Вітаємо Вас, Гість!
Четвер, 28.03.2024, 12:13
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

Анастасьєв А.М. [11]
Анастасьєв Анатолій Миколайович
Братан М.І. [17]
Братан Микола Іванович
Василенко М.О. [6]
Василенко Микола Олександрович
Дунаєв А.М. [1]
Дунаєв Анатолій Миколайович
Єрьомічева Л. [2]
Єрьомічева Любов Валеріївна
Коломієць Н.А. [3]
Коломієць Наталія Анатоліївна
Кот Н.Г. [1]
Кот Ніна Григорівна
Куліш Л.П. [1]
Куліш Леонід Пилипович
Мелещенко В.М. [1]
Мелещенко Василь Михайлович
Немченко І.В. [7]
Немченко Іван Васильович
Олексюк О.В. [5]
Олексюк Олег Васильович
Рижик-Нежуріна І.С. [1]
Рижик-Нежуріна Інна Сергіївна
Сарма-Соколовський М.О. [1]
Сарма-Соколовський Микола Олександрович
Суганяк А.С. [2]
Суганяк Анатолій Степанович
Тимошенко М.П. [1]
Тимошенко Микола Петрович
Швидун М.Є. [6]
Швидун Микола Єфремович
Файчак Й.Г. [2]
Файчак Йосип Гнатович
Флікінштейн А.В. [1]
Флікінштейн Алла Володимирівна
Колективні збірки [11]
Інші автори [7]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Хто такий Антон Павлович Чехов?
Всього відповідей: 59

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Бібліотечка

Головна » Книги » За авторами » Анастасьєв А.М.

Анатолій Анастасьєв. Запалення серця

Про себе



Квітневим днем далеким,
Коли сади цвіли,
Мене сюди лелеки
На крилах принесли.

Поклали під калиною
В зелену мураву,
Відтоді з Україною
У серці я живу.

Із працею в гармонії
Іду по цій землі,
Впеклися у долоні
Ковальські мозолі.

Дошукуючись істин
Серед звичайних див,
З блокнотом журналіста
Степи оці сходив.

Із Музами наразі я
Спілкуюсь від душі.
Вони мені підказують
І прозу, і вірші.



Сорочка-вишиванка



На мені сорочка-вишиванка,
Хрестиком на білім полотні
Незнайома жінка полтавчанка
Ці узори вишила мені.

Чорними й червоними нитками
Нагадали пісню чарівну,
Що Павличка теплими словами
Овіває срібну сивину.

Ось червона нитка, мов жарина,
Додає у кров мені тепла.
Борозною в полі України
Чорна нитка поруч пролягла.

Прабабусь моїх любов і врода
Ожили на чистім полотні,
Гени українського народу
Гордо прокидаються в мені.

Буду я тепер її щоранку
Одягати в будні і свята,
Хай мені сорочка-вишиванка
Родовід з непам’яті верта.

Відтепер своя сорочка біла,
Вишита на чистім полотні,
Буде щонайближчою до тіла,
Душу зігріватиме мені.


* * *



Світ пізнавати всім дано від Бога,
Та щоб сягнути мудрості зірок,
Передовсім потрібно нам для того
Тут, на землі, зробити перший крок.

Тож пам’ятати мусимо: коли ми
Ходити пішки вчилися під стіл,
Тримались рученятами малими
У рідної матусі за поділ.



* * *



Сьогодні у квітучім храмі,
В моєму рідному краю,
Я прокидаюся з півнями,
Разом із жайвором встаю.

Кує зозуля, не змовкає
І все довкола тішить зір
І замість рим мені спадають
З вишень пелюстки на папір.



Запалення серця



Відомо багато небезпечних інфекцій,
Які вкорочують віку.
А ви чули про хронічне запалення серця,
Від якого немає ліків?

Ні, не кидає в ліжко хвороба ця,
Навпаки — до самої смерті
Люди, у яких запалені серця, —
Постійно у круговерті.

Рвуться вони з кімнат-фортець
У життя злободенну гущу...
Для горіння запалених сердець
Потрібні вітри цілющі.

Не випадково про запалені серця
Переймаюсь наразі темою —
Україні потрібно, щоби хвороба ця
Перекинулась в епідемію.



Україна в блокаді



Куди не кинь — гуртуються у блоки
Стобрехи, наче бджоли у рої.
В державі сіють безлад і неспокій
Нахабні політичні шахраї.

Відомий владолюб Верховну Раду,
Мов грушу, блокуваннями трясе,
У нетрях безпросвітної блокади
Заручником суспільство стало все.

У блоках ми — неначе у кайданах,
Покірливо згинаємо хребти...
Якого ще потрібно нам Майдану,
Аби розблокуватись назавжди?

2009 р. жовтень



* * *



Пихате начальство не любить поетів,
Правдивого слова боїться воно —
Якщо не підстрелить, мов птаха на злеті,
Дістане в польоті його все одно.

Та всяке начальство, авжеж, тимчасове,
На нього чекає пітьма забуття...
Будитиме завжди поетове слово
В серцях небайдужих людські почуття.



Оптимістичний сонет



Ґрунти прогрілись, проросло зерня
І сходи дружні набирають сили...
Сімейна пара бусолів змостила
Собі гніздо у розповиту дня.

Глибока простяглася борозна,
І земляки мої при звичнім ділі,
Вони, авжеж, немов помолоділи,
Немов їх доторкнулась новизна.

Діждалися погожої пори,
Тепер часу не можна марнувати,
Аби у ріг достатку восени
Дорідних зерен сипались карати.

Аби ніколи рідна Україна
Ні перед ким не стала на коліна.



* * *



Струмки побігли з-під снігів —
Весна стихію розбудила
Річки виходять з берегів
Явила повінь грізну силу.

Отак людський буває гнів
Нагадує бурхливу воду
Коли виходить з берегів
Терпіння цілого народу.


Вишня



Як летіли журавлі у вирій,
Їхав шляхом літній селянин.
Саджанця вишневого десь вирив —
Віз його тепер додому він.

З прадіда привчений до порядку,
Польову минаючи межу,
Вирішив: “А що як я на згадку
При дорозі вишню посаджу?

Хай росте висока і широка
І сяга корінням глибини,
Нашу прикрашаючи дорогу
Шумовинням білим щовесни.

Подорожній у спекотне літо
В затінку приляже відпочить,
Скуштувавши ягід соковитих,
І мене згадає хоч на мить.

А як не згадає, то й не треба.
Я за тим нітрохи не тужу.
Не згадає — не така й халепа —
Все-одно я вишню посаджу”.



* * *



В стихію всеквітневого потопу
Поринуло село о цій порі.
Цвітуть сади...
Неначе перископи
Сільські пливуть над ними димарі.

Пропах медами полуденний легіт,
Здійнявшись в незахмарену блакить,
Верхівка церкви Ноєвим ковчегом
Над запашним потопом височить.



Херсонський дуб



Грози крешуть блискавиці,
Стогнуть бурі від утоми.
Дуб могутній, ніби з криці,
Не під силу бурелому.

Відшуміли сотні років
У його ошатній кроні.
В дуба корені глибокі
У таврійському Херсоні.



Старі подвір’я



Старої забудови пережитки —
Будівлі ці мій спогад береже.
Колись я мешкав тут у гуртожитку...
Гай-гай, багато літ минуло вже.

Псує пейзаж архітектурна сірість,
Кажуть — на знос будівлям цим пора,
Але ж які там квіти на подвір’ях!
Але ж там галаслива дітвора...

Старі подвір’я, наче на долоні —
З високих вікон забудов нових
І заздрість зверху дивиться на них
По Чорноморській вулиці в Херсоні.



Ой летіли гуси

(балада)



Тисячі молодих дівчат щороку їдуть з України у пошуках щастя і потрапляють за рубежами батьківщини у сексуальне рабство.
(з газет)



Проводжала з дому
Донечку матуся,
Заспівала пісню
“Ой летіли гуси...”

Вересневим ранком
Прощавалась зграя
З рідними степами,
З придніпровським краєм.

Посилали гуси
З небесної сині
Прощавальну пісню
Рідній Україні.

Відлетіли птахи
За бабине літо...
А в лісі ожина
Медами налита.

А в лісі з-під глиці
Вибігли маслята...
І пішла до гаю
По розраду мати.

Ронять листя липи,
Ронять листя клени —
Падає додолу
Листячко червлене

І ходила мати
З тугою своєю,
І синіло небо
Угорі над нею.

І раптом у небі
Гуси прокричали
Про свою розлуку,
Про свої печалі.

Про свої тривоги
Прокричали гуси,
Скинули на скроні
Білий пух матусі.



Митець


Анатолію Кичинському



В життя вдивляється пильно,
Йому не байдуже все.
Душу свою добровільно
Людям несе.
Весна додає в палітру
Зеленого і голубого —
Трави, дерева, квіти
Ростуть під пензлем у нього.
Вітру легенький подув
У вітах старого клена
Озвучив словом пісенним
Усім на подив.
Розвіяв нудьгу убогу,
Збудив у серцях надію...
Ну як же, скажіть, без нього
Збувалися б наші мрії?



Ностальгія



Я жнива полюбив з дитинства,
Не забуду світанків тих,
Коли сонце рожевим диском
Випірнало з хлібів густих.

Як рум’яні пливли хмарини
Над покосами угорі,
Прокидалася Україна
До роботи о тій порі.

За селом в польовому стані
Заклопотані жниварі
Зустрічали погожий ранок
Перекличкою тракторів.

Мама в пригорщу мені воду
З череп’яного глека лила,
Я попирскував з насолоди,
Проганяючи сон з чола.

Я жнива полюбив з дитинства,
Не забуду світанків тих,
Коли сонце рум’яним диском
Випірнало з хлібів густих.

Коли в поле старого й малого —
Всю велику громаду села
До роботи не просто дорога,
А потреба душі вела.

Зустрічало зорю малинову
На світанку моє село...
Як шкода, що усе це, панове,
У минулому часі було.



Рідна хата



Ведуть у полі колоски
Розмову з жайвором веселу.
Знайома стежка навпрошки
Веде до отчої оселі.

До мене з кожного кутка
Озвалась спогадами хата,
Де у барвистих рушниках —
Портрети юних мами й тата.

Де я в далекому колись
Пізнав дитинства перші втіхи,
Де на одвірках, збереглись
Моїх років зарубки-віхи.

Де зустрічають, чим багаті,
Мене сьогодні залюбки
В моїм селі у кожній хаті
Мої привітні земляки.



Без жайвора немає степу...



Згадалося далеке літо
В степу таврійському мені:
Дзвеніли високо в зеніті
Натхненні жайвора пісні.

У тих піснях завжди потреба
Була для сили колоска.
Співала з жайвором у небі
Жива душа степовика.

Прогресу музика залізна
Прогнала все живе кудись
І вже давно пташина пісня
Не звеселя над нами вись.

Осиротіло наше небо,
Сумують стернища пусті:
Без жайвора немає степу
І хліб не той, і ми не ті...



Вічність

(диптих)



1

Вервечкою
прошкує через степ
неквапний караван курганів,
що згорбились
під тягарем тисячоліть.
“Звідки й куди несуть вони
Вантаж свій загадковий?” —
Замислився допитливий юнак
З очима синіми,
як це таврійське небо.

2

Таврійський степ
пронизаний стрілою
асфальтного шосе.
Біжать на швидкостях шалених колісниці.
У кожної — табун кентаврів під капотом.
Услід їм дивиться дідусь з відцвілими очима
— Куди це всі так поспішають?
...Висить над степом вічність нерухома.



* * *



Ось і все. Незворотній час
І горшки безнадійно б’ються...
Дві прямі, перетнувшись раз,
Більше не перетнуться.

Перетнувшись навперекіс,
В прямоті своїй бездоганні,
Залишають фатальний ікс
Нерозв’язаного рівняння.



Кручений панич



Крученим хтось
Його зовсім негоже,
Певно знечів’я
Назвав паничем.
Він у стремлінні своєму
Не схожий
На безхребетних
Манірних нікчем



Ода рукам і камінню



Коли мій пращур вперше каменюку
Передніми кінцівками підняв,
Відтоді не кінцівки вже, а руки
До різних призвичаїлися справ.

Часи минали і зростало вміння:
У ворога чи в звіра звідусіль
Летіло з рук пожбурене каміння,
Влучаючи на відстані у ціль.

Спалахували й гасли зорі в небі,
Збігали часом ери і віки...
Далекий пращур завжди мав потребу
Міцної дружби Каменя й Руки.

Одне об одне вдарилось каміння,
Сипнули іскри в жмуток бур’яну,
І вже вогню ясне палахкотіння
Осяяло печеру кам’яну.

Звичайне житло і розкішні храми,
І бруком міцно вимощений шлях...
Усюди він — його величність Камінь
На нім — відбитки рук у мозолях.

Нехай мороз потріскує щосили,
Нехай лютує хвища навісна —
З умілих рук Бажового Данила
Цвістиме завжди квітка кам’яна.

Але не слід нікому забувати,
Що в Каменя властивість грізна є.
Вія у долонях пролетаріату,
Бува страшною зброєю стає.



Осінній пейзаж



Художнику землякові Анатолію Бикову



Достиглі яблука донизу гнуть гілки,
В ягіднику дзвенить пташине свято...
Кудись хмарини білі, наче з вати,
Пливуть, відбившись в дзеркалі ріки.

Погожа осінь, барвами багата,
В ошатні нарядилася шовки...
Усілися на дроті ластівки —
Вже скоро їм у вирій вирушати.

А в палісаді сонячної днини
Купаються в осінньому теплі
Розкішні хризантеми і жоржини.

Серед дарів таврійської землі
В моєму українському селі
Пашіють жаром кетяги калини.



* * *



На вишитому обрусі
Розклала осінь збіжжя поля й саду.
Просвічуються наскрізь
Яблука налиті медом.
У виноградних кетягах
Коштовне сяйво
Кримських сердоліків.
І самородки золота ряхтять
Каратами дорідної пшениці.
А на переднім плані —
Рябий кавун
З херсонського баштану.
Пашить цукристим жаром скибка...
Малює осінь натюрморт.
З натури.



* * *



Пашить шипшина при дорозі,
На голі дивлячись поля,
А з піднебесся у тривозі —
Прощальний голос журавля.

У верболозах — ані звуку,
Лише прозоро натяка
На неминучий час розлуки
Сумна мелодія струмка.



* * *



Зима підкралась тихо на санчатах.
Аби вночі не турбувати нас,
Сріблястими заметами під хати
З дороги відпочити уляглась.

А вранці всім вона рум’янить лиця,
Під ноги стелить білий поролон.
Я одягнув кожуха й рукавиці —
Іду зимі здаватися в полон.

З гілок звисає білосніжна пряжа,
Виблискує неначе канитель.
Ідуть селом різдвяні персонажі,
Несуть зимову свіжість до осель.



* * *



Чомусь мені здається досі,
Що за сосновим тим ліском
Степами бродить літо босе
І вітер дихає теплом.

Що цвіт акацій, а не іній
Погожим ранком у вікні...
Можливо, ці думки наївні,
Але від них тепліш мені.



* * *



Несуть журбу у вирій журавлі
Своє “курли” прощальне прокричали,
Замкнувши літо бабине ключами,
У сірій розчинилися імлі.

Холодними осінніми ночами
Пронизливо в оголенім гіллі,
Неначе неутішні скрипалі,
Вітри ведуть мелодію печалі.



* * *



У шибку стука хвища снігова.
Зима штурмує затишок кімнати—
То диким звіром люто завива,
То крає серце криком немовляти.

Ще не здає позиції зима
І не втрача суворого престижу,
Та вже весна, хоча і крадькома,
В “лютневі вікна” загляда частіше.



Сонях



Пізня осінь. Листя останнє
Тихо з дерева опада,
Ключ пташиний поволі тане
В небі матовім, як слюда.

Спорожніли городи сонні,
Дотліває в багаттях бур’ян.
Горобцями закльований сонях
Перегнувся через паркан.

Дідуганом куняє кволим...
А недавно ж іще було —
Пелюстки золотим ореолом
Обрамляли його чоло.

І знаходило завжди прихисток
Серед ночі і серед дня
Під його пелехатим листям
Наполохане пташеня,

І щасливі закохані бджоли
Пили вроду з його лиця,
І, здавалось, не буде ніколи
Тій ідилії краю-кінця.

Відійшло, відгуло, промайнуло,
Відцвіло, як і все в житті.
Пізня осінь ховає минуле
У холодні тумани густі.

Спорожніли городи сонні,
Дотліває в багатті бур’ян.
Горобцями закльований сонях
Перегнувся через паркан.



Ранній сніг



Сніг іде... На ліс, на крутосхили
Білі нитки без кінця течуть,
Вже зима такий веселий килим
Виткала і простелила тут.

Сніг іде... Можливо, трохи ранній
В нашому південному краю...
Весь в снігу, увесь в зачаруванні
Таємничим шепотом стою.

Згадую дитинство мимоволі,
Ковзанку у нашому дворі,
Лід дзвінкий, в снігу далеке поле,
На гілках — червоні снігурі...

Хочеться співати, але краще
Помовчу у білій тишині,
Бо сама ця тишина така, що
Чарівній мелодії зрідні.

Сніг іде... Можливо, трохи ранній
В нашому південному краю.
Все рясніше срібним гаптуванням
Покриває голову мою.


* * *


Не падай духом, друже, у відчаї,
Нехай твоя розвіється хандра...
...Горить багаття, юшка закипає,
Гарячий пар клубочиться з відра.

Давай усі залишимо турботи,
Посадимо нудоту під замок.
Дивись, яка закуска на капоті:
Редиска з грядки, свіжий огірок.

А завтра вранці рушимо в дорогу,
Далеко за околиці села,
Де з вантажем нектару золотого
Тримає курс до вулика бджола.

Де в пасічника мудрого Панаса,
Який багато бачив на віку,
Знайдеться в недоторканім запасі
Бувальщина весела до медку.

Не падай, друже, духом — день чудовий
Розвіє все тужливе і сумне.
Зав’яжеться довірлива розмова,
За келихом хандра твоя мине.



Живи, село



В селі живуть бабусині пісні
І прадіда сліди — у кожній справі,
І неспроста на прапорі Держави —
Лан золотий в ясній голубизні.

Обожнювати маємо село
Уже за те, що попри всі незгоди
У надрах українського народу
Глибини від замулу зберегло.

Черпаючи наснагу з тих глибин,
Понад усе цінуючи свободу,
Твій, Україно, незрадливий син
За тебе піде у огонь і воду.

Перед тобою, батьківське село,
В поклоні ми схиляємо чоло.



* * *



Коли доспівається пісня,
Її не вернути навспак.
Я знаю, що рано чи пізно
Все має відбутися так.

Поки ж не пробили куранти,
Співатиму аж до кінця...
Лише б не забракло таланту
Будити байдужі серця.

Читати далі >> 2 >> 3 >> 4 >> 5 >> 6


Завантажити zip-архів книги (*.doc):
http://prosvilib.at.ua/books/anastasiev/zapalennq/zapalennq.zip
Категорія: Анастасьєв А.М. | Додав: DivaDii (14.09.2011)
Переглядів: 2420 | Теги: публіцистика, Анастасьєв А.М., поезія, пісні | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]