"Просвіта" Херсонщини - Вісник Таврійської фундації. Випуск 7 -14
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 11.12.2016, 02:15
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Мовний закон...
Всього відповідей: 19

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вісник Таврійської фундації. Випуск 7 -14

1 << 2 << 3 << ... 11 << 12 << 13 << Читати спочатку

ЮВІЛЕЇ


ДО 170-РІЧЧЯ М.СТАРИЦЬКОГО

Галина Немченко


Михайло Старицький і розвиток української звичаєописової драми

Михайло Петрович Старицький (1840-1904) відомий як автор етнографічно-побутової, соціально-побутової, соціально-психологічної, історичної драми, комедії. Свою частку вніс він і в розвиток звичаєописової п’єси. А твори цього жанру, як відомо, суттєво збагатили палітру вітчизняного сценічного мистецтва класичного періоду.
Українська драматургія ХІХ століття утверджувала принципи реалізму та народності. У творах І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, М.Костомарова, Я.Кухаренка, С.Писаревського, Р.Андрієвича, Т.Шевченка, П.Куліша змальовувалися звичаї та побут українців. Ці ж традиції були підхоплені й продовжені в літературно-мистецькій діяльності І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, О.Кониського, М.Старицького, Б.Грінченка, М.Кропивницького, І.Карпенка-Карого, П.Саксаганського, І.Франка та ін.
У розмаїтті сценічних форм, характерних для вітчизняного театру, літературознавці окремо виділяють жанр звичаєописової драми, що широко побутував на Україні уже в першій половині XIX століття. Для нього характерний відхід від захоплення етнографічним матеріалом. Основна увага приділяється життю і побуту певних суспільних верств. Яскравим зразком цього жанрового різновиду є драма Р.Андрієвича «Быт Малороссии в первую половину ХVІІІ ст.» (опублікована в 1831 році). Дефініцію «звичаєописова драма» вперше вжив О.Гончар. Називаючи характерні особливості одноактівки Р.Андрієвича, він наголошує на спробах автора вийти за межі селянської тематики, піддавати критиці мораль панівних верств.
В «Быте Малороссии» до мінімуму зведена роль фольклорно-етнографічного елементу, зображено звичаї українського провінційного панства, конфлікт розв’язується в морально-етичному плані. Автор, змальовуючи побутову картину з життя багатого хуторянина, порушує ряд питань соціального характеру, пов’язаних з «усвідомленням» дрібним панством нового місця в суспільстві [8, с.40]. Сюжетну колізію твору складають «витребеньки» Никодима Тимофійовича, котрий узявся запроваджувати нові звичаї в домі після повернення з подорожі до Москви. Людина недалека, обмежена, по-мавп’ячому наслідує «нову моду». Створенням ряду гумористичних ситуацій автор досягає комедійності звучання п’єси. Никодим Тимофійович, дотримуючись великопанської моди, хоче відрізати дочкам коси.
«Провинциаленко. Іще слухайте, дочки, нехай завтричка прийде цирульник, я йому розтолкую, як вас остригти по-московськи і заплести коси ось як.
(Вынул и показал картину модной причёски).
Іще пішліте безпремінно за манією і намалюйте щоки – таке, бач, тепер поведеніє, без його тепер ані зизирк перед людей!» [7, с.80].
Автор показує й перші результати нововведень. Зустріч з родичем не відбулася тільки тому, що в нього чоботи змазані дьогтем.
«Поликарп Семенович. А що, Петре, пан дома?
Петр. Дома, та бач, казав, коли у вас чоботи змазані дьогтем, то сказать вам, що його нема дома, бо в його, бач, все голова болить од дьогтю» [7, с.82].
Така поведінка дворянина піддається осудові з боку оточуючих. Вустами Полікарпа Семеновича автор дає оцінку цьому негативному явищу: «Каплоуху хоть родзинками корми, а вона все-таки каплоуха» [7, с.83].
Вважаємо заслугою письменника, що він зумів відійти від селянської тематики й любовного конфлікту й «зосередитися виключно на викритті обмеженого самодура кріпосника», таким чином висміюючи й засуджуючи мораль панівного класу. Так, уперше в українській літературі викрито паразитичне животіння провінційного панства у переходову добу й створено типову реалістичну постать обмеженого поміщика.
Ідентична за художньою реалізацією теми з п’єсою Р.Андрієвича маловідома одноактівка Пустовійта «Быт Малороссии» (1838) [2]. Повна відповідність жанрових сцен та ситуацій обох п’єс дає підстави твердити, що це один і той же твір. Як уже згадувалось, драма «Быт Малороссии в первую половину ХVIII ст.» вперше була надрукована в 1831 р. під криптонімом Т.М. Пізніше в збірці Г. і С.Карпенків «Конвалії Київської України» (1861) з’явилася п’єса «Пан Сюсюрченко» – це не що інше, як «Быт Малороссии» з тією лише різницею, що змінено назву твору і відповідно прізвище головного героя. В кінці публікації вказано: «Роман Андрийович. Переяслав. 1850 року» [3, с.50]. Якщо з цензурних міркувань у 1831 році автор сховався за криптонімом Т.Н., то пізніше (1861) в аналогічній дії відпала уже потреба. В зв’язку з цим вважаємо, що Пустовійт – псевдонім Р.Андрієвича, адже п’єса, знайдена в архіві, датована 1838 роком. Подібна тематика знайшла відбиття в польській літературі. Побут і мораль провінційної шляхти відтворено в комедіях Ф.Богомольця «Весілля за календарем», А.Чарторизького «Дівчина на виданні» (1770), в якій, зокрема, висміюється «тип шляхетського петиметра, дурного наслідувача закордонних мод» [3, c.50], І.Красіцького «Іменинник» (1780).
Традиції звичаєописової драми були продовжені в другій половині XIX ст. У підзаголовку твору М.Старицького «За двома зайцями» (1883), що є переробкою комедії І.Нечуя-Левицького «На Кожум’яках» (1885), підтверджено свідому орієнтацію автора на конкретність відображення соціально заадресованих побутових сцен («комедія з міщанського побиту»).
Оскільки п’єса І.Нечуя-Левицького не відповідала вимогам сцени (була занадто сюжетно розтягненою), то М.Старицький скористався лише основною колізією, при цьому поповнивши матеріал твору новими персонажами (Степан) та ситуаціями (Голохвостий серед молоді, сцена заручин), додатковою сюжетною лінією Степан – Галя, а також перенісши акценти з побутових мотивів на соціальні.
П’єса М.Старицького – твір гостро сатиричний, викривальний, спрямований проти духовного убозтва тієї частини дрібних українських «чумазих», що наслідували панські манери, цураючись при цьому всього народного. Драматург нищівно висміює київське міщанство, викриває його обмеженість, обивательські інтереси, прагнення до легкої наживи, побут виступає своєрідним засобом розкриття психології дійових осіб, мотивування їх учинків. Типовими представниками звироднілого міщанства є Свирид Петрович Голохвостий, Проня Прокопівна Сіркова.
Колоритно виписані в творі сцени парубоцьких гулянь, прийому пройдисвіта-цирульника в сім’ї Сірків, іменин у Секлети Лимарихи сприяють виявленню суспільного змісту образу Голохвостого. Свирид, намагаючись надати своїй персоні важливості, цурається свого батька.
«Прокіп Свиридович. Позвольте спитати, ви синок покійного Петра Голохвостого, що цилюрню держав за Канавою?
Проня. Ви, папонько, не знать, как говорите: їхня хвамилія Голохвастов, а ви какогось хвоста вплели!
Голохвостий. Да моя хвамілія натурально – Галахвастов, а то необразована мужва коверкаєть.
Прокіп Свиридович. Вибачайте, добродію, ми люди прості, що чули… Так ви, значить, не його, не цилюрника синок?
Голохвостий (змішавшись). То єсть по натурє, значить, по тєлу, как водиться, но по душе, по образованності, дак ми уже не та хворма [5, с.384].
Картини побуту не тільки поглиблюють реалістичну характеристику дійових осіб, а мають і самостійне пізнавальне значення. Так, у повній гармонії з сюжетом п’єси введено ритуал заручин Галі та Свирида. Пісенний матеріал органічно вписується в канву твору:
Де ж був селезень, де ж була вутонька?
Селезень на ставку, вуточка на млинку.
А тепер вони в однім болоті.
П’ють воду, їдять ряску по своїй охоті.
Де ж був Свиридко, де ж була Галочка?
Що Свиридко у батька, а Галочка у неньки!
А тепер вони у одній світлиці
Їдять з медом пухкі книші й паляниці… [5, с.403].
Усі ці засоби сприяють створенню реалістичної картини життя, звичаїв міщанства.
Автор майстерно окреслює ситуації, в яких висміяно моральних покручів Свирида та Проню. Яскравим засобом індивідуалізації псевдогероїв є їхня мова.
«Голохвостий. О, Проня Прокоповна має скус! Єжелі когда человєк подиметься разумом вгору вище од лаврської колокольні да глянет оттудова на людей, то вони йому здаються-кажуться такі маленькі, как пацюки, пардон, криси!» [5, c.385].
«Проня. Другим, может, необразованним што вгодно з губи плюнь, бо понятія нікотрого не імєють, а я в пенціоні всє науки проізошла» [5, c.361].
«Голохвостий. Натирально, в кажном обхожденії главная хворма – вченость» [5, c.385].
Діалоги Проні та Свирида підкреслюють їхню нікчемність. Обоє пишаються своєю вченістю, адже Проня Прокоповна аж три місяці була у «мадами в пенціоні». Високої думки про себе й Голохвостий. Драматург протиставляє мораль Свирида і хлопців, яким чудно слухати його речі. Голохвостий одверто кепкує з парубків:
«Невежество шмаровозне! Што з вами тут фиксатуарнічать? Єщо уберешся в мужичество!» [5, c.357].
З кожною новою реплікою Голохвостого М.Старицький підкреслює його ницість.
«Голохвостий. Дурні хахли! Ідіть здорові. Што значить проста мужва? Ніякого понятія нєту, ніякої делікатної хвантазії – так і пре!» [5, c.358].
Молодь, використовуючи народну мудрість, гідно відповідає покручеві: «Цур дурня та масла грудку» [5, c.357].
Побут виступає своєрідним засобом розкриття психології дійових осіб, мотивуванням їхніх учинків.
Отже, М.Старицький розкрив у творі проблему морального перевертенства та деградації, до якої часто звертався у своєму доробку. Порушенням таких злободенних питань п’єса суголосна й нашій епосі.
Комедію з народного побиту «По-модньому, або Коли б не турнюри, не здихались би мацапури» (1887) М.Старицького можемо трактувати як звичаєописову. В основу сюжету покладений мотив «гонитви за багатими нареченими». М.Старицький створив реалістичну ситуацію оглядин у домі заможного козака, в якій виявляються прагнення шляхти (Дембицької та Сисоя) породичатися з селянином Вареником через його неабиякі статки. Автор висміює нездорові бажання вихідця з селянського середовища та його сусідки Дзвонарської набратись панськості. Та ці намагання зведені нанівець. Уже в ремарці 1 дії п’єси підкреслюються претензії мешканців на панство: «Середина багатої козачої хати. Ліворуч – лава, мисник, праворуч – канапка, два кріселка. По стінах – генерали і страшний суд. В убранстві видно панські примхи, перемішані з простою обстановкою» [6, с.81].
Сюжет твору розгортається стрімко. Кожна нова ситуація підкреслює суть справжніх намірів збіднілої шляхти.
«Дембицька. Який ти ще дєцко! Нужно тобі панравіться – і ми багачі, не будем поневіряться у пані маршалкової – я за економку, а ти – за попихача» [6, с.96].
Благородний жених Сисой Ходатович та його мати – пані Дембицька виявились нікчемами, що лише мріють про привласнення зароблених тяжкою селянською працею грошей. Їхні наміри були викриті.
«Вареник. Ач, приїхали нашими замозоленими грішми свої дірки латать!» [6, с.101].
Автор уміло змальовує побут і звичаї козацтва та збіднілого панства. Колоритно виписані постаті Вареника, Дзвонарської, Дембицької, Сисоя сприяють реалістичному звучанню твору. Влучні діалоги розкривають справжні наміри шляхти:
«Дембицька. Я б, пожалуй, змогла посватати.
Вареник. Чув.
Дембицька. Ну… а нащот приданого як?
Вареник. Та все як слід справимо, позичать не підемо» [6, с.99].
У кожній репліці Дембицької та її сина підкреслюється зверхність по відношенню до родини Вареника. Їхня нахабна поведінка була помічена Зінькою та Наталкою.
«Наталка. Ой таточку, таточку! Не оддавайте за його Зіньки: він поганий, паскудний… (Плаче). Овсій кращий і мене на баштан возить…» [6, с.100].
Здоровий глузд козака Вареника перемагає.
«Вареник. К бісу всі моди, щоб і вухо моє не чуло!» [6, с.103].
Отже, у фіналі твору торжествує народна мораль.
Комедії «За двома зайцями» та «По-модньому» М.Старицького з успіхом виставлялися на театральних сценах України, а також були фільмовані й зажили екранним життям.
До опису звичаїв та побуту українського народу письменник звернувся і в інсценізаціях «Різдвяна ніч» (1872) та «Сорочинський ярмарок» (1874) за творами М.Гоголя. У «Різдвяній ночі» М.Старицького спостерігаємо окремі ситуації обряду сватання. Черевички, які зажадала Оксана від Вакули, належать до традиційних весільних дарунків. У п’єсі відтворено атмосферу різдвяного свята, подані діалоги колядників і господарів:
«Дівчата (за вікном співають).
Ой дивнеє народження
Божого сина,
Його ж десь спородила
Діва Марія.
Спородила Суса Христа
Пречиста пані,
Ой і це ж ми не знаємо
Божої тайни.
Оксана (за вікном). Спасибі. Просимо до господи» [5, с.65].
Як свідчать етнографічні записи, різдвяне дійство в основному проходило за однаковим сценарієм: групи молоді, а останнім часом і дітей з зіркою або без неї ходили ввечері від хати до хати, співаючи колядок. Відповідно до цих канонів відтворено обряд і в п’єсі.
Характеризуючи постаті Вакули, Оксани, Пацюка, автор акцентує увагу на ментальності українців.
У «Сорочинському ярмарку» М.Старицького – комічній опереті з українського побуту створена яскрава панорама українського ярмарку. Подано в п’єсі й обряд сватання: перша фаза – домовленість Солопія і Панька, благословення Мокрини й Черевика. У творі яскраво окреслені життєві образи Хіврі – повновладної жінки, що цілком підпорядкувала чоловіка своїй волі, та Солопія Черевика – довірливого та безхарактерного, який легко стає об’єктом різноманітних витівок. Комічний своєю псевдовченістю і поведінкою попович, рельєфному окресленню характеру якого сприяє мовна індивідуалізація.
Таким чином, М.Старицькому вдалося відтворити реалістичну картину життя українців, її національну специфіку.
Типологічно спорідненими за художньою реалізацією теми до названих творів М.Старицького є драматичні зразки І.Нечуя-Левицького «Голодному й опеньки м’ясо» (1886), О.Кониського «Порвалася нитка» (1884), Олени Пчілки «Сужена – не огуджена» (1881), Г.Цеглинського «На добродійні цілі» (1883), «Аргонавти» (1889), «Торгівля жемчугами» (1895) та «Соколики» (1911), в яких головними мотивами діяння антигероїв виступають меркантильні інтереси.
Матеріал з міщанського побуту послужив темою для комедії І.Нечуя-Левицького «Голодному й опеньки м’ясо» (1886). Сюжет твору нескладний. У підстаркуватої багатенької панни Марти Мочульської квартирують і харчуються чиновники казенної палати Скрипчинський та Солодкевич. Останній, розраховуючи на достаток хазяйки, сватає її. Характерно, що за вихідну позицію в п’єсі взято правило моралі, яке фактично сформульоване в назві як одна з форм вияву народної мудрості. Звичаї міщанства та характери розкриваються в комедійних ситуаціях (залицяння бондаря до Марти Сидорівни, сцена освідчення паничів у коханні, заручини), гумористичний колорит яких детермінується ідейним змістом твору. Побутові картини подані автором як засіб психологічного вмотивування вчинків дійових осіб: злиденні умови життя призвели до морального деградування. Отже, конфлікт п’єси має помітне соціальне забарвлення. І.Нечуй-Левицький висміює користолюбні дії чиновника Солодкевича, таврує суспільство, що породжує огидні форми відносин, руйнує людину.
У комедії О.Кониського «Порвалася нитка» (1884) змальовано звичаї багатої верхівки села. Сюжет побудований на реалізації меркантильних інтересів. Михно, щоб поліпшити своє фінансове становище, залицяється до багатої Гринівни, але сватається до Сакунки. Проте ці наміри скоро були розкриті.
«Cакунка. А ви сватались до мого хутора, – да облизня піймали. От же вам біг, а от поріг! Звелю за вами і слід замести. Прощайте» [1, с.77].
П’єса О.Кониського приваблює цікавими реалістичними ситуаціями (Михно просить у Гринівни вексель, Зайчиха забирає силоміць у Михна обіцяні за сватання гроші).
Життєво-переконливими зображені персонажі твору – Михно, Гринівна, особливо вдалися постаті свах Проймихи та Зайчихи, які тільки й живуть за рахунок свого ремесла. Вдало побудовані діалоги допомагають розкрити їхню суть.
«Проймиха. Знаю! Не поможе бабі кадило, коли бабу сказило, а все-таки по-християнськи жаль. І вас жаль. Послухали оту брехуху Зайчиху, занапастили дівку. Гріх вам…
Михно. Чим же я винен, коли з себе така…
Проймиха. Звісно, далеко їй до Ганни Павлівни, що й казати. Але серце яке у неї! Худоба! Ох, дай боже, щоб ви не жалкували. Єсть каяття, та нема вороття. Сакунка – картинка, а щодо худоби – люди верзуть…»[1, с.65].
У розгорнутих монологах дійових осіб вияскравлюються суттєві риси їхніх характерів (Гринівна, Михно).
«Гринівна. Векселя мені жаль, от що мене завійна бере, от що мені в печінках сидить! Згадаю, дак аж в жар кине, наче хто в лице приском сипле: насміявся, в славу ввів, та ще й плати йому!» [1, с.53].
У фіналі твору Михно отримав по заслузі – залишився ні з чим. Про це красномовно свідчить його остання репліка: «Порвалася нитка!» [1, с.65].
На фоні галицької драматургії кінця ХІХ – початку ХХ століття помітною подією стала п’єса Г.Цеглинського «Соколики» (1911), яка відзначалася тісним зв’язком із життям та з літературною традицією. Зміст її зводиться до того, що трьох старих кавалерів Малогубку, Шкаралупку, Кашкевича приятель знайомить з удовою. Та сподівається обрати котрогось із них за чоловіка. Через ряд комедійних ситуацій, у які потрапляють дійові особи, виявляється, що «соколики» вчащають до вдовиної дочки Мальвінки. Але показавши безпринципність і лицемірство старих кавалерів, Г.Цеглинський ніде не підіймається до викриття їх. У комедії «Торгівля жемчугами» (1895) виявляється вміння автора майстерно побудувати сюжет. Молоді вихованці університету Борис Бігунець та Симеон Головка безсоромно гендлюють нареченими, бо їхня мета – побільше взяти приданого за ними. Як говорить один з цих персонажів, «Ольга чи Одарка – все риба однака, Ольга чи Марійка – все однака жінка» [1, с.116]. Автор порушує проблему підневільного становища представниць слабкої статі. Вихід з такої ситуації Г.Цеглинський убачає в залученні жінок до праці в школах, лікарнях та інших установах. Героїня твору Ольга самостійно здобувши освіту, йде працювати вчителькою, що й дає їй матеріальну й моральну незалежність. П’єси Г.Цеглинського, як бачимо, суголосні за проблематикою та образами з доробком М.Старицького.
Отже, жанр звичаєописової п’єси досить продуктивно розвивався у ХІХ столітті, поповнивши фонд української драматургії цікавими сценічними зразками. І М.Старицькому належить одне з найпочесніших місць у ряду творців цього самобутнього явища.

Література

1. Бувальщина: Драми. Комедії. Діалоги. Водевілі: Українська драматургія другої половини ХІХ – початку ХХ століття: Маловідомі п’єси / Упор. О.Ставицький. — К.: Дніпро, 1990. — 415 с.
2. Відділ рукописів Інституту літератури НАН України ім. Т.Г.Шевченка. — Ф. 30. — № 87.
3. Лобас П., Шубравський В. Роман Андрієвич – поет і драматург // Радянське літературознавство. — 1972. — № 11. — С.50.
4. Мороз З.П. На позиціях народності: Дослідження: У 2 томах. – К.: Дніпро, 1971. — Т.1. — 419 с.
5. Старицький М. Твори: У 6 томах. — К.: Дніпро, 1989. — Т.2. — 575 с.
6. Старицький М. Твори: У 6 томах. — К.: Дніпро, 1989. — Т.3. — 527 с.
7. Українська драматургія першої половини ХІХ століття: Маловідомі п’єси. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1958. — 428 с.
8. Хропко П.П. Українська драматургія першої половини ХІХ ст. – К.: КДПІ ім. О.М.Горького, 1972. – 130 c.


Читати далі >> 15 >> 16 >> 17 ... >> 42 >> 43 >> 44