Вітаємо Вас, Гість!
Понеділок, 20.11.2017, 08:05
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Мовний закон...
Всього відповідей: 19

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Листопад 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вісник Таврійської фундації. Вип. 6 -11

1 << 2 << 3 << ... 8 << 9 << 10 << Читати спочатку

ЮВІЛЕЇ


ДО 100-РІЧЧЯ БОГДАНА-ІГОРЯ АНТОНИЧА

Василь Загороднюк

Космологія у поетичному світі Богдана-Ігоря Антонича



Шлях пізнання поетом таємниць природи, творчої праці, свого внутрішнього світу, людських перипетій, глобальних космічних проблем був складним, інтелектуально насиченим. Поетично-художнє світосприймання і пояснення світобудови і людського життя у ній було в Богдана-Ігоря Антонича своєрідним, динамічним, суперечливим. Останнє пояснюється молодістю митця, часом навчання і пошуку істини, який для людини не закінчується ніколи. Але поет, хоч не повністю, зумів самореалізуватися, при умові, що Доля відпустила дуже мало часу.
Вивчення світу людиною і себе в ньому не має меж. “Бо з’ясувавши одне, кинеш світло на інше…” [3, с.48]. І сучасна наука визначається у гармонійному і розумному співжитті людини і природи, хоча проблем від цього не зменшується. Тим більша суспільна вартість творів Антонича, бо вони утверджують єдність людини і космосу, для яких закони існування однакові. І неосяжний Всесвіт живе у людині, вона є його частинкою. Це багаторазово підтверджується поезіями митця. Вже у назвах збірок “Привітання життя”, “Три перстені”, “Книга Лева”, “Зелена євангелія”, “Ротації”, “Велика гармонія” акумулюється ця думка.
Перший розділ книжки “Привітання життя” має назву “Зриви й крила”. У тематичному розмаїтті його віршів прослідковується ідея динаміки і бентеги пізнання навколишньої дійсності. У цьому русі,
Хоча б чоло батіг невдач порив,
не жаль, бо ступенем до перемоги
стає нам кожний, хоч невдалий, зрив [1, с.46].
Шлях пізнання життя для ліричного героя складний. Мрія і дійсність неначе змагаються у поетовій уяві. Вже саме розташування віршів виводить тематику на ширші узагальнення. Це можна побачити із їх назв: “Ракета”, “Орел і літак”, “Стратосфера”, “Метеор”. Але земне і космічне взаємно обумовлюються. Поезії “Старе вино”, “Пожар”, “Дощ”, “Ожереди”, “Божевільна риба” та інші роблять композиційну урівноваженість. І коли метеор стає міжсвітним мандрівником, — “міжзоряний волокито та бродяго” (“Метеор”), то “до свічки наше серце є подібне” (“Свічка”). Воно згорає, щоб збагнути смисл польоту метеорів. Думка увиразнюється, де “самітний Вертер на зір вазі сам важить світ і серце…” (“Романтизм”) [1, с. 65]. Романтичний мотив цього твору драматизується:
Є два світи: один круг нас, а другий –
це ми; між ними вічна боротьба
лягає на життя клеймом напруги [1, с.66].
У цій борні віддається перевага реальній дійсності, на противагу мрійній. Авторська визначеність у ствердженні біосу однозначна. Стан амбівалентності більше тяжіє до тверезого розрахунку, але не позбавлений емоційного забарвлення. Це ніби своєрідний прогресуючий поетичний перегук з “правдивим віртуозом ніжної лірики” (О.Дорошкевич) О.Олесем, зокрема з його поезією “З журбою радість обнялась”, але в ній митець ще під впливом сумнівів. Звичайно, не можна стверджувати, що в Б.-І.Антонича їх було менше. Проблема не в кількості. А в їхній широті і глобальності. Вони у нього еволюціонують від внутрішнього “я” до космічних масштабів. При цьому не позбавлені конкретики:
Подумай мимохідь, як чобітьми
є легко розчавити цілий світ [1, с.72].
У цьому життєвому колообігу все є взаємозумовленим і значним, поетова скрупульозна деталізація, яка виражена багатими образно-тропеїчними засобами, і поетично-філософські узагальнення, наприклад, хронотопно уніфікуються:
Білі віти впали – заповідь майбутніх січнів;
перший раз тоді поцілувала землю вічність
(“Перший сніг”) [1, с.75]
Ця велична картина віддзеркалює настрій поета, який часто змінюється. Земні турботи спонукають до того, що
…Так далі не може вже бути, із люті
місяць зубами, немов маслюка, розгризеш [1, с.79].
Доля з прив’язі ладна вирватися у космічний простір, і, втрачаючи психічну рівновагу, мститися розбишацькими методами, або ж у лунатичному стані долати вершини всесвітні. Максималізм змінюється, коли співається гімн життю – “мовчання уст” (“Гімн життю”).
Ці пошуки зводяться до сентенції шукання людини в людині. Вони закорінюються у язичництво і сучасні релігійні реалії, соціально-урбаністичні, пантеїстичні і морально-етичні проблеми. З неофітських роздумів робиться висновок:
Знаю тепер вже, що кожного серце окремий
є всесвіт… [1, с.89].
Він відкривається безліччю асоціацій, фактів, напруженою інтелектуальною роботою. Відкриття всесвіту на рівні рецепції і розуму приводить автора до пошуку гармонії буття. Умовним епіграфом до другої книги Б.-І.Антонича “Велика гармонія”, яка не була видана, якщо не рахувати публікації в журналі “Дзвони”, можна взяти Симоненкове:
В океані рідного народу
Відкривай духовні острови! [6, с.16]
Духовні мотиви стають пріоритетними. Слід зазначити, що збірка написана на одному творчому пориві, а саме у березні-червні 1932 р. Чимало віршів творилося в один день. До прикладу, 29 березня їх було написано вісім. Філософсько-світоглядні мотиви поєднуються з релігійними. Дорога до Бога вічна. Вона не сприймається як даність, її потрібно шукати. Щось схоже зустрічаємо в образі Авдія Калістратова з роману Ч.Айтматова “Плаха”. Ліричний герой Антонича болісно прагне гармонії з Богом і земним життям:
О, Боже, дай, щоб я в змаганні
стояв, мов скеля, проти орд,
щоб смерть моя була – останній
гармонії акорд [1, с.254].
Фізичне життя продовжується:
Сонце відійшло в чорнозем, може, виросло в пшеницю,
а тепер твоїм тілом є всесвіт [1, с. 277].
Людина стає часткою всеосяжного космосу, який поліфонічний, метаморфозний. У поезії Антонича, – зазначає Д.Павличко, – перехід свідомого в несвідоме, людського світу в зелень рослинного космосу дається як шлях пізнання, а не як шлях зникнення людини” [5, с.25]. Поет віддав перевагу давньогрецькій богині – Флорі, коли звертався до метаморфозних мотивів. Рослинний світ його більше приваблював. Поет наче відчуває вину людини перед ним, з яким вона споріднена, але думкою ширяє у космосі. “Адже момент перевтілення, – пише А.Содомора, досліджуючи творчість Овідія, – передбачає найвищу емоційну напруженість…” [5, с.9]. Цей стан в Антонича розглядається не тільки на рівні взаємин людини з природою, а еволюціонує до проблем – свідомість і Бог, безсмертя і передчасність, щастя і доля. Остання шукається не тільки на землі:
На зорі задививсь хлопчина,
Але своєї не знайшов [1, с. 98].
Поетичний світ митця неможливо зводити до логічних формул. Його трактування у дослідників різноаспектне. Про це свідчать розвідки С.Гординського, В.Лісовського, М.Неврлі, О.Зілинського, М.Якубця, Д.Козія, Н.Гілевича, Є.Маланюка, Б.Рубчака та ін. Аналізуючи творчість поета, М.Ільницький пише: “Взаємини об’єктивних і духовних реалій у “Трьох перстенях” наводять на думку про пантеїзм в сковородинському розумінні. Антоничівський образ перстеня як безконечного і замкненого кола споріднений із сковородинським образом змії (“Потоп змиїн”), кільця якої символізують замкненість і безконечність” [2, с.100]. Оптимістичне життєве кредо різнобарвно висвітлює, але воно замкнене у форму перстеня, не відповідає тому ессенціальному духовному стану поета. Хоча не можна стверджувати, що ця енергія максимально герметизована, схожа на ту, яка втілена в образі кипариса, що росте на могилі Анелі з повісті “Для домашнього огнища” І.Франка. Вона динамічно-життєва, не може вміщуватися в колообігу, а якщо і в ньому, то цей рух повинен мати інші обрії – космічні:
Широкий світ, від серця ширший
і ширший вітер на селі.
Не помістити в цьому вірші
ні зір, ні неба, ні землі [1, с.100].
Це увиразнюється у збірці “Книга Лева”. Біблійна, язичницька міфологія, фольклорна символіка створюють естетичне спрямування, яке засвідчує космологічне, етичне, онтологічне світорозуміння. Поезії “Даниїл у ямі Левів”, “Балада про пророка Йону”, “Пісня про дочасне світло”, “Апокаліпсис”, “Пісня про незнищенність матерії” – це своєрідний зв’язок зі всесвітом, його минулим і сучасним. Це погляд у прадавній космічний хаос, з якого з наступним еволюційним кроком стає “олюднено окультурена” природа, згодом її урбаністичний вияв. Сугубо земні проблеми не можуть бути вирішені тільки по-земному, бо над землянами є зорі:
…Молімося зорям дальнім,
щоб нам дали на світі цім
життя величне і страждальне [1, с.171].
Але чому страждальне? Чи не тому, що, за Антоничем, – життєва дорога — це злети і падіння, вона терниста. Тому образ терну і Бога поет подає у сув’язі. В одному випадку терен уболіває, що коле Христове чоло, в іншому радіє, бо вінчає його. Позиція митця у поясненні космогонічного світорозуміння немислима від тотожності з природою:
Сплелися зорі, птахи, вітер і рослини
в один клубок клітин, в нерозпутане клоччя [1, с.199].
І тоді картини стають поетичними реаліями, коли двом закоханим радіє збентежений світ:
Мов черепицю із дахів,
зриває вітер зорі з неба [1, с.203].
У подальшому романтичні риси стають приземленішими, реально-глибиннішими:
Хай, люба, місяць на підкови
нам ковалі перекують [1, с.204].
І вже учувається відчай:
Корчмарю, сто даю червінців,
лиш місяця мені продай! [1, с.216].
І нарешті, після чесної і важкої роботи – втома, яка заполоняє не тільки ліричного героя, а все, що його оточує, і це передано вже у перших рядках вірша кульмінаційним образом і в доконаному виді:
Немов брусок, гострить скінчивши,
косар за пояс сонце вклав [1, с.216].
Небесні світила в Антонича досить часто персоніфікуються, тому відтворення почуттів закоханих підсилюється космічними образами. Їхній антропоморфізм ідентифікується з українською ментальністю, що пояснюється прадавнім міфологемним світосприйняттям і світорозумінням нашого народу. М.Москаленко відзначає, що “…сонце, місяць, зорі – космічні міфознаки шлюбного мотиву” [4, с.14].
Осмислення таємниць природи, складні роздуми над вічними загадками буття, космосу вимагало адекватної поетичної реалізації. Тому художньо-образна система
Б.-І.Антонича не вписувалася у канони української поезії. Бо він був “хрущем”, “ріс з травою”, “продавав сонце на ярмарку”, шукав свого слова, яке було, услід за У.Уїтменом, про що говорив сам поет, злите з природою. Окремим питанням може бути дослідження цих традицій у сучасній поезії. Принагідно ми лише зазначимо, що вони є. Наприклад, у творчості А.Кичинського, зокрема у збірках “Вулиця закоханих дерев”, “Світло трави”, “Землі зелена кров”, “Листоноша-Земля”, “Жива і скошена тече в мені трава”.
У незавершеній збірці “Ротації” тематика набуває більше урбаністичних мотивів, стає дисгармонійною, лексика характеризується різними мовними пластами, незвичними асоціаціями. У ранній творчості порівняння сонця з павуком сприймалося б алогічно. У “Ротаціях” це художньо виправдане. Космологія у поета якориться у сучасній цивілізації, тяжіє до моральної проблематики. Це намагання об’єднати космічний хаос із зеленим світом землі. Воно не з легких. У вірші, який не ввійшов до збірки, читаємо:
На землі каміння, а на небі зорі,
І одні, і другі є однаково тяжкі [1, с.322].
Машини на своєму цвинтарі порівнюються з куснями розбитих зір, під містом живуть кити, тритони, перемішалися затоплені комети з дзвонами. Поет гостро відчував реалії життя, відхід його від природного стану. Нас приваблює у цього автора художня сміливість без будь-яких ідеологічних нашарувань. Це бачення проблеми і намагання її вирішити поза методами плакатного оптимізму, як було прийнято у той час.
Квінтесенцією космічної еволюції стала людина. Поезія Антонича – це спроба гармонізувати довколишність. Він прагне духовно окрилити і ствердити Людину.
У польського поета К.Вєжинського, аспекти творчості якого порівнювалися критиками зі спортивною тематикою Б.-І.Антонича, є слова: “Серце, що марафонський витримує біг”. Митці знані читачам. І доробок українського поета розрахований на таку дистанцію.

Література

1. Антонич Б.-І. Поезії. – К., 1989. – 442 с.
2. Ільницький М. Богдан-Ігор Антонич. – К., 1991. – 206 с.
3. Лукрецій К. Про природу речей. – К., 1988. – 190 с.
4. Москаленко М. Золотослов: Поетичний космос Давньої Русі. – К., 1988. – С. 6-46.
5. Павличко Д. Незгасаючий перстень життя // Антонич Б.-І. Велика гармонія. – К., 1993.
6. Симоненко В. Лебеді материнства. – К., 1981. – 342 с.
7. Содомора А. Співець одвічних перевтілень // Овідій. Метаморфози. – К., 1985. – 300 с.

Читати далі >>12 >>13 >>14 ... >>26 >>27 >>28