм на зміну, бачили їхню смерть, але це їх не страшило... Ніхто їх не гнав, ніхто не заставляв — самі шукали атаки, щоб згоряти у ній, шукали дроту, щоб перегризати його, ступали на фугаси, щоб злітати на них у повітря, беручи штурмом обледенілий, неприступний вал!.. Був він для них мовби останньою перепоною на шляху до чогось незвіданого, неймовірно прекрасного. “За щастя народне!..”.
На превеликий жаль, не все так потому діялося, як мріялося. У нарисі “Панорамна земля” (замість епілогу), що завершує роман “Перекоп”, письменник, розповідаючи про зустріч з Іваном Івановичем Оленчуком, виводить образ його племінника “лободзвона”, пустого чоловіка, що, їй же право, зрідні Володьці Лободі із “Собору” — одного із численної маси тих, які омріяне щастя народне віддалили від трудящої людини на десятиліття, аж до наших непевних днів...
Наступним великим і, безперечно, вершинним твором письменника після “Перекопу” був роман “Людина і зброя” (1957–59 рр.), написаний з тим же лірико-епічним розмахом, що й попередній. Сюжетна основа його — історія студентського батальйону добровольців, які з перших днів Великої Вітчизняної полишають університетські аудиторії і йдуть на фронт зупинити варварів XX віку, захистити велику спадщину людського духу”, “життя в усій його цілості”. Роман є своєрідною передісторією “Прапороносців”, у ньому в суворих реалістичних барвах змальовані перші дні і місяці жорстокого двобою з фашизмом і, як зазначав відомий російський прозаїк Б. Васильєв, письменник “з проникливістю великого художника розкриває ті незримі узи, які пов‘язують нашу армію з народом”.
Сам образ рідної землі постає тут у “пожарищах, у смертях, у трагізмі нерівної боротьби”. Антивоєнний пафос твору, ідея несумісності людини і зброї, людства і воєн — головна думка, яку виносять бійці студбату із “снарядної кафедри”. Чиста і глибока душа Богдан Колосовський, “університетський Сковорода” Мирон Духнович, поет за покликанням і природою Андрій Степура, надійний комсомолець Славко Лагутін, широка натура, відчайдух Павло Дробаха... Інтелектуали і патріоти, відкриті для життя, дружби і любові, стають вони на захист Вітчизни і самого життя народу, свідомі того, що рятують від “диявольських дій інквізиторів сучасних” не лише свою землю, але й цілий світ. Образи бійців студентського батальйону, такі різні і своєрідні характери, мають однак ту спільність, що уособлюють у собі все краще, що йде від українського народу, від рідної землі. І такими ж змальовані образи дівчат-студенток в романі, тих, кому роковано, кохаючи і страждаючи, ждати своїх обранців з війни, — лише не кожній судилося дочекатися. У цьому відношенні Таня Криворочко ачи Мар‘яна Кравець зрідні Шурі Ясногорській, образові, який став символом “краси вірності”.
У “Людині і зброї” письменник не обминув тих, кого Степура називає “накипом часу, брудною піною”. До таких належить помкомвзводу Гладун, котрий надто ревно вмів командувати новобранцями, а в пеклі бою у полоні тваринного страху стає самострілом, за що поплатився життям — розстріляний, як зрадник Батьківщини. Подібний до нього той, що відстав від оточення, готовий здатись ворогові — і теж скараний на смерть друзями. Інакше рятується від жорен війни Лимар з геофаку, перекинувшись у писарі. Лисий товстун — казнокрад, який тікає на Схід із набитим народними грішми чемоданом, взагалі не потребує коментарів, — “паразит і хапуга!”.
Подибуємо в романі і образ командира — самодура Дев‘ятого, який послав бійців на безглузду смерть. Окремо стоїть образ Спартака Павлущенка, який у передвоєнний час, вражений манією підозрілості, виростав таким собі “лободзвоном”, що не знав ні справжньої дружби, ні кохання, — готувався верховодити над іншими, бо ж йому, синові впливового батька, “легко все давалося в житті”. Пройшовши, однак, фронтову науку, Павлущенко іншими очима глянув на своїх бойових побратимів і на себе... Після контузії разом з даром мови повертається до нього і душевне прозріння — він, як мовиться в романі з іншого приводу, “дав простір людині в собі”.
Глибиною роздумів над тим, що принесла людям війна, відзначаються найщемливіші сторінки роману — “Листи з ночей оточенських”. Це, власне, поема вірності — Батьківщині, рідним і близьким, коханим, друзям. Духовний світ Богдана Колосовського в цих високоемоційних розділах розкривається у всій повноті неповторності і краси. Подвиг Мирона Духновича, який ціною свого життя знищує склад авіабомб і рятує від фашистської погоні друзів-оточенців, кладе на весь твір відсвіт великого, вічного...
“І знову йдемо. Біль втрат і дух степів полинових, дніпрову блакить і рожеві, як юність, світання — усе забрали з собою і все несемо на схід... Думаю про тебе, далека моя любов. Чи ти була насправді? Чи я тільки вимріяв тебе? Ні, ти таки була, ти й зараз є по той бік усього цього жахливого, що нас розділяє. Жди, може, таки ми вийдемо. Кожен із нас має в серці не зруйновану, а навіть наростаючу силу любові й ніжності, такої сили заряд, що зрештою має вивести нас до мети...”.
Є в цьому творі, всуціль присвяченому війні, образ єдиного серед оточенців цивільного, котрого за легендарним іменем з легкої руки Духновича нарекли Колумбом. Сумирний, повновидий, вуса красиві, русяві. Агроном однієї із степових МТС. Людина міцного народного складу. Таких любив Степура, який поліг смертю героя на Дніпровському березі, — він теж був такого ж кореня.

Читати далі >> 2


Завантажити zip-архів книги (*.doc):
http://prosvilib.at.ua/books/bratan/sila_lyubovi/syla_lyubovi.zip
Категорія: Братан М.І. | Додав: DivaDii (28.04.2011)
Переглядів: 1694 | Теги: Олесь Гончар, Братан М.І. | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]