Вітаємо Вас, Гість!
Понеділок, 20.11.2017, 08:02
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

За якою інформацією Ви прийшли до нас?
Всього відповідей: 110

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Листопад 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вісник Таврійської фундації. Вип. 6 -16

1 << 2 << 3 << ... 13 << 14 << 15 << Читати спочатку

Павло Параскевич

Невтомний трудівник, оборонець і захисник рідної мови

Мова — це пісня душі, покладена на слова.
Я вдячний рідному народові за те, що беріг скарби духовні й передавав з покоління в покоління.
Дмитро Білоус

Минає п’ятий рік, як відійшов з життя видатний поет, блискучий перекладач, популярний громадський діяч, редактор та працівник радіо Дмитро Григорович Білоус, відомий своїми неповторними творчими виступами перед численними слухачами і читачами, лірик і гуморист, сатирик і памфлетист, філософ і педагог, автор визначних збірок поезій про Україну, її мову і народ, про дітей і природу.
Народився він 21 квітня 1920 року в с.Курмани на Сумщині у великій родині, в якій було аж одинадцять дітей. Як згадує майбутній поет “бусол підкинув батькам в Курмани на Сулі невеличку сім’ю, таких небагато тепер: /чотири в мене було брати/ і п’ять було в мене сестер. Небавом у тата і мами /вже нас одинадцятко душ/. Справлялися добре з харчами. Не їли лиш хвостиків з груш” [2, с.258]. І в іншому вірші він назве всіх поіменно: “Не жаліли ті бусли зусиль, / ні старань, ні, завзяття. / То й з’явились Наталка й Василь, / і Олекса, і Катя, / і Павло, і Маруся, / і Сашко, і Христина, / і Надія, і я, / і Микола – наймолодша дитина” [2, с.254].
Нелегке випало їм дитинство та юність у великій дружній родині, але з неї вийшли й доктор філософських наук, професор Олекса, капітан першого рангу Микола і поет-академік Дмитро, вчителі та представники інших професій. Про цей період Дмитро Білоус згадує: “З дитинства прибило нас горе – / нас сталінське пекло пекло, / косили нас голодом / і тифи, ти знаєш, Суло! ” Війну він пройшов у числі харківських студбатівців, був важко поранений (у боях під Києвом із 997 студентів залишились живими лише 37 бійців), лікувався більше року, а потім працював на радіостанції імені Т.Шевченка в Саратові.
Після війни закінчив Київський університет (1945) та аспірантуру при ньому, працював відповідальним секретарем журналу “Дніпро”, завідувачем кабінету молодого автора при СПУ, на радіо… Незабаром виходять його поетичні збірки гумору, сатири, лірики: “Осколочним”, “Веселі обличчя”, “Зигзаг”, “Колос і кукіль”, “Поліська бувальщина”, “Сатиричне і ліричне”, “Критичний момент”, “Тарасові жарти”, “Хто на черзі”, “Альфи – не омеги”, “Хліб-сіль їж, а правду ріж”…, книги для дітей і юнацтва. Назву ще лише кілька передостанніх книг, зокрема: “Диво калинове”, відзначена Шевченківською премією (1996), премією ім. М.Рильського – переклади з болгарської, “Чари барвінкові” – премією ім. Лесі Українки, “За Україну молюся” – премією ім. Олени Пчілки. Він був обраний першим серед письменників членом-кореспондентом Академії наук вищої школи, а згодом і почесним академіком. Він також нагороджений орденами “Отечественной войны”, “Дружби народів”, ім. Ярослава Мудрого, “За мужність”.
У 1959 р. Білоус був відряджений на шість місяців до Болгарії і за цей час досконало вивчив болгарську мову й літературу, зробив численні переклади, а пізніше й упорядкував “Антологію болгарської поезії” у двох томах, половину перекладів якої сам і здійснив, перекладав також з російської, білоруської, литовської… Болгарський уряд високо оцінив його перекладацьку діяльність, нагородивши орденом Кирила і Мефодія у 1995 р. та “Мадарський вершник” першого ступеня – найвищою відзнакою Болгарії за популяризацію болгарської класичної та сучасної літератури.
Творчість Д.Білоуса високо поціновували Остап Вишня, А.Малишко, В.Забаштанський, Ю.Мушкетик, Б.Олійник, болгарські, білоруські письменники.
Народний поет Білорусії на подарованій книжці зробив такий напис: “Дарагому суседу Дзмітро Белавусу на памяць. Якуб Колас”. Теплі слова присвятив його творчості Остап Вишня в усмішці “Про Дмитра Білоуса”: “…Перелічуючи наших сатириків та гумористів чи оглядаючи нашу сатиричну й гумористичну літературу, не можна не згадати про Д.Білоуса, навпаки, якось аж дивно, як подумаєш, тобі робиться: як же це, мовляв, так, що література наша могла перебувати без “Осколочним”, без “Будьмо здорові”, без “Добрим людям на здоров’я, ворогам на безголов’я” або без “Веселих облич” [4, c.163]. Cатирик безпомилково пророкував і вірив у його майбутнє: “…Часу ще для Білоуса вистачить, ще багато – ми в це кріпко віримо! – він напише хороших книжок!” [4, c.163]. І особливо відмічав, що “око в Білоуса таки справді гостре, вміє відмічати все, що вимагає уваги” [4, c.164].
Д.Білоус багато і плідно працював із творчою молоддю, завідував кабінетом молодого автора при СПУ та керував літстудією при видавництві “Молодь”, виховав і благословив у літературу цілу плеяду молодих талановитих письменників – нинішніх членів СПУ, які вважали його своїм учителем, зокрема: В.Симоненка, В.Стуса, І.Драча, Б.Олійника, П.Мовчана, В.Підпалого, Д.Онковича, це лише частина його учнів. Влучно сказав про нього, один із них – Володимир Забаштанський: “ Щоб написати такі поетичні книжки, як “Диво калинове”, “Чари барвінкові” автор має глибоко знати характер свого народу, його історію, культуру, побут, педагогіку, мову, тобто бути треба в одній особі і поетом, і вченим-мовознавцем, народознавцем, фольклористом, істориком, філософом, й педагогом, – на щастя все це є в Дмитра Білоуса. Його поезії охоче і легко читаються і дорослими і дітьми. Вони прості й довершені за формою, часто дотепні, з іскрами народного гумору, сатири, сарказму. Дмитро Білоус у цих книжках розкривався новою гранню свого таланту. Ми сьогодні, може, не уявляємо, яка духовна енергія накопичується в мільйонах дитячих душ завдяки цим книжкам Білоуса” [11, с.15].
Про студію, що була не лише “кузнею і літінститутом” з 1955 по 1965 рік, тепло згадав Д.Білоус у вірші “Мандрівка в незнане”. Майже всіх її учасників він назвав поіменно, а закінчив такими рядками:
Для влади ми стали немилими
І діло йшло до закриття.
Як радив Шевченко – учімося,
Стараймося думать, читать.
“Любімося та й розійдімося!”
Прощався я після занять.
Усі відзначались шляхетністю,
А студія – рідний нам дім.
Я гордий своєю причетністю,
Що був за наставника їм.
І хочу сказати єдине я –
Що радощів звідав земних.
Щасливою чуюсь людиною:
Я вчив їх, я вчився у них [3, с.52].
Оце взаємне навчання, взаємовплив були корисними для вчителя і учнів. Невтомно і плідно працював Д.Білоус і в останні роки і навіть дні свого неспокійного життя. Нерозривними були зв’язки з молоддю і читачами, безвідмовні поїздки і зустрічі з жителями села і міста взимку й восени, влітку й весною, незважаючи на негоду, температуру надворі, на вік. Він по-справжньому був невтомним трудівником, працював, як бджола, невипадково його називали людиною-бджолою, але на відміну від бджоли він працював натхненно не тільки в теплу й льотну погоду. Залюблений у людей, природу, навколишній світ, в Україну, особливо в літературу, мову й народне слово, яке було для нього дорогим і святим, він не знав утоми.
Для мене, як і для багатьох присутніх, незабутньою залишилась одна з останніх зустрічей з ним та з нашими студентами 26 лютого 2001 року. А у нас, на Херсонщині він бував неодноразово і в Каховці, і в обласному центрі – в морехідному училищі та багатьох школах, бібліотеках. Про цю зустріч залишився дорогий напис на “Диві калиновім”: “Лютий, 2001 рік. Дорогому Павлу Кіндратовичу Параскевичу!
Багато різних мов на світі,
Як у саду квітують мови.
Плекаймо в буйнім розмаїтті
І наше диво калинове.
м.Херсон
Д.Білоус”
А на новій подарованій студентам збірці “За Україну молюся” співець залишив таке побажання: “Херсонському державному педагогічному університету – щасливих буднів, радісних свят! Від автора. 2001 р. Д.Білоус”. Щиро й натхненно читав він тоді, як справжній артист, свої поезії та інших авторів болгарською, білоруською мовами та у власному перекладі й усе напам’ять, відповідав на запитання. Незабутня атмосфера приязні панувала на цій зустрічі: який чудовий приклад і урок для інших поетів та студентів і викладачів подав він.
Тоді ж митець розповів про себе, про студбатівську одіссею, про поранення, про дружбу з багатьма письменниками і зокрема з Олесем Гончарем, який надіслав свою першу частину “Прапороносців” до “Вітчизни”, де вже працював Дмитро Білоус. Він її прочитав, передав Ю. Яновському – головному редакторові, який схвалив до друку, про що Білоус повідомив авторові. Олесь Гончар у листі до нього від 4 травня 1946 р. писав: “Одержав твою телеграму, що повість прийнята. День Перемоги для мене наступає раніш дев’ятого травня, не збігається хронологічно з задекретованим. Будь певний, Дмитре, я добре розумію, наскільки зобов’язаний у цій справі і твоїй допомозі! Простягаю до тебе руку, а ти далеко. Говорю тобі багато хороших слів, а ти не чуєш. Проте знай: якщо буде з усього цього успіх – це буде також і твій успіх. Ти, я знаю, скажеш: із нічого не можна було зробити щось. Це так, але згодься, що без тебе довго мені довелось би танцюватися по різних інстанціях та дистанціях та просто станціях. З усього цього залізною логікою випливає висновок, що коли ми зустрінемось, то нап’ємося не інакше як до самих чортиків” [6, c.49]. Далі повідомляє, що здає зараз свою елоквенцію, його залишають в асистентурі. “Друга і третя частини моєї Європи повинні бути просторими континентами”. “Тепер щодо назв: “Стрілка” мені не дуже подобається. Чи не порадив би ти мені щось таке… ударне?! “Ударяюще” [6, c.50].
11 серпня 1946 Олесь Гончар повідомляє Білоусу, що “послав Вам повість, але минув ось тиждень, а від Вас ні слуху ні духу… Але припустимо, що все щасливо і повість у Вас уже на столі і Ви дивитесь на неї здивовано: була “Стрілка”, обернулась в “Альпи”. Була тонка, стала ніби вагітна. Не бійсь, Дмитре: вона завагітніла в “місяці іюлі” і повинна зродити щось путнє” [6, c.55]. У листі від 25 серпня 1946 року Гончар запитує: “Жаль, що не встигли “Альпи” в 10-й, 11-12-й, вийдуть, напевне не раніш лютого! Довго чекати, нетерплячка лоскоче. Як же ти недогледів, Митя! Я ж тебе так просив! Це б вона уже була в Башмака. Благаю: вирви якось рукопис із тої шухляди! Якщо видавництво не прийме повісті, написаної від руки, дай, хай хоч в рахунок майбутнього гонорару, “перестукають” чи як там краще. Одним словом, волаю до тебе, друже, зроби що треба, доведи вже почате до кінця, адже, здається, ти зробив уже більше, ніж осталось. Надії – на тебе, Митя, більш ні на кого. Ти це знаєш! Іще: “Чи скоро буде читати Ю.І. [Яновський] “Альпи”. Я тобі вже писав через Василя (Бережного В.П. – П.П.) попросити його пройтись по “Альпах” з наждаком, може, заблищать. Чи не краще буде ще написати йому й особисто листа. Як ти порадиш, Митя?” “P.S. Твій дотеп щодо “роману” несподівано наштовхнув мене на таку думку: чи не назвати всю цю книжку (повістей – П.П.) романом. Чим далі окреслюється весь цикл в цілому, тим більш переконуюсь, що це буде справді роман. Спочатку я гадав, що буде всього три частини – три повісті. Тепер уже бачу, що буде не менше чотирьох або й п’ять. Коло героїв дедалі поширюється. Друга частина більш романтична, ніж перша. Далі буде так само. То, може, під “Альпами” дипломатично не ставити нічого? Бо що ж це буде за “повість”. Із чотирьох чи п’яти повістей? Це роман таки, чорт візьми! Що ти скажеш?” [6, c.57-58].
У листі від 3 жовтня 1946 О.Гончар дякує за одержані листи і листівку, і повідомляє: “Я дуже хотів би, щоб вона, повість, пройшла якомога більше суворих, але вмілих рук. Про це я вже написав Ю.І. Яновському. Просив перетерти її з піском, оперувати, ампутувати нещадно, де треба. Не хочеться, щоб якийсь голодний песиголовець дістав хоч найменшу змогу, вчепившись за якесь місце, слинити всі “Альпи”. Не знаю скільки уваги вділить їй Юрій Іванович. Тебе, Митя, також прошу: прочитай свіжим оком після курманівських курортів і пострижи, де треба” [6, c.60]. 21 жовтня 1946 р. з радістю повідомляє: “Одержав листа від Ю.І.Яновського, який мене пригрів…” Із цих уривків, із листування бачимо, як складалась доля “Альп” і якою була в цьому участь Д.Білоуса.
Тоді на зустрічі ми дізнались також, що поет здав до друку нову книжку “Мандрівка в країну чеснот” і чекав її виходу, однак вона побачила світ уже після його смерті. Д.Білоус повідомив, що підготував до видання ще чотири збірки: “Їжакова канцелярія”, “Абеткові істини”, “Пернате царство”, “Веселий розмай” про походження назв міст та багатьох видатних людей. Не побачив він і наступної збірки “Безцінний скарб” (2004), куди ввійшли вірші про українську мову і де було опубліковано частину поезій із названих рукописів. Вона стала новим яскравим і творчим спалахом його глибокої думки і безперечним досягненням української поезії. У ній Д.Білоус продовжував наполегливо досліджувати нові мовні явища. Тут, за свідченням автора вступної статті професора В.Коптілова, “відбито сучасний рівень розвитку мовознавчої науки, лексики, словникарства, енциклопедизму” [7].
Збірка складається з трьох частин, своєрідним епіграфом та заспівом одночасно до неї взято слова:
Ти рідна мово – скарб від Бога,
Жила в народі на устах;
В майбутнє сонячна дорога
І наша гордість у світах.
Перша частина її має назву “Абеткові істини” (усілякі цікавинки, загадки, жарти) і відкривається словами:
Такі звичайні мовні речі:
А скільки тайни, глибонечі!
Полюбиш мову – легко вчить,
Усе, як пісня, в ній звучить [2, с.19].
Друга – “Ключ до любові” (цікава граматика, поетичне слово про частини мови, по змозі просто про складне) – починається теж чотиривіршем:
Уміло користуйся в мові,
Скарбами золотими,
Полюбиш їх – усе з любові,
Саме до тебе йтиме [2, с.137].
І третя – “Їжакова канцелярія” (стилістика, ділова мова, літературне слововживання). І знову чотиривірш:
Рідна мова – справжнє диво
Точно в ній вживай слова.
Особливо це важливо,
Коли мова ділова [2, с.243].
Уже самі назви і заглавні думки до них підкреслюють, яке широке коло зацікавлень поета було до мовних проблем і явищ.
Справді, поезії збірки відзначає простота, але не спрощеність вислову, легкість сприймання, глибина думки й художня досконалість, а іноді й афористичність. Вони насичені прислів’ями, народними виразами, які влучно вплітаються до текстів поезій, мудрим і переконливим трактуванням окремих дефініцій, вдалим поясненням та коментуванням багатьох правил, частин мови, абетки, фонетики, морфології, синтаксису, відмінку, стилістики: поетичним поясненням, що таке епітет, антонім, сонет, тріолет, акт, протокол, заява, лист, каламбур; пояснення слів, образів, назв…
Широкий діапазон його поетичних творів – від мініатюри, епіграми, молитви, поради, побажання, загадки… – до епічних поем. Вони не нав’язливі, а доброзичливі, розумні, повчальні, наприклад: “Хто б не був, ти носа не дери / не шкодуй для мандрів підошов”, “Де б не був, учися, говори / мовою людей, куди прийшов”, “Отих від кого йде наруга, / три категорії всього: / мій ворог, ворог мого друга, / та ще й друг ворога мого;”, “Кажеш наша мова не дається? / Душу лиш відкрий – вона сама ввіллється, / Так її благословляють небеса, / щоб у душу входила краса”, “Замість епітафії: / Не якісь захмарні мої обрії, / був я непомітний сіячем / та хотів я щиро, люди добрі, / бути не просто хліба з’їдачем”, “Про себе. І я б то міг кінець кінцем / писати що завгодно. / Цвірінькать спритним горобцем – щоб і модерно, й модно. / Та що, як замість на город, / що я такий писучий./ Про мене скаже мій народ:/ цвірінькало ти сучий!” Іще одне: “Наука – це така, брат, птиця,/що легше змалечку спіймать!/ Чого Івасик не навчиться!/ Того й Івась не буде знать”.
Великий патріот, захисник української мови, дбайливий оберігач її безцінного скарбу – охоронець прав, історичної долі, борець за її чистоту, виступає проти ворогів – шовіністів, невігласів, глумителів над нею і закликає берегти її, як і кожну мову в світі:
Мовно-зоряна світобудово,
Ворог твій – шовіністична тьма,
Зникне десь одна-єдина мова –
І уже гармонії нема.
Тож несімо естафету гідно,
В ріднім слові – мир та благодать.
Ми як скарб нетлінний мову рідну
Мусимо нащадкам передать! [2, c.64].
Як попередні, так і нові книги письменника “Безцінний скарб”, “Мандрівка в країну чеснот”, “Рідні небеса” з задоволенням прочитають, приймуть у свої серця вчителі та учні, студенти й викладачі – і з успіхом зможуть застосовувати їх у своїй праці, не залишать їх поза увагою справжні поцінувачі високої поезії, шанувальники мови і слова.
Наведу ще оцінки Д.Білоуса відомими болгарськими діячами. Публіцист Ангел Тодоров у статті “Друг болгарської літератури” писав: “Спонуканий любов’ю до Болгарії, він вивчив нашу мову так досконало, що коли, скажімо, потрапляв в купе поїзда, в товариство незнайомих болгар, то вважали його за співвітчизника. Його київське помешкання заповнене болгарськими книгами – він уважно стежить за нашою літературою, нашою поезією, одержує багато періодичних болгарських видань, часто перекладає вірші болгарських поетів, пише статті про болгарську поезію” [10, с.14]. А професор Софійського університету Симеон Русакієв, оцінюючи його роботу по упорядкуванню антології “Болгарської поезії” у двох томах, відзначав: “Участь в антології Дмитра Білоуса можна назвати справжнім творчим подвигом. Нам пощастило, що ми маємо такого талановитого популяризатора болгарської літератури в братній Україні. Дмитро Білоус, відмінно володіючи болгарською мовою, знає до тонкощів її поетичну експресивність, глибоко відчуває нашу поезію”.
Участь Д.Білоуса в антології найбільша. Він переклав понад триста поетичних творів – половину її змісту. Впадає в око вміння митця глибоко вживатись в оригінал, охоплюючи його цілісний ідейно-образний зміст, відтворювати всі нюанси. Білоус майстерно оперує складними законами поетичного перекладу, має свій стиль роботи і в своїй плідній перекладацькій діяльності завжди прагне до максимального творчого ефекту.
Цілком заслужено Олесь Гончар побажав своєму другові студентських літ, однополчанину, літературному побратимові, “першому читачеві і чесному оборонцеві “Альп” Д.Білоусу у добрім здоров’ї переступити рубікон 2000-го року і там радувати Україну своїм прекрасним поетичним словом”. Але недовго йому довелось жити в ХХІ столітті: 14 жовтня 2004 року серце митця перестало битися.
Таким постає перед нами поет і перекладач, педагог і вчений-мовознавець, почесний академік, редактор і журналіст, невтомний трудівник, людина-бджола, справжній захисник Слова і рідної та всіх мов.
Він уболівав за права кожної мови, її силу і красу, зокрема піклувався і про нашу рідну – українську, за її довічне життя і писав:
Коли ти плекаєш слово,
Йде воно, як золота нить,
Калиново й барвінково
Рідна мова пломенить.
Коли мовиш, як належить, —
Слово чисте, як роса,
І від тебе теж залежить
Мови рідної краса.
Спасибі йому за невтомну працю скажуть не тільки сучасники, а й гідні нащадки.

Література

1. Бакуменко О. Зодчий слова: Повість-есе. – К., 2007.
2. Білоус Д. Безцінний скарб: Вірші про українську мову. — К: Вид-во Української енциклопедії ім. М.П. Бажана, 2004. — 328 с.
3. Білоус Д. Мандрівка в країну чеснот // Дніпро. — 2002. — № 1-2.
4. Вишня Остап. Твори: У п’яти томах. — К.: Дніпро, 1975. — Т. 5. — 384 с.
5. Вокресенко С. Творча розмаїтість // Білоус Д. Хліб-сіль їж, а правду ріж. — К.: Дніпро,1971. — С. 5-21.
6. Гончар О. Листи. – К.: Укр. мистецтво, 2008. — 431 с.
7. Коптілов В. Лицар українського слова // Білоус Д. Безцінний скарб. — К.: Вид-во Української енциклопедії ім. М.П. Бажана, 2004.
8. Крижанівський С. Всі струмки в одну ріку єднання // Білоус Д. Вибране. – К.: Дніпро, 1980. — С. 3-18.
9. Русакієв С. Великий творчий подвиг // Всесвіт. — 1975. — №9.
10. Тодоров А. Друг болгарської літератури// Томенко М. Дмитро Білоус. — К.: Веселка,1971.
11. Томенко М. Дмитро Білоус. — К.: Веселка, 1971.

Читати далі >>17 >>18 >>19 ... >>26 >>27 >>28