Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 22.10.2017, 08:35
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

За якою інформацією Ви прийшли до нас?
Всього відповідей: 109

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Жовтень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вісник Таврійської фундації. Випуск 5 -18

1 << 2 << 3 << 4 << 5 << 6 << 7 << 8 << 9 << 10 << 11 << 12 << 13 << 14 << 15 << 16 << 17 << Читати спочатку

 

НАШ ГІСТЬ

 

 

Леся Храплива-Щур

 

Псалом померлих від голоду в 1933 році

О, Предвічний, прости, що у храм Твого світла приходим,
Почорнілі, зболілі, неначе чорнозем розритий.
Гаснуть зорі від стіп обважнілих, розпухлих походом,
Криють янголи лик, бо на нас моторошно дивитись...
Нас, Всесильний, побач: на землі нас могутні не знали,
Коли брали у нас, до зерна, пропотілу сторицю,
Щоб, колесами тіло живе розкроївши на шпалах,
Повезти в ненаситного гніву морозну столицю.
Всі ми тут. Почисли, бо числа нас нікому не знати,
Нас, що сонні міста, наче совість похмура, обсіли,
Що приходили, скарби предківські міняти у ката,
За останок життя: свого ж хліба шкуринку згірчілу...
Ти прости, що хапаються облаків пальці кістляві:
Нехоронені ми: дідусі, юнаки, немовлята...
...Що прийшли ми в притвори Твоєї одвічної Слави,
Непохитною скаргою мовчки до віку стояти.
Ми не просимо кари на них, Ти бо Сам справедливий,
Покоряєш неситих в їх серця жорстокій гордині.
Ми благаємо тільки: дай нашим кісткам зійти жнивом,
Жнивом волі новим, що ніхто не візьме з України.

 

 

Пісня тисячоліття

 

Сколихнися, Дніпре синій,
Понеси цю вість у світ:
Християнській Україні
Нині тисяча вже літ.
Хрест апостола Андрія
Князь підняв Володимир.
Просвітився вічний Київ,
Завітав у людях мир.
Хлібом-сіллю, писанками
Прийняла земля Христа.
Поросли Господні храми,
Мов пшениця золота.
Мудрість Божая, Софія
Засіяла на весь Схід;
На сторожі Божій Київ,
Наш Єрусалим, стоїть.
Нас Покрова-Богомати
Хоронила крізь віки:
І дружинників у раті
І козацькі байдаки.
Ми несли тисячоліття
Хрест тризуба серед бур.
Крізь вороже лихоліття
Нас провів хоробрий Юр.
Вірні під знам'ям Христовим,
Крізь терни - до перемог,
До великої обнови
Ми йдемо - бо з нами Бог!

 

 

 

Рушник

Українській жінці

Вставала ти із росяних глибин,
Ще й Дажбог поля сонцем не засіяв
Із Ладою святою в лад один,
На рушнику ти вишивала мрії.
Ще поки ранок для народу спів,
Ти розшивала радощі і болі,
Красу дочок і міць твоїх синів
І нерозривний безконечник волі.
Калину й дуб сплітала у вінки,
Змережувала сонцем і зорею.
Досвітніх півнів з голосом дзвінким
На світлий змог скликала із вірею.
Благословляла радістю весіль
Прекрасний рід, щоби повік не згинув,
Втирала сльози і розлуки біль,
Запопадлива, віща Берегине.
Сперезувала Діда-Коляду,
На сіно слала Божому Дитяті
І на самім покутті, на виду,
Держала - щоб Господь вітав у хаті.
Червоне й чорне - що прийшлось нести...
І ружі і полини-чорнобилі,
Складала хрещиками у хрести,
На вічну пам'ять клала на могилі.
Крізь рідне зілля і чужий бур'ян
Несла захований рушник народу
І прикладала до синівських ран
Із боєвищ: з Каяли аж до Бродів.
Прослався твій рушник понад віки,
Покрив століть нещадні бурі й зміни:
Прадобрість материної руки,
Грядущим поколінням - щедре віно.
Прослався, заповітній, за моря:
Беруть голки чарівні в руки доні...
У кожній хаті спадщина твоя:
Рушник великомудрий на іконі.
І ось діждався - через стільки літ!
Тризуб воскреслий окружає знову...
- Ти рушником ще опережеш світ -
Одвічним кругом вірности й любови.

Написане для 6-го Конгресу СФУЖО

 

 


 

ТАВРІЙСЬКІ МЕМУАРИ

 

 

Валерій Кулик

 

АНАТОЛІЙ БАХУТА

Літературний портрет

 

1. Мрія, котрій не випало здійснитись

В осінню негоду, коли за вікном розгулював холодний, мокрий вітер, ми сиділи на веранді удвох з Анатолієм. Говорили про те, про се, згадували хлопців, які порозліталися по світу в пошуках кращого життя. А пригадати було що, адже, коли наприкінці 1973 року в Новій Каховці відкрили газету, зібралися тоді до єдиного гурту молоді здібні журналісти, приблизно одного віку. Найстаршим і найдосвідченішим був традцятип'ятилітній редактор Віталій Зленко. А Грицько Дудник, Микола Правдивий, Всеволод Ільїн, Микола Ріпенко і автор цих рядків були ще юними-зеленими, хоча за плечима в кожного уже сяяли золотим пір'ям роки газетярської роботи.

Анатолій Бахута

Анатолій Бахута. Автопортрет

Анатолій сидів обіч столу, закинувши ногу за ногу і обпершись спиною в стінку, яка не відомо коли білилася, а тому вапно вже давно не бралося за одяг. Він уважно слухав мене, виявляючи навіть деяку недовірливу зверхність, відкопиливши нижню губу, ніби вивчав і скрупульозно зважував кожне мовлене слово. Взагалі Бахуту всі знали як неперевершеного скептика і глузуна. Він міг тривалий час незворушно-мовчки дивитися в очі співрозмовника, раз-по-раз ніби навмисне видаючи своє сумнівне ставлення, а потім, коли траплявся слушний момент, ненароком жбурляв у відповідь колючу, а то й просто дотепну фразу.

"У Бахути крутий характер" - ця репутація безкопромісної і категоричної людини закріпилася за ним задовго до того, як він прийшов працювати до редакції. Навіть подейкували, що і брали його в колектив з певним ризиком: чи впишеться у творчу обойму, чи не нашкодить своєю безапеляційністю і прямотою?

Але, як згодом усі зрозуміли, Анатолій не тільки став стрижневою опорою в колективі, а й його справжньою душею. Чи не тому до нього в гості частенько по вихідних поспішала братва, якій на ту пору так було потрібне творче спілкування.

- Так, Валерію Павловичу (до речі, у новокаховській редакції, незважаючи на молодість працівників, один до другого зверталися на "ви"), - говорив протяжно, ніби скрупульозно зважуючи кожне слово, Анатолій, - Ви прийшли порадувати мене виходом у світ вашої першої книжки… Ще низочка таких збірок - і можна буде видавати вибране…

Анатолій Бахута. Автограф

І я, вже маючи певний досвід у роботі з видавцями в Криму, тут же почав пропонувати Анатолію подати до видавництва "Таврія" свій рукопис.

- Ви, Анатолію, впорядкуйте книжку десь обсягом у два друкованих аркуші, і з'їздимо удвох до Сімферополя…

- Два аркуші… Це видавайте ви, а я менш як на десять аркушів не погоджуюсь… Книжка має бути книжкою, а не метеликом з дюжиною сторінок.

В його очах спалахнули іскорки самовдоволення.

Бахута не любив розповідати про той прикрий випадок, коли на початку шістдесятих, ще юним автором він відправив поштою до "Радянського письменника" рукопис. І коли звідти написали, що для першої книжки віршів забагато, що треба наполовину менше (тоді ставилися такі вимоги), він навідріз відмовився не тільки від самої пропозиції, а й від подальших стосунків з видавцями.

Таким він був: упертим, самовпевненим, рішучим. Таким його знали ми, колеги по газетярській роботі.

Але просто легковажністю згаданий учинок назвати не можна. То був продуманий, хоча й нелегкий крок поета.

З усього було видно, що видання книжки поезій для Бахути - заповітна, щемлива мрія. У цьому переконався, коли бачив, з якою старанністю і продуманістю він систематизував, правив і шліфував свої вірші.

Та щоб не здатися до краю ущемленим в авторських правах, щоб не показати своє безсилля, Бахута вдавався до жартів на зразок: нічого, майбутнє розсудить, коли ці твори неодмінно будуть видані гідними тиражами і дійдуть до свого читача.

…За вікном веранди з'являлися ранні осінні сутінки, але все той же настрливий і розгнузданий вітер гойдав верховіття тополь, старої розлогої шовковиці, здичавілих виноградних кущів, які ще тримали на мокрих струнах лози вже не зелене, але ще таке живе листя…

 

2. "Не журись біля двору, тополе…"

Всі, хто добре знав Бахуту, не могли не помітити такої визначальної риси його вдачі, як доброти. Пригадую, коли рясно вродила шовковиця, що розкинула віти побіля хвіртки Анатолієвого двору, кілька хлопчаків з чорними від ягід руками під орудою господаря захоплено трясли віття старого дерева, струшуючи шовковицю на величезне рядно, яке Анатолій не пошкодував для такої оказії. І треба було бачити, з якою удаваною ініціативністю підбадьорював він кирпатих хлопчаків.

- А знаєте, козаки, які смачні вареники з шовковицею? - вигукував дядя Толя. - А пиріжечки які… Скажіть нехай матері вам наварять і напечуть. Ми коли малі були, то й з пасльоном нам вареники за ласощі видавалися…

А то було якось весною пізно ввечері - дзвінок у двері. Відчиняю: на порозі стоїть Бахута з кошиком полуниць. "Оце, думаю, Роман ваш ще не ласував ягодами, бо ж на базарі вони дорогі… Дай, думаю, понесу хлопцеві, а то ж він ще малий, до дядька Толі дороги не знає, а батьки не додумаються прийти".

Але для нас, дорослих, ягоди тоді були приводом, щоб погомоніти за чаркою, почитати вірші. І десь уже далеко за північ ідемо проводжати Бахуту. Доходимо до рятувальної станції, де жебонять між корневищ платанів жваві струмки. Там розкорковуємо останню пляшину і під хлюпіт дніпровської хвилі вже вкотре слухаємо палку розповідь Бахути про те, як під цими трьома столітніми платанами полюбляв колись відпочивати великий Довженко.

Один з віршів Анатолія Бахути розпочинається рядком "Не журись біля двору, тополе…". Вона й сьогодні журиться за своїм господарем, за тим, хто її посадив.

Пригадую блакитний вересневий ранок, коли в гості до Бахути прийшли його духовні побратими, люди, котрі шанували його талант, які знали його при житті. Прибули сюди, в Нову Каховку, на Шевченка, 7, де жив поет, щоб відкрити його музей.

Дивне передчуття оволодіває тобою, коли торкаєшся рукою до хвіртки, але входиш до двору вже не конкретної людини, а до музею. Тут, у цьому невеличкому будинку, що неподалік Дніпра, відкрито музей поета Анатолія Бахути.

Все залишилося, як було при житті Анатолія: скромненький дерев'яний паркан, усе та ж розлога шовковиця ліворуч і праворуч висока тополя. Вузенька стежка між виноградних лоз - до порогу будинку. Будинку, який ще пам'ятає свого господаря. Аде вже відчувається тут музейний дух: чистенько і прибрано… І тиша, як і належить бути в музеї.

Коли ми гостювали у цьому дворі, все було просто і звично: погавкував у глибині двору підсліпкуватий, але дзявкулистий пес, ходили й греблися у гудині кури, текла вода з крана, який важко було закрутити: обійшлася різьба, а господарю було не до того, адже він поет, писав вірші і думав про невмируще… Отож і доводилося прив'язувати закрутку крана мотузкою, яка була надто мокрою і рвалася…

А під час презентації музею тут було по-особливому охайно: в затишній та зручній альтанці пошепки спілкувалися численні гості, як ті, що знали поета особисто, так і ті, для кого він уже став хрестоматійною постаттю.

Перед тим, як мала розпочатися церемонія відкриття музею, ми стояли обіч двору і курили. Анатолій Соловей, який також був з когорти першовідкривачів новокаховської газети, наш невгамовний фотокор, як і раніше, розповідав житейські небилиці. А Валерій Руденко, який не працював з нами тоді, але знав Бахуту, бо ж сам тут народився і виріс, щось мовчки занотовував у блокнот, можливо - для репортажа "Наддніпрянки", де він працював власкором.

Коли білява юнка з обласного літературного музею після тривалої доповіді одного з ініціаторів відкриття музею пана Гунька перерізала меморіальну стрічку, подумалося: "Ось так, Анатолію, віднині це місце буде відкрите для всіх, не лише для тих, кого ти запрошував сюди особисто…"

А в хаті залишилося все, як було: трішки нахилені портрети на стінах - батька, матері, сестер і друзів. Біля одного з них - скромненької вишивки рушник з голубими квітами. І речі, ті, що були тут завжди: виплетена з лози етажерка, збита колись давно книжкова полиця, старенька друкарська машинка і мандолина - інструмент, на якому Бахута грав ще у шкільному струнному оркестрі…

Хату не впізнати після того, як погосподарювали будівельники. Якби так при житті поета, не соромно було б і столичних гостей запросити…

Та коли я вийшов у двір і підійшов до крана, щоб попити води, він все так же не закручувався. Не встигли зробити до відкриття музею. І це радувало: все ж щось та залишилося так, як було при ньому…

 

3. Спростування істини: газета - не для поета

Далекого 1974-го вийшов у світ перший номер "Нової Каховки". Дехто з іронією закидив на адресу редактора Віталія Зленка: чи варто було брати до штату творчих працівників відразу чотирьох поетів? Але той, оскільки сам займався віршуванням, стверджував несхибну позицію: поети - якраз ті люди, на кого можна покластися. Хоч і мороки з ними чимало, адже кожен - неординарна особистість, усе ж, коли треба, ці люди не халтурять, а працюють так, як велить сумління.

"Нова Каховка" зразка початку 70-х років - то газета сміливих дерзань і пошуків. З усього колишнього Союзу приїздили сюди за досвідом побратими по перу. Дехто глузував: а чому б і в Нью-Васюках не зробити столицю?

Якось суботнього дня хлопці зговорилися прийти на роботу і влаштувати справжнє соціалістичне змагання, як то було в пору стахановщини. З восьмої ранку і до десятої вечора у кабінетах кипіла робота. Всі двері були відчинені, тому кожен знав про доробок ближнього.

- Є дев'ятсот рядків, - чую голос Бахути.

- Дев'ятсот п'ятдесят! - вигукує Микола Правдивий.

- Тисяча! - кричу я.

- Тисяча сто! - не забарився Анатолій.

- Тисяча двісті, - з нетерпінням констатує Правдивий…

- Тисяча триста, - намагаюся сповістити про своє досягнення.

- Тисяча триста п'ятдесят! - доноситься вигук Бахути.

Читач запитає, а про що це можна було писати в такій кількості? Скажу відверто, газети тієї пори були напрочуд поліфонічними. З номера в номер, десятка два подач друкувалася повість місцевого автора "Овогнені гори", яку з такою ретельністю переклав Анатолій Бахута.

Анатолій Бахута з колегами-журналістами

Читачеві, мабуть, цікаво буде довідатися про ще один факт.

Свого часу я був завідувачем відділу, а Бахута - кореспондентом цього відділу. Виробничий обов'язок вимагав від мене, як керівника творчого підрозділу, особливої зібраності й серйозності під час вичитування матеріалів. Ото й доводилося ретельно перечитувати і правити написане.

Так одного разу, ознайомившись з правкою свого нарису, Анатолій прожогом влетів до мого кабінету з галасом: "Що ви начеркали! Ви що, геній?!"

Я оторопів. Я ще не бачив Бахуту таким розлюченим і розгніваним.

- Та ні, Анатолію Павловичу, я не геній, я всього-навсього завідувач відділу, в якому ви працюєте… - певне, трішки винувато сказав я.

Але тут на порозі з'явився відповідальний секретар Всеволод Ільїн:

- Анатолію Павловичу, заспокойтесь і не репетуйте, Кулик не геній… Розумієте, два генія в одному кабінеті аж ніяк не може бути…

І той же Ільїн якось у приватній розмові сказав: "Я розумію тебе, старий, ти заввідділом, але Бахуту не прав - він дурні не напише…"

Веду все до того, що Анатолій Бахута був блискучим стилістом, людиною, котра всім єством відчувала слово, яка вкрай відповідально до нього ставилася. Він однаково прискіпливо підходив як до поезії, так і до журналістського ремесла.

 

4. Одіссея, що могла стати реальністю…

Якось по завершенню робочого дня зайшов до мене в кабінет Всеволод Ільїн і загадково сказав: "Як ти, старина, гадаєш, чи можна сконструювати нам з тобою пліт і спуститися ним від Запоріжжя до Станіслава?" В його лукавих очах прочитав я не лише бажання заінтригувати ближнього. Було щось більше і суттєвіше…

Згодом я довідався, що цю ідею незвичайної подорожі Ільїнові запропонував Бахута. Виявляється, не один рік його мучила забаганка пропливти Каховським водосховищем, а потім далі вниз до Дніпро-Бузького лиману. Мета єдина - подивитися на рідні обрії, на батьківський берег з Дніпрової далини.

А взагалі він був романтиком і великим мрійником. Пам'ятаю, як розповідав про своє дитинство. Оскільки народився Анатолій у селі, котре опинилося згодом на дні рукотворного моря, він годинами міг розказувати про те, які там помідори, кавуни і дині виростали. Казкової величини. Один помідор - як голова завбільшки. І говорив він про це так, що не повірити було важко.

Пліт-катамаран, ідеєю будівництва якого було згодом пройняте майже все чоловіцтво редакції, почав набувати реальних обрисів. Говорили про нього всерйоз і вже дійшло до того, що почали зносити дюралеву жесть і кутники на його спорудження…

Аж уже згодом, коли ця утопічна одіссея, викликана поетичною уявою, стала просто-собі легендою, я якось запитав Бахуту: "А як же наш катамаран?"

Він пильно подивився мені в очі і мовив:

- Катамаран, він є… Він має бути в житті… А так, без нього і сіро, і прісно… Та й буде хоч про що згадати…

Лютий 1996 р.

 


 

ХЕРСОНСЬКИЙ КУРІНЬ

 

 

ВАСИЛЬКО

 

Яструб розбою

Імперський прихвостень орду склика
Під чорний стяг кістлявої Беллони*,
Де кровію вінчалися корони,
І сльози й піт лились трудівника.
 
Імперський прихвостень меча стиска -
І нехристи шикуються в колони,
Шалено б'ють у половчанські дзвони, -
Витає смерть, неначе тінь хистка.
 
Земляче, чуєш войовничий гук?
Міцніше стисни свій тугий п'ястук!

1998
* Беллона - рим. міф. богиня війни, дружина Марса.

 

 

Деяким нардепам

Придбавши наперед труну,
Отут нардеп у ній уклався,
Який на сесії поклявся:
"Украінє нє прісягну!"

 

Торгашеві

Лежить торгаш тут під сосною, -
Уже його розпався труп.
За те покараний судьбою,
Що говорив на гривню… руб!

 

Удавам

Лежать імперські тут удави,
Що пролили народну кров.
У цю могилу "русской слави"
Залізти хоче й мер Лужков.

Січень 1997

 

Українофобові

Під плитами вкраїнофоб -
Лукавий зайда і нероб.
Він камінь пазушний носив,
Під ним навіки і спочив.

 

Заблудлій вівці

Лежить заблудла тут вівця, -
Багато в роті мала піни.
Вона кричала безкінця,
Що без Москви нема Вкраїни.

 

Недругам України

Вони наскоком, наче тать,
Копали яму Україні.
Тепер самі у ній лежать
І зогнивають в баговинні.

 

Палієві війни

Цей тип тропою йшов війни,
Їв поїдом людей премного.
Тепер у ямі без труни
Їсть поїдом себе самого.

 

 


 

Дружбан

 

Подяка Потьомкіна херсонцям

Сонет-експромт

Які роки, які віки минули!
Херсонцям шлю із засвітів привіт.
Спасибі, що мене ви не забули
І нині, через 230 літ.
 
Стою у бронзі тлустий, як Микула, -
Подякувати скульпторові слід.
А головне, що дух мій не знебулий
Між вас таки живе із роду в рід.
 
Простецький люд мої основи множить,
Його наразі щонайбільш тривожить
Політика, страшніша, ніж чума.
Тож і мені в цей час мовчать негоже:
Я дякую за те вам, зокрема,
Що України й досі ще нема.

 

Солідарна радість

Українські вандали раді:
Нищать пам'ятники й в Канаді.

 

2 = 0

Я у відчаї,
Рідний край:
Двоязичіє -
Мові край.

 

Читати далі >>19 >>20 >>21 >>22 >>23 >>24 >>25 >>26