Мир у світі залежить від кожного із нас
Ті гарячі сторінки історії українського народу, які окроплені кров’ю рідних, неможливо згадувати без щему в серці, без сліз на очах.
Так, і мої рідні дідусі, як і мільйони інших, воювали проти німецьких загарбників. Петро Юхимович Попов загинув на полях смаглявої Таврії у 1944 році, а Микола Юхимович Олексюк пройшов усі злигодні та лихоліття війни шляхами славного партизанського об’єднання під командуванням Сидора Ковпака і зустрів перемогу повним кавалером ордену Слави.
Тож як прикро інколи чути з вуст молодиків, в яких ще молоко на губах не обсохло і які навіть у мирний час не хочуть служити у війську, що переможені живуть нині краще за переможців, що нібито мільйони жертв покладено на вівтар перемоги даремно. А як же це образливо чути ветеранам.
А інколи почуєш і докір, що не тих шануємо. Чому не згадуємо формування Української Повстанської Армії, які воювали проти будь-яких окупантів України?
То що ж тоді казати про воїнів СС-Галичина, ачи РОА, ачи Локотської республіки, про військові формування донських козаків, які теж поклали мільйони жертв, але вже на вівтар боротьби з Червоною Армією Радянського Союзу, яку вважали своїм ворогом. Та скільки ще ми будемо сипати сіль на рани учасників тієї жахливої людиноненависницької війни?
Як на мою думку, то у ці мирні часи всім учасникам другої Світової треба дійти до примирення, знайти порозуміння. Бо ж навіть найжорстокіші вороги — теж були людьми. І лише страх та ненависть породжує ще більш злочинні страх та ненависть.
Відродимо у собі одвічну людяність, доброзичливість. Відродимо у собі по біблійному любов!
І приємно відзначити, що в дні 65-ї річниці Перемоги над фашизмом в серцях молодих історична пам’ять народжує любов до людини. Через художнє слово автори несуть цю любов у світ.
Цей тематичний альманах, що виходить друком завдяки чинній підтримці Молодіжної Ради при облдержадміністрації та управління у справах сім’ї, молоді та спорту Херсонської облдержадміністрації, є своєрідним індикатором любові до рідної Батьківщини, незаангажованого ставлення до історичних подій сивої давнини.
В альманасі ви можете насолоджуватися творами майстрів поетичного Слова заслуженого діяча мистецтв України Миколи Братана, заслуженого працівника культури України Василя Мелещенка, заслуженого працівника побуту України Володимира Середи, членів Національної Спілки письменників України Віктора Кузьменка, Василя Загороднюка, Валентини Нижеголенко.
Поруч з їхніми творами ви зможете прочитати й твори обдарованої молоді Римми Бурдуллі, Тетяни Лісової, Яни Кобець, Крістіни Лапато, Юлії Олексюк, Віталія Плохотніченка, Яни Нифонтової, Вікторії Фаренюк та інших.
У книзі представлено три покоління митців нашої соборної України, які не лише пам’ятають про наслідки війни, а і власними серцями вилунюють застереження для наступних поколінь.
Тож читаймо і пам’ятаймо: Мир у світі залежить від кожного із нас.
Олег Олексюк,
керівник обласного клубу молодих літераторів «Слово»
Тетяна БАРАБАШ
с.Кисилівка, Білозерський район
65...
65... Це багато чи мало? 65 років — це дуже багато. Це не одне покоління, яке зростало вільним. Це час, що загоїв рани на тіні рідної землі та трохи згасив біль утрати. Але немає такого часу, який змусив би забути тих, хто поклав своє життя заради майбутніх поколінь. Ми слухаємо розповіді ветеранів, тримаємо у руках зрошені їхньою кров’ю державні нагороди, дивимося кінострічки про війну. Це наші захисники. Вони пішли у бій і дорого заплатили за цю Перемогу. Вони платять за неї і зараз. Своїм болем, своїм життям.
Найдорожча пам’ять, яка є у нашого народу... Пам’ять про те, що нам подаровано волю, рідну землю, рідну мову та багатовікову спадщину.
Зі світлини на мене дивиться вродлива русява дівчина. Задумливі очі, ледве помітна посмішка на вустах. Віра... Вірочка... Так називали її родичі та знайомі. Як і кожна юнка мріяла займатися улюбленою справою, зустріти того єдиного, з яким розділила б і радощі, і тривоги. Але всі надії обірвала злодійка-війна.
Крок за кроком відступали наші війська, село за селом віддавали німцям. Разом з останніми відступаючими солдатами гасли мрії, сподівання... Німці господарювали, як у себе вдома. На широкому полі розбили табір полонених. “Господарі” на чужій землі веселились, віддавали накази, порядкували у сільських хатах, улаштовували “змагання” зі стрільби. Один підозрілий погляд чи порух руки міг коштувати людині життя. Віра разом із подругами, за наказом фашистів, готувала їжу полоненим, на підводі підвозила воду, пекла хліб. Обірвані, босі, втомлені, пригнічені, вчорашні бійці викликали страх і співчуття, біль і тривогу. Як можна було їх не пожаліти? Не поспівчувати їм? А особливо отому — невеличкому, русявому. Мабуть, і шістнадцяти ще немає. Засмучений, бідою схилений, а в очах — промінці виблискують! Коли б воля (а не кляті фашисти), давно був би на передовій! Навіть думав рушницю поцупити і перестріляти катів, та побратими відмовили.
Усе частіше погляди Віри та Яшка (так звали хлопця) зустрічалися. Інколи і словами могли “перекинутись”, якщо німців не було поряд. “Як допомогти Яшку вирватися від фріців?” — не раз думала Віра. Цей русявий юнак чомусь нагадав їй старшого брата, який воював на передовій. Може, її рідненький зараз у фашистському полоні і кляті гітлерівці кепкують із нього, жируючи на українських харчах... І вирішила дівчина: будь-що, а звільнити Яшка!
Одного разу, коли Віра привезла воду полоненим, а німці смакували за обіднім столом. Яків непомітно підкрався до діжі, тихенько вліз у неї. Дівчина, упоравшись, як нічого не сталося, попрямувала з підводою із табору. На вигоні біля села їх уже чекали Вірини друзі — Федір і Гриць. Дівчина заплакала. Розуміла, що ризикувала життям не тільки своїм. Обнялися із Яшком. Уперше і востаннє. Як стемніло, Яків разом із хлопцями попрямував до “наших”. Довго летіли дні, тижні, місяці. У березні 1944 року радянські війська звільнили село від фашистів. Віра з односельчанами радо вітала визволителів, сподівалася на зустріч із “полоненим Яшком”. Давно вже перейшли межу життя Віра Олексіївна, Федір Іванович, Григорій Миколайович. Але до останніх днів вони чекали Яшка, вірили, що повернеться у село. Цю історію з порятунком знали близькі та рідні, які допомагали Вірі, сподівались на зустріч. Та дарма... Серед пожовклих світлин і листів (уже після смерті Віри) знайшли ось цей:
“Здрастуй, Вірочко! Велике спасибі за порятунок! Убив ворога і не одного! За тебе, за маму, за Батьківщину! Віро, якщо залишусь живим — обов’язково повернусь! Завтра — бій.
Може, для мене останній... Та знай, що, дякуючи тобі, загину не в полоні, а на полі бою з Вірою у серці. Ще раз спасибі! Залишусь живим — чекай після Перемоги! Твій Яшко”.
Ні, не постукав у двері Яків після Перемоги. Відчувала, що загинув, але так вірила у диво, жила мріями. Вона не воювала на передовій, за своє життя не вбила жодного фашиста, але тоді, у грізний час, робила все, що було їй під силу.
Навіть одне врятоване людське життя ціною власного — це вже подвиг.
Вогнем війни обпечені літа...
Тривогами обгорнуті дороги...
Скорботним птахом думка проліта
Крізь пам’яті напружені остроги... Сльозу душі не висушить вітрам
Не проросте колоссям ні на мить
Та молодість, що залишилась там —
На пагорбах воєнних лихоліть.
Марк БЕЗРУЧЕНКО
15 років, м. Цюрупинськ, ЗОШ №2
Заради життя на землі
Заради життя на землі
Людина здатна на все:
В жертву себе принесе,
А добро запалає в імлі. Прадіди наші колись
Звістку почули страшну.
Заради майбутнього на війну
Всі, як один, піднялись.
Микола БРАТАН
член НСПУ, Заслужений діяч мистецтв України
9 Травня
В той день також співали солов’ї,
Бійці – живі! – заслухалися ними.
Та ж то були, Німеччино, твої, —
Непереборні – наших побратими. Грім канонади їх не заглушив,
Серед війни – не звугліли, вціліли.
І в їхнім співі білий світ ожив,
Солдатські рани й болі заніміли. Боєць забув недавню вогневерть,
Відчув, що в нім живе таки людина.
Знов солов’ями, що презріли смерть,
Заквітла в світі вікопомна днина.
Римма БУРДУЛЛІ
с. Східне, 10 клас
Пам’ять серця
Війна іде... Десь грім гармат.
Стоїть засмучена дівчина.
Прощаються сестра і брат,
Матуся молиться за сина. Ось діти батька обступили:
— Візьми нас, тату, на колінця.
— Ти повертайсь до нас скоріше,
— Ми обійдемось без гостинців. Дружина ж, мов з хреста ізнята,
Ніщо навкруг не помічала.
Губами зблідними від муки:
— Ти бережи себе, — шептала. Багато їх не повернулось,
День Перемоги не зустріли,
Без батька сироти зростали,
Прощання день не забували. А роки линуть журавлями.
Та в серці біль не пригасає.
Жіноча туга невигойна.
Безсмертниками проростає! Забута могила
Журливо листя шепотіло,
І сонце радісно сіяло.
Серед хрестів одна могила.
Чия вона, — в селі не знали. Сюди дружини не приходять,
Сини не хиляться у горі,
Старенькі мами не голосять.
Лиш вітер плаче сумно в полі. Вони за нас із вами впали,
В бою запеклому згоріли,
Щоб над селом веселки встали
І день прийдешній нам зігріли. О, люди, завжди пам’ятаймо,
Хто у війні за нас загинув.
Молю я всіх не забувати
Найменший горбик і могилу. Над ними в лузі нахиліться
І квіти покладіть ви свято,
Щоб не було могил забутих
І невідомого солдата.
Єлізавета ВОВЧЕНКО
м. Цюрупинськ, Цюрупинська гімназія, 15 років
Найважливіше — це на світі жить
Ми довго йшли до Перемоги
У ті роки, обпалені вогнем.
Куди нас тільки не вели дороги,
Але ми знали, що додому повернем. Фашисти думали, що швидко подолають
Країну нашу і простий наш люд,
Але тепер в усьому світі знають –
Тут відсіч кожному дають. Хто посягнув на нашу Батьківщину
І чоботом ворожим честь топтав,
Отримав той сповна за Україну,
Що значить гнів і смерть пізнав. Катів ми по всій Європі гнали,
Звільняючи народи від чуми,
І наші вороги вже твердо знали –
Перемогли в цій битві тільки ми. Ідуть роки. Старі часи минають,
А в пам’яті події ті живуть.
Як жаль, що ветерани помирають,
До парку Слави не усі прийдуть. Низький уклін Вам, воїни старенькі!
Ваш подвиг навіть важко оцінить.
Ви відстояли те, що дала ненька…
Найважливіше, це – на світі жить!
Лариса ДРОБІТЬКО
м. Херсон
Я себе не бачу на війні
Я себе не бачу на війні,
Хоч про неї так багато знаю.
Уявляю ночі вогняні
І від страху тихо завмираю. Я себе не бачу на війні,
Хоч життєві іспити складаю.
Може, часом, у якомусь сні
Мить воєнну відчуттям пізнаю. Я себе не бачу на війні,
Бо живу від неї через роки...
Та співаю всі її пісні
І тамую в хвилюванні кроки. Уклін від онуки
(моєму молодому дідові, що залишився на війні)
Тобі вклонялись квіти польові
І славу солов’ї в садах співали,
А ветерани плакали живі,
Коли на вашу честь салютували. Вони пізнали безгарматні дні,
Бо повернулись з вічної розлуки.
Щоб заспівати гімн святій весні,
Прийшли в життя тепер твої онуки. І я із них одна, хто віддає
Низький уклін за погляд безсловесний,
За небо, що зірками виграє,
Нам вимір посилаючи небесний. Ти там, у тому вимірі, живеш
І, мабуть, бачиш нас у цьому світі,
Дощем на мене лагідним впадеш,
Заколосишся у п’янкому житі. А я відчую смак того дощу,
До колосків із вдячністю схилюся,
І райдугу з душі не відпущу,
За тебе, рідний, тихо помолюся.
Василь ЗАГОРОДНЮК
член НСПУ, голова обласної організації НСПУ
Летіла степом перемога
9 травня 1945 року житель села Федорівки, що на Херсонщині, Павло Білошкуренко заспівав: “Ще не вмерла України ні слава, ні воля…” і був ув’язнений на десять років
Летіла степом перемога,
Раділа й плакала вона.
І пісня чулася розлога,
Співала з юнаком весна. Та пісні обламали крила,
Петлю тугіше затягли,
Щоб у в’язниці лиш хрипіла,
Щоб люди чути не могли Її снаги і клекіт волі,
Її свободи і борні,
Щоб сто розтерзані та кволі
Її слова убить в мені. В тобі убити, в Україні,
Убити хвилі в Інгульці,
Убити колір жовто-синій,
Веселку знищити в сильці. Чи у кайдани закувати,
Щоб заніміло аж село.
І замість нот – для неї – грати.
Інакше й бути не могло. А ви співали голосисто,
Немов Орфей із давнини.
Аж дивувалися чекісти,
Аж забували, хто вони… І якось розривались ґрати.
Летіла пісня у світи.
Її не можна закувати,
Чекістам, Господи, прости. А ви співаєте і нині.
З приінгулецького села
Летить ця пісня по Вкраїні
Від Білошкуренка Павла.
Марина КЛЮЙКО
учениця 10 класу Станіславської ЗОШ I-III ступенів Білозерської районної ради
Живе поряд з нами людина
Старенька бабуся сидить на лавці біля хати. Біленька хусточка, тепла кофтинка, паличка в руках.
— Добрий день, бабусю!
— Добрий день, Маринко! — тихо відповідає вона мені.
Ніколи не подумала б, що ця бабуся у роки Великої Вітчизняної війни воювала на фронті поруч з чоловіками...
Поліна Григорівна Мєзіна ще змалечку любила дітей, тому вирішила присвятити їм життя — бути вчителькою. Не вагаючись, після закінчення школи стала працювати старшою піонервожатою. А тут пришла війна. Працюючи в школі, мріяла бути на фронті. Така можливість з’явилася в грудні 41-го. Зі школи посилали людей на оборонні роботи. Поліну в ту групу не записали. Дізнавшись, що в однієї з подруг, що їхала на роботи, залишаються в місті чотири братики без догляду, домоглася, щоб замість тієї дівчини послали її.
Зима 1941 року була лютою. З ранку до пізнього вечора цивільні оборонці тяжко працювали, Працювала й Поліна, сумлінно, нарівні з усіма. Та не вбереглася — пообморожувала ноги. Під час лікування остаточно визріла думка — тільки на фронт. Райком комсомолу допоміг — Поліну разом з сорока добровольцями відправили в Архангельськ на навчання. І ось настав той бажаний день, коли дівчат з 41-го окремого батальйону відправили на фронт. Потрапила Поліна до служби повітряного нагляду, зв’язку та повідомлення. Недалеко від фронту розміщали вишки до 30 метрів висотою, підводили туди телефон. Ось там, на верхівці і стояли дівчата-спостерігачі, уважно вдивляючись в небо, — чи не летять ворожі літаки. Німці, звичайно, знали про ці вишки і не раз обстрілювали їх, а то й бомбардували. Падали дівчати з тієї висоти не один раз. Кожна хвилина могла коштувати життя. Та Поліна не боялася, завжди була готова до всього. Тяжкими були дороги війни... Та доля була милосердною до тендітної дівчини, ще зовсім дитини. Тож Поліна вижила, зустріла свого коханого — Георгія, вийшла заміж, народила діток — донечок. Все життя працювала.
Війна — це чоловіча робота, і важко мені уявити собі їх — ніжних, лагідних, добрих — на полі смерті, зі зброєю в руках. Та саме вони, жінки війни, перетворили в життя віщі слова: «Все для фронту, все для перемоги!». Саме вони не дали зачерствіти людській душі, спопелитися від сліз і горя, а наповнити цей світ безмежною любов’ю до рідної землі, до людей.
Хіба можна про це забути? Хіба можна? Ні!
Згадалися слова поета В.Крищенка:
“Ходить світом пам’ять.
Де хрести й колони.
Мужніми словами
Б’є у вічні дзвони.
А протяжні гули —
Віри міць могутня...
Чується минуле.
Бачиться майбутнє”.
Яна КОБЕЦЬ
учениця 6-А клас Станіславської ЗОШ І-ІІІ ст. ім.К.Й.Голобородька
Ми вас не забудемо...
Війна... І крик... і бомбопад..
О, згадко, серця не бентеж...
Літа стирають сльози втрат,
Але усе ж... Але усе ж...
...Стою біля пам’ятника загиблим односельцям. Палахкотить вічний вогонь. Тріпочуть листям берези, ніби перешіптуються між собою. Вдивляюся у викарбувані імена. Скільки їх, синів, батьків,братів, що не повернулися додому з тієї страшної війни... Скільки їх, які б могли радіти життю, ростити дітей, працювати на рідній землі... Скільки їх, кого все чекали, виглядали матері, не вірячи похоронкам?! А скільки дітей так і не пізнали батьківської любові, турботи і залишилися сиротами?!
Зупиняю погляд на прізвищах Тищенко М.Х, Тищенко Д.Х., Тищенко Ф.Х., Тищенко Л.Х., Вашина Г.М., Білий Ф.П. Це мої прадідусі. Усі шестеро пішли на війну і загинули. Не дочекалася їх мати з війни. Залишилися вдовами їхні дружини. Виросли без батьківської любові їхні діти. Пройшло багато років. Перемозі — 65. Але для моєї родини це не просто слова, не просто червона дата у календарі, це пережите, виплакане, вистраждане, те, що ніколи не забудеться, те, що зветься пам’яттю серця. І допоки наші серця живі, доти будуть живі спогади про ті часи, про рідних людей, які віддали своє життя за мирне небо і спокій на землі.
...Перебираю старі, вицвілі від часу фото. З кожної на мене дивиться молодий чоловік. У деяких я бачу схожість із моєю бабусею, моїм татом. Які вони були, чим жили, як загинули? З цими питаннями звертаюся до своєї бабусі Зіни. І оживає час, події, а обличчя на фото стають ближчими і ріднішими...
У хаті Харлампія та Олександри Тищенків гамір, сміх, розмови. За столом зібралася вся родина — сини Матвій, Лука, Федір, Данило з дружинами. Чомусь усіх дівчат звали Нінами. Тому, щоб не заплутатися, називали їх по чоловіках — Матвіїха, Лукиниха, Данилиха... Тут же і доньки Оля з чоловіком Федором Білим та Ніна з Григорієм Вашиною. Дуже любила такі хвилини мама. Потай милувалася своїми синами-орлами. Розумні виросли, роботящі, шанують і поважають їх у селі. Матвій -найстарший. Ріс чесним і відповідальним, був активістом, працював на землі. Організовував комуну. Пізніше був бухгалтером, а тепер — голова колгоспу “Політвідділ”. Лука до 36 року був головою колгоспу “Серп і молот”, а зараз голова сільської ради в Олександрівці. Даня був бригадиром в колгоспі та час вимагає своє — працює в міліції. Федя — учасник Фінської війни, офіцер. Гарні хлопці і дружин вибрали собі гарних. Невісточки Олександри Тищенко щасливими очима дивляться на своїх чоловіків. Федір гарно малює, скільки картин вже є у нього і все краєвиди рідного Станіславу. Кажуть, талант від Бога. Зять Григорій — голова колгоспу ім. Молотова. Родина більшає — внуки з’явилися. Їх у бабусі Сані — 15. Добре, як хороше на душі. Мабуть, таке воно, жіноче щастя. Не дожив до цього дня Харлаша... Наговорилися. Ось Лука затягує пісню “Реве та стогне Дніпр широкий...”, до нього приєднується Матвій, Данило і вся жіноча половина. Голоси такі сильні, що у гасових лампах затухає вогонь.
Співати у родині любили. З піснею працювали, з піснею сумували, з піснею раділи, з піснею пішли на фронт у 41 році і залишили ті пісні своїм дружинам, як спогад про себе на все життя...
22 червня 1941 року залишилося назавжди у пам’яті. Війна... Ніхто й не думав, що ворог так швидко захопить нашу рідну землю. У серпні почали перебиратися з родинами у Таврію. Думали, що ворога зупинять наші війська, але через тиждень стало відомо, що фашисти уже на всій території таврійського краю. Чоловіки пішли далі з військами, а жінки з маленькими дітьми змушені були повернутися в Станіслав. Залишився і Білий Федір Павлович, якого через поранення в ногу не мобілізували. А тут уже нові господарі запроваджують нові порядки: усім жінкам, дітям ходити на примусові роботи. Одразу ж почали з’ясовувати, де живуть сім’ї комуністів. Знайшлися односельчани, які з готовністю про все розповідали фашистам. А в родині Тищенків усі чоловіки були комуністами. Отож дружини їхні і діти були під особливим наглядом.
Навесні 1942 року додому повернувся Лука Харлампович. Вночі пробирався у рідне село. Розповів рідним, що воював у Криму, але війська потрапили в оточення. Вирватися не змогли. Полон. Вдалося втекти, але де фронт, де наші війська — невідомо. Кругом ворог. Вирішив іти додому, в Станіслав. Недовго раділи поверненню Луки. Вже на другий день хтось доповів із сусідів у комендатуру і його викликали до коменданта, який повідомив про нові порядки. Новій владі вже було відомо, що він — комуніст, тому із села нікуди не відлучатися, приходити відмічатися кожен день, інакше постраждає сім’я. Був квітень. Дерева почали викидати перші листочки, зеленіла трава. Як там не як, але треба було думати про дітей. Отож і вирушив на другий день у степ на бригаду. Раптом почув кінський тупіт. Підняв голову і промовив: “Мабуть, це за мною...”
Вістка про те, що німці забрали у комендатуру четверо комуністів, облетіла все село. Серед них був зять і син моєї прапрабабусі. Коли вона дізналася про це, була готова летіти на крилах, щоб допомогти своїм синам. Та зв’язали ті крила жорстокі вороги. Погрожували розстрілом. 18 квітня 1942 року біля німецької комендатури зібралися станіславці. З дверей почали виходити закатовані, замучені комуністи. Серед них Лука і Федір. Їх важко було впізнати. Як не розірватися материнському серцю, дивлячись на свою кровинку. Глухий зойк вирвався з грудей. Заголосили дружини. Та одразу ж підскочив один із конвоїрів і замахнувся прикладом автомата. “Не плакати, а то — капут”. Майже нічого не бачачи, видерлися на машину і повезли їх за село, де у скелі й постріляли. Не дозволяли підходити рідним. А вночі дружини прикидали землею тіла своїх чоловіків. А вже після війни на сільському кладовищі перезахоронили усіх розстріляних комуністів в одній могилі і поставили пам’ятник. Він і зараз стоїть, нагадуючи про ті події.
Біда не приходить одна. У 44-му прийшла похоронка на Данила — загинув у 1941 під Одесою. Згодом отримали повідомлення про те, що “3 липня 1942 року під час боїв за Севастополь пропав безвісти Тищенко Матвій Харлампович”. Таке ж на зятя Григорія — пропав безвісти. Але це давало надію, що вони повернуться. Адже трапляються чудеса. На жаль, дива не сталося. Нова звістка — похоронка: в Угорщині у 1944 році загинув Матвій Харлампович Тищенко.
Усіх забрала війна у матері синів, нікого не вберегла. Залишилися вдовами дружини і 15 дітей-сиріт. Тільки одна із дівчат вийшла заміж уже після війни, інші так і прожили самі, виховували дітей, важко працювали. А діти ще довго-довго виглядали своїх батьків, пізніше вже дорослими шукали найменшу інформацію про них. Та так і не дочекалися. Після війни на рівних із матерями працювали в колгоспі. Босі, голі, голодні. Не було кому заступитися за сиріт. Пережили голод 1947-1948 років. Саме у цей час померла прабабуся Саня.
І знову за родинним столом збиралися Тищенки — Матвіїха, Лукиниха, Данилиха, Вашиниха — усі Нінки, дружини своїх загиблих чоловіків, вдови. Заводили пісню:
Ой там на горі, ой там на крутій
Ой там сиділа пара голубів...
Лунала та пісня, сумна і тужлива, про коханих, про загублену молодість, про тяжке горе, що випало на їхню долю.
Усі 15 дітей виросли достойними своїх батьків. Здобули освіту. Серед них педагоги, медпрацівники, бухгалтер, працівники підприємств та трудівники села. Юрій Данилович Тищенко біля 30-ти років віддав військовій службі в артилерії. Про життя своїх батьків, про їхню загибель розповідають своїм уже дітям і онукам. Тому історію ми вивчаємо не по підручниках, історія живе у нашій пам’яті.
Ми вас не забудемо!
Мариэтта КОЗЛЯР
г. Херсон
Война
Война – это страшное слово!
Безумье сие не понять!
Ведь нет оправданья такого,
Чтоб этот абсурд оправдать. И в ногу шагают солдаты,
Совсем молодые юнцы,
Так прежде шагали когда-то
Их прадеды, деды, отцы. И вновь убивают жестоко
И хлещет невинная кровь.
Война ненавистным потоком
Взрывается в ярости вновь. Как часто воюет и спорит
Земной обезумевший род.
И кто-то сначала их ссорит,
Затем – за победу ведет. И кто-то, Творца отвергая,
Творенья Его не щадит.
Погибельный путь выбирая,
Все рушит, сметает, трощит. Реальный кошмар – не поверье…
Кто сможет на это смотреть
Как шесть миллионов евреев
Садистки растерзаны в смерть?! Но разве такое возможно
Постичь, передать, описать?!
— Победу по милости Божьей
Народ наш сумел одержать! И даст нам победу над смертью
Всевышний навеки веков.
И будут все люди, поверьте,
Жить в мире – без рабских оков!
Катерина КРИВКО
с. Чулаківка, Голопристанський район
Ненавиджу війну
Ненавиджу війну і це ганебне слово…
Ридають діти, журиться сім’я,
А біля хати все чекають вдови –
Тим літом чорним гинула земля…
Чекає мати (знає, що даремно),
А у душі надія ще жива:
“А може він прийде вві сні до мене?!” —
І по щоці гірка тече сльоза.
Але, на жаль, не допоможуть сльози:
Розлука – це жорстоке почуття…
Тепер на серці тільки бурі, грози –
Так пролетить все молоде життя.
Ненавиджу війну: вона руйнує долі.
Нехай лиш мир (сьогодні та завжди)!
Лунай же сміх дитини! Хай ніколи
Вона не бачить горя, сліз, біди.
Віктор КУЗЬМЕНКО
член НСПУ, ветеран Великої Вітчизняної війни
Данушка
Одгриміла боями лютими
Партизанська тривожна ніч.
Ранок миру палав салютами,
Сипав огнива навсібіч. Нам походом іти до Їчина:
Путь солдатів на схід вела…
Чешка Данушка, мила дівчина,
За село мене провела. Притулилась до серця з мукою…
— Дано, Данушко, — не тужи:
Хай повінчані ми розлукою –
День цей спогадом збережи. Ще кохання до тебе вернеться,
Рана болісна заживе…
Не розлучниця, не суперниця –
Батьківщина мене зове.
Юлія КУШНІР
11 років, с. Чорнобаївка
Ми думали: скінчилось все
Ми думали: скінчилось все,
Викинули зброю.
Але на ранок все одно
Не обійшлись без бою. На нас напали вороги,
Нічого ми не знали.
Коли прокинулись тоді,
В нас рідних повбивали. Ми відправляли на війну
Своїх братів, так мусиш.
А за синів і за дочок
Ми віддавали душі. Коли ми згадуєм це все,
То коле біль у серці.
І все одно нам радісно —
Ми справжні українці. І дякуємо ветеранам,
Захисникам країни,
За те, що зберегти вдалось
Любов до Батьківщини.
Крістіна ЛАПАТО
11 років, м.Цюрупинськ, Цюрупинська гімназія
Пекло, довжиною у п’ять років
Кожен день і кожную годину
Здобували перемогу нам діди.
Йшли вони у ту тяжкую днину,
Щоб уберегти нас від біди!
Смерть їх забирала неминуча,
Тисячі лягло їх у землі,
Щоб на Батьківщині їх квітучій
Жили мирно і старі, й малі! Пекло це тривало аж п’ять років,
Описати все бракує слів!
Але плани німців щодо строків
Враз зламати наш народ зумів.
Не змогли вони, як то хотілось,
Нас зробить рабами на віки.
Їм, мабуть, ніколи і не снилось,
Що ми не здоланні і стійкі. Відсвяткуймо ж, люди, Перемогу
І згадаймо й ті важкі роки,
Й хто в майбутнє прокладав дорогу,
Крові проливаючи річки!
Зараз небо мирне і безхмарне,
Заросли давно війни стежки,
Віддали життя своє не марно
Ви, наші діди-захисники!
Тетяна ЛІСОВА
23 роки, Іванівський район
Казка з небуття
Присвячується голові обласної Ради ветеранів Куценку В.А. Чаша людська наповнена любов’ю
До тебе, брате. Мамо, не ридай,
Гудять у скронях посивілі роки,
Дрижить на сонці і не має спокій
Душа твоя, що зберігла свій край.
Затихло море в сутінках гарячих,
Злилася кров і ніби день погас.
Усе це сон, невже усе насправді:
Двобій любові й ненависті час.
Закрию очі – серце охолоне,
Й земля накриє попелом густим
Це світло ночі, зорі Перемоги,
Що майорітимуть у наші світлі дні.
І скільки б років не пройшло відтоді,
Як мати плакала над сином неживим,
Віддаю шану ветеранам долі,
Що вистояли й зберегли наш дім.
Вклонюсь доземно Вам через роки
За те, що казку чорну і криваву
Перетворили в щастя на віки.
Василь МЕЛЕЩЕНКО
член НСПУ, Заслужений працівник культури України
Любисток
Купала в любистку мене не мати,
Купала в любистку мене не бабуся…
А потім скупою сльозою солдата
Скропив мене батько, неначе бусол,
Ногою єдиною об землю обпершись.
І плакали вдови, і плакали діти,
Бо купаний був я уже не перший
Чужими людьми на оцьому світі.
І знали усі, що одного хочуть,
Що думка одна непокоїть вуста їм,
І вірили люди: а може, цей хлопчик,
Не купаний матір’ю, буде останнім!.. Художник квіти покладав
Світлій пам’яті батька народного художника України Володимира Чуприни
Там, де колись гримів плацдарм,
Там, де могила братська,
Художник квіти покладав,
Вшановуючи батька. А батько сном одвічним спить
З бійцями після бою.
Проснися, батьку, хоч на мить, —
Віч-на-віч син з тобою. Дізнайсь, в які його краї
Вели шляхи-дороги,
Чи мрії він здійснив твої,
Про що молив ти Бога. З яким чуттям він пензля брав
І грав на фарбах-струнах,
Й на скронях сріблом вигравав
(А ти лишався юним). Чи відав він, як ти, й гадав,
Куди життя несеться?!
Букет художник покладав,
А з ним — шматочок серця!
Валентина НИЖЕГОЛЕНКО
м.Херсон, член Національної Спілки письменників України
І сниться все мені
Дрімає сон-трава
і ніжно пахне м’ята,
а в пам’яті зрина
все та війна проклята. Зажурена верба,
калина невесела,
спустошені міста,
зруйнованії села. Худющі малюки,
голодні їхні мами.
Вдовиних море сліз
не висохли з роками. Дорогами війни
видніють обеліски.
Сумує поряд клен
і плачуть тут берізки. Залишились одні.
Війна забрала тата.
І сниться все мені
ота війна проклята. Калачики на снігу
Безіменні герої у скверику
Спочивають у вічному сні.
А навколо газони із квітами,
пломеніють вони навесні. Білим снігом могилу закидало,
припорошило з хвої вінки.
Та до них у погоду й негоду
простеляються в’юнко стежки. На снігу кров’яніють калачики,
принесла їх старенька сюди.
Розмовля до могили і плаче,
ллються сльози гіркої біди. Скільки років пройшло повоєнних,
а матуся все ходить одна.
Носить квіти синочкам у скверик,
допива своє горе до дна... Тополя
При дорозі росте одинока тополя,
не радіє вона, хоч і є в неї воля.
Поглядає у даль, виглядає солдата,
під ногами трава і квітує тут м’ята. З повоєнних років все його виглядає.
В серці камінь-печаль, вітер гілля гойдає.
Налетить ураган, гне тополю, ламає.
Через вітер й туман щастя зовсім немає. У тополі-вдови підросли тополята,
розлетілися скрізь, ніби ті соколята.
А у неї, відомо, доля теж лебедина,
залишилась одна й потихесенько гине. Спогади ветерана
Спадають молоком тумани
і осідають на траву.
Болять і ниють мої рани,
і в пам’яті, і на яву. Мені чомусь бува не спиться,
коли весь вечір дощовий.
Це чиста правда, це не сниться -
я з пекла вибравсь ледь живий. Як ветеран цим не пишався,
з руїн країну піднімав.
Я сіяв хліб, я будувався,
про відпочинок забував. А спогади, як дику грушу,
нічим не можна заглушить.
Нащадкам передати мушу,
я відійду, їм треба жить. Пройшло вже більше півстоліття,
а в моїм серці біль і щем.
Не раз в воєнне лихоліття
я гнив в окопах під дощем. І на жарі, і на морозі
фашиста бив і далі гнав.
Німіли ноги у дорозі,
звільнив наш край і ряд держав. Хотілося сльозу зронити,
а інколи і вовком вить.
Це, коли друг в бою убитий,
і мені треба хоронить. Думками линув все додому,
де рідна хата серед трав.
Тоді я забував про втому,
матусю рідну обіймав. Костюм парадний, де медалі,
в день Перемоги одягну.
Не відкладатиму надалі,
згадаю все про ту війну. Згадаю давнє лихоліття,
згадаю мертвих і живих.
Суцільне те кровопролиття —
останнім буде хай для всіх! Народам треба в мирі жити,
щоб не лилась рікою кров.
Я хочу келих свій налити,
за дружбу випить і любов! Журавка
Моя мама журавкою в лузі
змарнувала жіночі літа.
Очі-льон все тускніли у тузі,
ще красива, але вже не та. Виглядала щодня і щоночі
тата з дальніх доріг, із війни.
І печаллю туманились очі,
додавалось до кіс сивини. Не сиділа рідненька без діла,
від зорі й до зорі на полях.
І хустинка на ній помарніла,
даленіла вона ніби птах. Час пройшов, ми дорослими стали,
розлетілись, а мама одна,
їй лишились жалі і печалі
й чебрецева її сторона.
Яна НИФОНТОВА
22 года, г. Цюрупинск
Герои вчерашнего дня
Вот так поглумилась судьба,
Нам всем от неё не сбежать, —
Уйдет, думал, не навсегда,
А ей в “чёрном” век доживать. И дуло ружья со свинцом –
Преграды солдату домой…
Своим обручальным кольцом
Напомнит о жизни былой. Вы сердцем горячим своим
Закрыли нас всех от беды.
Тепер мы с печалью стоим,
Положив на могилки цветы… Герои вчерашнего дня,
Герои родимой земли
Прекрыли тебя и меня,
Себя только не сберегли…
Олег ОЛЕКСЮК
член НСПУ, м. Цюрупинськ
* * *
В Палаці молоді й студентів знову гості —
На зустріч з колективом увійшли
Колишні гвардії-солдати, нині просто
Діди, які вогонь війни пройшли. Не зупиняли їх не гавбиці, ні дзоти,
Вони долали шлях смертям на зло…
Допоки йшли вперед, вмирали друзі доти…
А хтось там каже: діду повезло. Так! Повезло й тепер стоять на чатах
Правдивості жорстокої війни,
Щоб не забули правнуки й внучата,
Щоб пам’ятали доньки і сини. Хай ниють ноги, та зорять медалі.
З очей дідів вилунює добро.
Дай Бог ніколи Вам не знать печалі
І хай завжди радіє Вам Дніпро!.. Ти – Україна
Якщо Вона жива
І Богу славу зичить,
Надія ожива
І живить розум вічний.
Якщо ж Вона в пітьмі,
Тоді і ти – руїна.
Ти – пам’ять! Ти – пісні!
Ти – Україна!!! Де ж ви, мої сини?
Стоїть береза при дорозі,
Зронивши віти у знемозі
До сірої полин-трави.
Старенька мати на порозі
Ллє в чорну хустку гіркі сльози:
“Де ж зараз ви, мої сини?!”
В очах у матері вогонь
Ледь жевріє, та не згасає…
Синоче тіло молоде
Немов би знову оживає…
Як немовля, дитя мале
До мами руці простягає,
Та знову спалах… Грім гуде…
“Живий, чи ні?! – вона гадає.
І думи все ще вдалині,
І очі матері в вогні
Шукають посеред війни
Своїх синів.
Та крізь війну і рев моторів,
Не у вогні і не в пітьмі
Серед земних полів-просторів
В розлеглій зелені гаїв
Пісень співають солов’ї.
Завантажити zip-архів книги (*.doc):
http://prosvilib.at.ua/books/zbirki/golos/golos3/golos_batkivshchini3.zip |
