Вітаємо Вас, Гість!
П`ятниця, 19.04.2024, 18:50
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

Анастасьєв А.М. [11]
Анастасьєв Анатолій Миколайович
Братан М.І. [17]
Братан Микола Іванович
Василенко М.О. [6]
Василенко Микола Олександрович
Дунаєв А.М. [1]
Дунаєв Анатолій Миколайович
Єрьомічева Л. [2]
Єрьомічева Любов Валеріївна
Коломієць Н.А. [3]
Коломієць Наталія Анатоліївна
Кот Н.Г. [1]
Кот Ніна Григорівна
Куліш Л.П. [1]
Куліш Леонід Пилипович
Мелещенко В.М. [1]
Мелещенко Василь Михайлович
Немченко І.В. [7]
Немченко Іван Васильович
Олексюк О.В. [5]
Олексюк Олег Васильович
Рижик-Нежуріна І.С. [1]
Рижик-Нежуріна Інна Сергіївна
Сарма-Соколовський М.О. [1]
Сарма-Соколовський Микола Олександрович
Суганяк А.С. [2]
Суганяк Анатолій Степанович
Тимошенко М.П. [1]
Тимошенко Микола Петрович
Швидун М.Є. [6]
Швидун Микола Єфремович
Файчак Й.Г. [2]
Файчак Йосип Гнатович
Флікінштейн А.В. [1]
Флікінштейн Алла Володимирівна
Колективні збірки [11]
Інші автори [7]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Як Ви потрапили на наш портал?
Всього відповідей: 59

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Бібліотечка

Головна » Книги » За авторами » Єрьомічева Л.

Дев'ятнадцять. Любов Єрьомічева

Збагнути незбагненне

Перша збірка віршів Люби Єрьомічевої "Пісня надії" (Просвіта, 2002) при явних ознаках обдарованості авторки була все ж таки з печаттю початківства. Минав час, юна поетеса, тоді учениця, стала студенткою державного університету і, осмілимося твердити, навчання в ньому позитивно відбилося на її творчості.

Про нинішні можливості поетеси багато мовить читачеві вірш "Вона", всуціль з прикметників, епітетів, що завершується таким бага-то-знач-ним рядком: "Осіння, зачарована, даремна". То сумнівно, що "осіння" і "даремна", але поезія - це не задача з фізики чи бодай з логіки, тут свої підтексти, які осягнути не спроста, коли читаєш, або ж і... пишеш.


Свіжість. Краплі. Невимовно…
Каламуть.
Тепло. Світло. Тиші повно.
Не збагнуть.

В часи соцреалізму це підлягало б осудові. Ми ж скажемо: це - поезія.

Економна в слові юна поетеса докопується його чарів і глибин, уже не сприймається як декларація


Моє натхнення - лихоманне.
То - згусток згущених думок.

Думки, справді, згущені, а як де й небездоганно правильні, так є ж іще і згущені почуття, є поезія, що зрідні таїнству.

На жаль, останнього не так багато у вінку сонетів, де форма взяла гору над змістом, але це відважна спроба, певний ризик. В поезії без нього теж не обійтись, на помилках вчимося. Тим паче, що дев'ятнадцять - цим все сказано.

Микола Братан

 


 

Гордість


Що завгодно… - тільки жалості не треба,
Що завгодно - тільки гордість не чіпай…
У блюзнірстві вже давно нема потреби:
На сміття перетворився серця рай.
Я достоту знаю милість цю нікчемну,
Хоча чую, що і ти не без гріха.
Ти боїшся мене скривдити даремно -
За любов значніше гордість і пиха!…
Що завгодно - тільки жалості не треба,
Я скажу, що ти сказати не посмів…
Відпускаю, проганяю я від себе -
Із думок, фотоальбому, почуттів.

Вона


Розтерзана, замучена, забита.
Засмучена, затуркана, розбита.
Замислена, зажурена, печальна,
Небачена, непізнана, прощальна.

Невипита, прихована, красива,
Знедолена, окрилена, вразлива,
Заплакана, зневірена, знесила,
Сплюндрована, скалічена і мила.

Понівечена, кинута, забута,
Освячена, одурена, прикута.
Незвідана, самотня і таємна,
Осіння, зачарована, даремна…

Зимова каламуть


Тиша. Спокій.
Бачу світ.
Незбагненний і глибокий.
Дивний світ.
Сніг довкола.
Чистий. Ніжний.
Голий лід.
Світ. Пухнастий. Дивовижний.
Теплий слід.
Тиша. Спокій.
Сліпота.
І туман густий і вогкий.
Висота.
Свіжість. Краплі. Невимовно…
Каламуть.
Тепло. Світло. Тиші повно.
Не збагнуть.

Я. Натхнення

Д. М. М.


Я. Зима. Вона в мені.
Чи я у ній?… Не мислю.
Я. Мовчу. Горю у сні.
Тремчу. Повітря!… Тісно…
Злет. Пітьма. Палаю.
Мить.
Щем. Любов. І пульс горить.
Думати? Запізно.
Сон. Не сплю. То океан.
Ні. Живу. Це не дурман.
Подих. Марю. Забуття.
Краплі. Щастя. Каяття.

Вина


Щипляю зуби. Стоголосий плач.
Сльоза душі. Штормуюча вина.
Не я… Не я… Знелюднений палач
Не я! Навпіл чуттєвість розтяла.
Знесила лють. До себе. Знову я!…
Чи це можливо? Проклинаюсь.
Каюсь.
Кричу. До серця прислухаюсь:
Вина - вистукує биття.

Межа себе


За межі власного єства.
Втекти. Не бачити. Не чути.
Вже натягнулась тятива.
Немає сил. Нема спокути.
Туди. Де вже душі нема.
Де глухо. Темно. Безсвідомо.
Де розчинилась. Де сама.
Де тихо. Порожньо: у кому.
Не знати. Спати. Забувать.
Втекти. Втекти. У небування.
Не смерть. Не сон. А благодать.
Без слів. Чуття. Розчарування.

Не та…


Я не така. Це страх перед собою?
Це я? Така, як і усі.
Невже? Не матиму спокою.
Такі ж думки і плутанина слів?

Ворона біла, краще бути нею!
Сама. Не та. Та інша проти всіх.
П'янка від волі сповненого хмелю.
Не та любов, не той облудий гріх.

Я не така. Я не боюся цього.
Свій власний світ.
Своє туманне: "Я".
Тікаю геть. Тікаю від простого.
Щемлива мить -
Для себе я своя.

Божевілля


Доторкнулись очі до очей.
Запашіли полум'я і подих.
Німота. І тисячі дверей.
Божевілля, драма, несвобода.
Блідість щік.
Вологість пальців рук.
Образ зник.
Димовою сльозою.
Назавжди. Не витримавши бою.
Божевілля. Марева розлук.
Лусне щось.
Зболіле, зчервоніле.
Почуття незначеної сили.
Сон страшний. А може все здалось?

* * *


Неминучість спалаху надій.
Не потрібно мріяти занадто.
Не твоя… і ти, повір, не мій.
Почуття? Спотворити, приспати!
Не дзеркальні душі і серця.
Дві ріки - на північ і на захід.
Хоч брехня мені і до лиця,
Ти не небо, я ж у нім - не птаха.

* * *


Заметіль нескошених чуттів.
Не скажу, що ти далекий берег.
Лицемірно ти мене звільнив.
А думки вертаються до тебе.
Ти сказав далеко не усе,
А поставив три великі крапки.
Не кричу, а думаю про це.
У словах шукаю певні знаки…

* * *


Спрагло поглинаю божевілля.
Страхом заворожує свіча.
Неміч і підкорене безсилля.
Пульс несамовито закричав.
Темінь у безсонному проваллі.
Місяць незворушливо мовчить.
Боязко собі я знов лукавлю,
А годинник відрізає мить.
У безжаллі подих зачаївся.
Гострий біль у серці, наче кіл.
Так повільно опадає листя.
А до ранку вже немає сил…

* * *


Розміняла тисячі облич.
Забобонно обирала ролі.
У душі не чула тихий клич.
Та й собою не була ніколи.
Не пізнала сутності себе.
Скільки масок - справжньої немає.
Зрозуміла тільки лиш одне -
Все життя себе я уникаю.
Змалювала якісний портрет.
Не розмитий фарбами й чуттями.
Де тут я? Душі моєї злет?
Розчинилась, певне, поміж вами…

Лист


Звук холодний пам'ять поверта.
Це було учора - наче зараз.
Затремтіли пальці від листа.
Слів жорстких удавана примара.
У думках незібраних рядки.
Повертаю кожної секунди.
Не хотілось душу обпекти,
Та слова чіпляються усюди.
Замокріє списаний листок,
По шматочках зібраний болюче.
І гнітючість власних помилок
Забирає пам'ять в неминучість.

* * *


Відлетіло, наче не було.
Спорожніло пусткою печалі.
Відболіло тихо, відпекло.
По уламках ми не позбирали.
З несміливим подихом весни.
Все розвієм порохом розлуки.
Не зуміли ми… Не зберегли.
Відпускаєм вже зчужілі руки.
Відгоріло. Змовкла самотінь.
Не шепочуть зап'янілі зорі.
Ти про мене думати покинь.
Я ж тебе не знатиму ніколи.

Ранок. Інтуїція


У вікні беззахиснім, прозорім
Залишило слід кривавий сонце.
Змерзлий ранок. Непочуте горе.
Шепіт серця лиш підскаже, що це.
Тихі роси звабливо всміхнуться.
Тільки лячно, холодно, порожньо…
В безвідомість думкою несусь я,
На шляху не бачу подорожніх.
У вікні ранковою сльозою
Розписалось небо у печалі.
А сльоза зрідніла йде за мною…
А сльоза… зі мною поєдналась.

Крах ілюзій


Це пустка… Далі вже нема.
Мої шляхи відтялися назавжди.
Позаду далечінь німа.
Я надто довго не бажала правди.
Засліпли очі, звиклі до примар,
Бо світло щедро обпікає крила.
Жила в омані власних мрій і чар.
Та розтоптала вперто, відпустила.
Вже не пірнути у задум глибінь,
В безтямі не ловити щастя.
Це пустка… Мрії самотінь.
Тепер одне - ілюзіям пропасти.

Любов моя…


Любов моя магнітом неземним
Заповнює прогалини свідомі
І розуму пустоти невідомі,
В легені проникає, наче дим.
Любов, що напуваються моря,
В кімнату проступає крізь щілини,
Впивається у вуха і клітини
І я - неначе жертва вівтаря.
Нечемності поклони мої низько.
Шпарини розумових осягань
І втрати від затиснених вагань -
Для подиху й підвищеного тиску.

Кобзарева свіча

190-річчю Т.Г.Шевченка присвячується


Смолоскип палаючих думок -
Це вогненне полум'я від слова,
Крізь віки і пекла смертні кола
І потворність вищих помилок.
Кобзарева спечена любов
У вінку кривавім солоніє,
А молитва, скроплена в надії,
Ніби храм освячених основ.
У людській немитості сердець
Кобзарева свічка, ніби пам'ять.
Наші душі землю покидають,
А його - не чує про кінець.
Від землі не зірветься у даль,
На віки стужився в Україні,
Розпустили б крила соколині, -
Кобзарева здійметься печаль.

Милість і самість


Так мало тиші і багато зла.
У самості розчинених істот
Я народилась. Я любов несла,
Я - покровитель милості пустот.
Багато думки - серця не знайти.
Вуста людські колючістю лякають.
Дивлюся в очі зраджено. А ти…
Шукаєш тихо путівник до раю.
Так мало НАС, усюди тільки ТИ.
Твій постамент звеличений юрбою.
Жебрачка я. Втомилася іти.
А ти усе не втішишся собою.

* * *


Кричати в глухість - дрімота,
Стіна змурована з каміння.
Сповзають дні, ідуть літа.
А за стіною - без прозріння.
Сказати. Голосом своїм.
Веління духу передати,
Щоб затремтілося чужим, -
З руїн податися за грати.
Не спати. Дихати одним
Жаданням вільного повітря.
Нехай згадається чужим,
Як ти свободу почав пити.

Ницість і страх


Як ницо падати у страх,
Котитись сходами у безвість.
І заховатись у стінах,
Свою смакуючи нікчемність.
І очі боязко звести
У захололу муть вагань,
Заклякнуть біля висоти
І не звеліти собі: "встань"!
Як ницо падати у страх,
І рештки сил не позбирать,
Та й протерзатися отак
У страсі вдумливих багать.

Натхнення


Моє натхнення - лихоманне.
То - згусток згущених думок.
І я в гарячці і тумані
Крізь душу пропускаю шок.
Моє натхнення - лихоманне,
А я - у ньому провідник.
Є я і світ, рядків омана…
Аж космос весь сльозою зник.

Отрута меншовартості


Проклята здавна меншовартість -
Краплина труєння огидна,
Шлях в нікуди, заюна старість:
Чаїться тихо - думці видно.
В її зухвалості нещирій
Ми віддзеркаленням постали,
Вона у нас: в крові, у шкірі
І навіть серця їй замало.
Ця панівна крива непутність
Своєю ницістю велична.
Хоч меншоварта - не відпустить.
Краплина труєння - одвічна.

* * *


Не важко нудити життям,
Собі приписуючи блідість
І захворіле відчуття
І роздратовану сльозливість.
Жаліти. Бачити у снах,
Що світ тебе топтать повинен
І не твоя у тім вина,
Що ти для себе став огидий.

Вибір


Забудь сама. Непотріб не чіпай.
Хай пам'яті помре жива струна.
Розпечена і скривджена мораль
Все вибором мій мозок розтина.
Не те. І не цього хотіла я!
Любитиму крізь мотлох почуттів.
Холодний обирання хижий яд:
Відкинути котрийсь із власних снів.
Вагомість емоційних споглядань.
Далекий, втаємничений і любий.
Немислимість безглуздих обирань:
Заплутані ходи і спраглі губи.

* * *

С...


Твої очі кидаються в очі.
Чайна талість замутнених зіниць,
Глибина округлених ясниць
Потоптання смертне напророче.
Погляд твій заідолить не хочу.
Ти моя не зліплена печаль.
Двох зірок неспита тепла даль -
Твої очі кидаються в очі.

Людиська

(майже загальнолюдське)


Сидять замучені людиська
Оглухлі, кинуті напоспіх.
Не знать чи включені до списку,
Кому Господь прощає погріх.
Такі задурені, мовчазні
І запропащені навіки.
Прості. Ясні. Князебоязні.
Душею змучені каліки.
Давно в очах пропала думка,
У сіризні болотній в'януть.
Щезає час. Годинник стука,
А жить коли? Коли світанок?

P.S. Іноді, заради власного блага,
маємо бути жорстокі до себе...

* * *


Мабуть, тварини мають півдуші -
Людського недалекий відголосок.
Сумують, певне, тихо уночі
За зрадливістю втраченого лоску.
Розгублено розглядують в очах
Колишнє незбагненне існування.
І дивно їм... Так дивно їм отак
Людське втрачати вперше і востаннє.

Дух весни


Не так хотілося життя,
А скільки радості діждати,
Ковтком дістатись до пиття
Того п'янкого аромату.
Ошаленіти від весни,
Триматись пальцями за щастя
І жити в світі лише ним,
А потім... зникнути і згаснуть.
Весна моя - нещира мить,
А я у ній - немов вигнанець,
Душа моя ледь-ледь тремтить,
Весна ж розпочинає танець.
Я загублюся у весні,
Нап'юся духу, наче сталі.
Хай оживе життя в мені,
Хай буде простору замало!..
Я не питаюся уже:
Чи розвеснілося навколо?
Про серце думаю лише -
Хай обирає собі ролі.

* * *


Виключити, винищити світло,
Витіснити всі пекельні звуки.
Досить! Забагато! Вже набридло
Мозком витівати дикі трюки.
Ясно, що затишшя вже не буде.
Сліпну від хурделиці щодення.
Всюди. Звідусюди тільки люди.
Як же не забути їх імення?
Вогко від спітнілої долоні.
Думка закипає у польоті.
Втома - це душа моя назовні.
Важко мати справу з ідіотом.

* * *


Не шукать великого в малому.
Не клянути Бога за життя.
У польоті не спіймати втому.
Не боятись духу розп'яття.
Не розбити крила висотою.
Не згоріти в славі, мов гілля.
Не мовчати, не уникнуть бою.
Не гукать сміливо опісля.
Не іти наосліп за юрбою.
Не ховатись в сутінках кімнат.
Замітати жорсткою мітлою,
Хто недбало житиме життя.


 

 

СОНЕТИ ВІТРІВ

Вінок сонетів

I


Оспівана сонетами вітрів,
Молитвами замріяних просторів
Й сліпучих, ніби золото, полів…
О, Тавріє моя, живу тобою.

У тихому вінчанні простоти,
У величі окраси неземної,
Стихає серце, аж до німоти,
Заклякле від блаженного спокою.

У сонячній сердечності відкритій
Накочуються хвилями задуми.
Молюся я за ці щасливі миті,

Пізнавши невагомість смутку й суму,
І зайвість ледь покинутого шуму -
Херсонської душі зоря налита.

II


Херсонської душі зоря налита
Чаклує і завітрює натхнення…
І варто хоч ковток її надпити
Як сприймеш ти природи одкровення.

В шаленстві зачарованих вітрів,
Не зв'язаних пристойностями людства,
Нестримно дух крилатий полетів,
Пожадливо вдихаючи безумство.

Замружуючи очі від краси
І святості блакиті над полями
Ти щиро у молитві попроси,

Щоб милість Божа завжди була з нами
І сонце проливалось над полями,
Пшеничної краси м'який розлив…

III


Пшеничної краси м'який розлив…
Жевріє світанкове сонце свіже.
У вранішньому відголосі див
Наснагою вмиваюсь дивовижно.

Ступаю босоного по траві
І дихаю ранковою росою.
Розтанути у божому єстві,
І плакати щасливою сльозою.

Чуттями промовляю я відкрито
І щиро посміхаюся до тебе,
Останній дощ окриленого літа

Долонями торкаюся до неба
І, щастя притискаючи до себе,
Вдихаю кожну мить несамовито.

IV


Вдихаю кожну мить несамовито
І сповідь дощового сльозоплачу,
Я чую, як уже почав тремтіти
Безликий вісник відчаю й розпачу.

А я, неначе дощ, стою і плачу
І сльози, мов перлини чистоти,
Бо чистим я навколо світ побачу,
Як Таврія моя почне цвісти.

В переливі незгасних кольорів
Я вловлюю п'янку Таврійську вроду
І справдженість поетових рядків,

І хвилю, що дає живильну воду,
Напоює наснагою свободу,
Лечу до сонцесяйних колосків.

V


Лечу до сонцесяйних колосків.
Що милістю святою осявають…
Замріяних, оземлених полів
У лоскітних я спогадах шукаю.

Простори ці відкриті для зірок,
Широкої душі налитий космос,
І думи, немов храмовий дзвінок
Шаліють і летять у невагомість.

Бистрини всіх потокових надій
Народжуються зернятком ласкавим:
У юності летючій, весняній,

У радості цнотливій і лукавій,
У сонячній, веселковій заграві
Херсонських найпросторіших небес.

VI


Херсонських найпросторіших небес
Шукатиму в духовному корінні
І тихих польових пшеничних плес…
В задусі я чекаю, мов прозріння.

У музиці повітряних дзеркал,
В дурмані оксамиту різнотрав'я
Замріяно мій спогад заблукав
У щедрості таврійського розмаю.

І знову, закружлявши, полетів
Мій голос в далечінь несамовито -
Назустріч до небачених вітрів…

Вони цінують думку, а не літо,
Осінньому вклоняючись відкрито,
Шукаючи невпевнених часів…

VII


Шукаючи невпевнених часів,
Гасають, мов ошпарені, степами…
А гордість неприборканих вітрів
Блукає і херсонськими серцями.

Відкриті найзначнішій широті,
Палаючі, мов іскорки вогнисті,
Натхненні, величаві і прості
Херсонці, ніби вилилися з пісні.

Мелодією свіжою весни
І пристрастю осінньої печалі
Їх доля первоцвітом оживе,

Ввібравши в себе очманілі далі
Лиш тут я зачаровано пізнала:
В Херсонщині знаходжу я себе.

VIII


В Херсонщині знаходжу я себе.
Й надії, що зростають колосками, -
Під юністю оголених небес
Плекаються ласкавими руками

Окрилено замислилася я,
Впускаючи у душу незбагненність,
Єством тут розчинилася уся,
Вдихаючи немислиму блаженність.

В феєрії оживленого сну,
Любові по краплині напуваюсь,
Бо радо споглядаю на весну,

І шепіт мій звучить, я тихо каюсь,
А Таврія все коси розпускає, -
Красу Херсон вінчає непросту.

IX


Красу Херсон вінчає непросту,
То радість ошаліло понесеться,
Думки віддам я зблідлому листу,
І хай він на Вкраїні озоветься.

Шукаючи знесилених вітрів,
Я жадібно весь спокій поглинаю,
Клітиною сприймаючи розрив
Між нервом і смаглявим тихим раєм.

Співанкою здійметься у блакить,
Розлучена з приземленням молитва,
До космосу лише щемлива мить

Надією сміливо оповита,
І вірою огнистою налита
Та й серце в передсудженні щемить.

X


Та й серце в передсудженні щемить,
Бездолену ганяючи примару,
Зриваючи думок таємно хіть,
Й небесного очікуючи дару.

Молитва понесеться над усім
Замріяним таврійським небокраєм,
Що світлом спалахнувся непростим,
І з серця найцінніше вириває.

Як ці слова проб'ються за межу,
Молитва щира чуткою озветься,
Прохаючи за сонячну красу,

То радість ошаліло понесеться,
Не міряючи звично знов кінець свій,
Молитву цю до Бога понесу.

XI


Молитву цю до Бога понесу.
Свободі й незбагненному натхненню
До ран я прикладатиму росу -
Херсонської душі благословення.

Мов птахою, над світом полечу,
Блаженно віддаючи себе крилам
І свіжому небесному дощу…
Не тямлю, що усе мені наснилось.

Хай пісня у просторах зазвучить
Всіх райдужних сріблястих дивоказок -
Херсонщина з безкрайністю полів,

Земля моя з гармонією часу,
Огненністю поетового сказу,
І щирість за душею полетить.

XII


І щирість за душею полетить
Дніпрових берегів проста задума
І чую я, неначе мимохідь,
Приреченість залишеного шуму.

Історії замулений потік
Просочується швидкісно крізь пальці.
Роки переплітаються у вік -
Залишилось в минуле озираться.

Минуле, наче спогади, горить
Освяченністю предків героїзму,
Помилки не забути, а простить

І знати про жертовність за Вітчизну,
Розгляну я історію крізь призму,
До щастя залишалась тиха мить.

XIII


До щастя залишалась тиха мить.
Ступаю босоного по стежині,
Шовково теплий вечір майорить,
Згасають в небі думи мої сині.

Вдихаю запах ночі не простий
І вловлюю утому, спокій, щастя,
Таврійської душі ковток відпий -
Оновиться душа, як на причасті.

У тиші розпускаю я косу,
Сонливо і тихенько запитаю:
Чи вітром свою долю понесу?

Чи може у душі він десь літає?
Він Таврії волосся розпускає,
Травистих плес колишучи красу.

XIV


Травистих плес колишучи красу,
У затінку приспалого живіння
Минулого хвилини гострих лез,
Змовкають у душевному затлінні.

Загляну у глибінь твоїх очей,
Й незримо краплі зоряного плачу
Розтануть у безодняві ночей,
І щастя нескінченістю позначать.

Замружується Таврія у сні,
Стихає зачарована весна
І хороше… так хороше мені,

Бо голос мій почули небеса
Й херсонська молодіюча краса,
Оспівана сонетами ветрів.

XV


Оспівана сонетами вітрів
Херсонської душі зоря налита
Пшеничної краси м'який розлив
Вдихаю кожну мить несамовито.

Лечу до сонцесяйних колосків
Й Херсонських найпросторіших небес,
Шукаючи невпевнених часів,
В Херсонщині знаходжу я себе.

Красу Херсон вінчає непросту
І серце в пересуджені щемить,
Молитву цю до Бога понесу.

І щирість за душею полетить -
До щастя залишилась тиха мить,
Травистих плес колишучи красу.



Завантажити zip-архів книги (*.doc):
http://prosvilib.at.ua/books/inshi/eremicheva_19.zip
Категорія: Єрьомічева Л. | Додав: DivaDii (10.10.2009) | Автор: Єрьомічева Любов
Переглядів: 2173 | Теги: Єрьомічева Любов | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]