Вітаємо Вас, Гість!
Четвер, 17.08.2017, 01:34
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи потрібний на порталі розділ "Вільна публікація"?
Всього відповідей: 15

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Серпень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вісник Таврійської фундації. Випуск 5 -15

1 << 2 << 3 << 4 << 5 << 6 << 7 << 8 << 9 << 10 << 11 << 12 << 13 << 14 << Читати спочатку

 

ЖУРНАЛІСТИКА

 

 

Олена Ботвінцева

Невідомі сторінки
еміграційної журнальної періодики

Пресознавство в Україні розвивалося значно повільніше, у порівнянні з іншими країнами Європи. Після злету публіцистичної діяльності О.Маковея, І.Франка та С.Єфремова настала творча тиша журналістських розвідок.

Початок ХХ ст. у вітчизняному журналістикознавстві пов'язаний з іменами М.Грушевського та Д.Донцова. Наступні ж роки були несприятливими для розвитку вільної преси. Тому в 30-40-вих роках XX століття всі творчі сили журналістів зосередилися в еміграції. Протягом цих років журналістикознавство в Україні, порівняно з попередніми періодами, фактично припинило свій розвиток. Однак за кордоном у цей час, зокрема в Німеччині та Чехословаччині, журналістикознавчими питаннями займалися українські емігранти А.Животко, О.Бочковський, С.Сірополко, роботи яких були видані окремими книжками [9, с.23].

А.Животко видав низку праць з питань українського пресознавства. Найпомітнішою серед них є "Історія української преси" (Німеччина, Регенсбург, 1946). Ця праця має всі ознаки підручника. У ній наявна детальна структурованість, хронологічна послідовність викладу матеріалу, перелік контрольних запитань і завдань після кожної теми. У 1989-1990 роках "Історія української преси" була перевидана в Мюнхені, а через дев'ять років у Києві.

Книга складається з дев'яти розділів відповідно до запропонованої автором періодизації історії української преси. Т.Трачук у своїй статті "Питання періодизації історії українського журналістикознавства" зазначає, що "свого часу вона була найповнішим дослідженням вітчизняних друкованих органів від їх зародження до початку Другої світової війни" [2, с.52].

У цей період створена колективна праця О.Бочковського та С.Сірополка "Українська журналістика на тлі доби: Історія, демократичний досвід, нові завдання". Вона фактично є першим дослідженням з теорії журналістики, написаним українськими авторами, щоправда, в діаспорі.

О.Бочковський, будучи професором Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина), у 1937 році завершив першу частину свого дослідження. Після його смерті, у 1939 році, за продовження цієї праці взявся С.Сірополко, якому належить також низка публікацій з теоретичних питань журналістики [6, с.69].

У своїй праці автори сформулювали теоретичні засади журналістики, розглянули такі питання: проблематика преси, проведення пресової політики, діяльність "пресової агентури і бюро", жанри журналістських матеріалів, вживання мови і використання певного стилю у газеті, завдання публіцистики, комерціалізація преси, правове становище журналіста, професійні організації журналістів у різних країнах, журналістська етика, склад редакційного апарату, об'єктивізм і суб'єктивізм у журналістиці, визначення понять "преса", "часопис", "журнал" і т. ін.

Суттєвим кроком уперед було видання із січня 1907 р. "реформованого" "Літературно-наукового вісника". М.Грушевський став його реформатором не лише як видавець, а й як дослідник - відкрив його на еміграційних просторах. Про оновлений "Літературно-науковий вісник" І.Липовецький занотував у щоденнику: "Літературно-науковий вісник - це новий по духу, справді український журнал" [3, с.42].

Журнал проіснував до серпня 1914 р., закритий на час дії воєнного стану, відновлений у 1917 р. у Києві, де виходив до 1919 р., потім знову перенесений на свій історичний ґрунт до Львова, де й видавався до початку Другої світової війни (1939 р.) під орудою Євгена Коновальця і Дмитра Донцова (у 1932 р. змінив назву на "Вістник", проголосивши себе органом націоналістичного спрямування) [10, с.214].

Помітну роль у розвитку журналістики мав журнал "Нова Україна", який видавався у Празі. Керували виданням В.Винниченко та М.Шаповал. Часопис став гідним конкурентом пресі, що видавалася в Україні, а особливо журналу "Червоний шлях", який, через свою більшовицьку назву, у сучасному пресознавстві популярністю не користується. О.Коляструк, сучасна дослідниця преси 20-30-х рр. ХХ ст., пояснює це тим, що свого часу комуністична ідеологія відтіснила журнал "Червоний шлях" за його українізованість, а сучасники не звернули на нього увагу через "червоний колір" [4, с.48].

Свого часу він був журналом усіх, хто сповідував "загірну комуну" - активно друкувалися в ньому М.Хвильовий, В.Підмогильний, С.Васильченко. Він вдало скористався українізацією, згортувавши навколо себе плеяду українських авторів. Пресознавство УРСР за це звинуватило його в "націоналізмі". Основним завданням редакція журналу вбачала протидію прогресивним закордонним (еміграційним) виданням. Є.Черняк, упорядник журналу, говорив: "Журнал - це легка гармата в нашій ідеологічній боротьбі". Так "Червоний шлях" став опозиційним до празького українського журналу "Нова Україна" В.Винниченка та М.Шаповала, які також намагалися зібрати в своє коло авторів В.Підмогильного, У.Самчука, В.Барку.

О.Коляструк зазначає, що основна полеміка між журналами була не ідеологічна, а кадрова. Якщо "Червоний шлях" "занепадав разом із творчістю П.Тичини", то "Нову Україну" радянське пресознавство викреслило зі списку провідних журналів 20-30 рр. і назвало "буржуазним", адже він ніс "ворожу націоналістичну ідеологію і публікував буржуазних запроданців" [5, с.365].

Наукову цікавість зараз викликають видання 20-х. рр. іншого направлення - так звана "табірна" преса. Одне з таких видань - журнал "Наша зоря". У своїй статті "Перше завдання" Є.Маланюк визначив риси, притаманні цьому "активному українському виданню". Він указував: "Це, по-перше, європеєць. Він глибоко, до крові й кісток, почуває себе національно свідомим, себто відчуває свою кревну, нерозривну зв'язаність із українським народом і українською землею, а значить, і з їх долею. Натомість він абсолютно звільнений від московської спадщини і свідомо ненавидить московський азіатизм... Він має освічений, європейськи здисциплінований зимний розум і гаряче патріотичне серце, котре не затремтить перед обличчям смерти за Україну" [8, с.44].

Подібна публіцистика, написана пером С.Петлюри, О.Саліковського, І.Липовецького, А.Лебединського, Г.Гладкого, А.Коршнівського, М.Левицького, М.Вороного, І.Зубенка, М.Селегія - сотників Армії УНР, прикрашала сторінки "Нашого життя", "Променя", "Залізного стрільця", "Зірниці", "Ока", "Табора", "Української трибуни". Особливе місце тут належало літературно-мистецькому журналу "Веселка", який об'єднав у Каліші ціле ґроно мистецьких талантів: Є.Маланюка, Ю.Дарагана, К.Поліщука, М.Островерху, М.Селегія, М.Чирського, Б.Базилевича, В.Лімниченка, П.Омельченка, які прагнули створити "поему Нації", стати "аргонавтами, що попливуть за золотим руном Держави Української" [1, с.21].

З-поміж літераторів своєю непересічністю, енциклопедичністю, володінням словом вирізнявся Є.Маланюк, якому, зокрема, належить і дослідницька стаття "Ідеї і дії", де він накреслив величні завдання -"вдихнути душу національній культурі, створити привабливо прекрасну Легенду України, запалити Народ Український свяченим вогнем національної релігії, впоїти, одухотворити Чорнозем могутньою ідеєю, натхнути його жадобою національного життя" [2, с.45].

М.Нечиталюк у своїх дослідженнях робить підрахунок, що у таборах упродовж 1915-1919 рр. вийшло у світ 11 часописів ("Вільне слово", "Просвітній листок / Громадська думка", "Розвага", "Розсвіт", "Основа", "Селянин", одноднівки "Метелик" і "Нова зоря", рукописні "Вінок кайданам", "Свободне слово", "Наш голос"). Також у Зальцведелі у 1919-1920 рр. видавалася газета "Шлях" для українців у Німеччині під опікою Української військово-санітарної місії, а в містечку Біла на Підляшші колишні військовополонені (так звані "синьожупанники") подбали у 1917-1918 рр. про український народний часопис "Рідне слово". На території Італії, де перебували полонені галичани та невелика кількість наддніпрянців, вдалося у 1919-1920 рр. налагодити свою пресу у таборі Монте Кассіно - стіннівки "Касинський українець" і "Нові вісті", белетристичний журнал "Полонений" із сатирично-гумористичним додатком "Лязароні". Для полонених із Галичини у далекосхідному таборі в Нікольську-Уссурійському з 1 липня до 18 вересня 1920 р. випущено сім чисел української газети "Наша доля". Щоденник "Діло", двотижневик "Зоря", журнали "Житє і слово" та "Дзвінок", багато інших видань подавали інформаційні матеріали про діяльність товариств "Просвіта" на різних землях, порушували важливі просвітянські питання [4, с.32]. До досліджень журналів цієї групи звернулися тільки через десять років, після проголошення незалежності України. До того їх намагалися оцінити в еміграції, а вітчизняні дослідники відновлювали втрачені фонди літератури та публіцистики.

Отже, творчий потенціал еміграційної журналістики не лише склав гідну конкуренцію виданням України, які довгий час були "під ковпаком влади", а й забезпечив основу, ґрунтовну наукову базу з нової для України науки про пресу - пресознавства. Незалежна Україна на порозі ІІІ тисячоліття зіткнулася з тим, що в неї не було жодної об'єктивної праці з журналістики. Саме завдяки роботі дослідників-емігрантів (А.Животко, Ю.Тернопільського, О.Бочковського, С.Сірополко) вітчизняне журналістикознавство зможе відійти від заангажованої псевдонаукової літератури і познайомитися глибше з роботами видатних публіцистів еміграції Є.Маланюка, У.Самчука, І.Багряного та ін.

Література

1. Животко А. Історія української преси. - Мюнхен, 1989-90. - С.140.
2. Животко А. Нарис історії української преси: Курс лекцій. - Подєбради, 1937. - 108 с.
3. Збірник праць кафедри української преси/ За ред С. А. Костя. - Вип. 1. - Львів, 1993. - 142 с.
4. Зворський С. Періодичні видання "Просвіти" в Галичині (1877-1939 рр.) як провідники наукових знань і культури серед населення краю// Українська періодика: Історія і сучасність. - Львів, 1995. - С.48.
5. Машотас В. Комуністична партія Західної України: Бібліограф. покажч. матеріалів і публікацій за 1919-1967 рр. - Львів: Каменяр, 1969. - 381 с.
6. Нечиталюк М. Турботи істориків журналістики// Вісник Львівського університету: Серія журналістика.- 1990.- Вип. 16.- С.68-70.
7. Присяжний М. Преса української еміграції в Німеччині: становлення, розвиток, тематична політика (1945-1953). - Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2000. - 220 с.
8. Сидоренко Н. Українська періодика в Італії (1905-1995 рр.). - К., 1997. - 60 с.
9. Тернопільський Ю. Українська преса з перспективи 150-ліття. - Джерсі-Ситі: Видавництво М. Коць, 1974. - 361 с.
10. Ясінський Б. Літературно-Науковий Вісник: Покажчик змісту (1898-1932). - К.: Смолоскип, 2000. - 542 с.

 

 


 

ІНТЕРВ'Ю

 

 

Іван Немченко

"Ці моменти я запам'ятаю на все життя"

(інтерв'ю з Павлом Дворським)

Спекотливого дня 25 червня 2008 року на одному з херсонських майданів побіля кіноконцертної зали "Ювілейна" відбулася небуденна подія - презентація нового загальнополітичного журналу "Нація. Україна. Державність" (редактор Анатолій Жолонковський). Пісенною серцевиною цього дійства став натхненний спів популярного виконавця Павла Дворського, який неодноразово бував у наших таврійських степах і радував південців своїм вокальним мистецтвом. Черговий приїзд артиста до Херсона став справжнім святом для його шанувальників: звучали нові твори й хіти ще з часів "Смерічки". А ще була вдячна можливість для бажаючих щиро й невимушено поспілкуватися зі співаком. Фрагмент такої розмови пропонуємо й читачам "Вісника Таврійської фундації".

- Пане Павле, скажіть, будь-ласка, як складалися Ваші взаємини з українською діаспорою? І якою Вам пригадується перша гастрольна мандрівка за кордон?

Павло Дворський: Уперше за кордоном я побував з ансамблем "Смерічка" в 1976 році. Це було турне соціалістичними країнами. Адже наш колектив з Західної України вважали націоналістичним. Ми співали тільки рідну українську пісню, пропагували обробки фольклорних зразків - буковинських, закарпатських, наддніпрянських... Тому нам дуже важко було поїхати з гастролями в капіталістичні країни. Лише в 1985 році ми вперше змогли поїхати в такі країни, як Лаос та Індія. Це був помітний крок уперед, тому що завдяки таким гастролям ми змогли популяризувати наше національне мистецтво в індокитайському та індостанському регіонах Азії. Здавалося б, українська, індійська, лаоська культури дуже відмінні, але як гарно нас там приймали. Населення цих країн зустрічало нашу пісню, наші танці, обробки народних перлин з великим інтересом. Записи наших виступів постійно звучали в ефірі - на радіо й телебаченні. Ми були вражені таким ставленням, таким розумінням. І були сповнені гордості за рідну пісню.

А в 1987 році від товариства "Україна" я вперше перелетів Атлантичний океан і потрапив на гастролі до Канади. Колектив наш - "Смерічку" - тоді не випустили. Тож моя поїздка була індивідуальною. Але скільки емоцій, скільки вражень принесло це перше побачення з Канадою, з українською громадою - рідними людьми, краянами, закинутими туди через різні обставини і в різні часи. Співав для них народні й сучасні пісні - і відгук був просто надзвичайний.

А вже наступного року ми вирушили до Канади вдвох з Назарієм Яремчуком. І хочу розповісти про таку цікаву річ - про це я вже не раз оповідав і на українському радіо, й на телебаченні. За тієї поїздки зустрілися два брати - Назарій і Дмитро Яремчуки, які до того ніколи не бачилися. Адже ще в 1939 році Дмитро залишив Буковину й подався до Канади. Як мельниківець він знав, що з приходом совітів його обов'язково заберуть до Сибіру. Тож еміграція стала порятунком від репресій. Брати жодного разу не бачилися - і ось хвилюючий 1988 рік. В аеропорту Вінніпегу, де зустрілися Дмитро та Назарій Яремчуки, усі, що були поряд з ними, плакали. Змішались біль і радість. Отакою страшною була совітська система, яка розділяла батьків з дітьми, братів, сестер. Але справедливість перемогла. І ось в оселі канадського українця Дмитра Яремчука зазвучав голос його брата Назарія. Ми співали "Червону руту", "Смерекову хату", "У лузі над Прутом", "Гуцулку Ксеню"... І розуміли, що ніякі океани, ніякі напасті не можуть розлучити близьких по духу людей, народжених Україною. Це було 1988-го року.

А вже в 1990 році ми вирушили цілим колективом "Смерічка" на гастролі до Канади та США. Об'їздили майже всі великі міста в цих країнах. Таке тоді було піднесення серед українців діаспори, викликане національно-визвольним рухом в Україні. Адже вони бачили, що далека Батьківщина пробуджується. Наш нарід забажав мати свою власну державу. Відчувалось єднання наших душ у пориванні до волі. Незабутніми стали зустрічі в Торонто, Вінніпегу, Реджайні, Ванкувері, Монреалі, Нью-Йорку, Денвері, Сан-Франциско, Лос-Анджелесі... Особливо запам'ятався наш концерт у Вашингтоні побіля пам'ятника Тарасові Шевченку. Уявіть собі величезну масу людей. І ми всі співаємо "Заповіт", "Реве та стогне Дніпр широкий", "Червону руту", "Рідна мати моя"... Десятки тисяч голосів! Десятки тисяч сердець!.. Таке не забувається.

- А чи доводилось Вам зустрічатися з австралійськими українцями?

Павло Дворський: До Австралії я потрапив разом з колективом "Галичина" вікопомного 1991 року. Правда, ще до проголошення незалежності України. На той час уже було прийнято Декларацію про український суверенітет, і наші земляки на далекому континенті жваво цікавилися станом речей на Батьківщині, щиро співпереживали. Надто ж запам'яталась святкова літургія в Мельборні, в українській церкві. Місцеві українці, здебільшого старі люди казали, що такого вони не пригадують, щоб у храмі бути пліч-о-пліч з краянами з Великої України і співати разом на Великдень службу Божу. В багатьох куточках світу після того доводилось бувати, але й зараз перед очима сторінки австралійських мандрів, хвилі духовного єднання з рідними людьми. У кожному з нас, у рідному слові, в пісні з отчого краю вони відчували зв'язок з далекою і вимріяною Україною, з якою не бачились протягом багатьох десятиліть. Ці моменти я запам'ятаю на все життя.

- Лейтмотивом однієї з Ваших пісень є заклик будувати храм. Такий же характер мають і Ваші мистецькі акції в Україні та зарубіжжі?

Павло Дворський: Відродження української державності - процес, що тісно пов'язаний з проблемою духовного оновлення, морального очищення. Наші концертні програми під назвою "Будуймо храм любові" якраз дуже суголосні з такою метою. Українці всього світу близькі, споріднені в своїх прагненнях, замірах, почуттях. Пригадую, з яким щемом, внутрішнім трепетом я споглядав, як наші земляки - різного віку, частіше дідусі й бабусі підходили до скриньок пожертвувань на відновлення й побудову храмів. Діаспора у всі часи підтримувала Україну - й духовно, й матеріально. Особливо це було характерно для початку 90-х років, коли зарубіжні українці вкладали багато коштів у книговидавничу справу, мистецькі проекти, відбудову церков тощо. В пам'яті залишились добрі відкриті обличчя тих, хто підходив до скриньок і жертвував, скільки міг - задля України, для блага своїх материкових краян. І ось уже на очах виростає патріарший собор на лівому березі Дніпра, куди будуть приходити діти, онуки й правнуки тих, кого доля закинула на чужину, і наші нащадки, що живуть тут, на Батьківщині. І те добро, що посіяне, проросте у віках... проросте в тисячах українських душ...

- Пане Павле, а які Ваші найсвіжіші враження від гастролей за кордоном? Чи доводилося Вам зустрічатися з найновішими українськими емігрантами, заробітчанами, що сьогодні шукають щастя в чужих краях?

Павло Дворський: У 2006-2008 рр. мені довелось побувати в США, Канаді та Італії, і хочу сказати, що українська пісня, українське слово як ніколи зараз потрібне тисячам українців у світі - і тим, що давно перебувають в еміграції, і тим, що виїхали з Батьківщини 10-12 років тому, або й пізніше. На наші концерти в Чикаго, Нью-Йорку, Рочестері, Клівленді приходили українці з різних еміграційних хвиль. Багато було таких, що недавно опинилися на чужині, живуть, працюють там, бажаючи знайти себе, застосування своїм здібностям у Новому Світі. Деякі збираються забрати з собою і дітей, щоб навчалися в американських школах. Це ж можна сказати й про більшість глядачів у залах канадських міст Монреаля, Торонто, Вінніпегу, де ми виступали. Нові українські емігранти гуртуються між собою, бо мали раніше надію, що держава Україна швидко стане на ноги й почне турбуватися про них. Але настав час, що вони з прикрістю зрозуміли, що мають виживати самі, самотужки - за рахунок єднання, взаємної підтримки. І подібні концерти української пісні теж слугують об'єднанню цих людей, розпорошених у чужому світі, відірваних від рідної землі.

Буквально десять днів тому я повернувся з італійських гастролей. Було багато концертів у Римі, Болоньї, Брешіа, Флоренції, на які зібралося чимало українських глядачів. І вони разом зі мною співали "Червону руту", "Стожари", "Смерекову хату"... В Італії перебуває на заробітках величезна маса наших жінок з Тернополя, Чернівців, Хмельницького, Львова, Рівного, Івано-Франківська, з Центральної України. Вони прагнуть заробити кошти на навчання своїх дітей, на забезпечення кращих умов життя їхніх родин в Україні. Але ця рабська праця на чужині відбирає багато сил і здоров'я. Велику позитивну роль у підтримці наших землячок в Італії відіграє українська церква. Хоч раз, хоч двічі на місяць намагаються наші жінки-заробітчанки вирватися до церкви. Щоб почути рідне слово, український спів. Спільна молитва, зустрічі з земляками додають їм життєвої енергії, допомагають долати численні труднощі й негаразди. Жінки-українки в Італії об'єднуються, тісніше контактують між собою, випускається журнал "До світла", українські газети, де можна опублікувати свої замітки, нотатки, вірші. Через такі видання вони підтримують духовний зв'язок з Україною, що озивається до них рідною мовою, барвами отчого слова.

Приємно було відзначити, що на концерти приходило багато італійців, у яких зростає інтерес до української пісні. Цього разу я привіз їм спеціальний подарунок - цілий альбом моїх пісень у перекладах італійською: "Нехай тобі розкаже дощ", "Стожари", "Мама Марія", "Ніхто так не любив", "Ночі кохання" та ін. Раніше ми співали пісні з репертуару Адріано Челентано, Рікардо Фольї, Тото Кутуньо, а зараз італійці вже співають наші українські пісні. Зближення наших культур дасть, безперечно, позитивні результати.

Якось у Флоренції, коли я співав "Смерекову хату", до мене підійшла жінка з пісенником. Я подивився: пісенник Миколи Бакая, мого творчого побратима. У співдружності з ним і написана "Смерекова хата". Виявилося, що та жінка - племінниця М.Бакая. І вона доспівала пісню разом зі мною. Як тільки доля розкидає людей по світу! Де тільки нема на нашій планеті українців?! Але хочеться вірити, що на крилах рідної пісні вони повернуться додому, як птахи повертаються до отчого краю навесні.

 

Стратегия Generals Zero Hour открывает нам все более новые боевые юниты по мере прохождения.

Читати далі >>16 >>17 >>18 >>19 >>20 >>21 >>22 >>23 >>24 >>25 >>26