Вітаємо Вас, Гість!
Понеділок, 18.12.2017, 01:30
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Звідки Ви?
Всього відповідей: 84

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вісник Таврійської фундації. Вип. 6 -17

1 << 2 << 3 << ... 14 << 15 << 16 << Читати спочатку

СПАДЩИНА

Іван Вислоцький

У більшовицькому запіллі
(скорочено)

Продовжуємо друкувати спогади розвідника Української Галицької Армії (1919 – 1920 р.р.) старшини Івана Вислоцького
Початок див. у №5.

— Товаришу хорунжий! — почув я від свого шефа. — Є нове завдання для вас. Дуже відповідальне.
Я став, як укопаний.
Знову мушу вибиратися в подорож у таку погоду — було це в половині чи в кінці жовтня 1919 року — морози вже добре дошкуляли. Я нічого не відповів. Адже ж щойно вчора по полудні повернувся з довшої подорожі, до того ще сильно перестудився, бо перебував повні 2 доби під голим небом, без теплої страви.
— Нічого не поможе, — каже шеф, — бригадного “ереса” (старшину розвідки) вклав до ліжка тиф. Нема в корпусі резервного на його місце, та вже і корпусний “ерес” телефонував, що й він хворий на тиф. Мусите туди їхати та заступати, але їдьте негайно, бо вже і шеф штабу телефонував, щоб когось вислати. Є там якесь важливе завдання.
— Яке? — питаю.
— Не знаю, — відповідає шеф. — Та годі довідуватися телеграфно, їдьте.
“Нема ради”, — думаю собі. Беру “явний наказ” і йду на вокзал, щоб першим поїздом дістатися до команди корпусу, а звідти вже до бригади.
За півгодини я вже на вокзалі, де довідуюся, що поїзд у сторону Козятина до полудня не відійде. Була вже 10-а година, до міста вертатися пізно. Треба чекати. Кручуся і обсервую, що там діється.
Вокзал був просто завалений хворими на тиф стрільцями. Лежать покотом на долівці всіх почекалень, коридорів, кімнат. Лежали без сил в неопалених приміщеннях, бо дров не було — і не було кому привезти.
Перон був завалений хворими, котрі тулилися гуртками одне до одного, щоб зігрітися хоч трохи. На грудях одного лежала голова другого, а на цьому ноги третього. Часом лише виривався глибокий розпучливий стогін — або маячіння у високій гарячці — з цих сплетених куп і ще живих, конаючих і мертвих.
Це плямистий тиф — він перемагав Українську Галицьку Армію і виривав сотнями свої жертви.
УГА конала...
Час від часу появлялися пари санітарів, худих, перемерзлих, що самі ледве трималися на ногах. Приходили з ношами і забирали в першу чергу тих нещасних, які своїм виглядом і стогоном давали надію, що їх ще донесуть живими до фіри і повезуть до шпиталів.
Ті шпиталі — це просто звичайні доми — без лікарів і без ліків. Там смерть — тиф не щадив ні хворих стрільців, ні лікарів. Сам санітарний шеф-лікар помер на тиф, виконуючи свій обов’язок — заразився, і його скосила смерть.
На вокзал почали прибувати дедалі частіше поїзди з новими хворими. Часто в таких поїздах, доїхавши до Винниці, санітари лежали з високою гарячкою, разом з тими, що їм мали служити. Тут у Винниці була Начальна Команда. Лікарів було мало, ліків зовсім не було.
Із вагонів таких поїздів притомні стрільці сходили самі, вслід за ними виходили інші. Знесилені високою гарячкою, вони падали на сніг. До них підбігали стрільці вокзальної варти, залізничники і помагали дійти до почекалень і коридорів вокзалу, на місце щойно винесених померлих і відвезених до шпиталів хворих.
Померлих виносили до близьких шоп і клали їх на землю. Коли не стало місця на долівці, тоді клали другу верству на неживих, вже від морозу закостенілих, відтак третю і т. д. Цілі стоси покійників.
Так конала УГА…
Живі ходили вже байдужі. Завтра або післязавтра їх міг скосити тиф, і чекала їх тоді та сама доля — смерть.
Хоронити покійників вже не було кому, замерзла земля боронилася перед цим, видно хотіла, щоб ці сотні і тисячі мерців були якнайдовше на світі, щоб світ бачив цю кривду, це нещастя, яке цупко здушувало УГА і лишало її без помочі і без рятунку на українській землі.
Звільнений поїзд від тифозників, мав негайно їхати назад на фронт по нові кадри хворих і мерців.
Недовго думаючи, я сідаю до одного з вагонів, з якого тільки що винесли хворих і неживих, та чекаю на від’їзд.
Вкінці роздався довгий свист льокомотиви, і поїзд рушив у напрямі на Козятин.
Із Козятина пішов я до команди вокзалу й телеграфно зголосився в штабі корпусу. Негайно дали мені наказ їхати до однієї з бригад. Її штаб був на меншій станції лінії Козятин-Шепетівка за кільканадцять кілометрів від Козятина. Там у бригаді є письмове завдання, що його давно мав виконати бригадний розвідчий старшина. Та він занедужав на тиф.
Командант вокзалу одержав водночас наказ, щоб мене негайно на паровозі відвезти до бригади.
Ми вийшли з канцелярії. Комендант каже, що мене відвезе той самий паровоз, який привіз мене сюди.
Тимчасом до цього поїзду вже понаносили тифозників. Багато з них рештками сил старалися дійти до нього, щоб сісти у вагоні, бо це вже була для них половина рятунку і надія, що там у Винниці, де була Начальна Команда, є рятунок. Я сів до паровозу, який був уже відчеплений від вагонів.
Як тільки паровоз рушив з місця, по вагонах почувся крик. Ті недужі, які ще могли, злазили з вагонів і хотіли бігти за нами, та знесилені падали на землю у відчаї. Крик ставав дедалі голосніший: був це крик розпуки. Оці живі покійники хотіли чимскоріше виїхати з цього пекла, чимскоріше дістатися до Винниці. До того рятунку, до тої ясної зірки, котра манила до себе і світила у тьмі розпуки і мук. Паровоз був уже яких 20-30 кроків від вагонів. Я глянув ще раз на цих нещасних. Дотепер чую цей крик, бачу їх виснажені сухі руки, бачу, як по снігу напівпритомні повзають, намагаючись зловити поїзд, щоб від’їхати до Вінниці.
Я не витримав. Наказав машиністові зупинити паровоз, зліз із нього і кажу комендантові вокзалу, що я не можу наразі виконати наказу та виїхати паровозом. Я не в силі відбирати цим напівмертвим їхню останню надію на рятунок.
Комендант розгубився. Тифозні оточили його і просили відправити їх якнайшвидше. Вони складали руки, наче до молитви — благаючи його. Я відвернувся — не міг на те дивитися.
Несподівано прийшов рятунок. На вокзал прибув ряд санок з новими тифозними стрільцями, якраз із тої бригади, до якої мав їхати я.
Я вирішив їхати до бригади саньми. Кажу, що так скоріше доїду.
Комендант дуже радо погодився на мою пропозицію. Я сідаю на перші санки, з яких щойно знесли хворих, і їду до бригади. Візник каже, що коні не змучені — бо з тифозними їхали поволі й обережно та з пригодами, бо хворі в гарячці зіскакували з санок та бігли в поле. Треба було затримуватися, ловити їх, класти на сани й прив’язувати.
За дві-три години я вже був у штабі бригади. Тут довідуюся, що з півночі більшовики везуть потягом своє військо до району Житомира — де скупчується більшовицька армія для наступу на УГА. Треба цьому запобігти, а щонайменше стримати його на довший час, щоб фронт УГА мав час і можливість спокійно відступити на південь. Одиноким засобом для стримання цього скупчення більшовицьких військ є висадження залізничного мосту на південь від Коростеня. Моє завдання: міст підмінувати так, щоб неможливо було його скоро полагодити. Це треба зробити в той час, коли через нього їхатиме більшовицький поїзд, бо сплетені, розбиті вагони завдадуть більшовикам багато роботи при усуванні їх з мосту і з-під мосту.
Моїм завданням є доїхати до мосту з 2-3 стрільцями-саперами, фахівцями-підривниками і якнайшвидше підірвати його, бо транспорти більшовицьких військ ідуть без упину. Я зажадав призначити для цього завдання саперів — та вибрати добровольців. Вибрав одного старшого десятника — фахівця-підривника і 2-ох підстаршин. Всі ми поїхали верхи на конях. Вибуховий матеріял був заладований на окремому коні. Перед самим від’їздом зголосився ще один старшина бригади, хорунжий – наддніпрянець. Під час розмови з ним я довідався, що він колишній залізничний урядник — і я погодився взяти з умовою, що він візьме з собою телефонічний апарат.
Дістав я ще провідника-підстаршину, який знав околицю мосту. Ми від’їхали, а перед нами було ще 70-80 км дороги.
Вже був пізній вечір, і скрізь лежав сніг. За неповну годину ми доїхали до лінії наших передових стеж. Їхали спокійно, бо нам не загрожувала небезпека з боку більшовиків. Скоро це змінилося — більшовики були близько.
Передбачаючи різні можливості, я вибрав лише сивих коней для свого відділу. Рівно ж для замаскування перед від’їздом я приказав старшому десятникові, щоб він роздобув пару білих сорочок і підштанців. У хаті, де була команда сотні, яка тієї ночі держала сторожу на лінії передових стеж, ми всі одягнули поверх плащів ці сорочки і таким чином на сивих конях на снігу не були помітні для більшовиків.
Більшовицький фронт не був суцільний. Їхні частини і наші займали тоді лише окремі місцевості, села, хутори, горбки, а також дороги і мости. Це дуже полегшувало мою їзду через лінію фронту. Старанно оминаючи села, хутори й дороги, ми зовсім непомітно переїхали через лінію фронту. Під ранок опинилися десь на 30-40 кілометрів у ворожому тилу. Швидка їзда верхи гріла і нас, і коней. Коні були бистрі, добре нагодовані.
Вже починало розвиднятися, як ми доїхали до цілі, прямуючи за компасом просто на північ, до якогось хутора. Об’їхали хутір навкруги здалеку й не побачили ні свіжого, ні старого сліду, щоб хтось до хутора доїжджав або йшов. Осмілений цим, я наказав усім взяти кріси до рук і вислав одного стрільця до хутора. Ми чекали осторонь серед групи дерев. Стрілець обережно заїхав до хутора і за хвилю дав рукою знак, що безпечно. Тоді ми заїхали на подвір’я.
Хутір був давно залишений людьми, що видно було по вікнах з вибитими шибами і виваленими дверима. Ми зсіли з коней і зайшли до хутора. Там не було нікого. Обійшов я весь хутір — ні душі, лише зі стайні вискочило щось сіре — це були зайці, які знайшли тут рештки сіна і захист від хуртовини.
Один стрілець залишився на сторожі, а другий розклав вогонь. Ми мали з собою м’ясо, солонину і хліб, треба було щось теплого з’їсти, бо була перед нами ще далека дорога. Рівно ж і коні були зголоднілі — для них був у нас овес, в той час велика рідкість в УГА.
Відпочили ми і коні, з’їли м’ясо й зупу, наскоро зварену, і далі рушили в дорогу.
Всі ми мали на собі російські плащі і російські зимові шапки. Тепер прийшла черга зняти з шапок тризуби — бо дальшу дорогу я вже вирішив не їхати полями, а таки дорогами.
Я сподівався, що так далеко від фронту можна стрінути на дорозі якусь більшу більшовицьку частину.
Добре орієнтуючися по мапі, ми доїхали на близьку віддаль, щось на кілометер від мосту. Тепер треба нам бути дуже обережними, бо міст повинен мати сторожу. Недалеко мосту стояла будка залізничного сторожа. Хорунжий (придніпрянець) зголосився поїхати туди й подивитися, хто там.
Я погодився. Він поїхав верхи аж до будки, зліз з коня, і прив’язав його до паркану, а сам зайшов у будку. За хвилину вийшов і рукою дав знак, що “повітря чисте”. Будка була віддалена від мосту на кілометр або трохи більше.
Я під’їхав сам — і бачу, як придніпрянець балакає з залізничником. Говорить йому, що ми заблудилися і шукаємо дороги. Просить у нього чаю.
— Чай у мене є, але вибачте, — нема цукру... — каже залізничник по-московськи.
— Ми, — кажу йому, — цукор маємо.
— То я поставлю самовар.
— Добре, — відповідаю.
Ідемо до сторожки. Тут є телефон, стіл і сигнальні прилади.
— Нема ради, — каже хорунжий. — Мусимо розпитати в залізничника чи є на мосту сторожа.
— Так, — погоджуюся, — але наперед мусимо довідатися, коли буде зміна сторожі, якщо вона там є.
— Ось і чайок! — за хвилю залізничник приніс самовар. — Поп’ємо, зогріємося, а то я вже змерз.
— А довго мерзнете? — питаюся.
— Та вже три години. Тепер по 4-ій годині по полудні, а я прийшов о 1-ій годині. Мушу просидіти тут до завтра до першої години, коли прийде зміна.
— То ви так самі тут сидите? – питається придніпрянець.
— Та сам. Є на мості ще 3 красноармійці. Перед вами заходив один до мене погрітися.
— То їх там лише троє? А де ночують? – питаю.
— Вони мають там під мостом сторожку. Стійка є на мості, а інші сплять. Часом заходять сюди погрітися, — відповідає залізничник.
Посиділи ми так пару хвилин. Я даю умовний знак придніпрянцеві, ми обоє кидаємося на залізничника, валимо його на землю.
— Тихо, — кажу до залізничника. — Нічого тобі не буде — лише тебе зв’яжемо.
Я наказую йому зняти залізничний плащ. Він скинув. Тоді в’яжемо йому руки, в рот вкладаємо хустинку і відпроваджуємо до окремої кімнатки. Там в’яжемо ноги і прив’язуємо до ліжка.
Придніпрянець одягає на себе його плащ і шапку.
Радимося, що робити. Рішаю прикликати решту стежі.
Придніпрянець у залізничному плащі й шапці йде оглядати міст і запросити красноармійців до нас “на чай”. За півгодини вже він вертається з двома красноармійцями, дружньо з ними по-московськи балакаючи. Тут ми приготовили їм “достойне прийняття”, як було з придніпрянцем домовлено: він пустив обох червоноармійців поперед себе, і коли відчинилися двері, вони одразу опинилися у руках моїх стрільців. Одного червоноармійця прийшлося втихомирити багнетом, бо був сильний і виривався з рук. Другий уже лежав зв’язаний на підлозі.
Придніпрянець пішов ще раз на міст з одним нашим стрільцем, котрий вдягнув на себе шапку червоноармійця.
Була темна ніч. Я підійшов до зв’язаного залізничника, вийняв йому хустинку з рота і почав випитувати, як, коли їдуть поїзди. Залізничник радо відповідав. Виявилося, що вже 2 дні не їхали транспорти військ, бо на лінії під Коростенем з’їхав з рейок паротяг. Можливо, що скоро піде кілька поїздів.
Все складалося чудово. Я знову заткав йому рот хусткою.
Я залишив одного стрільця при конях, наказав підпровадити коні під міст, а коли почує свист (потрійний — умовлений), має взяти бомби й підривні патрони з приладдям та іти в сторону мосту. Скоро почули свист, і ми за п’ять хвилин були на мості.
Міст був залізний, вісім-дев’ять метрів заввишки.
Ми негайно почали прикріплювати екрозитові патрони до конструкції і шин мосту. Відтак сполучили всі патрони ізольованими дротами, залучили батарею. Все за 15-20 хвилин було готове й приготоване так, що колеса переїжджаючого потягу мусіли сполучити кінці дротів — тоді електричний струм з батареї лучиться з патронами, і станеться вибух.
Підійшов стрілець з кіньми. Ми посідали на коней й від’їхали на безпечну віддаль. Один із стрільців поїхав на горбок, звідки міг здалека бачити поїзда.
Був тріскучий мороз. Ми чекали декілька годин. Аж над ранок — було ще темно — ґальопом пригнався стрілець та зголосив, що поїзд іде.
Ми всі були схвильовані. Ми ще не були свідками залізничної катастрофи, а тут ми самі мали її спричинити.
Міст був над невеликою річкою, що пливла між двома горбами. Залізничний шлях спадав трохи вниз на міст. Поїзд наближався до мосту. Це видалося мені вічністю. У мене зродився страх: може, ми щось не так приладили і не буде вибуху? Одначе в тій самій хвилині щось на мості блиснуло великим півколом попід поїздом, і почувся страшний гук — міст присів під тягарем поїзду. Ваґони, розриваючися, падали разом з мостом униз. Інші ваґони падали на них. Раз-по-раз було чути тріск розбитих вагонів. Почувся крик більшовиків. На них падали дальші ваґони, розривали в долині все на щіпки, перевалювалися, скочувалися, а на те все летіли нові і нові ваґони.
Як тільки впали перші ваґони з висоти 8 метрів, ми почули гуки розривів скринь з набоями, які більшовики везли з собою. Це була піхота, мабуть, цілий полк.
У вагонах було їх повно. Смерть мала багате жниво — багатше, як у боях на фронті. Їхні тіла перепліталися з розбитими дошками, залізними штабами, колесами, осями та траверзами вагонів і моста.
Ні один вагон не залишився на мості — все звалилося.
Це було на світанку.
Ми під’їхали ближче.
Не минуло 10 хвилин, як рознісся недалекий свист нового паровоза, який виїжджав на міст, не передбачуючи того, що сталося з попереднім поїздом. Більшовицькому командуванню спішилося дуже і з причини дводенної затримки транспорту, мабуть, висилали один транспорт за другим.
Машиніст, мабуть, побачив перед собою провалля і звалені вагони, почувся тривожний свист — але було вже запізно. Був це транспорт артилерії. Паротяг зсунувся у річку, а за ним попадали вагони.
Паротяг, будучи під сильною парою, вибухнув. За цим почали вибухати артилерійські набої.
Я стояв, наче вкопаний. Із декількох вагонів, що не повалилися, почали вискакувати перелякані більшовики.
— За мною! — крикнув я своїм стрільцям, і ми ґальопом помчали в поле, до будки залізничного сторожа. Зі стоячих ваґонів більшовики побачили нас і зорієнтувалися, що це ми все спричинили, декілька пролунало пострілів. Швидко заторохкотів більшовицький скоростріл, спершу один, за ним другий.
Повним ґальопом ми всі доїхали до будки. Тут зіскочили з коней, кинули гранати і знищили телефон.
З обох скорострілів — бо вже добре розвиднювалося, на нас повернули вогонь. Придніпрянець мертвим звалився з коня, поцілений у груди. Ми не встигли зробити навіть 10 кроків, як звалився з коня і стрілець. Залишилося нас лише троє.
Ми поспішали ґальопом і вкоротці зникли з-під досягу скорострілів. Повернувшись, я побачив, що ще один стрілець поранений у руку. Мій кінь також був поранений, але, на щастя, легко: куля зачепила верх шиї. Треба вертатися до своїх. Але як? Слід коней на снігу зраджував напрям нашої їзди.
Вже був день. Ми виїхали на горбок, щоб зорієнтуватися на околиці. Я бачив з віддалі, може двох кілометрів, місце катастрофи. Я витягнув бінокль й подивився. Якраз під’їхав третій поїзд. Він зупинився вже перед мостом. Видно, що його завчасу затримали. З цього поїзда висипалися більшовики і почали рятувати поранених. Щоб вирятувати бодай половину поранених — не було мови, бо треба було розбирати купу сплетених вагонів, а на це треба було конечно парових витягів.
Старший десятник перев’язав руку пораненому стрільцеві — й ми рушили далі в дорогу на захід. Часу було мало, треба було поспішати, бо більшовики, мабуть, уже залучили телефон на залізничні дроти і встигли заалярмувати всі станції на лінії та надіслати погонь за нами, тим більше, що ми залишали за собою слід кінських копит.
На щастя, ми потрапили на дорогу, де наші сліди губилися. Ми їхали швидко, змінили напрям на південь, відтак побачили здалеку село. Тоді повернули на схід виїждженою дорогою. Села були тут дуже рідко, що нас хоронило і утруднювало погоню за нами, бо нас ніхто не бачив. Врешті ми доїхали до лісу. Тепер завернули на південь.
Як стемніло, ми наблизилися до якогось маленького села чи присілка. У деяких хатках світилося. Ми обережно під’їхали до першої з краю хати. Як тільки я хотів зіскочити з коня, почали гавкати собаки.
Якийсь чоловік вийшов з хати. Я заговорив по-московськи. Помалу, з помітною неохотою, чоловік підійшов до мене.
— Чи не можна у вас дістати хліба і молока? — питаю.
— Хліб є, але молока нема, бо ваші солдати забрали мої обидві корови.
— Значить, тут є військо? — питаю.
— Давно вже нема... Уже три тижні, як забралися.
— Ми заблудили, — кажу. — Як це село називається?
— Соснівка, — відповідає.
— Я хочу переночувати у вас. Чи є у вас сіно для коней?
— Нема — бо ваші все скормили. А я не раджу вам тут ночувати, бо тут у лісі повстанці, то можуть вас збудити.
— Гарно! — кажу. — Хай будять, я не боюся.
— Е!.. Їх багато. Кажуть, що до сотні набереться...
— Хай буде й тисяча! — відповідаю.
— У мене нема де ночувати. Я сам ночую у чужих, бо нема у мене де варити, ваші розвалили мені піч та всі дрова спалили.
— Як бачу — ви не дуже любите більшовиків? — питаю.
— Та нема за що любити, як бідного чоловіка кривдять, — відповідає.
— А ви хто такий? — почувся з боку голос.
Дивлюся в той бік, звідки почув голос, — і бачу, що стоїть декілька селян з крісами в руках.
— Злазь з коня! Швидко, бо не маємо часу!
Чую:
— Бий большака!
— Я не більшовик! – кричу.
— А хто ти такий?
— Злази з коня! Побачимо! — гукнув інший.
Нема ради, та й чого тікати. Коні були помучені, голодні. Кажу своєму десятнику:
— Злазьте з коня і підійдіть до них, хай подивляться.
Сам я також зліз. Іду до господаря і кажу:
— Ми галичани з галицької армії, що воює з більшовиками. Ось придивіться до наших мундирів. Розпинаємо плащі.
— Ходіть до хати… Там побачимо, — нам кажуть.
Зайшов я до хати. Коней селяни вже взяли й ведуть під стайню.
— Ну, дивіться на мене! — кажу — та причіпляю тризуб на шапку.
— А документи є?
— Є! — відповідаю і показую.
— А як ви сюди забрели? Адже ваші далеко — буде до 40 верст.
— Були на розвідці, стрінулися з більшовиками, побилися, а відтак заблудили, — відповідаю.
— Як галичани, то значить, що ви за Петлюру. Ми також за Петлюру, бо комуна дуже нам надокучила.
— Стара, давай їсти, — каже господар хати жінці. — Гість здалека й певно голодний.
Тимчасом хата заповнилася озброєними селянами. Виявляється, що вони побачили нас здалека, бо село мало довкола стійки, але бачили, що нас лише троє, і впустили до села. Всі селяни були дуже цікаві бачити “галичан”, оглядали нас зі всіх боків, розпитували про все.
З’явилася й вечеря на столі. Ми сіли. Селяни почали розходитися.
По вечері господар вийшов з хати, але швидко повернувся і каже, що вранці дістануть провідника, який проведе нас через села, зайняті більшовиками.
Ми полягали спати.
На другий день прокинулися засвіт. Всі вже чекали. Коні були нагодовані. Провідник на коні чекав нас.
Подякувавши за гостину й нічліг, ми поїхали просто на південь. Провідник провадив нас манівцями. Ми їхали скоро. Опівдні провідник, який їхав спереду, став та й каже:
— Ну, слава Богу, ви вже не в більшовиків. Їдьте тепер на південний схід. За 2-3 години ви будете у своїх.
Справді за такий час ми побачили здалеку на дорозі двох вершників, що теж нас запримітили. Я здалеку помахав шапкою, щоби не стріляли по нас. Ми їхали. Врешті почувся голос:
— Стій! Хто там?
— Свої, — кажу.
Ми порівнялися з кіннотниками. Довідуюся, що вони з сусідньої бригади, в їх наказі було, що з півночі мають вертатися свої “сапери-підривники” — та щоб ми поїхали з ними до команди куреня.
Там ми відпочили, нагодували коней, розпитали про дорогу до своєї бригади і дістали провідника. Пізно вночі я доїхав до штабу бригади. Тут довідався, що маю телефонічно зголоситися в команді корпуса. Негайно голошу все телефонічно та дістаю наказ вертатися назад до Винниці, а по дорозі зголоситися ще особисто в штабі корпусу.
Попрощався я зі старшим десятником і пораненим стрільцем, а вдосвіта виїхав саньми до Козятина, а звідти вже поїздом, знову разом з хворими на тиф — до Винниці.
Наказ було виконано, але відпочивати не довелося, як і обіцяв мені мій шеф, коли давав наказ до від’їзду у більшовицьке запілля.


Уривок подано М.Василенком за виданням:

Вислоцький І. Спомини розвідчого старшини з першої світової війни. — Львів, 2005.

Орфографія тексту збережена.

Читати далі >>18 >>19 >>20 ... >>26 >>27 >>28