Вітаємо Вас, Гість!
П`ятниця, 28.07.2017, 21:01
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

За якою інформацією Ви прийшли до нас?
Всього відповідей: 109

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Липень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вісник Таврійської фундації. Випуск 7 -30

1 << 2 << 3 << ... 27 << 28 << 29 << Читати спочатку

ГОЛОС ДІАСПОРИ

Михайло Шумада

Дещо про особливості української національної стратегії


Приглядаючись до діяльності священнослужителів Українсько-Білоруської Православної Церкви у Польщі, навіть нехотячи, мусимо помітити певні аномалії, недоречності і дивацтва, яких трудно погодити зі здоровим глуздом. Відомо всім, що православна церква в Польщі обслуговує українське і білоруське населення. Чому ж тоді її переіменовано на т. зв. «Польскі Косцюл Православни». Це ж примітивний спосіб (розрахований на обмежений натовп) показати стежку до прискореної полонізації. Постає питання: чому ж політичну концепцію винародовлення національних меншин має здійснювати якраз церква? Виходить, що нечисті політичні плани державних політиків мають використовувати священнослужителі, не турбуючись про чистоту власних рук. По суті, ані росіяни (бо їх у Польщі нема), ані поляки (бо вони мають свій костьол) до православної церкви у Польщі не ходять. Ходять туди тільки українці і білоруси, але чомусь у їх церкві не почуєш ані української, ані білоруської мови (навіть під час проповідей). Там почуєш мову російську і польську (крім літургійної міцно зросійщеної старобулгарщини).
Від часу II Ватиканського собору проголошується ідея загальнохристиянського екуменізму, тобто ідея єднання різних церков. У теперішній добі православні священнослужителі Польського Косцьола Православного радо єднаються (бо бачимо їх на спільних моліннях) з євангеликами, баптистами, римо-католиками й усіма іншими. Не бачимо їх тільки в товаристві священиків Української Греко-Католицкої Церкви. Отже, для православного попа (будь він білорус чи українець) товариство українського священика греко-католика виявляється нестерпним. На ділі нема ані порозуміння, ані екуменізму тільки між двома українськими священиками (православним і греко-католиком). Як же то сталося, що тільки українцям не можна єднатися у ситуації коли до єднання (екуменізму) заохочуються всі священнослужителі всіх християнських конфесій? Відповідь на це запитання треба шукати у політиків і ворогів українського народу. Вони добре знають, що «одураченим», поділеним і розбитим легко панувати, а саме про панування над українським народом ідеться. Задля цієї ідеї наші «вороженьки» роблять усе, щоб нас роз’єднати, поділити, розсварити, знеславити, осмішити і скомпрометувати перед світом.
Найбільшим ворогом української незалежності й українського народу є якраз самі українці, їх інтелектуальна неміч та безідейність. Іще в часах староруських у нас витворилась вдача «воювати зі своїм» і «єднатись з ворогом проти свого». Це видумка «ізгоїв» – яничарів нашої землі. Згодом прийшли нові випробування, але старі звички залишились. Русини (русичі), воюючи з родичами за княжу владу, втратили її на користь монголів. У природі ніщо не гине: татаро-монгольська концепція володарювання підкореним народом шляхом реінкарнації відродилась у московській, а згодом російській державі. Ментальність ординців заволоділа в тривалий спосіб душею московитів. Кремлівські володарі сквапливо використали структури православної церкви для своєї імперіальної політики. Від Івана Грозного Московська церква стала беззастережно виконувати політичні завдання московської (від Петра I російської) державної влади. Ієрархи Російської Православної Церкви не гірше більшовицьких політруків сприяли успіхові загарбницької політики російських царів. Пропаганда панслов’янського єднання під охоронним крилом російського царя у ХІХ ст. широко розлилась по країнах слов’янських Балкан. Її дурман охопив також українське Закарпаття, що донині змагається з отруйним впливом москвофільського баламутства. Кокетуючи з південними слов’янами обіцянкою визволення при допомозі російського царя, ієрархи Російської Православної Церкви працювали над зародженням промосковських симпатій і тим самим готували ґрунт для планованої агресії імперіальної Росії.
Маловідомим явищем у нашій історії було незрозуміле і довготривале «паломництво» українських монахів (навіть з Західної України) до московського царя «по милостиню». Цей механізм тривав від кінця XVI ст. до XVIII ст. Москва без перешкод приймала українських паломників, щедро їх оплачувала, жадаючи взамін тільки «інформацій про ситуацію в Україні». Таким робом Москва мала між українським православним кліром своїх агентів, симпатиків і прихильників, також постійний моніторинг щодо ситуації в Україні. Отже, за царські рублі Москва побільшувала промосковську орієнтацію в українському суспільстві. Оця незмінна й довга праця видала бажаний ефект щойно в часах Хмельницького. Переяславська Рада у 1654 р. унаочнила справжній масштаб цієї пропагандово-шпигунської праці. Більшість українського суспільства бажала «єднання з Москвою». Урок Переяславської Ради для України мав катастрофічні наслідки, а їх головною причиною був нечуваний досі «Акт церковної присяги народу чужому деспоту». Продажні українські православні ієрархи за юдині червінці ганебно запродали свій народ у московську неволю на довгі століття. Дехто й донині критикує українську греко-католицьку ієрархію за її «зрадливий відхід від батьківської віри». Українська Православна Церква, попавши під владу Московського патріарха, від 1686 року повністю втратила свою українську ідентичність. Прийнявши російську церковну обрядовість, вона насправді стала церквою російською. Чи таку оборону батьківської віри рекомендують нам наші збаламучені псевдопатріоти? Їх пропаганда нагадує заклик до реанімації померлого батька. Батька напевно не врятують, але хворобу дезорієнтації і баламутства зможуть поширити в порожніх головах зросійщених малорусів. І саме про те йдеться! Кволі розумом українці мають самі проголошувати недоречність патріотичних ідей і нести в світ ганьбу власного племені. І це їм удається найкраще! Москва вдячна Б.Хмельницькому за те, що подарував їй Україну, а ми під небеса вихвалюємо його. Москва має за що ставити йому пам’ятники, а за що возвеличують його українці? (Т.Шевченко не робив цього). Церемонія присяги Москві від 1654 р. широко розійшлася по всій Україні й набрала символічного характеру одруження України (жінки) з Московщиною (чоловіком). Православне духовенство на Україні довгі роки наголошувало на «єдності віри з Москвою». Ця наука зупиняла козаків від боротьби з московськими «православними братами». Згадані брати таких сумнівів не мали. Отаман Сірко покинув фронт з москвинами, кажучи: «Моя шабля православних бити не буде!». І не він один виявляв такі погляди. Від часів Хмельниччини українці навчились дивитися на світ крізь призму московської рації стану. Вони ж (у першу чергу духовенство) проводили просвітительську реформу в Росії на вимогу Петра I, вони ж на його бажання працювали над елімінацією «українського словництва з церковних книг», вони ж на кінець ганьбили і знеславлювали ім’я Івана Мазепи «за зраду Петра I». Мазепа ніколи не складав особистої присяги на вірність московському цареві. Був він вірний українському народові. Російська Православна Церква вірність українців московському деспотові визнала догмою своєї віри. Українські ієрархи православної церкви й донині опльовують анафемою чесне ім’я українського патріота. Це акт нечуваного варварства.
У 1582 р. папа римський Григорій ХІІІ впровадив новий календар. Відтоді православні свята різнилися щодо дати від латинських. У Речі Посполитій латинські пани батогом гнали на панщину українських попів у дні православних свят. Після унійного договору (від 1596 р.) папа взяв в оборону «уніатів» і заборонив католицьким панам примушувати до праці на панщині православних кріпаків у часі їх свят (пригадаймо, що уніати зберегли православну церковну традицію). Проти рішення папи запротестували польські пани (і це зрозуміло) й українські православні козаки (і це дуже дивно).
І тут же українці виявили «великий розум» і турботу про власні інтереси. До подібної співдії дійшло в Галичині (ІІ пол. ХІХ ст.), коли поляки піддержали москвофілів у їх боротьбі з українським відродженням. Антиукраїнську поставу поляків можна зрозуміти, але хто зрозуміє позицію українських москвофілів, які на українській землі боролись проти української національної ідеї? Аналогічну поставу в наш час репрезентують всякі різновиди карпатського політичного русинства. Ми знаємо, що в першому і другому випадку оцю зрадливу й ворожу роботу фінансувала (і робить це сьогодні) Москва. (Хто не чув про спроби створити т. зв. «літературну лемківську мову» на основі російських діалектів тощо).
Від ІІ половини ХІХ ст. до І світової війни між українцями Австро-Угорщини розгорталась кампанія «перетягування» українських греко-католиків на російське православ’я. (Українське православ’я тоді не існувало, бо було Москвою знищене). Росія щедрою рукою оплачувала «навернених» і між ними знаходила своїх прихильників, агентів і шпигунів. Згадана кампанія мала політичний характер, дезорієнтувала українське суспільство й готувала ґрунт для планованого Росією загарбницького нападу. Воєнні події 1914 р. засвідчили, що такий загарбницький план у Росії був, і українці Галичини стали першим об’єктом російської агресії. Окупація Галичини Росією позначилась брутальним винищуванням українства у всякій його формі (нищення українських культурних установ, ліквідація українських шкіл, нищення структур Української Греко-Католицької Церкви, депортація української інтелігенції в Сибір тощо). Москва віддавна застосовує монгольську пропагандивно-розвідувальну акцію, яка попереджує агресивний удар, а її політики добре оволоділи тактикою віроломства, брехні, обіцянок, підкупу і зради. Росія по відношенню до України віддавна веде послідовну політику, розраховану на цілковиту інкорпорацію і поневолення… А якими ж методами захищають українську рацію стану наші державотворці і політики? Є і в них свій немалий досвід і своя, випрацьована історією, національна стратегія. Саме вона підказує нашим політикам і дипломатам вести непохитну і послідовну політику поступок, нерішучості, непослідовності, наївності, надмірної схильності до компромісу й акцептації, сугерованих противником, некорисних розв’язок. Згадані особливості української політики виразно видно в переговорах наших дипломатів з петроградським «Временным правительством», з більшовицьким урядом і в наш, ганебної пам’яті, зрадливий час. Оцінюючи дивовижні антиукраїнські і антинародні дії керівництва України, хочеться запитати словами царського міністра: «Панове, ідіотизм це чи зрада!» Мабуть, одне і друге. А хто несе відповідальність за таку компрометацію України на міжнародній арені і власному подвір’ї? В першу чергу, сам народ, його національна і політична свідомість. То ж він сам, собі на погибель, в демократичних виборах вибрав «собі» президента. Хотів вибрати собі, а вибрав не собі. Новий президент України турбується про долю та інтереси чужої держави, кривдить свій народ, особисто задовольняючись функцією московського губернатора і лакея. Більшої ганьби придумати неможливо. Ось куди докотилась українська політична думка – колективний розум волелюбної нації! «Православна церква увіпхала наш народ в московську неволю», – сказав Володимир Винниченко. Ми скажемо, що допомогли їй у тому поляки.
На свідомість і менталітет нашого народу великий вплив мали:
а) затрата української церковної традиції;
б) розірвання зв’язку між старшим поколінням та його нащадками;
в) виховування нового покоління на чужих зразках; переоцінювання чужинецьких вартостей (мов, культури, віросповідання, способу життя) при одночасному недооцінюванні вітчизняних вартостей;
г) лакейське ставлення до чужинців і зневажливе до земляків;
ґ) переконання, що чужинець у чужім краю принесе українцеві свободу і «краще життя».


Читати далі >> 31 >> 32 >> 33 ... >> 42 >> 43 >> 44