Потоки. Анатолій Анастасьєв - Анастасьєв А.М. - За авторами - Бібліотечка - "Просвіта" Херсонщини
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 04.12.2016, 22:21
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

Анастасьєв А.М. [11]
Анастасьєв Анатолій Миколайович
Братан М.І. [17]
Братан Микола Іванович
Василенко М.О. [6]
Василенко Микола Олександрович
Дунаєв А.М. [1]
Дунаєв Анатолій Миколайович
Єрьомічева Л. [2]
Єрьомічева Любов Валеріївна
Коломієць Н.А. [3]
Коломієць Наталія Анатоліївна
Кот Н.Г. [1]
Кот Ніна Григорівна
Куліш Л.П. [1]
Куліш Леонід Пилипович
Мелещенко В.М. [1]
Мелещенко Василь Михайлович
Немченко І.В. [7]
Немченко Іван Васильович
Олексюк О.В. [5]
Олексюк Олег Васильович
Рижик-Нежуріна І.С. [1]
Рижик-Нежуріна Інна Сергіївна
Сарма-Соколовський М.О. [1]
Сарма-Соколовський Микола Олександрович
Суганяк А.С. [2]
Суганяк Анатолій Степанович
Тимошенко М.П. [1]
Тимошенко Микола Петрович
Швидун М.Є. [6]
Швидун Микола Єфремович
Файчак Й.Г. [2]
Файчак Йосип Гнатович
Флікінштейн А.В. [1]
Флікінштейн Алла Володимирівна
Колективні збірки [11]
Інші автори [7]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Які теми треба більше розкрити на нашому порталі?
Всього відповідей: 60

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Бібліотечка

Головна » Книги » За авторами » Анастасьєв А.М.

Потоки. Анатолій Анастасьєв

СИНІВСЬКІ БОЛІ

* * *

Благає Муза:
"Серцем не пиши.
Так нам з тобою
Слави не діждатись.
Навіщо геть до самої душі
Тобі на велелюдді
Роздягатись?

Інший не те,
Щоб роздягнутись десь, -
З душі не скине панцир
Навіть вдома.
А ти - на білім аркуші увесь,
Як на столі
В хірурга-анатома…"

Не треба, Музо,
Докорів твоїх.
Бо я не прагну
Слави позолоти.
Але шкода,
Що викликає сміх
Неугамовне серце
Дон-Кіхота.

Смерть поета

Він до світанку не зімкнув повіки.
Від затишку, домашнього тепла
У темряву, за перехрестя вікон,
Його душа у білий світ вела.
Ішов за нею подумки по світу,
І ніжним серцем бачив наяву
Долину, сонцем лагідним зігріту,
В краю суворім - хвищу снігову.
Заходив в гості в хижини убогі,
В палацах позахмарних побував.
Простому люду кланявся у ноги,
Чванливість ситу гнівом спопеляв.
Щодня балансував немов на грані:
Вмирав од спраги,
в грозах сивих мок,
У Всесвіту безмежнім океані
В самотині блукав поміж зірок.
Над малюком, що бився в пропасниці,
Схиляв бліде стривожене чоло...
По воду до цілющої криниці
Спішив, коли ще сонце не зійшло.
...Десь голосно виляскували міни,
Кривавилося небо від заграв.
Він там пізнав стражданням справжню ціну,
Ціну біди він саме там пізнав.
І розумів: нема земного раю, -
Співай щодня, і не рости трава?
У когось в серці радості без краю,
Та хтось же в горі сльози пролива!
Він чув, як стогнуть у змертвілій зоні
Дерев нуклідних стовбури й гілки...
Вміщалися у ніч його безсонну
Прожиті Україною роки!
.....
Вставало сонце.
Танула імла.
Поет відчув: гойдається планета.
Світ розколовся!
Тріщина пройшла
Крізь серце розбентежене Поета.

Україна

Україна -
Це ми, земляче,
З рідномовою на вустах,
Без якої були б, неначе
У польоті підбитий птах.

Україна -
Це наша Слава,
Що позбулась чужинських пут,
Що святилася у загравах
Коліївщин
І кров'ю Крут.

Україна -
Це наша доля,
Наш багатожертовний шлях,
Світла радість, синівські болі
І долоні у мозолях.

Край таврійський
І полонини,
І в шахтарських копрах Донбас -
Україна у нас єдина,
Неділима вона у нас.

Конспект з історії

1

Письмовий стіл.
Паперу чистий стосик
І Муза позирає з-за плеча.
І олівця мойого гострий носик
Туди сується, де його не просять,
Де необачність голову втрача...

Ми всі колись жили в СРСР-і
Сповідували принципи одні,
Тож звідки узялись міліардери -
Пихаті глитаї і шкуродери,
А кагалом - розбійники брудні?

Що тут гадать? -
Усі вони відомі.
Всі на виду були о тій порі
Червоні заправила і парткомів
Нахабні і брутальні віроломи,
Авжеж - товариші секретарі.

2

Затіяли таку перебудову -
Жахають досі наслідки її -
Стоїть село, немов після погрому,
Вітри полями котять кураї.

У тій нерозберисі-каламуті,
Коли колгоспи жбухнули на дно,
Пожадливими щупальцями спрута
Народне розграбастали майно.

Коли Союз розпався "нерушимий",
Нутром відчувши ближчення біди,
Жмикрути ці з народними грошима,
Мов пацюки, розбіглись хто куди.

Коли створили ми свою державу,
Зробивши історичний поворот,
Їх кагалом би - на підсудну лаву,
Та схибив незлопам'ятний народ.

Нап'яливши личини демократів,
Позбувшись хутко партквитків своїх,
Вони вже у народних депутатах -
Знову пригрілись в кріслах керівних.

Ними народ доведений до ручки -
Хіба не злочин?! Господи, прости -
Узявся мимоволі за "кравчучки",
З баулами подався у світи.

Знов позліталось гайвороння різне
На тіло України ще живе
І жадібними кігтями кучмізму
Його терзає, по живому рве.

В районі, у губернії, в державі
Злодійська запорука кругова.
На душегуба не знайти управи -
У нього влада, в нього і права.

Казуїстичних лазів-перелазів
Нарили у Законах, мов кроти.
Посейдень про розправу над Гонгадзе
Мовчать у недосяжності кати.

Прокляття наше тисячоголосе,
Напевно, чорні душі не пройма.
В столичному бомонді ще й по досі
Серед своїх поплічників Кучма.

Коли гарячі крапельки останні
В терпіння чашу падали з очей,
Вся Україна вийшла на майдани
І Ющенку підставила плече.

3

Всюди помаранчеві знамена.
Над Майданом пісня до небес.
Мій народе, будь благословенний.
Ти з колін піднявся, ти воскрес.

В серці почуттів жовтогарячих
Дужий відчувається прилив.
Мій народе, ти козацьку вдачу
Всьому світу божому явив.

Україно, рідна наша нене,
Підіймайсь до сонячних висот -
Став під помаранчеві знамена
Ющенком пробуджений народ.

Так! У нас на прапорі підкова -
Щастя недалекого печать.
Геть з дороги Кучмоянукович!
Нас багато - нас не подолать.

Листопад 2004 р.

Сонях

Пізня осінь.
Листя останнє
Тихо з дерева опада.
Ключ пташиний поволі тане
В небі матовім, як слюда.

Спорожніли городи сонні,
Дотліває в багаттях бур'ян.
Горобцями закльований сонях
Перегнувся через паркан.

Дідуганом куняє, кволим,
А недавно ж іще було -
Пелюстки золотим ореолом
Обрамляли йому чоло.

І знаходило завжди прихисток
Серед ночі і серед дня
Під його пелехатим листям
Наполохане пташеня.

І щасливі закохані бджоли
Пили вроду з його лиця.
І, здавалось, не буде ніколи
Тій ідилії краю-кінця.

Відійшло, відгуло, промайнуло,
Відцвіло, як і все в житті.
Пізня осінь хова минуле
У холодні тумани густі.

Спорожніли городи сонні,
Дотліває в багаттях бур'ян.
Горобцями закльований сонях
Перегнувся через паркан.

* * *

Нагадаю істину відому,
Всіма у світі визнану давно,
Що колесо історії нікому
В зворотній бік крутити не дано.

Отож не напускайте в очі людям
Червоного їдкого туману.
Вони прозріли, вже не раз облуди
Пізнаючи драконову ціну.

Вибір

Олімпійців сварливих капризи
Трою кинули в шал війни.
Вибір зроблено.
Ти, Парісе,
Ще не знаєш йому ціни.

Тебе звабили чорні брови,
Стан гнучкий і вогонь з-під вій…
Скільки крові, о, скільки крові
Буде коштувать вибір твій!

Глузд зневажено і віднині
Вже нічого не вдієш ти…
На Олімпі сваряться богині -
У Героїв тріщать хребти.

Галілей

В догоду інквізиції святій,
Невігласам у рясах і сутанах,
Він каявся у єресі своїй
Пригнічено, надломлено, слухняно:

- Це сатани нечистого вина,
Підступно заволік мене в тенета
І намовляв, що крутиться вона,
Всевишнім уподобана планета.

Я визнаю смиренно: навпаки -
Земля у центрі всесвіту, відомо -
Навколо неї сонце і зірки
Господнею десницею рухомі.

Бунтар-учений, грізний єретик
Зламався раптом перед Ватиканом.
Його злякав Джордано смертний крик,
Він не хотів згоріти, як Джордано.

- Ось так: була крамола і нема, -
Тряслося сите брюхо кардинала…
Над розумом невігластва пітьма
Насильну перемогу святкувала.

Середньовіччя дикого роки
Огорнуті були їдким туманом.
Мовчала істина…
Але земля таки
Крутилась непідвладна Ватикану.

Рятуйте душі

Не меншає у світі зла
Ні на грамину.
Злодюзі - слава і хвала,
Сидять невинні.

Чиновників численна рать
Живе лукаво
І розкрадає, наче тать,
Свою ж державу.

Відпочиває бандократ
Десь на Гаваях,
А хтось і хліба чорний шмат
Не завжди має.

Брехня усілась на брехні
Поруч з брехнею...
І не тобі, і не мені
Боротись з нею.

Вже навіть з неба
Сам Господь
Гримить у вуші:
- Кидайте все,
Хай гине плоть,
Рятуйте душі...

Пожежа

Запахло димом. Ще вогню не видко,
А вже юрба зібралась біля хати.
Чекаємо, коли почнуть палати
У хаті нами ж надбані пожитки.
Гомонимо: "Діждалися таки!
Горить, горить!.." І кинулися хутко
Крізь полум'я пекельні язики
Обпалені розтягувати шмутки.
З'явилися "пожежники". І теж
Гребуть з вогню завзято та уміло
Ці "фахівці" живуть либонь з пожеж,
І руки вже не на одній нагріли...
Хтось заперечує. Вигукує хтось: "Ні,
Ти неправдиво передав картину!"
Але чому нагадує мені
Пожежа ця сьогодні
Україну.

Царське Село *

За містом, де зелені сосняки
Й повітря чисте, як в курортній зоні,
Розкішні піднялись особняки
На зубожілім українськім фоні.

Безкарністю розбещені чваньки
Поклали тут нетрудові мільйони -
Несамохіть стискаються долоні
Натруджені у грізні кулаки.

У жилах кров обурена кипить -
Не за горами довгожданна мить
Суворого і праведного суду.

Настане день, і в Царському Селі
Падуть, падуть пихаті "королі",
Бо прозрівають люди від облуди.

*) Царське Село - так назвав простий люд житломасив з приватних особняків під Каховкою, збудований головно місцевими можновладцями, "королями" злочинного гендлярства. Такі ж масиви виросли поблизу великих і малих міст України...

Запалення серця

Відомо багато
Небезпечних інфекцій,
Які вкорочують людям віку.
А ви чули
Про хронічне запалення серця,
Від якого немає ліків?

Ні, не кидає в ліжко
Хвороба ця,
Навпаки -
До самої смерті
Люди, у яких
Запалені серця, -
У постійному круговерті.

Рвуться вони
З кімнат-фортець
У життя
Злободенну гущу...
Для горіння
Запалених сердець
Потрібні
Вітри цілющі.

Не випадково
Про запалені серця
Наразі порушую тему я -
Україні потрібно,
Щоби хвороба ця
Перекинулась в епідемію.

В дітей - оскома

Скільки накоєно дурниць -
Уже відомо...
Батьки наїлися кислиць -
В дітей оскома.

Батьки захрипли від "Уря!",
Від "одобрямсів",
В дітей позбутися ярма
З'явились шанси.

Союз розбився, мов горшок,
На черепочки,
Але минувся швидко шок
В товаришочків.

Свої спалили партквитки,
І вже - "панове"...
Сплелися кишма у клубки
При владі знову.

Кислиць ще буде вистачать,
Нема секрету,
Допоки племя Ілліча
Не кане в Лету.

Потоки

Течуть вони у простори широкі,
З глибин землі узявши початки,
Струмки, струмочки, річечки, потоки,
Грайливі, швидкоплинні бурчаки.

Вони малі, але їх так багато,
Нема їм достеменного числа.
Аби в єдине русло об'єднати, -
Яка б могутня сила ожила!

Вони землі одної капіляри
Священного одвіку джерела…
Коли б ущухли безкінечні чвари,
Яка б це радість для всіх нас була.

Дослухайтесь, державні верховоди, -
Великий щем несуть оці рядки.
Марнуються потенції народу,
Замулені зусиль його струмки.

Улугбек

Немов стихійні буйні сили
В степах будили ураган,
Котились полчища Атіли
І двигав орди Чінгізхан.

В часи історії похмурі
Віддав майбутньому себе
Онук жорстокого Тимура
Великий вчений Улугбек.

Зірок орбіти спостерігши,
Сміливо вирвався з пітьми…
Шляхи пізнання є мудріші,
Ніж грізна влада над людьми.

Ходжа Насреддін

Глашатай проспівав страшні слова:
"Попо-о-лудню сього-о-дні Насреддіну
Відтята бу-у-де буйна голова..."

Страшилися підвести очі люди.
Зашелестіло пошепки: "Скажи,
Як же тепер без нього буде?
Не можна нам без чесності Ходжи."

А час ішов...
Самотньо біля плахи
томився кат.
Та нишком посміхнувся навіть він,
Як знову проспівав глашатай:
"З волі ша-а-ха
поми-и-луваний ни-ині Насреддін."

Зітхнув майдан і все завирувало.
Раділи Насреддіна земляки.
Сміялися вони, бо добре знали,
Тут щось не так, усе тут навпаки.

Повірити у милосердя шаха - дико,
Він на Ходжу давно точив ножа
І залюбки розправився б владика,
Але себе помилував Ходжа.

ЗЕМЛЯКИ-СТЕПОВИКИ

Прихід весни

Небесний дзвін в голубизні
Рокоче проповідь ранкову...
Назустріч Сонцю і Весні
Лети, моє вітальне слово.

Збуди надію і розвій
Колючі зашпори морозу,
Пухнастих котиків зігрій
На березневих верболозах.

Як я люблю Весни прихід!
Її струмків бурхливий клекіт,
Птахів веселий переліт
Додому з виріїв далеких...

Щось прокидається в мені
У вир життєвий кличе знову...
Небесний дзвін в голубизні
Рокоче проповідь ранкову.

Моє Борозенське

Серед степу, де під небом чистим
Обрії скупалися в росі,
Борозенське - хліборобське місто
Постає у славі і красі.

Жита високі приколишуть втому,
Піснями жайвір душу звеселя…
Тебе ніколи не віддам нікому,
До болю рідна батьківська земля.

Вітерець дихне мені в обличчя,
Тільки-но околицю мину.
День погожий до роботи кличе
На моєму щедрому лану.

Набирайся, рідна земле, сили,
В даль біжи, глибока борозна.
Борозенська пісня легкокрила
Над степами радісно луна.

І заколосяться жита

Весна купає в сонцевирі
Степи, ліси і цілий світ.
У небі синьому пунктиром
Птахів позначивсь переліт.

Стоїть така година гожа,
Душа господаря співа.
І він з благословінням Божим
Свій лан широкий засіва.

У нього клопоти весінні -
У супроводі молитов
У грунт кладе разом з насінням
Надію, Віру і Любов.

Він знає: будуть дружні сходи,
І заколосяться жита,
І принесе йому добробут
Земля прабатьківська свята.

Вершиться диво

З грозою літній зливень відшалів
І збігли в оболонь шумкі потоки.
І вже, дивись, волошки синьоокі
До любощів принаджують джмелів.

Дзвіночок срібний в небесах високих
Завис над полем в пташки на крилі.
Ярило у солом'янім брилі
Лелітки літа сипле навсебоки.

Озиме жито колос викида:
Під небом розпогодженої днини
Вершиться диво - у малій зернині
Зав'язується сила молода.

Стою, милуюся - мені
Вчуваються божественні пісні.

* * *

В лісосмузі в полудень вогнистий,
Звіривши мотор на "тихий газ",
Сіли пообідать трактористи,
І між них розмова повелась.

Говорили, поспіхом курили
І не добирали красних слів.
А розмова піснею дзвеніла
В кожнім слові зміст глибочезнів.

І хоча
(немає в тім секрету)
Тріскались піщинки на зубах,
В хліборобах
Слухало поетів
Поле в половіючих хлібах.

Годувальники народу

У степу гаряче літо.
Тут у розпалі жнива.
Сонце плавиться в зеніті,
Магма землю полива.

В епіцентрі того шалу
О полуденній порі
Не витримують метали,
Не здаються жниварі.

Пилюга і піт у вічі -
Так було споконвіків…
Тут робота чоловіча -
Не для мамчиних синків.

* * *

Славні хлопці, духом дужі,
Добрі сажені в плечах,
Степові широкі душі,
Мрії зоряні в очах.

Не завжди велеречиві,
Скупуваті на слова.
У них досвід за плечима,
Пам'ять прадідів жива.

До науки не ліниві,
Бачать обрії нові.
Урожайні щедрі ниви -
Їх роботи курсові.

І на розум, і на вроду
Земляки мої - ого!
Годувальники народу,
Вічні корені його.

* * *

Концерт у полі просто неба -
Давно такого не було.
Пісні і музика над степом
Зібрали в коло все село.

Пливе бандури дивний рокіт,
Серця мелодія пройма:
"Реве та стогне Дніпр широкий…"
І людям настрій підійма.

* * *

- За що ви любите жнива,
Сільські механізатори?
Коли спекотно так бува,
Неначе на екваторі?

Коли ескадра степова
Пливе у хмарах куряви,
І тонуть в гуркоті слова,
І не до перекурів вам?

Коли нещадно допіка
І втома, і безсонниця?..
- Бо вся вагомість колоска
Лежить на нашій совісті…

Обжинки

Відгоготіло бронзове багаття,
Зажевріли жаринами зірки.
Пожнивний стіл під обрієм крислатим
Накрили на стерні степовики.

Співали дружно, де й поділась втома.
Завзяті жниварі пустилися в танок.
Смагляві степовички агроному
З дорідних колосків сплели вінок.

Ось він, хліб!

Ми обідали у полі,
Там, де фермерський наділ.
Чарка тричі вже по колу
Обійшла гостинний стіл.

Повелась розмова жвава
Про роботу на землі.
Тричі змінювали страви
На брезентовім столі.

Пироги були й салати,
М'ясо в соусі крутім…
Похвалили ми достаток,
Що прийшов в селянський дім.

Фермер слово взяв для тосту,
Зашарілося лице:
- Знайте, друзі, що не просто
Нам усе далося це.

На оцім лану, де нині
Я зібрав врожай рясний,
У колгоспній сівозміні
Панували бур'яни.

Добру землю занедбали,
А тоді, у слушний час,
В неугіддя відписали -
У сільрадівський запас.

Небувалої напруги
В нас були і ночі, й дні.
Не один леміш у плуга
Відломився в бур'яні.

Та сівбу осінню вчасно
Ми завершили сповна.
На лану і дружно й рясно
Піднялась озимина.

Піднялася, розкущилась -
Вже й зима їй не страшна.
А з весни, набравши сили,
В ріст пішла, заколосилась,
Степ збудила передзвоном
Повноцінного зерна.

Я, бувало, вийду в поле,
Мимоволі стишу крок -
Справжня музика довкола,
Чути кожен колосок.

А коли зерна машину
До комори я привіз,
Чую - схлипує дружина,
Хоч нема причин для сліз.

"Ти чого?" - її питаю…
На дружину накричав,
А в самого, відчуваю,
Тепла повінь ув очах.

Розпливлися небокраї,
Наче раптом я осліп…
Ось він… з нашого врожаю…
Пригощайтесь, друзі, хліб!

Щира дружба

(притча з телефонними номерами)

Дивлюсь на цифри, а в душі
Нема ні трепету, ні болю.
Вони тепер такі чужі
І безнадійно захололі.

Ось номер… Схоже, нашвидку
Записаний про всяк випадок…
Може, колись його дзвінку
Я невимовно був би радий.

Знайомих давніх номера…
Я їх, вони - мене забули.
Потерта книжечка стара
Не поверта мені минуле.

Та раптом, що це?.. Наче кров
У жилах хлинула з розгону…
Читаю: "Саша Іванов",
А поруч - номер телефону.

І вже схвильована рука
Сама на цифри натиска.
Ало! Ало!.. Через роки
І через відстані дзвінки.

Радію кожному дзвінку,
Це щира дружба на зв'язку.

Ветеран

Ось і відгула його пора.
Відшуміло колосками жито.
І не знає сивий ветеран,
Чи йому радіти, чи тужити.

Бо, як знову виряснить врожай,
Внук смаглявий стане до штурвалу.
І йому щасливу хлібожать
Побажає хлібороб бувалий.

Довго ще стоятиме край гін,
Колоски зминаючи в долонях.
А душею линутиме він
За онуком у життєві гони.

В кардіологічному санаторії

В поночілім небі сходять зорі.
Заходу багаття догора.
Засина "Славутич" - санаторій
На спокійнім березі Дніпра.

Десь заклично горлиця кигиче,
Їй не спиться у самотині.
Зіроньки далекої обличчя
Журно посміхається мені.

В мене також буде ніч безсонна,
Буде важко на душі до сліз.
Серце я лишив своє в Херсоні,
А сюди лиш біль його привіз.

Прикмети

Пахне в хаті короваєм,
Щойно вийнятим із печі,
Кіт вмивається на лаві,
Каже мати: "Будуть гості".

День погожий розповився.
Півень вистрибнув на ґанок,
Заспівав на всю горлянку.
Каже мати: "Будуть гості".

Привіталася сусідка,
Посміхнулась загадково,
Заміта дочка подвір'я.
Каже мати: "Будуть гості".

Хризантеми з палісаду
Так і просяться в букети.
Мати серцем відчуває:
"Будуть гості, будуть гості!"

Ось вони вже біля хвіртки
Зупинилися з піснями.
У дочки рум'яні щічки:
- Це свати... Стрічайте, мамо!

Польова царівна

Дощ пройшов,
І дихає озоном
У долині росяна трава.
Побрела у літепло
Босоніж
Молода
Царівна польова.

О, які, які у неї руки!
Їх мені забути не дано.
Граціознолебедині рухи,
Наче у сповільненім кіно.
Ось вона
Все далі,
далі, далі
В мою сиву пам'ять
Заплива...
Ген, уже за обрієм розтала
Молода
Царівна польова.

Пожнивне село

Серед зірок блідо-зелених
Тече кудись Чумацький шлях.
Принишкли гомони буденні,
Багрянець заходу прочах.

В стернинах скошеного лану
Дрімає солодко тепло.
І випливає із туману
Пожнивне стомлене село.

САМ ВІД СЕБЕ ПОРЯТУЙ СЕБЕ

Отямся, Цар Природи

На вихідні приїхати додому -
Там дух дитинства нашого вита.
В садку приспати подорожню втому,
З плечей немовби скинути літа.

Пройтися вранці понад берегами,
Де впали сині роси в мураву,
Де віддзеркаливсь догори ногами
Лелека чорногузий у ставу...

Ого, уява розбуялась в тебе!
На грішну землю опустись з небес,
Побачиш, як де треба і не треба,
На все наклав свою печать прогрес.

Дощі кислотні випали у травні,
З дерев осипавсь почорнілий цвіт -
Були садочки врожаями славні,
Наразі вітер свище поміж віт.

Замулились джерела і криниці,
Міліє русло нашої ріки.
У воду нечистотами сочиться,
Де побережні гатять смітники.

Ми над глибоким стоїмо розвором -
Ще крок ступи і... тільки загуде.
Якщо не схаменемося, то скоро
В степах стебло притулку не знайде.

Якщо не схаменемося, то скоро
Безглуздю неодмінно прийде крах,
Позаздримо Содому і Гоморі,
Від смогу задихаючись в містах.

Якщо не схаменемося, то годі
Вимріювати небо голубе...
Отямся, самозваний Цар Природи,
І сам від себе порятуй себе.

Не чини шкоди

Люд веде з Природою інтригу
В розпал прогресивної доби.
Як же розбуха Червона Книга
Жертвами цієї боротьби!

Жертви скрізь: на суші і на морі...
Вже бракує кисню і води
Терпить втрати фауна і флора,
Де цивілізації сліди.

Піррову святкує перемогу
Пожина плоди своїх оруд,
Сам же задихається від смогу
Амбіційний самовбивця люд.

Впишімось в гармонію Природи,
Наведімо злагоди мости
Люди добрі! Не чиніте шкоди,
Бо за неї відповідь нести.

Зарічний парк

Зарічний парк.
Трояндова алея.
Крута стежина збігла до ріки...
І попливли кудись за течією
Весняних квітів ніжні пелюстки.

У нас в очах
Сіяли теплі зорі.
Надіями кохання розцвіло.
Здається, ми
Зустрілися учора,
А як давно
Насправді то було.

Співав баян,
Сміялися гітари
За Інгульцем
Погожої пори.
У лебединім вальсі
Юні пари
Кружляли
До ранкової зорі.

Зарічний парк.
Верба ошатні коси
Розсипала до самої води...
Течуть літа,
А ми з тобою досі,
Немов на сповідь,
Ходимо сюди.

В осінньому лісі

Осінній ліс справляє іменини.
Дерева у святковому вбранні,
Усівся дятел зверху на соснині,
Запрошення вистукує мені.

Сидять зайці. Ніхто їх не полоха:
Ні хитрий лис, ні хижий браконьєр.
Між усіма в казковім царстві Оха
Панує мир і злагода тепер.

Сорока діткам кашки наварила.
Хоча потроху, але всім дала.
Сама у гай сусідній полетіла -
Депешу термінову понесла.

Вороні хтось із маслосирзаводу
Шматочок сиру передав сюди.
Вона тепер не каркає, бо шкода
Позбутися гостинця назавжди.

Сидить і лише карим оком зирка
На той гостинець і на всі боки.
Внизу оп'ята в бравих безкозирках
Десантами захоплюють пеньки.

А ось уже на сонячну обніжку
Біжить весела "лісу дітвора":
Маслята, зеленушки, сироїжки -
У лісі грибна в розпалі пора.

Дуб-патріарх в Недогірському лісі
Такого гопацюру витина,
Танцює так, що аж на гору Лису
Веселий шум докочує луна.

І не вгава пророчиця перната,
То тут, то там її "ку-ку, ку-ку"...
Вона побільше хоче накувати
Щасливих літ своєму ліснику.

ЛЕГЕНДА ПРО ДУБА


Поблизу Великої Олександрівки на Херсонщині у Недогірському лісі росте двохсотлітній дуб. Його справедливо вва-жають патріархом приінгу-лець-кого краю. За переказами, цей богатир виріс із жолудя, привезеного переселенцями з Полтавської губернії.

Монолог Недогіра

День уже догоряв,
Сонце хутко донизу
На спочинок котилося зморене,
І тьм'янів небокрай,
Як тьм'яніє залізо,
Із ковальського вийняте горна.

В надвечір'я глухе
Коні сумно іржали,
І журилась верба над водою.
Зліг Недогір старий,
Ним залишене рало
Запеклося іржею рудою.

Голосила стара,
І принишклі сусіди
Біля лави стояли в скорботі.
Помирав хлібороб.
І чоло його бліде
Заросилось краплинами поту.

Ледве чутно вуста
Шелестіли словами,
Ледь помітно тремтіли повіки:
- Хоч іду вже од вас,
Не прощаюся з вами,
В цій землі залишуся навіки.

Я Полтавщини край
Покидав, серцю милий.
Йшов назустріч знадливій надії.
Молодим був, міцним...
Хутко випили сили
Полуденних степів суховії.

Небагато мені
Зосталося до скону,
Вже вам скоро мене хоронити... -
Він правицю розтис -
Зблиснув жолудь в долоні,
Наче з бронзи міцної відлитий...

- Є у мене до вас
Лише просьба єдина,
На цім світі, напевне, остання.
Разом з прахом моїм
Покладіть в домовину
Дорогого мені талісмана.

Я його підібрав
(Як давно то було вже),
Там, над Ворсклою, в нашій діброві...
І тепер мені з ним
Розлучатись негоже...
І Недогір умовк на тім слові.

День уже догорів.
Ватра заходу згасла.
Тільки зорі вгорі мерехтіли,
Тільки зорі вгорі...
Та й вони час від часу
Обривались і в морок летіли...



Монолог дуба



У ліс Недогірський іду.
Там жде мене могутній Дуб.

Міцне галуззя в вись і в шир
Простер зелений богатир.

І під намет гостинний свій
Мене він кличе:
- Йди мерщій.

Пора настала, далебі,
Уже повідати тобі,

Про що у мене поміж віт
Вітри шумлять багато літ.

Вже два століття я ось тут
З руки Недогіра росту.

У стовбур мій, в мої гілки
Тече снага з його руки.

Від невмирущих його дум
Стоїть у кроні в мене шум.

Об зелен-щит могутній мій
Ламає крила суховій.

Численна вже моя рідня
В степах вітриська зупиня.

Де лиш росла ковил-трава,
Дорідний колос дозріва.

Там, де колись повзли піски,
Ростуть дерева залюбки.

Шанує люд рідню мою
В приінгулецькому краю.

Поглянь-но, друже, навкруги -
В красі ошатній береги...

Зелений патріарх на мить умовк.
Болюче щось, напевне, пригадалось.
Аж листя від сумних думок
У кроні-скроні змеркло і зів'яло.

Аж збрижилась товста його кора,
Важке зітхання в лісі розляглося:
- У-ух, і лиха ж ото була пора!
Не можу заспокоїтися й досі.

За серцевину біль мене бере,
Що тут чинили зайди-бузувіри?!
Багато полягло тоді дерев
Від лютого вогню і від сокири.

Коли ж людей вони загнали в ліс,
Згадаю лише - сік в гілках холоне.
А в Інгульці від крові і від сліз
Була вода червона і солона.

Одного дня, знесилений від ран,
Серед густих гілок моєї крони
Сховався був червоний партизан
Від близької ворожої погоні.

Його здолати ворог не зумів.
Аж до останку відбивався воїн.
З гранатою у гущу ворогів
Стрибнув, коли скінчилися набої...

Знов патріарх замріяно затих.
Замилувався юними дубами.
А в небесах прозоро-голубих
Пливли хмаринки білі голубами.

Злива в лісі

Сильніш запахло глицею,
Все дужче ліс шумить.
І небо блискавицею
Розколоте на мить.

Над соснами високими
Травневий грім заграв,
І вже вода потоками -
В зелене царство трав.

Промчала злива з гомоном,
Я поглядом ловлю
Нанизані на промені
Краплини кришталю.

Акація

Пригадалося давнє, давнє:
Квітувала акація в травні.
Квітувала акація біла
Нареченою на весіллі.

Їй тоді, молодій, духм'яній,
Всі освідчувалися в коханні:
І поважні розлогі клени,
І дубки - парубки зелені.

За нектаром до неї линув
Роботящий народ бджолиний.
Та і ми, повоєнні діти,
Пригощалися кашкою-цвітом.

Перед нею стою на колінах.
Подаруй мені цвіт осінній.

Живіть, дерева

Сиджу біля багаття, грію руки.
Тріщить сухе паліччя у вогні.
Я грію руки й вигріваю думку,
Цим же вогнем народжену в мені.

Паліччя це було колись гілками,
В них сік буяв, їх пестила роса.
Розлогими зеленими руками
Земля тягнулась в сині небеса.

Ховали в тінь мене зелені шати
І зупиняли вітровиська злі.
Без них мені давно б не існувати
На голому белебені землі.

Живіть, дерева, зеленійте вічно,
Хоча й у вас бувають чорні дні.
Тріщить в багатті висохле паліччя,
Своє тепло передає мені.

Підсніжка

Лежать снігів замети олов'яні:
Струмок з-під них ось-ось зажебонить.
Вже березень дзвінку, як порцеляна,
З самого сонця проліску різьбить!
Така вона повітряна і ніжна,
Що в грудях почуттів здіймає шал.
Весна у косу уплела підсніжку.
Розпочина цвітіння карнавал.

Симфонія життя

Як не спішив би, та усе ж на мить
Сповільню крок і затамую подих:
Усьому світу білому на подив
Симфонія буття довкруж гримить!
Заспівують в міжвітті солов'ї,
Перепели підхоплюють в долині.
Долина оживає і гаї,
І радісно у них мені, людині.
Сорока скоромовкою про щось
Проскрекотіла й подалася хутко -
В сусідній гай якусь понесла чутку,
Котру їй тут підслухати вдалось...
Майстерний пересмішник - сірий шпак.
Кого ж бо тільки він не імітує -
Синичкою дзвенить, ще й голубом воркує,
І з канарем змагається мастак...
Як не спішу, та все ж хоча б на мить
Сповільню крок. І перехопить подих:
Усьому світу білому на подив
Симфонія життя довкруж гримить!

* * *

Ніколи в полі не стрічав світанків,
Ніг не змочив у росах поміж трав.
Усе життя безцільно до останку
На дріб'язки порожні розміняв.
Його ніколи в небі вечоровім
Пташині не привабили ключі,
До нього на довірливу розмову
Кохана не приходила вночі.
Душа його, думками скута злими,
Була завжди холодна і німа -
Не переймалась болями чужими
І не раділа разом з усіма.
Проіснувавши так на білім світі
Відведений судьбою певний час,
Пішов з життя... Ніхто і не помітив,
Що вже його не стало серед нас.

* * *

Природа щедро роздає дари,
Та як не прикро, а сказати маю,
Що ті дари - до часу - до пори,
Нема нічого без кінця, без краю.
Сьогодні був за містом у гаю,
Там яр глибокий все поглине скоро.
Схилилися у нього на краю
З оголеним корінням осокори.
В старій криниці вже нема води.
Ріка життя всиха і незабаром,
Де нині ми корчуємо сади,
Здіймуться чорні куряви під хмари.
Розораний плугами переліг -
Потомство ніде вивести пташині,
А зайченя під гомеричний сміх
Розстріляне з-під фар автомашини.
Безмірна щедрість Матері-Землі:
Ще є у надрах нафта, газ, вугілля
Для безлічі прийдешніх поколінь...
Але природа не проща свавілля.
Вже на планеті з нашої вини
Моря вмирають (що зайці чи дрофи?)
Ось-ось життя тонка порветься нить
І вибухне глобальна катастрофа.
До порятунку прокладать мости
Давно пора, такі збагнувши речі,
А світ ніяк до злагоди прийти
Не може через люті ворожнечі.

Чужак

Року не минуло, як хлопчина
Виїхав до міста із села,
Як випроводжала мати сина,
На дорогу "вузлика" дала.

"Не забудь, - просила, - в місті гомінкому -
Де початок взяв наш родовід.
Не зречися, сину, батьківського дому,
Тут і ти побачив вперше білий світ".

Пропустив повз вуха мамині накази,
Коміть головою в крутизну розваг,
Але довелося по недовгім часі
Все ж таки згадати про "родной очаг".

У село хлопчина повернувся знову.
Каже: "На побывку, так денька на два".
Вже воно забуло рідну мову
І чужі калічить на чім світ слова:

"Что-то мне не нравится, мамаша,
На обед тобой составлено меню -
Борщ вчерашний, на второе - каша...
Разве можна хавать цю фігню?"

Опустила долу мати свої очі,
Руки заломила, гірко замовка.
А душа волає: "Сину мій, синочку,
Я ж тебе ростила, я ж тебе плека..."

Захлебнулася душа її в сльозині
Біль і сором душу обпіка.
Проводжала з дому мати свого сина,
А тепер зустріла чужака.

Сповідь наркомана

...А мак цвіте.
Біло-бузкова і червоно-біла
У китиці сплелася бахрома...
Нехай цвіте -
Мені до нього діла
О цій порі
Ніякого нема.

Я - наркоман.
Коли у мене ломка,
Коли чорти
Тусуються в мені,
О, я тоді
За макову соломку
Не постою,
Як мовиться, в ціні.

Для мене кайф -
Це не пуста розвага.
Пливу кудись
В солодкім напівсні.
Усе, немов
Чарівникові-магу,
Скоряється
Щасливому мені.

Для мене кайф -
Це втеча від реалій,
Де гирі
На душі і на ногах,
Де люди
У спотвореній моралі
Заплутались,
Мов риба в ятерях.

Я - наркоман,
Не маю сили волі
Та чи лише
Моя у тім вина,
Що я колись
Ані в сім'ї, ні в школі
Себе самого
Так і не пізнав?

Не переймайтесь мною,
Мамо й тато.
Минуле не вернути
Всеодно.
Адже в суспільстві
Неминучі втрати,
Якщо саме
Звихнулося воно.

* * *

Пани і пані благородні,
Скажіть, хіба не люте Зло -
Дітонародження сьогодні
У бізнес вже переросло?!..

Вже породілля стала схожа
На той ремісницький верстат,
Який штампує задля грошей
Малят щораз від різних тат.

Невже нікому не до тями,
Шляхетні пані і пани,
Що дітваки у бізнесмами -
Мов при дорозі бур'яни?

Страшну за наслідками хибу
Збагнути нам давно пора:
Демографічний бізнес-вибух
Веде, авжеж, не до добра.

* * *

Розум є - не треба сили,
А життя - не завжди мед.
Визнання своїх помилок
То не щось, а рух вперед.

Тож облиш гординю. Годі
Брати гору у правах.
Ти таке ж дитя Природи,
Як найменша із комах.

ВІРШОАКВАРЕЛІ

* * *

Я мрійник, і мені дано
У втісі, у гіркій печалі
Старе настояне вино
Кружати з сонячних бокалів,
У спогад кликати весну,
І Мріям відчиняти двері,
Пізнать поезії ціну
У серці, а не на папері.
І, може, пощастить мені
В нехитрих віршоакварелях
Рядком натхненним продзвеніть -
Наївним, мудрим і веселим.

* * *

Тихне літа малиновий дзвін,
Прохолодою дихають ранки,
У степах аж на тисячу гін
Вже лежать килими-самобранки.

Яром котиться сизий туман,
У поклоні схиляється сонях,
Покотилося на баштан
Крутосхилами сонце червоне.

У багаттях сільські хлопчаки
Запахущу печуть бараболю.
Осінь з неба нічного зірки
Висіває на оране поле.

* * *

Давай підемо, друже, зранку
В оте урочище старе,
Де сизі тюлеві фіранки
Туман розвішав між дерев,

Де перегукуються луни,
Як заримовані рядки,
І золотаві сонцеструни
Дзвенять від доторку руки.

Давай-но зранку підем, друже,
У казку синьої роси
І припадемо небайдуже
До первозданної краси.

* * *

І дощ пройшов,
І день потух...
В траві - кришталики роси.
Ніч в оксамитовий лантух
Збира пташині голоси.

Півмісяця блискучий ріг,
Пшоном розсипані зірки...
І ліс, немов бджолиний рій,
Шумить на березі ріки.

Гойднувся човен на воді,
І задивився молодик,
Як ми, уже не молоді,
Пливем, не знаючи куди.

Під нами темна глибина
І течія така стрімка...
Правує нашого човна
Чиясь невидима рука.

* * *

Сонце випило роси.
Відшуміли жита.
Розповилася осінь
Золота, золота...

Явір золото щире
Розстеля по землі.
Відлітають у вирій
Журавлі, журавлі...

У селі на весіллі
Пісня небо гойда,
Мов лебідонька біла,
Молода, молода...

Молоду й молодого
Привітали батьки.
Стелять дітям під ноги
Рушники, рушники...

Ліричний настрій

Вже під ноги осінь стелить листя.
Вчора до райцентру навпростець
Завітав з Недогірського лісу
Запашний сосновий вітерець.

А сьогодні в полудневу пору
У самого сонечка з-під вій
Поспішає через Лису гору
Чебрецевий теплий вітровій.

І такий засяяв день чудовий!..
Навкруги уважно подивись -
У садках по вулиці Садовій
Яблука медами налились.

Кличе на дозвілля парк Зарічний,
В Інгульці скидається карась...
Щедра осінь настроєм ліричним
В селищі моєму розлилась.

Осінь

Біля Дніпра, де рідний дім,
Відгуркотів останній грім.
Клинки зломили блискавки
Об сталь осінньої ріки.
За обрій гуси понесли
Печаль прощального "курли".

* * *

Сизі роси впали на отави,
Даленіє шелест голосів.
Затремтіли пасма золотаві
У принишклих кучерях лісів.

А хмаринки білі над лісами,
Випливши з ранкової імли,
Наче кораблі під парусами
В кругосвітні мандри попливли.

Я стою і вголос підбираю
Риму до осіннього рядка.
Журавлиний клин за небокраєм
Цяткою рухомою зника.

* * *

Чомусь мені здається досі,
Що за сосновим тим ліском
Степами бродить літо босе
І вітер дихає теплом.

Що цвіт акацій, а не іній -
Погожим ранком у вікні…
Можливо, ці думки наївні,
Але від них тепліш мені.

* * *

Зимовий день гуляє лісом,
Мороз тріщить у деревах.
А дуб, як бляшаним залізом,
Гримить листвою на вітрах.

Неначе витязі в кольчугах
В дружинах ратних з давнини,
Міцні дубки у лісосмугах
Ідуть дозором на лани.

* * *

Вийдемо в передсвяткове місто,
Де в димку зимової імли
Он які гірлянди урочисті
Вулиці вечірні одягли.

Значить, потрудилися нівроку,
Не були змарнованими дні.
Привітання щире з Новим роком
Рідне місто шле тобі й мені.



Завантажити zip-архів книги (*.doc):
http://prosvilib.at.ua/books/anastasiev/potoki.zip
Категорія: Анастасьєв А.М. | Додав: DivaDii (10.10.2009) | Автор: Анатолій Анастасьєв
Переглядів: 1334 | Теги: Анастасьєв А.М., поезія | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]