Вітаємо Вас, Гість!
П`ятниця, 29.03.2024, 16:44
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

Анастасьєв А.М. [11]
Анастасьєв Анатолій Миколайович
Братан М.І. [17]
Братан Микола Іванович
Василенко М.О. [6]
Василенко Микола Олександрович
Дунаєв А.М. [1]
Дунаєв Анатолій Миколайович
Єрьомічева Л. [2]
Єрьомічева Любов Валеріївна
Коломієць Н.А. [3]
Коломієць Наталія Анатоліївна
Кот Н.Г. [1]
Кот Ніна Григорівна
Куліш Л.П. [1]
Куліш Леонід Пилипович
Мелещенко В.М. [1]
Мелещенко Василь Михайлович
Немченко І.В. [7]
Немченко Іван Васильович
Олексюк О.В. [5]
Олексюк Олег Васильович
Рижик-Нежуріна І.С. [1]
Рижик-Нежуріна Інна Сергіївна
Сарма-Соколовський М.О. [1]
Сарма-Соколовський Микола Олександрович
Суганяк А.С. [2]
Суганяк Анатолій Степанович
Тимошенко М.П. [1]
Тимошенко Микола Петрович
Швидун М.Є. [6]
Швидун Микола Єфремович
Файчак Й.Г. [2]
Файчак Йосип Гнатович
Флікінштейн А.В. [1]
Флікінштейн Алла Володимирівна
Колективні збірки [11]
Інші автори [7]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Хто такий Антон Павлович Чехов?
Всього відповідей: 59

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Бібліотечка

Головна » Книги » За авторами » Колективні збірки

Молода муза. Випуск 4

УПРАВЛІННЯ У СПРАВАХ СІМ’Ї, МОЛОДІ ТА СПОРТУ ОБЛДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ


ХЕРСОНСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ОСЕРЕДОК
ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІЖНОЇ ГРОМАДСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ
«МОЛОДА ПРОСВІТА»


ОБЛАСНИЙ КЛУБ МОЛОДИХ ЛІТЕРАТОРІВ «СЛОВО»

МОЛОДА МУЗА

Випуск 4

Тематичний альманах

«За здоровий спосіб життя»

М89
Муза молода: Вип. 4: Тематичний альманах: «За здоровий спосіб життя». — К.–Херсон: Просвіта; Євшан-Зілля, 2010. — 59 с.

ISBN: 978-966-2152-10-5

Наталія Кудрявченко


смт. Білозерка Херсонської обл., студентка IV курсу ХНТУ

Монолог перед дзеркалом

Я стираю весь смуток з лиця
І малюю пародію щастя...
Ти мене зрозуміть до кінця
Хоча б спробуй — можливо і вдасться.

Я не хочу обманом своїм
В чиєсь серце посіять образу,
Та впустити в своє — нема сил —
Осягнути не зможуть одразу.

Дехто душу й у гримі побачить,
Але то одиниці — я знаю.
Непізнавший — уже не пробачить,
Не збудує місточки до раю.

Одягну знову маску щасливу,
Бо печаль, що під нею, сердечна
В моїм серці лиш викличе зливу.
Іншим — видасться знов недоречна...

Ти все покинув напризволяще…

Ти все покинув напризволяще.
У твоїх жилах не кров — отрута.
Твоя свідомість вже нею скута,
Єдина думка — а де б дістать ще?

Ти мариш нею, ідеш, шукаєш
Вночі, удень, у шалену спеку,
У дощ, у сніг — все у путь далеку —
Отого трунку ти спить бажаєш.

А змій туманить усе у тобі
І ти уже — то не ти, я бачу,
Притримай, прошу, жагу гарячу
До того звіра у гарній колбі!

Та вже несила тримать самому
Нещасний потяг до зла й омани.
Тебе до себе все манить, манить
Гидка отрута в пару ядкому....

...На тебе вдома чека дружина
І тихо плаче на підвіконні
Спокійно поруч лежить в осонні
Дитя маленьке — твоя родина.

Ти й їх покинеш напризволяще?!
Собі пробачиш страшну поразку?
Опам’ятайся, прошу, будь-ласка!!
Життя без трунків усеж-бо краще!

Тетяна Лазуткіна


10 клас, вихованка будинку дитячої та юнацької творчості, м.Гола Пристань

Просто жити

В наш хворий світ прийшла чума,
Ім’я їй СНІД — вона нова,
Але як в сиву давнину
Збирає страшну данину.

Душа болить за тих людей,
За підлітків і за дітей,
В яких наркотик — ціль життя,
Вона веде у небуття.

Для них — це втеча від проблем,
Для них — це втеча від життя,
Та вихід разом ми знайдем,
І біль піде у забуття.

Невже так важко просто жити,
Життю радіти і любити,
Радіти сонцю, вітру, зорям,
Любить свій край, лани і гори,

Знайти красу у кожній квітці,
Почути пісню солов’я,
Піймати промінь сонця в річці,
І зберегти цю мить життя.

Вадим Лубчак

Люди завжди помирають на самоті!
Або Смерть — прекрасна


Люди завжди помирають на самоті! Це концепція їхнього існування… Як живеш, так і помирати мусиш. А живемо ми відчужені один від одного. Живемо, і, щогодини, щохвилини, щосекунди відчуваємо, що мусимо померти. Мусимо!!! Не інакше як зникнути… без звістки, без сліду… враз і назавжди.
А саме страшніше те, що це ми будемо робити наодинці. Лише ти і твої спогади… спогади життя. Знаєте, так… за якісь 10-15 хвилин відчуття Смерті ми бачимо все Життя. Буденне і безглузде! Сіре… Ганебне. Тільки тепер ми відчуваємо, що нічого не досягли у цьому житті. І не могли досягнути!..
Сірість сірих днів мене засірює, коли я згадую свої 15 хвилин смерті. Отак, лише я і вона.
Вона гарна…
Так, нехай мене закритикують та обсміють… та я перший наважусь сказати правду: Смерть — прекрасна. Вона струнка… має чудову осанку… приємні форми тіла і головне… вона така… жива! Ви скажете — оксюморон. А я скажу — правда. Це дивно, та вперше я відчув життя… всі його смаки… лише тоді, коли зустрівся зі Смертю віч-на-віч. От тоді-то я і зрозумів, що яким би не було ганебним наше життя… воно — прекрасне. А зрозумів я це тому, що від Неї віяло життям. Ніжним, тендітним… навіть, дещо дитячим життям…
Скажете — жартівник! Нехай. Та я кажу те, що бачив на власні очі і, знаєте, що пережив і чим живу зараз… і, якщо гурт яких дурнів мені не повірить і скаже, що я божевільний, я сміятимусь їм у обличчя. Бо, насправді, мені байдуже! Мені байдуже, повірить хтось у мою розповідь чи ні. Мені байдуже навіть те, що думаєте саме Ви зараз. Насправді, мені глибоко байдуже: будете ви читати мою книгу чи викинете не розгорнувши? Мені байдуже, чи придбали ви її взагалі чи вона зараз засмічує найвищу полицю найганебнішої книжкової крамниці. Ба, навіть, мені байдуже, чи є вона у цій крамниці взагалі. Мені все одно, чи видали її чи вона ще у рукопису… Начхати на те, написав я її чи лиш думаю про це… Мені на все начхати, бо… Бо я кажу ПРАВДУ!!!
Та я продовжу свою ганебну розповідь.

Пишу, і вірите, щемить серце… болить і навіть коле… та не хвилюйтеся… це не Вона! З нею у мене домовленість. ХА-ХА-АХ. А вам, невдахи, кортіло б підписати договір із самою Смертю??? Напевно, що так. Хоча… що приємного в тому, що ти точно знаєш дату своєї смерті? Насправді — нічого. Я знаю і уже зараз шкодую про це! Не лише дату, але й те, як саме мушу померти чи… як Вона прийде по мене… То ж намагання померти закінчується невдало.

Втім, померти я хотів. Щоб просто зустрітися з нею.
Прагнув її побачити, почути, обійняти… Щиро.

— Але тоді я заберу тебе, — ніжно говорила-співала Вона.
— Розумію…
За моєю домовленістю, підписаною кров’ю, я помру через два місяці від води. Більше я побажав не знати.

А розпочалась ця історія досить навіть банально: дізнався, що в мене рак. Уже навіть не пригадаю, чого саме: чи легені, чи крові, чи… чи… чи… А яка власне різниця? Сам по собі досить сентиментальний… нервував, плакав, проклинав усе й усіх. Аж тут: ВОНА. Продзвенів дзвінок на дверях — хтось прийшов. Я не відчинив. Не бажав нікого і нічого бачити. Вона увійшла і так… Вродлива жінка моїх літ у чорному шовковому вбранні з накидкою на голові. Вона і була, і, водночас, не була схожою на звичайну людину. Ні, ззовні — це фактично та мрія, яку я шукав ще з 16 років: висока, стрункі ноги, гарна осанка, випуклі груди, мого смаку сідниці… Вона мовчала. Чомусь мені здалося, що Вона просто вагається: забрати мене чи ні? А й дійсно таки: забрати? Вона стояла, і, я присягаюсь, вважала, що я Її не бачу. Дивилась на мене… прицінювалась… Я — на неї. Дмухнув прохолодний вітерець прямо мені в обличчя — вона почала промовляти традиційну промову, перед тим як забрати:
— Раб Божий… … …
Я мовчав. Ніхто не говорив, що це саме Смерть, та я знав і так.
— Я не хочу!!! — в істериці вигукую я.
Вона здригнулась.
— Що?!
— Я не хочу помирати… — стиха повторився.
— То ти мене бачиш?
— Так. І добре чую.
— Знаєш моє ім’я?
— Ні, знаю, як на тебе кажуть…
Вона збентежилась. По тендітних та неповторних контурах її обличчя промайнула смуга збентеження. Щелепи то зводились то розводились… Словом — нервувала.
— Я не хочу помирати!!!
— Де ти працюєш?
— Це так важливо?
— Де?
— Вантажником. Чи то пак оператором розвантажувальних багажів.
— На роботу ходиш щодня?
— Ходив.
— Якщо не прийдеш… Що буде?
— Ну, не розвантажу машину — як мінімум вилають та позбавлять платні. Я завжди активний та відповідальний на роботі…
— То-то й воно. А це моя робота! Думаєш приємно забирати у людей найдорожче?
— Ні! Чи… не знаю. Я б ніколи на це не пішов.
— А мене не запитували. Я народилася Смертю.
— А я вантажником. Мій батько вантажник, батько мого батька вантажник, і так далі. Даремно мріяв стати адвокатом.

Пауза.
— А я… Даремно мріяла стати Ангелом-Охоронцем. Народилася для того, щоб забирати життя. От і це, навіть, не можу нормально зробити.
— А-а-а… Скільки ти їх уже забрала?
— Кого?
— Ну, людських життів.
— Ти — перший.
— Оце “свєзло так свєзло!”…
— Ні, ти не зрозумів. У кожної людини лише одна Смерть. Її власна… Яка народжується разом із… нею. Ну, із людиною. А ти думав, що при народженні, при хрещенні дається лише Ангел-Охоронець? Yes? Ну ти й наївний…
Я закохався у Неї з першого подиху. Щойно вона увійшла… Щойно мовила…
— Чому я все життя тебе шукав, і, знайшов саме у момент… своєї смерті? Ти!.. Та ти втілення мого жіночого ідеалу. До тебе я не знав, що… що така людина… така вродлива, ну, повністю моя мрія — існує!
— А я і не існую.
— То це сон? Так я напевне сплю… І ти ніяка не Смерть. Смерть — стара баба із косою та без обличчя! А ти… ти — моє Життя!
Вона опустила очі…
— Я… прийшла по твоє життя… Фішка у тому, що його ніхто не може побачити… Відчути… Заполонити… Знищити. Я просто забираю його, ніби до в’язниці. І там воно чекає на Судний день.
— Так Бог є!!!
— А ти думав…
Вона знову опустила очі додолу. Я усвідомлював, що бачу крізь неї… Вона ніби прозора. Усвідомлював, навіть те, що вона прийшла по мене…. Та я цього не боявся!!! Так її хотів.

Далі Вона стиха промовила:
— Вже час…
— А так не хочеться.
І тут, саме зараз, я відчув — Вона на мене запала. Їй мене шкода, чи що?.. Я залишився жити.
Вона розповідала про умови договору — я не слухав. Потім крапля крові… і — все. Я офіційно домовився зі Смертю. Помер-ти маю саме за два місяці… від води.

Ці два місяці минули значно швидше, ніж я міг собі уявити. Ні, їх просто не було взагалі … Вона мене ошукала. Так, мене обдурила Смерть. Учора було 14 лютого — день Усіх Закоханих, а сьогодні — 1 квітня — брехня Всесвітня. Було пиво, горілка, дівчата… та не було його — Життя. Не заявлялася і Вона — Смерть.
Увесь цей час я жив тільки нею. Думав про неї… Згадував… Кохав. Ні, більше я її не побачу. Вона прийде! І я точно знаю цю дата — квітень цього року. Та я її не зустріну. Вона обіцяла бути невидимою, а шкода!

З кожною хвилиною я знав, що помираю. Ні, я проклинаю той день, коли підписував договір. Краще жити… жити — і загинути. Ніж повільно помирати, як я. Очікування Смерті гірше самої смерті…

У мене залишалось дуже мало часу і витратити потрібно його так, щоб залишити, щось по собі. Написати книгу? — я нікчемний письменник, та й доки вона вийде… мені від того точно тепло не буде. Подати статтю у якусь місцеву газету? Скажімо, про небезпеку раку та таке інше? Ні, люльки! Мене ніхто не попереджав.

І тут зі мною трапилось щось дивне: я йшов по вулиці Суворова, найкращому місці Херсона, і побачив дівчину… якусь дивну. Дуже слабку. Вона ледве була жива… Щось із нею не так. Я зупинився і став спостерігати за дівчиною: вона зовні цілком нормальна, проте, всередині уже… нежива… і я відчув подих Смерті — прохолодний вітерець. Проте парфуми у неї не моєї… не моєї смерті, а — її!
— Вона помре! — вигукнув я — Дівчино! Обережніше!
Та швидко повернулася назад, у мою сторону, йти не припиняла… Вона посміхнулася. Тут часто так знайомляться. (Обережніше! Вам загрожує смерть! Ви помрете!.. без мене. Усе життя будете шкодувати, що не відповіли на моє прохання познайомитись. Так, тут таке часто кажуть.. Чи може, тільки я?). Вона посміхнулася… Її посмішка, вона… вона не зникла з обличчя навіть після того, як за рогу вискочила вантажівка і… збила її на смерть. Тобто — на, Смерть, забери її.
Її тіло відкинуло на вітрину однієї із незчислений пивних по цій вулиці. Саме на ту, котрій підвезла вантажівка пиво.
Я швидко накивав п’ятами… Чи винив себе в її смерті? Так, але недовго. Тієї ночі мені наснилася моя власна Смерть і подарувала в останні дні біологічного існування силу передбачати смерть інших. Точніше сказати — відчувати її. Я подякував, але — навіщо? Не знаю…
Наступного дня зрозумів, не лише передбачаю, але й бачу їх. Смерті інших. Над кожною людиною я, ніби у якійсь дешевій комп’ютерній грі, бачив шкалу життя. Вона трьох кольорів і різних розмірів. Зелена, жовта, червона — усе примітивно як у світлофорі. Зелена — у вас усе в нормі, жовта — небезпечніше, ну, а червона, ще й малого, ледве помітного розміру змінюється на Смерть, яка певний час ходить біля вас, просто супроводжує, потім говорить стандартну промову і… — і все, любі друзі. На цьому ваше біологічне існування припиняється.
Ідея!
Ідея залишити щось по собі не давала спокою. Залишився лише тиждень. Сім коротких, майже непомітних днів.
Вигадав! Я воюватиму зі Смертю!

Наступний день розпочав рано — о шостій ранку. На вулиці мені зустрівся молодий чоловік із червоним рівнем життя. Лінія життя була настільки короткою, що я збагнув — не сьогодні-завтра він помре. Певніше — сьогодні. І я буду його супроводжувати… А коли Вона прийде — не віддам.

Як і всі, цей день минув швидко. Чолов’яга тричі їв, купив квіти, пляшку шампанського та три пачки презервативів. “Навіщо три? — запитав я сам у себе, — і… цікаво, що він відчуває? Є якісь передчуття… смерті чи бодай хоч чогось?”
Прийшла його кохана і віддалася йому. Я сидів навпроти на порожній канапі, та мене не помічали — чи то їм було не до мене, чи то… я став невидимим?
Нарешті з’явилась гостя — його Смерть. Мушу зізнатися, що Вона, попри те, що була схожа на цю блондинку, що під ним (під героєм), була куди краща неї. “— Певно, зараз із ним не справжній його ідеал. — стиха промовив я, та мене ніхто не почув, враховуючи його Смерть”. Складалось враження — Вона взагалі мене не бачить.
Аж тут:
— Що ти забув у цьому будинку! — вона фактично кричала на мене і… не боялась, що її власник її почує.
— Я?.. Прийшов боротися…
— Зі мною? Ха-ха-ха. А ти таки жартівник. Вона була права…
— Хто? — моя Смерть?
Відповіді не було.
— Чому мовчиш? Вона тут?
— Ні…
— А де?
— Не знаю…
— Та знаєш ти все! — тепер кричати була моя черга.
— Не скажу… і взагалі — йди звідси. Я — працюю.
— Я — теж!

Закохані кохатися перестали. Попри те, що вікна герметично зачинені, у кімнаті відчувався протяг. Навіть два. Вони були ніби ривками… із перервами…
Далі дівчина ойкнула — у кімнаті почали літати меблі і… за секунду був цілковитий хаос. Телевізор на підлозі, телефон вилетів у вікно. Герої кричали щодуху та їх чути не було. Вони і самі себе вже не чули. Були напівмертвими. (Так, є і такий стан). Смерть промовила промову — двічі. Точніше — один раз промову виголосив я. Я добре знав її на пам’ять. По-перше, вона не складна, по-друге, я чув її тисячі разів. І коли ця відьма із до біса спокусливими грудьми та дитячим тендітним обличчям схопила у свої руки чолов’ягу і почала говорити — я не вигадав нічого кращого, ніж повторити цю ж промову, як антидію. Заразу заразою тільки можна зупинити. Проти “ломіка” немає “прийоміка”, окрім, хіба-що другого “ломіка”. Це був останній шанс врятувати бідолаху… Та… не вдалося.
Вони побачили нас і завмерли. Дівчина перестала кричати та… дивилась чомусь тільки на мене. Чолов’яга — тупо захоплювався зовнішніми даними своєї Смерті.
Пауза. Хвилина-дві, можливо — Вічність: ми мовчали.
Залишилось сказати одне однісіньке, останнє слово. І я і Смерть його пречудово знали. Це слово, після якого все! Його Життя (Душа) — твої. До Судного Дня: “Забираю!” — голосно і рішуче вигукнула чоловіча Смерть. Юнака охопило білим засліплюючим сяйвом… і він повільно почав втягуватися у Смерть. Возз’єднуватися з нею.
Я машинально… увесь на нервах після бійки пробуркотав:
— За-би- (а навіщо мені це говорити? Я ж нікого не забираю! Я ж не Смерть…?) ра (дівчину почало освітлювати білим, засліплюючим сяйвом) -ю… — тихо, але… цього вистачило. Боже! Вона, ця бідолашна дівчина, почала входити в мене! Не розумію… Що? Навіщо? Як це так?
— Я ж не смерть?!! Я — не Смерть!?! Не Смерть!!?
І тут я побачив те, що не помітив відразу — у дівчини, котра входила в мене (помирала) фактично не було лінії життя!!! Як це? А де ж вона? Де її Смерть? Я прагнув врятувати чоловіка… тому й не звернув увагу на лінію життя бідолахи-дівчини… я просто був… був зосереджений на чоловікові.
— Добре, вона помирає… Така її Доля. При чому тут я? Та де її Смерть???
— Ти! Ти її Смерть!... причому, сама безтолкова та тупа Смерть, яку я коли-небудь бачила у житті. (Смерть бачила у своєму житті? Дивно… Значить і в них є Життя? А відтак і в них є Смерть? Смерть Смерті!).
— Ні, це непорозуміння! Я — не Смерть… — І тут я згадав кого мені нагадував той чоловік, котрого щойно забрали. Якась нісенітниця — та він нагадував мені мене. Можливо… навіть я кращий від нього, а дівчина, що уже майже повністю увійшла в мене? — Вона бачила в мені свій ідеал?
— Ні!!! Цього не може бути!
— Думаю, що будинок підпалювати теж мені приведеться… — банально пробурмотіла Смерть чоловіка і… вийшла робити свою справу.
Я є Смерть! Тоді та дівчина, на Суворова, котру збила вантажівка… Я ж не виголошував жодних промов… Якщо я її смерть, то… хто забрав її Життя? І, хіба я не Смерть тільки однієї дівчини? Цієї, котру щойно забрав… А як же 5 днів… які мені залишилось самому жити? Їх відмінено? Запитань було більше, ніж відповідей.
— Ні! — до кімнати увійшла моя власна Смерть. — Через 5 днів по тебе прийду я і… заберу твоє життя?
— То в мені є життя?
— Суть твого життя — оберігати Її (дівчини, яку забрав) Життя до Великого дня. Звичайна робота…
— А як же Договір? Я ж — вантажник у третьому поколінні! Ти ж до мене прийшла і… ми домовились… А як же мій рак? Я взагалі жив у реальному світі?
Вона мовчала.
— Говори!
— Жив. Ти мені сподобався… тоді, у тебе вдома, у День своєї смерті. Але не виконати своєї роботи я не могла. Я — забрала тебе. Але, замість вічного чекання Того дня — підписала договір працевлаштування. Ти — працював Смертю. Стажування було на Суворова. Своєрідний іспит — ти склав на 5!

Хвилина тиші. Ходімо звідси… І я покажу тобі справжнє життя Смерті. До того ж, тут зараз усе займеться… та згорить.
— І ми теж загинемо?
— Ні, ти — ні. У тебе ще 5 днів. І потім я прийду…
— А ти? — вона зніяковіла та не відповіла.
Це згодом я дізнався, що забравши у мене життя, вона виконає мету свого існування і… помре сама. Словом, помруть всі — помре Смерть.
А хто забере ЇЇ Смерть? Смерть смерті? Відповіді я так і не дізнався…
Натомість пішов весело проводити останні години мого Життя із моїм жіночим ідеалом — моєю власною Смертю.

14.02.2007 рік. Саме цього дня я написав цю нісенітницю — аж самому моторошно.

Гра в Смерть

Гра в смерть — це завжди так небез-печ-но… так тривожно, і можливо, навіть без-глуз-до… та я не бачив людини, котра б від за-хвату перед невідомим, не запалювалася ще більше.
Це потрібно і це буде… в цьому суть життя… пізнати суть. Та її ніхто й ніколи не пізнає… ніколи… і навіть ті, котрі вва-жають себе Богами, лише люди, які не в силі будь-як за-по-біг-ти СНІДу.
Життя моє не мало ніякої ціни… я жив лише для того щоб жити: вивчитись, знайти роботу, дружину-модель… жив задля, власне, самого життя. Та цього, як виявилось, замало. І це я пізнав у ту ніч. У ніч, після якої моє життя… ні, не змінилось, — перестало бути життям.
Я б ніколи й ні за які гроші не розповів би цієї таємниці… цього злочину, та мені зустрілася вона… просто по вулиці йшла… вся така жива і одночасно — мертва. Коло неї та заради неї я переродився і змінився, вдруге за півроку.
А кажуть, люди не міняються…

***


Ми з нею познайомились на береговій поблизу Дніпра. Точ-ні-ше я познайомився, і, повірте, запам’ятав її ім’я відразу й на-завжди. Хіба було мені знати, що попереду лише розчарування, кі-нець життя?!?
Люди, добрі люди, чому хворі на СНІД не носять на лобі на-пис: “Бережись! Я — хвора!”. Чому? Вона ж така як і я, лю-дина. У неї дві руки, ноги… звичайна істота, і, чорт візьми, до болю вродлива зовнішність.
— Привіт… — несміливо промовив я. Так, я бабій, яких ще не бачив світ, та чомусь… чомусь їй не зміг сказати нічого ін-шого, окрім холодного і звичайного привітання.
Вона промовчала… А що їй залишалось, упасти в мої обійми? Від-датися мені відразу і саме тут на береговій Дніпра?
Ні, вона не відповіла… мовчала. Похмурилась, зніяковіла, і, по-вірте, навіть відвернулась. Можливо, когось чекає? Хлопця, чоловіка свого? А тут я причепився…
— Вибач, я не відрекомендувався…
— Будь ласка, мені нічого не потрібно, — вона заплакала, а, може, плакала й до того, можливо саме тому й відвернулась? Та я не здавався! Був наполегливим. До речі, саме наполегливість завжди допомагали мені одержувати успіх у жінок.
— Ти плачеш? — ніби тихо, із співчуттям запитав я. Саме це зробив не тому, що вона мені подобалась і я, як і всі чоловіки, свідомо чи підсвідомо прагнув цієї жінки. Ні, мені просто завжди неприємно дивитися на сльози. Сльози — це єдина неперед-ба-чу-ва-ність, яку неможливо зрозуміти чи осягнути — їх просто треба відчути… просто відчути. А від радості вони чи від журби — не зрозуміє ніхто, окрім власника. Власника сліз…
— Тобі погано? — продовжував допитуватися я.
Звісно, погано, чому б мала плакати? Проте непередбачуваність породжує всі непорозуміння.
— А що тобі до того?..
— Не можу дивит…
— Не дивись!
Я не домовив, на що саме дивитись. На те, як такі вродливі дів-чата плачуть, чи, можливо просто на сльози?.. і все ж не можу дивитися на сльози.
Я відчув момент. Відчути момент — це найважливіше у сто-сунках, що зароджуються між чоловіком і жінкою, а далі — дрібниці…
Підійшов… Пригорнув… поцілував у волосся: таке світле! Та живе й природне! Я ніколи й ні в кого не зустрічав такого волосся, як от… у цієї снідозної бідолахи… Та чи знав я тоді про це? А що, коли б знав? Відрікся? Відвернувся? Забув і біг би подалі від неї?.. Будемо реа-ліс-тами: кожен би вчинив так само… ідентично чи то пак аналогічно.
Та я не втік — не знав!
— Розкажи мені… тобі стане легше… — сказав я те, що мусив сказати.
“Мені стане легше? Та хто він такий, що говорить мені це? Пси-холог, чи вже відразу психіатр, як той, що консультував мене?..
“Легше”… Чому люди завжди це кажуть? Мені не легше.. Навпаки — гірше! Що йому сказати? Що я хвора? Навіщо йому це? Хто він узагалі такий? Випадковий перехожий…
Краще б ніхто цього не знав. Краще я б і саме цього не від-ала… Жила б мовчки і мовчки померла… на самоті… як живеш так і помираєш!..”.
А люди завжди помирають на самоті. Їм просто соромно чи то пак, незручно помирати на очах у інших… Таке життя… Така Смерть! Не ми перші і не ми останні живемо самі не знаючи для чого. Мож-ливо для того, щоб прожити ганебне життя в злиднях і хво-ро-бах, від яких не можна врятуватися; жити в аморальному суспільстві, де брат убиває брата… де… незахищена старість твоєї матері де-не-де корпається по смітниках, шукаючи недоїдки, щоб просто вижити… навіщо? Навіщо це жалюгідне існування? Щоб терплячи такі муки, врешті-решт умерти? Зникнути назавжди з буття… розчинитися у повітрі?
Тебе швидко забудуть… Ти навіть не уявляєш, як швидко.
Та я хочу повернутися до своєї ганебної розповіді […].

* * *

Я чекав її недовго (чи можливо довго? Хто знає? Я знаю! Бо чекав таки недовго). Я подивився на неї: о, Боже, вона лежить ого-лена на підлозі і думає… Думає… чому я не йду? А я таки не йду… Не хочу… Боюсь… її. Дійсно, дивне якесь почуття в мені ви-рувало тоді, як зараз пригадую, побоювався заходити… І недаремно.
Я побачив якийсь сірий конверт, відкрив його… О, ні! Вона хвора на СНІД!!! Вона мертва, ніби ще жива, та вже мертва. Давно приречена на Смерть. А вам хоч коли-небудь у житті, бодай на секундочку за своє існування хотілося вмерти живучи, а це — вже гірше самої Смерті. Ось так безглуздо і незрозуміло…
Ви всі боїтеся, бо життя прекрасне! Воно вирує і… йому йде кінець, чим більше ми живемо, тим менше жити… зосталось нам. Рано чи пізно, та смерть обов’язково прийде, до кожного із вас, не забувайте цього ніколи… а хоч і забудете, все одно колись згадаєте ці слова. З усього життя є лише одна мить справжнього блаженства… Не про-ґа-вити цю мить — одна з найважливіших формул успішної старості.
Пам’ять.
Пам’ять допоможе згадати і заново пережити враження зача-ро-ва-ної молодості, вічної юності… якщо вони були… або просто нагадає вам, що ви хворий на Смерть.
—————
Я знаю чоловіка, котрий гадає, що Смерть — це те, що буває з ін-шими… не з ним… з ним — ніколи!
Прокинувшись якось зранку у реанімаційному відділі обласної лікарні, він, зібравшись із силами (після аварії), запитав медсестру, що стояла поруч:
— Сестро, я буду жити?..
Та вона його не почула.
— Я помру!?? — голосніше.
— Що? А… так, звісно… Але пізніше, не в найближчому май-бут-ньому (не від цієї аварії).
Медсестра за відверту відповідь одержала купу слів з лайливої лек-сики нашої мови. За правду! За те, що йому сказали: “Ти по-мреш!”. А що він думав, що житиме вічно?
Люди звикли слухати те, чого їм хочеться…
Взагалі… люди — одні із наймерзотніших істот всесвіту!

—————

Отож, конверт: сірий такий, навіть чорний. Ні, я не дальтонік і прекрасно розрізнюю кольори.. Та, люди добрі, яка на хрін різниця якого кольору ваша Смерть? Яка вона ззовні: чи дівчина з косою, чи ще щось інше?... що все одно призначено позбавляти вас біо-ло-гіч-ного існування. Стерти з лиця Землі… відігнати вас у вічність… На-плювати у саму душу і віддати її дияволу.
Людина не може збагнути Смерті, бо це — “криза мозку”. Ми не можемо зрозуміти те, чого боїмося… а боїмося ми всього…
— Що ж робити? — стиха промовив сам до себе герой. — Вона до біса вродлива! Вона там оголена горить мною! Чекає!.. А я… Я так її хочу, я божеволію від цього!
Мить.
— Чорт, що я вагаюсь? Негайно кинутись на неї і дуже брутально взя-ти!.. використати за призначенням… напитися із цілющого дже-ре-ла, адже я так прагну вгамувати спрагу!
Мить.
А, можливо, це і є та ж сама мить, заради якої нікчемні люди проживають своє нікчемне життя?!? Сенс людського існування саме в таких моментах — ваганнях… між Життям і Смертю.
— Біжи!!! Бери її!!! — Смерть.
— СНІД! Смерть попереду, отямся! — Життя.
— Чого чекаєш? Біжи, вона в сусідній кімнаті! — Смерть.
— Тікай, ти що дурень? Вона хвора! Дай драла звідси, щоб і слід простив… Забудь і вік про це не згадуй. Про цю хвору! Про цей романчик! — Життя.
— Я хочу її. Зараз і негайно, — Смерть.
— У світі ще багато таких жінок. І навіть кращих. Тікай! — Життя.
— Я хочу саме цю і саме зараз! — Смерть.
— А як же я?.. — Життя.

—————

На підлозі валяється сірий конверт, а в кімнаті навпроти двад-ця-тип’ятирічний чоловік вкорочує собі віку брутальним тілесним насолодженням із пишногрудою білявкою на ймення Смерть…
Він зробив свій вибір.
А ти?..
03.12.2005

PS: Гра в смерть — це завжди так небезпечно… так тривожно, і можливо, навіть безглуздо… та я не бачив людини, котра б від захвату перед несвідомим, не запалювалася ще більше…
PPS: Скажи йому: “Ні, без презерватива”.
PPPS: Простягни руку хворому та підтримай його…




Завантажити zip-архів книги (*.doc):
http://prosvilib.at.ua/books/zbirki/muza/mmuza4.zip
Категорія: Колективні збірки | Додав: DivaDii (19.01.2011)
Переглядів: 2018 | Теги: Молода муза, поезія, здоровий спосіб життя, збірки | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]