Вітаємо Вас, Гість!
Вівторок, 24.10.2017, 13:02
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи хотіли б Ви опублікувати свій твір на нашому порталі?
Всього відповідей: 17

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Жовтень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вісник Таврійської фундації. Вип. 6 -27

1 << 2 << 3 << ... 24 << 25 << 26 << Читати спочатку

Микола Дупляк


Про долю двох українських сіл на Закерзонні

Відносно малу літературу про українські землі Закерзоння авторства українських дослідників, збагатив своїм новим дослідженням Михайло Козак з Перемишля. Книжка «Минуле і сучасне Кобильниць Волоської і Руської» вийшла з датою 2007 року у Львові на 302 сторінках друку. На м’якій обкладинці видніє кольорове фото церкви в Кобильниці Волоській і дерев’яний хрест в Кобильниці Руській (встановлений з нагоди 950-річчя хрещення Руси-України), а задню обкладинку прикрашує кольорове фото ікони Пречистої Діви Марії з церкви в Кобильниці Волоській. Своє дослідження автор присвятив пам’яті батьків — Катерині і Костянтинові Федикам з нагоди 60-ої річниці операції «Вісла».
Презентований зміст — це розповідь про минуле і сьогодення названих вище етнічно-українських сіл, які знаходились у межах Яворівщини в Україні, а від 1945 року знаходяться на Любачівщині в Польщі. На долю мешканців тих сіл, подібно як і на долю цілого Закерзоння під час і після Другої світової війни випали жорстокі випробування. Про ці жахливі події свідчать архівні документи та розповіді, сперті на людській пам’яті, які ще збереглися у старшого покоління.
У своєму слові на початку книжки, уродженець Кобильниці Волоської — Владика Петро Крик (Апостольський Екзах для українців-католиків візантійського обряду в Німеччині та Скандинавії) висловлює свою вдячність авторові цієї публікації за те, що він зібрав матеріял і написав історичний нарис названих двох українських прикордонних сіл. Єпископ нагадує відому мудрість, що «хто не знає свого минулого, той не гідний майбутнього».
«Ця книжка повинна нам допомогти пізнати нашу минувшину, що поможе створити краще майбутнє для тих двох прикордонних сіл. А похований в селі Млини о. Михайло Вербицький нехай складає ноти, щоб ця майбутність мала таку гарну мелодію, як мелодія гимну України – нашої держави, яка народилась у цьому сусідньому селі». А дальше Владика пише: «Нехай ця книжка буде також призадумою над тим, чи не прийшов час, щоб повернутись з вигнання до своєї Обіцяної Землі, творити її дальшу історію і писати її власним життям»...
У вступному слові автор стверджує, що велику ролю у розвитку та зберіганні культурної і духовної спадщини села за національним змістом, у першій половині XX ст. мали священики. Саме оо. Іванові і Костянтинові Подляшецьким в Кобильниці Волоській і оо. Симеонові Чичиловичу та Леву Согорові в Кобильниці Руській, прийшлося душпастирювати під час формування національної свідомости своїх вірних, за що останній з них розплатився своїм життям.
Розповідь про два сусідні села поміщено в семи розділах книжки, у яких охоплено час від першої половини ХIХ ст. до 2005 року. Як зізнається Михайло Козак, він бажав зберегти хронологію часу подій, а також тематичний розподіл матеріалу від історичного минулого до наших днів.
У першому розділі автор розповідає про виникнення і розвиток названих сіл, їхні пам’ятки минулого, наводить назви полів (нив); подає список господарів і їхніх мешканців з-перед понад ста років, що є дуже важливим свідченням їхньої українськости. Є тут згадка й про чужий панський двір і родовід його польських власників.
Другий розділ охоплює тему виникнення і поширення християнства на землях Надсяння. У ньому знаходимо цікавий матеріял про духовне життя кобильничан, центром якого була церква; про душпастирів, склад села за віровизнанням тощо. Дослідник ствердив, що вже в 1218 році в Перемишлі була церква східнього обряду з єпископом Антонієм Добринею Ядренковичем. Латинське єпископство в цьому місті, з єпископом Ериком Морою Вінзеном, появилося щойно в 1377 році, тобто 159 років пізніше. Автор підсумовує, що наші предки жили над Сяном, коли прийшли завойовники польського короля Казимира Великого.
Третій розділ, здається, найбагатший змістом. Він поділений на шість окремих тем, присвячених культурному та громадському життю, шкільництву, освіті та побутові мешканців обидвох сіл. Автор наводить точний список учителів, які працювали в Кобильниці Волоській від 1851 до 1943 року. Є тут безліч джерельного матеріялу з віднайденого парафіяльного архіву та з Центрального Державного Історичного Архіву у Львові, чимало різних статистичних даних.
Про культурно-освітнє життя кобильничан до половини XIX ст. автор не знайшов джерельних матеріялів, але чимало даних збереглось про їхнє життя в другій половині XIX століття. На той час у Галичині появилися два протиставні табори – москвофільський (тов. ім. М. Качковського) і український народницький (тов. «Просвіта»). До речі, в Кобильниці Волоській першою заснувалась читальня ім. М.Качковського, а в Кобильниці Руській – читальня «Просвіти». Цей факт залишив по собі слід у національній свідомості мешканців. До речі, на землях Закерзоння москвофільство найдовше збереглось на Лемківщині. Цей розділ доповнює і збагачує спогад Марії Андрусевич (Федик) з Кобильниці Волоської.
У четвертому розділі автор розповідає про події періоду Першої світової війни, міжвоєнний період, а відтак про більшовицьку і німецьку окупації під час Другої світової війни на Любачівщині, а згодом у Кобильницях — Волоській і Руській.
Як підсумовує автор, українське населення Любачівщини на той час жило своїм духовним і культурним життям, своїми традиціями. По селах діяли такі освітні товариства, як: «Рідна Школа», «Просвіта»; молодіжні організації «Пласт», «Плай», «Луг», «Сокіл» та інші. Культурне життя зосереджувалось навколо читалень «Просвіти», а духовне — біля церкви. Розвивалася також господарська діяльність, як: тов. «Сільський господар», «Маслосоюз», кооперативи та інші. Всі вони мали відношення й до тих сіл, що є предметом дослідження.
У п’ятому розділі показано загладу цих сіл після Другої світової війни, трагедію окремих людей, їхніх родин, сперту на свідченнях і спогадах старших віком кобильничан, які це все пережили і зберегли в пам’яті події зі свого дитинства на рідній землі; на публіцистиці і літературі того часу. Автор слушно називає цей післявоєнний період насильницьких депортаційних акцій до УРСР і операції «Вісла» — періодом терору, грабунків, убивств, ув’язнень, судів, втрати доробку поколінь і невинних жертв українських селян – «жнивами розпачу» тих, хто споконвіку жив на цій землі. Практично це був період етнічної чистки, який попередив подібну чистку в Югославії.
До 1939 року в Кобильниці Волоській були 283 господарства, які замешкувало 1705 мешканців, в тому числі 1,634 українці (95%), 50 поляків (3%), 21 жид (2%). У Кобильниці Руській були 263 господарства, які замешкували 1,683 мешканці, в тому числі 1,482 українці (88%), 169 римо-католиків (німецьких колоністів, 10%), 32 жиди (2%).
Залишене майно українських громадян Польщі після акції «Вісла» передано у фонд держави і тим самим позбавлено їх права власности на нього. Як відмічає автор, декрети акції «Вісла» досі не скасовані і дальше діють, хоч усі майнові справи польського населення вже давно полагоджено. Він слушно підсумовує, що «мотивом тих злочинів, депортацій, убивств, знущань і знищень, були споконвічні пляни етнічних чисток, загарбницька політика, пімста, пиха і ненависть. А продовженням депортаційних акцій є безнастанна польонізація українського населення у Польщі закономірними методами в усіх сферах життя – мовній, духовній і культурній, що називається стабілізацією й інтеграцією». Розділ збагачує своїм спогадом Ганна Дмитрівна Станкевич з Кобильниці Руської.
У шостому розділі автор розказав про організацію самооборони для захисту українського населення в роках 1941-1944 та повстання українського підпілля в 1942-1947 роках і як це відбувалося в описуваних селах. Матеріял доповнює точна статистика.
У сьомому розділі М. Козак змальовує події в Кобильницях Волоській і Руській в 1947-1991 роках, а відтак перші спроби духовного відродження в Кобильниці Волоській (перші спроби душпастирства, покликання парафіяльного устрою УГКЦ і душпастирської праці священиків), а відтак наводить дані про перші спроби зорганізованого життя українців-автохтонів (1991-2005).
Обговорюване дослідження сперте передусім на багатстві джерельного матеріялу, тож треба привітати кропітку працю автора, який зумів віднайти і використати його. Це ж бо велика й переконлива науково-популярна публікація, якою Михайло Козак збагатив українську літературу про Закерзоння в загальному, а кобильничанам і їхнім нащадкам залишив немов метрику їхніх сіл і хроніку подій у житті їхніх українських предків на цій споконвічній українській землі.
Цінна публікація збагачена шістьма топографічними мапками та понад двадцятьма фотокопіями різних документів і 59 чорно-білими світлинами, її доповнює також точний список скорочень, бібліографія, імена свідків-односельчан із Польщі, України й Канади та іменний і географічний покажчики.
Недоліком у книжці є відсутність мовного редактора, який відповідає за дотримання мовної норми даної публікації, з урахуванням авторитету літературної мови Батьківщини, тож не обійшлося тут без деяких недоліків. Хоч в Україні вже давно повернули до вжитку літеру «ґ», у цьому творі зовсім не знаходимо її. На жаль... Не знаємо також, який тираж книжки. Було б корисно і доцільно справити мову та перевидати її, а відтак вислати до всіх бібліотек України.

Іван Немченко


“Кожен з нас – як на долоні…”

(Бутузов О.Г. За холодними річками: Збірка поезій. — Херсон: Айлант, 2007. — 92 с.)

Ім’я Олександра Глібовича Бутузова – відомого на Херсонщині лікаря-психотерапевта – засвітилось на книжковому небокраї літературно-мистецької України порівняно недавно, але одразу й упевнено увійшло до свідомості читацького загалу як регіону, так і країни. Поет дебютував збіркою віршів “Калитка дня” 1996 року, хоча поодинокі його публікації мережили періодику ще з початку далеких 60-х років.
Нині О.Бутузов є членом НСПУ (з 2004 року). Він став лауреатом обласної літературної премії імені М.Куліша (2006). За плечима письменника вже багато поетичних книг: “Птах передбачень” (2000), “Срібне сонце” (2002), “Скляний скрипаль” (2003), “Мистецтво самоти” (2004), “Гримаса Пегаса” (2004), “Сезон жоржин” (2005), “Гра в безсмертя” (2006), “Изнанка времени” (2006).
Збірка віршів “За холодними річками” О.Бутузова є логічним продовженням його творчих експериментів, якими позначені попередні видання. Автор не зраджує своїй улюбленій проблематиці, тож і нова його книга, як відзначено в анотації, “в ліричній формі відображає пошуки сенсу буття та визначення духовних цінностей сучасної людини” [C.2].
Поет червневий за народженням (25.06.1941), тому мотив літа – і як пори року, і як періоду в людському житті – надто йому притаманний. Саме замальовкою розпашілої від неабиякого сквару таврійської днини (“Спекотний день – як вицвілий лубок…”) і розпочинає О.Бутузов книгу з цілком контрастуючою назвою – “За холодними річками”. І одразу ж антонімічні пари спека – холод, життя – смерть налаштовують читача на філософський лад, нагадуючи, що все в цьому світі змінне, а ще – тлінне.
Цей початковий (або навіть програмний!) вірш припрошує як до візуального ряду – через згадку про вибілені степовим палючим сонцем простори, де й сліду не лишається від колишніх яскравих кольорів весни, так і до чуттєвого плану – завдяки гіпертрофованому сприйняттю літньої згаги ліричним героєм (“здається, в серці висохла волога”). Такий психологічний паралелізм, що має фольклорні витоки, констатуючи наявність сухості в природі та в людському єстві, ніби віддзеркалює внутрішній світ поетового сучасника – особи практичної, або й трохи цинічної, що звикла не шкодувати за минулим, сприймати життя як даність: “І добре, що не вернеться нічого, / Бо наша доля – підсумки турбот” [C.5].
Cимволіка малої батьківщини, а такою для О.Бутузова є Південна Україна, оскільки він з діда-прадіда автохтон-херсонець, озивається з перших рядків поезії. Ці прикмети (“порох степових доріг”, “мовчазних могил одвічна велич”) переплітаються у вірші з міфологічною атрибутикою Таврії як давнього краю чабанів та овечих отар-шматків (“Володар пасовищ – огрядний Велес / В гарячі трави марити приліг”, “Він у дрімоті створює істот, / В яких тверді копита замість пальців”). Огорнута серпанком ідилічності картина сільського надвечір’я, де “пастух, поважний, як панич, / Жене корів, минаючи городи”, де “зникає вечір з виглядом заброди”, а йому на зміну “надходить справжня господиня – ніч”, за логікою могла би продовжитись і завершитись появою лубочної красуні, яка чекає на милого в садочку. Але ні. Автор дарує зовсім інший пуант, який надає цій ліричній мозаїці особливої щемливості й ніби позачасовості:
Усе пощезло у нічній імлі.
І бачиться лише непевна цятка –
В степу заблукле біле козенятко,
Єдиний клаптик світла на землі [C.5].
І здається оте “біле козенятко” на тлі безпроглядної тьми таким же заблуканим і безпорадним людством, яке амбітно простує стежками свого досвіду в нетрях Вічності з претензією на царювання в природі, але постійно збивається на манівці, розуміючи, як ще багато треба пізнати й відкрити в довколишності – у нескінченно загадковому Всесвіті.
Формулу О.Бутузова “кожен з нас – як на долоні”, взяту з однойменного вірша, а ще застереження “не сховають нас міста” можна прочитувати по-різному. В дусі класики, пригадаймо, було протиставлення сільського (високоморального) та урбаністичного (позначеного відхиленнями від патріархальних норм) середовищ. Тобто дотримання традиційних приписів на селі, де все і всі на виду, для міста вже не було істотним, і це провокувало розгул розбещеності чи злочинності в полісах. Але таке ховання під дахом велелюдного міста, посеред величезної юрби від якої-небудь відповідальності за неморальність виявляється таким же ілюзорним, як і прагнення уникнути кари Всевишнього: “Знову сонця довгий промінь / Ледь торкається до скроні / Рухом Божого перста”. Господь дарує життя, обдаровує прощенням, але й посилає смерть – кому як вирок, кому як полегшення-милосердя. А тому кожен і в житті, і в засвітах – “як на долоні”:
За холодними річками
Трави в’ялі та гіркі.
В серці – яхонтовий камінь,
Сині квіти під руками,
На повіках – мідяки [C.8].
Просто й ненав’язливо О.Бутузов закликає до відповідальності за свої вчинки, за своє місце під сонцем. Як би хто не намагався одурити долю, але фінал буде один.
Поет констатує, що споконвіку в світі поруч із добром, людяністю, правдою прямують зло, жорстокість, кривда. Вони ніби урівноважують терези буття:
І на чолі Ісуса терен в’яне.
І Вельзевул готує рать комах
(“Солодкість втрати в образі Рахілі…”) [C.9].
Як день і ніч, так завжди перемежовуються життя та смерть. За співами радості буття слідують голосіння. І цього нікому не відмінити, нікому не скасувать:

І на квітки, солодкі як цукати,
Весь день сідають бджоли хутрові.
А по ночах відспівують цикади
Сухі гілки, померлі у траві [C.9].
Кожен має залишити цей світ у визначений для нього час – чи ти знаменитість, а чи непримітна, незнана для широкої громади особа. Смерть як продовження життя умиротворяє пристрасті, звільняє від мирських турбот чи напастей. Як знати, чи дали б щось видатніше від того, що встигли створити, О.Пушкін та М.Лермонтов (вірш “Література”), коли б живими повернулися зі своїх фатальних дуелей:
Дворянська честь, гультяйство та жінки,
Поблажлива прихильність до народу.
І нагла смерть у молоді роки –
Як в покарання, так і в нагороду [C.30].
Примхливість людських доль, химерність надій і сподівань прозирає з книги О.Бутузова, насичуючи її екзистенційними мотивами людської самотності й відчуженості. Водночас автор далекий від песимізму, адже людство наділене такими нетлінними скарбами: є серце (“дорогоцінний камінь / з гранями гострими”), і розум, що “поширюється думками- / зграями в просторі”, і бажання (“невгамовні бджоли / з намірами гріховними”, і віра (“в долоні жолуді, / в котрих дуби приховані”), і творчість (“пошук неймовірного”), і кохання (“жовтогаряча квітка, / можливо, даремно зірвана”).
У поезіях книги “За холодними річками” О.Бутузов говорить про найболючіше, намагаючись бути гранично відкритим читачеві, “як на долоні” поставати і перед ним, і перед Господом. При цьому автор не вдається до спрощеності чи запобігання. Його слово щире й доступне, але не простакувате. За кожною ліричною сентенцією стоїть праця розуму і серця, неабияка інтелектуальна потуга й мистецька майстерність.
Книга пересипана віршами-метафорами, як-от: “Одіссея”, “Ховаючи довгу думу…”, “Скринька” та ін. Кожен з таких творів обіцяє читачеві цілу зливу художніх знахідок. Наприклад, у поезії “Ховаючи довгу думу…” О.Бутузов послуговується інструментарієм літературної загадки, поєднаної з ліричною піснею. У результаті отримується надзвичайно вишуканий персоніфікований образ осені, яка “задля розваг і суму / Мастила долоні хною”, “носила в руках жоржину, / А в голосі – ніжний охрип”, в якої “прикраси були з бурштину, / А очі – відтінку вохри”.
Метафоричний світ поезії “Одіссея” може викликати в окремих читачів певне подивування. Захопившись міфологічною символікою для зображення сучасної експресо-вагонної мандрівки, О.Бутузов звертається до образного ланцюжка Гомер – Одіссей – Пенелопа – Циклоп – Арго. Звісно ж, останній образ явно випадає з переліку як чужорідний, оскільки належить зовсім іншому міфові. У поета-херсонця читаємо: “Ти – Одіссей, а твій Арго / Наразі втілився в вагоні”, “Арго не слухає керма. / На тлі залізного прогресу / Він – тінь Гомерова більма. / І радо стукають колеса” [C.10]. Мимоволі в читача може виникнути питання: яке відношення має корабель Ясона з міфу про золоте руно до Одіссея та його подорожей, адже тему аргонавтів розробляли Аполлодор, Аполлоній Родоський, Валерій Флакк, Діодор Сицілійський, Еврипід, Овідій, Піндар, Сенека, але ніяк не Гомер? Проте наутонім “Арго” у вірші О.Бутузова цілком природно входить до кола загальновідомих онімів. Адже поет підходить до образу Ясонового корабля як до символу, адаптованого до нашого сьогодення, тож його використання і виправдане, і доречне з огляду на творчий задум митця. Таких випадків вільного (не свавільного) пересипання образами-символами в текстах поета, наче в калейдоскопі граціозних візерунків, можна зустріти чимало.
У багатьох віршах збірки О.Бутузов прагне “визволити” слова й образи, що постають за ними, з прокрустових лож їх традиційного сприйняття чи сумнівних витлумачень. У поезії “Несправжнє” він зауважує: “Важко не потрапити до виру, / В плутанину мрії та мети” [C.17]. Де межа між реальним та уявним, суттєвим і неістотним, раціональним і непотрібним, статичним і змінним? Чи є логіка в порятунку душ, коли “світ приречений на злом”? А мабуть таки є.
Обіцяє жертва зради Авель:
Як зів’яне зоряний бузок,
З’явиться казкар у сяйві слави –
Звірів визволяти із казок [C.17].
Але чи хочуть самі “звірі”, щоби їх “визволяли”? Щоби щось мінялось? Чи не зручніше та звичніше, наприклад, Зайцеві залишатися страхополохом, Лисиці – хитрункою, а, скажімо, Віслюкові – дурнем?
Автор збірки “За холодними річками” запрошує читача до спільних роздумів, спостережень, переживань. І це запрошення обов’язково знаходить відгук. Широка культурологічна осяжність проблематики книги, неабияка ерудиція поета доповнюються у даному виданні й формальними цікавинками. Наприклад, вірш “Панує світом недобра сила…”, побудований на контрастах і дисонансах (добро – зло, сльоза солодка – сльоза солона, небесна радість – печаль земна), перейнятий весняною екстатичністю (“весна любов’ю себе стомила”, “поцілункам нема числа”, “манлива пісня в душі луна”). І ця співучість закоханої душі передається в поезії навіть графічно (і по вертикалі, і по горизонталі) через розчинення в тексті характерних для пісень звукових комплексів (ла – ла – ла, на – на – на), які особливо помітні в рядкових епіфорах:
Панує світом недобра сила,
Що носить назву добра чи зла.
Весна любов’ю себе стомила,
І поцілункам нема числа.

La bella luna. La bella donna.
Манлива пісня в душі луна.
Сльоза солодка. Сльоза солона.
Небесна радість. Печаль земна [C.71].
Розмаїтими є строфічна будова книги (двовірші, катрени, п’ятивірші, шестивірші, восьмивірші, астрофічні конструкції) та схеми римування. Наприклад, поезія з двох чотиривіршів “Понад горами та степами…” має вишукане звучання завдяки римуванню bdhk bdhk, тобто виключно парокситонними римами поєднані попарно перші, другі, треті, четверті рядки строф. А в побудованому на анафорах вірші “Як недобре, що у світі…” спостерігаємо ще більш ускладнену схему переплетінь між рядками та строфами: bdhа klta bdhc kltc. Тобто автор єднає парокситонними римами попарно перші, другі, треті рядки початкової та третьої строф, а також відповідно другої і четвертої строф. Водночас завдяки окситонним римам у кінцевих рядках пов’язуються між собою і суміжні строфи (перша з другою, третя з четвертою).
Вітаючи появу чергової книги митця, маємо поряд з тим застерегти: і в цьому виданні автор припускається мовних огріхів. Насамперед це використання слів і форм, які не притаманні українській мові, або ж подані з помилками: молва замість чутка, поголос; поети, схибив по істоті позамість поети, схибивши по істоті; занепастив на місці занапастив; здебільше, хоча слід уживати здебільшого; ввечорі, а треба увечері. Це, звісно, наслідки українсько-російського мовного порубіжжя та вплив просторіччя. Тому у книзі О.Бутузова читаємо: убігти звідси (хоча треба: втекти звідси); висохлих болот замість висохлих боліт чи азарта, коли слід сказати азарту; долонь, тремлива і жарка (а треба: долоня, тремлива і жарка).
Збірка О.Бутузова “За холодними річками” засвідчує, що поет перебуває у зеніті своїх творчих пошукань, не зупиняється на досягнутому, невпинно продовжує своє експериментування над словом.

Читати далі >>28