Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 22.10.2017, 08:40
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

З якою метою Ви прийшли до нас?
Всього відповідей: 75

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Жовтень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вісник Таврійської фундації. Вип. 6 -20

1 << 2 << 3 << ... 17 << 18 << 19 << Читати спочатку

НАШІ ЛАУРЕАТИ

Таїсія Щерба


“Діла добрих оновляться…”
(Три лауреати літературної премії Яра Славутича)

Херсонська міська благодійна організація Таврійська фундація “Осередок вивчення української діаспори” за підтримки Херсонської обласної філії Національної спілки письменників України проводить щорічний конкурс на здобуття Всеукраїнської літературної премії імені Яра Славутича. Вона присуджується за кращий твір у жанрі поезії, прози, есеїстики, літературознавчих досліджень із проблем утвердження нашої духовності і демократії.
Лауреатами Всеукраїнської літературної премії імені Яра Славутича стали:
у 2007 році — Микола Василенко за щоденниковий рукопис “Курай для пожежі”;
у 2008 році – Микола Сарма-Соколовський (посмертно) за ліричний рукопис “Срібне перо соколиного лету” та Василь Загороднюк за поетичний рукопис “Поклик євшан-зілля”.

А пам’ять болить…


“Ніякий українець не повинен забирати з собою у могилу того, що знає, що пережив, а що може мати загальний інтерес, хоч би із малої закутини нашої землі”
А. Чайковський

Саме такий красномовний епіграф відкриває найпершу з книг, про які поведемо мову.
Щоденникові записи Миколи Василенка “Курай для пожежі” (видані у 2007 році видавничим центром “Просвіта”, Київ – Херсон, 450 с.) можна назвати зболеною пам’яттю, яку не зітруть ні час, ні роки, ні влада. Книжка охоплює перебіг подій із 1970 по 1985 роки минулого століття. Це видання є об’єктивним свідченням очевидця тих часів, його спогадами, сповненими різних думок, переживань, спостережень, філософських узагальнень. Головна ідея і задум автора – це відтворити віру в українську людину, в її незламну духовність, братерську відкриту душу, попри всілякі жахливі випробування.
Це мозаїка пережитого, особистісного і загальнолюдського. Вона фіксується в архівах пам’яті автора і передається потомкам з єдиною метою, щоб вони, прийдешнє покоління, вивчали історію і знали, крізь які звитяжні роки визвольних воєн і глибокі прірви історичних криз, через яку безпросвітну рабську працю й злигодні пройшов віками гноблений, але нескорений український народ, як, долаючи тернистий шлях і неймовірні перешкоди, виніс безцінний скарб – національну свідомість, високий дух, поетичну і лагідну вдачу, багатогранну своєрідну культуру. Перед нами письменник, який уболіває за те, аби нащадки не забували своєї мови, історії, не росли безбатченками, не були манкуртами з укороченою пам’яттю на рідній землі, а знали чийого вони роду і якого народу.
Щедра українська земля породила сотні видатних мислителів, лицарів свободи, співців – провидців людського поступу, борців за народне щастя. Це Іван Вишенський і Григорій Сковорода, Петро Сагайдачний і Богдан Хмельницький, Петро Калнишевський і Тарас Шевченко, Іван Франко й Олександр Довженко, Максим Рильський і Микола Зеров, Лесь Курбас і Валер’ян Підмогильний, Олекса Слісаренко і Павло Филипович, Євген Плужник та багатьох інших патріотів нації, яких треба знати, вивчати, пишатися ними, рівнятися на них. Віддаючи данину безмежної любові справжнім патріотам України, Микола Василенко пише так:
Я – Калнишевський, рідний син Вкраїни,
І маю в серці те, що не зника.
Крізь мене проросли катівень стіни
І чорних Соловків трава гірка.
Вдивіться у мої набряклі жили, —
Які пульсують, мов жива кора;
У них течуть мого народу сили,
Свята любов до рідного Дніпра… [1, с.126].
Ось на кого все життя рівняється поет, який на власному прикладі пережив і переніс стільки страхіть і випробувань, що вистачило б на сотню інших. Але якраз для того й написані ці денники, щоб розбудити приспану свідомість, порятувати бодай одну людську душу і не допустити подібного глуму, випробувань, ламання особистості на догоду будь-якій правлячій верхівці.
Записи Миколи Василенка відзначаються глибиною аналізу громадського життя і літературного процесу від сивої давнини до сьогодення; свіжістю думки і широкими узагальненнями з приводу суспільних подій, свідком яких він був; осмисленням історичного минулого і високим духовним світом, який, попри всілякі життєві негаразди і випробування, залишився багатим і незламним.
Так, читаючи “Одіссею” Гомера, він не переставав дивуватися генію людини, яка три тисячі років тому написала це диво. З’являється не просто черговий запис, а філософське осмислення прочитаного, співставлене з сучасністю: “Досі люди черпають із неї (“Одіссеї”) непроминущу мудрість, пізнають науку великого духу. Древні письменники були ближче до світової істини, краще розуміли філософію життя, ніж ми. Мабуть, тому і не маємо Гомерів…” [1, с.24].
“Людина тим і є людиною, що їй болить пам’ять. Історію не можна ні переписати, ні поліпшити, ні погіршити, ні замовчати”, – цитує Микола Василенко думки древніх мудреців [1, с.59]. А далі робить висновок: “А ми упродовж багатьох років тільки те й робимо, що переписуємо історію в догоду комусь” [1, с.59].
Після зустрічі з В.Забаштанським, який мужньо і шляхетно переносив своє каліцтво: був без рук, без очей, навчався самотужки, писав вірші “в голові”, а “написані” диктував записувачеві, з’являється такий висновок: “Воістину подвиг людини – у самій людині!”. Автор уміє дивуватися і захоплюватися героїчними вчинками інших людей, які жили інтересами народу, матері-Батьківщини, та й сам ніколи і ні перед ким не плазував, не випрошував нагород, слави, визнання…
У денниках він пригадує, як до нього, колишнього політв’язня, після звільнення, cтавилося на роботі керівництво та представники місцевої влади; які стосунки були з побратимами по перу; як намагалися ігнорувати, не помічали творчого хисту, забороняли друкувати твори, ба, навіть у святкових концертних програмах викреслювали вірші, бо написані вони були українською мовою, а їх автор усе свідоме життя відстоює національні ідеї, духовність у слові і справах, присвячених народу, багатостраждальній матері-Україні. Він усвідомлює мудрий вислів: “Любити людство набагато легше, ніж любити конкретну людину” [1, с.35].
А влада 70-х – 80-х років минулого століття тільки й проголошувала подібні гасла про світле майбутнє для всіх, про піклування партії про народ і його добробут…
Щоб видавати власні книжки, де теж була правда конкретної людини, годі було й думати… Таким творам не судилося побачити світ, а їх автору – визнання. І це теж була Правда. Та М.Василенко тягнувся до знань, живого і щирого українського слова, спілкування з відомими людьми, діставав і читав-перечитував книжки про справжніх достойників минулого і складного тодішнього життя; про безпідставні репресії щодо земляків, голодомори, колгоспне рабство, свавілля партійних чиновників, національне приниження… Занотовував факти, вирази, шукав відповіді на питання, які пекли йому душу і серце. Він доходив висновку, що велике складається з малого. Мав свою точку зору на літературу: “Література – це не кількість надрукованих книжок, а тільки те, що написано талановито” [1, с.44].
Згодом митець занотовує: “Наша нація почала поступово відновлювати національну пам’ять, порядні науковці шукають правду на згарищах рукописів, які не горять” [1, с.44]. Він свято вірив українському пророкові – Тарасові Шевченку, що “…діла добрих оновляться, діла злих загинуть!” [6, с.258]. Вірив у ці пророчі слова Великого Кобзаря, жив цією вірою і писав:
Духовне капище в руках сліпців.
Філософи і запальні поети,
Сумлінні судді і мужі учені,
Гуртом стоять в оптичному прицілі.
Зазнав і я анафеми й гоніння,
Тому існую на краю межі
Свого життя, але у центрі світу,
Бо народився в хаті не сьогодні,
І не сьогодні скуштував свавілля… [1, с.47].

* * *
Молюсь. (Кому?).
Молюся і благаю —
Не сотвори із України попіл.
Її пракорінь від небес і сонця,
Її вершинні виміри всевидні,
Вони гарячу нам дають наснагу
І заклинають вільно й дружно жити [1, с.47].
У книзі “Курай для пожежі” ми бачимо власний світогляд письменника і способи мислення, бережливе ставлення до рідного слова, яке несе в собі світлоносну енергію і заперечення насильного нав’язування чужої мови, чужого мислення, що приглушує національний дух:
Україно,
Задля тебе світло в серці бережу,
Задля тебе тиші перейшов межу
І звитяжний прапор – дух моїх пісень,
Пронести стараюсь у майбутній день.
Хоч не раз в дорозі зазнавав біди,
Та тримався міцно правди і мети.
Хоч бував голодний і німіла кров,
На колінкування у житті не йшов… [1, с.92].
Автор денників вважає: “…Там, де пригноблене рідне слово – там розвиватиметься почуття меншовартості з деформованою душею. Сам же у наступних рядках стверджує:
Маю в серці прабатьківські гени, —
У змаганні несхитно стою… [1, с.92].
Використовуючи історичні екскурси, спогади, документальні коментарі, афоризми, поетичні вкраплення, народні приказки та прислів’я, власні висновки від пережитого, він ніби проводить паралель із давноминулим і сьогоденням, добром і злом, намірами і вчинками…
Звернімося до його думок, які й сьогодні не втратили актуальності:
- Народ існує доти, поки живе його мова. Гине мова — гине народ.
- Загубивши матеріальні блага, людина ще може жити; загубивши волю — може існувати. Але коли губить віру в свої ідеали – губить усе.
- Любов до жінки змінюється звичкою. Любов до Батьківщини – тільки любов’ю.
- Спілкування з духовно близькою людиною – одна з найбільших розкошів, дарованих Богом.
- Поганий друг, що твоя тінь: у сонячний день від неї не втечеш, у похмурий – не знайдеш.
- Письменники стоять не плече до плеча, а на зразок піраміди. Якщо ти не обпираєшся на плече колеги, то це означає, що ти самий нижній. Геній той, хто завершує вершину піраміди.
- Не той зрячий, хто бачить гору, а той, хто бачить, що за горою.
- Вогню не можна спалити, води втопити, вітру задушити, а правди вбити.
- Людина народжується для щастя, як птах для польоту.
- Люди на землі – гості. Час – Господар.
- Світу багато, а поночі жити.
- Любити Україну, це значить не бути зайвим на землі.
- Чому я нещасний? Тому, що був щасливим. Не покуштувавши солодкого, не знатимеш гіркого.
- Поезія – це процес самотворення, до якого прилучена людина.
- Тільки добре серце бачить далеко.
- Герострат, щоб прославити себе, спалив Храм. Поет, щоб прославити Храм, спалює себе.
У 1947 році Микола Василенко був заарештований органами держбезпеки з політичних мотивів. Вирок – 10 років гулагівських таборів і 5 років позбавлення прав. Із 1949 року строк ув’язнення відбував у сталінських концтаборах на вугільних шахтах у Комі АРСР, м. Інта. Улітку 1955 року був звільнений зі зняттям судимості.
У своїй книзі він веде читача тернистим шляхом, який випав не одній сотні “поборників справедливості та людяного ставлення до тих, хто мав іншу думку, сповідував інші цінності у житті”. Його вражала політика партії, “яка свідомо вчинила народові більше зла, ніж добра. Кричала, що будує соціалізм і одночасно одних тільки в’язниць – десятки тисяч! А концтаборів – не перелічити. А магаданів, соловків, мінлагів, сиблагів…” [1, с.31].
Тому зболене серце Миколи Василенка кричало на повний голос, не могло миритися з баченим і пережитим, бо за кожним арештом, вироком суддів стояла конкретна людина, яка представляла народ, у якого було повне право жити на рідній землі, у рідній Україні з її мовою і культурою, створеною віками. Це спогади про тих, хто були із ним поруч: “За колючим дротом в умовах несправедливості у молодих в’язнів формувався світогляд національного патріота. Моїми однотабірниками були згодом відомі талановиті літератори, духовні атланти української культури, які не мали в собі плазуючого раба. Це: поет-перекладач, людина енциклопедичних знань, доцент Вінницького педагогічного інституту Григорій Кочур; поет, перекладач, автор повного перекладу сонетів Шекспіра – Дмитро Паламарчук; поет, офіцер — Іван Лук’яненко (Іван Савич); священик, поет, художник – Микола Соколовський (Сарма); історик, письменник – Андрій Хименко (Химко); єврейський і український письменник – Григорій Полянкер; педагог, письменник – Михайло Хорунжий, колишній доцент Херсонського державного педагогічного інституту.
Про своє ув’язнення і долі нескорених побратимів М.Василенко розповідає в багатьох поезіях:
А хто там, хто, в тюремному лахмітті
Досвітніми етапами іде?
У нього ноги ранами покриті
І стомлене обличчя молоде [1, с.34].

* * *
Всі двері й вікна зачинили,
І жити залишилось мить, –
Боротися немає сили.
Не здамся, ні! – душа кричить [1, с.34].
Автор книжки “Курай для пожежі” ніколи не залишався байдужим до рівня життя свого народу, своєї держави:
Згадаймо рід наш і славетний Київ,
Хай вічно будуть в славі наші предки –
Найперші зодчі міста на горбах.
Нехай врожаєм колоситься поле
І благодатна пам’ять не погасне
Про кожум’яків, ратаїв і вчених,
Про мужніх воїв і князів, і смердів,
Які заклали Золоті Ворота –
Співучий міст у наше сьогодення… [1, с.97].
Хоча поетичні твори, цитовані М.Василенком у книзі, написані ще в 40-х – 70-х роках, але й сьогодні вони звучать гостро й злободенно, допомагають боротися проти всього потворного, що заважає утвердженню незалежної і соборної демократичної України. Він, як Нестор-літописець, пильно слідкував за подіями того часу, боляче реагував на те, як влада ставилася до “інакомислячих”, продовжувала гоніння на справжніх “достойників” і нотував для пам’яті, для нащадків жорстоку правду. Правду про Ярослава Добуша – підданого Бельгії, члена “Союзу української молоді”, якому пред’явили обвинувачення в проведенні “ворожої” діяльності в Україні. Правду про людей прогресивних поглядів, високої ерудиції, широкого діапазону мислення, з переконаною національною свідомістю: Івана Світличного, Івана Дзюбу, Євгена Сверстюка, Данила Шумука, В’ячеслава Чорновола, Василя Стуса, Ірину Калинець, Миколу Холодного, Григорія Кочура, арештованих за інакомислення.
Він опікувався приходом кожного Нового року, задавався питаннями: що нового принесе цей рік? Скільки доброго і скільки поганого? І сподівався, що більше буде доброго і щасливого. Душа живе надією, тому й безсмертна, тому й налаштована на все прекрасне, розумне і світле, а книжка “Курай для пожежі” гідна високої нагороди як дороговказ у майбутнє нам і нашим дітям.

Тріумф незламного духу


“Той, хто не знає Бога, яким би він
не був мудрецем, є нерозсудливим”
Святитель Амвросій Медіоланський

Микола Сарма-Соколовський – поет, художник, кобзар, священик УАПЦ, учасник підпілля ОУН, політв’язень, удостоєний літературної премії імені Яра Славутича за рукопис “Срібне перо соколиного лету” 2007 року (посмертно).
В опублікованому варіанті книжка обіймає 110 аркушів, сто сорок чотири вірші (розмаїті жанрово і тематично), згруповані в три розділи: І – “Обіймаючи крилами світ”, ІІ – “Сльоза Господнього ока”, ІІІ – “Дві хмаринки обнялися”; передмову “Духовна грань поета” написала Мирослава Сидора – онука Миколи Сарми-Соколовського.
Народився Микола Соколовський 19 травня 1910 року в селі Хороше Павлоградського повіту на Катеринославщині (тепер це Петропавлівський район Дніпропетровської області).
У 1929-1934, 1944-1945, 1948-1961 рр. письменник зазнав репресій. І цькування щодо нього тривали й у 1970-х роках.
У 1980 році у видавництві “Радянський письменник” під псевдонімом Сарма митець видав збірку віршів “На осонку літа”. Це викликало нові допити, переслідування хворої, але духовно незламної людини.
Микола Сарма-Соколовський – лауреат Міжнародної премії Фонду Тараса Шевченка, літературних премій імені Богдана Лепкого та імені Яра Славутича.
У 2001 році письменника не стало. Похований він у місті Новомосковську на Дніпропетровщині.
Осмислюючи жахливу життєву одіссею Миколи Сарми-Соколовського, ми приходимо до висновку, що це був велет незламного духу, нескорений, як міфічний Прометей, який усе життя невтомно трудився і стрімко мчав до своєї найзаповітнішої мети – вільної, щасливої і прекрасної України.
Про що він писав усе своє свідоме життя, які ідеали сповідував, перед чим схиляв свою голову, чим сповнений кожен рядок його поезій? На ці та інші питання ми знаходимо відповідь у його прозі та поезії різних років написання (“Дорогою жнив”, “Коріння пам’яті”), у поемі-думі “Анафема”, “На осонку літа” та останній книзі, яку так і не встиг побачити надрукованою, але дав їй гідне ім’я “Срібне перо соколиного лету”.
У збірці представлені не лише зразки класичної поезії, але є низка зорових віршів. Це “Вікно зорової поезії”, “Млин”, “Тунель” та наслідування японських хайку. Кредо життя і творчості автора виражене рядками:
Я люблю неспокій,
і моє серце розраховане
на сто років.
Але мені потрібна і тиша,
в якій віршами сню.
Коли напишу останнього вірша –
Сам своє серце спиню [3, c.34].

***
О добрий Боже,
допоки маю пам’ять,
мою самотність
бережи [3, c.35].

***
Моє дивне серце і досі,
навіть у пізню осінь,
жайворонить… [3, c.58].
Вірш “Минуле даленіє” з цієї збірки особливо вражає, бо є криком зболеного серця, невсипущої пам’яті:
його ані забути
ані спинити
хоча воно нерухоме
як могили
як історія давня
над ним завжди крилить
моя невсипуща пам’ять [3, c.15].
Ніщо не могло зупинити його на вибраному тернистому і нелегкому життєвому шляху, і пізніше співець скаже:
…За слово правди я пройшов
Нелічено тюремних брам… [3, c.18].
Поет ніколи не відокремлював себе від народу, країни, світу. Біль і страждання переносив тяжко, але гідно, бо було в кого учитися, кому наслідувати, з кого брати приклад:
Поволі в неволі
роки минали
де я
схуд і зблід
не знаючи
хто за колючим вуалем
я
а чи зболений світ [3, c.19].
Про що писав Микола Сарма-Соколовський? Відповідь одна: про те, що пережив сам особисто, його покоління, яке зазнало репресій і переслідувань, тортур і випробувань, сталінських концтаборів і ламання людини як особистості за сповідування рідної української мови, боротьбу за демократичні ідеали, незалежність держави. То дійсно був тріумф незламного духу!
Вже не боюся ніякого греця:
ні КГБ,
ні міліції.
Старість – моя фортеця,
зброя – милиці [3, c.66].
Як до невичерпного джерела думок, почуттів, узагальнень, висновків хочеться припасти спраглими устами і пити ту живодайну поезію-вологу, аби не пересохли ні думки, ні почуття справжнього Слова і безмежної любові Сарми-Соколовського до всього українського, народного, бо він збагнув сутність людства і роль поезії у житті людини:
Сутність людства
без поезії
була б дуже вбога —
тому поезія потрібна,
як віра в Бога [3, c.18].
Його твори змушують задуматися над долею українців минулого і сьогодення. Він фіксував у пам’яті миті своїх думок, викликані різними життєвими обставинами, реальними подіями, ситуаціями, співставляв із часом і простором, робив власні узагальнення. У книзі є тридцять три посвяти друзям – побратимам по інтинській неволі: Андрію Химку (Хименку), Іванові Савичу, Іванові Іову, Григорію Кочуру, Євгенові Дацюку; знаним письменникам: Євгенові Плужнику, Петрові Перебийносу, Тетяні Назаренко, Ігореві Трачу, Миколі Козакову та іншим.
Вдячністю і безмежною любов’ю, теплотою і надією на краще пройняті вірші, присвячені дружині, онукам, рідним людям:
Мої дні, як журавлі, теж сірі
і теж одлітають в ірій,
у невідомий мені світ.
Я їм дивлюся услід –
і мені їх жалко – жалко,
як утраченої мети…
Залишаєшся зі мною тільки ти,
моя журавко [3, с. 98].
Особливо глибоко мене вразив вірш, присвячений Григорію Кочуру, побратимові по неволі:
Одного разу Григорій Кочур
мені сказав: не треба писати багато,
але треба, щоб кожний вірш
був подією.
Умер мій учитель,
не тільки мій…
Вже кілька років,
забувши про неспокій,
мовчить в самотності німій,
утративши в холодку підземних ніш
своє лице.
Я нині написав, як завше, вірш
і хочу знати
— але нема в кого спитати –
подія це,
а чи звичайний собі вірш?.. [3, с.28].
Із поезії ми бачимо, як щиро автор шанував поради вельми обдарованої людини, високого ерудита, як шліфував кожне слово, як тяжко переживав утрату товариша по спільних таборах і випробуваннях.
ми з тобою однакі:
для нас лиш те
святе,
що завжди мучить.
Україна – наш постійний щем,
ми на неї
задовго
ждем [3, с.20].
Або ось рядки з поезії “Затьмарений рай”, адресованої Іванові Іову:
Час мина, минуле – лине,
роки — мов покоси,
а справжньої України
ще нема і досі… [3, с.20].
У творчому доробку автора є поетичні і прозові книжки. Треба читати такі твори, пропагувати їх серед молоді, школярів та студентів, аби не губилася Правда про справжніх достойників у житті.

З синівською любов’ю до всього українського

Наймолодшим лауреатом літературної премії Яра Славутича у 2008 році став Василь Загороднюк за рукопис збірки поезій “Поклик євшан-зілля”. Збірка вийшла у видавництві “Наддніпряночка” у 2009 році. Вона обіймає 71 вірш і має два розділи: “Живі слова” та “Постаті”.
Поезії цієї збірки – це пошук українського духу і матерії слова, які стверджувалися і стверджуються у постійній боротьбі, тим самим заявляючи світовій спільноті про право на життя, суверенітет і презентацію Української держави.
В.Загороднюк належить до тих поетів, які звіряють кожне слово часом і простором, шліфуючи, мов дорогоцінне каміння, аби слово, мовлене і написане, виблискувало усіма гранями, як діамант. Аби кожен рядок відлежався, визрів і дійшов до свідомості читача, спонукавши його замислитися над порушеною проблемою, мотивом, художнім образом, поетичним світом, у якому перебуває поет саме в даний час, чим живе і що турбує його – майстра слова, людину, громадянина…
Народився Василь Загороднюк 31 грудня 1955 року в селі Бурківцях Погребищенського району Вінницької області. Кандидат філологічних наук, доцент кафедри журналістики Херсонського державного університету. Голова Херсонської обласної організації НСП України з 2006 року. Автор збірок: “Пам’яттю прийду” (Київ, 1990), “Ватерлінія степу” (Київ, 1992), “Біль мовчання” (Херсон, 1998), “Пісня цегли” (Херсон, 2003); дитячих видань: “Хто гуляє серед ночі?” (Херсон, 1996), “Морська абетка” (2005, 2008), “І пахне медом їхня хата” (Херсон, 2008).
Його поезії – то думки про вічні, незмінні цінності духовного буття, глибокого патріотизму, сенс українського слова, на сторожі яких завжди стоїть Поет.
Я духу козацького шабля ступіла,
Попелу іскра, що тліє давно.
І чую, як реготом п’яна Сивілла
Бахусу в бочці показує дно.

Ще чую, як сили мої гречкосійні
Зраджують серце ще тепле моє.
І Чіпка Вареник в земному горінні
Голодним волам мене віддає.

А, може, вовкам – вже не відаю цього.
Маруся Чурай, ще чую, співа.
Ведуть кобзаря у кайданах сліпого,
Живі ще від нього чую слова.

Живі ще слова, як фортеця остання,
Як Біблії святість вічно жива.
Останній кобзар йде у смерть без вагання,
Щоб не убили живі ще слова
(“Живі слова”) [2, с.4].
Поезія В.Загороднюка хвилює душу кожного справжнього українця, спонукає знати свою історію, не бути манкуртом на власній землі: підкреслює конкретні деталі, а через них доходить філософського узагальнення і ми відчуваємо глибоку синівську любов автора до всього українського:
Ти прости, Україно, синів слабодухих,
Що зросли у ярмі не своїх орденів,
Хто коротку історію партії слухав,
Всіх підряд зневажаючи кармелюків.

Ти прости їх риданням княжни Ярославни
І всім гнівом Шевченка священним прости.
Всі образи та рани загояться давні,
На забутих могилах поставлять хрести.
Завершується цей вірш досить оптимістично й життєствердно:
Ще окріпнуть твої покалічені діти
Яничарам усім і гулагам назло,
Щоб трудом і любов’ю тобі променіти,
Щоб знамено твоє жовто – синє цвіло [2, с.4].
Лексичний склад його творів – то добуті із невичерпних джерел народної мудрості (пісні, приказки, легенди, байки), з історичних скрижалів відомості, історична пам’ять, яку ніколи і нікому “не стриножити”, яка “піснею в світ проростає”:
І ставали на мури кияни
Зі смертей, потойбіччя, пітьми,
Вишкірялися зло ятагани –
Крізь століття це чуємо ми.

І зривалися дзвони церковні,
І горіло, ламалось, гуло…
В рани жала втикались солоні,
Розбивались кістки, наче шкло.

Той зубами тягнув за підкову,
Аж до болю трусило коня.
Той зорю зустрічав світанкову,
Бо закоханих що зупиня?

Бо не спиниться стежка в дорозі.
І за ґрати не встигнуть слова.
Хто ж історію нашу стриножив?
Ту, що піснею в світ проросла
(“Слухаючи учителя історії”) [2, с.5].
Вірші, як на мене, написані талановито. Вони відроджують національну пам’ять, духовність, культурні надбання. Радує те, що у поезіях цієї збірки автор звертається до відомих історичних осіб, знаних постатей у царині української історії та літератури, розкриває їхню причетність до споконвічної боротьби українського народу за незалежність, волю. До тих, хто були живими смолоскипами і несли на алтар правди і віри, задля України своє життя. Це такі поезії, як “Незнаному воякові УПА”, “Яр Славутич”, “Олена Теліга”, “Микола Куліш”, “Зачарований життям”, “Павло Грабовський”, “Леся Українка”, “Зустріч Максима Кривоноса з Рембрандтом”, “Молитва Петра Калнишевського”, “Монолог Устима Кармелюка”, “Біля пам’ятника Григорію Сковороді”, “Микола Гоголь”, “Нестор Махно”, “Повернення Івана Вишенського на Афон” та ін. Водночас автор присвячує лірику й своїм близьким і рідним людям, які вчили жити за законами правди і добра.
Проаналізувавши твори трьох лауреатів літературної премії імені Яра Славутича, можемо зробити висновок, що Таврійською фундацією започаткована вельми важлива справа, а саме: варто відзначати невтомну працю тих письменників, хто сповідує національну ідею, хто є носієм патріотичного слова, хто словом виховує підростаюче покоління – майбутніх господарів країни, хто безстрашно доносить до читача правду про наших славних героїв минулого і сьогодення.

Література

1. Василенко М. Курай для пожежі: У 2 т. Т. 1. Щоденникові записи 1970-1985 рр. / Передмова І. Немченка. – К.–Херсон, Просвіта, 2007. — 448 с.
2. Загороднюк В. Поклик євшан-зілля // Херсон: Наддніпряночка, 2009. — 72 с.
3. Сарма-Соколовський М. Срібне перо соколиного лету. — К.-Херсон: Просвіта, 2009. — 110 с.
4. Микола Сарма-Соколовський. Ruthenos http://ruthenos.org.ua.
5. Микола Сарма-Соколовський. Матеріал з Вікіпедії. http://uk.wikipedia.org.
6. Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 12 т. — К.: Наук. думка, 1989. — Т.1. — 528 с.

Читати далі >>21 >>22 >>23 ... >>26 >>27 >>28