Вітаємо Вас, Гість!
Субота, 23.09.2017, 16:27
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи отримали Ви корисну інформацію на нашому порталі?
Всього відповідей: 34

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Вересень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вісник Таврійської фундації. Випуск 7 -26

1 << 2 << 3 << ... 23 << 24 << 25 << Читати спочатку

ТАВРІЙСЬКІ МЕМУАРИ

Валерій Кулик

Один із шістдесятників


(Спогади про поета Володимира Куликівського)

З поетом Володимиром Куликівським мене звела доля у середині 60-х років минулого століття. Ще випускником Чаплинської середньої школи я прибув до Херсона для участі в обласному семінарі молодих літераторів. Серед організаторів цього масового зльоту поетів та прозаїків-початківців, які з’їхалися з усіх без винятку районів таврійського краю, був і Володимир Петрович, автор уже двох виданих друком книжок, який зовсім недавно перебрався жити з Одеси на Херсонщину. І хоча він був од нас на десяток літ старшим, усі учасники семінару називали його Володею, бо він цього ще під час знайомства захотів.
Запам’яталися гострі на гумор розмови з Володею. Він говорив завжди категорично, виважено і красиво, підкріплюючи свої доводи лаконічними жестами. Говорив манерою Пушкіна, легко імпровізуючи – і це нас до нього тягнуло. А ще дотепно іронізував над образом того чи іншого, відомого вже, херсонського письменника. І, пригадую, він сам-один випустив стіннівку, в якій помістив шаржі на Леоніда Куліша, Никифора Білоконя, Миколу Братана, Алевтину Дрозд. А під малюнком, на якому був зображений Іван Плахтін, який випустив у світ книжку прози «Вузол», Володя додав ще й словесно:

І щоб там хто нам не казав,
Письменник губить давню силу.
Він свою прозу любу й милу
На вічний «Вузол» зав’язав…
На той час ім’я Володимира Куликівського уже було добре відоме в Україні. А книжка поезій «Зелені ритми» мала широкий розголос між літераторів, особливо молодшого покоління. І взагалі тяжіння до художнього слова серед юного покоління шістдесятників було вельми чутливим на яскраві новинки, а особливо – поетичні. Навіть по пам’яті цитували юнаки та дівчата надто привабливі рядки з Миколи Вінграновського, Івана Драча, Дмитра Павличка, Бориса Олійника… І не обминали Володимира Куликівського, приміром, його сонет, у якому був такий зримий поетичний образ: «… У землю цупко вп’ялася рука, і землю ту не віддала нікому…».
Володя славився своїм трепетним відчуттям навколишнього світу. Він міг з захопленням розповідати про колоритних людей тієї епохи – Платона Майбороду та Андрія Малишка, які стрімголов узялися за написання ліричних пісень. Куликівський був посвячений у таємниці створення геніального твору – «Пісні про рушник», («Рідна мати моя, ти ночей не доспала…»). Дружив і приятелював він також із композитором Георгієм Майбородою, письменниками Володимиром Домріним, Борисом Нечердою, Теренем Масенком, Василем Симоненком… До речі, останній з названих поетів, ще будучи кореспондентом черкаської молодіжки, приїздив до Куликівського в гості, вони допізна блукали вулицями Херсона, творили на пару подорожні експромти…
Світ захоплень неординарними особистостями у Володимира Куликівського не обмежувався суто літературними знаменитостями. Він дружив також із живописцями. У нього вдома висіли твори Анатолія Платонова, Євгена Кібанова та інших майстрів пензля. А в робітнях художників на Володю з нетерпінням очікували, бо його оригінальна поведінка, манера спілкуватися завжди несли особливий інтелектуальний та пізнавальний заряд.
Володя підтримував дружні зв’язки і з людьми інших сфер діяльності. Скажімо, знали поета у найвіддаленіших радгоспах і колгоспах. Його шанували легендарні керівники-аграрії Степан Дудченко, Микола Терещенко, Дмитро Моторний… І все через те, що поет був щиро захоплений їхніми життєвоважливими вчинками та ділами.
Володимир Куликівський любив подорожувати по області. Згадати хоча б, скільки поетичних вражень привіз він свого часу з Генічеського району, коли спілкувався з тамтешніми господарями землі. Навіть зустрічався на азовському узбережжі з посланцями Кавказу, які приїздили до колгоспу «Грузія» на початку 70-х років… А відвідини острова Бірючого на Азові стали неповторною перлиною спогадів Володимира…
Поета Володимира Куликівського завжди вабили яскраві вчинки людей непересічних, колоритних. Так він міг довго розповідати про журналіста Миколу Пробийголову, який, скільки його зустрічали люди в Херсоні, вражав їх своєю мальовничою сорочкою-вишиванкою і козацькою люлькою в руці… Аналогічні розповіді Володимира були про потомственного козака Федора Крутипороха, директора інституту «Асканія-Нова», чи славного капітана барка «Товариш» Олега Ванденка… Словом, ці постаті не лише відгукувалися в душі поета чутливим камертоном, а й були прикладом людського захоплення…
Я проводив Володю в останню путь пам’ятного травня 1985-го… І помер він, як і багато поетів-мрійників, не вдома, а на баштанному полі в Цюрупинському районі. Там він мешкав улітку в курені, писав вірші та поеми…
І катер з тілом поета, наближаючись до херсонського берега, зробив кілька протяжних гудків, сповіщаючи Херсону про невідворотну його втрату…


Василь Загороднюк


Він дивився на сонце


(Володимир Куликівський)

Цього стрункого, з гордим поглядом чоловіка вперше зустрів у товаристві Миколи Братана і Леоніда Куліша. Це був Володимир Куликівський, автор поетичної збірки «Зелені ритми», про яку ходили легенди, адже вона була заборонена радянською цензурою.
Згодом, одного спекотного дня на площі Свободи (м.Херсон) Володимир Петрович подарував мені свою дитячу збірку «Посварились місяці». Ми заприятелювали, наші зустрічі стали частішими. Він був цікавим ерудованим співрозмовником. Добре орієнтувався в сучасному літературному процесі. Його візити у книгарню №4, по вул. Бериславське шосе, 4, де я тоді працював, переходили в імпровізовані екскурси в історію літератури, в таїну творчості. Це дуже зацікавило відвідувачів книгарні, навіть збільшувався попит на книги, адже майже про кожну з них або її автора розповідалося щось цікаве і дотепне. Одного разу він завітав сюди в дуже гарному настрої, жартував, рекомендував учням, котрі в цей час розглядали літературні новинки, які з них найзмістовніші, найцікавіші. І це відповідало дійсності. І раптом я звертаю увагу на наповнену якимись пакуночками брудну господарську сітку, яку він недбало тримав у руці. Вона різко контрастувала на тлі його ретельно випрасуваного шоколадного кольору костюму. Через деякі порвані місця у сітці, пакуночки загрозливо повисовувалися, готові випасти. Як же я здивувався, коли додивився у цих пакуночках банківські пачки грошей з купюрами в один карбованець. Це був гонорар, здається, за книгу «Червона тачанка». Пачку банкнот він настійливо вклав мені у кишеню, це був його борг. На мої протести, що позичав він у мене меншу суму, він категорично заперечував. Того дня ми пили каву, говорили про літературу, її проблеми. Він був безмежно вдячний за мій подарунок – книгу Германа Гессе «Гра в бісер» і «Кобзар» Тараса Шевченка. А я переживав не менш радісне почуття від спілкування з цією неординарною особистістю. Він сміливо висловлював свою думку, говорив відверто. Часто це багатьом не подобалося. Наші зустрічі були своєрідними віддушинами від щоденної праці, часто виснажливої і якоїсь сірої. Я відчував у Володимира Петровича нереалізований творчий потенціал, а він це усвідомлював. Говорив про загадки таланту і при цьому дивився на сонце. Скаржився мені на застояне міське повітря, ділився планами, що поїде у степ. Він дійсно це зробив. Та смерть його наздогнала на баштані.
У цей час саме була у розпалі кампанія боротьби з алкоголізмом. Його друзі, знайомі поминальну чарку пригублювали, прикриваючи долонею. У моїй душі щось перевернулося, із цвинтаря я пішов за межі Херсона, і йшов довго степом, думав про талант поета і дивився на сонце.


Читати далі >> 27 >> 28 >> 29 ... >> 42 >> 43 >> 44