Вітаємо Вас, Гість!
П`ятниця, 28.07.2017, 14:46
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Хто такий Антон Павлович Чехов?
Всього відповідей: 57

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Липень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вісник Таврійської фундації. Випуск 7 -28

1 << 2 << 3 << ... 25 << 26 << 27 << Читати спочатку

ХЕРСОНСЬКИЙ КУРІНЬ

Тіна Сміянець

Пустіть інваліда поза чергою


Я інвалід перестройки. Я давно хворію і мені треба лікуватися. Уперше я відчув себе хворим років двадцять тому, коли у нашій країні поширилася епідемія трудового ентузіазму та ініціативи знизу. Хворів я нею кілька п’ятирічок поспіль. Ця хвороба вимагала від мене високої свідомості, почуття громадського обов’язку і висування зустрічних планів. Епідемія зі схваленням була сприйнята широкою громадськістю і згодом стала хронічною і масовою. В результаті я став жертвою масового хронічного героїзму. Я оглух. Від аплодисментів. Я нажив гастрит. Бо їв очима начальство. Я лишився голосу, бо не жалів горла, коли кричав «хай живе!». Майже не вибував із травматологічного відділення, бо бив себе в груди, приймаючи соціалістичні зобов’язання. Я страждав стоматитом, бо натирав водянки на язиці, змальовуючи перспективи у світлі рішень чергового пленуму. Мене змучило безсоння, бо вдень відсипався на нарадах та політінформаціях. Не кажу вже про радикуліт, остеохондроз та інші засідательські болячки. Оскільки безоплатна медицина й тоді була небезпечною для здоров’я, то я подумав, що мене вилікує найкращий лікар – час.
Та стався крутий поворот історії. Мене почали переслідувати хвороби переломного характеру. Загострилися хронічні захворювання. І не тільки в мене. Працівники прилавка почали хворіти на відкладення солей, пральних порошків та мила. Пенсіонери, працівники освіти та культури захворіли на понижений вміст цукру, масла та інших товарів першої необхідності. З надзвичайною швидкістю поширювалася вірусна інфекція екстремізму з деструктивними наслідками, внесла дестабілізацію, посіяла атмосферу напруженості. Я опинився в наркологічному відділенні. У мене виявили симптоми нечуваної хвороби: несанкціоноване використання гласності, розвиток плюралізму, послаблення інтернаціоналізму на місцях. Діагноз встановили швидко, хвороба виявилась несмертельною: сп’яніння від демократії.
Яких тільки хвороб я не зазнав потім: мітингова лихоманка, страйкова гарячка, алергія на передвиборні кампанії. Зараз мене от-от задавить астма: я задихаюсь від обурення. Та ще й гіпертонія допікає, бо ліві тиснуть зліва, праві тиснуть справа, а центристи зверху вниз. То хіба я не інвалід перестройки? Якщо підрахувати усі мої болячки, то мені давно пора видати посвідчення спеціального зразка і обслуговувати поза чергою й безкоштовно.

При чому тут феодали?


– Тату, – ще з порога почав Вітя, – що ти знаєш про минуле нашої планети? Нам на завтра треба твір написати «Наша планета в далекому минулому».
Батько задумався, а Вітя вирішив тут же, не відкладаючи, використати татові знання.
– Ну що ж, – мовив татусь, – треба, мабуть, почати з динозаврів. Ходили вони на задніх ногах і поїдали усе, що тоді було на землі.
– А ще що жило тоді?
– Птахи, великі-превеликі, по степу ходили.
– Індики?
– Ні, рудуваті такі, на довжелезних ногах. Та як же їх?... Дрофи! Кажуть, вони теж вимерли, але чи з динозаврами разом, чи пізніше – не пам’ятаю. Але, що ноги в них були довгі, знаю точно.
– А комахи тоді були?
– А як же, водилися й комахи. Для людей вони були небезпечними, але допомагали птахи, які їх поїдали.
– А що ще можна сказати про минуле?
– Не забудь написати, що все відбувалось дуже давно, в минулому тисячолітті, якого століття не пам’ятаю, та це ти повинен знати сам. Ну, а тепер, – підсумував батько, – тобі лишилось тільки трішки пофантазувати над тим, що я розповів – і твір готовий.
Вітя хутко взявся за роботу. Не минуло й півгодини, як він уже читав свій твір на основі батькових знань.
– Це відбувалося в минулому тисячолітті нашого століття, – виразно вимовляв кожне слово Вітя. – По вулицях на задніх ногах бігали динозаври. Вони живилися зайцями, мавпами і феодалами. Древні люди вирощували папуаси, кокоси, хлібне дерево, а також розводили дефіцитних тварин. В сумчатих лісах водилися птахи, які допомагали людям клювати шкідливих комах. А в степу на волі жили дрофи. Вони мали довгі ноги, щоб краще бачити.
Батько слухав уважно, не перебиваючи сина, але терпінню скоро прийшов кінець.
– Які феодали? – спитав він. – Вони вимерли вже за нашої ери. А жили в Африці, в Борисфені.
Потім знавець сердито здвигнув плечима:
– І чого тебе тільки в школі вчать?

Чого Вітя посміхається?


А чого Віті плакати? Батьки нехай плачуть. А разом з ними й ті розумні вчителі, які ніяк не второпають, чого він, Вітя, від них хоче. А хоче Вітя небагато. Він хоче вчитися. Але не вміє. Не звик змалку. Вітя знає, що зранку треба йти до школи. Потім сідати за парту. А от що робити далі – Вітя не знає, йому вже треба підказувати.
«Вітю, пиши». Вітя намагається писати. Букви він учив, але давно, ще в першому класі. Хіба ж їх можна тримати весь час у голові? Та й учив він їх кожну окремо, спробуй тепер у сьомому класі зібрати усі до купи, як вони на одному уроці українські, на другому – російські, на третьому – латинські, на четвертому – англійські. А оті розумні вчителі ще й насміхаються. Он Дмитро Григорович каже:
– Вітю, посидиш у школі ще рік-два і забудеш, як своє прізвище писати. Доживеш до старості, принесуть тобі пенсію, то ти навпроти свого прізвища хрестик будеш ставити.
– Смійтесь, Дмитре Григоровичу, смійтесь, – думає собі Вітя, – я то до старості доживу і до пенсії теж, а от чи вам дадуть дожити отакі, як я?
І мати мене лає. Каже, що знов учителька скаржилась на мене. А за що вона могла скаржитись, адже я сьогодні і в школі не був? І як тому класному керівникові не набридло двійки мої рахувати? Говорить, що їх у мене хоч на експорт відправляй. А їх на сьогодні не так уже й багато. Тільки з чотирьох предметів по кілька штук. З інших предметів ще не питали, бояться, щоб я чого не втнув. А я ніколи нічого не вигадую, кажу лише те, що думаю. Питання тільки іноді вчителі задають якісь чудні. Фізик на минулому уроці, наприклад, запитував, для чого теслярі подвійні рами на вікна ставлять. Звісно для чого: як я одну шибку виб’ю, то щоб через вікно вітер не свистів.
А вчителька математики майже кожен урок питає мене таблицю множення. Як наче за цей час сама не могла її вивчити.
І вчителька біології теж взяла звичку насміхатися. Каже, що один грам нікотину вбиває коня. Та хто ж це буде цигарки отій коняці давати? Тут для себе крадеш у батька, щоб мати не бачила. Ніяк не може втриматись, щоб не лаяти мене. Каже: як закінчиш школу, тоді й палитимеш. А коли я її завершу, як я один навчальний рік ледве за два встигаю закінчити. Зате батько сказав, що як кину мандрувати під час уроків, то купить мені мопеда. І, згадавши про мопед, Вітя посміхається. А чого Віті плакати?


Читати далі >> 29 >> 30 >> 31 ... >> 42 >> 43 >> 44