Вітаємо Вас, Гість!
Четвер, 14.12.2017, 23:01
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Мовний закон...
Всього відповідей: 19

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вісник Таврійської фундації. Випуск 5 -26

1 << 2 << 3 << 4 << 5 << 6 << 7 << 8 << 9 << 10 << 11 << 12 << 13 << 14 << 15 << 16 << 17 << 18 << 19 << 20 << 21 << 22 << 23 << 24 << 25 << Читати спочатку

ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ

 

 

Микола Олександрович Француженко-Вірний

У першу річницю смерти

 

М.О.Француженко-Вірний

Ще так недавно між нами звучав дружній голос Миколи Француженка-Вірного, на світ дивилось і ним раділо його усміхнене лице. Важко повірити, що цієї життєрадісної людини нема вже між нами, що не потелефонує, як у минулому, та не відізветься бадьорим дружнім голосом, не запитає здрібніло: "Як справи, Микольцю?"

Справді, голос у Миколи Олександровича був бадьорий навіть тоді, коли йому не було до бадьорости, бо ж недуга знесилювала тіло. Таким був мій друг і тезко, таким і залишився в пам'яті. Отак минають дні, тижні, місяці... Надходить перша річниця від дня його раптової смерти.

Микола Француженко помер у неділю, 28-го жовтня 2007 року, в місті Силвер Спрінґ біля Вашингтону. Покійний осиротив дружину Ярославу, синів Руслана та Олександра і доньку Роксану з родинами, в тому й троє внуків і одну правнучку. Дуже радів тим, що наймолодшому внукові дали ім'я Микола - як у діда.

Микола Француженко (літературне прізвище Вірний) відомий у діяспорі поет, прозаїк, драматург, радіожурналіст, радіодиктор і громадський діяч. Як письменник він був автором поезій, оповідань, драматичних творів, досліджував творчість відомих українських поетів: Василя Барки, Василя Стуса, Василя Симоненка, Михайла Ситника та інших. Діяпазон творчости Француженка широкий. Бібліографія його праць нараховує понад 400 позицій, включно з виданими в Україні книжками "Долі" (збірки творів), "Портрет поета" - про Василя Барку, "Наші долі" - художні твори, в яких між іншим розповідав про своїх бойових побратимів-дивізійників, "Різні долі"- збірка оповідань; "Цвіт папороті" - про М.Ситника (упорядник і автор вступної статті), "Нащадок славного роду" - про театрознавця Валеріяна Ревуцького, "Василь Стус" (співупорядник і співредактор). Біля півроку у підвалі "Народної Волі" друкувалася повість "Його леді".

Як член редакційної колегії письменник працював над упорядкуванням матеріялів до другого тому великого тритомника праць Патріярха Мстислава. Вірний почав опрацьовувати також перший том трилогії "Тридцять три роки на міжнародних радіохвилях".

Як блискучий журналіст і щирий патріот св.п. Микола Олександрович був автором багатьох статей, репортажів, оглядів, у яких висвітлював актуальні проблеми нашої сучасности; залюбки писав про життя і творчість українських письменників, літературознавців і діячів української культури. Він - чудовий диктор, перекладач, режисер і виховник дикторів, молодих радіожурналістів, талановитий промовець, декляматор, а передусім майстер художнього слова.

Численні статті, замітки, есеї та оповідання Миколи Француженка-Вірного з'являлися у таких журналах, як "Молода Україна", "Нові Дні", "Віра", "Українське Православне Слово", "Хрест і Тризуб", "Соборність" та інші. Письменник друкувався також у багатьох газетах української спільноти, наприклад, "Батьківщина", "Ми не повернемось", "Українські Вісті", "Свобода", "Українська Думка", "Вечірній Київ" тощо. Лиш упродовж двадцятьох років праці на посту головного редактора тижневика "Народна Воля", автор цієї статті надрукував 120 матеріялів Миколи Француженка-Вірного.

До речі, журнал "Соборність" (Німеччина) присудив Миколі Вірному літературну премію ім. Івана Кошелівця на 2001 рік за есей "Долі кращої, щастя й правди шукач".

Св.п. Микола Француженко народився 25-го листопада 1923 р. у місті Краснокутськ на Харківщині в родині військового інженера. Дитячі роки провів у Києві, одначе, щасливого дитинства не мав. До року втратив матір. Щойно п'ять років пізніше батько одружився вдруге. Перед Другою світовою війною малий Микола мандрував з батьком по різних містах СРСР і вчився у різних містах і школах, а найдовше в Києві, Дніпропетровську, Харкові, Одесі, Кам'янець-Подільському; на Кавказі, у Криму тощо.

1938 року юнак стає сином "ворога народу". Батька заарештували. Родині заборонили жити в столицях республік, навіть в обласних і районних містах. До цього лиха додається ще одне: покидає його мачуха. Миколою заопікувались батькові друзі. Тим часом батько просидів 21 день у камері смертників, але його не розстріляли, бо саме тоді арештували самого ката - наркома Єжова. Потім ще двічі засудили його до 10 років тюрми, але звільнили в 1939 році.

У 1940 році Микола закінчує середню школу в Житомирі і стає студентом медицини. Одначе війна не дозволила йому стати лікарем. Довелось захищати імперію. Два роки пізніше закінчує військову школу середнього командного складу, йде на фронт, одержує важке поранення й опиняється у німецькому полоні. Таких Сталін назвав зрадниками. Микола не міг погодитись із несправедливим осудом. При першій нагоді старшина стає в ряди Першої Дивізії Української Національної Армії під командою генерала Павла Шандрука.

Під кінець війни Микола Олександрович опиняється в англійському полоні в Белярії та Ріміні в Італії. На італійській землі й починається його літературна і режисерська дільність. Як здібний драматичний актор Микола виступав у жіночих і чоловічих ролях, напр.: у ролі Мірандоліни в комедії Карла Ґольдоні "Хазяйка гостиниці"; Олени - дружини козака-невільника в п'єсі "На тихі води" Б.Грінченка; Насті - жінки селянина Бабича в драмі І.Франка "Украдене щастя"; Батька - слуги в кримінальній драмі "Любимці темряви" та інших. З Італії Микола виїхав разом із тисячами дивізійників до Англії. Після звільнення з полону працював у фермера, на текстильній фабриці та на цегельні, потім став співвласником і директором підприємства виробництва літнього взуття. Як людина, Микола був здібний та підприємливий. Невдовзі їде до праці на радіостанції "Визволення" в Мюнхені (1957-1962). З Німеччини переїхав із родиною до Нью-Йорка та працював для Радіо "Свобода" як керівник нью-йоркської української редакції. Микола працював і вчився. У Норвічському університеті отримав науковий ступінь магістра.

З кінцем 1968 року Микола Олександрович почав працювати в Українському Відділі "Голосу Америки" у Вашингтоні, а закінчив кар'єру як керівник відділу в 1990 році. Разом працював на американських радіостанціях "Свобода" та "Голос Америки" майже тридцять три роки. Милозвучний голос св.п. Миколи Француженка залишився у фільмах "Шевченко у Вашингтоні" - про відкриття пам'ятника національному пророкові України в столиці США і "Щоб дзвони дзвонили" - про будову церкви - пам'ятника в осередку Української Православної Церкви в Савт Бавнд Бруку, Н.Дж.

Микола Француженко ще в Англії був причетний до заснування Спілки Української Молоді, а в Америці деякий час очолював Центральний Комітет Об'єднання Демократичної Української Молоді. Як член Українського Братського Союзу підтримував працю цієї братської організації. Був навіть учасником XXIV Конвенції УБС. Письменник став дійсним членом УВАН у Нью-Йорку, членом-кореспондентом НТШ, а коли Україна стала незалежною державою, - став членом Національної Спілки письменників України.

Вийшовши на пенсію в 1990 році, Микола Вірний писав багато. Не все написане надрукував. Залишив незакінчений великий "Щоденник журналіста", збірку есеїв "Два тижні в Києві", повість "Покоління приречених", драматичну трилогію "Дух Святої Землі", науково-фантастичний роман "Таємниця сусідніх галактик", "Зустрічі з Україною", "Великі Митрополити", "Коротко і ясно" та інші. Спішився. Хотів якнайбільше зробити для української літератури.

Складний та неспокійний був життєвий шлях письменника. На цьому шляху було багато різних пригод і прикростей. У численних розмовах автор цієї статті спонукав свого тезка писати спогади зі свого повного пригод і досвіду в різних ділянках життя, але наш "вашінґтонець", бо й так себе деколи підписував, хотів наперед завершити початі літературні проекти. Його відповідь була одна: "Пізніше. Ще хочу закінчити і те, і інше; ще треба багато дечого зробити". Ще треба. Так працював до останніх днів свого життя.

Про життєвий шлях і творчу працю Миколи Француженка з нагоди його ювілеїв (70-ліття, 75-ліття, 80-ліття) дуже похвально писали його друзі та шанувальники - Володимир Біляїв, проф. Петро Одарченко, д-р Юрій Криволап та інші.

Микола Олександрович хотів було зробити для України якнайбільше. На жаль, не встиг здійснити всього. Чимало його проектів залишилося на його столі або лиш у шляхетних думках і намірах Патріота та Українця з великої літери. Він бо за Україну воював, для України та Україною жив і для неї працював. Нехай же американська земля буде Йому легкою, а добра пам'ять про Нього - вічною.

Микола Дупляк

 

 


 

Пам'яті Євгена Дацюка

 

Є.П.Дацюк

 

Відійшов у вічність колишній багатолітній політичний в'язень совєтських гулагів, постійний автор часопису "Сибірські гулаги - Херсонські степи" та інших видань, у тому числі і "Визвольний шлях", що виходив у діаспорі, поет, педагог, лауреат журналістської премії ім. Петра Полтави, шанована людина Євген Петрович Дацюк.

Євген Дацюк палко любив рідну землю і свій народ, виступав проти несвободи, соціальної і національної несправедливості.

Маючи вроджену скромність, він не випинав себе перед суспільством. Ця риса, а також висока філологічна освіта спонукали його до якісної праці у галузі високої журналістики. Він добре розумівся на поезії та якимсь особливим почуттям розпізнавав у поетові Божу іскру.

Пройшовши через тюрми і сталінські табори, він не зрікся національної ідеї, задля якої жив і трудився. Здоровий дух визвольного змагання 40-50-тих років, до якого був причетний із студентських років, живив його в часи ув'язнення і не дозволяв зневіритися і знеособитись.

Євген Петрович Дацюк народився 29 січня 1928 року в селі Голосковичі на Львівщині. Освіту здобув у Голосковецькій неповній середній школі і Львівському культосвітньому технікумі (1944-1947 р.р.).

У 1947-1948 р.р. працював учителем Голосковецької н/с школи. 16 березня 1948 року був арештований органами КДБ і засуджений за ст. 54-11 КК УРСР на 25 років невільницьких таборів особливого режиму і 5 років позбавлення громадянських прав після відбуття ув'язнення.

До арешту, навчаючись у Брідській торговельній школі, брав активну участь у підпільній діяльності осередку "ОУН - Юнаки", у червні 1944 року очолив підрайон цієї організації (село Голосковичі, Гаї-Смоленські та Глушин).

У таборі (ОЛП-2 м. Інта, Комі АРСР) зблизився з тепер відомими письменниками, колишніми політичними в'язнями. Його добрими знайомими були Григорій Кочур, Дмитро Паламарчук, Юрій Лісняк, Іван Савич, Іван Гришин-Грищук, Григорій Полянкер, Михайло Хорунжий, Іван Микульський, Андрій Хименко (Химко), Василь Супрун (білоруський поет), Рауль Кабідзе (грузинський письменник), Гасан Ахвердієв (азербайджанський письменник), Віктор Василенко (російський поет), Любомир Полюга, Олександр Гринько, Кузьма Хобзей та ін.

На 2 Шахтоуправлінні (ОЛП-2) Євген Дацюк працював з 1949 по 1954 р.р. спочатку у забоях вугільної копальні, а пізніше машиністом аварійного складу. Він любив поезію, історію, філософію, пробував писати вірші. Мав таємний записник, до якого занотовував табірний фольклор, допомагав ув'язненим поетам і прозаїкам робити копії, переписувати їхні твори і при нагоді конспіративно передавати в інші табори. У листі до автора цих рядків писав: "А щодо мого "листування" з дівчатами 4-го ОЛПу, то до нас привозили гравій з кар'єру, де вони працювали, а я записки клав у спецовочні рукавиці і прив'язував до борта самоскиду. Отака була "пошта". Таким способом пощастило передати і твою повість "Лаодіка".

1954 року відповідно до постанови слідчого відділу КДБ при Раді Міністрів УРСР справу по звинуваченню Євгена Дацюка було припинено і його звільнено.

1956 року він вступає до Львівського державного університету на філологічний факультет і закінчує в 1962 р., працює у середніх школах м. Львова та Львівському фізико-математичному ліцеї.

У час навчання в університеті зблизився із Зіновієм Красівським, організатором Українського Національного Фронту (1964-1967 р.р.), брав участь у випусках самвидавчого бюлетеня "Воля і Батьківщина", був під постійним наглядом КДБ і неодноразово зазнавав допитів за участь у зібраннях правозахисників, на яких були присутні В.Чорновіл, М.Осадчий, В.Мороз, В.Стус та інші відомі діячі культури і правозахисного руху. Двічі попереджався органами КДБ і підлягав звільненню з педагогічної роботи.

На початку 90-х років він - серед ініціаторів заснування культурно-просвітницьких організацій "Меморіал", "Просвіта", ТУМ, Спілки політичних в'язнів і репресованих тощо, був делегатом першого з'їзду Народного Руху України, демократичних з'їздів і форумів.

Брав активну участь у громадському житті й літературному процесі, пише аналітичні статті, рецензії, які відзначаються свіжістю думки і глибиною аналізу, редагує твори прозаїків і поетів, радіє появі молодих талановитих літераторів. Мені писав: "...Вітаймо авторів: Пагутяк, Пашковського, Неборака, Бічую, Дідулу, Процюка, Сороку... Он нова з'ява: Таня Малярчук і її "Троянда Адольфо". Він клопочеться родинами Великголови і Королевича - своїми дітьми: "Ось Ірусині похворіли: в Одарусі - вуха, а в Маласі - температура... А в Еліни завал, - у Києві чорно працює". Незважаючи на свій поважний вік і підупале здоров'я, багато пише і читає. "Ну, а тепер одним подихом прочитав аж чотири книжки Пауло Коельо... і розчарувався. Такий малий прогрес у людському сприйнятті буття земного. Підступи, зрада, ненависть, убивства... Так мало людині дано того життя і так її обкрадено".

Уже будучи тяжко хворим, писав:

О вітри! Мої вітрогони-вітриська!
Хочу бачити ті зміни райдужні зблизька.
То силу вселіть у мою зболілу душу:
Жити на цім світі я - мушу!

Світла пам'ять про Євгена Дацюка - патріота, подвижника, науковця, який працював до останнього свого подиху на благо України, житиме вічно.

Микола Василенко

 


 

Наші автори:

 

Антипенко Іван Павлович - студент 2 курсу ХДУ;
Береза Інна Юхимівна - кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Миколаївського державного університету ім. В.О.Сухомлинського;
Бондаренко Лідія Григорівна - кандидат педагогічних наук, доцент кафедри українського літературознавства ХДУ;
Бондарчук Петро Федорович - член НСЖУ, почесний голова Балтського міського літоб'єднання ім. В.Куликівського;
Ботвінцева Олена Петрівна - кореспондент офіційного сайту Херсонської обласної ради;
Василенко Микола Олександрович - член НСПУ, голова Таврійської фундації (ОВУД);
Датченко Юлія Валентинівна - доцент кафедри загального і російського мовознавства Дніпропетровського національного університету;
Дупляк Микола Васильович - американсько-український педагог, засновник Українського Лемківського Музею у Стемфорді, громадський діяч, екс-редактор тижневика "Народна воля" у м. Скрентон, Пенсильванія (США);
Коротєєва Вікторія Вікторівна - студентка 3 курсу ХДУ;
Кулик Валерій Павлович - член НСПУ;
Леонова Наталія Сергіївна - аспірант кафедри історії української літератури Харківського національного університету ім.В.Н.Каразіна;
Лисюк Катерина Анатоліївна - учитель-методист Академічного ліцею при ХДУ;
Лопушинський Іван Петрович - кандидат педагогічних наук, доцент, заслужений працівник освіти України, голова журі Всеукраїнської літературної премії Яра Славутича
Лубчак Вадим Михайлович - студент 5 курсу ХДУ;
Накашидзе Ірина Сергіївна - аспірант кафедри української літератури Дніпропетровського національного університету.
Немченко Галина Вікторівна - кандидат філологічних наук, доцент кафедри українського літературознавства ХДУ;
Немченко Іван Васильович - кандидат філологічних наук, доцент кафедри українського літературознавства ХДУ;
Олексенко Володимир Павлович - директор Інституту філології та журналістики ХДУ, доктор філологічних наук, професор;
Оленковський Микола Петрович - кандидат історичних наук, голова Херсонського облвідділення Конгресу української інтелігенції, голова секції археології Українського Товариства охорони пам'яток історії та культури;
Параскевич Павло Кіндратович - кандидат філологічних наук, член правління Таврійської фундації (ОВУД);
Пентилюк Марія Іванівна - доктор педагогічних наук, професор ХДУ;
Петренко Олена Анатоліївна - студентка 5 курсу ХДУ;
Прокопенко Руслана Сергіївна - студентка 3 курсу ХДУ;
Рудницький Григорій Андрійович - член НСЖУ, краєзнавець (Республіка Крим);
Самборська Марія - член КУН (м. Скалат Тернопільської обл.);
Тихоша Валентина Іванівна - кандидат педагогічних наук, професор кафедри сучасної української мови ХДУ;
Храплива-Щур Леся - українська письменниця в Канаді;
Чухонцева Наталя Дмитрівна - кандидат філологічних наук, доцент кафедри українського літературознавства ХДУ;
Шокарева Наталія Павлівна - викладач української мови та літератури у Херсонському політехнічному коледжі Одеського національного політехнічного університету.