Вітаємо Вас, Гість!
П`ятниця, 28.07.2017, 21:02
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

З якою метою Ви прийшли до нас?
Всього відповідей: 75

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Липень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вісник Таврійської фундації. Вип. 4 -02

1 << Читати спочатку

 

ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО

 

Наталія Чухонцева

 

ТВОРЧІ ОБРІЇ КОСТЯ ЛАВРУНОВА

(До 100-річчя від дня народження)

 

 

Кость Лаврунов

12 червня 2007 року виповнилося 100 літ від дня народження письменника, науковця, педагога і художника-аматора Костя Олександровича Лаврунова (1907-1968), який останні 20 років свого життя працював у Херсонському державному педагогічному інституті (нині це державний університет) і полишив помітний слід в історії культури нашого краю.

Тисячі випускників філологічного факультету, до навчання і виховання яких безпосередньо був причетний доцент К.Лаврунов, понесли свої знання і любов до українського слова у школи Херсонщини. На сторінках місцевої періодики та альманаху "Наддніпрянські зорі" публікувалися його оповідання, літературно-критичні статті й театральні рецензії. К.Лаврунов був організатором і учасником багатьох наукових конференцій і семінарів, читав лекції на курсах перепідготовки вчителів, у бібліотеках і в найрізноманітніших аудиторіях. Він неодноразово об'їздив усю Херсонську область, пропагуючи українську літературу і збираючи матеріали для власних творів. Письменник охоче зустрічався з читачами, прислухався до їхньої думки про свої оповідання, ділився планами на майбутнє, зокрема - не раз говорив про те, що має намір перейти від "малої" прози до "середньої" і "великої". На жаль, далеко не всім цим планам судилося здійснитися. Залишилися незавершеними збірка "Маленькі новели", повісті "Зорі світять не всім" і "Ті, хто були з ними", роман "Грози над Дніпром" [1].

В архіві К.Лаврунова, який зберігається у музеї ХДУ, є лист з видавництва "Наукова думка", де повідомляється, що одержано рукопис його монографії "З творчої лабораторії письменника" [1]. Напевне, це була праця про Панаса Мирного. Адже Кость Олександрович завершував роботу над докторською дисертацією "Художня майстерність Панаса Мирного", а перед захистом мав опублікувати монографію, яка відображала б її основні положення. Ця монографія не побачила світу. Доля рукопису невідома. Можливо, монографія потребувала доопрацювання - і в зв'язку зі смертю автора її відправили в архів видавництва.

Творчість Панаса Мирного постійно перебувала у центрі наукових інтересів К.Лаврунова, що засвідчується захищеною ним кандидатською дисертацією про роман "Повія" та численними статтями. Мабуть, зацікавлення цим письменником виникло в Костя Олександровича ще у шкільні роки, а, може, і раніше. Адже народився і виріс К.Лаврунов у Полтаві - місті, майже кожний мешканець якого знає, що тут жили Панас Мирний, Іван Котляревський, Володимир Короленко…

Кость Олександрович змалку захоплювався літературою і малюванням, прагнув збагнути таємниці художньої творчості, проте довелося переймати від батька ремесло теслі, а після закінчення семирічки працювати разом з ним, щоб прогодувати їхню велику родину. Пізніше працював чорноробом і робітником-арматурником на різних будовах Полтави, не полишаючи надії продовжити навчання. Мрія збулася 1929 року, коли робітничий комітет будівництва Полтавського м'ясокомбінату направив К.Лаврунова на робітфак. Потім було навчання у Полтавському інституті соцвиху (зараз це університет) та в аспірантурі. У студентські роки К.Лаврунов публікує свої вірші й оповідання на сторінках газети "Більшовик Полтавщини", збірника "Молот", журналу "Наше слово", альманаху "За пролетарські кадри" [8: 3].

Після закінчення аспірантури Кость Олександрович працював в.о.доцента в Полтавському інституті й одночасно вчителем у школі, а від 1937 р. завідувачем кафедри української літератури в Запорізькому інституті соцвиху (нині це державний університет).

Коли розпочалася війна, К.Лаврунов був евакуйований до Таджикистану, де викладав російську мову та літературу в школах міста Канибадан. Він відзначений Канибаданським РайВНО як кращий учитель і методист району (такий запис є у трудовій книжці) [1].

У 1944-1947 роках К.Лаврунов працював заступником директора з навчальної і виховної роботи у тому ж Запорізькому інституті, що й перед війною, був нагороджений медаллю "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.р." [1].

1948 року К.Лаврунов переїздить до Херсона, де працює у педагогічному інституті заступником ректора з навчальної та наукової роботи, деканом мовно-літературного факультету, завідувачем та доцентом кафедри української літератури. Херсонський період життя виявився найбільш плідним у його науковій та літературній творчості. 1950 року Кость Олександрович здобуває науковий ступінь кандидата філологічних наук, 1952 - вчене звання доцента, видає збірки оповідань "Світлячок" (Херсон, 1961) та "Конвалії" (Одеса, 1966), 1963 року його прийнято до СПУ.

До першої збірки ввійшло 11 оповідань ("Марійка", "Над Дніпром", "Світлячок", "Юліана", "Шибеник", "Стежки житейські", "Трясовина", "Ранній присмерк", "Мій син", "Розлука", "Щоб лани широкополі"), до другої - 6 ("Вареники", "Юрій Юхимович", "Мандри", "Конвалії", "Любов восени", "Знайомий Максима Степановича"). Деякі з них ("Світлячок", "Над Дніпром", "Марійка" та ін.) публікувалися на сторінках альманаху "Наддніпрянські зорі" (1957-1959) і в періодиці. Твори недатовані, але їх теми і проблематика дозволяють припустити, що більшість з них написано наприкінці 50-х та в 60-ті роки.

Оповідання "Мій син" і "Розлука", де відображено життя таджиків та їхні взаємини з українцями й росіянами під час війни і невдовзі після неї, могли з'явитися з-під пера письменника й раніше: у другій половині 40-х років.

Попри екзотичність основного місця дії оповідання "Мій син" (таджицьке село у Ферганській долині), за темою, проблематикою і характером конфлікту воно споріднене з повістю Ю.Збанацького "Між добрими людьми" (1955). Слід відзначити, що тема "добрих людей", які під час війни всиновили осиротілих чи загублених дітей іншої національності, неминуче мала з'явитися в українській літературі, оскільки її підказували численні факти реального життя. У творах К.Лаврунова та Ю.Збанацького розкриття цієї теми ускладнене колізіями, пов'язаними з віднайденням справжніх батьків. Їхні героїні - молода таджичка Зульфі Сафарова і літня українка Михайлина Ясень - переживають тяжкі душевні драми, зумовлені необхідністю розлучитися з дітьми, які стали їм рідними, називають їх мамами і люблять. Соцреалістичний архетип "великої родини радянських народів", безумовно, тяжів над обома письменниками, що спонукало їх дещо гармонізувати реальні конфлікти, але в розробці характерів вони дотрималися психологічної правди. Читач відчуває, що думка про "велику родину" мало втішає Михайлину, яка на старості літ залишається самотньою, що страждає і її прийомна донька, оскільки душа дівчинки тягнеться до неї так само, як і до рідної матері. К.Лаврунов не акцентує мотиву "великої родини", а головну роль у розв'язанні конфлікту відводить прийому "щасливої випадковості": названа мати і віднайдений рідний батько його малого героя покохали одне одного і створили нормальну "малу родину". Письменникові вдалося глибоко розкрити психологічну драму, яку пережила Зульфі від зав'язки - всиновлення російського хлопчика - до несподіваної розв'язки.

Композиція оповідання "Мій син" досить оригінальна. "Ламаний" динамічний сюжет наближає його до новели. Починається твір з кульмінації: "Сьогодні Зульфі Сафарова випадково в місті довідалась, що в неї відберуть сина" [5: 119]. Дуже експресивно, вдаючись до контрастного художнього паралелізму, автор зображує, як у нестямі вона побігла через мальовничі гори до рідного кишлака з криком: "Не мають права! Не віддам, не віддам його!" [5: 119]. У такому стані вскочила у свій двір, де біля вогнища сиділи хлопчик і бабуся, і плачучи кинулася обіймати дитину. При цьому вигукувала: "Не віддам, не віддам тебе нікому!" і пристрасно допитувалася: "Ти не підеш від мене, правда, не підеш, не покинеш?" [5: 120]. Тільки почувши обіцянку, що вони ніколи не розлучаться, Зульфі трохи заспокоїлася і змогла вимовити, що знайшовся батько Толика і хоче його забрати. Реакція хлопчика на цю звістку не менш бурхлива, але протилежна за емоційною забарвленістю: " - Татко знайшовся, мій татко! - схопився хлопець з місця. - Чому ж ти зразу мені не сказала? - він захлинався словами від радості. - Я знаю, ми на річку ходили: я, татко з вудочками і ма…

Толя раптом замовк, він зустрівся з сумним материним поглядом і, обнімаючи, лагідно промовив:

- Я не покину тебе, мамочко! - проте тут же вголос, ніби про себе, знову защебетав: - Татко живий, він мене знайде, він скоро приїде! Він справжній герой, я його знаю…" [5: 121].

Заінтригувавши таким чином читача, який поки що може тільки здогадуватися, що Толик не є рідним сином Зульфі, К.Лаврунов вдається до ретроспективної оповіді про історію появи російського хлопчика у таджицькій родині. Рідна його мати загинула від бомби, а батька нібито вбили фашисти на фронті. Чотирирічний хлопчик потрапив до дитбудинку, який з Москви евакуювали до Фергани. Малий так прикипів душею до студентки Зульфі, котра допомагала доглядати сиріт, що завжди плакав, коли вона залишала дитбудинок. Дівчина й сама була сиротою, після загибелі на фронті єдиного брата жила зі старенькою бабусею, але вирішила всиновити Толика. Слід наголосити, що К.Лаврунов не відступив від життєвої правди у зображенні реакції старої таджички на появу чужої дитини у її домі:

"Коли вперше Зульфі принесла до себе Толика, бабуся невдоволено бурчала:

- Нащо ти зробила це, дочко? Він не таджик і мови нашої не знає, могла б і свого баранчука [баранчук - з тадж. син] мати.

- Це мій син, бабусю, рідний, розумієш?" [5: 122-123].

Письменник виявив глибоке розуміння жіночої психології, показавши далі, що бабуся теж полюбила хлопчика і стала ніжно називати його "Толик-джан". Хлопчик ледве пам'ятав своїх батьків, але в однаковій мірі любив і їх, і названих маму та бабусю. Зульфі вбачала у Толикові сенс свого життя, навіть не думаючи про одруження. Раптом, коли дівчина ось-ось мала одержати диплом інженера й обіцяла хлопчикові, що вони поїдуть далеко-далеко, сталося те, чого вона найбільше боялася. Ці страхи та реакцію на них Толика автор розкриває психологічно переконливо: "Щоразу при зустрічі з військовими Зульфі злякано хапалася за серце, пильно оглядала незнайомого і, переконавшись, що військовий не приїжджий, полегшено зітхала.

Неспокій матері передавався й хлопцеві. Він часто, прокидаючись ранком, з тривогою оглядав все навколо і запитував бабусю:

- Нема?

- Кого нема, Толик-джан?

- Татка.

- Якого татка?

- Мого татка, бабусю… Мені здалося, що він тут був, а його мама прогнала.

- У вас з матусею тільки й мови, що про твого батька, - невдоволено махала рукою бабуся" [5: 123].

Гостродраматичний конфлікт розв'язується у творі цілком щасливо, але цьому передують дуже складні психологічні колізії. Коли приїздить батько Толика Сергій Олександрович Вершинін, то майже одразу впізнає у Зульфі ту юну дівчину, яка 6 років тому відвідувала госпіталь, де він лежав з тяжким пораненням, і вразила його своєю красою і добротою. Чоловік не сміє навіть самому собі зізнатися, що вже тоді вона запала йому в душу, а тим паче сказати про це вголос. Поступово і Зульфі вгадує у ньому пораненого льотчика, чий образ колись довго стояв у неї перед очима. Іскра взаємної симпатії, що спалахнула між ними 1941 року, оживає і розгоряється у велике почуття, яке вони усвідомлюють не одразу, оскільки цілком зосереджені на іншій проблемі: як "поділити" сина. Ситуація спочатку здається безвихідною: "Вершинін відчув, що не зможе забрати сина відразу. Не міг він образити Зульфі, яка так багато зробила для нього. Він бачив, як страждає дівчина, як боїться вона неминучої розлуки.

Пригадав Вершинін недавню розмову.

- Ви його заберете?

- Так.

- Не маєте права.

- Але ж він мій син!

- Мій теж" [5: 126].

Намагаючись знайти вихід з конфлікту, Сергій на якийсь час залишає сина Зульфі й повертається до Москви, часто надсилає листи, потім приїздить удруге і знову не наважується ні сказати дівчині про свої почуття, ні забрати сина. Для розкриття психологічного стану героїв автор вдало використовує внутрішні монологи і діалоги, як наприклад: "Вона не була говіркою, благально дивилась на нього, ніби запитуючи: "Невже візьмеш на цей раз?.." Він… самими очима відповідав: "Не бійся, не візьму. Якби ти знала, як дорога мені ти, повір, не менше за сина…" [5: 128]. Врешті Вершинін зважується на радикальний крок, надіславши листа, який починався промовистими словами: "Приїздіть, мої дорогі, я більше не можу без вас" [5: 129], проте Зульфі й надалі не розуміє його, навіть після того, коли в Москві він сказав: "Я вас тепер нікуди від себе не відпущу" [5: 132], і вирішує піти на самопожертву: залишити дитину батькові й повернутися додому. Сергій же, гадаючи, що дівчина відчуває до нього неприязнь, не сміє затримувати її. Невміння дорослих порозумітися болісно відлунюється в душі Толика, який не уявляє свого життя без будь-кого з них. Тільки випадковість зумовлює щасливу розв'язку: з книги, яку перед від'їздом узяла до рук Зульфі, випадають адресовані їй, але не відправлені листи Вершиніна, де він відверто написав про свої почуття до неї. Вражена дівчина нарешті усвідомлює, що теж давно кохає Сергія, проте їй бракує сміливості сказати, що передумала повертатися додому. Аж на під'їзді до аеропорту виникло взаємопорозуміння без слів: "Його рука поволі торкнулася її, холодної й ніжної, як пелюстка троянди. Він відчув легенький потиск у відповідь.

- Мамочко, поїхали! Ну, я дуже прошу тебе!

Вершинін глянув так зблизька в її темні, як ніч, очі і побачив у них велику радість. Без слів, очима сказала, що не може більше перечити. Вершинін наказав шоферу повертати убік.

- Поїхали! - захоплено вигукнув хлопчик. - Поїхали! Ти в мене добра, хороша!

Сергій не забирав руки, отак і летіли вони назустріч вечірній зорі" [5: 136].

За глибиною психологічної розробки характерів, багатством зображально-виражальних засобів, напруженістю конфлікту, складністю проблематики оповідання "Мій син" посідає першорядне місце у літературній спадщині К.Лаврунова.

Оповідання "Розлука", на нашу думку, належить до романтичної течії у соцреалізмі. Фабульна схема його така: молодий чабан Карім закохується в евакуйовану українську дівчину Марину і висловлює свої почуття у піснях, що линуть з гір аж у долину; його дід спочатку кепкує ("Ти чого це кричиш серед білого дня, наче баран перед святом?" [5: 138]), а потім улаштовує весілля онука і Марини; Каріма мобілізують до армії - і він гине, визволяючи Україну; Марину тягне додому - і вона вже зважується їхати, але поїзд відходить без неї, бо в останній момент вона не змогла покинути самотнього старого. "Розлука" має виразні риси оповідання-балади. Психологія персонажів майже не розкривається, не зображені побутові реалії, натомість у творі чимало опоетизованих пейзажів, у яких акцентується середньоазійська екзотика, як наприклад: "У Ферганській долині панує незвична тиша. Цвітуть білорожевим цвітом урючні сади, весело дзюрчать, перебираючи камінці, дзвінкоголосі арики" [5: 137]. Авторська мова подекуди ритмізована й наближена до пісенного стилю, особливо, коли йдеться про Марину: після звістки про смерть чоловіка вона "часто пісню Каріма співала, на свою долю нарікала, смуток і журбу з удовицями ділила" [5: 145]. В образі героїні є і риси соцреалізму, які дисонують з романтичним забарвленням образу: "П'ятисотенницею, кажуть, у себе на Україні була, ордена і славу має, в Москві на виставці була" [5: 139]. Є ці риси і в образі діда Ханіфе, в цілому колоритному й цікавому. В його уста вкладено чимало суто східних афоризмів і дотепів, що необхідно особливо відзначити як художню знахідку автора, але навряд чи слід було робити старого таджика носієм ідеї дружби народів аж до такої міри, що він виступає ініціатором одруження свого онука з дівчиною іншої національності й віри. Якщо такий випадок і був у дійсності (письменник міг довідатися про нього в евакуації), типовим його визнати навряд чи можна. Адже люди Сходу, особливо старі, відзначаються консерватизмом, ревно оберігають свої традиції і зазвичай не схвалюють змішаних шлюбів.

 

Кость Лаврунов

Проблеми, пов'язані з переходом циган до осілого життя, художньо переконливо розкриті в оповіданні "Щоб лани широкополі". Найкраще змальований у творі образ молодої циганки Маріули, яка не одразу змогла пристосуватися до нових умов, позбутися схильності до анархізму і неробства. Автор наділив її колоритною мовою з типово циганськими зворотами, виразами і слівцями. У цілому вдало зображений і батько Маріули - старий коваль Григорій Йосипович, який легко інтегрувався у життя села завдяки своєму ремеслу. Він пишається красунею дочкою і радіє, що вона знайшла своє щастя, одружившись із працьовитим українським хлопцем Василем і народивши гарного і здорового сина, який матиме кращу долю, ніж була у його кочових предків. Зміст назви оповідання розкривається у фіналі твору, коли старий циган виходить у степ і плаче, примовляючи: "- Людоньки добрі, коли ж це було, щоб циган плакав од радощів? Онука мені подарувала Маріула та ще й якого! Дванадцять фунтів, кажуть, справжній богатир! Рости, мій господарю, на своїй землі. Щоб лани широкополі голубили твою щасливу долю…" [5: 162].

Поява латиської тематики у творчості К.Лаврунова зумовлена, напевне, походженням його дружини Ольги Едвінівни та багаторічною дружбою з Едвіном Страутиньшем. Переплетення доль українців і латишів під час громадянської війни письменник показав у оповіданні "Над Дніпром", уперше опублікованому в альманасі "Наддніпрянські зорі" 1958 року [3: 71-78]. Пізніше воно ввійшло до збірки "Світлячок". Прототипом головного героя Ернеста Земеліса, ймовірно, був Е.Страутиньш, який став співавтором К.Лаврунова у роботі над романом "Грози над Дніпром". Тільки невеликий уривок з цього роману побачив світ 1967 року [6]. У передмові до даної публікації стверджується, що роман уже написаний, але той текст його, який зберігається у музеї ХДУ, свідчить, що робота над ним не завершена. Це понад 400 сторінок машинопису з численними правками і кілька десятків лише частково скомпонованих сторінок, написаних рукою К.Лаврунова. Його ж рукою на титульній сторінці зазначено 1968 рік. У романі продовжується тема оповідання "Над Дніпром", але оповідь має значно ширші хронотопні рамки, охоплюючи події в Україні та Латвії від часів громадянської війни до 60-х років ХХ століття.

 

Перший аркуш автографа повісті К.Лаврунова Зорі світять не всім

Звернення К.Лаврунова до інонаціональної тематики збагатило українську художню прозу 50-60-х новими мотивами й образами.

Складні морально-етичні й психологічні проблеми, пов'язані із запізнілим коханням та подружньою зрадою, розкриваються в оповіданні "Любов восени". "Знайомий Максима Степановича" - це гнівний присуд фашизмові. У формі спогаду про дитинство часів пореволюційної розрухи написано трагікомічне оповідання "Вареники".

Більшість оповідань К.Лаврунова присвячено життю школярів та студентів, учителів. Цей тематичний цикл у його творчості заслуговує окремого дослідження.

 

Література
1. Архів Костя Лаврунова // Музей ХДУ. - Од. зб. 874.
2. Лаврунов К. Конвалії: Оповідання. - Одеса: Маяк, 1966. - 120 с.
3. Лаврунов К. Над Дніпром. Марійка //Наддніпрянські зорі: Літературно-художній та громадсько-політичний альманах. - Херсон, 1958. - С. 71-90.
4. Лаврунов К. Світлячок // Наддніпрянські зорі: Літературно-художній та громадсько-політичний альманах. - Херсон, 1957. - С. 140-145.
5. Лаврунов К. Світлячок: Оповідання. - Херсон: Херсонське книжково-газетне видавництво, 1961. - 164 с.
6. Лаврунов К., Страутиньш Е. Грози над Дніпром (уривок з роману) // Ленінський прапор. - 1967. - 13 груд.
7. Параскевич П. Пам'яті друга: К.О.Лаврунов - учитель, вчений, письменник // Джерела. - 2007. - № 11. - С.7.
8. Шляховий В. Кость Лаврунов // Лаврунов К. Світлячок. - Херсон, 1961. - С. 3-5.

 

 


 

МОВОЗНАВСТВО

 

Микола Василенко

 

ПИСЕМНІСТЬ І ЇЇ ПОБОРНИКИ

 

З усіх людських відкрить найдивовижнішим є письмо, система умовних графічних знаків, за допомогою яких передаються окремі поняття і сполучення понять мови. Письмо започаткувало епоху документальної історії людства.

До виникнення алфавітного письма уже були центри ідеографічних систем: месопотамський (клинопис), єгипетський, китайський і американський (Центральна Америка). На основі грецького алфавіту виникли кирилиця, глаголиця, вірменське, грузинське, етруське і латинське письмо. Появі письма як усталеної системи знаків (в житті людства нема якогось одного дня, від якого починається новий етап) передувала тривала епоха поступової систематизації окремих спроб безладного писання.

Перші засвідчені пам'ятками скарби письма припадають на 35 сторіччя до н.е. Але якщо ми маємо пам'ятки письма шумерів, які жили в далеку давнину, маємо санскрит (до речі, наукою визнано, що з усіх слов'янських мов українська мова найближча до мови санскриту, якою написані "Веди" - найстародавніша з пам'яток людського розуму), то чи не є письмом далеких пращурів глиняні таблички, малюнки (графіті) на їхніх посудинах та стінах печер? Адже ж завдяки малюнкам на матеріальних знахідках ми довідалися про їхній побут, засоби полювання на тварин та ін.

Варті уваги і засоби інформації древніх людей за допомогою речей, знайдених у природі. Наприклад, маслинова гілка була символом миру, а нанизані зуби крокодила чи вовка - символ війни. Не менш важливим було і вузлове письмо (вузли на мотузці). Такий вид предметного письма був у древніх народів - індіанців і китайців.

Народи в минулому щедро ділилися письмом. У IV ст. н.е. церковною мовою Візантії стала грецька. Католики залишили собі латинську, а на Слов'янщині завдяки проповідникам православної християнської релігії, першовчителям слов'ян, означилась мова православної церкви. Її назвали церковнослов'янською. Такою мовою і досі правлять у церкві московського патріархату, хоч першоапостоли і радили Божу службу служити мовою корінного населення: "Бо чужою мовою хоч і молимося, та розум залишається без плоду".

На шляху утвердження писемності як цілком нового явища людської діяльності було багато перешкод. Ностальгія за минулим, несприйняття нового існували в людині споконвіку. (Кожна людина має в собі залишки минулого, але не в однаковій кількості. Переборення залишків минулого залежить тільки від самої людини, від її світогляду і способу мислення). Противники писемності були завжди. Згадаймо хоча б епізод зруйнування у Москві першої друкарні Івана Федорова людьми старосвітських поглядів.

Відомо, що слово має світлоносну енергію, але при певній операції воно може перетворитися у свою протилежність. Чуже слово, як правило, породжує національну приглушеність. А там, де приглушене рідне слово, там ростуть приглушені (пригноблені) діти, - почуття меншовартості деформує душу.

Система писемності протягом історичного розвитку не залишалась незмінною. Як живий організм вона була і залишається в постійному русі свого розвитку. Багато зусиль у цьому плані доклали діячі рідного письменства. Згадаймо: літописець Нестор (XI ст.), першодрукар Іван Федоров та князь Костянтин Острозький (XVI ст.), митрополит Петро Могила (XVII ст.) та інші діячі культури з минулого.

Колишнє твердження, що українська мова з'явилася лише в XV ст., не витримує критики. Тепер немає жодного серйозного вченого, який би казав, що "Слово о полку Ігоревім" написав не українець. У поемі не тільки збережена українська форма звертання, давальний відмінок, але є більше 1500 етнічних українських слів. Це говорить про те, що мова простолюду існувала за часів Київської Русі, і ця мова була українською, хоча державні закони тоді писалися церковнослов'янською, тобто староболгарською. Північні причорноморські слов'яни мали свою писемність ще до впровадження староболгарської. Це підтверджує сам Мефодій. Він бачив у Корсуні (Херсонес) книжку Святого письма, писану слов'янською абеткою, - лист Мефодія до македонця.

1800 року відомий російський учений-філолог М.Красуський опублікував працю "Древность малороссийского языка". Початок вступу такий: "Занимаясь долгое время сравнением арийских языков, я пришел в убеждение, что малороссийский язык не только старше всех словянских, не исключая так называемого старословянского, но и греческого, латинского и прочих арийских". Але незважаючи на ґрунтовну працю вченого, інший росіянин - історик М.Погодін створив так звану концепцію переселення у XIII ст. галицьких українців на схід, на землі Дніпровської України, і втечі "істинно руських людей" на береги Волги та Оки, що не відповідає історичній правді.

На противагу противникам писемності діяли високоерудовані її поборники. Часто, відстоюючи писемність як культуру свого народу, вони платили своїм життям. За часів комуністичного режиму такими поборниками українського письменства були визначні письменники, національно зорієнтована інтелігенція. Тривалий період їх замовчували. Але нічого нема потайного, що б не стало явним. Тепер ми знаємо їхні імена, відомо, де і коли були замордовані. Наводжу дані: з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року на честь двадцятиріччя жовтневої революції в урочищі Сандормоху (Карелія) було розстріляно 1111 в'язнів Соловецької в'язниці, у тому числі українські національно-свідомі письменники і громадські діячі Микола Куліш, Микола Зеров, Валер'ян Підмогильний, Марко Вороний, Лесь Курбас, Мирослав Ірчан, Валерій Поліщук, Олекса Слісаренко, Павло Филипович, Григорій Епік, Михайло Яловий, Антон Крушельницький, Матвій Яворський і 30 українських священиків.

А також розстріляні в інший час: Олекса Влизько (грудень 1934), Майк Йогансен (жовтень 1937), Степан Бен (листопад 1937, Київ), Яків Савченко (листопад 1937), Гео Шкурупій (грудень 1937, Ленінград), Микола Чернявський (січень 1938, Херсон), Василь Бобинський (січень 1938).

Поборники рідного письма були за приклад чесного служіння своїй нації і світовій культурі, до якої ми належимо споконвіку. "Вони - сіль землі. Якщо сіль згубить силу, то чим зробиш її солоною?" (Матвій, 5: 13).

На сторожі писемності стояла й інтелігенція української діаспори. Велику частку в її розвиток внесли відомі вчені-філологи і письменники такі, як Яр Славутич, Ігор Качуровський, Василь Барка, Улас Самчук, Євген Маланюк, Іван Багряний, Юрій Шевельов та інші мужні поборники українського слова.

Українська писемність - це отой чорнотроп, який тягнеться впродовж усього життя нації і завдяки якому нація зберігає свою історичну пам'ять. Чорнозем нашої культури доброякісний, він очікує свого нового запліднення, і повинен дати гарний урожай, бо угноєний кістьми і слізьми, кров'ю та надіями багатьох наших поколінь, людьми, які задля культури і свободи поборювали неймовірні перешкоди.

Писемність - не ідолопоклонство. Писемність - це заслін безкультурності. Пам'ятаймо, що вірус безкультур'я живучий, він нівечить душі як дорослих, так і дітей, не зважаючи на національність.

 

Кирило і Мефодій

Жили народи в давнину, як нині.
Але в киян було одне крило:
Мужі писали тільки по-латині,
Хоча своє уже письмо* було.

Явися, вчителю!..
Явись, пророче!..
З німої коми виведи полян.
Дорідним зерном запліднитись хоче
Живої мислі непорочний лан.

Явилися Кирило і Мефодій,
Прийшли назустріч з радістю братам.
Тепер киянам німувати - годі!
Духовні звершення чекають там,

Де крила проростуть думкам і пісні -
Стрімкий політ слов'янського коня! -
Щоб дерево життя сьогодні й прісно
Росло і розвивалося щодня.

 

* За свідченням Мефодія.

 

Читати далі >>3 >>4 >>5 >>6 >>7 >>8 >>9 >>10 >>11 >>12 >>13 >>14 >>15 >>16 >>17 >>18 >>19 >>20 >>21