Вітаємо Вас, Гість!
Понеділок, 21.08.2017, 13:56
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи зручно Вам користуватися порталом?
Всього відповідей: 34

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Серпень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вісник Таврійської фундації. Випуск 5 -14

1 << 2 << 3 << 4 << 5 << 6 << 7 << 8 << 9 << 10 << 11 << 12 << 13 << Читати спочатку

 

СПАДЩИНА

 

 

Дніпрова Чайка

 

Виє вітер серед ночі...

Виє вітер серед ночі,
Стогне та гуде.
Хоч вибери з лоба очі, -
Сон усе не йде.
 
Зимня ніч, бабуся сива,
Хоче все приспать,
Як кожухом, снігом вкрила,
Почала співать.
 
Невеселі тії співи,
Що співа стара,
Прислухаєшся - ще дужче
Туга розбира.
 
Всіх бабуся вже приспала,
Світла вже ніде,
Не мигтить, а сон лукавий
Досі ще не йде.
 
Мимоволі лізуть в руки
Пера та листки,
А уява вже малює
Пишнії квітки.
 
І під стогін, хуртовини
Мрії ті прудкі
Заплітаються в химерні
Віршові рядки.
 
Тільки шкода, що і з ними
Теж бува не раз,
Що з малюнками морозу
На шибках у нас:
Станеш зблизька придивлятись,
Дихати на них,
Тануть - тануть - пропадають,
Та уже й по їх.

1884 р.

 

 

Молитва

Дай мені, мій Боже,
Чого в тебе прошу -
Не багатства-щастя,
Не вроду хорошу:
Дай мені, мій Боже,
Слово нелукаве,
Щоб повідать людям
Українську славу,
Слово вільне-бистре,
Широко-могуче,
Мов степовий вітер,
Мов Дніпро ревучий,
Щоб летіло слово
Вітром по долині,
Розносило б славу
Рідної Вкраїни;
Як Дніпро ревучий
Пробиває кручі,
Пробивало б серце
Слово те палюче.
Більшої б я долі
В Бога не просила -
Тільки б теє слово
Всюди пролетіло,
Летючи по світі,
Птахом щебетало,
Всіх би чарувало,
Всіх би поєднало,
Голосочком срібним
Ледарів збудило
І дідів преславних
В гробі звеселило.

1883

 

 

Що мені з того...

Що мені з того, що вона мене
не любить, аби не заважала
мені її любити.

Що мені з того, що ти мене не любиш?
Тільки б не завважив ти тебе любить!
Що тобі з того, що без твого дозволу
Пустку мого серця щастя знов повнить?
 
Грішницю ж, що потай приторкнувшись ззаду,
Викликала чудо, - сам простив Христос.
Що ж тебе обходить, що святу відраду
Мимоволі дати ось тобі прийшлось?

1892 р.

 

 

Питався ти мене...

Питався ти мене,
Як я уся горіла:
За що-бо так тебе
Я щиро полюбила.
 
За силу? За красу?
За розум? За завзяття?
І де б за час малий
Тебе могла пізнать я,
 
Щоб ясно зрозуміти
Та щиро полюбити?
 
О, не дивуй! мені
Потрібна не урода,
Не розум твій, не міць,
Не огрядна істота.
 
Чи віриш ти? - Мені
Так мало-мало треба,
Щоб з брудної землі
Піднятися під небо.
 
Ні сили, ні краси,
Ні слави голосної,
Лиш треба, щоб збудив
Ти душу, що в спокої
 
Без діла, як мара,
Всякчасно замира.
 
Але не здумай ти
Нічим мене купити.
Не важся душу ти
Нічим мою зв'язати,
 
Бо вільна, вільна я
І щастям так багата,
Що як убогий ти, -
Я буду дарувати.
 
Нездужаєш - то я
За двох зроблюся дужа.
Не маєш ти краси -
І те мені байдуже.
 
Бо в час той от такою
Я наділю тебе
Чудовою красою.
 
Зроблю усе, що мушу,
Оддячу щиро я.
Розкуй мені лиш душу,
Верни мені життя.

1900 р.
(Подав до друку І.Немченко. За матеріалами Інституту рукописів Національної наукової бібліотеки ім. В.Вернадського НАН України. - Ф.Х. - №34924)

 

 


 

Іван Вислоцький

16 місяців у рядах Київських Січових Стрільців1
1918-1919

(фрагмент мемуарів "Спомини розвідника з часів першої світової війни", скорочено. - Львів, 2007).

Російська революція в лютому 1917 року застала мене в російському полоні у місті Уфі на Уралі. Вже перші повідомлення про революцію у нас, полонених галичан, викликали гнітючі думки про можливу перемогу Антанти, а тим самим і Росії, але водночас велику радість, що тюрма народів, також і нашого, українського народу, починає валитися, втрачає ґрунт під ногами, та що, може, й ми дочекаємося кращої долі.

Негайно створився гурток з полонених. На зібрані гроші почали купувати російську щоденну пресу, вечорами уважно перечитували її та шукали вісток про життя на Україні. Довший час ми не знаходили нічого, відтак прийшли вісті про перші українські військові з'їзди у Києві, про намагання створити українські полки в російській армії. Ми найшли в місцевій газеті повідомлення, що в Уфі у 189 піхотному полку створено український курінь під командою поручника2 Барабаша, і на вулицях Уфи з'явилися перші вояки з українськими жовто-блакитними кокардами на шапках. Це було велике свято для нас, і ми ухвалили познайомитися з поручником Барабашем. Наш гурток доручив мені нав'язати з ним зносини, і я це якнайскоріше зробив.

Іван Вислоцький

Іван Вислоцький у російському полоні м. Уфа, 27 квітня 1917 р.

Від Барабаша, який мене, а відтак і інших полонених галичан-українців прийняв дуже радо і щиро, я довідався, що в Уфі вже існує "Український комітет", який заопікувався біженцями і виселеними з Галичини, - а їх в Уфі та в навколишніх містах було досить багато. Хоч цей комітет не мав права входити в зносини з нами, полоненими, але все-таки помагав нам, наскільки це було можливо.

Наш гурток вирішив залишити Уфу і вступити до українського війська. Почалися наради з Барабашем, і врешті ухвалено виїхати перебраними в російські однострої з українськими відзнаками разом із куренем Барабаша. Ця комбінація була дуже небезпечна і для нас, і для Барабаша. За втечу з полону перебраними в російські однострої, а для Барабаша за поміч в утечі полоненим загрожував негайний польовий суд. Однак наше бажання бути корисними українській справі, а не сидіти такої переломної доби в полоні, було вище за все. Всі старшини3 Українського батальйону 189 піхотного російського полку пообіцяли нам поміч, і одного дня ми, 17 полонених галичан, були вже в армійських одностроях, у транспорті і в рядах цього першого українського війська, організованого далеко, близько 2.000 км, якщо не більше, від Києва.

У той час через Уфу їхало багато таких українських батальйонів, організованих у російських полках.

Щасливо, без пригод, ми доїхали через Харків і Полтаву аж до Гребінки. Тут сталася дуже неприємна для нас пригода. Хтось нас, полонених, зрадив, до потягу прийшли з обшуком, і нам довелося чимдуж утікати. Я сховався на станції просто в канцелярії коменданта станції і зголосився в нього як відсталий від українського куреня, що вже переїхав станцію. Це нахабство мене врятувало, але відбило від товаришів і я, без грошей, опинився сам. Я одержав квиток на подорож за тим видуманим куренем і так переїхав до Черкас у надії, що зможу добратися до Києва. Одначе в Черкасах мене арештували, та документи "воєнного начальніка" помогли мені втекти з касарні. Я сів на перший-ліпший транспорт і добрався ним до Одеси. Тут я надіявся зголоситися до якоїсь української частини, але надія не справдилася. Довелося знову грати комедію відсталого від свого транспорту, і так я доїхав до Жмеринки. Знову арешт на станції, ніч у тюрмі під закидом дезертирства (часи Корнілова і його судів), але й тут документи знову врятували, і мене призначено до російського запасного полку в Острозі.

В Острозі прилучився до першого транспорту "маршової роти", з якою доїхав до Волочиська. Рота їхала на фронт, - перед так званим наступом Керенського. Довелося вислухати промову Керенського і примаршувати до Нового Села коло Збаража, де я відлучився від російського полку і сховався у селян.

На самому фронті - тобто між російською і австрійською лініями - мене побачила російська стежа і обстріляла. Довелося сховатися до якогось рову, повного води, й пересидіти там кілька неприємних годин аж до ранку. Над ранок мене, заціпенілого, витягла звідти російська стежа й повела до штабу полку, запідозрівши в дезертирстві з російської армії, тому що я був тоді у російському однострої. На щастя, я всі папери завчасу подер, тому заявив, що я справді дезертир, але з австрійської армії, перебраний у російський однострій на те, щоб, якби мене зловила австрійська стежа, міг удати себе за російського солдата. Не повірили, але добре, що мене не віддано під польовий суд, а заарештовано, щоб потім віддати під дивізійний чи корпусний суд.

Тим часом моя цілоденна купіль у зимній воді залишила мені ревматизм. Місцевий лікар у Новому Селі, здається, українець, побачив мене хворого й пообіцяв мені допомогти. І справді він прийшов із російським лікарем, вони про щось поговорили, і мене відвезли до Волочиська та примістили у санітарному потязі з документами полоненого. Цей лікар дав мені австрійську блюзку і штани. Так я доїхав до Курська, де перебув два чи три місяці у шпиталі.

По одужанні мене відвезено до Харкова, де мене застала більшовицька жовтнева революція санітаром у шпиталі, який містився в Політехнічному інституті. Тут я знову нав'язав зносини з Українським Комітетом. Якось до моїх рук потрапила відозва вступати до Галицько-Буковинського Куреня. Найшлися однодумці, й однієї ночі ми подалися пішки з Харкова в напрямку Полтави. На найближчій станції за Харковом сіли на потяг, що віз більшовицьке військо Муравйова під Київ, і з тим транспортом доїхали до Гребінки. Тут ми порадилися й пересіли на потяг до Черкас. Далі потяги не їхали, бо під Знам'янкою - Цвітковом тривали бої. По короткій нараді ми вирішили піти пішки на Чигирин і там вирішити, що робити далі.

Перед Чигирином зустріли другу таку групу, як ми, що їх обов'язок вів туди, куди й нас, до українського війська. Десь під самим Чигирином ми зіткнулися з невеликим відділом більшовиків, що вночі відступав із Чигирина перед якоюсь українською частиною. Цей відділ несподівано напав на нас, кількох убив, кількох поранив. Сталося це вночі, і нам не було іншої ради, як кинутися на більшовиків і відібрати в них зброю. Це нам коштувало ще кількох убитих і поранених, але ми не мали вибору, мусіли за всяку ціну пробитися. І ми пробилися.

Вранці відпочивши в Чигирині, рушили далі в бік Таращі, де мали бути українські військові частини. Майже два тижні, а може й довше, взимку, ми оминали великі більшовицькі загони і в останніх днях лютого 1918 р. коло Білої Церкви зустріли німецьку кінноту, яка, вважаючи нас за більшовиків, напала на нас і в перестрілці кількох убила й поранила. Ми перші припинили вогонь і дали пізнати, що ми українці. Нас нагодували і відправили пішки до Фастова, а звідти потягом до Києва, куди ми приїхали третього або четвертого березня.

Сталося те, чого ми бажали всією душею. Золотоверхий Київ віддавна був для нас мрією, місяць чи два тому я й не думав, що опинюся в Києві вільним, із надією вже найближчим часом стати в ряди української, рідної армії.

Рано о сьомій годині я з гуртом таких, як сам, пішов до Педагогічного Музею, де містилася Центральна Рада. Від варти я довідався, що маю іти на Львівську вулицю до касарні4 Січових Стрільців, куди тоді щодня прибували десятки втікачів із російського полону, аж із Сибіру, та втікачі з Леґіону Українських Січових Стрільців із Галичини.

Я знайшов ту вулицю. Там мені показали кімнату, в якій реєстрували прибулих. Я став у чергу перед столиком, де записували. Прийшла моя черга, і я назвав своє ім'я та прізвище. Нараз той, хто записував, устав, ми придивилися і пізнали одне одного - та ж ми були два рідні брати, я Іван, а він Олександер.

Так почуття обов'язку перед рідним народом і дивна химера долі звели нас у Києві в рядах Січового Стрілецтва. Я до Київа прийшов з Уфи через Харків, дорогою, що тривала півроку, брат із-під Пскова, обидва - втікачі з російського полону, такі самі, як сотні інших Січових Стрільців.

Хто вступав до полку Січових Стрільців, мав неодмінно починати в ньому службу рядовим стрільцем. Мене призначено до третьої сотні сотника5 Івана Рогульського. Вже за кілька днів я стаю чотовим6 і з сотнею та своєю чотою йду до касарень на Терещенківській вулиці, напроти будинку (через огорожу) Педагогічного Музею, де перебувала Центральна Рада.

Почався вишкіл, вивчали українські команди - я служив в австрійській армії, і українські команди завдавали мені труднощів. Маючи звання хорунжого,7 кілька разів очолював варту в будинку Центральної Ради - першого українського уряду. Чи треба більшого щастя і радости, як бути українським вояком і охороняти український уряд?

Праці було багато - не було часу на роздуми. Ми вставали дуже рано, по сніданні була муштра, відтак обід і служба в будинку Центральної Ради або стежа в місті, старшинські зібрання, іноді зібрання Стрілецької Ради. Увечері лишалося 3-4 години на прогулянку по Києву.

Бувало, що на вулицях лунали постріли із вікон, не раз доводилося кидатися на землю перед зрадливо киненою гранатою.

Але це довго не тривало. Під час оголошення щоденного наказу чую: мене призначено інструктором-помічником хорунжого Сенети у недавно створеній старшинській школі при Першому полку Січових Стрільців.

Покидаю касарню першої, другої та третьої сотень на Терещенківській вулиці і йду на Львівську вулицю, де містилася разом із рештою сотні й кошем старшинська школа. Ця школа складалася переважно з австрійських старшин, які не знали ні українських стрілецьких команд, ні статуту, та з великої кількости придніпрянців - офіцерів колишньої російської армії. Всі вони були прийняті як рядові стрільці, та, незважаючи на це, ніхто не нарікав і не ображався.

Знову зачалася пильна праця. До курсантів ставилися строго й дуже вимогливо, бо вони мали бути старшинами нових сотень Другого полку.

Вставали ми тоді, коли інші сотні полку ще спали. Найперше була гімнастика, потім сніданок та готування до маршу на вправи. Майдан для вправ бачив нас уже о пів на сьому ранку. Ми верталися до касарні в полудень, а пополудні, зразу по обіді, йшли до школи. В перерві - часто лишаючись без обіду - я шукав по всіх книгарнях у Києві російські статути та російську й німецьку військову літературу.

Весело й радісно ішла праця, сповнена тепла і старання всіх нас. Веселі були надії на майбутнє - здавалося, що наша державність забезпечена, утверджується, що ми вже у своїй хаті-державі.

Одного дня пополудні, в незвичайний час, скликали старшинське зібрання і Стрілецьку Раду, де полковник Євген Коновалець сказав, що має відомості про те, що Центральній Раді загрожує небезпека, про яку він уже повідомив особисто професора Михайла Грушевського. Нам наказано не виходити з касарень, одержати набої і збільшити чисельність підрозділів.

Команданта школи і мене покликали до канцелярії коша, до сотника Василя Кучабського, де нам сказали, що німці увійшли до будинку Центральної Ради. Раду розігнали, а міністрів заарештували. Школа як частина, що складалася з національно свідомого та військово-вишколеного вояцтва, дістала дуже важливе бойове завдання на випадок сутичок.

Того самого дня я був висланий із чотою найліпших курсантів на Терещенківську вулицю для спеціяльної охорони Михайла Грушевського, де на моїх очах стався напад на нього. Один із солдатів кинувся на Грушевського, хотів багнетом проколоти його, але кілька старшин і стрільців миттю кинулися вперед і не допустили до цього.

На другий день я вернувся разом зі своєю чотою до касарень на Львівську вулицю. Незабаром перед касарню заїхали німецькі панцирники, німці виставили на нас ряд кулеметів, а ззаду поставили батарею, готові вибити нас. Окрім цього, касарня була обставлена піхотою, а близько стояв технічний відділ або відділ вогнеметів чи газовий, пізнати було тяжко, бо апарати були закриті плахтами. Видко, німці правильно оцінювали нашу силу, і настрій у нас був дуже тяжкий. Говорилося скрізь, що переворот був кінцем української державности, і прикро, болісно було бездіяльно переживати такий кінець своєї держави.

Прийшов наказ скласти зброю. На старшинськім зібранню полковник Євген Коновалець наказав, щоб усе відбулося без найменших інцидентів. Так і сталося, але багато стрільців ламали рушниці, щоб вони цілими не попали до більшовицьких рук. Сотник Федір Черник казав, що це ганьба для Січового Стрілецтва, щоб близько двох тисяч людей так легко склало зброю і скорилося, він запевняв, що історія за це осудить нас. Сотник Василь Андрухів, сотник Богдан Загайкевич і сотник Іван Роґульський погоджувалися з Ф.Черником, але наказ переміг.

Незабаром після роззброєння мене закликав сотник Василь Кучабський і наказав іти до помешкання двох студенток, де переховувався професор Грушевський, і бути там охоронцем, не дати арештувати Грушевського, якого шукала поліція і російські добровольчі комітетчики. Охорона, що складалася з нас, чотирьох старшин, мала вжити зброю і боронити Грушевського до останнього. Охорона тривала три дні, відтак Грушевського перейняла інша охорона, яка його кудись вивезла.

Я вернувся назад на Львівську вулицю. Тут ми всі очікували дальшої своєї долі. Полковник Є.Коновалець щоденно їздив між Львівською вулицею і німецьким командуванням. У касарнях з'явилися летючки нового уряду, прокламація гетьмана і т.д. І тут утворилися відразу дві групи - одна більша протигетьманська, а друга група зголосилася служити новому урядові - гетьманові Сокоропадському. Почалися гарячі диспути й суперечки, багато старшин, особливо тих, які походили з австрійської армії, були готові служити новому урядові. Старшини, які походили з Леґіону УСС, були настроєні проти гетьманського уряду, називали його московським.

Придніпрянські старшини, курсанти у моїй школі також не були одної думки. Багато з них були соціялістами-революціонерами, надісланими до нас Партією соціялістів-революціонерів. З цією партією провела переговори Стрілецька Рада, а також команда полку, і незабаром усіх молодих старшин розіслали по Україні в різні місця для агітації і приготування повстання проти гетьмана. Мене вислано до села Шкарівки, кілька кілометрів від Білої Церкви.

Касарні я залишав з інструкцією, що маю на селі працювати проти гетьманського уряду та що полк за якийсь час збереться наново. На дорогу я дістав квиток на залізницю, плащ із німецького сукна й понад тисячу німецьких марок. Окрім того, гроші в українській валюті.

Я поїхав до Шкарівки, а брат Олесь до якогось села коло Сквири. Ми всі були планово розкинені по правобережній Україні.

Одначе мушу згадати дещо про полк Січових Стрільців.

Вступаючи до полку, я мав за собою сім років служби в австрійській армії, мав уже певний досвід і менш-більш усталений погляд на військо. На підставі цього можу сміло твердити, що австрійська армія навіть перед війною не мала полку такої бойової вартости, як був Перший піший полк Січових Стрільців. Підстаршинські і стрілецькі ряди були заповнені на 90 відсотків вишколеними стрільцями, які мали бойовий досвід. Всі вони зважилися на дуже ризиковану втечу або з австрійської армії в Галичині, або з усіх закутків Росії. Я зустрічав утікачів аж із Сибіру, які зважилися на такий чин лише для того, щоб служити в рідній армії своїй Батьківщині.

Бої першої і другої сотні показали, яка велика була в полку самопосвята всіх - і рядових, і старшин, - виявляючи свою відчайдушність і цілковиту зневагу до смерті.

Наведу як приклад один випадок. У боях на вулицях Києва чотовий Степан Вендиш, відкинувши рушницю, - ця зброя у вуличних боях майже зовсім непридатна, - наказав те саме зробити чималій частині своєї чоти, взяв на себе дві торби гранат, а за ним його стрільці, і зблизька закидали більшовиків тими гранатами. По відчайдушному опорі більшовики розбіглися на всі боки й поховалися по домах, підвалах тощо, звідки їх знову виганяли гранати С. Вендиша та його стрільців. Це був не єдиний випадок, коли горстка стрільців чинила запеклий опір у кілька разів сильнішому ворогові, який відтак у паніці відступав.

Усім відомий бій у Духовній семінарії на Михайлівськім узвозі і недалеко від Педагогічного Музею, виведення з Києва Центральної Ради і т.д. Прізвища таких сотників, як Роман Сушко, Іван Чмола, Іван Рогульський, Федір Черник, Богдан Загайкевич, Андрухів, Бісик, а також чотарів, як Дмитро Герчанівський та інші дуже тісно пов'язані з історією не тільки цього полку, а і боїв на вулицях Києва. Ці молоді старшини не мали теоретичних і практичних військових знань, але обставина примушувала їх придумувати, як успішно боротися. Полковник Коновалець дуже вміло керував полком. Мені здається, що ніхто інший не був би в стані керувати полком так добре і в такій бурхливій добі, серед подій, що дуже часто мінялися, наче в калейдоскопі, за чужих, зовсім незрозумілих нам обставин та при різних політичних течіях в українській армії. Але попри ту революційність у полку не було демократичних засад, навіть сама Стрілецька Рада не була організована в демократичний спосіб; до неї належали старшини, і не старшини, але лише ті, котрих призначила сама Стрілецька Рада.

Справжня демократичність виявлялася серед старшин і стрілецтва лише в частинах поза пішими сотнями. Так, артилерія мала статут: старшини не сміли, за наказом свого сотника Романа Дашкевича, носити старшинських відзнак, вони їли з гарматниками, самі чистили свої коні, не сміли мати джур. Цих самих засад дотримувалися і в кінноті Бориса.

Московське населення нас, Січових Стрільців, ненавиділо і називало "сукіними синами", за літерами СС на наших відзнаках. Часто виникали конфлікти, особливо з російськими офіцерами, які залюбки проходжувалися по місті з російськими "пагонами", а наші стрільці ті пагони зривали, що доводило до гострих вуличних сутичок, при яких дуже часто лилася кров. Коли москалі-офіцери захоплювали на вулиці нашого старшину самого, то відплачували тим самим. Така зустріч кінчалася трагічно - підіймали ґрати, що прикривали канал на вулиці, і спускали туди "переможеного", а навздогін посилали кулю з револьвера.

Дивні були тогочасні відносини в Києві, де зіткнулися війська кількох народів: наше українське, що ділилося на вірне урядові й "нейтральне", далі німецькі й польські військові частини, а на вулицях було повно російського офіцерства в російських мундирах і з усіма російськими відзнаками. Були ще й черкеси на службі міста. Кожний полк мав свої однострої, відзнаки, ранги, й визнатися в тім усім було неможливо.

Вечорами я зустрічався в кав'ярнях і ресторанах із німецькими старшинами, які спочатку дуже старалися нав'язати з нами приязні стосунки, запрошували до своїх гуртків, щиро цікавилися нами, українцями, але невдовзі те зацікавлення почало поволі меншати, чимраз частіше чулося нарікання на нашу владу, що не виконує своїх зобов'язань.

Київське українське населення ставилося до нашого полку з великою повагою. Українські кола завжди і всюди дуже радо вітали нас. Часто ввечері вони очікували перед брамою касарень на Львівській вулиці на наш вихід до міста й запрошували до себе додому.

У касарнях завжди було повно української преси, а також багато книжок київських видавництв.

Агітаторів від уряду і від командування було завжди багато. Це заважало у праці, бо треба було вислуховувати всякі промови, звичайно дуже довгі й патетичні. Кілька разів з'являлися у нас в касарнях, особливо на Терещенківській вулиці, кобзарі, що дуже підносило настрій усіх. Влаштовувано кілька разів товариські вечори, які відбувалися дуже святково й гарно. Більшість стрільців полку зі Східної Галичини. Було трохи придніпрянців, ще менше буковинців. З Лемківщини було лише троє: я, мій брат і хорунжий Мирослав Талпаш. Уже перед самим роззброєнням полку прийшло три або чотири стрільці-лемки. На той час до нас зголошувалося дуже багато стрільців із Леґіону УСС, що наражало полк на велику небезпеку, бо на підставі договору української влади з австрійським командуванням він не мав права приймати нікого з австрійської армії, до якої належав Леґіон УСС, а міг поповнюватися лише з колишніх полонених.

Чисельний склад полку був значний, сотні мали понад двісті людей кожна.

Дисципліна була висока, випадків порушення її в піших сотнях я не знаю. Трохи інакше було в батерії і в кінноті. Десь під Києвом два стрільці обікрали корчмаря, взяли якусь дрібницю. Справу цю розглядала сотня й засудила обох стрільців на смерть. Присуд негайно було виконано.

Пожвавилася була в полку, вже перед самим його роззброєнням, пропаганда соціялістів-революціонерів, проте вона не дала ніяких наслідків. Загалом в армії Української Народної Республіки було введено виборність командантів. У нас у полку Стрілецьких Рад не було, і не було з боку стрілецтва спроб домагатися їх завести. Кожний розумів вагу моменту й щиро, охоче виконував свій обов'язок перед рідною державою.

Ставлення наше до інших військових частин було різне. До "нейтральних" частин, які обороняти уряд та свою державу від більшовиків не бажали, ми ставилися дуже зневажливо й вороже, і вони нам платили тим самим. Інакше бути й не могло. До так званої Дивізії Синьожупанників8 наше ставлення було тепле, часто їх цілі гурти заходили до нашої касарні, а наші до них. Я познайомився з кількома їхніми старшинами, які нас, Січових Стрільців, просто таки силоміць затягували до своїх гуртків, та, на жаль, у нас було дуже мало вільного часу від муштри, вправ і служби.

Примітки

1 Січові Стрільці Київські (СС) або Корпус Січових Стрільців - одна з регулярних формацій Армії УНР 1917-19 рр.
2 Поручник - старший лейтенант.
3 Термін "старшина" в українських військах часів Визвольних Змагань відповідає офіцерському званню в сучасній українській армії.
4 Касарня - казарма, штаб.
5 Сотник - звання "сотник" в українських військах 1917-20 рр. відповідає званню "капітан" у сучасній українській армії.
6 Чотовий - старший сержант.
7 Хорунжий - лейтенант.
8 Дивізія Синьожупанників - за ініціативою Центральної Ради була створена у березні 1918 р. в Німеччині з полонених українців російської армії.
 
Подано до друку М.Василенком

 

Читати далі >>15 >>16 >>17 >>18 >>19 >>20 >>21 >>22 >>23 >>24 >>25 >>26