Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 24.09.2017, 07:00
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Як Ви потрапили на наш портал?
Всього відповідей: 58

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Вересень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вісник Таврійської фундації. Вип. 6 -02

1 << Читати спочатку

ТРИБУНА МОЛОДОГО ДОСЛІДНИКА

Ірина Стамплевська

Орієнтальний інтертекст поезій Богдана-Ігоря Антонича

Європейське сприйняття Сходу тривалий час було або зверхнім, або ворожим, але розвиток сходознавства сприяв подоланню стереотипів. Виникло поняття орієнталізму, яке за Е.Саїдом є "способом думки, що спирається на онтологічну та епістемологічну різницю, яка проводиться між Сходом і (в переважній більшості випадків) Заходом" [2, c. 13]. У праці американського науковця зображуються крок за кроком "взаємопізнання" Заходу і Сходу.
Зацікавленість східною культурою в Україні була розпочата ще перекладачами Києво-Могилянської академії та продовжена письменниками і науковцями ХІХ-ХХ століття. Цей інтерес не згасає й нині - на порозі ХХІ сторіччя.
Завданням нашої праці є дослідити форми і способи звертання українським письменником першої половини ХХ століття Богданом-Ігорем Антоничем до орієнтальних мотивів, ідей, образів у власному поетичному доробку. Предметом дослідження обрано збірки цього співця "Привітання життя", "Три перстені", "Книга Лева", "Зелена Євангелія", "Ротації", "Велика гармонія", а також твори східних митців.
Медитаційні споглядання за природними явищами письменників Сходу розкривають мудрість світу, її єдність з людиною, її неминучість і невід'ємність. Авторська експресія і рецепція ледве вловима. В око впадає констатація фактів в обрамленні художнього слова. Так би мовити, поетичне розкриття таких звичайних і таких незвичайних явищ. Наприклад, зображення дощу:
весняний наступ тривав
сьогодні йде дощ
і він вийшов на демонстрацію
(Кусама Йосіхіко) [7].
Образ дощу у даному випадку виступає, ніби супроводжувальним персоніфікованим елементом. Вагомішою вважається, а тому більш емоційно зображена подія-демонстрація.
Або інший приклад:
блиснула блискавка
й за нею шелест крапель
в бамбуковім гаю
(Мацуо Басьо) [8].
Дощ відтворено миттєво - йому передувала певна послідовність інших природних явищ; сам дощ ми відчуваємо у шелесті, так, наче у цей час знаходимось у тім дощовім саду.
Тонка майстерність східного візерунку проглядається і в сонеті Богдана-Ігоря Антонича на ту ж тему. Автор захоплено спостерігає за дощем, порівнюючи його краплі із "шафіром", "сріблом". У перекладі з івриту "шафір" ("сапфір") - "синій камінь".
В морях з шафіру плюхкають краплини,
хлюпочуть срібні краплі в сріблі рік,
і гребінь вітру чеше їх відвік,
і сонце п'ють, мов овочі калини [2, c.55].
Зображення дощу тут має особливий сенс: воно спрямоване на ствердження думки про єдність і колообіг явищ природи, про підвладність людей її законам.
Нам годі побороть свою природу,
бунт вічно палить, вічно ломим крила
і знов спадаєм на землі колоду [2, c.55].
Постає питання, про кого автор говорить, кажучи "нам"? Спробуємо припустити - читача, автора і власне дощ. У такий спосіб розкривається ідея гармонійної єдності людини і природи.
Багатогранність поетичного таланту Б.-І. Антонича репрезентує цикл елегій. Медитативний, меланхолійний, журливий зміст цього ліричного жанру представлено циклічно: "Елегією про перстень пісні", "Елегією про перстень ночі", "Елегією про ключі від кохання", "Елегією про перстень молодості" у збірці "Три перстені. Поеми й лірика". Зупинимось на одній з них.
П'яніючи отруйним чадом
ночей сріблистих та гірких,
дивлюся в місяця свічадо [2, c.171]
Так автор розпочинає "Елегію про перстень ночі". Далі він зосереджує увагу на "відблисках далеких світів", які "горять", "немов знаків санскритський ряд", "і перешіптують із дна, загубленого в морок дна". Він пригадує стару ворожнечу за землю, за вогонь. Що може бути написаним мовою давньої Індії на нічному небі? У своєму вірші "Міф" автор згадує санскрит, яким були написані праарійські книги. Арійці - це індоіранські народи, які розселились по Європі, давши початок багатьом етнічним групам, серед яких були і слов'яни. Здавалося б, усе зрозуміло. Але далі читаємо:
і місяць мертвий, місяць синій
відчиняє п'ять брам ночі
над містом чорним та іскристим [2, c.171].
Про які п'ять брам ночі пише поет? Можна припустити, що Антонич має на увазі п'ять основних культурних етносів, які колись жили на Землі. Зорі і місяць бачили всіх, вони були свідками всіх війн, переселень і завоювань.
Завершує автор алюзією на арабську казку про Шахерезаду та її тисячу й одну історії:
І завжди ніч і ніч відвічна
і перша й тисячна й остання [2, c. 171]
Продовжуючи казкові подорожування-марення східними краями, Антонич у поезії "Гіпнотизер" зображує майже містичну силу впливу на людську свідомість спеціаліста у цій галузі. Гіпнотизер ніби зачаровує ліричного героя і переносить його у "бомбаї і багдади". Письменник удається до своєрідної форми узагальнення : пише назви міст з маленької букви, підкреслюючи цим, що має на увазі символічне втілення яскравого і пишного Сходу. Бомбей - колишній центр штату в Індії (до 1960 року). Багдад - місто в Іраку. І саме туди загіпнотизовані уявно переносяться.
На наші очі, мов рясні каскади,
лились струмками бомбаї й багдади.
І начеб виросли нам крила з пліч,
і забажали ми летіти пріч [1, c.64]
У збірках "Привітання життя", "Три перстені" автор досить часто звертається до образу вина, що у світовій літературі асоціюється зі співцем цього напою - Омаром Хайямом. Однак відомо, що образ-символ, а не власне напій зображував персидський поет. Творчість Хайяма сповнена суфійськими мотивами - мусульманським містицизмом, який вимагав аскетизму і спрямовувася до найвищого знання - пізнання Бога. Виноград і виноградна лоза - джерело вина. Вино в О. Хайяма - символ знань і натхнення:
Вино - рідкий рубін, а глек - глибока жила,
Душа моя - напій в прозорій чарі тіла,
А світлий келих той, що від вина сміється,-
Сльоза, що кров хмільну у серці затаїла [2, с. 180].
"Вино" у Богдана-Ігоря Антонича - це мистецький хист, талант. Присмак полину відчувається у вині його поезії, яке він збирається "пити сам" ("Гірке вино"). Вино-поезія - це і звучання бджолиного рою на яблуневих бруньках ("Поетова весна"):
В твоїй чернетці пишних віршів рій
дзвінкими римами впиває, як вино [2, c. 182].
Вважається, що найкраще вино - витримане, "старе вино". Воно, як жива істота, як зміст тієї пляшки, що його тримає. Саме так зображує виноградний напій поет. "П'яне, м'ятне" вино прориває скляні пута і витікає в "пісок, мох"…власне в нікуди. Так само автор говорить, що і ми, люди, часом, не витримуючи тиску буденності, "бажаєм дійсності розбити стіни" [1, c. 44]. Але так само, як і вино, невідомо, куди ми з них вирвемось.
Тема поезії продовжується у наступному творі - "Дружня гутірка" з "Книги Лева". Орієнтальні мотиви можна прослідкувати у ході думок ліричого героя над "рецептом" і "есенцією" поезії. Автор пропонує замислитися над тим, чиї ж це "узори гарних слів, мережка, екстракти мови в срібній чаші", чия ж це "орнаментика"? Співбесідник у творі зауважує, що "наша символіка" бідна і треба шукати загальної "єдиної міри" створення поезії. Але поет натхнений "тими самими зорями" і його талант не реагує і не відчуває тих "чужих дрібних прикрас" [2, c. 205]. Саме у співставленні "нашого" і "чужого" проявляється пошук істини, що набуває форми імагологічного прийому.
Таке співставлення можна прослідкувати і в поезії "Червона китайка" з того ж збірника. У творі використовується прийом ретроспекції з елементами сну-подорожі до міста своєї юності, яке письменник зображує в "китайці заходу червоній". Китайка - це переважно синя шовкова тканина, яку завозили з Китаю. Але китайка заходу у автора - червона, що асоціюється із вечором і заходом сонця. Зображення хасидів та їхніх дій надає творові зловісної тональності, хоча читач і розуміє, що йдеться про обрядне тільки в прямому, а й у переносному значенні:
І люди хрестяться з тривоги,
Коли ножами місяць колють
хасиди в чорних синагогах [2, c. 223].
Хасиди - це послідовники хасидизму. Хасидизм (з івриту - побожний, благочестивий; прибічник, послідовник) - містичне відгалуження юдаїзму, що виникло на території України у першій половині ХVIII ст. як опозиція до догматично-обрядового формалізму і рабинської ортодоксії. Здавалось би, обряди хасидів не мали б лякати християн, але сприйняття людей Сходу навіть у часи Антонича було стереотипним і забобонним. Про це у своїй монументальній праці "Орієнталізм" писав Едвард Саїд. "На Схід дивились як на щось обмежене рамками класної кімнати, кримінального суду, в'язниці, ілюстрованого підручника" [6,c.58], "…орієнтали… зображуються легковірними, "позбавленими енергії й ініціативи, дуже схильними до грубих лестощів, інтриганства, хитрощів і жорстокого ставлення…" [6, c. 55-56]. Саме тому "люди хрестяться з тривогою" під час хасидської служби, а тривожний тон картини вечора підсилюється її зображенням.
У збірці "Книга Лева" у творі "Весняна ніч" автор згадує прародительку всіх жінок - "далеку зорю, Єву", яку він "тривожно" чекає у саду. У поезії "Самаритянка біля криниці" присутній біблійний мотив Старого Заповіту - напоювання подорожнього чистою водою. Чиста душею самаритянка замислилась над життям, над тим, куди пішов чужоземець. Вона елегійно спостерігає за отарами овець. Вона відчуває, що вітер несе якусь добру новину. Вся картина видається мирною, неквапливою. І вода, яку набирає самаритянка "учить нас прагнути вище, тонше і світліше". Бо вода нам дана, ми її не видобуваємо, вона нас пронизує, "ми тільки посуд, ще й покірний посуд, що красу сприймає" [1, c.126].
У збірці "Три перстені" біблійні мотиви відлунюють у формі літературного вертепу - "Різдво", "Коляда". Автор у поезіях змальовує біблейські картини народження Ісуса Христа, так би мовити, на свій лемківський лад.
Народився Бог на санях
В лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
І принесли місяць круглий [2, c.161].
Найбільш насичена послідовними біблійними сюжетами і мотивами збірка "Велика гармонія". Починаючи від сотворіння світу, жінки з хребта, згадуючи про господній виноградник, продовжуючи воскресінням і вознесінням. Наприклад, у поезії "CONFITEOR Визнаю" згадується мотив боротьби Іакова з Богом. І письменник, ніби також хотів повторити цей учинок. Але зробити він цього не зміг і "погодився із Богом та світом і знайшов досконалу гармонію в серці" [1, c.220].
У збірці "Зелена Євангелія" письменник стверджує життєдайну силу і безперервність природи ( "Життя по-грецьки біос", "До істот з зеленої зорі"). У "Першій главі Біблії" у двох катренах письменник нагадав про всі події першої глави Великої Книги, приділяючи пильну увагу Єві та її вчинкові.
Збірка "Ротації" репрезентує останню Книгу Нового Заповіту - Книгу пророцьку. Це видно навіть з назв поезій: "Кінець світу", "Сурми останнього дня". У творах Б.-І.Антонич зображує події з "Апокаліпсису": "новий потоп", "земля розкрила зворів пащу" тощо [1, c.201-204].
Отже, проаналізувавши поетичний доробок Богдана-Ігоря Антонича, з метою визначення орієнтальних мотивів у його творчості, ми можемо зробити наступні висновки.
Автор звертався до перлин Східного міфофольклору, літератури та історії: алюзія на казку про "Тисячу і одну ніч", згадка про п'ять рас цивілізації, про санскритські письмена та праарійські книги.
Письменник використовував географічні назви Сходу (багдад і бомбей), орієнтально марковану лексику (шафір, китайка, хасиди, синагога тощо).
У поезії Б.-І. Антонича розвинулась власна символічна система образу вина (вино - поезія, вино - внутрішній стан, світ, зміст тощо), яка перегукується з цим же образом у відомого перського і таджицького майстра рубаїв.
Письменник звертався до імагологічного прийому зіставлення свого-чужого - християнства та юдаїзму.
Значне місце за обсягом орієнтальних мотивів у поетичному доробку Богдана-Ігоря Антонича посіли біблійні мотиви, які проходять через усі збірки письменника.

Література

1. Антонич Богдан-Ігор. Велика гармонія: (Модерністична поезія ХХ ст.): Для ст. шк. віку / Упоряд., передм., прим. Д.В.Павличка - К.: Веселка, 2003. - 350 с.
2. Антонич Богдан-Ігор. Пісня про незнищенність матерії: Поезії. - К.: Радянський письменник, 1967. - 452 с.
3. Дивоовид: Антологія української поезії ХХ століття/ Упоряд., передм., довідки про авт. І.Лучука. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2007. - 784 с.
4. Будний В. Порівняльне літературознавство: Підручник / В.Будний, М.Ільницький. - К.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2008. - 430 с.
5. Наливайко Д. Теорія літератури й компаративістика. - К.: Вид.дім "Києво-Могилянська академія", 2006. - 347 с.
6. Саїд Едвард Ваді. Орієнталізм / В. Шовкун (перекл. з англ.). - К.: Вид-во Соломії Павличко "Основи", 2001. - 512 с.
7. http://www.ukrlife.org/main/minerva/haik
8. http://www.ukrlife.org/main/minerva/haiku_ab.htm


Олена Войташенко

Онімний простір творів Дмитра Марковича

Дмитро Васильович Маркович (1848-1920) - талановитий український письменник, що мав красномовне життєве і творче кредо, якому ніколи не зраджував: "Треба жити по-новому, люблячи людей!..". Тож і зображував життя селян з теплом, любов'ю і розумінням. Перед нами постають часи сваволі царських урядовців та щирі, людяні герої (селяни-хлібороби, трудівники), які попри все прагнуть до кращого життя. Дмитро Маркович зображує степові хутори Півдня України та їх жителів, що мають своєрідні власні назви. Розглянемо онімний простір творів Д.Марковича.
"У кожній мові чітко протиставлено дві групи лексики - апелятивну (від лат. nomina apelativa - загальні назви) й онімну (від лат. nomina propria - власні назви). Лінгвістична наука, що займається їх різностороннім вивченням, називається ономастика (від грец. onomastike - "мистецтво давати імена"). Основна універсальна функція власних назв - індивідуальне найменування окремих одиничних об'єктів. Інакше кажучи, загальні назви об'єднують певні однорідні об'єкти, узагальнюють їх, а власні, навпаки, їх диференціюють. Отже, оніми не пов'язані безпосередньо з поняттями, але вторинні щодо апелятивів. Спостережено також, що на граматичному й словотвірному рівнях мови між онімною та апелятивною лексикою існують певні відмінності, наприклад, те, що в певному мовному середовищі характерне для загальних назв, може бути відсутнім у сфері власних назв і навпаки. Це виявляється в оригінальних дериваційних моделях онімів, особливостях словозміни й правопису" [2, с.54].
Людина має ім'я, по батькові, прізвище, може мати прізвисько, псевдонім. Це - антропоніми (від грец. anthropos - "людина" і onyma - "ім'я, назва"). Сукупність антропонімів - антропонімія тієї чи іншої мови. Наука, що вивчає антропонімію, - антропоніміка [1, с.7].
Під час аналізу таких творів письменника, як "Іван з Буджака", "Два платочки", "Шматок", "Омелько Каторжний", "На Вовчому хуторі", "У найми", "Він присягав", "Невдалиця", "На свят-вечір", "Сюрприз", "Весна", "Бунт", було виявлено чимало власних назв.
Дмитро Маркович вживає найрізноманітніші імена. Цікаво, що в проаналізованих творах переважають чоловічі власні імена над жіночими (жіночих 13-35%, чоловічих 25-65%).
У чоловічих власних назвах серед словотвірних формантів поширений суфікс -ко, який може приєднуватися або до звичайних нескорочених імен, або до скорочених, наприклад: Омелько, Івашко, Ілько, Левко.
Частина чоловічих власних назв мають закінчення , наприклад: Петро, Михайло, Данило.
Досить продуктивними є суфікси -ан, -ен, -ас, -ис, -им, наприклад: Іван, Степан, Семен, Тарас, Панас, Денис, Трохим.
Вживаються власні імена, утворені способом основоскладання, наприклад: Богумил.
Серед чоловічих власних імен у доробку Дмитра Марковича є такі, що утворені суфіксами -т, -м та закінченням , наприклад: Микита, Кузьма.
Поширеним є також суфікс -ір у власних чоловічих іменах, в якому при відмінюванні чергуються голосні і з о, наприклад: Федір-Федора, Сидір-Сидора.
Автор вживає власне ім'я, утворене суфіксом -иль, наприклад: Василь.
Серед словотворчих формантів у чоловічих власних іменах поширене поєднання суфікса та закінчення, наприклад: Афанасій, Терентій.
Слід зазначити, що переважна більшість власних чоловічих назв ужиті нейтрально, без емоційного забарвлення, наприклад: Петро, Панас, Семен. Але деяким (їх значно менше) за допомогою суфіксів надане пестливе або згрубіле значення, відповідно до контексту.
Так, наприклад, автор суфіксом надає відтінок зневаги, згрубілості персонажам з іменами Ванька, Стьопка, Сьомка, Пашка.
Порівняємо деякі з перелічених вище емоційно забарвлених імен з нейтральними відповідниками, що присутні у творах: Ванька - Іван, Стьопка - Степан, Сьомка - Семен. Крім суфікса, що надає слову згрубілості, наявний також суфікс, що надає слову відтінку пестливості. Мається на увазі суфікс , який у поєднанні з афіксом -ко, утворює форму Івашко, яка має відтінок пестливості. Таким чином, утворюється експресивний ряд значень одного імені: Іван - Ванька - Івашко. Саме так автор виражає своє ставлення до героя у певній ситуації, орієнтує читача, формуючи негативне чи позитивне сприйняття персонажа.
Цікаво, що Дмитро Маркович досить часто вживає ім'я Іван. Навіть у назві одного оповідання воно присутнє ("Іван з Буджака"). У шести з дванадцяти проаналізованих творів письменника наявний герой, що зветься Іваном.
Як уже зазначалося, жіночих власних імен у доробку Д.Марковича менше, ніж чоловічих.
Жіночі власні назви здебільшого вжиті без експресивного забарвлення. Лише одне ім'я, містячи суфікс , отримує значення пестливості (Наталка). Усі інші з проаналізованих жіночих особових назв мають нейтральне значення.
Частина власних жіночих імен утворені за допомогою суфіксів -н, -т та закінчення , наприклад: Оксана, Олена, Ганна, Горпина, Марта.
Також продуктивним є поєднання суфікса та закінчення , наприклад: Марися, Маруся, Онися.
Дмитро Маркович вживає розмовний, скорочений варіант імені Надія, тобто Надя, що твориться шляхом спрощення для зручності вимови звука і.
Деякі власні жіночі імена утворені або від прізвища, або від роду занять чоловіка поєднанням суфікса -их та закінчення , наприклад: Ковалиха, Зубачиха.
Поєднанням суфікса та закінчення утворена власна особова назва Явдоха.
Дмитро Васильович Маркович надає персонажам творів найрізноманітніші прізвища.
Такі прізвища, як Вовк, Утікач, Вільний, Плохий, Плохов, Удовин, Некора, Непомнящий, влучно вказують на вдачу героїв-носіїв цих прізвищ; Співак, Музика - на рід занять персонажів.
Значна кількість прізвищ мають закінчення -ко, -енко, що вказує на їх українське походження, наприклад: Микитенко, Войтенко, Будько, Герасименко, Петренко, Мусієнко, Грешко, Незабудько.
Виявлені також прізвища, утворені поєднанням суфікса -ськ-, -цьк- та закінчення -ий, наприклад: Сокольчевський, Соцький, Скандинський, Фабіянський, Бадзінський. Ці прізвища польського походження.
Варфоломеєв, Світозарович, Савродим, Гандріпа, Куліба, Дермамес - різноманітність перелічених прізвищ указують на талант Дмитра Марковича у влучному іменуванні героїв своїх оповідань.
Топонімічний простір проаналізованих творів не обмежується Півднем України. Нагадаємо, що топоніміка (від грец. topos - місце та onyma - ім'я, назви) - складова частина ономастики, що вивчає географічні назви [1, с.7].
У проаналізованих оповіданнях зустрічаються назви Сибір - позначає край з суворим, холодним кліматом; Архангельськ - місто, що знаходиться в таких же кліматичних умовах. Там дуже важко виживати неадаптованим до жорстокого клімату людям. Слово "Сибір" звучить з острахом з вуст героїв оповідань, оскільки царський уряд переселяв туди найбільш непокірних, бунтівників.
Херсонщина, Миколаїв, Каховка, Перекоп, Миколаївка, Петрівка, Одеса - все це Південь України. І зовсім не дивно, що більшість назв населених пунктів стосуються цього краю, адже у творах постає саме ця місцевість.
Як розмовний варіант вживається назва Адес, замість Одеса.
Згадуються також назви інших регіонів України, наприклад: Київщина, Коломия.
На сторінках творів Дмитра Марковича зустрічаються такі гідроніми (назви річок), наприклад: Дін, Дніпро, Молочна.
Таким чином, онімний простір творів Дмитра Марковича надзвичайно широкий та різноманітний. Завдяки вдалому іменуванню перед нами постають яскраві та колоритні персонажі.

Література

1. Бондалетов В. Русская ономастика. - М.: Просвещение, 1983. - 224 с.
2. Вербич С. Сучасна українська онімна лексика: функціональний аспект// Вісник Національної Академії. - 2008. - № 5. - С.54-60.
3. Маркович Д. По степах та хуторах: Оповідання. Драма. Спогади / Упоряд., авт. вступ. статті та приміт. О.Засенко. - К.: Дніпро, 1991. - 541 с.
4. Усне побутове літературне мовлення. - К.: Наукова думка, 1970. - 199 с.


Вікторія Щербаченко

Мовні особливості прози Д.Марковича

"З любов'ю до людей, до рідного краю, з вірою - усе можна зробити". Ці слова Дмитра Васильовича Марковича були його життєвим і творчим дороговказом, морально-естетичним девізом, яким він неухильно керувався в усій своїй службовій, культурно-громадській і літературній діяльності. Юрист за освітою та фахом (судовий слідчий, адвокат, мировий суддя), він у той же час був письменником-прозаїком, художником слова за покликанням. Популярності Д.Марковича сприяли публікації його оповідань в альманасі "Степ" (1886), в окремій книжечці російською мовою "Три рассказа" (1894), у збірці "По степах та хуторах" (1899). А вже з виходом у видавництві "Вік" (1908) двох томиків під тією ж назвою "По степах та хуторах", де було вміщено майже всі опубліковані до того часу твори, ім'я Дмитра Васильовича міцно утвердилося в українській літературі дорадянської доби [1, с.5].
В автобіографії, написаній 1902 року, Д.Маркович дав ключ до розуміння того, як і з яких джерел народжувались його такі правдиві й хвилюючі оповідання. "Служба, - писав він, - в котрій приходилось бути завжди на людях і серед людей - то злих, то обездолених, де приходилось щодня відатись і по тайнах душі людей, - навчила любити і жалувати людину, а все це дало результат - рядок оповіданнів "По степах та хуторах" [1, с. 41].
Оповідання і нариси Д.Марковича написані добірною українською мовою, основою якої є полтавська говірка. Лише зрідка тексти українських творів цього майстра слова забарвлені для колориту кальками з російської мови ("діло", "больниця", "об'явити", "платочки", "слідователь", "розиск", "бумага"), місцевими назвами й діалектизмами ("Буджак", "Молочна", "Пустобрех", "тирло", "іршані", "нужа", "шматок", "шпанка", "ґирлига").
Мова прозових творів митця визначається своєю чіткістю, лаконічністю викладу, внутрішньою насиченістю, багатогранністю, особливим естетичним призначенням. Завдяки експресивно-емоційним засобам мови, її лексичному, фонетичному багатству і різноманітності граматичних форм Дмитро Васильович створив яскраву галерею образів.
Ознайомившись з оповіданнями-образками "Іван з Буджака", "Два платочки", "Шматок", "Омелько Каторжний", "На Вовчому хуторі", "У найми", "На свят-вечір", можна сказати, що найбільш продуктивним засобом створення емоційності в Марковича виступають слова для вираження емоцій та почуттів, які можна об'єднати в групи: 1) емоційні слова, що передають почуття радості ("Ну, слава богу, що пройшов той день благополучно!"), здивування ("Оце так!"; "Отаке!"), горя та суму ("Ой, лишенько, де ж він?"; "Лишенько ж моє! Чим же я годуватиму вас?"; "Господи милосердний!"; "Ех! Горе мені з цими полтавцями!"; "О-ох!"; "Ай-ай! Мамо!"; "Ох-ох, гріхи мої тяжкі!"); 2) слова, які передають різні волевиявлення людини: наказ ("Геть к бісу!"; "Геть! Не треба!"; "Цить, жінко!"; "Та годі вже!"), оклик та звертання ("Гей, ти! Запрягай воли!"), спонукання до дії ("Ну, хлопче, послухай нас!"; "Ну, молись і ти, поїдем у степ"; "Ну одпочинем!").
Серед лексичних засобів аналізованих творів найяскравішими є синоніми, які у своїй основі мають спільне значення з наявністю додаткових відтінків, що є стилістичними варіантами основного: "Мирний городянин, що звик у житті тільки до дрібних каверз, лукавства та облуди, мимоволі бліднів перед цією цільною натурою, перед цим дужим, могучим степовиком" [2, с.46]; "Вітер лютує, реве" [2, с.61]; "Мокрі, холодні й голодні чабани повеселішали, зраділи" [2, с.62]; "Степ широкий, привільний, безмірний, кінця-краю йому немає" [2, с.73]; "Святу невинність, чистоту, наївність було видно у тій скоцюрбленій дитячій постаті" [2, с.80].
Зустрічаються в Марковича поодинокі евфемізми, тобто пом'якшення враження від сказаного: "Побув він у нас тижнів зо три, та й переставився…"(помер) [2, с. 57].
Численними в оповіданнях є прислівникові (жалібно-жалібно, густо-густо, далеко-далеко, довго-довго, рівно-рівно, давно-давно), прикметникові (блідий-блідий, худий-прехудий, дрібний-дрібний, золотий-золотий, рівний-рівний, покійний-покійний), дієслівні (закрутить-закрутить, плаче-плаче, йде-йде) повтори: "А він, блідий-блідий, мовчить" [2, с.55]; "Він живий, тільки блідий-блідий, худий-прехудий і без шапки" [2, с.56]; "То знизу підхопить чимало кущів перекотиполя, закрутить-закрутить їх, зіб'є й зав'є у стовп…" [2, с.60]. Письменник уводить їх у речення з метою звернути увагу читача на своїх героїв, показати їх якнайточніше, детальніше, нічого не пропустивши.
Дмитро Васильович майстерно використовує у своїх творах порівняння, порівняльні звороти та речення, які дійсно роблять мову образною та неповторною: "Завиє вітер, розіб'ється стовп, і кущі великі, неначе птиці чудові, полетять далеко по степу" [2, с.60]; "Тільки коли-не-коли зворушить степову тишу якийсь жалібний, незрозумілий крик, немовби плаче дитина" [2, с.74]; "Мовчить і гнеться, мов жива, В степу пожовклая трава" [2, с.85]; "А хуртовина в'ється, гуде, виє, як люта звірюка" [2, с.95]; "Хтось перескочив, як кішка, через тин і тихенько підкрався до вікна" [2, с. 69].
Для створення стислості, елементарності викладу та уникнення повторів письменник часто використовує займенники, які вказують на учасників мовлення чи на мовленнєву ситуацію: "Іван перший почув цей крик. Він замер, прислухаючись, він стояв коло стіни" [2, с.48]; "Але у баби Ковалихи інше було на думці. Довго вона сиділа та дивилася на подорожнього, а далі достала із скриньки хустку" [2, с.54].
Немало в оповіданнях-образках просторічної народної лексики, яку автор використовує для створення емоційності, експресивності, колориту невимушеності і простоти, подекуди - гостроти: "Така мерзенна пика!" [2, с.44], "Він довго шукав її навколо себе, заглянув навіть під лавку і промурмотав якусь лайку" [2, с.82], "Щось бебехнулось об землю, і всі замовкли: долі лежав зомлілий Степан" [2, с.83].
Наявні у прозі Марковича і фразеологізми, тобто семантично цілісні і синтаксично неподільні мовні знаки. За функціонально-стилістичними ознаками фразеологізми поділяють на літературні і нелітературні. Серед них можна назвати: "як на долоні", "не видно й свого носа", "собаче життя", "крокодилові сльози" та ін.
З-поміж синтаксичних особливостей для стилю письменника притаманні як двоскладні ("Тільки чомусь тепер він почував себе нещасним"), так і односкладні ("Важко мені, та й годі") речення, складносурядні ("Заплющу очі, а він тут-таки дивиться на мене жалібно-жалібно") і складнопідрядні ("На те ж вони гроші, щоб усе купувать: і працю людську, й силу, й волю"), сполучникові ("Аж ось затихло на хвилину і посіяв дрібний дощик") та безсполучникові ("Перед світом стихло, шматок знову пішов у степ") конструкції.
Отже, лексика Дмитра Васильовича Марковича - досить різнобарвна. У його малій прозі лексичні форми гармонійно поєднують стилістично нейтральні і марковані мовні засоби. Широке використання найрізноманітніших лексичних засобів дало змогу створити емоційність мови.
"Усі оповідання справляють дуже прихильне враження: в кожному з них автору вдається висунути вперед нові, ще не зачеплені сторони сільського життя", - писав рецензент ранніх оповідань письменника. Також він відзначав, що автор має нахил до "спокійної розповіді", "не підвищеного тону" [1, с.38].
У "Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р." Іван Франко відзначив: "Гарним придбанням "Степу" були чотири оповідання Д.Марковича "Из уголовщины", писані, одначе, українською мовою, в яких автор виявив неабиякий белетристичний талант" [3, с. 383].
У такому ж доброзичливому дусі оцінював оповідання Д.Марковича Б.Грінченко: "Предмет його оповідань - народне життя і його біди. Характерною рисою цього автора є гуманне ставлення до зображуваних осіб і постійне прагнення знайти в душі кожного тепле людське почуття, благородне поривання співчутливої душі" [1, с. 39].
Під гаслом "Любити і жалувати людину" минуло усе повне тривог і турбот життя одного з класиків української літератури Д.В.Марковича. Під цим же гуманістичним знаком пішли у світ його високоталановиті оповідання та нариси-спогади, навічно вкарбувавши ім'я письменника в духовний світ рідного народу.

Література

1. Засенко О. "Треба жити по-новому, люблячи людей!.." // Маркович Д. По степах та хуторах: Оповідання. Драма. Спогади. - К.: Дніпро, 1991. - С. 5-41.
2. Маркович Д. По степах та хуторах: Оповідання. Драма. Спогади / Упоряд., авт. вступ. статті та приміт. О.Засенко. - К.: Дніпро, 1991. - 541 с.
3. Франко І. Зібрання творів: У 50 т.- К., 1984. - Т.41. - 683 с.

Читати далі >>3 >>4 >>5 ... >>26 >>27 >>28