Вітаємо Вас, Гість!
П`ятниця, 28.07.2017, 14:48
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

З якою метою Ви прийшли до нас?
Всього відповідей: 75

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Липень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вісник Таврійської фундації. Вип. 6 -15

1 << 2 << 3 << ... 12 << 13 << 14 << Читати спочатку

ПОСТАТІ

Микола Василенко

Олесь Гончар як патріот України

“Ви чуєте? Це мій народ – як сіль,
Як хрест і плоть мого життя…”
Микола Вінграновський

Про людей, які відійшли за межу життя, кажуть, треба говорити з пошаною або нічого не говорити. Олесь Гончар як визначний письменник заслужив прихильного слова. Його літературна діяльність — це подвижництво на терені української культури, шляхетність душі, вияв титанічної праці в ім’я народу. Спрага любові до України як Батьківщини у нього була природною і тому тему життя у творах трактував через призму духовних і філософських цінностей української нації. Недаремно писав: “Людині дано пам’ять, що сягає у віки, тому вона і людина”. За комуністичного режиму він боляче переживав вульгарний матеріалізм і скільки міг повставав проти нього. У часи апокаліпсичних передчувань великих соціальних і політичних змін морально підтримував свого сучасника, висвітлював його душу, усвідомлюючи філософію Григорія Сковороди: “Душа – це те, що робить траву – травою, дерево – деревом, людину – людиною. Без душі трава – сіно, дерево – дрова, людина – мрець”.
Люди старшого покоління добре знають, що таке “соцреалізм у літературі” або, як тоді казали, “література під конвоєм”. Це було за часів, коли державний нагляд за друкованим словом висів над головою радянського письменника, як меч Дамокла. Письменник не мав права виходити з рамок такого “соцреалізму”, порушника піддавали гострому остракізму, вилучали з літературного процесу.
За так званої “хрущовської відлиги” Олесь Терентійович звертався до проблем духовної спадщини української нації. Робив акцент на збереженні історичних пам’яток минулого, реабілітації безневинно репресованих і замордованих у сталінських катівнях представників української творчої інтелігенції. Він як вдумливий талановитий письменник не зациклювався на провінціалізмі, а вбирав у себе всю Україну, її вільний дух. У своїх творах, наскільки тоді щастило, викривав багато соціальних і політичних міфів, які, здавалося, уже були назавжди канонізовані.
Вірний своїм переконанням, він у романах “Альпи”, “Голубий Дунай”, “Злата Прага”, що склали трилогію “Прапороносці” (1946 – 1948 р.), у кожному з персонажів переконано відкрив провідні риси мужності, патріотичної піднесеності, романтизму і саможертовності у боротьбі з фашизмом.
Працюючи над великими творами, письменник не цурався і “малих форм”. В оповіданнях “Весна за Моравою”, “Гори співають”, “Модри камінь” та в інших він змалював реалії того часу, живі людські характери.
1968 року побачив світ роман “Собор”, якому судилася нелегка доля. У творі письменник засудив духовну пустоту партапаратників, кар’єристів, космополітичну згубність, насильницьку русифікацію і моральну деградацію людей, що процвітала в тоталітарній державі. Видання за вказівкою згори було одразу розкритиковано, а автора звинувачено в ретроградстві й українському націоналізмі. Його не тільки применшували як письменника, але й продавали “друзі”, писали доноси, намагалися утягнути в провокації, навішували клеймо “націоналіста та очернителя радянського ладу”. Незважаючи на тяжкі удари долі, він не зламався, не зрадив своїм принципам і високій моралі, що свідчить про його далекоглядність.
За таку “крамолу” під тиском партійного керівництва видавництва почали відмовляти йому в публікації статей, нарисів та художніх творів, у яких порушував питання вільного розвитку української літератури та мистецтва, вшанування пам’яті відомих діячів культури української діаспори. “А що викоювала зі мною цензура, звичайно, за вказівкою зверху! Навіть нещасного “Кресафта” чверть віку не пускали до друку” [1, с. 358]. Тільки світова знаність рятувала письменника від репресій.
За часів Брежнєва реабілітацію безневинно засуджених людей було припинено, влада вдалася до нових переслідувань прогресивної, національно-свідомої інтелігенції. За ґратами були відомі українські правозахисники, письменники, журналісти, художники: Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Іван Дзюба, Опанас Заливаха, Василь Овсієнко, Зіновій Красівський та багато інших справжніх патріотів України. Олесь Гончар відважується говорити про них із позиції приязні.
У “Щоденнику” (08.04.1989 р.) Олесь Терентійович занотовує: “Сталінська держава постає як суцільна катівня, своєю диявольською досконалістю системи нищення і взаємонищення людей вона нічим не поступалася концтабірній гестапівській Німеччині” [1, с.233]. Письменник постає активним культурним діячем, захисником української мови, мудрим психологом і переконаним патріотом України, яка для нього була завжди провідною зіркою.
На пленумі Спілки письменників України (січень, 1985 року) витязь літератури сказав: “Адже ж для письменників, та й не лише для письменників, мова — це не просто засіб спілкування між людьми, мова для нас щось значно більше. Мова — це всі глибини духовного життя народу, його історична пам’ять, найдорожче надбання віків, мова — це ж іще і музика, мелодика, барви народу, його сучасна, постійно діюча художня й інтелектуальна ментальна діяльність”. Нагадує, що 1934 року у Парижі на Міжнародному з’їзді лінгвістів за наслідками анкетування думки фахівців щодо краси та естетичних характеристик мов народів світу (а їх понад 5000) українська мова посіла третє місце (після французької та перської). Мова українського народу пов’язана з коренем мови первотворів людської духовності. Вона найбільш з усіх мов світу наближена до санскриту, якою написані найдавніші пам’ятки людської культури й цивілізації.
На жаль, за часів казарменого соціалізму, коли тотально провадилося зросійщення українського етносу, руйнувалося село як живильний ґрунт нації, мові було завдано найбільшого удару.
1991 року Олесь Гончар без вагання виходить із лав КПРС і приєднується до громадського руху за утвердження незалежності України, захист української мови, її поширення і популяризацію як духовного коду цивілізованої нації, що формує менталітет народу. У письменницькій газеті “Літературна Україна” від 27 квітня 1995 року він пише: “Нині, коли склались умови для повного національного відродження, мусимо захистити перш усього самих себе, захистити душі свої від ганьби самоприниження, від залишків рабської проімперської психології, позбутися звички ходити в ярмі, рішуче звільнитися від усього того, що рік за роком брехнями й терором винищувало на цій прекрасній землі первородне українство, нівечило наші уявлення про світ, зумисно спотворюючи навіть образ самої нації та з віків заповідані нам найбільші скарби народу — його моральність та його високу духовність. Тож станьмо нарешті самими собою! Повернімо собі й дітям України історичну пам’ять, глибоке гуманне почуття національної гідності й повноправ’я”.
І, сповідуючи принципи патріотизму і демократії, він говорив, що незалежна Україна мусить бути правовою державою, а в такій державі кожна людина має право на вільний розвиток своєї культури, спілкування рідною мовою. Ненормальним явищем є та обставина, коли українець на своїй землі, у себе вдома рідної мови не знає. “Всі роки, скільки пам’ятаю, я провів у найтяжчій боротьбі, як казковий титан, з нелюдською силою захищаючи фортецю, ім’я якої — я, чистота моєї душі”, — писав митець у щоденниках.
Таїна душі Олеся Гончара розкривається в глибокому усвідомленні національної історичної біографії українського народу, в оновленні світогляду і в творчій подвижницькій наполегливості. А наполегливість, як відомо, – це і мужність, і працелюбність, і свобода. Колись на Україні казали, що народ, який думає на рік уперед, вирощує хліб; народ, який думає на десять років уперед, плекає сад; а народ, який загадує на століття, ростить нове покоління. Олесь Терентієвич намагався ростити нове покоління, позбавлене проімперських стереотипів.
З часом письменник, сприймаючи Всесвіт як філософську сутність, схиляється до віри у наявність Небесного Генія. У щоденникових записах (03.06.1991) занотовує: “Часто чую останнім часом: християнство – це міф… Та навіть якщо й так, то який це прекрасний, людяний міф, сповнений незрівнянної світлоносної сили! Дав такий розгін цивілізації, зміцнив мораль, гуманізував життя цілих народів, осяяв чистотою всіх нас, хто здатен вірити…” [1, с. 360].
Олесь Гончар неодноразово бував у наших таврійських краях і зокрема в Херсоні, зізнавався у своїй прихильності до Таврії, зустрічався з тодішньою інтелігенцією: письменниками, студентами, працівниками освіти, культури і відомими трудівниками виробництв. Згадуючи роботу над своїми творами, він писав: “Я знаю і люблю (Херсон) давно — і в цьому є, звичайно, свої особисті причини: декілька літ наполегливої праці я провів під його гостинним дахом, працюючи над романами “Перекоп” і “Таврія”, а пізніше — над “Тронкою”. Книги ці, як відомо, народжувались із життя, з історичної достовірності, яка тут, в “степу під Херсоном” і в самому місті постійно обступала мене” (“Літературна Україна”, 1970, 23 грудня).
Мені запам’ятався травень 1970 року. Тоді Олесь Гончар, як кандидат у депутати тодішньої Верховної Ради, приїхав у Херсон і з представником обкому КПУ завітав до письменників. Розмова була цікавою. Письменники зверталися до нього уже як до депутата, запитували: чому замовчують твори Миколи Куліша і Миколи Чернявського? Чому вулиці у місті називають іменами тільки російських генералів, князів та діячів культури? Чому зачиняють українські школи? Чому влада занедбала історичні козацькі пам’ятки? “Чому” було багато. Олесь Гончар уважно слухав присутніх і пізніше, треба віддати йому належне, ужив необхідних заходів для виправлення деяких вище згаданих проблем.
Пам’ятається: на початку шістдесятих років біля фортечної криниці міська влада поставила пам’ятник Т.Шевченку, але за кілька років демонтувала. Олесь Гончар тоді наполіг, щоб спорудили новий пам’ятник, і скульптурне погруддя Кобзаря було поставлено на проспекті Текстильників.
На завершення зустрічі Олесь Терентійович ставив автографи на книжках. Я подав “Собор”. Він здивовано, розширеними добрими очима подивився на мене (адже ж роман уже був нерекомендований) і підписав: “Миколі Василенку на добру згадку. Олесь Гончар 19.V.70.”. Присутні письменники, шоковані моїм учинком, загадково змовчали.

Література:


1. Гончар О. Щоденники: У 3-х т. — К.: Веселка, 2004. — Т.3. — 606 с.



Іван Лопушинський

Слово про Вчителя, або Життя, віддане справі нації
(про подвижницьку місію Яра Славутича)

11 січня 2008 року вся прогресивна громадськість не лише України, а й Канади, США та інших держав відзначила 90-і роковини від дня народження Яра Славутича (Григорія Михайловича Жученка) – видатного педагога, українського мовознавця і літературознавця, письменника і перекладача, автора багатьох підручників з української мови, доктора філософії зі славістики, професора-емерита Альбертського університету (Едмонтон, Канада).
Яр Славутич справді народний педагог, від глибоко національний за всією розмаїтістю інтересів й енциклопедичністю знань. Уся педагогічна діяльність нашого славетного земляка спрямована на пошук відповіді на головне питання: як навчити дитину відчувати серцем, сприймати й розуміти рідне слово і вдало послуговуватися ним у писемному й особливо усному мовленні.
Становлення Яра Славутича як науковця, педагога і методиста відбувалося впродовж усього його життя, у складних умовах як тоталітарної системи (за часів проживання в Радянській Україні), так і насамперед в умовах багатокультурності Канади другої половини ХХ століття. Він пройшов шлях від учителя української мови і літератури до видатного вченого, який уперше застосував зорово-слухову методику до вивчення української мови в умовах двомовності, показав, як треба навчати і виховувати, збагачувати знанням, набувати досвіду.
Його творчий доробок воістину величезний. Він є автором монографій, підручників, методичних посібників і статей, у яких викладено принципово нові погляди на зміст, форми й методику навчання рідної мови в загальноосвітній і вищій школі.
Нині педагогічні колективи, окремі вчителі не тільки діаспори, а й в Україні творчо поєднують власний досвід з досвідом Яра Славутича в навчанні рідної мови, особливо в умовах білінгвізму. Цьому значною мірою сприяє вагомий доробок видатного науковця.
Славутич Яр, виховник і поет,
Лежить отут, похований в Канаді,
А рвійний дух, не знаючи тенет
Воює далі. Не кінець браваді
(“Моя доба” [1, с. 172])
Так сам про себе понад 30 років тому сказав наш славнозвісний земляк. Так, насамперед він виховник, талановитий педагог. Учений надзвичайно пишається тим, що “має на своїй совісті” понад півстоліття викладацької праці. А тому, розповідаючи про Яра Славутича, не можна не згадати його значну педагогічну діяльність (учительську в Україні та професорську на Заході), яку він і далі веде як україніст, професор мови й літератури, доктор філософії. Разом узявши, більш як 55 років він викладав українську мову, навіть під час Другої світової війни, у Чернигівській Січі.
Яр Славутич почав “учителювати”, коли йому виповнилося 16 років. Після тимчасового чередникування він переїхав до Запоріжжя, де на комбінаті “Запоріжсталь” удень навчав у лікнепі (ліквідація неписемності) зовсім неосвічених робітників, у тому числі й прибулих туди росіян, елементарної грамоти. І ніхто не ремствував, усі старанно опановували українську мову — не те, що нинішні “русскоязычные”.
Це було вдень, а ввечері, до пізньої ночі, майбутній педагог завершував свою, перервану “розкуркуленням” і голодомором середню освіту — на різних курсах та в спеціальній школі для працюючих удень. Так, переважно самотужки, Яр Славутич здобув середню освіту: за два роки закінчив три класи вечірньої школи. А тому й з успіхом 1936 року склав необхідні вступні іспити на мовно-літературний факультет Запорізького педагогічного інституту. Тут удень Яр перебував на лекціях, а після занять, у другу зміну, викладав мову й літературу в п’ятому і шостому класах середньої школи.
Після початку радянсько-фінської війни навчання в інституті припинилося. Колишніх студентів послали вчителювати, але з умовою, що за півроку, у червні 1940 року, вони прибудуть для складання державних іспитів. Упродовж цього короткого часу Яр Славутич учителював у Ботевській десятирічці Приозівського району.
Після одержання диплома Яр Славутич був покликаний до Радянської Армії. Під час війни, після оточення, перебуваючи в Чернигівській Січі, йому вдалося, на додаток до мови й літератури, викладати ще й історію України для зросійщених українців, нових січовиків, що хотіли прислужитися самостійній Українській державі, у яку не втрачали віри.
У повоєнні роки, у таборах для переміщених осіб, серед утікачів від сталінського народовбивства, ставши “вільним слухачем” тоді відновленого в Авгсбурзі та Ашафенбурзі Українського вільного університету, Славутич викладав українську мову ще й для дітей у таборових школах.
Опинившись 1949 року в Америці, у місті Філадельфії, педагог займався тим же: удень працював у палітурні, а ввечері та в суботу — учителював в українській школі при клубі на вул. Френкліна.
Перша половина п’ятдесятих років для Яра Славутича минає в посиленому навчанні. Самостійно підготувавшись, він стає студентом-аспірантом Пенсильванського університету у Філадельфії, де 1954 року отримав науковий ступінь магістра.
Зібравши певну суму грошей, достатню для оплати одного семестру, він відновив навчання в Пенсильванському університеті. Удень ходив на лекції, а ввечері працював у школі. Тут, у Пенсильванському університеті, його на вісім місяців нагороджують університетською стипендією ім. Гаррісона (1000 ам. дол.) і надають безоплатне навчання. Таку нагороду Яр Славутич отримував двічі. Принагідно зазначимо, що, отримавши університетську стипендію ім. Гаррісона, Яр Славутич перед цим відмовився від більшої, Толстовської, яку запобігливо запропонували йому московські фашисти з “Посева”, щоб опісля тримати стипендіата в своїх руках.
1955 року, після отримання диплома доктора філософії зі славістики, Яр Славутич переїхав на запрошення Американської військової школи (де вивчалися 32 європейські й азійські мови) у Монтерей, до Каліфорнії (Presidio of Monterey, California), де за новою зорово-слуховою методикою впродовж п’яти років навчав американських вояків говорити українською мовою. У ці роки енергійний український педагог не тільки плідно працював у військовій школі, але й захопився поширенням української мови на Заході. Тут він мав прекрасну нагоду передавати іноземцям знання про Україну та її народ, про боротьбу українців за свою незалежність, за створення самостійної держави, замість фіктивної формації – УРСР. Разом з Яром Славутичем українські ідеї проповідували ще три викладачі українського відділу військової школи, незважаючи на білогвардійське засилля російських емігрантів, з якими доводилося потайки воювати не лише українським викладачам, а й польським, чеським, турецьким та іншим. Американська військова адміністрація дивилася на “націоналістичну” діяльність Славутича крізь пальці, оскільки українські визвольні ідеї не загрожували американським ідеям демократії та свободи.
Проте тут, у Монтереї, поле діяльності для педагога було надзвичайно вузьким. У своїх спогадах він пише: “Та школа мене не задовольняла — і тому я почав шукати ширших обріїв, академічної царини. Тогочасний американський “перетоплюючий казан” майже нічого не обіцяв для україністики. Мимоволі я звернув свої очі на Канаду. І от я вже їду аметистовим понтіяком, “Каталіною”, на далеку північ” [2, с.31].
Отже, 1960 року Яр Славутич переїжджає до Канади. Тут, в Альберті, у провінційних школах на вимогу українських поселенців запровадили викладання української мови. “В американських школах, — пише він, — пропонували мені викладати лише російську мову та й то в оточенні, де я просто не мав би змоги навіть проронити українське слівце. Добрий дядько Сем — наче той вітровказ на даху — повертається туди, звідки політичний вітер повіє” [2, с. 32].
Приймальна комісія Альбертського університету дуже прихильно поставилася до Яра Славутича. Тут він розбудовує курси української мови й літератури. За 23 роки своєї роботи аж до виходу на пенсію відомий педагог випустив багато бакалаврів і близько десяти магістрів, які отримали докторанти в інших університетах і тепер викладають славістичні предмети або працюють учителями.
Саме в світлу добу багатокультурності Канади, використовуючи нагоду, Яр Славутич найповніше розгорнув свою діяльність. А вона була надзвичайно широкою й великою: творча, наукова, педагогічна, громадська, організаційна. В Едмонтоні педагог розбудовує українські навчальні програми для провінційного міністерства освіти, активно включається у викладацьку працю, запроваджуючи різні кредитовані курси з української мови і літератури. До його заслуг як педагога треба віднести той факт, що він в Альбертському університеті запровадив майже всі курси з української мови й літератури, своїми рекомендаціями сприяв культивації українських курсів в інших (канадських та американських) університетах.
Закономірним є те, що лекції Яра Славутича в Альбертському університеті приваблювали студентів, представників молодшого покоління, і не лише українців. Незмінним успіхом у них користувалися два Славутичеві курси “Українська література 20-х років ХХ століття” і “Українська література 60-х років ХХ століття”. Нам добре відомо, з яких саме причин полюбляли студенти українську літературу саме цих періодів.
Праця в університеті принесла Ярові Славутичу багато морального задоволення, проте не весь творчий шлях Яра Славутича був “вистелений трояндами”. Як пізніше він напише, “по канцеляріях гуманітарного факультету сиділи тоді особи, що приховано саботували запровадження української мови в університеті. А на мою агітацію, проведену влітку (1960 року – І.Л.) по Альберті..., деякі адміністратори дивилися косим оком. Зголошувалось до декана чи його заступників багато студентів, але проходили реєстраційну процедуру лише одиниці, найбільш уперті й відважні. Одним казали, що вони для своїх програм не потребують української мови; тому треба, мовляв, брати інші курси. Іншим відверто не обіцяли кредитів. Студенти приходили до мене й часто нарікали на лукаву дволичність — з одного боку нібито можна, а з другого — відохочують. Почалася тиха боротьба, в яку включились деякі французькі та німецькі викладачі, що боялися втратити студентів у своїх класах...” [2, с. 52-53].
Незважаючи на всю обструкцію, явну й приховану, кількість студентів, що брали українознавчі курси, з року в рік збільшувалася. Тут на допомогу приходили українські організації, які виділяли стипендії для відмінників навчання. Якщо 1960 року на двох українських курсах було тільки шість студентів (що Яр Славутич називає своєю ганьбою), то, наприклад, 1964 року їх було вже 76 осіб на трьох українських курсах, де вже викладав Данило Струк, який захистив магістерську дисертацію під керівництвом проф. Яра Славутича. Викладання українознавства стало на новий, висхідний шлях. Насамперед було запроваджено оглядовий курс української літератури, а на 1965/66 навчальний рік Яр Славутич уже планував 11 різних курсів української мови та літератури.
З першого року своєї праці в університеті визначний педагог викладав, на додаток, українську літературу на вечірніх курсах. Тут звернемо увагу читача лише на деякі цифри на позначення проведених Славутичем літературних вечорів, присвячених українським письменникам: Т.Шевченку – 24, І.Франкові – 12, Лесі Українці – 12, М.Коцюбинському – 12, Ользі Кобилянській – 12. Оглядові української літератури з ХІ століття до 1941 року було присвячено 24 вечори. Лише ця кількість проведених Яром Славутичем літературних вечорів свідчить про широкий світогляд педагога й літератора, глибину його наукових знань.
“Моя діяльна участь у розвитку навчання української мови, можна думати, не подобалась деяким запеклим британським шовіністам у Канаді. Ще більше вона не подобалась радянським чинникам, — пише Славутич. — Спершу сипались різні доноси до університетської адміністрації. До мене доходили тільки натяки, про зміст доносів ніхто ніколи мене не повідомляв...” [2, с. 171]. Згодом почали систематично підслуховувати його телефонні розмови. Усе це тривало кілька років. Намагання усунути Яра Славутича з університету набирало нових обертів. Президент університету навіть призупинив платню професорові, хоча він офіційно не був звільнений. Яра Славутича хотіли вбити не лише морально, а й фізично. Коли він подавався до якогось іншого університету, негайно надходила туди інформація з перебільшеними, перекрученими відомостями про нього. Справа дійшла до суду, який тривав близько 3-х років. Проте в Альберті справедливість не виявила себе. Поновив на посаді Яра Славутича лише Верховний Суд Канади в Оттаві. Йому було повернуто платню за попередні роки та відшкодовано моральні збитки. Таким чином, життя знову налагодилося.
Про все це Яр Славутич розповідає в окремому розділі книжки “У вирі багатокультурності” (1988) під заголовком “Заокеанські агенти, університетські недоумки та українські наклепники й пристосуванці”. Тут педагог докладно, супроводжуючи великим ілюстративним матеріалом, розповідає про свою працю в різних наукових організаціях. Заняття проф. Славутича привертали увагу студентів. Будучи вимогливим, він завжди був справедливо-об’єктивним. Найкраще характеризують педагога слухачі його ж курсів у щорічних оцінках праці професорів. Так, переважна більшість студентів давала йому оцінку “excellent” (“відмінно”) і “outstanding” (“знаменито”).
Такі оцінки проф. Яр Славутич отримував щороку, відколи Альбертський університет запровадив систему студентських відгуків про викладачів.
Після двадцяти трьох років викладання різних українських курсів в Альбертському університеті доктор Яр Славутич, професор слов’янських мов та літератури, завершивши 65-й рік життя, у серпні 1983 року перейшов на пенсію. Адміністрація університету, визнаючи значний внесок свого професора, нагородила доктора Славутича званням “заслуженого професора” (емеритус). Під час урочистого обіду для емеритів представник університету підніс Ярові Славутичеві срібну тацю з таким написом: “Presented by the Board of Yar Slavutych in Recognition of His many valuable contributions to University of Alberta” (Подарунок Яру Славутичу від правління губернаторів як визнання його визначних заслуг перед Альбертським університетом).
Але робота в університеті на цьому не закінчувалася. Яр Славутич ще протягом шести років учив дорослих на вечірніх курсах при школі Св. Мартина, у “сепаратній системі”. Про це подбала Ліга українських канадських жінок, отримуючи відповідні фонди від провінційного уряду та міністра багатокультурності Канади. Керувала цими курсами спочатку Ксеня Турко, а потім Марія Нецик.
Таким чином, понад 50 років, не враховуючи коротких перерв під час війни, Яр Славутич навчав української мови всіх — від “абеткарів до докторантів” включно. Це була для нього справді улюблена професія. “Вона зродила в мене, — пише Яр Славутич, — велику любов до слова, до словників, які я часто читав — як повісті, як поезії” [2, с. 169].
Свою ж наукову і громадську діяльність Яр Славутич активно продовжує і в наші дні, відзначаючи свій 90-літній ювілей. Він видає книжки, пише рецензії, листується із земляками з Великої України. Письменник — увесь у вирі життя.

Література

1. Славутич Я. Твори: У 5-и т. – Т.2. – К.: Дніпро, 1998. — 331 с.
2. Славутич Я. Твори: У 5-и т. – Т.5. – К.: Дніпро, 1998. — 352 с.

Читати далі >>16 >>17 >>18 ... >>26 >>27 >>28