Вітаємо Вас, Гість!
Субота, 18.11.2017, 12:04
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Мовний закон...
Всього відповідей: 19

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Листопад 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вісник Таврійської фундації. Вип. 6 -21

1 << 2 << 3 << ... 18 << 19 << 20 << Читати спочатку

ЕПІСТОЛЯРІЙ

Марина Чорна


Епістолярний діалог Бориса Грінченка з Осипом Маковеєм


Епістолярна спадщина майстрів слова завжди привертала увагу літературознавців. Досить звернутися до відомих публікацій листів Т.Шевченка, Марка Вовчка, І.Франка, В.Винниченка, М.Коцюбинського, В.Стефаника, Лесі Українки, В.Стуса та інших, щоб зрозуміти, що видання епістолярію вже давно стало важливим та цінним джерелом для вивчення історії письменства. Вирішенню багатьох літературознавчих проблем сприяє дослідження та видання архівних (передусім епістолярних) матеріалів представників літератури. Листи містять біографічний та фактичний матеріал першорядної ваги. Іноді лише з них можна дізнатися достовірні факти життєвої та творчої біографії, а без них уявлення про письменника буде неповним.
У листуванні розкриваються складні взаємостосунки, які характеризують не лише літературне, а й суспільне життя епохи. Епістолярна спадщина багата на аналіз різноманітних явищ. І ставлення письменника до суспільно-політичних, історичних чи культурно-мистецьких подій суттєво допомагає вченим глибше осмислити доробок того чи іншого автора та його роль у літературному процесі.
Знаходять своє відображення у листах і питання творчої лабораторії митців слова. Вивчення епістолярної спадщини допомагає з’ясувати деякі секрети художньої творчості, відчути внутрішні етапи розвитку письменника, напружений пошук досконалих літературних форм. Кожна нова джерелознавча знахідка або доповнює наші уявлення про вже відомі явища, або зовсім заперечує їх, надаючи широкий простір для нових роздумів та гіпотез. Найчастіше відомості є неповними та скупими, але вони дуже цінні як безпосередні свідчення самого автора.
Слід зупинитися і на проблемі комплексного вивчення епістолярію певного періоду (тобто залучення паралельної кореспонденції). Інколи для того, щоб зрозуміти підтекст листа, потрібен детальний та ґрунтовний коментар, який можна подати, тільки дослідивши відповіді адресатів. Оскільки листи не призначаються для друку, то їм властива виняткова відвертість. Інколи декілька коротеньких рядочків листа можуть сказати більше, ніж величезний художній твір митця. Листи дають унікальну можливість письменнику залишатися самим собою, бути максимально відвертим, оцінюючи певний текст або його автора. А це все сприяє достовірнішому розумінню внутрішнього світу митця.
Епістолярна спадщина Бориса Дмитровича Грінченка кількісно велика та інформативно багата. Вона вже привертала до себе увагу дослідників. Були опубліковані окремі блоки листування Б.Грінченка з різними громадськими та культурними діячами. З використанням листування написано низку монографій та статей, присвячених життю та творчості письменника. Проте в поле зору дослідників ще не потрапляло листування Б.Грінченка та О.Маковея. Епістолярій містить важливу інформацію про обставини написання та видання творів, участь у громадських справах та місце проживання митця в той чи інший період життя. З цих листів видно фізичний та психічний стан учасників письмового діалогу, їх погляди на національні питання.
Оригінали цих листів зберігаються у Відділі рукописів та текстології Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка Національної академії наук України (фонд 59, одиниці зберігання 844-853). При підготовці листів до друку максимально збережено особливості авторського написання, унормовано лише деякі питання вживання розділових знаків та великої літери. У деяких листах ь замінено на е, у кінці слів знято ъ, унормовано вживання літер и та і.
Листи подаються у хронологічній послідовності та пронумеровані упорядником. Дати подані самим автором. Листи друкуються вперше за автографами.
Лист №1
Високоповажаний Добродію!
Справа, про яку говорите, мене самого дуже цікавить. Мені дуже хочеться, щоб “Літературний Вістник” був добрим місячником, щоб ми придбали добрий літературний орган, щоб він ширився якомога дужче. А тим часом чую, що “Вістник” не цікавий. Чому так питаюся і маю всякі відповіді. Я Вам по щирості розкажу, що я чую і що сам думаю. Заздалегідь прошу простити, коли скажу що прикре Вам – на те критика. Зараз огледівся і побачив, що в мене на лихо зараз нема дома “Вістника” (віддав читати), і через те можу чимало такого забути, про що варто було б сказати. V-ту книгу відібрав тільки сьогодні і прочитав у їй саму Вашу розвідку про публіцистику та І.Франкову замітку про Лілієнкрона і переклади його оповіданнів, тим і казатиму майже про самі перші 4 книги.
Я читав у “Буковині” якусь дуже бліду і нерозумну рецензію, а потім рецензію Лівобічного. Більш нічого не читав про “Вістник”. В рецензії Лівобічного є 2-3 добрих уваги, але таким лайливим тоном не можна писати, і сей тон убив все те добре, що є в рецензії. Але не спочуваючи рецензії, я не можу зрозуміти й того ґвалту, який з поводу її зчинили кияне, написавши протеста і клеплючи й досі язиками з поводу такої дурниці, мовби се було щось велике й важне. Лишенько! В кожній літературі такі рецензії мало не щодня пишуться і ніхто з приводу них не зчиняє такого патріотичного ґвалту й крику. Се можливо тільки в нас, бо ми боїмося критики і сердимося на критиків як на своїх найлютіших ворогів. Вертаючись одначе до рецензії Лівобічного з якої, між іншим, і Ви почали. Вертаюся, щоб зробити увагу, що я ніяк не женуся за таким “модерним” змістом (як кажете), як у “Valse mel.” добродійки Кобилянської. Оповідання нічого собі, читати добре, але яка там “модерність” змісту і чого вона гарна – того я не знаю. Кажу се на те, щоб у дальших увагах моїх Ви не бачили моєї солідарності з автором тієї рецензії і не зрозуміли їх так як не треба. Через віщо читачам “Вістник” не цікавий? Цілого огляду ніхто не дає, все окремі уваги. З оригінальної белетристики й поезії подобається Франкове оповідання “Мій злочин”, Ваша “Самота” і “Фраґмент” добродійки Кобилянської, поезії Павла Граба й д.Франка “До Бразилії”. Перестерігаю, що я міг щось забути: якби були книжки, то вони могли б нагадати мені. Лають всі, як говорять про “Дві долі” Мордовця: я сам не читаю ще (я завсігди дожидаю кінця) і через те нічого не можу сказати про “Туман” д.Кониського. Дивуюся – нащо ви його надрукували. Тепер про переклади. Я не читав перекладу “Ткачів”, бо читав драму давніше, але хто читав – жаліється, що так важко по галицькому перекладено, що не вчитаєш. Це велика шкода, бо річ сама дуже добра і в нас нею дуже цікавляться. Нікому не цікавий переклад “Мужиків” Чехова. Здебільшого його вже читано в оригіналі і той оригінал у нас ліпше розуміють, ніж негарний переклад. Нам взагалі не цікаво переклади з московського письменства. Ми те й так знаємо. Ви скажете, що перекладали се на науку Галичині. Чи варто? Я не жив у Московщині і не знаю московських мужиків. Правда, я три роки вибув учителем у трьох московських селах, але ті села були в Харківщині. Народ там менше культурний за наш, але ж зовсім не такий дикий, як у Чехова. Може се вплив од нас? Не відаю. У всякому разі не буду сперечатися з Чеховим і пойму віри, що московські мужики саме такі. Проте в творові є одна фальшива річ, що псує все: виходить, що село московське гірше за город. Тим часом се не правда з багатьох поглядів. Через те й твір Чехова грішить проти правди і може навести галичанина не на такі, як треба, думки. Що ж до артизму, то й сього в творі не гурт. В перекладі припав нам до вподоби тільки “Дневник Адама” і тільки, здається (другої речі та й нової ще не читав і не чув про неї нічого). Дивуюся, що “Вістник” знайшов привабливого в тих оповіданнячках Лілієнкрона, які переклав. Не бачу тут артизму, а солдатські тенденції відпихають нас од таких речей. Нащо нам се? Альфонса Доде в нас добре знають і люблять. Люблять і великі романи і дрібні оповідання. Але ж ті оповідання, що друковано в “Вістнику”, — хіба вже вони такі гарні? Нічого не втратив би Альфонс Доде, якби їх не писав. А Ви виграли б, якби їх не перекладали. Статійка про Доде занадто поверхова тому, хто Доде знає і читав про його серйозні розвідки хоч би і в російських журналах, і занадто суха і не докладна тому, хто Доде не знає. “Із секретів поетичної творчості” дуже цікава розвідка, але ж у нас мало хто може подужати її через тяжкий виклад. Треба таки вважати трохи і на нас бідних: як ви у наукових росправах почнете дуже мудро писати по-галицькому та ще як додасте отих концепцій, рецензій, атстанекцій, скрупулетних трибуналів, та ще присолите часом москалізмами, по галицькому перекрученими, то нашим бідним головам стає якось “макітно”, бо то їм занадто крута їжа. Простіть за цей жарт, пане Маковею, але ж Ви так часто жартуєте, що певне не ремствуватимете, коли й хто інший схоче трошки з цього боку глянути.
Багато написав, та мало Вам сказав. Починаю про інше, що Ви зачепили в своєму листі: про те – через віщо до Вас не подають літературного матеріалу з України російської. Не можу Вам одповісти на се докладно. Щоб одповісти на се, — треба б запитати всіх тих письменників, до яких Ви вдавалися. Можу тільки розказати Вам, через віщо не дає Вам нічого д.Коцюбинський, бо він ще давніше казав мені про це сам. Він казав мені, що він готував до “Вістника” оповідання. Коли ж редакція перестала висилати йому “Вістник”, мотивуючи це тим, що він досі нічого не дає. Він давно працює по галицьких виданнях, давав свої писання до “Зорі”, посилав туди фотографії, всякі звістки і т.п. І от тепер “Вістник”, що став замість “Зорі”, раптом перестав до нього йти, бо редакція не могла діждатися, поки давній співробітник, видання Товариства імені Шевченка щось пришле. Ну редакція не зогрішила б, коли б вона трохи підождала., бо треба ж сказати, що всі ми пишемо до Галичини задурно, а почтові трати на посилання до Вас рукописів ледве чи менші за ту цифру, якої визначено передплату на “Вістник”. Коли справді так сталося, як каже д.Коцюбинський, то я не дивуюся, що він образився і каже, що нічого більше не дасть до “Вістника”, хоч і має дві речі готові.
Кажете, щоб і я не забував про “Вістник”. Та я ж про нього й не забував, а ще торік послав дві рецензії й драму. Після того я нічого не посилав раз через те, що було мені дуже ніколи, і я не міг досі нічого виготувати. А друге через те, що я не знав, чи треба посилати. Бо послав я драму і хоч би хто з Вашого редакційного комітету пробовкнув би словечко – чи що буде з того. А то я не знав навіть, чи не загинув часом рукопис. Ми не звикли до такого поводіння і тим може ми й ласкавіші були до “Зорі”, що дд.Лукич та Борковський були ласкавіші до нас і пам’ятали, що коли люде працюють безінтересово, задля самої ідеї, та ще й працюють здавна на сього видавця, то вони варті хоч би того, що сталося з їх працею. Тепер, як я се знаю трохи, то можу повідомити Вас, що Вам зараз пришлю скоро що викінчу, але не раніше, як побачу, що “За батька” друкується, бо в мене є звичай давати нову річ до друку тільки після того, як попередню надруковано.
Питається ще: “в кого і що можна роздобути у Вас, на Україні?” А хто його знає… Ви ж наших письменників і самі знаєте… У Кримського є кілька добрих поезій, може й новела яка, у Кропивницького путяща драма “Замулені джерела” (читав він її в мене бувши), у Коцюбинського два оповідання, у Самійленка не викінчений переклад віршу Мольєрового “Тартюфа” (перекладає 4-й акт). Коли б Ви попрохали його дати переклад, але з умовою, що Ви можете тільки тоді почати друкувати, коли матимете всю річ цілком, то се підогнало б його, і він швидше б викінчив річ. Треба Вам неодмінно посилати дурно “Вістник” бідолашному Павлові Грабові, — він Вам завсігди щось дасть, а то він пропадає там, закинутий серед сибірських снігів, а про його мало хто й згадує, хоч людина талановита й щира. Зараз не згадаю більше. Коли будемо листуватися далі, то писатиму що знатиму. А поки й так багато набалакав. Годі.
З великим поважанням Б.Г.
1898.V.7(19) з Чернігова.

Лист №2
Високоповажаний Добродію!
Вашого листа враз із розвідкою відібрав. Дещо хочу відповісти на кілька Ваших уваг у листі. Кажете, що наша цензура може і літературніша за Вашу. Дозвольте з Вами не згодитися. Облишуючи вже зовсім питання про заборони спеціально на вкраїнську мову, говоритиму тільки про зміст. Все те, що друкується в Росії, могло б бути і в Австрії надруковане, але не все те, що у Вас друкується, могло б друкуватися і в нас. Висліди й брошури Драгоманова про релігію, книги змісту соціялістичного – все це, коли б навіть і по-московському воно було, воно не могло б у нас друкуватися ще більше. Французи мають свою дешеву Bibliotegue nationale, а німці таку ж Universal Bibliothek. Я певний, що сі видання вільно собі гуляють по всій Австрії. А до нас чимало з їх не пускають. Досить виразний факт. Додайте тепер до сього ще утиски спеціально на нашу мову. Ні, Ви сказали так тільки через те, що не жили в нас і дійсного становища нашого в цій справі не знаєте.
Що українці російські великі аматори теоретичних диспутів і погані практичні робітники, то я з Вами згоджуюся. Коли Вам доводилося читати мої публіцистичні статійки, то могли б Ви бачити, що і я не інакше на се дивлюся. Та тільки, на лихо, я те саме помічаю і в українців австрійських. Досить нагадати хоч би народовські колишні балачки про австропольську партію між російськими вкраїнцями або радикальні висліди про те – чи свідомо, чи несвідомо суспільність допустилася несправедливості. Се так, що робиться і багато справжнього діла. Але ж галичане мають змогу його робити і коли б вони не робили того, що роблють, то не мали б і права говорити про те, що хочуть жити. У нас практичного діла менше, бо менше змоги, виховання шкодить. Та дещо і в нас робиться, коли змога є. Мало і не досить добре, але все ж дещо навіть і галичанам пособили де в чому: от хоч би й Товариство імені Шевченка – воно ж почалося заходами з України російської. “Записки наукові” відтіля ж мають поміч. До 90-х років галичане мали тільки двох письменників, яких можна було б читати – Федьковича й Франка. Це тільки тепер постали інші путящі письменники. А до цього часу літературна поміч українців російських важила в Галичині великого. Досить згадати Куліша й Драгоманова, не кажучи вже про менших. “Трудно (як кажете) на нас догодити” не через те, що ми такі “аматори теоретичних диспут”, а через те, що в галичан (я кажу про загал, а не про окремих одиниць, звісно) і літературний розвиток, і літературний смак інший за наш. Галичане не читають такі речі, які нам дуже можуть подобатись. Се що до поезії й белетристики. Що до критики й публіцистики то, коли ми мало знаємо галичан та їх життя, то галичане знають нас іще менше. От через те і трапляється так, що у нас невдоволені з галицької критики або публіцистики там, де вона торкається наших творів і нашого життя, то показують на помилки там, де їх нема, подають ради, з яких можна тільки дивуватися. І не можуть помітити справжніх помилок. Взагалі ж по всіх галицьких народовських газетах занадто пахне клерикалізмом. Це наших одпихає. Одпихає також і ретроградство, бо й воно прокидається, і тут Драгоманов казав правду. Не думаю, щоб поступовців було у галичан більше, ніж у нас. Навіть частина галицьких радикалів сидить в значній мірі на російському радикальстві 70-х років, примазаному потроху з цьогочасним марксизмом. Да се справа довга. Досить сказати, що є серед галицької інтелігенції багато такого, що нам дивним здається. А що у галичан і багато доброго робиться, то хто ж буде проти сього казати. Ми зовсім не мало важимо галичан, але не можемо погодитися з тим, що нам не симпатично. А що Ви кажете, що у Вас зовсім не зважають на українців російських, то сьому, звісно, є підстави (невдячність і нерухливість нашої інтелігенції), але все ж я і кажу: хто його знає, що це буде?
Нарікаєте, що не хочемо знати Ваших белетристів. Може, й правда. Хоча, може, й галичане деколи грішать у цьому – щодо нас… не буду сперечатися, а скажу тільки, що Ваш проект мені подобається. Та щоб виконати його, — треба грошей. Через те саме я не можу його виконати, а треба питати людей. Питатиму. А поки порадьте – кого видавати? Знаю: Кобринську, Маковея, Франка. А ще? І які саме повісті й оповідання? Напишіть!
Прочитав повість Мордовця. Вільно кожному думати, що хоче про того чи іншого історичного діяча, але знаю, що не самому мені, а й багатьом, погано було читати ту гидоту, що д.Мордовець понаписував про Виговського. Вся ця “повість” — якесь старече патякання – без єдності акції, без провідної думки. Нудота.
Доречи: я так багато Вам казав про мінуси в Вашому “Віснику”, що Ви мабуть уже думаєте, що я його завзятий ворог. То щоб не було ні тепер, ні далі непорозуміння, скажу виразно: хоч, на мою думку, є в йому чимало вад, але все ж це найліпший український журнал, який досі був. Оце зараз маю “Дві долі”, але я знаю, що невідповідна цілком за белетристику, бо де ж його візьмеш ліпшого, як нема! (Хоча, думаю, за переклади редакція вже цілком відповідна.). Поки бувайте здорові! Стискаю Вашу руку. Ваш Б.Г.
1898.VI.15 З Чернігова.
P.S. Як друкуватимете “За батька”, то прошу Вас мови в п’єсі не виправляти, не порозумівшись першу зо мною. З огляду на цензуру буде, мабуть, добре, коли Ви якомога менше згадуватимете Драгоманова і не розсилатимете таких оповісток, як от про “Універсальну бібліотеку”.

Читати далі >>22 >>23 >>24 >>25 >>26 >>27 >>28