Вітаємо Вас, Гість!
Понеділок, 20.11.2017, 08:05
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи потрібний на порталі розділ "Вільна публікація"?
Всього відповідей: 15

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Листопад 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вісник Таврійської фундації. Випуск 7 -15

1 << 2 << 3 << ... 12 << 13 << 14 << Читати спочатку

ДО 120-РІЧЧЯ П.ТИЧИНИ

Павло Параскевич

Павло Тичина: прижиттєві й посмертні оцінки, дискусії, роздуми про поета


«Сонячні кларнети» явили поета
вже сформованого і високо оригінального в художньому розумінні…
«Сонячними кларнетами» промовляла душа добра і гуманна,
чиста, в своїй людяності, як кришталь,
бентежно-чуйна до краси природного світу,
до жадання гармонії між людьми»
Леонід Новиченко

«Українська мова в його поезії показала,
що вона здатна сполучати в собі і
співучість італійського і
силу слов’янського вірша»
Микола Асеєв

27 січня 2011 року виповниться 120 років з дня народження геніального співця України Павла Григоровича Тичини (1891-1967), удостоєного в різні часи високих звань Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної премії СРСР та Шевченківської премії [17]. На його життєвих і творчих шляхах зустрічалися такі неординарні й цікаві люди, як Григорій Верьовка, Максим Горький, Михайло Жук, Михайло Коцюбинський, Серафима Морачевська, Микола Подвойський та інші відомі особи.
Літературна діяльність автора безсмертних «Сонячних кларнетів» тривала понад півстоліття (1912-1967), починаючи від дебюту, про який він так занотував у щоденникових записах: «Перший вірш через Михайла Михайловича Коцюбинського було надруковано в ЛНВ за січень 1912 р.» [15, c.42]. Складне і нелегке, гірке й безрадісне було дитинство поета («У бруді, в горі пройшли без ласки, безпризорні мої дитячі літа»). Складною була й юність за часів навчання в бурсі, семінарії, комерційному інституті, який буремні роки не дозволили нормально закінчити; праця в журналах, керівництво хоровою капелою, одним із кращих хорів у Києві, лютнева революція, жовтневий переворот, громадянська війна, що полишили глибокий слід у його житті і творчості.
В одному з ранніх віршів, написаному у 1907 році, читаємо:
Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла,
Душа причастилася кротості трав –
Добридень я світу сказав!
Струмок серед гаю, як стрічечка,
На квітці метелик, мов свічечка.
Хвилюють, маюють, квітують поля –
Добридень тобі, Україно моя! [12, c.39].
Так любовно привітався і звернувся співець до людей, до України і світу. Людина, Природа, Світ, Україна – провідні образи й мотиви багатьох кращих творів П.Тичини. Ось деякі з ранніх поезій-освідчень, пройнятих синівською любов’ю до України: «Україно моя, моя любо Вкраїно, / Чим я втішу тебе, чим тебе заспокою? / Чи про те розкажу, як тебе я люблю. / А чи піснею горе твоє я присплю/ Чи слізьми розіллюсь, мов сирітська дитина, / Чим тебе заспокою я — бідна людина, // Скажи, моя любо Вкраїно, Вкраїно моя? [12, c.43-44], або «Ах, не смійтеся ви наді мною – / Не для вас я Вкраїну люблю» [12, c.47].
Радість, сум, смуток, щастя і горе, вогонь і горіння, захоплення, заперечення, співчуття – проймають ніжну і тонку, чутливу і вразливу душу поета. Життя, смерть і безсмертя будуть основними темами багатьох його творів.
П.Тичина, як буря, як нестримний вітер і гроза, ввірвався у літературу і його поезія привернула увагу багатьох письменників, критиків, читачів, які пророкували йому велике майбутнє. Ось кілька думок. У збірці «Сонячні кларнети» (1918), як указував С.Єфремов, «вилився весь Тичина з надзвичайною своєрідною індивідуальністю поетичною, з дужим талантом, з усіма своїми позитивними й негативними сторонами. Замислений мрійник з м’якою чулою душею, заслуханою в звуки навкружної природи, в одгомін космічних з’явищ,у світову гармонію, радісний пантеїст, якому все навкруги шепоче йому одному зрозумілі мелодії й який сам мріє вголос чудовим, то сильним, то музики повним віршем – такий перед нами став тоді Тичина» [4, c.648]. У 1938 році Іван Дніпровський записав у щоденнику: «Дуже боюсь, що з легкої руки, хто бачив Тичину і не зазирав йому в душу, як в свою, так і в історію перейде він як сентиментальна ікона. Ця людина має своє могутнє кредо, могутній ум, любов і ненависть. Реальність сприйняття. Пророцьке передбачення. Сила волі. Упертість. Іронія. Скепсис. Політичний обрій – марксистська освіта, взята власним розумом. Філософія в віках і філософія в віки. Відповідальність за свою епоху» [10, с.127]. Юрій Яновський підкреслював: «Поет-трибун, поет-громадянин – Павло Тичина високою мірою володіє даром розмовляти з народом. Він знає думки народні, нерозривно зв’язаний з ним, тримає свою творчу руку на пульсі мови народної. Завжди з народом, завжди в гущі народу» [8, с.20].
Високі оцінки ранньої творчості поета знаходимо і в письменників діаспори. Так, наприклад, Василь Барка відзначав: «Лірика його клясичного періоду від «Сонячних кларнетів» до «Вітру з України» включно, зостанеться в нашому письменстві як діамантний взірець досконалості: в її освітленні ставатимуть нові здобутки віршові – для розсуду: щодо мистецької вартості і властивого місця. Він був найвизначнішим ліриком нашим по Шевченкові, належачи до ряду, де автор «Слова о полку Ігоревім» і сам творець «Кобзаря». І ще Тичина-клярнетист, можливо був найвизначніший лірик світу в свої «класичні» роки (1914-1924)» [1, с.543].
А ось погляд Євгена Маланюка: «Поезія П.Тичини, як і поезія Рабіндраната Тагора, появляється стихійно. Вона існує як вітер, як ліс, як степ, як промінь сонця: Павло Тичина – це голос самої землі, вперше заговоривши мовою людини і додам української землі. Занадто його твори подібні до пророцтв, щоб їх до кінця зрозуміло щоденне людство». І ще: «…У віршах Тичини під тілом слів б’ється живчик внутрішнього життя – частина життя пантеїстично-космічного, життя відбиваючого в собі такти серця світу. Павло Тичина співає свої пісні так, як співає птах: співає тому, що існує. І можна сміло сказати, що він так для української літератури, як і для світової поезії, є явищем незвичайним» [7]. Але він же скаже правдиве й убивче слово в диптиху «Сучасники» (1923-1924): «Від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась» [6, с.54].
Олесь Гончар підкреслював: «Справедливо буде сказати, що Павло Тичина є одним з найоригінальніших, найсвоєрідніших поетів ХХ віку. Ім’я його для нас стоїть в ряду таких імен, як Маяковський, Лорка, Хікмет, Бехер, Елюар, митці такого масштабу є його поетичними побратимами в сучасній світовій поезії» [2].
Хотілось би зацитувати ще одну цікаву думку. Надзвичайно делікатний і уважний П.Тичина міг бути, як писав В.Сосюра, «мов шторм десятибальний…». Дмитро Косарик якось розповідав Сергієві Гальченку таку бувальщину. «Хтось із сучасників відважився запитати ще не старого поета, чому його обсіли хвороби, і найстрашніша – діабет, адже ж він ніби дбав про своє здоров’я – не зловживав алкоголем, не терпів тютюну тощо. Поет, виснажений діабетом, розповів буквально таке: «Ось ви посадіть у металеву клітку котика, а потім підпустіть до неї пса. Собака гарчатиме на недоступного для неї кота, а той з переляку метатиметься за ґратами, боячись, що його розтерзають. А потім, після такого жахливого експерименту, виявиться, що в котика зі страху з’явився діабет…» [14, с.6-7].
Митець створив цілий поетичний світ, який зачаровує дослідників різних часів.
Бо «у Тичини все своє, незапозичене, не взяте… Це глибини і верхівки духовного зросту українського народу» – підкреслював С. Шаховський.
«Тичина – це та вісь, навколо якої обертається наша поетична земля!» (Л. Первомайський)
При всій прискіпливості до написаного ним у сталінські часи, при неоднозначній оцінці деяких прохідних, ювілейних, славослівних творів Тичина все ж залишається поетом-філософом, велетом, літописцем гірких і радісних подій нашої суворої і непростої дійсності. Не все у його доробку рівноцінне, сприймається сьогодні однозначно. У нього були періоди творчого піднесення, спалахи, які подекуди змінювались спадом і навіть падінням, даниною тоталітаризму. Тичина – це айсберг, який і на сьогодні ще не відкритий, і не пізнаний для багатьох людей. Допоможуть нам у цьому, мабуть, дванадцятитомне видання його творів у 15-ти книгах, нові праці дослідників.
Не випадково звучать запитання: «Чи знаємо ми Тичину і чи пізнаємо до кінця? Тичина безмежний як той пречудовий світ, у якому він жив і живе своїми творіннями» (П.Загребельний), «Чи знають сучасні покоління цього Тичину?» (Л.Новиченко). «Відкриваємо для себе поета-новатора, ідімо назустріч йому. Ідімо до Тичини», – закликає поет-земляк С.Реп’ях.
А ось авторитетна думка С.Гальченка: «Красу нового дня він сприймав як провіщення того далекого, але можливого і жаданого дня, коли стане світ новий і люди, як боги» [14, с.594].
В одному з щоденникових записів П.Тичина зізнавався: «Молюсь перед тим, як починаю писати. До Шіллера і до Шевченка, і до менших недавніх, як Чумак. Це не молитва, бо я не прошу помогти мені щось написати. Це – горіння поміж друзями, – продовження того, що вони зробили. Вони своє зробили. Тепер вони є свідками того, як я, брудний, фальшивий, незадоволений. Із себе свічу, і розгоряюся, і піднімаюся ген-ген, падаю, і знов іду» [15, с.252].
Страшні слова! Є там ще такі рядки (без дати): «Хай мене як завгодно називають скороспілі критики: відсталим, позбавленим нюху та очей, що я, мовляв, малувато приділяю уваги фіалочкам, анютиним глазкам. Я – без нюху? Ну, що ж продовжуйте й далі так думати про мене, я – без очей. А ви самі протріть свої очі, товариші критичні скороспілки-недоспілки» [15, с.252].
Серед суддів поета ми бачимо різних людей. Одні дорікали й дорікають йому у сталінізмі, інші у конформізмі, а дехто, майже, цілком заперечує його творчість, називаючи його «Дичиною» (Ю.Семенко). «Тичина фізично живий, помер духовно» (В. Стус).
А ось думки протилежні: «Я рішуче відкидаю обвинувачення Тичини в прямому чи прихованому сталінізмі…Так, він вводив у свої вірші хвалебні згадки про «вождя і вчителя», як це робили майже всі без винятку поети «культівської епохи». В умовах нечуваного деспотизму сталінославіє було тим неформальним, але майже обов’язковим додатком до права творити, публікуватись, жити» (Л. Новиченко). Згадайте слова О. Твардовського: «И кто из нас его не славил при жизни – отзовись такой».
«Легко нам нині критикувати, але як не просто було вижити в умовах того «соцреалізму» чесному митцеві: як тяжко було кожній праведній людині в часи «сталінського щастя» і в період неосталінізму» (М.Шалата).
Наведу ще один вартий уваги такий роздум О.Гончара з «Щоденників» за 11.12. 1970 р.: «Дехто вважає, що Тичина був полохливим, ні, таким він ніколи мені не здавався. Був безмірно делікатним, це правда, і цим користались. Бував дитинно беззахисним. А внутрішньо він був людиною мужньою. Згадалось, коли «Модри Камень» ще був під опалою після нищівної критики, Павло Григорович, виступаючи у Спілці, здається в 1947р., з трибуни назвав цю річ «перлиною української новелістики».Тоді це мене вразило саме мужністю. І коли вдивляєшся в старі фото, там, де він ще юнак з вусами, бачиш лице вольове, відчуваєш: в цієї людини дух крицевий, це – козак!». І ще одна думка від 20.12.1970 року: «Модернізм молодого Тичини ренесансовий, а не декадансовий, – пишуть там. І це ж вірно. Скільки в ньому весняної грозової сили, дужих вітрів і юнацької сонячності… Захід такого поета не дав, здається, аж до Лорки. Був і там студбат… Вірш «На Аскольдовій могилі поховали їх» («Пам’яті тридцяти»), присвячений бійцям Київського студентського куреня, що в кількості 300 чоловік поліг 29.01.18. під Крутами. 30 знайдених пізніше тіл були поховані 19.03.18. на Аскольдовій…».
Ще в 30-і роки видатний учений, письменник і перекладач А.Ю.Кримський писав: «Я люблю Павла Тичину не лише як поета, але і як філолога. Вже давно мене приваблює до себе свіжий аромат його мови, повний чарівливої краси. Поет завжди збагачував мову своїми творами» [8, с.41].
А сам поет П.Тичина у статті «Квітни, мово наша рідна» (1957) наголошував: «Мову чудову, глибинне і пружне слово, немов гостру зброю дав нам наш народ. Дав цю мову і наказав пильно, свято оберігати її чистоту, збагачувати її, відшліфовувати до блиску, до гостроти разючої» [13, Х, с.403].
Українська літературна мова у кращих творах П.Тичини виявила себе у всій повноті й красі, афористичності, новаторстві, мелодійності і багатстві. Водночас йому й чужа – звучить, як рідна. Співець говорить з любов’ю про «слова зірчасті» російської мови, що звучать для нього, «мов гусла яровчаті»; до душі йому «цимбали білоруського звучання» – мова сябрів; «башкирська мова сонцем світиться»; він славить «чеську мову багату»; «словацьку мову глибинну». «Любити свій край не є злочин, / коли це для всіх» [14, с.65], – вважає поет у вірші «І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв…». А в творі-заклику «Правдивим будь…!» він підкреслює: «Забудеш рідний край – тобі твій корінь всохне. / Вселюдське замовчиш – обчухраним зростеш» [14, с.236].
П.Тичина бажав і розумів: «Україні, її люду / хочу вічно я служити./ А раз їй – то й людству буду» (1942, «Матері забуть не можу»).
Багато його виразів, назв поезій, збірок звучать афористично.
Знавець 20 мов, вправний і майстерний перекладач з 40 мов, він тонко відчував українську мову як суцільну музику, тому то і його поезія звучить як музика, а вірші надзвичайно музичні, тісно пов’язані з фольклором, багато з них стали піснями. П.Тичина був музично обдарованою людиною, як і його брати і сестри, мав чудовий слух і голос хороший, співав у капелі К.Стеценка, керував і диригував одним із кращих хорів у Києві. Не випадково у нього так часто зустрічаються музичні образи. Оскільки поет народився і жив, навчався в релігійному оточенні, у його поезії велике місце займають релігійні слова і вирази.
Як згадував Олексій Шовкуненко, «П.Г.Тичина був натхненним, визначним художником слова. Та мало хто знає, що його руці не був чужий і пензель, що він пробував свої сили і в образотворчому мистецтві — не як аматор-самоук, а як митець з відповідною фаховою підготовкою. Свого часу П.Г. учився малювати і вчителем його був один з найоригінальніших українських живописців і графіків Михайло Жук. Пейзажі Павла Григоровича (а він більше виявив себе саме в цьому жанрі) сповнені тонкого поетичного почуття, – так само як його поезії вражають опуклістю, зримістю, майже фізичною відчутністю образів» [5, с. 139].
П.Тичина повернувся до нас і маловідомими, призабутими або забороненими творами: «Голод» (1921), «Терор», «Прийди до мене в гості» (1919), «Загупало в двері прикладом» (1921-1922), «Гей вдарте в струни, кобзарі» (1917), «Давай ми будем козаки» (1920), «Пам’яті тридцяти» (1918), «До кого говорить» (1925), «Хто ж це так із тебе насміяться смів?» (1918), «Чистила мати картоплю» (уривок з поеми, 1920-1925) та ін.
П.Г.Тичина автор понад 15 поем («Золотий гомін», «Шевченко і Чернишевський», «Сковорода», «Прометей», «Похорон друга», «Срібної ночі», «Моє дитинство», «Серафима Морачевська» та інших).
Серед його творів періоду Вітчизняної війни слід згадати кращі із них: поема «Похорон друга», поезії «Я утверждаюсь», «Весна», «Матері забуть не можу», основними темами яких є героїзм і трагізм війни, подвиг народу й армії, віра в перемогу, життя, смерть і безсмертя людське.
О.Білецький назвав поему «Похорон друга», яка має «не більше 300 рядків», «монументальним твором», де «висловлені такі великі почуття, дано такий глибокий і широкий синтез, подібного якому ми не знайдемо в багатьох «многопісенних» епічних поемах». Це твір глибокої філософської думки, широких узагальнень, це «по-справжньому знайдена музика тієї епохи». Твір відзначається чіткою експозицією та влучною композицією (лірико-кольористичною), вправним описом подій і картин реальних і домислених, використанням розмаїтих засобів (музика, повтори), драматизмом зображеного, оригінальним розвитком дії та художньою досконалістю образів.
Наведу ще одну свіжу думку Юрія Коваліва: «Поема «Похорон друга» була передостанньою спробою Тичини вернутися до полістильного кларнетизму, який поглинався імітатлітературою безживного «соцреалізму». Насамкінець він спалахнув ще поемою «Срібної ночі» на початку 60-х років» [5, c.25].
Отже, не все, написане П.Тичиною в останні роки теж сприймається однозначно й рівноцінно. Адже й тут зустрічаємо своєрідні спалахи співцевого таланту на рівні кращих його поезій.
Тут доречно було б навести ще деякі думки про особистість і лірику П.Тичини зі «Щоденників» О.Гончара. «16.08.1990. Якось подумалось, звідки в «На майдані» (Тичини) така епічна велич? Ніби в «Слові о полку» «…Та світи ж ти їм дорогу, / Ясен місяць угорі!» Як розгонисто, велично. Та ось читаю щоденники Павла Григоровича дізнаюсь, що «На майдані», «Як упав же він з коня», й ряд інших мініатюр – це лише фрагменти одної так і ненаписаної поеми. Взагалі багато в нього незавершеного… можна й догадатись чому…» [3, ІІІ, с.420]. «05.04.1976. Гоголь по типу своєї нервової психічної структури нагадує Тичину. До цього типу мені здається належить Сковорода, Козловський. Суто український тип генія зі всіма його достоїнствами й слабостями (скажімо, беззахисність перед життям)» [3, ІІ, с.255]. «19.05.1982. Тичина — справді унікальний виквіт природи! Всього прекрасного дала вона йому від своїх щедрот, прихильністю всіх муз обдарувала. Вважаю, що не слід Тичину ділити поетапно, кромсати, дрібнити. Він — єдиний. Від першого і до останнього рядка у творчості його простежується єдина генетична лінія, і хоч шлях розвитку поета був винятково складний, про що, скажімо, свідчить так і не довершена поема-симфонія «Сковорода», одначе цільність поета знаходимо всюди, і найвідчутніша вона в незмінній і незрадливій любові поета до України, у вірності його своїм юнацьким високим ідеалам.
Тичина-поет планетарних масштабів, йому одному з перших землян дано було почути музику космічних оркестрів, почути й передати це загадкове людям, відтворити правічні тайнощі у своєму зоряному слові» [3, ІІ, с.519].
При оцінці доробку поета й окремих його творів потрібно звертати увагу на час та умови їх написання. І тут пригодяться нам ще деякі цілком слушні думки О.Гончара.
«19.02.1987. Сиджу й думаю: до чого ми дожилися? Колись у Спілці задавали тон люди рідкісної чистоти: Тичина, Яновський, Вишня, Кочерга… Сама їхня присутність створювала серед письменників атмосферу порядності й честі, клімат був незрівнянно здоровіший, ніж нині. Багато зроблено для приниження Спілки, для насадження інтриганства, заздрощів, чвар… Підірвано самі моральні основи життя колективу, посіяно ворожнечу, висунуто наперед типів дріб’язкових, брудних» [3, ІІІ, с.133].
«07.06.1991. Цілком слушно відзначають дослідники, що Тичина «Сонячних кларнетів» – увесь у провесні української революції. Світлова музика сонячних кларнетів, за влучним спостереженням Андрія Ніковського, нагадує «щось подібне до довгих блискучих трембіт у руках янголів на картині «Страшного суду» Мікеланджело. Кларнети – це сурми світла, космічного ритму, трембіти, зіткані з проміння». Розуміють і те, що «Замість сонетів і октав» – це початок трагічного прозріння, кінець щасливим весняним піснеспівам генія», якому відкрилось все жахіття й антилюдяність революції, безмір її жорстокості й кривавого розгулу засліпленого ненавистю братовбивства.
Геній прозрів, геній став іншим, спинившись серед видовища терору й здичавіння, погамувати яке ніжна муза його, звісно, була безсила […] Він ще був спроможний сказати «Я єсть народ» і створити «Похорон друга» і «Сковородинську симфонію». Ні, не в праві ніхто чинити суд над Тичиною! Для мене він завжди залишиться внутрішньо чесним, трагедійно чесним» [3, ІІІ, с.361].
«14.10.1991. Загляньте в душу Тичини, або Яновському, чи тому ж Довженку – як їм було жити в підрежимному карцерному світі та ще й боронити рідне слово? Хіба ж не дико нам чути від табірних людей те, що ми чуємо? Ніби забули, що то була реальність, клянуть не тих, хто розтерзував Україну, не суслових, не щербицьких, не ватченків та малащуків, а весь вогонь ведуть по наших найкращих поетах, бо, бачте, в них є твори, де славились кремлівські бонзи…
Але ж не тільки це було! Було й «Слово про рідну матір», «Я єсть народ», і «Любіть Україну»… Була щоденна боротьба за виживання нації, була праця й мало помітна, але чесна, довготривала. І гріх великий не бачити її, не відчувати [3, ІІІ, с.380].
Згадує О.Гончар, як у тих складних умовах чинився опір спротивлених діями тодішнього уряду. Наприклад: «Коли Верховна Рада УРСР збиралася приймати хрущовський русифікаторський закон про школу, щоб «на волю батьків»… Павло Григорович, щоб не голосувати за цей ганебний антиукраїнський закон – подає заяву й пішов з посади Голови Верховної Ради, хіба ж то не був мужній вчинок?! А перед тим Рильський та Бажан виступили в «Правде» проти цього хрущовського наміру, і ми удвох із Малишком, обоє були депутатами української Верховної Ради, написали заяву-протест проти прийняття цього дискримінаційного вердикту… Отже, не все воно відбувалося так просто, навіть і в ті лихі часи… Брехня, що опору не було, опір був!
Та що б не казали літературні пігмеї, а для нас Тичина був і лишається найбільшим українським поетом двадцятого віку… Ну а «Партія веде»? То вже психічна нестійкість, крик відчаю перед тортурами, перед садизмом слідчих, чиї звірства не могла не малювати поетова уява. Є межа болю, за яким вже лишається фізичний людський крик! Терористична диктатура вміла створювати ситуації, де навіть смерть здавалася людині жаданим виходом із реальності. Ось чому і цілком мужні люди вдавалися самонаклепів, підписували на себе, що завгодно, аби тільки й швидше, швидше… Тож аморально й жорстоко звинувачувати поета за його самогубні писання. Хто в цій конкретиці зможе уявити жахіття тої епохи, той не стане звинувачувати нещасних жертв.
Для України, для вічності Тичини – це «Золотий гомін». Це весняне пробудження рідного народу, це його божественні «Сонячні кларнети»!
Підкреслюю ще раз: про Тичину говорили і говорять, писали і пишуть по-різному. Геній, стиліст, блазень, живий труп і «дичина», автор незвичайних поезій, відкритого вікна у світ, один з найвизначніших ліриків світу, неординарний кларнетист і автор пофарбованої дудки, трагічний з корозією талант і скалічений Прометей, – такі далеко не повні визначення і ярлики, дискусійні думки можна було почути й прочитати на адресу Тичини у багатьох статтях і виступах.
Визначаючи заслуги поета Тичини перед літературою і народом, йому присвятили свої вірші десятки співців, починаючи з 20-их років: М.Зеров, М.Драй-Хмара, М.Рильський, В.Сосюра, М.Бажан, М.Стельмах, А.Малишко, М.Терещенко, П.Воронько, Г.Донець, О.Підсуха, В.Кочевський, М.Тихонов, М.Ушаков, Л.Талалай, П.Карманський, Б.Олійник, І.Драч, М.Сингаївський, Р.Лубківський, Джамбул, Абулькасим Лахуті, Мухіддін Фархат, Енріко Ріверс, Ян Судрабкалн…
Ім’я Тичини носять вулиці, бібліотеки, пароплав, Уманський педагогічний університет, споруджені пам’ятники, відкриті музеї, встановлена премія його імені. Не забувають поета й читачі.
Думаю, що багато з тих негативних оцінок відійдуть у Лету, а П.Тичина своїми кращими, повновартісними творами залишиться таким, яким він був насправді, і посяде цілком заслужене місце не лише в українській, а й світовій поезії. Бо «Тичина таки був щирим сином України і поетом першої руки. Може не генієм, але з печаттю геніальності – він один» (Ю.Мушкетик). «Він був учителем у найкращому розумінні цього слова» (В.П’янов). «Душа його віддана поезії, голова освіті, а серце Україні» (Лідія Тичина).
Тут я навів лише частину таких розмаїтих, контрастних, справедливих і не завжди виважених і точних оцінок. Ця тема заслуговує окремої розмови. Тичина вірив у добру пам’ять нащадків: «Крила розгорнено, крила могутнії: / За труд героїчний борись! / Наші наступники в дні у майбутнії / Добром нас згадають колись» [14, c.405].
Наведу ще окремі рядки з поезії «В серці у моїм», які не можуть не вразити своєю глибиною:
Якщо я десь не оспівав калину, …
Якщо у вірш не ввів весняну цвіть,
Мені не ставте друзі у провину,
Ви, критики, в докорах не кипіть.

Як солов’я забув згадать у пісні,
Не ремствуйте, шановні читачі.
Бо настрої були не благовісні,
А гнівнії… Думками летючи

Над цвіттю степу, над блакиттю моря,–
Я бачу світ в тривозі та імлі:
Ще ж скільки крові, скільки муки й горя
на цій привітній, голубій землі! [14, c.421].
У поета – ніжного і тривожного – «серце стогне, як уся земля». Тому про нього кажуть: «Тичина – дзеркало велике – / Оголений, глибокий і тонкий» (В.Забаштанський); «О, скільки треба щастя й скільки муки. / Зазнати й не схилитись від негод, / Щоб мовити ровесникам і внукам: Я ЄСТЬ НАРОД!» (І.Муратов).
П.Тичина у своїх кращих віршах часто виражав те, що думали мільйони людей, він також говорив устами народу і від імені народу і мав на це повне право: «Я – дужий народ, я молодий»; «Наш народ – це ж океан»; «Ми свідомість людства»; «Я єсть народ!»…
Сергій Гальченко небезпідставно називає його Орфеєм, згадавши про геніального співця-винахідника музики і віршування, чиє мистецтво могло творити чудеса: приборкувати диких звірів і навіть зрушувати скелі. «Це казкове ім’я стало синонімом великого поета, співця, музики, тобто всебічно обдарованої людини. Такою особистістю був і Павло Тичина – поет, художник, композитор, хоровий диригент – людина багатогранного таланту, можливості якої, на жаль, не були повністю реалізовані через жорстокі обставини культівської тоталітарної доби» [14, c.26].
П.Тичина був відомим громадським діячем – народним депутатом України й колишнього СРСР, Головою Верховної Ради УРСР, заступником Голови Верховної Ради СРСР, директором Інституту літератури АН УРСР, наркомом і міністром освіти України. Але при тому це була напрочуд добра, скромна, ввічлива людина, яка не мала пихи, зазнайства, ненависті.
У поезії 60-х років поет писав:
Літа біжать, хоч я не хочу!
Не хочу я старіти, ні!
Ще ж бачу я красу жіночу,
Ще ж чую молодих пісні.

Милуюсь я вітрогойданням
І трав, і поля, і гаїв…
Нема ж без руху виростання,
І я свій рух не затаїв.

Він зветься в мене дією,
Для вас бо, люди, вас, —
Безсмертною надією
На наш прийдешній час [13, ІІІ, c.256].
Велике спасибі П.Тичині за все, що він зробив для рідного народу, для свого краю, для всього людства.
Як писав Ян Судрабкалн, «пісня ж його не замовкне ніколи, й сам у віках він легендою буде» [11]. Читаймо ж, відкриваймо, наближаймо до себе великого, трагічного і справжнього Генія.

Література

1. Барка В. Відхід Тичини // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття. — К.: Рось, 1994. — Кн.1. — С.542-550.
2. Гончар О. Т. Мужній дух народу // Літ. Україна. — 1966. — 28 січня.
3. Гончар О. Т. Щоденники: У 3 т. — К.: Веселка, 2004.
4. Єфремов С. Історія українського письменства. — К.: Феміна, 1995. — 688 с.
5. Ковалів Ю. Рокотання-ридання бандур // Бібліотечка «Дивослова». — 2006. — № 7 .— С.25.
6. Маланюк Є. Вибрані поезії / Упор. текстів, передм. та прим. І.В.Немченка.— Харків: Ранок, 2009.— 288 с.
7. Маланюк Є. На провесні // Літ. Україна.— 1997.— 8 лютого.
8. Про Павла Тичину: Статті, нариси, спогади / Упор. Г.П.Донець.— К.: Рад.письменник, 1976.— 295 с.
9. Співець єдиної родини: Статті, есе, спогади, художні твори про П.Г.Тичину. — К.: Рад.письменник, 1981. — 303 с.
10. Співець нового світу. — К.: Дніпро, 1971. — 511 с.
11. Судрабкалн Ян. Пам’яті Павла Тичини / Перекл. Гр. Кочура // Літ. Україна.— 1967.— 31 жовтня.
12. Тичина П. В серці у моїм.— К.: Дніпро, 1976.— 423 с.
13. Тичина П. Зібр. творів: У 12 т.— К.: Наук.думка, 1983-1987.
14. Тичина П. Золотий гомін: Вибрані твори / Вступ. ст., упор. та прим. С.А.Гальченка. – К.: Криниця, 2008.— 608 с.
15. Тичина П. Із щоденникових записів.— К.: Рад.письменник, 1981.— 430 с.
16. Тичина П. Із щоденникових записів // Літ. Україна.— 1987.— 9 липня.
17. Шевченківські лауреати: 1962-2001: Енциклопедичний довідник / Вступ.ст.І.М.Дзюби; Автор-упор. М.Г.Лабінський.— К.: Криниця, 2001.— 691 с.


Читати далі
>> 16 >> 17 >> 18 ... >> 42 >> 43 >> 44